T464kjgkjgjmjyhfj,gf,ghf

Передмова автора

Я ріс старанним і слухняним хлопчиком. Вдома – оточений любов’ю та турботою первенець; у дитячому садку – безпроблемна, але досить кмітлива дитина; у школі – круглий відмінник зі зразковою поведінкою. Якось ненав’язливо й органічно до моєї дитячої свідомості увійшли поняття добра і зла. Водночас самі собою зрозумілими були винагорода за добро і покарання за зло. Це були основоположні, непорушні правила мого життя; а мені подобалося робити все за правилами, яким мене навчали старші.

І звичайно ж, я любив своїх тата і маму, дідуся й бабусю, вважаючи їх найкращими людьми на світі. Вони люблять мене, дбають про мене. І я їх також люблю; ця впевненість прийшла теж якось сама собою. Мої родичі живуть строго за правилами, причому я жодного разу не бачив, щоб вони порушили ці правила ні стосовно мене, ні стосовно інших людей. В усьому наслідуючи близьких, я зі шкіри геть ліз, щоб відповідати поставленій ними високій планці.

До школи все було майже ідеально: побудована в моєму мозку система цінностей, заснована на добрі та любові, функціонувала майже без збоїв. А окремі прикрі винятки лише підтверджували непорушність правил. Просто, щоб прийняти сумнівні вчинки деяких людей, потрібно розуміти, що у них є свої правила, які не суперечать загальноприйнятим.

Щоправда, у школі моя зразкова картина світу дала перші тріщини: вчителька не завжди об’єктивно оцінювала мої знання, іноді занижуючи оцінки, а то й караючи нізащо. Інших же хлопчиків і дівчаток хвалили за куди менші досягнення та прощали їм багато які витівки. Крім того, серед однокласників у мене з’явилися кривдники, яким періодично вдавалося уникати покарання за свої негідні вчинки.

І все б нічого – крок за кроком я, як і належить, вчився жити в реальному світі – та стали періодично проскакувати тривожні дзвіночки у розмовах родичів. Мимоволі слухаючи їхні повсякденні, а особливо застільні бесіди про колективізацію, голод, війну, репресії, я сприймав ці розповіді як цікаві, а часом страшні події, крізь які довелося пройти моїм близьким. Хоча все це були історії не такого вже й далекого минулого, я відчував їх як те, що відбувалося колись давним-давно, мабуть, лише трохи пізніше, ніж такі улюблені мною казкові сюжети.

Багато чого з почутого я не розумів, але ще далеко не заповнена інформацією молода пам’ять чітко фіксувала у своїх анналах відомості про події та факти. Так, я намагався оцінити, ув’язати воєдино те, чому навчали в школі та вдома, зі своїм незначним життєвим досвідом, а також із розрізненими думками та емоціями старших. Але нестача знань заважала мені зробити це коректно. Тому я просто не включав до своєї системи цінностей ті моменти, які їй не відповідали.

Живучи з батьками, я поступово звик до думки, що у нас в сім’ї майже все завжди було добре: любов панувала всередині нашого осередку суспільства, а зовні була очевидна повага оточуючих. Мабуть, для тогочасного періоду це відчуття багато в чому відповідало дійсності. А про більш ранній відрізок часу зручно було думати, як про якийсь древній, котрий давно канув у лету.

Цей мій благосний стан різко й раптово порушив тато, коли мені було років 10. Якось, сидячи за святковим столом, ми, як завжди, обговорювали поточні справи. Не пам’ятаю, про що була розмова і що стало приводом, але раптом батько повідомив, що в минулому 17 років провів у в’язницях, таборах та засланні. На той момент це визнання стало найбільшим шоком за все моє життя.

«Мій тато, найкраща і найрозумніша людина на Землі, й раптом – таке?!» Спочатку я відмовлявся вірити своїм вухам. Але тато не зупинився на констатації факту. Він продовжував розповідати, дедалі більше розпалюючись. Про голод, про знущання, про безправ’я. І про своє жахливе становище в цій нелюдській системі. Тепер я розумію, як важко було йому, за наших довірливих стосунків, так довго приховувати своє минуле. Батькові хотілося якнайшвидше відкритися, зняти камінь з душі; і того вечора він вирішив, що я достатньо подорослішав для цього.

Я слухав і слухав, приголомшений. Відразу оцінити, зрозуміти та прийняти все почуте я не міг. Але у пам’яті чітко віддруковувалися слова, думки, факти, інтонації, емоції.

Для їхнього осмислення потрібен був час. І батько дав мені кілька днів. Ці дні запам’яталися як болючі та важкі; дні метань, дні ламання стереотипів. А потім тато знову заговорив: питав моєї думки. Коли ж я запевнив його, що розумію і приймаю почуте, що, як і раніше, люблю і ставлюся з повагою, батько страшенно зрадів, обійняв і поцілував мене.

Надалі татові розповіді про його дитинство, юність, досягнення й поневіряння стали у нас традиційними. Тепер і коли ми їздили в гості до дідуся з бабусею, ніхто вже особливо не ховався. Всі разом говорили про історію та сьогоднішній день, намагалися знайти логічні зв’язки та пояснення; часом виникали жаркі дискусії, що стосувалися тих чи інших подій минулого, сьогодення та майбутнього.

