Пишемо нову історію. Як перестати бути жертвою за 12 занять

Перше заняття. Хто розповідає мою історію?

Усім людям подобається слухати казки, і найбільше — в дитинстві. Діти можуть слухати ту саму казку знову і знову, чудово знаючи, як буде розгортатися розповідь, і не дозволяють жодним чином змінювати фінал. Точне знання того, що станеться з героями казки, дає їм відчуття безпеки, бо гарантує, що майбутнє не є невідомим, чи непередбачуваним, що воно не лякає. Їм подобається знати, що герой виходить переможцем, що злодіїв так чи інакше буде покарано, а порядок — відновлено.

Коли ми виростаємо, то розуміємо, що речі так не працюють. Світ непередбачуваний. Ніхто з нас не може бути впевненим у тому, що станеться наступного дня, і ми постійно відчуваємо, що не керуємо своєю долею. Можливо тому в моменти кризи ми безнадійно шукаємо вихід, рішення, вказаний шлях, як ті герої казок, які ми слухали в дитинстві. Якийсь напис. Якийсь голос, що скаже: «Сюди». Щось або когось, хто нам допоможе, адже ми не бачимо рішення наших проблем. Було б добре, якби ми усвідомили, що, на відміну від дитячих казок, в яких хтось уже вирішив долю головних героїв, ми все-таки маємо голос в нашій особистій, сімейній та національній історії.

Якщо хтось і пише історію міст — то це їхні мешканці. Те, що ми не свідомі цього, що ми про це забули або нас переконали у нездатності змінити курс подій, це інша справа. Правда в тому, що лише ми пишемо нашу історію. Ми, і ніхто, крім нас.

Цієї миті я майже чую, як ви говорите: «Так, звісно!» Я не відповідаю ані за вселенське лихо, ні за смерті в місті Хуарес, ані за корупцію, ні за війни, ні за голод, ні за глобальне потепління. І ви маєте рацію. Ніхто при здоровому глузді не міг би обрати більш хибний шлях. Питання ось в чому: урядові високопосадовці чи керівники міжнародних корпорацій, які ухвалюють рішення, що впливають на переважну частину населення планети, знаходяться при здоровому глузді? З моєї точки зору і з точки зору багатьох інших людей, відповідь була б — ні. То чому ми дозволяємо, щоб ці люди займали керівні посади? Ймовірно, відповіді були б такими: бо ці рішення нас не стосуються, бо вони вислизають з-під нашого контролю, бо з нами ніхто не зв’язується, наші керівники нас не чують, не поважають наш голос, ми для них не існуємо. Інакше кажучи, ми є жертвами чергового уряду і світової економічної системи, які вже давно вирішили перетворити нас на звичайних споживачів або на дешеву робочу силу.

Але це виглядає так, ніби події трапляються самі по собі, «поза» нами. Це ніби з нами відбуваються жахливі речі, які ми жодним чином не можемо попередити. Це так, наче ми атомізовані, відокремлені, від’єднані одне від одного. Це так, ніби ми не є частиною іншого порядку, вищого за економічний. Порядку, де немає нічого передбаченого, крім безмежного поля можливостей, які змінюються щохвилини відповідно до нашої манери мислення, відчуття та дії.

Розгортаючи журнали та переглядаючи новини по телебаченню, я відчуваю, що більшість ведучих та коментаторів розповідають лише половину. Вони неначе залишилися на початку: «Якось було собі одне містечко, де щодня знаходили десятки тіл з відрубаними головами». Будь-яка дитина запитає в цей момент: а далі що? Розповідь на цьому закінчується? О, так, який антикульмінаційний фінал!

Щодня нам продають історії, де, здається, немає діючих осіб, які ухвалювали б рішення проти насильства, злочинності, корупції, безкарності. Так, ніби не було влади народу, ніби єдині, хто діє, як їм заманеться — це злочинці. Ніби й нас тут не було. Ніби історія відбувалася в часі і просторі, далеких від наших. Ніби в кожній родині, на кожній території, в кожній країні мали б неминуче повторюватися акти насильства, болю, страждання. Нікому не подобається, коли його б’ють, катують, експлуатують, обманюють, зраджують, обкрадають і не дають гідно жити, однак, як не абсурдно це прозвучить, такі речі — щоденне меню. З погляду драматургії обов’язковим питанням було б, чому герої наших особистих, сімейних та національних історій ухвалюють рішення, наперед знаючи, що вони завдають болю? Навіщо приймають несправедливі правила поведінки хижацької та суїцидальної економічної системи? Якщо злочинці успішно створюють різноманітні та ефективні мережі наркотрафіку, чому ми не можемо створити мережі солідарної допомоги, міжнародного обміну, які б функціонували так само ефективно? Відповідь більш ніж очевидна, скаже дехто з вас. Бо всі ці кримінальні організації роздають гроші. За гроші можна купити як волю селянина, так і волю президента. Наслідки неважливі. Байдуже, скільки людей помре і скільки страждатиме. Важить лише те, скільки грошей потрапить до кишені. Що ж, визнаючи цей факт переконливим, вважаю, що звідси й слід почати, аналізуючи, чому ми вважаємо гроші найвищою цінністю, чому виявляємо таку м’якість, піддаючись їхнім капризам. Прямуючи шляхом грошей, ми прийдемо до джерела корупції, а вона приведе нас до соціальної організації, що функціонує на основі єдиної думки: спочатку — це я, потім — це я, і далі — знову я. Це в своїй основі і є ідея, яка пропагує економічну систему, що ґрунтується на екстремальному індивідуалізмі. Давайте поглянемо, наскільки ми почуваємося відокремленими від інших.

