Пишемо нову історію. Як перестати бути жертвою за 12 занять

Шосте заняття. Хто є я?

Дуже багато часу минуло відтоді, коли на Палаці в Дельфах була написана порада бога Аполлона: «Пізнай самого себе». Набути подібні знання — це одна з тих речей, над якими доводиться багато працювати. Перш за все, ми вважаємо себе матеріальним тілом. А де знаходяться емоції, думки, пам’ять та кохання? І якщо вони не є матерією, то існують в дії над матерією. Сучасна наука нам каже, що матерія рухається так, як рухається розум.

Те, що ми бачимо, про що думаємо, що пам’ятаємо, про що мріємо, перетворюється на реальність. І таким чином, ми є тим, що ми думаємо, що пам’ятаємо, про що спілкуємося, що кохаємо.

І коли я кажу, що ми є, я маю на увазі весь світ. Ми ніколи ані думаємо самі, ані мріємо самі. Ми ніколи не набуваємо жодного досвіду, який би на квантовому рівні не поділяли інші люди.

Хакобо Грінберг-Зилбербаум, відомий нейрофізіолог з Автономного Університету Мехіко, провів у 1993 та 1994 роках лабораторні досліди, спрямовані на те, щоби довести, що свідомість — це не локальне явище, що вона існує поза межами тіла і має зв’язок із усім. Для того, щоб це довести, він насамперед запросив двох людей, які мали б разом медитувати, щоб встановити беззвучне спілкування поза часом. Уже доведено, що медитація допомагає появі більш когерентних[1] хвиль думки, і продукує кращу розумову синхронізацію. Потім він попрохав одного з волонтерів увійти в Клітку Фарадея. Це тип клітки або металевої кабіни, яку 1836 року спроектував Фарадей для нейтралізації статичного електричного поля, бо в середині кабіни електричне поле дорівнювало нулю. Принцип функціонування цієї кабіни нині використовується для того, щоб захищати літаки від блискавок під час польоту. В середині клітки не циркулюють електричні хвилі. Електричний заряд через неї не проходить. Тому мозок людини, яка знаходилася в цій клітці, був ізольований від будь-яких стимулів із зовнішнього світу. Кожен з учасників був приєднаний до енцефалографа для вимірювання їхньої мозкової активності. Якоїсь миті на одного із учасників, що виконував роль випромінювача світла, направляли світло, яке його мозок, як машина, реєстрував. Інший учасник, що знаходився в сусідній клітці, також реєстрував цей стимул, хоча обмін інформацією між ними був неможливим. Після Хакобо Грінберга нейропсихіатр Пітер Фенвік повторив експеримент в Англії, за трохи інакшою процедурою, але зі схожими результатами. Ще пізніше Леанна Стендіш із університету Бастир в Сіетлі зробила ті самі висновки, що і її колеги. Це показує, що передача інформації від мозку до мозку відбувається без жодного електромагнітного зв’язку між ними. І наша свідомість знаходиться поза часом та простором, незалежно від «відстані» між тілами.

Це означає, що наш мозок має здатність отримувати величезну кількість інформації, яку ми не усвідомлюємо. І було би добре запитати себе, чи є різниця між свідомим та несвідомим життям? Ми фізично представляємо те, що відбувається на невидимому рівні? Те, чого ми не знаємо? Ми — свідома суміш розуму, духу та матерії? Скільки дій в нашому житті ми реалізуємо, не усвідомлюючи їх? Чи ми вже мали повну свідомість, перебуваючи в лоні матері? Що відчуває істота, яка ще не має повністю сформованого тіла? Який діапазон хвилі звуку вона здатна відчути? З якою кількістю інформації народжується? З іншого боку, якщо свідомість не формується локально, хто перший може відчути її пульс? Серце матері чи Всесвіту? Чи обох?

Цікаво, що, хоча сучасна наука запровадила нові концепції щодо того, хто ми є, і показала нам, наскільки ілюзорним може бути наше тіло, ми продовжуємо сприймати його, як щось певне.

Ми не лише базуємо наші судження на тих, хто нас оточує, але й на тому, що відбувається в світі наших відчуттів, які однозначно є обмеженими, бо ми часто плутаємо те, що ми робимо, із тим, хто ми є. Коли у своєму офісі я питаю людей «Хто ви?», вони зазвичай відповідають: «Я — домашня господарка, інженер, професор, доктор, бакалавр». В інших випадках люди плутають ідентичність із власністю, і дозволяють, щоб прибуток їх визначав. «Я багатий, в боргах, бідний, бізнесмен, отримую зарплату, нещасний мільйонер». Однак насправді, хто ми? Що таке людина? Те, вона що їсть, те, що думає? Те, що робить? Те, що говорить? Можна почати це дослідження, відповівши на такі питання:

1. Що викликає у вас обурення?

