Пишемо нову історію. Як перестати бути жертвою за 12 занять

Одинадцяте заняття. Пробачення

Попереднє заняття ми присвятили звільненню від провини, яка була на нашому шляху. Упродовж цього заняття ми розширимо вправу.

Можна сказати, що без атаки немає шкоди. Без шкоди немає жертви. Без жертви немає провини. Без провини немає необхідності в покаранні. Без покарання немає страждання. Без страждання є мир.

Для того, щоб залишатися у стані миру, слід не бачити ані можливих ворогів, ані негайних небезпек. І як ми можемо досягнути цієї зміни у сприйнятті? Вийняти собі очі, як Едіп? Ні. Я думаю, ми знайдемо іншу альтернативу.

Поза межами того, що ми бачимо, поза межами ідей знаходиться джерело змін, яке підтримує життя і свідомість. Для того, щоб увійти в контакт із цим первинним джерелом, нам треба стати спостерігачами, тими, хто спостерігає об’єктивно. Проблема в тому, що людина сприймає лише частину тієї інформації, яку бачать її очі. Око — це інструмент зору, але не все, що ми бачимо, реєструється власником ока. Насправді, ми більше звикли дивитися без очей, ніж ними. Якщо ми сідаємо в автобус, то «уявляємо майбутнє», яке може статися. Ми ясно уявляємо нещастя, які можуть трапитися під час подорожі в громадському транспорті, незважаючи на те, що вони з нами ще не трапилися. Проектування образу, створеного нашою уявою, є доказом того, що людина може «побачити» образи, які ніколи не відчувала.

Натомість може бути, що людина стала свідком злочину і це на неї вплинуло так сильно, що, замість того, аби сприймати те, що відбувається в світі, вона раз у раз проектує образи, які належать минулому, незважаючи на те, що це вже не повторюється. Її бачення заперечує та звинувачує сьогодення.

Ми завершили аналіз негативних ефектів провини. З одного боку, ми абсолютно свідомі того, що насильство не може покінчити з насильством, але ми цілими днями судимо, засуджуємо та бажаємо найгіршої кари для тих, хто вчинив злочини.

Якщо «назовні» немає нікого, крім нас, хто має покласти край насильству? З точки зору єдиного погляду, коли ми стверджуємо, що та чи інша людина не заслуговує на любов, то забуваємо, що в цю людину включені всі ми. І чому ж ми не заслуговуємо на любов? Через провину. Приховану провину, яка змушує нас вважати, що ми не заслуговуємо ні на що, окрім поганого ставлення. Як ми вже побачили, є провини, які нам не належать, але ми, так чи інакше, носимо їх за собою, і на основі цієї оцінки судимо і караємо себе. Отже, ми складаємо частину спільноти, і у нашій свідомості є образи, які належать колективній пам’яті. Їх також потрібно редагувати для того, щоб звільнитися від їхнього гнітючого впливу. А чому я? — запитаєте ви. Тому що ми частина голограми Всесвіту, і те, що ми прибираємо із себе, прибираємо з Усього. Обережно: це не означає, що від завтра вже не буде злочинців, які б тероризували населення, не буде корумпованих керівників чи жадібних торгівців. Ні, але ми хоча б відкриємо двері, щоб циркулювала та енергія, яка потрапила в пастку травматичної події. Це дозволить нам знайти образи, які нас краще представлятимуть, говорячи колективно. Це так само, як і в попередній вправі, де ми побачили, що образи, які ми зберігаємо в пам’яті, прямо звертаються до нашої емоційної системи, а емоції, згенеровані цими образами, поєднують нас з певною думкою. У випадку ідеї «незаслуженості» наслідки серйозні, бо вони стають великою перешкодою у пошуку колективного добробуту. Якщо ми не вважаємо себе «вартими», то підсвідомо дозволяємо розростання інститутів, політичних партій, паскудної юридичної системи, урядів, корпорацій, шефів, батьків, братів, чоловіків, жінок, сусідів, які знущаються з нас та закріпачують нас, як жертв. Пам’ятаймо, що, для того, щоб була жертва, має бути винуватець.

