T464kjgkjgjmjyhfj,gf,ghf

– На коліна, саботажники! На коліна! – різкий голос лейтенанта держбезпеки пролунав як гуркіт грому серед ясного неба, а його невблаганний лютий вигляд свідчив про неминучість розправи. – Зайняти вихідну позицію для виконання вироку! – звернувся він до НКВС-ників. Ті стали в ряд навпроти засуджених. – Цілься!

Петро разом із рештою опустився на коліна. Його руки доторкнулися до степової трави. Він зірвав одну рослину, почав жувати сухе стебло і відчув у роті трохи гіркуватий трав’яний присмак. Потім глянув у нескінченне синє небо, згадав, як у юності, так само зливаючись із цією блакиттю, мріяв про служіння своїй улюбленій Батьківщині. Не встиг... Не дали... За що?! Сльоза знову покотилася по щоці.

– Вогонь! – скомандував лейтенант.

Гримнув залп і в’язень, який стояв навколішки біля Петра, замертво клюнув землю. Впали ще троє людей в інших місцях шеренги.

– Заряджай! – продовжував командувати лейтенант держбезпеки. – Цілься!

Раптом дунув свіжий порив вітру. Після страшної спеки приємна прохолода пробігла по шкірі, ледь розтріпала злипле волосся. Легким зябцем заколихалася степова рослинність. Криваво-червоне сонце, що наближалося до горизонту, байдуже дивилося на мишачу метушню людей. Петро перевів погляд на групу НКВС-ників. Націлена на нього гвинтівка вказувала багнетом прямо в груди. Петро глянув у дуло.

«Невже грубий шматок свинцю зможе зруйнувати, назавжди знищити мою єдину в світі, таку прекрасну, унікальну та рідну, неповторну, тонку й чутливу душу? Ні! Це абсурд! Душу може знищити тільки така ж високоорганізована, але зла субстанція. Це може зробити тільки душа диявола... Ні, все, що відбувається – неправда, міраж, поганий сон! Насправді цього просто не може бути!» – переляк, страх, жага до життя, мерехтливі думки: все перемішалося в єстві Петра, величезною прозорою чорною кулею затьмаривши свідомість.

Перебуваючи у стані афекту, він відчув, ніби відривається від дійсності, піднімається над цією суєтою, здіймається у сріблясту сяючу висоту. Там, унизу, на колінах стоїть його тіло. А його суть, його душа, яка перебуває на порозі вічності і вкушає красу єднання зі святим духом, з сарказмом спостерігає зверху за тим, що відбувається. Погляд звернувся до прекрасного світіння, яке виходило з небес.

«Кинути все і летіти, мчати до цього чарівного манливого світла, де так добре, красиво і спокійно, де велична чистота вселенської мудрості прийме мене в своє лоно, нічого не вимагаючи натомість!» – майнула рятівна думка.

Але що ж це? Раптом Петі непереборно, нестримно захотілося знову злитися зі своїм тілом, і душа одразу ж кинулася назад, до своєї плоті і ввійшла в неї, злилася з нею, відчувши короткий, ледве вловимий, але такий чудовий момент екстазу.

Петро стрепенувся. Гвинтівка продовжувала зирити у груди. Але йому не було страшно. Тепер він знав, що його душа не може померти – це неможливо! Його суть, його дух, а отже, і він – безсмертні! Захоплення від вражень єднання з вічністю, від відчуття себе як частинки нескінченно великого божественного духу, захлеснуло істоту Петра. Він з викликом уперся своїми чистими синьо-зеленими очима в очі людини, яка цілилася в нього; військовий не витримав погляду і відвів очі убік.

«А може, диявол – це лейтенант?! Побачимо, що він зможе протиставити набутій мною душевній силі», – подумав Петро.

Але вдивившись у вираз обличчя керівника групи, він за маскою непохитності раптом виявив загнаного в кут звірка, який вимолює прощення у Господа Бога.

Лейтенант підняв руку, даючи знак НКВС-никам приготуватися до залпу... Але Петро посміхався: він осягнув найвище знання і більше не вірив у здатність цих жалюгідних лицедіїв самостійно вершити долі.

– Відставити! – з полегшенням сказав лейтенант. – Цього разу вас помилувано, але у випадку повторного саботажу пощади не буде! Зайняти місця у хвості колони та продовжувати рух, – а потім, звертаючись до всіх, додав: – Приблизно за дві години шляху ми досягнемо місця призначення – залізничної станції, в якій має бути вода. Там усі зможуть напитися. Але щоб не потрапити до лап німців, треба йти швидко, без зупинок. Не робіть фатальних помилок, не змушуйте мене вживати крайніх заходів. Кроком руш!

Колона посунулася далі. Тільки після кількох сотень метрів шляху до Петра почало повертатися звичне відчуття цілісності всього організму. Поступово він відчув, що у кількох місцях тіло страшенно болить: це забої – наслідки боротьби за воду біля калюжі. Але то були такі дрібниці порівняно з насолодою від вгамованої спраги.

Налякана німецькими літаками, близькими відлуннями боїв і критичною ситуацією з дисципліною, охорона через кожні дві-три хвилини приречено кричала то «Ширше крок!», то «Крок вправо, крок вліво – вважається втечею: стріляємо без попередження!», то застосовувала ненормативну лексику.

Але Петя якось мало звертав увагу на ці випади. Його підбадьорене порцією води тіло ніби набуло "другого дихання", і тепер він ішов навіть якось досить жваво у порівнянні зі змученими незадоволеною спрагою товаришами по нещастю.

