T464kjgkjgjmjyhfj,gf,ghf

Потім закурив, прокручуючи в голові план дій на завтра. Клуби тютюнового диму, схожі на сірих, ліниво-примарних кажанів, то з’являлися, то розчинялися перед очима, резонуючи з такими ж сірими та нечіткими думками про майбутнє.

Докуривши цигарку, хлопець рішуче встав, зайшов до хати й запакував у чемодан згорток, підготовлений матір’ю. Потім розсовав по кишенях документи та гроші.

– Пора лягати, – сказав він, звертаючись до розгублених батьків, що сиділи за столом, – завтра рано вставати.

Він підійшов до мами й тата, обійняв і поцілував обох, потім зняв із себе сорочку та штани.

– Лягайте, а я ще збігаю на вулицю, – підбадьорливо промовив Петя і вийшов.

Впевненими кроками він ступав майже невидимою, але такою до останнього камінця відомою стежкою до туалету. Тривожні думки ні на мить не полишали його, ятрили душу приторно-щемким присмаком невідомості.

Петро звичним рухом відчинив дверцята старої дерев’яної вбиральні. Тієї ж миті на обидві його руки разом навалилися двоє мужиків у формі, що невідомо звідки взялися. Одночасно третій вискочив з туалету та приставив пістолет до грудей Петра.

– Руки вгору! – несамовито закричав четвертий, тримаючи гвинтівку напоготові.

Як би Петро не хотів, він не міг виконати цієї команди, оскільки на його руках, намагаючись викрутити їх, повисли двоє здоров’яків.

Тим часом п’ятий співробітник НКВС підбіг до нещасного ззаду, збиваючи його з ніг різкими підсічками.

Петро впав обличчям у землю. Всі разом правоохоронці зуміли скрутити йому руки за спиною та начепити на них кайданки.

– Встати! – скомандував лейтенант держбезпеки, командир групи захоплення. – Обшукати! – продовжив він після того, як Петро підвівся.

У той час, коли четверо НКВС-ників, стоячи півколом, тримали арештанта під прицілом, п’ятий здійснював обшук, люто шарячи у бідолахи в трусах.

– Нічого! – доповів він начальнику після завершення своєї справи.

Лейтенант з полегшенням перевів дух.

– Громадянин Шабля Петро Данилович? – спитав він, перейшовши, нарешті, до формальностей.

– Так, – коротко прохрипів полонений.

– Вас заарештовано за підозрою у контрреволюційній діяльності та шпигунстві з метою повалення соціалістичного ладу, – продекламував представник влади стандартну, заучену багаторазовим вживанням фразу. – Ось ордери на Ваш арешт та обшук. Пройдіть до будинку, нам необхідно провести слідчі заходи.

Саме в цей момент на крики вибігли батьки. Перелякані та приголомшені, вони смирно, в одній спідній білизні, стояли на певній відстані від того, що відбувалося.

– Ви батьки заарештованого? – запитав лейтенант у Данила та Марії. – Покажіть нам речі Вашого сина, – не чекаючи відповіді, зажадав він. Потім першим відчинив двері до приміщення і, розмахуючи пістолетом, примусив усіх зайти всередину.

Матір з батьком слухняно виконали наказ.

Під час обшуку було вилучено: паспорт ШЗ-194301; диплом про закінчення педінституту; призначення на роботу від 6/VIII-41 N 02; направлення на роботу; студентське посвідчення; сім аркушів. Протокол було складено оперативно. Після його підписання учасниками затримання та понятими, Петра заштовхали у "воронок".

– Про подальшу долю затриманого можете дізнатися в Запорізькому управлінні НКВС, – повідомив убитих горем батьків лейтенант держбезпеки, піднімаючись у кабіну.

Несамовито завив мотор, і потворний "чорний ворон", який наводив жах на все населення СРСР, повіз Петра з рідного гнізда на сім довгих років.

Кулінар

1924 рік, березень. Томаківка.

Ледве прокинувшись і розплющивши очі, Петрик зрозумів, що на кухні відбувається щось цікаве: його ніс відразу вловив приємні їстівні запахи, а це буває, коли бабуся готує щось смачненьке. Не гаючись, хлопець зіскочив із ліжка, швидко напнув штани й сорочку, а потім стрімголов кинувся на кухню.

– Бабусю, що ти робиш? – випалив він з порога.

