Пишемо нову історію. Як перестати бути жертвою за 12 занять

Десяте заняття. Провина

Лише людина зі зламаною волею могла б обрати сліпу покору, як форму життя, і схилятися перед наказами керівництва.

Упродовж інтерв’ю під час Нюрнберзького процесу було оприлюднено цікавий факт. Генерали, що керували концентраційними таборами, були зразковими батьками, синами, друзями та братами. Люди питали себе: якщо всі вони були такими гарними особистостями, як могли наказати знищити цілий єврейський народ? Усі вони заявляли, що зробили це, просто виконуючи накази згори.

Усі структури влади мають пірамідальну форму і функціонують на основі покори. Ті особи, які знаходяться знизу в основі піраміди, підтримують тих, які перебувають на її верхівці. Без їхньої допомоги та співпраці жодна організація не змогла б функціонувати правильно — ані політична партія, ані релігійний інститут, ані кримінальне угрупування. Мотор, який допомагає владній верхівці діяти — це люди, які її підтримують. Без нашої допомоги вони не змогли б діяти. Їм потрібні ми всі, задля їхнього ж існування, і хоча часто ми не погоджуємося з формою, в якій функціонують їхні інститути, ми з ними активно співпрацюємо, яким би незрозумілим це не здавалося.

Методи, якими вони користуються, щоб нас контролювати або закріпачувати нашу волю для підтримки певної структури влади чи абсурдної, побудованої всупереч будь-якому здоровому глузду економічної системи, походять від страху.

Для того, аби людина зробила щось проти своєї волі, вона мусить бути наляканою. Вона може навіть вбити, якщо вважатиме, що цим врятує своє життя. Тому злочинні угруповання, назвімо їх наркотрафікантами, терористами або власниками банків лише для прикладу, застосовують укорінення і зміцнення страху, як найбільш ефективний метод для того, щоб залишатися при владі. Викривати чи не викривати. Красти чи не красти. Оплачувати чи не оплачувати кредитні картки. Вбивати чи не вбивати. Бути чи не бути, як сказав би Шекспір, ось в чім питання.

Кажуть, наркотрафік руйнує життя. Ні, життя руйнує економічна система, яка змушує одних людей продавати наркотики, а інших вживати їх. Багато говорять і про харчову кризу. Але насправді є криза, спровокована нікчемними людьми, які дозволяють, щоб сорок відсотків їжі викидалися, тоді як мільйони людей могли б уникнути голодної смерті, харчуючись цією їжею. Якщо ми є складовою тих дев’яносто дев’яти процентів, що підтримують один процент, який живе у багатстві і ухвалює такі безглузді рішення, чому ми не зорганізуємося та не почнемо діяти інакше? Зі страху.

Отже, гаразд. Для того, щоб існував страх, має існувати почуття провини. Я чекала майже до останньої глави, щоб торкнутися цієї делікатної теми. «Провини за що і чому?» запитаєте ви. Побачимо.

В дуалістичному світі, якщо є холод, то є й тепло. Якщо є смерть, то є й життя. Якщо є страх, має бути провина, бо лише той, хто відчуває провину, може мати страх біди. «Необов’язково!» — прокричить хтось із вас. Прошу терпіння. Дозвольте мені спробувати пояснити.

Якщо я вважаю, що зі мною може трапитись щось погане — це тому, що зло існує. Якщо існує зло, розмежування між людьми має бути реальним. Це означає, що ми окремі тіла, які думають та діють в різний спосіб. Що є погані та є гарні. Якщо є погані та є гарні, існують полярні сили, які діють одна проти іншої. Ви згодні? Тож в будь-який момент людина може стати мішенню цих сил у русі і зазнати побічної шкоди, навіть якщо не очікує і не боїться її. Іншими словами, ми можемо стати жертвами зовнішньої атаки. Однак, якщо, як ми бачимо, «назовні» нікого немає, окрім нас самих, бо ми складаємо частину цілого, звідки походить атака? У цій частині ми побачимо, що це атака проти себе самого. І чому ж ми атакуємо самі себе? Можливо, тому що не вважаємо себе достатньо добрими і вартими того, щоб нас любили. Звідки походить це переконання? Переважно воно вкорінюється в перші роки нашого життя, в дитинстві. Я знаю безліч дітей, яких, коли вони роблять щось погане, карають фразою: «Я тебе більше не люблю, бо ти повівся погано», або «Я дуже засмучений, бо ти поводишся погано зі мною». Таким чином діти усвідомлюють, що їхні дії можуть викликати біль, і за це вони заслуговують на покарання. Вони стають дорослими, і, коли відчувають, що їхні дії завдають болю або шкодять їхнім коханим, вони, швидше за все, підсвідомо чекатимуть на обов’язкове покарання. Якщо ж покарання не буде, вони самі його шукатимуть, бо що може стати більшою карою, аніж не бути коханим?