Шлях, що залишався до станції, етап пройшов відносно благополучно, якщо не рахувати двох ув’язнених, які відмовилися йти далі, і яких, згідно з інструкцією, охороні довелося пристрелити. На самому початку населеного пункту на шляху колони зустрівся колодязь, і лейтенант дозволив людям організовано напитися, а також наповнити свої фляги та інші ємності водою.

Котлети

1925 рік, квітень. Томаківка.

Петя сидів на підлозі за важливим заняттям: вивчав можливості своєї нової іграшки. Стару, тріснувшу у двох місцях, рахівницю, до того ж позбавлену чотирьох спиць, учора йому подарував батько. Хлопчик плавними рухами своїх маленьких пальчиків перекладав кісточки з одного боку на другий:

– Один, два, три, чотири, – відрахував він перше число й замислився.

«Як же це вчора показував тато?» – взявся пригадувати юний математик.

– Ага! – радісно вигукнув він і вже впевненіше і швидше пересунув на той же бік ще три кісточки: – Один, два, три.

«Тепер треба порахувати, скільки буде разом», – ухвалив хлопчина.

– Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, – продекламував він, а потім, підбиваючи підсумок, на всю горлянку загорлав: – Сім! Чотири та три – сім!

Незважаючи на свій п’ятирічний вік, Петрик уже вмів рахувати до тридцяти: цьому його навчив батько. Але виконання арифметичних дій було для нього в новинку. А тому він із цікавістю вивчав цю нову грань життєвої премудрості.

Щоправда, надто довго займатися одним і тим самим було нудно. Рішучим рухом, підглянутим у тата, хлопчик підняв один бік рахівниці – і кісточки з характерним стукотом від’їхали на вихідну позицію. Потім він узявся безладно штовхати дерев’яшки для лічби туди-сюди по спицях, лопочучи якісь уривки складів, після чого став обома руками розкручувати їх, від чого кісточки стали крутитися на спицях подібно до десятків маленьких юрких дзиґ. На завершення рахівниця була перевернута догори ногами та використана як транспортний засіб.

– Но-о, но-о, конячко! – прикрикував уявний візник, навалюючись на дерев’яну раму рахівниці, яка видавала у відповідь жалібні скрипучі звуки.

Багатостраждальний пристрій для виконання арифметичних операцій всіляко чинив опір, але був змушений підкоритися силі. Виконуючи непритаманну йому функцію, він перекочувався вперед натужними ривками, щоразу зупиняючись унаслідок заклинювання механізму. Зате всюдисущий хлопчик примудрявся, паралельно з керуванням "двоколкою", ще й грати роль коня, що несамовито ірже і брикається, та плюс до того власноруч підхльостує себе ляпанцями по попці. Розчервонілий хлопчина якраз голосно сміявся від задоволення, коли почув бабусин голос:

– Петюшо, йди-но сюди, зніматимемо пробу!

Хлопчик зупинився і прислухався: з кухні долинало шипіння та потріскування розігрітого на сковорідці жиру. А м’ясний запах, який заполонив увесь будинок, не залишав місця для сумнівів: на нього чекав черговий кулінарний шедевр.

Малий не без жалю залишав свою гру, але бажання насолодитися бабусиною їжею таки пересилило. Він попрямував на кухню, все ще за інерцією ляскаючи себе по боках і бурмочучи щось собі під носа.

– Я посмажила котлетки, – побачивши онука, що саме підходив до неї, повідомила Ірина, – ну ж бо скуштуй: як тобі на смак? Тільки обов’язково їж із хлібом, – усміхаючись, повторила вона свою традиційну настанову.

Жінка поставила на стіл миску із чотирма котлетами, попередньо остудженими до комфортної для рота температури. Відразу ж подала і шматок хліба.

Підійнявшись на своє улюблене місце-підвищення біля столу, Петя приступив до дегустації. Котлети вийшли – смакота! А тому процес їх поглинання проходив жваво. При цьому хлопчик не забував про бабусине попередження, і кожен шматок котлети прикушував хлібом. Але не встиг він навіть озирнутися – як тарілка виявилася порожньою.

– Ну що ж ти не говориш, які вийшли котлети? – з удаваним засмученням запитала бабуся: – Може, у фарш треба чогось додати?

– Котлети вийшли смачні, – з виглядом навченого досвідом експерта запевнив онук, – але фарш треба ще підсолити.

– Ну, це ми миттю, – одразу ж погодилася Ірина. – Дякую, що підказав. А то я куштую-куштую і ніяк не зрозумію, чого не вистачає?

Вона сунула ложку в банку зі сіллю і вдала, ніби кладе її у фарш. Хоча насправді нічого не досолювала. Перемішавши вміст, жінка почала укладати чергову порцію котлет на сковорідку, примовляючи:

– Ну ось, тепер котлетки будуть смачніші. Онучок у мене – молодчина! Відразу визначає, як зробити страву апетитнішою. Гаразд, біжи пограйся ще трохи, а коли котлетки за твоїм рецептом посмажаться – я тебе знову покличу, спробуєш іще раз.

Петя з новими силами повернувся до перерваної гри, а Ірина після того, як котлети досягли ідеального стану, виклала їх у Петрикову миску і злегка підсолила. Вона знала, що онучок любить солоне, і намагалася всіляко догодити дитині.

«Нехай наїдається цупкіше, поки є можливість, – міркувала бабуся, – бо зовсім худий став – шкіра та кістки».