Ми любимо засуджувати акти насильства. Ми вважаємо себе справедливими і вимагаємо справедливості, не враховуючи, що в більшості випадків, агресорів атакували першими і вони лише реагували на насильство, якого зазнали. Одним із доказів цього можуть стати члени молодіжних бандитських угрупувань. Ці молоді люди походять з маргінальних районів, де вони виросли, оточені екстремальною бідністю, без уваги, без любові, без жодної можливості розвитку.

Багато з тих, хто походить, приміром, із Гватемали, є продуктом насильства, яким військова диктатура хотіла знищити місцеві племена і корінне населення. Тоді вбивали старих, жінок, дітей, руйнували культивовані поля і нищили все, що ці люди любили. Ці звірячі дії, безкарні злочини залишили величезну кількість зла, фрустрації, гіркоти та ненависті.

Я не намагаюся виправдати ані наявність цих банд, ані їхню діяльність, радше стараюся проаналізувати те, як саме ми, як суспільство, дозволяємо, щоб раз у раз повторювався закон причини та наслідку. Якби нам потрібно було їх покарати, яке б покарання ми обрали?

Ясно, що немає більшого покарання, ніж відмовити іншим у їхніх справжніх особистостях (які, по суті, є нашими). Відмовитися від них. Вважати їх нелюдами. Бажати їм смерті або, щонайменше, найгіршої кари. Відсторонюючись від них, ми заперечуємо їхню ідентичність, а разом із цим і нашу, натомість адаптуємо ту особистість, яку раніше засуджували в них. На кого, як ви гадаєте, ми перетворюємося, коли певні, що ті, хто нас атакував, заслуговують на акти жахливого насильства?

Відмовляючи іншим у прощенні і співчутті, ми заперечуємо здатність любити в нас самих. Любити себе. Пробачати себе. Це не дуже любляче — позбавляти когось спілкуванням із самим собою, особливо коли ми самі залишаємося «назовні». Як ми сподіваємося знайти прощення своїм діям, якщо відразу відмовили у цьому «іншим»? Яке покарання ми застосували б, якби вчинили так само, як і вони?

Говорячи щиро:

1. Ви можете пробачити того, хто зашкодив дорогій для вас людині?

2. Яке покарання ви йому призначите?

3. Якого саме болю ви йому бажаєте?

4. Чи відчуваєте, що збільшення його болю зменшило би ваш біль?

5. Вважаєте, що повільна та болісна смерть — це єдине, на що він заслуговує?

6. Можете його принизити?

7. Можете його скалічити?

8. Можете його катувати?

А зараз поміркуйте над тим, які відповіді на ці питання дала б людина, що заподіяла вам шкоду. Яку різницю ви бачите між собою та ним? «Різниця в тому, що я йому нічого не зробив», — скажете ви і, напевно, цілком справедливо. Але я запитаю у вас: голод — це не агресія? Перенаселеність — це не агресія? Просто уявіть собі на мить, як це — жити в квартирі без вікон, разом із вісьмома чи десятьма людьми. У кімнаті, де немає ані вентиляції, ані ванни, ані води, де доводиться спати один на одному, де, для того, щоб сходити в туалет, потрібно виходити надвір до спільного туалету, в дощ і в холод, здоровим і хворим. Уявіть, біль, який ви відчуваєте, коли немає їжі дітям на сніданок. Коли ви бачите, як вони ростуть, отримуючи удари та крики з ранку до ночі. Діти, яких ніхто й ніколи не хотів, і які, можливо, народилися внаслідок зґвалтування. Які ніколи не знали пестощів та поцілунків, яким ніхто й ніколи не розповідав казок перед сном, казок про ельфів, принцес та лицарів, а не про битви, агресії та смерті. «Так, це дуже сумно, але я за це не відповідаю», — скажете ви мені. На індивідуальному рівні — можливо, що й ні, але на колективному рівні ми всі відповідаємо за упущення. Ми дозволили становлення неоліберальної системи, яка не створює робочих місць, а лише накопичує капітал, яка не дозволяє існувати просторам, де людина могла б розвинути свій життєвий проект. Система, яка створює жорсткі відмінності одне від одного, і яка залишає незахищеними дітей, молодь та старих людей. Тих, хто досі не виходить на вулиці, щоб висловити свою незгоду з цією системою, вона все ще прямо не торкнулася. А ідея відстороненості одне від одного дає нам підставу не протестувати і не захищати інтереси інших, як особисті. Ми живемо, проводячи межу, що залишає нас роз’єднаними. І якщо ми випадково шукаємо єднання, то робимо це разом із групами однодумців, об’єднаних спільними інтересами, що, по суті, ще більше підкреслює відмінності між одними та іншими.

