T464kjgkjgjmjyhfj,gf,ghf

Його рука здійнялася вгору; кропило описало дугу і краплі холодної води бризнули на Петрикове обличчя, шию та руки. При цьому потужна та чиста енергія наповнила душу й тіло.

– Воістину Воскрес! – в екстазі вигукнув хлопчик, долучаючись до найбільшого таїнства та переломної події в історії...

Потім у стінах храму співав хор. Царствені звуки заливали все навколо. Люди підспівували... Хотілося влитися у потік любові й захоплення, випромінюваного хором. А серед співців Петя бачив маму. Вона була такою прекрасною в оточенні величних церковних склепінь. І Петрикову душу заполонили почуття радості, щастя та любові...

З речами на вихід

1941 рік, вересень. Харків, Харківська Холодногірська тюрма.

Скомандували вивантаження з поїзда. Ледве зістрибнувши на землю, Петро відчув принади вечірнього свіжого повітря, яке так разюче відрізнялося від задухи розпеченого на сонці вагона. Він жадібно вдихав, намагаючись заповнити цілющим киснем найдальші куточки легенів. Але як не напружував хлопець свої грудні м’язи, здавалося, що ніяк не вдається захопити в себе стільки повітря, скільки хочеться.

Між тим у НКВС-ників якийсь час пішов на перекличку та групування ув’язнених. І ось нарешті рушили. Спочатку дорога від вокзалу до Харківського слідчого ізолятора пролягала паралельно до залізничних колій. Криваво-червоне світило на заході з останніх сил чіплялося за горизонт, посилаючи свої фінальні промені в’язням, що брели по узбіччю. «Зверніть на мене увагу – я існую!», – ніби вигукувало воно наперекір скорій завісі, яка неминуче насувалася.

Звернули праворуч, і дорога пішла в гору. Незабаром з’явився і кінцевий пункт призначення – Харківський слідчий ізолятор, а по-простому – Холодногірська тюрма.

Формальності було виконано досить швидко. Після довгого блукання по тюремних лабіринтах арештантам нарешті видали мінімальний "джентльменський набір". Петі дісталася якась подоба матраца, набитого злежалою соломою, два шматки дірявої матерії, які відрізнялися за розміром і структурою тканини, а також кухоль і ложка.

Потім новоприбулих розподілили за місцями поселення. В результаті багаторазових перетасувань і переходів між блоками, що супроводжувалися брязканням замків та криками охорони, хлопець, разом зі ще п’ятьма співвагонниками, опинився у досить великій камері.

Зайшовши у своє нове житло, Петро відразу навмання визначив номінальну місткість камери на рівні 20-30 чоловік. Насправді ж у ній знаходилося близько 70-80 арештантів, які займали як два яруси нар, напевно, передбачені початковим проєктом, так і третій – додатково надбудований. Крім того, практично вся площа підлоги також була зайнята майже голими людьми, що лежали й сиділи на матрацах. Незайнятим залишався невеликий майданчик біля дверей, головною "принадою" якого була розташована тут же біля стіни різко смердюча параша.

Мабуть, під враженням крутої вдачі "залізничного злодія Ташкента", люди, що увійшли разом з Петром, надали йому право вибору місця. Той не став відмовлятися і зайняв ділянку, розташовану подалі від параші. Прямо в одязі він повалився на матрац, сподіваючись скоріше відпочити з дороги.

Але вже через кілька хвилин спека, вологість і задуха, викликані як теплою погодою на вулиці, так і надто великим скупченням людей, призвели до того, що все тіло хлопця покрилося потом. Його кількість неухильно збільшувалася, через що незабаром одяг рясно просочився секретами видільних залоз. Стало очевидним, що мікроклімат приміщення є екстремальним, і через це потрібно вдаватися до якихось дій. Наслідуючи більшість в’язнів, Петя роздягнувся до трусів і вмостився на своєму лежаку, маючи намір заснути. Проте агресивна атмосфера камери вселяла якесь почуття безвиході; хлопець постійно ворочався, не знаючи, куди себе подіти, і безуспішно намагаючись позбутися якоїсь неприємної сверблячки у стопах.

Порятунок прийшов несподівано: скомандували вечірню оправку і ув’язнені, озброївшись ганчірками, кухлями та іншою підручною амуніцією, дружно пішли справляти свої потреби. Петро теж взяв усе, що могло хоч якось стати в нагоді для цілей гігієни. У туалеті він звільнився від шлаків, облив усе тіло та одяг водою, набрав її в кухоль і рясно намочив усі свої шматки матерії.