– Доброго ранку, онучку! – через пару секунд усміхнулась у відповідь Ірина.

Вона вичікувально поглядала на хлопця, всім своїм виглядом ніби пропонуючи йому відповісти на вітання і водночас продовжуючи працювати білими від муки руками.

– Доброго ранку, бабусю! – не дуже голосно вигукнув Петя, а потім все-таки повернувся до головного питання, яке його цікавило: – Чим це так смачно пахне?

– Смачно пахне ваніллю та корицею, – пояснила жінка. – Хочеш понюхати?

– Так!

Хлопець підбіг ближче і вхопився за бабусин фартух. Ірина обтрусила руки, обтерла їх ганчіркою, а потім узяла з полиці одну з банок і показала онукові:

– Це кориця, понюхай.

Вона відкрила кришку і піднесла банку до Петрикового обличчя. Той уткнувся носом у ємність і з діловим виглядом заходився втягувати в себе повітря.

– Добре пахне! – з виглядом знавця констатував він.

– А це ваніль, – продовжувала навчати Ірина, здійснюючи аналогічні операції з іншою банкою.

Хлопчик повторив процедуру обнюхування, а потім розгублено запитав:

– То вони що – різні?

– Хто? – не зрозуміла Ірина.

– Банки, – пояснив своє запитання Петя.

Нарешті до жінки став доходити сенс питання.

– Банки однакові, а ось приправи всередині банок – різні та по-різному пахнуть, – пояснила вона малюкові його відчуття.

До цього моменту Петрик навіть не підозрював про існування спеціальних речовин для надання запаху, а тим більше, що вони по-різному пахнуть. Тепер ця частина його сприйняття дійсності набула відчутних рис, і дитина негайно пішла далі шляхом пізнання світу:

– А що таке приправи? – продовжив хлопчик своє звичайне обсипання дорослих питаннями.

– Це такі сушені трави чи речовини, які добре пахнуть або смачні. Їх додають у різні страви.

– А чому ти додаєш приправи в банки, а не до страв? – не вгамовувався Петя.

– Та ні, в банках приправи просто зберігаються, а додають їх у харчові страви, тобто в їжу, – у борщ, котлети, булочки, щоб вони були смачнішими та краще пахли.

– А зараз ти у що їх додаватимеш?

– Я вже додала і корицю, і ваніль у тісто, – запевнила Ірина, – відчуваєш?

Жінка підсунула тісто до краю стола, біля якого стояв онук, і той, розмістивши носа ближче до пружного, покритого білим борошняним пилом шматка, спробував розпізнати в ньому вже знайомі запахи.

– Так, відчуваю, – оцінив свої сприйняття Петрик, – а навіщо тобі тісто?

– З тіста я хочу зробити булочки, шанежки та пасочки.

– Я теж хочу робити булочки! – безапеляційно заявив хлопчик.

– Тоді давай ти допоможеш мені місити і розкачувати тісто, а я з нього ліпитиму і пектиму різні смачні штуки! – запропонувала Ірина.

– Давай!

Бабуся поставила онука на дебелий стілець, що стояв біля торця столу, з таким розрахунком, щоб хлопчикові було зручно поводитися з тістом, а потім відірвала йому невелику грудку.

– Я вимішуватиму свій шматок, а ти – свій: разом ми швидше впораємося, – запевнила вона. – Дивись, як я роблю, і повторюй за мною.

Малюк, поглядаючи на наставницю, з азартом почав теребити свою грудку. Він вивалявся в борошно буквально з ніг до голови. Бабуся ж тільки посміювалася та підбадьорювала онука, сама енергійно місячи тісто і примовляючи:

«Тісто добре місимо!

Тісто тиснемо, мнемо!

Для Петюші ми із тіста

Гарних булок спечемо!»

Через деякий час Петя почав вторити Ірині, проговорюючи примовку разом із нею. Нарешті тісто було готове.

– Здорово ми з тобою попрацювали, – підбила підсумок роботі жінка, – але дуже втомилися. Правда? Фух!

Театральним жестом вона витерла піт із чола тильною стороною долоні, а онук відразу ж, як папуга, повторив її рухи.

– Так, втомилися... Фух! – підтвердив він.

– Тоді давай відпочинемо.