Потрібно визнати, що Іринині оцінки вгодованості онука були далекі від істини. Насправді, завдяки насамперед невтомній бабусиній турботі, Петя був повненьким хлопчиком. Але будучи сама жінкою щільної статури і маючи таких самих членів сім’ї, вона вважала нормою, особливо для дитини, наявність у тілі пристойного жирового запасу.

– Петрику, біжи на кухню: котлети за твоїм рецептом готові! – покликала Ірина. – Я без тебе не можу визначити, чого ще не вистачає. А мені треба смажити наступну партію.

Хлопчик, не гаючись, відреагував на бабусин заклик. Й історія повторилася. Коли процедура дегустації котлет пішла по четвертому колу, до кухні зайшла Марія.

– Мамо, ти що, вирішила загодувати онука?! – висловила вона претензію, показуючи на миску з котлетами і поблажливо усміхаючись.

– Та все нормально; нехай дитина їсть, поки їй до смаку, – оголосила своє переконання Ірина.

– Не можна так – ти його балуєш, – заперечила Марія. – Він у тебе котлети лопає навіть без хліба.

– З хлібом! – продовжуючи жувати, втрутився у перепалку старших Петя.

– Ану покажи! – одразу відреагувала мати, яка підозрювала сина у махінаціях зі споживанням хліба.

Хлопець відкрив рота і показав мамі його вміст. Щоправда, зробити будь-які висновки при цьому їй було важко.

– Не видно там ніякого хліба! – сміючись, сказала Марія.

– Як не видно? – здивувався хлопчик. – Подивися краще!

Вказівним пальцем він відтягнув куточок рота, намагаючись полегшити матері пошуки хліба. І та справді виявила його в роті сина. Однак замість визнання цього факту інтерпретувала побачене по-своєму:

– Ну хитрун! То ти ховаєш хліб за щокою, щоб водити нас із бабусею за ніс?! – вирішила викрити вона хлопчика. – Ні, з нами такі номери не проходять: ми швиденько виведемо тебе на чисту воду!

Марія все ще продовжувала лукаво посміхатися; а у Петрика в очах з’явилися сльози.

– Бабуся мені сказала їсти з хлібом – і я їм з хлібом! – ображено, мало не плачучи, промовив малюк.

Він хотів будь-що довести свою чесність; тому гарячково шукав підтвердження своїх слів. Через пару секунд йому в голову спала чудова думка:

– Скажи, бабусю, адже я не обманюю, – з натиском вимовив хлопчина, – ти ж сама давала мені два шматки хліба і бачила, що я їх уже з’їв! Інакше ти б не давала третій!

– Як два шматки? Ти що, вже їв котлети? – розгубилася Марія, відмовляючись вірити своїм вухам.

– Так!

– І скільки ж котлет ти з’їв? – з побоюванням спитала мати.

– Чотирнадцять котлет і два шматки хліба! Я вже вмію рахувати до тридцяти і все порахував!

Марія втратила мову. Вона стояла посеред кухні з відкритим ротом, та тільки й могла, що переводити погляд із матері на сина.

– Мамо, та ти що – з глузду з’їхала?! Чотирнадцять котлет?! П’ятирічній дитині?! Та хлопчикові ж стане погано! – заголосила Марія. – Давай швидше викличемо лікаря!

– Заспокойся, – осадила її Ірина, – нічого з ним не станеться: він уже з’їдав раніше, якщо не чотирнадцять котлет, то десяток – точно.

Марія підозріло подивилася на матір. Потім підбігла до сина.

– Петюшо, як ти почуваєшся? – вкладаючи всю свою любов і турботу, ніби просячи пробачення, запитала вона.

– Добре! – спокійно відповів той.

Він все ще не міг усвідомити, в чому причина занепокоєння матері, але вже бачив, що цей незрозумілий інцидент вичерпано.

– Мамо, можна я піду грати в рахівницю? – попросив дозволу малюк.

– Звичайно, йди, – відповіла Марія.

Ще деякий час вона періодично з тривогою поглядала на сина, але незабаром, побачивши, що той спритно грається в кімнаті, заспокоїлась і зайнялася своїми справами.

Чудесне спасіння

1941 рік, вересень. Залізнична станція в українському степу.

На невеликій залізничній станції, куди прибули арештанти, панувала страшна метушня. Тут і там виднілися вирви від вибухів бомб. Проте залізничне полотно не було пошкоджено. А на колії, як казковий Змій-Горинич, що прикорнув на сонечку, стояв паровоз із кількома практично цілими вагонами. Платформа була оточена озброєними військовими. Більшість вагонів перебували у запечатаному стані. Але три останні все ще знаходилися на стадії укомплектування. Один із них майже під зав’язку був заповнений людьми, в інший завантажували якісь ящики, а третій здавався порожнім.

Керував процесом загрузки капітан НКВС; саме він визначав ступінь цінності вантажів та першочерговості їх відправлення.

Натовпи народу, хто з вузлами, хто з валізами, а хто і з малюками на руках намагалися потрапити до потяга, який вирушав на схід. Люди то групами, то поодинці підходили до капітана, хто плачучи і голосячи, хто кричачи, а хто і по-діловому пояснюючи необхідність своєї евакуації. Офіцер приймав рішення швидко і одразу ж давав вказівки підлеглим щодо їх виконання.

– Товаришу капітане держбезпеки, дозвольте звернутися? Сержант держбезпеки Ароськін, – віддаючи честь, молодий службіст виструнчився перед старшим за званням.

– Звертайтесь, – відповів капітан, оцінювально глянувши на колегу.