Повернувшись у камеру, хлопець викрутив просочені водою штани, ще раз окропив себе отриманою таким чином рідиною, а потім ліг на мокру ганчірку. Така процедура принесла певне полегшення. Виснажений довгою дорогою організм розслабився і незабаром непомітно поринув у сон.

Сновидіння всі були на один манер, у них Петя героїчно боровся то з велетнем, який намагався його задушити, то з морською пучиною, що затягувала тіло вглиб, а то з тенетами, в котрі заманила хлопця зла відьма. Кожен міні-сюжет завершувався відчайдушним ривком бідолахи з пастки, після чого наставало часткове пробудження, яке супроводжувалося жадібним хапанням повітря та подальшим тривожним засинанням.

Чергова сонна гонка з переслідуванням була в самому розпалі, коли Петя відчув, що його хтось грубо і безцеремонно трясе за плече.

– Прізвище?! – пролунав біля вуха наполегливий шепіт, настільки різкий і неприємний, що, здавалося, був здатний розбудити навіть мертвого.

Хлопець тут же прокинувся з почуттям якоїсь неясної тривоги. У темряві він не відразу зрозумів, що відбувається, і тільки розгублено туди-сюди повертав голову, намагаючись визначити де знаходиться.

– Прізвище?! – повторив охоронець своє запитання.

– Шабля, – на автоматі відповів арештант, продовжуючи вдивлятися в неясні контури і шукати пояснення того, що відбувається.

Деякий час людина, котра знаходилася біля Петрового узголів’я, мовчала, потім, злегка кашлянувши, розігнулась і стала перебиратися до місця лежання наступного ув’язненого, весь час чіпляючись ногами за розміщені на підлозі речі.

– Прізвище?! – звернувся нічний гість до чергового арештанта.

– Копотков, – була негайна відповідь; тон, яким це було вимовлено, чомусь здався Петі панічним, але він відніс таку свою оцінку голосу сусіда по камері на рахунок втоми.

– З речами на вихід! – скомандував охоронець уже звучнішим голосом.

– Ах, – випустив зойк сусід, рефлекторно відсторонюючись і втискаючись спиною в стіну.

– Ах... Ох... Ф-ф-ф, – почали вторити йому в’язні з усіх кінців камери.

Люди стали обертатися і цмокати; було чути, як деякі жадібно сьорбають воду з кухлів, інші – перекладають мокрі ганчірки на наступні частини тіла.

«Чому вони не сплять?» – пронеслася в сонній голові у Петра швидкоплинна думка.

Тим часом охоронець відійшов трохи вбік, даючи можливість Копоткову зібратися. Той, сопучи і шморгаючи носом, одягнувся, склав речі у вузол, узяв свій "матрац".

– Прямо! – скомандував охоронець, знаком показуючи на двері.

– Прощавайте, хлопці! – тихенько промовив чоловік, рушаючи в указаному напрямку.

– Прощавай! – ледве чутно пролунало в дальньому кутку.

Процесія пройшла до виходу. Гримнули двері. Деякий час люди ще неспокійно рухалися, потім помалу все стихло.

Якісь невиразні тривожні здогади пробували стукати у свідомість Петра, але змучений мозок відігнав ці зазіхання. Хлопець знову заснув.

...

Вранці всіх розбудив брязкіт дверей і засувів. Починався ще один тюремний день. Сон, ранкова оправка і такі-сякі водні процедури привели Петю до тями. Повернувшись у камеру, він почав оглядатися, намагаючись визначити найбільш прийнятну лінію поведінки у новому середовищі.

– Мене звуть Денис, – представився чоловік, нари якого розташовувалися навпроти; він простягнув свою вузьку долоню і після рукостискання продовжив: – Я тут старожил, парюся вже три тижні.

– Я Петро, – відрекомендувався новобранець, а потім одразу перейшов до розвідки ситуації: – А що, три тижні – це для даної камери великий строк?

– Та авжеж чималий, – почав уголос розмірковувати Денис. – Це камера для пересильних, тому довго народ тут не затримується: більшість через тиждень-другий вирушає далі етапом на східні простори нашої безкрайньої Батьківщини. Ну, а декому щастить менше – залишаються у харківській землі навічно.

– Що Ви маєте на увазі?

– Почнемо з того, що не всі арештанти молоді та здорові, як ми з тобою, – Денис, який на вигляд був трохи старший за Петю, якось цілком органічно перейшов на "ти". – Люди похилого віку часто не витримують тутешніх умов: це зараз стало прохолодніше, а коли я тільки-но сюди потрапив, – тут було справжнє пекло і, вважай, щодня у когось від перегріву хапало то серце, то голову, то нирки, то ще щось. Багато хто з людей, схильних до таких нападів, більше в камеру не поверталися.