На стілець, що служив Петрикові підставкою, бабуся поставила невеликий чурбак і посадила на нього хлопчика, заодно обтираючи рушником його обличчя від муки. Потім сама сіла на табуретку і разом із онуком почала декламувати черговий віршик:

«Ми втомилися, спітніли:

Працювати ми хотіли!

Нині ж спочиваємо –

Сидимо й співаємо!»

Кілька разів повторивши примовку і переконавшись, що хлопчина твердо її запам’ятав, Ірина перейшла до наступного номера програми:

– Ну що ж, віршик розповіли, а тепер – заспіваймо, як і сказано у віршику.

Вона розправила плечі та затягла свою улюблену пісню:

«Дивлюсь я на небо – та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти крила не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав».

Голос у Ірини був гарний і глибокий. Співала вона натхненно, тож Петя заслухався. Під кінець він спробував підспівувати, але поки що це в нього виходило поганенько.

– Нічого – ще навчишся! – заспокоїла бабуся. – А тепер давай робити з тіста булочки, шанежки та пасочки. Ти що ліпитимеш?

– Булочки!

– Ну, давай ти – розкочуй тісто, а я формуватиму з нього булочки, – запропонувала жінка, подаючи онукові невелику качалку.

– Ні, я хочу ліпити булочки! – запротестував хлопчик.

– Добре, – погодилася Ірина, – спочатку вдвох розкочуємо тісто, а потім – разом ліпимо булочки, шанежки та пасочки.

– Гаразд, – пішов на компроміс малий.

Команда з онука та бабусі знову взялася за роботу, паралельно розповідаючи потішку:

«Ліпимо ми пасочки,

Кругленькі як личко!

А дістанемо з печі

Смачненькі куличики!»

Ірина вміло і швидко розправлялася з тістом, заодно підтримуючи ентузіазм малюка та переконуючи його в тому, що це саме він зробив такі гарні булочки, шанежки та паски, а бабуся лише трохи їх підправила.

Відчувши, що хлопчик досяг емоційного піку, вона акуратно заспокоїла його, переключивши увагу на іграшки, які занудьгували в кутку. А сама, засунувши лист із кондитерськими заготовками в духовку, взялася за чищення картоплі.

...

До урочистої роздачі свіжоспечених булочних виробів були скликані всі домашні. Велике блюдо з випічкою стояло посеред столу. І звичайно ж, "родзинкою програми" були найкрасивіші та найсмачніші булочки, шанежки й паски, виліплені новоявленим "кулінаром".

І мама, і тато, і бабуся на всі лади розхвалювали Петрикові вироби, захоплюючись їхньою рум’яною скоринкою та дивовижною, схожою на казкових звірят, формою.

А сам "майстер" лише посміхався. Він не міг відповісти на похвали, оскільки за обидві щоки уплітав витвори власного – в цьому він не сумнівався – кухарського мистецтва.

Розстріл

1941 рік, вересень. Південноукраїнський степ.

Колона етапованих, без води та їжі вже майже добу безупинно, прискореним маршем просувалася на схід, намагаючись вислизнути з пащі німецьких механізованих клинів.

Начебто відчуваючи наближення осінньої негоди, шалені сонячні промені прагнули наостанок показати всю свою силу, та так, щоб оці люди, які уявили себе вершителями історії, благали Господа, випрошуючи послати їм ковток води. А глибоко байдуже, невблаганне, нескінченно-синє небо, трохи прикрашене на горизонті декількома пухнастими хмаринками, наче висмоктувало з нещасних арештантів останні соки. Тягуча, густа слина гидко склеювала все в роті. Коли Петро піднімав голову до неба, йому здавалося, що іще трохи – і цей цинічно-прекрасний вакуум поглине саму його душу, забравши її в недосяжно-далеку височінь вічності.

Десь поруч гуркотіли гарматні залпи. Рівні, як стіл, без єдиного деревця величезні поля спонукали німецьких льотчиків прямувати до будь-якої цілі, що з’являлася на фоні цього одноманітного пейзажу.

Два рази змучені, перелякані люди піддавалися кулеметним атакам юнкерсів, що повертались із завдання і наостанок вирішували витратити решту патронів. За командою керівника групи – лейтенанта держбезпеки – всі кидалися врозтіч. Але незважаючи на це, близько двадцяти людей, включно з військовими, загинуло від куль німецьких стерв’ятників. Приблизно стільки ж було страчено охороною. Розстрілювали всіх, хто отримав серйозні поранення, і тих, хто не міг іти.