– Група ув’язнених у кількості 83 осіб прибула етапом на станцію для подальшого доправлення вглиб країни. У процесі етапування загинуло під час нальотів німецьких літаків і було розстріляно за законами воєнного часу за саботаж 46 ув’язнених. Убито ворогом також одного сержанта НКВС та двох військовослужбовців, приставлених для охорони.

– Документи! – сухо промовив капітан держбезпеки.

Ароськін спочатку розгубився, а через секунду почав гарячково ритися у своїй сумці. Знайшовши нарешті необхідні папери, він простяг їх капітанові. Той пробігся по вмісту і так само сухо відчеканив:

– Ваші документи!

Знову сконфузившись, сержант дістав тепер уже з нагрудної кишені своє посвідчення. Старший за званням уважно вивчив папір, глянув на брудних, обдертих політичних та кримінальників, озирнувся на всі боки, чи не чують його сторонні, а потім тихо запитав:

– Які у Вас вказівки щодо ув’язнених?

– Наказано просуватися до Гуляйполя будь-якими доступними засобами. Намагатись організувати відправлення арештантів залізничним транспортом на південний схід. По ходу слідування виконувати розпорядження старших за званням співробітників районних, міських або армійських відділів НКВС.

Капітан держбезпеки ще раз оцінююче подивився на натовп змучених, зранених зеків, які, скориставшись моментом, наслідували приклад своїх охоронців і теж сіли на розпечену землю. Деякі не змогли втриматися і розпласталися на ній, сподіваючись хоч таким чином трохи відновити втрачені сили, або прикорнути.

– Ось що я тобі скажу, сержанте, – промовив організатор станційного руху, – потяг забитий вщент. Порожній вагон заброньовано для заповнення по дорозі. Тож місця у вагонах для твоїх підопічних немає. Прийдеться вам і далі йти пішки. І виступати треба негайно: німці у двох місцях прорвали нашу оборону й можуть бути тут найближчим часом.

– Але у нас практично немає харчів, закінчуються патрони. Добра половина людей або поранені при нальотах, або вкрай змучені важкою дорогою. Ми не спали більше доби! Дорогою сталося кілька випадків, коли натовп виходив з-під контролю і мені насилу вдалося навести порядок.

– Відставити розмови! – капітан різко підвищив голос. – Трохи патронів і продуктів я тобі дам, – він витримав паузу, а потім перейшов на ледве чутний рикаючий бас. – Але допускати захоплення ворогів народу німцями ми не можемо – надто ласий матеріал для їхніх диверсійних груп, – жорсткий погляд представника держбезпеки набув якогось крижаного відтінку. – Тому наказую: не гаючись, разом із моїми людьми відібрати здорових, здатних продовжувати піший перехід ув’язнених. А всіх поранених та хворих – розстріляти.

Ароськін на кілька секунд остовпів. Потім на його обличчі позначилася розгубленість.

– Гаразд, я сам все організую, – сказав капітан, бачачи нерішучість колеги. – Він покликав кількох своїх людей і дав їм розпорядження. Потім вручив узяті у сержанта документи на ув’язнених єфрейторові.

Один із НКВС-ників пішов разом із Ароськіним до залізничного складу, троє побігли в будівлю станції, а решта на чолі з капітаном попрямували у бік етапованої групи.

Побачивши наближення людей у формі, ув’язнені спробували піднятися з землі і вишикуватися в якусь подобу шеренги. Тим часом особісти, що повернулися з будівлі, поставили неподалік від місця заходу стіл та стілець. Єфрейтор розклав документи на столі, сів і приготувався до процедури обліку.

– Громадяни ув’язнені! – голосно відчеканив капітан держбезпеки. – Зараз організовано, по одному, дотримуючись порядку в строю, кожен повинен підійти до єфрейтора і назвати своє прізвище. Потім усі здорові, здатні пересуватися, проходять праворуч і шикуються біля будівлі станції в колону по два для негайного відправлення пішим порядком у розпорядження Гуляйпільського відділу НКВС. Всі хворі, поранені, не здатні самостійно продовжувати рух, ідуть ліворуч і шикуються біля останнього вагона. Вони будуть завантажені в нього і відправлені до Гуляйполя поїздом, – капітан повернувся до помічника, який стояв поруч: – Молодший лейтенанте, приступити до формування груп!

– Називаємо прізвище; здорові – праворуч, хворі – ліворуч! – продублював вказівки начальства молодший лейтенант, вказуючи єдиним пістолетом-кулеметом Шпагіна на найближчий до столу край шеренги. – Підходимо! Швидше!

Процес перегрупування відбувався досить жваво. Почувши прізвище того, хто підійшов, єфрейтор швидко щось відзначав у паперах, а солдати, які стояли по краях столу, тримаючи гвинтівки напоготові, то словом, то прикладом підганяли тих, що забарилися.

Петро швидко оцінив ситуацію. Для нього вона складалася непогано. Справа в тому, що під час одного з нальотів черга німецького винищувача пройшла зовсім поруч, трохи подряпавши шкіру на нозі. Істотної шкоди здоров’ю поранення не завдало, але ногу довелося перев’язати ганчіркою і тепер просочена кров’ю пов’язка давала йому повне право зарахувати себе до групи хворих і дістатися до Гуляйполя поїздом. Втішений перспективою відпочинку у вагоні, він почав безтурботно розглядати все навколо. Коли стала наближатися його черга, увага мимоволі зосередилася на процедурі відбору.

– Наступний! – єфрейтор трохи повернув голову і злегка підвищив голос. – Прізвище!

– Сіренко! – обізвався черговий ув’язнений, підходячи до столу.