Як ми вже побачили, будь-яка атака є атакою проти самого себе, як і будь-який наш прояв любові обов’язково до нас повернеться.

Енергія кохання не шукає відмінностей, не розмежовує, не ізолює. Це енергія, яка б’ється, вібрує, рухається, пробігає між нашими тілами, яка тримає нас єдиними у дусі.

Зараз, коли нам так потрібне національне, сусідське, сімейне, всесвітнє примирення, я відмовляюся розуміти, чому слово «кохання» перетворилося на якесь погане слово, яке соромно вимовити. Якщо ми поглянемо, на соціальних зустрічах, у публічних місцях, офісах великих корпорацій, де ухвалюються рішення, які впливатимуть на більшість людей, використання слова «любов» обмежується аргументом, що любов не має нічого спільного ані з бізнесом, ані з політикою. Згодні із цим твердженням, можливо, мають рацію, з їхньої дуже особистої та індивідуальної точки зору. Кажуть, що любов не можна дати ані за декретом, ані за мандатом. Це правда. Як правда і те, що любов не розділяє, не шукає відмінностей, а нерівність жодним чином не є любовною. Як не є любовною безкарність, жадібність, корупція, дискримінація, байдужість, різанина, бомбардування, вбивства, викрадення, голод. Ця явна відсутність кохання, яка переважає у нашій формі життя, утворює гіркоту, фрустрацію, біль, страх, насильство та заохочує різноманітну злочинну поведінку.

Ми проявляємо наш брак любові, коли акумулюємо без розбору. Коли любимо вибірково. Потрібно любити не лише наших дітей, а всіх дітей. Не лише наших бабусь і дідусів, а усіх бабусь і дідусів. Потрібно любити не лише наших батьків, а усіх батьків. Не лише наших співгромадян, а усіх мешканців цієї планети, коротше кажучи — все живе.

Однак культура, яка постає з матеріалістичної та конкурентної системи, буде дивитися з підозрою на ідею безкоштовного та незацікавленого дару. Осіб, які вважають правдивим лише економічний інтерес та прибуток, не хвилюватиме вплив їхніх дій на інших.

Ви вважаєте логічним, що:

1. Людина, яка живе в бідності, почувається ізольованою від суспільства?

2. Людина, яка ніколи не мала доступу до охорони здоров’я, освіти, харчування, мистецтва, шукатиме економічні ресурси на неформальному ринку та продажу наркотиків?

3. Людина, що втратила своїх дітей через акт насильства, буде плутати справедливість із помстою?

4. Людина, яка відчуває надзвичайно болючі емоції, не спроможна адекватно контролювати свою поведінку і обирає атаку, як спосіб проявити свою злість?

5. Людина, яка втрачає те, що любить більше всього, почувається оголеною, обуреною, відчуженою?