Протягом мого життя я часто помічала, як багато людей, самі того не усвідомлюючи, шукають собі покарання і підтримують сентиментальні стосунки з тим, хто примушує їх страждати і якоюсь мірою «оплачувати» свою провину. При цьому вони залишають осторонь ту або того, хто міг би стати для них більш адекватним партнером, аргументуючи, що вони не підходять одне одному інтелектуально, духовно чи фізично. Це дозволяє їм спокійніше руйнувати власні життя. Кульмінація настає, коли вони звинувачують «іншого» в тому, що той не відповідає їхнім очікуванням. Знаходити винних — це універсальний спорт. Окрім того, що це здається зручним, у більшості випадків ми насправді ігноруємо кількість провин, які носимо за спиною і які примушують нас обирати найгірший варіант для нашого майбутнього, в тому числі й кандидата у президенти, який буде нами керувати.

Деякі з цих провин прямо не залежать від нас. Вони є наслідком нашого неправильного способу життя. Ми їдемо містом і стикаємося із сотнями дітлахів, які жебракують. Бачимо повій, майже дітей, які, напівголі, очікують на своїх клієнтів під дощем. Бачимо, як вбивають китів, тюленів та дельфінів. Бачимо ефекти глобального потепління. Бачимо руйнування екології — і почуваємося імпотентами. Ми знаємо, що не можемо зробити достатньо для того, щоб допомогти, і через це почуваємо себе винними. Ця провина, пригнічена та проігнорована, викликає таке погане відчуття в нашій душі, що ми шукаємо, як її позбутися і найкраще місце для цього — «поза» нами.

З іншого боку, існують знедолені. Покинуті. Ті, котрі живуть в нелюдських умовах. Ті, чиї діти помирають від голоду. Ті, що не розуміють, чому вони не мають доступу до роботи, до справедливої оплати, до здоров’я, до навчання. І щоб далеко не ходити, до харчування. Це тому, що вони на це не заслуговують? Що вони такого серйозного зробили, щоб їм не давали гідно жити? Як повірити, що у них в душі є щось цінне? Здається, вони ні для кого не існують. Ми проходимо повз них. Якщо вони нічого не варті, хто їх переконає, що вони заслуговують на інше ставлення?

За атакою на самого себе приховується переконання у власній меншовартості. А що, на ваш погляд, подумають тисячі людей, які нічого не мають і ніколи не отримували навіть найменшого жесту солідарності з нашого боку? Яку цінність вони надають своєму існуванню? Жити — це їхня найбільша кара. Але чи можемо ми сказати, що вони самі на це заслужили?

Ні. У всякому разі, у жодній свідомій чи індивідуальній манері. Те, що з ними відбувається, пояснюється нестачею колективної користі. Чому ми суспільно зорганізуємося за допомогою економічних моделей, які продукують нерівність та несправедливість? Чому? Чому залишаємо більшість без пільг? Тому й розмова про провину та покарання настільки делікатна. Є набуті провини. Є успадковані провини. Є провини, які були вкорінені культурою якнайглибше у нашу підсвідомість, і так само підсвідомо контролюють нашу поведінку. Одна з них — це ідея про первородний гріх, яка говорить, що наше існування внаслідок тієї непокори має бути повне болю та страждань.