Єфрейтор провів пальцем по аркушу.

– Є такий, – підтвердив він. – Якщо здоровий, – іди праворуч, якщо хворий – ліворуч. – При цих словах Сіренко зробив нерішучий крок вліво, а НКВС-ник, який стояв з цього боку, злегка підштовхнув його прикладом у напрямку групи, що знаходилася зліва.

– Швидше! – діловито доповнив особіст свою дію не надто гучною голосовою командою.

Щось знайоме відчулося Петрові у цій сцені. Якісь відгомони забутих емоцій, як шарудіння опадаючого листя, тихо прошурхотіли у змученому мозку і одразу ж зникли. Він спробував упіймати їх, зрозуміти, звідки вони взялися, але марно. Тоді хлопець узявся уважніше вивчати обстановку, вдивлятися у фігурантів процесу… І нарешті згадав…

Це було в сусідньому селі Катьощине років п’ять тому. Тоді Петро на чолі групи томаківських хлопців прибув у цей населений пункт на день народження Люди, мабуть, найкрасивішої дівчини з тих, кого він знав. Хлопці та дівчата прийшли з подарунком, патефоном та квітами. Проте місцевим хлопцям це не сподобалося. Назрівав конфлікт. І тут Петро запропонував вирішити проблему полюбовно: якщо найсильніший хлопець із Катьощиного перетягне його хоча б однією рукою – він разом зі своїми друзями піде, а якщо ні – залишиться святкувати разом з усіма, й інцидент вважатиметься вичерпаним. Так і зробили… В результаті загального святкування хлопці зі сусідніх населених пунктів надовго стали найкращими друзями, а Люда – подругою Петра.

Так ось, серед Катьощинських хлопців був тоді щупленький хлопчик. Він навчався у Томаківській школі, але був молодший на кілька років. І хоча впізнати його у бравому співробітнику НКВС було тепер складно, але це був саме він: саме його специфічні характерні рухи та оригінальний тембр голосу пробудили у мозку Петра далекі спогади. Невелике зусилля – і свідомість видобула зі своїх анналів ім’я знайомого – Андрій.

– Наступний! – голос єфрейтора долинув до охопленого спогадами Петра ніби з космосу, а легенький поштовх товариша, що стояв за спиною, вивів зі стану задумливості.

– Прізвище! – продовжив єфрейтор.

– Шабля! – повідомив на ходу Петро і зупинився біля столу, чекаючи наступної команди.

Боковим зором він помітив, що Андрій почав переминатися з ноги на ногу, внаслідок чого перемістився трохи вперед і таким чином виявився зовсім поруч. Петро глянув на знайомого і натрапив на жорсткі, колючі очі.

– Є, – констатував єфрейтор. – Якщо здоровий – праворуч, хворий – ліворуч.

Петро хотів було зробити крок ліворуч, але в цей момент Андрій якось незручно потягнувся і його гвинтівка, що стояла прикладом на землі, багнетом перегородила пряму дорогу. Щоб обійти перешкоду, Петро озирнувся і спробував зробити крок вліво-назад. Але не встиг. Потужний удар приклада врізався у його плече, відкинувши на кілька метрів праворуч.

– Дивись, куди йдеш! – Андрій вибухнув гучними прокльонами та матюками. Він підбіг до Петра, що розпластався на землі, пнув його носаком, продовжуючи кричати, нахилився і потягнув за одяг, ніби бажаючи змусити якнайшвидше підвестися. – Вправо! – пошепки-швидко випалив Андрій, коли його обличчя опинилося неподалік Петіного вуха. А Петро навіть і не зрозумів, чи справді з вуст знайомого вирвалося це слово, чи йому це тільки здалося і товариш просто незграбно фиркнув. – Вставай, сволото! – голосно закричав Андрій і ще раз штовхнув Петра, який підіймався, прикладом праворуч. І знову Петро опинився на землі. А знайомий майже відразу ж знову вибухнув добірними російськими матюками.

Петя ніяк не міг збагнути того, що відбувається. Піднімаючись із землі, він гарячково розмірковував, що робити.

«Чому Андрій раптом напав на мене? Невже зачаїв образу за той день народження Люди? Чи справа в іншому?» – низка запитань блискавкою промайнула в голові Петра.

Встаючи, він миттю пригадав ті моменти, коли стикався з Андрієм: мабуть, той ставився до нього досить добре. Кілька разів Петро навіть підозрював, що потай Андрій сприймає його як кумира. Такий здогад тоді лестив самолюбству успішного на всіх життєвих фронтах Петі. Але що трапилося тепер?

«А можливо, Андрій справді промовив те слово-примару "Вправо!"? Якщо так, то все стає на свої місця – він усіма засобами намагається направити мене саме у правий бік», – подумки аналізував Петро. Він обтрусив пилюку з одягу, подивився на Андрія: той ледь помітним рухом очей і голови вказав на групу, що збиралася праворуч. Коли Петя зробив рішучий крок у праву сторону, в очах Андрія він помітив знайомий, хоч і призабутий, вираз тихого захоплення, змішаного з радістю.

Як не важко було усвідомлювати, що попереду черговий, ще виснажливіший етап, що він, зрештою, сам вибрав цей шлях, відмовився від можливості їхати поїздом, Петро не став скиглити й жаліти себе. Рішення було прийнято, і він приступив до його виконання.

– Громадяни ув’язнені, в колону по два шикуйся! – після завершення групування, роздачі провіанту та термінового оформлення мінімальної кількості документів, сержант держбезпеки Ароськін давав ввідну своїй істотно поріділій групі. – Прискореним кроком... руш!