Сподіваюся, що відповіді на ці питання відкриють ті вікна, які дозволять вам спостерігати аспекти людської поведінки з іншої точки зору, аніж та, до якої ви звикли.

Важко повірити, але й ми далі чуємо твердження, що не важливо говорити про любов, коли планується соціальна та культурна політика. Нам говорять, що неможливо говорити про норми, з яких вона складається, бо любов не зобов’язує і не нав’язує. Це правда, але ж ненависть нав’язує? І що таке ненависть, як не брак любові до іншого? Ми живемо в поляризованій країні, де ненависть накопичилася до рівня, не знаного раніше в історії Мексики. Якщо кохання не зобов’язує, бо знаходиться понад будь-яким кодом соціальної поведінки, воно також не створює перешкод і не маніпулює, проте останнім часом ми бачили, як реалізовувалися досконало організовані кампанії ненависті.

Якщо можна посіяти ненависть поміж населення на основі брехні, страху, смертей, значить, можна сіяти та культивувати і кохання. Якщо слово «кохання» вам не подобається, замініть його на інше. Назвіть його братерським ставленням, якщо ви віддаєте перевагу цьому визначенню. Неважливо. Можете називати кохання, як вам завгодно.

Чому ми не називаємо «коханням» заспокійливі обійми? Слова розради? Качани кукурудзи? Ложку, яка годує голодного? Дощ у полі? Хустку, в якій місцеві люди носять своїх дітей?

Чому ми не шукаємо кохання, як способу вирішення наших проблем?

Чи можна вважати, що причина нашої антисоціальної поведінки походить від браку кохання, яке є інтегруючою силою, тією силою, що залучає. Протилежністю коханню є сила, що дезінтегрує та вилучає.

Одна сила працює на користь життя, інша на користь смерті. Перша робить можливим союз між клітинами, щоб ті перетворювалися і створювали очі, руки, кігті, роти, зябра, зуби, крила за допомогою невтомних генів, які складають всі типи життя.

Друга сила вступає в дію, коли цикли живого організму входять в свій останній етап; тоді в тій інформації, яка передається від клітини до клітини, більше немає потреби.

Саме тоді об’єднуюча сила зникає, щоб дати місце дезінтеграції матерії.

Неважко зробити висновок, що те, чого потребує світ нині — це відновлення зруйнованих соціальних зв’язків. Для цього слід звернутися до влади задіяної сили. Якщо ні, звідки візьметься реструктуризована влада об’єднуючої енергії? Звідки виникне оздоровлюючий намір, якщо не з відчуття належності, зі свідомості єдності, з кохання? Звідки виникне думка, дія, яка дозволить реорганізувати соціальну рану, що виникла від такої кількості смерті? Лише кохання може реорганізувати соціальну поведінку.

Ми звикли вважати, що особисті інтереси переважають всі інші, і нам важко зрозуміти, що може означати слово «любов» в публічному житті. Любов — це незацікавлена послуга, інтерес в розподіленні добробуту, повага до інших, зацікавленість в їхніх долях, поспіх в тому, щоб уникнути усього поганого. Любити — це жити в суспільстві людей, які визнають одне одного, приймають одне одного, поважають одне одного, і тому вони люблять себе та люблять інших. Ці люди, маючи можливість скористатися кимось, натомість обирають захист. Маючи можливість вкрасти, натомість вирішують піклуватися та ділитися спіль­ним добробутом. Маючи можливість зруйнувати екологічну систему, натомість піклуються про навколишнє середовище, частиною якого є всі ми.

Любов, яка не є чимось іншим, як повагою, цінуванням, безкорисливістю, це те, що може показати нам шлях до справжнього порядку.