Одного дня я оновлювала антивірусну підписку на свій комп’ютер і почала про це розмірковувати. Віруси народилися з комп’ютерами? Ні, хтось їх створив. Для чого? Для того, щоб продавати антивірусні програми. І не тому, що кібернетичний світ схиблений по своїй природі, зовсім ні. Існують безсоромні люди, які зроблять що завгодно, аби отримати економічний зиск. Це вони стоять за створенням вірусів, а потім — антивірусних програм. Та сама ситуація із власниками лабораторій, які спочатку створюють хвороби, а потім продають нам вакцини проти них. Однак хто може бажати такого жахливого зла мільйонам людей? Той, хто любить гроші більше, ніж людей. І це бездушне творіння таким народилося чи його таким зробили? Воно заслуговує на якесь розуміння та симпатію чи на вічну догану? Скажіть ви. Однак перш ніж озвучити свій вердикт, дайте відповідь на наступні питання.

1. Ідея, що Адам і Єва були вигнані з раю за те, що з’їли одне яблуко з дерева пізнання добра та зла, здається вам справедливою?

2. Ви вважаєте, що існують вічні покарання?

3. Ви вважаєте, що існує ймовірність звинувачення невинних людей?

4. Що трапляється з винними, які ніколи не зазнають свого покарання? Чи є це запрошенням уникати справедливості?

5. Хто міг би покарати невинного? Корумпована юридична система чи система, для якої немає різниці між добром та злом? Чи та жорстока і неконтрольована енергія, яка щоразу скеровує свій гнів на населення цієї планети?

6. Звідки походить потреба атакувати найслабшого? Із суспільства, керованого Законом Джунглів, яке підтримується людьми, що не здатні залишити осторонь свій хижацький бік?

7. В єдиному світі хтось міг би вигнати іншого з раю, сам залишаючись у раю?

8. Якщо хтось з любов’ю віднаходить свою індивідуальність, чи вона автоматично ділиться на відчуття повноти зі всіма?

9. Чи не було б доцільно шукати автентичну любов, щоб досягнути тривалого миру та добробуту?

Нарешті, що б там кожен із нас не мав зробити індивідуально, аби змінити свою історію, те, що маємо зробити всі ми — це знищити ненависть та насильство, як постійну практику нашого життя. Це той крок, який мусимо зробити всі ми. Ненависть заперечує єдність, заперечує мир та розуміння, і, лише подолавши її, ми можемо прийти до любові.

А винні? На яке покарання вони заслуговують?

Ці вправи ніколи не мали на меті стверджувати, що покарання не потрібне тим, хто помилково вчинив злочин. Ні. Відповідальні за злочини, шахрайство, обман, зловживання, порушення, мають нести за це покарання і справедливість повинна настати, проте не з ненависті, а з любові. З дорослої любові. Зі здорової любові. З міцної любові.

Знайдуться люди, які скажуть: «Ні, я не можу любити, бо інші наповнили цей світ ненавистю та болем». Як? А що ж ми? Хіба ми не частина цього світу? Ми всі люди миру. Ми всі люди кохання. Якщо в усіх нас немає можливості покращити цей світ, нам вже все одно. Переконання, що це «інші» вирішують, чи ми любимо, чи не любимо — ідеальний привід, який у нас є, щоб не любити. Що жахливішим буде те, що роблять «інші», то більше у нас причин, з яких ми не можемо любити. Звинувачувати інших — це чудова платформа, щоб приховати власну емоційну неспроможність і заодно звільнитися від соціальних зобов’язань. Утворюється порочне коло, де людина, якій завдали шкоди, відповідає ненавистю та насильством. А ті, на кого спрямована ця атака, реагують у той самий спосіб, і так до безкінечності.

Незрозуміло, хто і коли кинув перший камінь. Ніхто не може зашкодити тому, кого вважає своїм. Лише той, хто сприймає соціальну групу, як щось чуже, може її атакувати. Лише той, хто відчуває себе відокремленим, засланим, безпомічним, може сприймати своїх братів, як ворогів та вбивати їх. Лише той, хто сам почувається покаліченим, може холоднокровно нівечити чуже тіло, і таким чином залишитися в його спогадах назавжди — нехай і поганим спогадом, прокляттям, гнилою раною. Хто може мати таку хворобливу потребу бути побаченим, хоча б на мить, хоча б із жахом, із ненавистю, однак нарешті побаченим? Хто, якщо не той, хто вже тривалий час не є частиною співтовариства, здатен нівечити, ґвалтувати, обезголовлювати іншого? Хто, якщо не людина, яку ми вже давно відсунули вбік, яку тримаємо в забутті, бо вона насправді нас ніколи не цікавила? Про кого ми говоримо? Про нас самих. Ми не говоримо про окремі тіла, про гарних та поганих, про винних та невинних. Ми говоримо про вищу енергію, яка живе у нас самих. Йдеться про єдиний розум. Про єдиний звук. Про єдиний пульс. Про єдину вібрацію. Про єдине серце, частину якого ми складаємо.