Слово «прискореним» явно було зайвим, адже виконати цю частину команди люди не могли в принципі. Це розумів і сам сержант. Але якщо завдяки цьому слову група прийде до місця призначення хоча б на 5 хвилин швидше, він, як істукан, повторюватиме й повторюватиме його: адже якщо німці прорвали оборону, то лік зараз іде на хвилини.

Вирушили в дорогу. Ароськін внутрішньо підстебнув себе, прискорив крок, своїм прикладом намагаючись надихнути підопічних. На ходу він заплющив очі і в уяві тут же проступили обриси капітана держбезпеки, який давав останні вказівки:

«У разі загрози попадання в полон наказую всіх етапованих розстріляти».

Сержант не був певен, чи зможе він виконати цю останню, тільки йому відому частину наказу високопоставленого офіцера НКВС.

Першу пару кілометрів було майже пройдено, коли з боку станції до етапу долинули кілька гвинтівкових залпів. Це спрацювала жорстока логіка війни – витрачати безцінне місце у вагонах на хворих зеків було недозволеною розкішшю. Тим більше не можна було залишати ворогів народу живими. Адже зрадники Батьківщини та дворушники можуть відразу перекинутися до ворога.

Ув’язнені в колоні переглянулися.

– Дякую за життя, Андрію, – ледве чутно промовив Петро.

На його очах проступили сльози, але він узяв себе в руки і попрямував з іще більшою завзятістю.

Веселий комендант

1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе.

Украй змучені тижневим етапом по спекотному безводному степу, зголоднілі ув’язнені нарешті наблизилися до Гуляйполя, одного з вузлових населених пунктів, намічених як можливе місце отримання подальших інструкцій. Сержант держбезпеки Ароськін, навчений гірким досвідом метань та поневірянь у пошуках допомоги, повів людей прямо на залізничну станцію. Для себе він уяснив, що в критичній ситуації, яка завжди складається у прифронтовій зоні, саме на станціях зосереджуються ключові представники влади, саме тут приймаються основні рішення, які можуть суттєво вплинути на ефективність виконання поставленого перед ним завдання.

Як виявилося, прийнята тактика була вірною. Хоча керівники військових, партійних та радянських органів у момент прибуття групи не перебували на території станції, але дані ними стратегічні вказівки чітко виконувалися військовим комендантом.

Цей постійно усміхнений чоловік середнього зросту і середніх років невтомно курсував по станційних об’єктах, на ходу вирішуючи проблеми, організовуючи навантажувально-розвантажувальні роботи, контролюючи дії підлеглих. Пересувався він теж у середньому темпі, але завдяки своїй вродженій схильності до раціоналізму, прораховував ситуацію на кілька кроків наперед і постійно примудрявся опинятися саме там, де був найбільш затребуваним.

– Краще погано їхати, ніж добре йти?! – з гумором промовив комендант у відповідь на слізне прохання Ароськіна хоч якось посприяти перекиданню ув’язнених у тил.

Він витримав паузу, прикидаючи в думці варіанти, а потім запропонував:

– Приблизно за годину тут має бути поїзд на Харків. У ньому два вагони із зеками. Вони переповнені, під зав’язку – понад 400 людей. Якщо зумієш запхати туди ж іще й своїх – я не заперечуватиму. Документи оформимо швидко. А супроводжуючі можуть розміститись у вагоні охорони.

Відповідальний за рух станцією оцінююче глянув на сержанта держбезпеки. Та Ароськін спочатку не повірив своїм вухам: так багато відмов він вислухав останнім часом. У перші секунди сержант навіть упав у якийсь ступор, але потім швидко схаменувся і почав гарячково розмірковувати.

«Невже пощастило? Хоч би не зірвалося!» – мовчки радів він, намагаючись ні словом, ні жестом не сполохати таку несподівану удачу, яка щойно на нього звалилася.

– Якої нашій групі дотримуватись процедури? – обережно запитав Ароськін і завмер в очікуванні.

– Залягти в посадці біля лівого краю станції, – серйозно відчеканив військовий комендант, – замаскуватися, щоб очі мої вас не бачили на платформах.

Він не зміг утриматися від легкого розіграшу, потім не витерпів і пирснув зі сміху, підморгнув оторопілому сержанту держбезпеки і розреготався. Розгублений Ароськін тільки інтенсивно блимав, не в змозі промовити жодного слова.

– Коли під’їжджатиме ваш поїзд, я дам знати, – заспокоївшись, уже серйозно і діловито пояснив комендант. – Тоді вишикуйтеся на пероні компактною колоною, не довшою за 50 метрів, і чекайте моєї команди. Ваше завдання – силами своєї охорони забезпечити завантаження ув’язнених у вагони. А поки що – давайте документи: мої люди візьмуть на себе паперові формальності.

Він прийняв від сержанта папку і знову посміхнувся у передчутті процедури загрузки цієї групи.

– Хоч не пишно, та затишно! – у тому ж своєму грайливому стилі, ще раз підморгнувши, підсумував комендант, потис руку Ароськіну і продовжив намотувати кола по території.

Вірш

1925 рік, жовтень. Томаківка.

Так склалося, що Данило Шабля зі сім’єю в 1925 році жили порівняно непогано. Данило влаштувався на державну службу, де регулярно отримував заробітну плату та продовольчі пайки. Теща продовжувала працювати кухарем у лікарняній їдальні. А дружина Марія вела домашнє господарство та підробляла шиттям.