З цього часу більшість раніше незрозумілих для мене фактів і думок склалися в цілісну картину. І я сприймав життя як зв’язну послідовність зміни поколінь з усіма позитивними та негативними моментами, властивими різним періодам часу. Логічність такої системи давала змогу легко і органічно нанизувати на неї все нові й нові знання та епізоди.

Минали роки. Я став дорослою самодостатньою людиною. Життя мене теж періодично міцно било й випробовувало на міцність. Але щоразу, порівнюючи свої життєві неприємності з тим, крізь що пройшов батько, я переконувався: це абсолютно незрівнянні речі.

І тим більше захоплення викликає в мене тепер татів спосіб подання інформації: навіть найстрашніші моменти свого життя він втілював у форму захоплюючих оповідань, майже пригод. Незважаючи на глибокий трагізм усієї його біографії, мій батько не обізлився, не перетворився на буркотуна. Я вважаю це свідченням татового невичерпного оптимізму, любові до життя і віри в торжество справедливості. Подібне відчуття світу я намагався в міру можливості зберегти і в книзі; тим більше, що воно близьке й мені самому.

Згодом я зміцнився у впевненості, що Бог удостоїв мене великої честі, зробивши сином такої прекрасної, розумної, доброї, сильної та рішучої людини.

На жаль, життя швидкоплинне. Мої батьки постаріли. А 15 років тому тато пішов у кращий світ. Через рік після цього у мене дозріла ідея якось відобразити неймовірні перипетії його життя, про які розповідали він сам, його родичі, близькі та друзі. Я вважав цю інформацію дуже повчальною та корисною насамперед для майбутніх поколінь.

Озвучивши свої наміри, я попросив маму та сестру допомогти мені відновити в пам’яті татові оповіді. Яким же було моє здивування, коли виявилося, що вони можуть повідомити лише окремі фрагменти, найчастіше відомі й мені. Виходило, що основним носієм цієї цінної інформації тепер є я. А це накладало на мене особливу відповідальність за те, щоб яскраві описи татового життя, котрі знаходилися в моїй голові, не пропали безслідно.

З цього моменту моїм завданням стало старанно записувати все, що я пам’ятав, включно з розповідями моїх близьких і знайомих. Періодично в пам’яті спливали нові й нові моменти; часом цілі татові новели знову приходили до мене уві сні. Крім того, я знайшов і перефотографував купу паперів, знімків та документів, що вціліли у сімейному архіві, а потім ретельно опрацював їх. Завдяки цим текстам та фотографіям теж удалося багато згадати та зрозуміти. На допомогу мені прийшли також музеї, виставки, державні секретні архіви, які щойно відкрилися, а також вчасно підоспілий Інтернет, де можна було знайти багато документів і цінної інформації. Все це дало можливість ще краще систематизувати та впорядкувати історію життя батька. І не тільки його, а по суті, двох попередніх поколінь моїх предків.

Якийсь час я вагався, в якій формі вести розповідь. З одного боку, хотілося спиратися на факти. Але з іншого – я усвідомлював, що за такого підходу певні важливі періоди випадають із ланцюжка подій.

Аргументом проти документалістики стало і те, що основна інформація все-таки була отримана з емоційно забарвлених спогадів очевидців, які описували події так, як вони їх відчували. А точніше передати емоції можна, звичайно, користуючись художнім стилем. Та й для кращого сприйняття читачами найбільше підходить саме останній варіант.

У ході написання книги було зручно опрацьовувати матеріал періодами; так удавалося краще вживатися в події й дух описуваного часу. Однак на виході виявилося, що виклад у хронологічній послідовності грішить одним істотним недоліком: надто затяжними виходять проміжки безпросвітного негативу або ж життєстверджуючого позитиву. Це, на мою думку, важкувато і нудно для читача; та й у житті так не буває: завжди чергуються добрі та погані епізоди. Тому, як вихід із ситуації, у підсумку було обрано варіант паралельного почергового опису історій із двох періодів – від народження Петра до його арешту, і від арешту до звільнення.

За обсягом спочатку замислювалася повість, але в міру написання стало ясно, що вміститися у рамках цього формату навряд чи вдасться. В результаті, якраз до 100-річчя від дня народження мого батька, була оформлена праця, котру я представляю Вашій увазі. Мабуть її можна назвати біографічним романом.

На завершення хочу подякувати моїм рідним, близьким, друзям та знайомим, усім, хто допомагав мені всі ці роки в роботі над книгою. Насамперед, звичайно, моїй мамі, яка одразу ж із моменту оголошення мною наміру писати, підтримала цю ініціативу, а потім протягом багатьох років була моїм найдоброзичливішим слухачем і порадником. Перепрошую у моєї сім’ї за те, що робота над романом забрала так багато часу нашого потенційного спілкування. Велике спасибі також моїм рецензентам; завдяки їм удалося суттєво покращити дуже багато аспектів.

Отже, книгу про мого батька написано. Тепер я вважаю свій синівський обов’язок у цьому напрямі виконаним. Вам судити про якість, переваги та недоліки роману. Але якщо Ви дочитали хоча б до цих рядків, – я вже можу вважати, що недаремно витратив 14 років життя.

28.01.2020

Володимир Шабля.