Петро здивувався: якщо нинішню спеку й задушливу атмосферу вважати більш щадною, то що ж тоді було раніше? Але спитав про інше:

– А куди поділися ті, хто не повернувся?

– Про це нам не повідомляють, – пожартував Денис, – але думаю, що більшість із них уже віддали Богові душу.

– Який жах, – промимрив Петро.

– Це ще квіточки – для хворих людей, може, і краще померти швидко, ніж після тривалих мук у в’язницях та таборах.

– А що ж ягідки? – перелякано спитав Петя.

– Ягідки спіткали твого сусіда, якого сьогодні вночі забрали "з речами на вихід". До речі, перебирайся на його місце, поки ніхто не зайняв, – запропонував Денис.

– Але ж він може повернутися...

– Не може: звідти ще ніхто не повертався.

– Звідки?

– З того світу.

– Як?! – сторопів Петро.

– Дуже просто. Знову ж таки, про свої дії НКВС нам не звітує, але завдяки "тюремному телеграфу" – перестукуванню – всі чудово знають, що забраних із камери вночі – розстрілюють.

– Без суду?

– І навіть без слідства, – цинічно відрізав Денис, – іде війна, і з потенційними ворогами та зрадниками, тобто з нами, – не цяцькаються.

– А багатьох ось так забирають?.. Вночі?

– Не більше п’яти людей за ніч.

– І як часто?

– Охоронець приходить майже щоночі, у різний час, будить усіх підряд і запитує прізвища. Знайшовши потрібного арештанта, веде його "з речами на вихід", а потім через деякий час, якщо смертник не один, – повторює процедуру приблизно з того місця, де зупинився.

– А кого розстрілюють? Кримінальників? Політичних? Обвинувачених за якоюсь статтею? – гарячково перебирав варіанти Петя.

– Жодної логіки у виборі жертв поки що не спостерігається, – констатував Денис, – тому, як тільки охоронець відчиняє двері, всі прокидаються, і поки він не піде, вважай, ніхто не спить: усі лежать, як на голках, і чекають на вирок. Навіть я, після тривалого часу в камері, не можу до цього звикнути. Але ти постарайся поспати бодай до і після приходу охоронця, інакше за кілька днів зійдеш нанівець.

...

Коли настала ніч, розхвильований Петро, попри заспокійливі настанови Дениса та інших співкамерників, так і не зміг заснути. Як і більшість в’язнів, він усю ніч не зімкнув очей, перебуваючи в огидному стані очікування своєї долі. Цього разу охоронець робив обхід камери проти годинникової стрілки, і за ніч відвів "з речами на вихід" чотирьох людей. Так що Петі, який знаходився практично в кінці його шляху, довелося чекати закінчення процедури майже до самого ранку.

Петрик та Шурочка відзначають Великдень

1926 рік, травень. Томаківка.

Початок другого дня Великодніх свят було присвячено спілкуванню родичів. Спочатку Данило Шабля повів своїх домочадців у гості до брата Дмитра, потім обидві сім’ї заявилися до другого брата Івана, а в обід усі разом зібралися у Данила. Зустрічаючись, і дорослі, і діти христосувалися: знову і знову повідомляли один одному про воскресіння Христа, цілувалися, обіймалися і бажали всього найкращого. Сім’ї обмінювалися хрещеними пасками, куличами та яйцями, а закінчувалося все святковими застіллями, розмовами та дитячими іграми.

Трапеза дорослих та ігри дітей були в самому розпалі, коли у дворі загавкав собака. Марія зіскочила зі стільця і визирнула у вікно.

– Петрусику, Шура прийшла! – повідомила вона синові. – Йди зустрічай гостю!

Хлопець одразу кинув гру і метнувся до дверей.

– Стій! Хоча б одягнися, – ледве втримала його Марія, швидко натягла на плечі кофту й начепила на голову кепку, – та не забудь із Шурою похристосуватись. Ось, почастуй дівчинку освяченою паскою та яєчками, – додала жінка, простягаючи хлопцеві пакет.

– Добре, – на ходу кинув хлопець і вибіг з дому.

– Хто там? – спитав Данило у дружини.

– Наречена Петіна прийшла – Шура Кудінова, – поблажливо посміхаючись і обводячи щасливим поглядом присутніх, відповіла Марія.

– Так поклич її в хату, нехай поїсть і пограється з дітьми, – запропонував господар.