1. Ви чули про ефект метелика? Вважаєте, що він існує?

2. Якби за кілометр від вашого дому вибухнула атомна бомба, на вас би це вплинуло?

3. Чи вважаєте ви, що землетрус в Азії може спровокувати цунамі на американському континенті?

4. Ви вважаєте, що вияв ласки може спричинити поширення хвилі ніжності?

5. Коли зникає один вид тварин, скільки екосистем це вражає?

6. На скількох людей впливає одне порушення?

7. Скільки людей помирають від одного вбивства? (я маю на увазі вплив, який одне вбивство чинить на емоційний стан членів сім’ї загиблого).

8. На скількох живих істот впливає один витік нафти?

Як бачите, наші дії впливають на довколишнє середовище і людей, так само, як і дії інших впливають на наші життя. Багато хто з нас жив донині, лише зазнаючи впливу рішень інших людей на своє життя. Рішень, що були ухвалені без жодної думки про те, чи вони впливатимуть, чи ні, на долі мільйонів людей. Світова криза, яка нас поглинула, змушує брати справу до власних рук і рішуче діяти, щоб змінити нашу історію.

Перший крок, який ми маємо зробити, щоб перетворитися на творців своєї власної історії — це ясно усвідомлювати, що саме ми хотіли б змінити. Ми не можемо погодитися з ідеєю, що хтось уже все за нас вирішив, і нам залишається тільки підкорятися наказам. Якщо ми поглянемо довкола, то побачимо, що в усьому світі є люди, які хотіли б щось змінити, однак вони не завжди знають, якою дорогою піти. Для всіх цих людей я написала цю книгу, засновану на курсі особистої драматургії, який я з успіхом провела у своїй країні. Більш за все — це запрошення до дії. Щоб ми не залишалися осторонь, коли нас ігнорують, або в ролі «Сплячої красуні», яка існує, не існуючи, яка слухає і не чує, яка бере участь, не беручи участі. Її присутність демонстративно пасивна, летаргічна, неспроможна. Нас хтось найняв грати цю роль? Хтось із вас погодився її грати? Чи ви просто належите до групи тих, хто подав у відставку, вважаючи, що жалюгідне існування, пекельний шлюб, уряд убивць та крадіїв — це той хрест, який ви маєте нести до кінця свого життя?

Якщо це так, не хвилюйтеся. Сподіваюся, що вправи, представлені в цьому підручнику, допоможуть вам змінити думку і дадуть необхідні елементи для чіткого розуміння того, хто ви є, що вам насправді потрібно і як ви можете цього досягнути.

Упродовж практичної вправи — написання нової історії, ми усвідомимо всі обов’язки, які покладені на нас «цивілізованим світом», де ми буцім-то живемо, і котрим, як нам здається, ми мусимо підкорятися, хоча насправді ці обов’язки були створені не для кращого самопочуття — ані нашого, ані інших людей.

Ми дізнаємося, якими є бар’єри, що утримують нас ув’язненими і не дозволяють нам взяти віжки своєї долі у власні руки. Світ, який інші змінюють відповідно до власного зиску — це в’язниця для більшості людей, і, якщо ви маєте бажання втекти з неї, ми з’ясуємо, де вихід.

Єдине, про що я хотіла б вас попередити, перш ніж продовжити — цей підручник був задуманий, щоб зорієнтувати вас у тому, як написати історію. Нову історію. Історію, яку до цього ніхто не писав і яку маємо написати лише ми. До сьогодні ми грали тільки ролі рабів, найманих працівників, але настав час, коли ми мусимо стати творцями своїх власних ролей. Почнемо з того, що будемо героями. Це дає нам владу вирішувати, в якому напрямку йти. Потім маємо написати все на папері. Письмова вправа обов’язкова. Вам слід брати участь в ній активно і абсолютно чесно. Ніхто не буде вас оцінювати. Ніхто не буде вас судити. Ніхто вас не виправлятиме. Не хвилюйтеся. Найбільше, що може трапитися — ви зустрінетеся із самим собою, і, якщо вам це вдасться, це принесе вам надзвичайну користь.

Читаючи питання в тексті, ви, можливо, відчуєте спокусу відповісти на них подумки. Однак це вам зовсім не допоможе. Напишіть, будь ласка. Написавши, ви себе зрозумієте!

Перед тим, як продовжити, я хочу вибачитися. Цей підручник називається, «Як написати нову історію і перестати бути жертвою за 12 занять». Маю вам сказати, що підзаголовок — це абсолютна брехня. Для того, щоб перестати бути жертвою, потрібно значно більше, аніж дванадцять занять. Вибачте, але якщо я сказала б вам це раніше, ви ніколи не захотіли б навіть спробувати. Отже, я перепросила. А тепер — уперед!