T464kjgkjgjmjyhfj,gf,ghf

Коли у відповідь на черговий укол багнетом один із ув’язнених несамовито закричав і вивалився назад на підводу, хапаючись за закривавлений бік, амбали змінили тактику. За їхньою командою охоронці почали потихеньку засувати ворота, а здоровили з кожним таким рухом докладали максимум зусиль, щоб запхнути чергового в’язня у простір біля внутрішньої поверхні воріт. Ще один плюс такого способу полягав у тому, що "пасажир" сам усіляко чіплявся за край воріт, тим самим беручи участь у своєму завантаженні.

Нарешті черга дійшла й до Петра. Він був передостаннім, але щілина між воротами та стіною вагона становила вже менше метра. Петя кілька разів із силою вдарив чоботом по ногах людей, які стояли біля кромки воріт, і зміг поставити на п’ятачок, що звільнився, одну ногу. Потім він ухопився обома руками за край воріт, і відштовхнувшись другою ногою від підводи, зробив відчайдушне зусилля, щоб прослизнути всередину. Але марно: хоч у перший момент і вдалося трохи відтіснити спресовану людську масу, утриматися на відвойованому плацдармі не було ніякої можливості – натовп видавив його назад.

– Давай ще раз так само, але тільки після того, як я кольну, – тихо пробурмотів один із організаторів завантаження на вухо Петрові. – Спробуй на секунду зачепитися плечем, а в цей час хлопці посунуть ворота.

Парубок навіть не встиг здивуватися холоднокровній вказівці охоронця, який тільки що так несамовито репетував, як той зразу ж істерично заверещав:

– Заколю! Скотина! Гад! – багнет встромився в спину мужика, що стояв перед Петром.

Той смикнувся від болю, і в цей момент Петя вклав усю силу в повторення свого маневру. Він відчув, як плече зачепилося за щось тверде. Майже тієї ж миті прогримів постріл у повітря, люди інстинктивно здригнулися, і ворота подалися ще на кілька сантиметрів.

Здоровезний амбал, ухопившись двома руками за краї проходу, вперся чоботом у Петіну спину і зробив величезне зусилля. Хлопець заволав від болю, рвонувся убік і відчув спиною тверду поверхню.

Ще кілька хвилин було витрачено на втискання останнього в’язня та закриття воріт.

І тільки коли брязкіт заліза припинився, Петро зміг відволіктися від цього шаленого дійства, яке захопило його всього без залишку.

Перший урок у школі

1925 рік, жовтень. Томаківка.

У підготовчому класі п’ятирічний Петя став наймолодшим і найменшим учнем. Він розпочинав навчання, вважай, із середини півріччя, коли левова частка матеріалу була вже пройдена. І директор школи, і вчителька, Ольга Пилипівна, без ентузіазму поставилися до появи зовсім крихітного та непідготовленого малюка. Ідучи назустріч умовлянням батьків, вони погодилися, в порядку експерименту, посадити Петрика одного за останню парту, щоб менше заважав, але поставили умову, що Данило забере сина на першу їхню вимогу.

Свій перший шкільний день хлопчик тихенько просидів за останньою партою. Строго попереджений і батьком, і вчителями про необхідність дотримання тиші, він надто відповідально поставився до цього, і до кінця занять не промовив жодного слова. Всі передні парти були зайняті старшими, а подекуди навіть дорослими, учнями. Тому, щоб бачити вчителя і все, що відбувається біля дошки, Петі довелося сісти на край сидіння. Через відсутність іншого заняття, він усю увагу зосередив на навчальному процесі.

Першим уроком, на який потрапив хлопчик, виявилася арифметика. Багато однокласників, які вже засвоїли за час навчання ази лічби, навперебій тягли руки, жваво відповідали на запитання вчительки, розкладали палички по купках, а потім по команді робили з ними якісь загадкові переміщення. Спочатку шкільне дійство здалося Петрикові якоюсь незрозумілою тарабарщиною. Він все чекав, коли ж учителька розповість казку чи історію. І справді, Ольга Пилипівна почала розповідати історію, але такою ж тарабарською мовою цифр, паличок та фігурок. Настрій малюка погіршився; йому нудно було слухати слова, яких він не розумів.