Єдиний син Петя, якому виповнилося п’ять років, ріс здоровим хлопцем. Полишений на самого себе, він цілими днями ошивався на вулиці, де грався в компанії таких самих, як він, шибеників.

А ось молодшому братові Данила пощастило менше: у його сім’ї було троє дітей, але ніхто з дорослих не мав постійної роботи, а тому сім’я жила надголодь; до того ж, старший 8-річний син Коля постійно хворів. Бажаючи хоча б чимось допомогти братові, Данило взяв Колю до себе. Петя з Колею якось одразу зійшлися характерами і душі одне в одному не чули. Незважаючи на пристойну різницю у віці, вони були на рівних, оскільки Петя компенсував брак досвіду активною життєвою позицією, невгамовним темпераментом і гострим розумом.

Цієї осені Коля пішов навчатися до школи, а тому цілісінькими вечорами просиджував за букварем і арифметикою, що страшно не подобалося непосидющому Петрикові, який звик проводити вечірній час за іграми з двоюрідним братом.

– Коленько, що сьогодні задали читати? – ласкаво, але наполегливо запитала Марія, легенько тріпаючи хлопця за пишну шевелюру.

Сама неписьменна, але по-селянськи кмітлива, жінка розуміла, що хворобливому Колі просто необхідно освоїти науки зі суто меркантильних міркувань: так йому можна буде надалі хоч якось заробити на життя. Адже ось хоча б і Данило: здоров’ям і силою не вражає, але освоїв бухгалтерську справу і має на хліб та молоко; у теплі, в добрі, молотом не махає, а сім’ю утримує. Так би й Колі, але його доводиться постійно підштовхувати до навчання.

– Та казали вірша вивчити, – у відповідь на наполегливе запитання Марії жалібно занив школяр, дістаючи зі заплічного мішка буквар, – ось: «Реве та стогне Дніпр широкий».

Він не любив учитися, але знав, що тітка не відчепиться, а значить, доведеться цілий вечір зубрити. Хлопчик узяв книгу і поплентався до кухонного столу, де робив домашні завдання.

Засмучений зайнятістю брата, Петя, проте, сумував недовго. Користуючись тим, що увага матері зосереджена не на ньому, пацан схопив старий потертий віник, який стояв біля печі, сунув його між ніг і почав, розмахуючи вільною рукою, шалено носитися в такому вигляді по сусідній кімнаті та кухні, зображуючи вершника на коні.

– Даню, допоможи нам вивчити віршик, – звернулася Марія до чоловіка. Вона до часу приховувала від дітей свою неграмотність, потай сподіваючись разом із ними освоїти хоча б ази. До вчення жінка ставилася відповідально, навіть благоговійно, а тому, помітивши витівку сина, навіть зраділа: нехай бігає, аби не заважав.

Данило поведінку дружини вважав правильною і тому, хоча й без особливого ентузіазму, але зайшов на кухню, сів разом з "учнями" – Колею та Марією – за стіл, і почав виразно раз за разом читати та перечитувати вірш Тараса Шевченка, який складався з трьох куплетів. Після п’ятого прочитання Марія запропонувала влаштувати змагання:

– Колю! А давай, хто перший запам’ятає вірш та розкаже без помилок?! Переможець отримає два шматки пирога, який спекла бабуся!

– Давай, – відгукнувся учень, і всі з подвоєною старанністю продовжили зубрячку.

– Реве та стогне Дніпр широкий… – Данило пішов по шостому колу. Декламування йому неабияк набридло, але він стоїчно підігравав дружині, яка вкотре виявляла казна-звідки набуті педагогічні таланти.

– Ану, Колю, спробуй розповісти вірша! – запропонував Данило племіннику. У його серці теплилася надія на якнайшвидше закінчення "уроку" та заслужений відпочинок. Але Коля швидко її розвіяв, застрягши на другому рядку вірша.

Робити нічого – довелося продовжувати навчання. Сьома спроба вдовбати в голову горе-учня класику української поезії не обіцяла бути останньою... Але тільки-но Данило дочитав до кінця, як Петя підбіг до столу й рішуче заявив свої претензії на бабусин пиріг:

– Мамо, мамо! Давай мені пирога! – закричав він, смикаючи матір за полу халата.

– Та відчепись ти, йди грайся! Не бачиш, ми з Колею вчимо вірш! – шикнула Марія на сина. Але той не відставав:

– Я знаю віршик. Два шматки пирога – мої! Ти сама казала: хто перший вивчить вірш, тому – два шматки бабусиного пирога.

Марія здивовано і з підозрою глянула на хлопчину. Вона весь час сама намагалася запам’ятати вірш, але була ще дуже далека від цього. Навіть перший куплет знала не твердо, не кажучи вже про решту.

Першим від шоку оговтався батько сімейства, оскільки раптові слова сина повністю співпадали з його бажанням якомога швидше лягти на ліжко. У той же час подив та підозра брали і його: адже син був зайнятий своїми витівками і, здавалося, зовсім не звертав уваги на те, що відбувається за столом.

– То ти що, знаєш весь вірш? – обережно спитав Данило сина.

– Знаю! А хіба ти ще не запам’ятав? – випалив хлопець.

Данило відкрив рота, щоб відповісти, але не встиг сказати жодного слова.

– А я знаю! Ага! Слухайте! – і Петрик із викликом розповів вірш без жодної запинки.