– Ні, це зайве, – запевнила дружина, – хай самі вирішують, що їм робити: у них зараз перше чисте дитяче кохання, і їм компанія не потрібна.

Родичі, що сиділи за столом, посміхнулися, а Іван, сміючись, проспівав куплет із жартівливої української пісеньки:

Фраїр, який фраїр

З малої дитини:

Мав чотири роки,

Мав чотири роки –

Ходив до дівчини!

Підпилі чоловіки схвально загоготали, а дружина Дмитра Меланія тихенько прокоментувала:

– Це дуже добре, що діти дружать: вони навчаться спілкуватися та цінувати один одного; дитяча закоханість із часом пройде, а добрі стосунки та досвід залишаться.

Тим часом Петрик вискочив надвір.

– Шуро, Шурочко! Христос Воскрес! – тоненьким голоском промовив він, підходячи до дівчинки.

Хлопчик не знав, які дії слід зробити далі, а тому, невідривно дивлячись на Шурине личко, ніби кружляв біля неї, підходячи то справа, то зліва.

– Воістину Воскрес! – намагаючись виглядати солідно, відповіла дівчинка.

Вона була майже на рік молодша за Петю, але анітрохи не сумнівалася в тому, що треба робити далі. Шура сміливо підійшла до хлопчика і, наслідуючи дії дорослих, стала його цілувати. Той із радістю відгукнувся.

– Мама передала вам гостинець і веліла привітати з Великоднем, – сказала мала, простягаючи кошик з наїдками.

– Дякую, Шурочко; моя мама теж дала вам паску і фарбовані яйця, – відповів Петрик і показав зібраний мамою пакет, – давай я піду віднесу твій кошик, а потім ми підемо погуляємо на майданчик?

– Ні, сьогодні всі ходять один до одного в гості, – авторитетно заявила дівчинка. – Я до тебе вже прийшла, тепер пішли до мене. Мама сказала, що хоче почастувати нас обох святковим обідом.

– Добре, Шурочко. Я зараз.

Хлопчик поніс у будинок кошик.

– Мамо, тьотя Таня передала нам гостинець і вітає з Пасхою.

– Спасибі, – подякувала Марія, виклала продукти на стіл і тут же розрізала паску на скибочки. Спробувавши маленький шматочок, що відвалився, вона прицмокнула, а потім, прямуючи до вхідних дверей, додала: – Піду-но я теж привітаю Шурочку зі святом.

– Мамо, мамо, – затараторив хлопець, увиваючись за жінкою, – а можна я сходжу до Шурочки? Тьотя Таня мене запрошує, і вона хоче пригостити нас із Шурою обідом.

– Ну, якщо тьотя Таня запрошує, то, звісно, можна. Та не забудь сказати «Христос Воскрес!» і похристосуватися з тіткою Танею та дядьком Ігорем. Привітаєш їх від нашої родини з Великоднем.

– Ура! – підстрибнув від радості Петя.

– Шурочко! Христос Воскрес! – звернулася, підійшовши до дівчинки, Марія.

– Воістину Воскрес! – відповіла та.

Вони поцілувалися. При цьому жінці довелося добряче зігнутися.

– Всього тобі найкращого. І передавай всій вашій сім’ї вітання з Воскресінням Господнім, – укладаючи пакет і колечко ковбаси в кошик, промовила Марія, – скажеш мамі, що її паска мені дуже сподобалася.

– Передам, – запевнила Шура.

Діти пішли до хвіртки. Петрик, як джентльмен, ніс кошик. Він пропустив дівчинку вперед. А вийшовши на дорогу, взяв її за руку.

– Ти вчора ходила до церкви? – поцікавився хлопчик.

– Так, ми ходили туди з мамою, татом і маленьким братиком Андрійком.

– А хор чули?

– Так.

– У хорі співає моя мама, – похвалився Петя.

– Моя бабуся теж співає, – відрізала Шура.

Петя трохи знітився і замовк. Він звертав увагу насамперед на свою маму, а інших учасників хору особливо не розглядав. Але через деякий час якесь внутрішнє чуття підказало йому, що треба продовжувати розмову, і він розповів:

– А ми сьогодні ходили до дядька Діми та дядька Вані, а потім вони прийшли до нас.

– Ми теж ходили до тітки Люди та дядька Андрія, – в унісон заявила Шура.

– Коли ти прийшла, я грався з Колею, Ніною та Вірою.

– Ніна та Віра ще маленькі, з ними не цікаво, – заявила дівчинка з натяком на свій шанобливий вік, – а Коля вже великий.