Почастішали спроби озвірілих, збожеволілих від спраги зеків підібрати кавунові кірки, що валялися обабіч дороги, або напитися з калюжі, яка знаходилася поруч. І якщо в перших, хто наважувався кинутися до калюжі, НКВС-ники просто стріляли, то тепер ситуація раз у раз виходила з-під контролю.

У черговий раз побачивши поверхню невеликої калюжі, що блиснула на сонці, буквально всі ув’язнені атакували це жалюгідне джерело води, не зважаючи ні на страх смерті, ні на відчайдушні окрики й пальбу охорони. Вони стали шалено боротися і битися за право припасти до цієї цілющої вологи.

Петро добіг до калюжі серед перших, але кілька людей уже лежали в ній, жадібно хлебчучи і не даючи можливості напитися іншим. У люті Петро схопив одного з них за одяг, відкинув на кілька метрів убік, упав на його місце, і рот нестримно злився з водою. Пив він несамовито. У перші кілька хвилин хлопець не відчував нічого, крім змішаного почуття захоплення, насолоди та радості від вгамованої спраги. Тільки коли замість води він відчув у роті мул, усвідомлення того, що відбувається, поступово почало повертатися до нього. Арештант зрозумів, що вода закінчилася, а він лежить у багнюці, придавлений купою людських тіл. Поступово до в’язнів починало доходити, що води в калюжі більше немає, і вони один за одним стали сповзати з гори тіл і відходити вбік.

Тим часом лейтенант держбезпеки, який командував цими людьми, що перетворювалися на звірів, гарячково думав над тим, як утримати натовп у покорі. Але скільки він не намагався знайти ефективний вихід, на думку не спадало нічого кращого, ніж ввергнути ув’язнених у панічний, тваринний страх, ще сильніший порівняно з почуттям спраги.

«Так, це єдино можливий дієвий метод», – підсумував лейтенант і негайно перейшов до рішучих кроків.

– Громадяни ув’язнені! – пророкотав він похоронним голосом. – Вами допущено непокору охороні. Ті, хто залишилися біля калюжі, першими покинули стрій і, отже, є призвідниками цього безладу; за законами воєнного часу вони підлягають розстрілу. Наказую охороні відвести призвідників на десять кроків убік і виконати вирок. Доводжу до відома всіх, що я не потерплю свавілля та саботажу. І надалі у разі непокори, крім убитих при спробі втечі, охорона щоразу розстрілюватиме ще 10 призвідників.

Потім він звернувся до своїх підлеглих:

– Васильєв, Зельдін, Федоренко, Квакуша, Кріпак! Відвести порушників порядку на десять кроків убік і виконати вирок!

Названі НКВС-ники, тримаючи гвинтівки напоготові, рішуче рушили в бік "призвідників", які на той час саме підвелися. Останніх було п’ятнадцятеро. Петро стояв ближче до лівого краю групи. Він чув слова лейтенанта, і в ньому відчайдушно боролися почуття ейфорії від приливаючої до організму води та страху перед підступаючою смертю.

– Організатори безладу, – звернувся лейтенант до брудних, мокрих переляканих людей, – за невиконання наказу за законами воєнного часу ви засуджуєтеся до розстрілу. Відійти на десять кроків праворуч і вишикуватися в шеренгу! – тримаючи револьвер у зігнутій руці, він указав нещасним на місце, куди вони мали стати.

Петро серед приречених побрів на місце, вказане лейтенантом. До нього почав доходити сенс того, що відбувається. Стало страшно і моторошно. Раптом почуття безвиході захопило всю істоту Петра. За кілька секунд шляху до місця розстрілу в голові промайнуло все життя: найкращі, яскраві та барвисті моменти його короткого буття феєрверком промайнули у свідомості.

«Чому так швидко все закінчується? Це не справедливо! У мене ще стільки сил та енергії. Хіба для того я з’явився на світ, щоб так абсурдно і безглуздо померти у 21 рік?» – питання без відповіді, перемішані з найсильнішими емоціями страху, розгубленості й жалю до себе, до свого загубленого життя лавиною захльостували мозок і всю істоту Петра. Очі налилися сльозами і два тоненькі струмочки потекли по щоках.