Батьки були вражені. Данило вважав себе досить грамотною людиною. Свого часу він закінчив церковно-парафіяльну школу, а пізніше успішно займався самоосвітою і, завдяки природній кмітливості та завзятості, доріс до вмілого бухгалтера. Але запам’ятати такий вірш мимохідь, граючись, чуючи лише уривки фраз?.. Ні, такі вершини були для нього недосяжними. Батько зі змішаним почуттям радості, гордості та здивування пильно глянув на сина. Він уперше побачив у цьому шалапуті спадкоємця, який перейняв кращі риси від предків і був потенційно здатним перевершити найсміливіші його очікування.

– Марусю, а давай віддамо Петю до школи: нехай ходить разом із Колею, – рішення прийшло до Данила одразу. – Він молодець, розумник, упорається. А потім мало що трапиться – всяке буває.

Марії шкода було відпускати малюка від себе, але вона, як і чоловік, була збентежена здібностями, що відкрилися в сині. Жіночим чуттям мати розуміла, що їх треба використовувати та розвивати. Крім того, не маючи в дитинстві можливості здобути освіту, вона мріяла про кращу долю для своїх дітей. І в цьому світлі пропозиція Данила виглядала логічною і правильною. Жінка трохи помовчала, важко зітхнула.

– Петрику, хочеш піти завтра до школи разом із Колею? – запитала Марія сина, заздалегідь знаючи відповідь.

– Хочу, хочу! – хлопчик стрибав від захоплення.

– Тільки у школі на уроках так стрибати не можна. Потрібно тихо сидіти та слухати вчителя. А він розповідатиме багато цікавих віршів, казок, історій, навчатиме тебе читати, писати і рахувати. А ти його повинен слухатися. Добре?

– Добре, добре!

– Ну і гаразд, ну і молодець! Бери свій заслужений пиріг, та не забудь пригостити Колю, – усміхаючись, примовляла мати.

Але в її очах стояли сльози.

Завантаження у вагон

1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе.

Петро лежав у посадці в тіні великого дуба, байдуже спостерігаючи за видозмінами молочно-білої хмаринки. З безформної маси вона раптом почала перетворюватися на птицю, яка розправляє крила і рине до сонця, але не завершивши цієї перебудови, хмарка набула форми величезної акули, що розкрила неосяжну пащу.

Символічними видавалися ці перетворення саме тут, у Гуляйполі, центрі української безмежно-анархічної свободи. Хіба міг припустити Батько Махно якихось двадцять з невеликим років тому, на що перетвориться його столиця?! Але факт залишається фактом: сьогодні це – маленький гвинтик у розладнаному радянському державному механізмі... Ще один протитанковий їжак на шляху німецької військової армади...

І все ж, з іншого боку, чому саме в Гуляйполі знайшлася людина, яка виявила співчуття і сприяння долі абсолютно незнайомих, чужих для неї людей?

– У колону по три шикуйсь! – сержант держбезпеки Ароськін намагався віддавати команди якнайголосніше. – Приготуватись до посадки у вагони.

Щойно посильний від військового коменданта повідомив про скоре прибуття потяга, в якому перевозили ув’язнених, і сержант робив усе можливе, щоб не упустити свій шанс та позбутися, нарешті, непомірних фізичних поневірянь і морального вантажу відповідальності.

Петро глибоко вдихнув, затримав на мить у легенях повітря, потім зробив різкий видих і ривком підвівся. Люди копошилися, як у мурашнику, намагаючись зайняти, з їхньої точки зору, вигідніше місце в колоні, але молодому чоловікові хотілося довести до логічного завершення свої роздуми про роль випадковостей та закономірностей у житті. Тому він прилаштувався у першій ліпшій ділянці строю і знову переключився на історико-філософський екскурс.

Команди Ароськіна до певного часу служили лише фоном для яскравих картин революції, громадянської війни, індустріалізації, які одна за одною мелькали в уяві... І тільки пронизливий гудок паровоза, що прорвався крізь наростаючий гул механізмів, повернув Петра до суворої дійсності. Коли потяг зупинився, колона рушила до місця завантаження. З жалем Петро виявив, що перебуває у хвості строю, а отже, зможе влізти у довгоочікуваний вагон лише в останніх рядах.

Брязкіт засувів, що відкриваються, змішався з розпорядженнями військового коменданта і відчайдушними криками охорони. Коли відсунулися ворота вагона, Ароськіна охопив сумнів: на самій кромці підлоги, щільно притиснувшись один до одного, стояли люди. Спроби їх потіснити, зроблені підлеглими сержанта, не призвели до бажаного результату.

І тоді до справи долучилися два амбали, які були завбачливо надіслані на допомогу комендантом. Спрогнозувавши проблемну ситуацію, останній виділив для завантаження ув’язнених найдосвідченіших своїх людей. Несамовито матюкаючись, вони почали багнетами тикати в спини тих, хто стояв скраю вагона. У відповідь хвиля людських тіл, вивергаючи брутальну лайку, якимось незбагненним чином колихнулася всередину, звільнивши деяке місце. Тут же до зони посадки під’їхала підвода, і зеки, по черзі залазячи на неї, перебиралися, підштовхувані військовими, на незайняту площадку вагона. Тих, хто щойно заліз, чекала доля попередніх: спочатку їхні спини приймали удари прикладів, а за кілька миттєвостей – і уколи багнетів. Тому нові "пасажири" зі шкіри геть лізли, аби не забаритися біля входу, відчайдушно проштовхувалися всередину, завзято працюючи ліктями і всім тілом.

Проте навіть така жорстока технологія не дала змоги вмістити всю групу Ароськіна. Як не намагалися охоронці, все ж таки п’ятеро людей, серед яких опинився і Петро, ніяк не могли втиснутися в середину вагона.