Якщо любов не є безкорисливою, ми не говоримо про справжню любов. Здебільшого, люди, вимовляючи «я тебе кохаю», очікують почути у відповідь «я теж тебе кохаю». Те саме відбувається, коли лідери політичних партій розподіляють кошики з допомогою, однак натомість вимагають вашого голосу. У цих випадках не йдеться навіть про справжнє бажання допомогти, а не те що про кохання. Значно більше можна сказати про економічну транзакцію, в якій ті, що програють — і багато! — це ті, що відмовилися від своєї здатності обирати і отримувати рівне ставлення, бо вони продали свій голос, закріпивши власні залежності та потреби, а не рівність та приналежність до групи.

Коли я дозволяю, щоб дії людини розділяли нас, це тому, що я забуваю, ким є ця людина і який невидимий зв’язок існує між нами.

У цьому об’єднаному і розподіленому у своїй цілісності Всесвіті нічого не може загубитися. Загубитися означало б бути відділеним. Відключеним. Проігнорованим. Існувати «поза межами» доступу для інших. Але це неможливо. Матерія формується тисячами частинок, які постійно рухаються, щомиті реагуючи одна на одну. Наприклад, деякі клітини нашої шкіри можуть залишити нас та відлетіти; вони можуть мандрувати, змінюватися, перетворюватися на пил, але вони не зникають. Вони — це відновлювана матерія. Усе те, що колись нам належало, повернеться, щоб інтегруватися в новий організм, який ми побачимо в іншій формі.

Як сказав би Кеведо, ми станемо пилом, але закоханим пилом. Жоден атом, жодне почуття, жоден любовний спогад «не може загубитися в просторі». Рано чи пізно ми його відновимо і, відновивши, зустрінемося із самими собою. Єдине, що могло б призвести до повної втрати — це якби хтось завадив цій зустрічі через осуд, страх, ненависть. Коли ізолююча енергія створює свідомість і керує нею, та, своєю чергою, формує матерію, союз, які будуть частковими, неповними.

Ідеальний союз — союз кохання. Якщо ми хочемо жити в коханні, потрібно просто позбутися ненависті. У світі кохання не буває ненависті. Якщо ненависть є, це тому, що ми її туди помістили. Коли я кажу «ми», я звертаюся не до певної групи людей, а до всієї спільноти. Усі ми колись активно брали участь в спільнотах, де не було місця коханню. Чому? Ймовірно тому, що нас лякає любов, а той, хто боїться любові, боїться себе самого. «Що-що...?! Страх кохання? Я не боюсь кохання, я шукаю його все житті», — скажете ви мені. Та дозвольте мені зауважити, що, можливо, ми шукаємо його не там, де слід, бо світ — це хаос. А де слід шукати кохання? В нас самих. Цей страх кохання, можливо, і є причиною, з якої, кажучи відверто, ми, як загал, не хочемо, щоб зникали винні. Якби винні зникли, ми відновили б втрачену єдність, а чи ми справді на це заслуговуємо? Ми насправді вважаємо себе вартими любові? Ми насправді можемо прийняти, що маємо цінність і що живемо серед істот, цінних так само, як і ми, бо ми невиліковно з ними пов’язані? Чи нам здається більш безпечним забарикадуватися, вкрити бронею наші машини, наші домівки, одягнути броньовані жилети і жити зі страхом?

У поданій нижче діаграмі ви можете спостерігати дві протилежні сили. Це сила страху та сила любові. Сила страху утримує волю на місці, заважає їй рухатися. Сила кохання дає волі імпульс рухатися у правильному напрямку, дозволяє історії закінчитися добре.

Як бачите, шлях, який вам потрібно подолати, щоб досягнути своєї мети у написанні нової історії, обов’язково має пройти через страх. Наявність страху — це те, що тримає нас на одному місці. Як ми вже визначили на початку, наявність страху — це одна з найбільших перешкод, а страх любові найсильніший з усіх, які нам треба перемогти. Щоб його подолати, потрібно пробачити. Прощення не змінить минуле, але майбутнє — так. Прощення не «для інших» — для нас. Для «нас» — означає і для інших також, але не для тих, кого ми визначаємо, як «поганих», а для тих, кого ми визнаємо рівними в найвищому сенсі. Ті, що реінтегруються в усе — це ті, які перестають відмежовуватися. Іншими словами, це ті, котрі кохають. Залишати когось поза межами доступу до самого себе через невміння прощати — це не любляча поведінка, однак ще гірше, ще менш любляче залишати поза межами доступу самих. Навіть Карним кодексом розглядається прощення та відшкодування збитків.