– Шурочко, а мені більше подобається гратися з тобою, – зізнався Петрик, – ти гарна та весела.

– Мені теж подобається з тобою гратися, – просто сказала дівчинка, а потім додала: – І я тебе люблю.

– Я тебе теж люблю, – після деяких міркувань повідомив і Петя.

Діти увійшли до Кудинівського двору. Тітка Таня клопотала біля кабиці – встановленої серед двору плити, яку протоплювали, чим доведеться. У сковороді щось смажилося, а на грубо обтесаному столі, який стояв поруч, виднілися каструлі, миски та тарілки з їжею.

– А, Петрику, заходь! – крикнула жінка, побачивши гостей. – Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес! – відповів хлопчик, підходячи ближче.

Шурина мама так само, як перед тим Марія, зігнулася і тричі поцілувалася з хлопцем.

– Наша сім’я вітає вашу з Великоднем! – виконав доручення матері Петя і передав кошик жінці.

– А ще тьотя Маруся передала нам вітання з Воскресінням Господнім і сказала, що твоя паска їй дуже сподобалася, – повідомила й Шурочка свою частину інформації.

– Спасибі, спасибі! – подякувала господиня. – Сідайте за стіл.

Діти почали забиратися на лавку й умощуватися ближче один до одного. Шура, на правах представника приймаючої сторони, взяла зі столу два шматки ковбаси й один з них простягнула другові:

– Ось спробуй ковбасу: вона дуже смачна.

Хлопчик і дівчинка почали жувати, уплітаючи ласощі без хліба за обидві щоки.

– Ігорю, йди-но сюди! До нас гості завітали! – покликала Тетяна чоловіка, який саме вийшов з дому.

– Христос Воскрес, Петрику! – звернувся той до хлопця.

– Воістину Воскрес! – виліз із-за столу Петя.

Процедура христосування та привітання повторилася знову, тепер уже в чоловічому виконанні. Потім Ігор прочитав молитву, проголосив «Христос Воскрес», перехрестився та запросив усіх за стіл. Він налив дітям узвару, собі горілки, а дружині кагору.

– Ну досить тобі метушитися, – закликав він до столу дружину, – йди сідай і відзначатимемо Воскресіння Господнє!

– Зараз, зараз, – промовила Тетяна, ставлячи на підставку казан. – А що це ви почали з ковбаси? – сміючись, дорікнула вона дітям, – слід починати зі свячених яєчок і паски.

Жінка підбігла до малюків, поклала їм на тарілки ці відповідні традиціям страви. Ті почали їх їсти, хоча й без особливої запопадливості.

– Давайте вип’ємо за Велике Свято Великодня! Христос Воскрес! – проголосив тост господар, якому не терпілося приступити до трапези.

– Воістину Воскрес! – відповіли всі, випили кожен свій напій і стали закушувати.

Діти, які вже справилися з яйцями і паскою, продовжили із задоволенням наминати ковбасу, Ігор поклав собі холодцю, а Тетяна, кинувши на ходу в рот шматок окорока, знову побігла до кабиці.

– А ось і пиріжки – просто з жару! – повідомила вона, ставлячи піднос посеред столу. – Петю, ти любиш пиріжки?

– А з чим вони? – уточнив хлопчик.

– Із потрібкою.

Жінка розламала один пиріжок і поклала його на Петрикову тарілку. Той узяв половинку в руку, діловито роздивився і понюхав начинку. Різкі запахи шкварок, смаженої цибулі й картоплі вдарили в ніс. Хлопчик ніколи не куштував страв із таким незвичним наповненням.

– Ну, тітко Таню, Ви з такою дурницею спекли пиріжки! – констатував хлопчина.

– А з чим ти любиш? – засмутилася Тетяна.

Ігор пирснув зі сміху; його приклад наслідувала й жінка.

– Моя бабуся робить пиріжки з м’ясом, з рисом та яйцями, з картоплею та з капустою, – не розуміючи, чому сміються дорослі, пояснив свої уподобання Петя.

– Ну що ж, наступного разу я виправлюся і спечу пиріжки, які ти любиш, – запевнила жінка, не в змозі вгамувати сміх.

– Давайте вип’ємо за те, щоб теща завжди догоджала зятеві, – не перестаючи реготати і витираючи сльози, запропонував Ігор.

Із цього моменту гуляння пішло, як по маслу. Обоє дітлахів були в ударі й поперемінно із солідним виглядом видавали на-гора чергові перли. А дорослі, увійшовши в раж, знаходили приводи для веселощів навіть там, де їх не було.

© Володимир Шабля,

Україна, Харків, 2006-2020 рік.