Все наше життя починається з одного серця, з одного пульсу, з однієї вібрації. Наші пращури кажуть нам, що все має серце. Від маленького атома до найвіддаленішої зірки, все живе у нашому Всесвіті має серце, яке пульсує. Життя пульсує, небо пульсує, вібрує, танцює. Коли слова та думки поєднуються в одній вібрації, матерія набуває форми і народжується нове серце, а коли серце перестає битися, життя зупиняється.

Останнім часом Земля пришвидшила свій пульс. Ми також, поза сумнівом, робимо це в протилежному ритмі, живемо у дисгармонії з природою та нам подібними. Ми мусимо виправити напрямок, пробігти новими стежками, якщо хочемо вижити, як вид. Я впевнена, що наше серце покаже нам дорогу, що серце поєднає слово та думку для того, аби повторити містичний акт творення нового Всесвіту. Всесвіту без провини, де відповідальні за неправильний вибір можуть оздоровитися та виправити нанесену шкоду і наново інтегруватися у суспільство. «Ні, вони не заслуговують на новий шанс!», — скаже дехто. Причина цього проста. Доки існують винуватці, існують і жертви. Доки існують жертви, існує відокремлення, а доки існує відокремлення, не може існувати любов, як найвища сила союзу. Хто хоче жити у світі, яким править ненависть?

Тепер я попрошу вас зробити кінематографічну вправу. Я прошу вас описати десять ситуацій поспіль із таким сюжетом: вас звинувачують у злочині, якого ви не скоювали. Порядок міг би бути наступним, але це лише рекомендація — ви абсолютно вільні робити, як хочете. Кроки, які вам пропонуються, зазвичай показані в детективних фільмах, та саме тому їх легко дотримуватися.

1. Вас звинувачують у злочині, до якого ви непричетні.

2. Вас затримує поліція.

3. Ваш адвокат збирає докази на вашу користь і в результаті вас виправдовують, однак суспільна думка руйнує вашу репутацію.

4. Ваша родина пригнічена.

5. Ваші діти стали об’єктом насмішок своїх товаришів.

6. Раптом інший затриманий розробляє план спільної втечі із в’язниці.

7. Усі вас переслідують.

8. На щастя, знаходять справжнього винуватця, однак, зіткнувшись із ним, ви ледве не втрачаєте життя.

9. Під час зіткнення ви зуміли врятувати докази, які доводять вашу непричетність до злочину, і ви надаєте їх пресі та поліції.

10. Ви доводите свою невинуватість та можете з’єднатися зі своєю родиною.

Такі фільми користуються великим успіхом, бо людям подобається бачити, як головні герої, незважаючи на те, що з ними трапилося нещастя, відновлюють свій престиж та доводять невинуватість. У них головний герой втікає від справедливості, намагаючись зібрати дані, які доводять його непричетність до скоєння злочину. У цих фільмах сцени переслідувань майже завжди включають зміну особистості. Якщо поліція полює на чоловіка із бородою, чоловік поголиться для того, щоб виглядати інакше, а якщо правоохоронці переслідують брюнетку, то вона перефарбується у блондинку. Не бракує і сцен, де втікачі губляться в натовпі (який майже завжди зібрався на якесь релігійне свято або карнавал) і таким чином розчиняється «серед інших», втрачає свою особистість і втікає.

Це те, що ви будете робити. Ви звільнитеся. Ви зміните особистість. Для початку ви позбудетеся терміну винний та заміните його на відповідальний. Протягом розвитку десяти сцен вам дадуть можливість пояснити свою поведінку, довести свою невинуватість. Якщо ви припустилися якоїсь помилки, ви зможете публічно вибачитися. Після того, як ви це зробите, вам дозволять виправити шкоду, наскільки це можливо, і, нарешті, вам, вільному від провини, дозволять об’єднатися із суспільством.