2. Що викликає сум?

3. Що примушує вас сміятися?

4. З якими типом друзів ви співіснуєте?

5. Який тип розмов підтримуєте з ними?

6. Що викликає у вас співчуття?

7. Які у вас розваги?

8. Скільки часу ви присвячуєте самому собі?

9. Скільки часу ви здатні залишатися в тиші?

10. Вам подобається самотність?

11. Спробуйте описати, ким ви є?

Ми не є унікальними та неповторними. Ми є всі і все. Наприклад, кажуть, що людина є те, що вона їсть. Для багатьох із нас їжа також є культурним та національним показником, однак що трапиться, якщо ми поїдемо до Китаю і протягом п’яти років будемо їсти лише продукти тієї землі? Ми станемо китайцями? У нашій крові, в наших клітинах, в нашому волоссі, в наших нігтях, в нашому запаху будуть присутніми певні хімічні елементи, які ми отримали через харчування, засноване на китайській їжі, однак ми жодним чином не можемо стверджувати, що калій, магній чи залізо в нашій крові — китайські. То що змушує нас заявляти, що ми є те, що ми їмо? Бажання приналежності. Вибір. Любов до рідної землі, до матері. Об’єктивно кажучи, національність заперечує універсальність.

Для тих, кому складно визначити, хто вони, я також пропоную ще дещо. Підемо з кінця до початку. В попередній частині ми визначили, де починається ваша історія і де ви хотіли б, щоби вона закінчилася. Ми можемо сказати, що кінець, який ви визначаєте, як мету, представлятиме ваші бажання. Бажання дуже багато говорять про людину. Наприклад, якщо жінка має величезні імплантовані груди, це говорить нам, що вона може вважати себе сексуальним об’єктом. Є ті, котрі віддали б усе, аби стати кінозіркою, мільйонером номер один або дружиною принца. Є ті, котрі, навпаки, хотіли б рятувати рідкісних тварин, боротися з руйнуванням навколишнього середовища і рятувати вуличних дітлахів. За кожним із цих особистих бажань стоїть інший тип мислення, а з відповідного типу мислення випливають відповідні дії. Я пропоную вам ставитися до своїх думок, зважаючи на те, що вони нададуть матерії форму.

Матерія, з якої ми створені, проходить через різні стадії від народження до смерті. Це вводить нас до часово-просторової концепції. У часі ми зірка, або камінь, або квітка, або тіло. Потім ми перетворимося на щось іще. Чиїх настанов ми при цьому дотримуємося? Є універсальний план творчості чи ми беремо в ній участь завдяки потужній силі мислення, яка є ніщо інше, як енергія в русі?

Наскільки ми усвідомлюємо власні думки?

Наскільки ми усвідомлюємо думки, які поділяємо колективно?

Ми те, що ми повторюємо, і повторюємо, щоб не забути?

Як сильно ми мріємо про те, щоб бути кимось іншим?

Якщо ми правильно розуміємо, товстий може скинути зайву вагу і стати худим. Курець може кинути курити. Однак ці зміни не постійні. Товстий може знову погладшати, а курець знову закурити. Що сталося? Вони вже змінилися? Ні, вони не змінилися. Вони тимчасово змінили свої звички, але зовсім не торкнулися думки, яка провокувала їх нервово їсти або курити. Цей приклад яскраво ілюструє, що ми не лише тіло, але тіло, пов’язане з розумом, який постійно надсилає інформацію до кожної клітини, що відповідає його наказам. Товстун, який хотів схуднути, але знову потовстішав, можливо, ніколи не хотів схуднути, і в цьому полягала прихована думка, що заважала процесу і надсилала накази тілу, яке не знало, як реагувати.

Якщо ми не можемо усвідомити наші індивідуальні та колективні думки, то можемо відкрити їх, проаналізувавши ефекти, які вони мають у нашому тілі. Людина — це відбиток власних думок, так само, як суспільство, в якому ми живемо — відбиток колективних думок.

Думки — це відбиток, образ, те, що ми уявляємо про самих себе або про світ, однак це ще й образ, який ми самі створюємо. Як саме? Пропоную вам перейти до наступної частини.