Пробачити на мові кібернетики — це видалити інформацію, раніше опубліковану в інтернеті. Щоб ви мене краще зрозуміли — це як видалити дані, які ми поділяємо з групою. Є тека, яка називається Dropbox, і вона чудово ілюструє цей феномен. Dropbox дозволяє створювати папку в Інтернеті, якою можуть користуватися багато користувачів. Ця папка з’являється в кожному комп’ютері людей, які хочуть поділитися якоюсь інформацією і зберігають в цій папці архіви, доступні для всіх. Якщо хтось із групи змінює спільну папку, цей архів змінюється на всіх комп’ютерах. Так само додається і нова інформація. Те саме відбувається і з прощенням. Прощати не означає ані засуджувати, ані оминати, ані закривати очі. Ні. Повторюю це, щоб не залишилося жодних сумнівів. Одне, коли люди, що скоїли певний злочин, розплачуються за нього, і зовсім інше, якщо ми продовжуємо наділяти їх владою визначати, хто ми є. Ми були уражені їхніми діями, але це не означає, що ми назавжди залишимося людьми, яких обманюють, ґвалтують, грабують, полишають, катують, викрадають або принижують.

Я наведу вам інший приклад. В iPod людина може зберігати музику. Молоді люди обожнюють слухати музику всюди і зберігають в iPod мелодії, які їм найбільше до вподоби. Було б дивно, якби вони зберігали мелодії, які їм не подобаються, якщо тільки вони не мазохісти. Коли хтось зі співаків робить якусь заяву для преси, з якою молодь не згодна, можна почути щось на зразок: «Я приберу його зі свого iPod». Те саме ми можемо зробити, щоб пробачити. Можемо знищити інформацію, яку в певний момент «опублікували» та «поділилися» з друзями.

Я наведу ще приклад для незнайомих із сучасними технологіями. Якщо після тридцяти років шлюбу жінка розлучається через постійні зради чоловіка, скоріше за все, вона вважає себе «зрадженою» дружиною. Цей образ її послаблює, дає їй фальшиву ідентичність. Як відновити справжню ідентичність? Силу? Волю? Для початку, знищуючи фотографію «зрадженої», бо щоразу, коли ви на неї дивитеся, ви її відтворюєте і підтверджуєте. Пробачити в цій ситуації — це не засудити зради чоловіка, а усвідомити, що жінка є кимось набагато більшим, ніж «зрадженою».

Пригадаємо, що образ, який ми маємо про нас самих — це створений образ. Він не реальний. Якщо ми подивимося на себе в дзеркало, ми побачимо лише тіло, а не те, що це тіло думає, відчуває, пам’ятає, за чим сумує. Ми також не побачимо невидимі зв’язки, які об’єднують це тіло з макро і мікрокосмосом. Те, що ми бачимо в дзеркалі, представляє нас лише частково.

Якщо кожен з нас — частина повної голограми Всесвіту, то в усьому, і в кожному з нас знаходиться справжня ідентичність. Якщо ми цього забажаємо, то зможемо стати втраченою пам’яттю когось іще... або, можливо, нас самих.

Якщо ми страждали, то відчували, що таке не бути коханими. Навіщо ж хотіти продовжувати це почуття? Навіщо надсилати та пересилати усі думки про насильство до небес? Як можна віднайти кохання в усьому, якщо ми наповнюємо свої думки ненавистю? Якщо в єдиному Всесвіті нічого не губиться, і все, що ми робимо, рано чи пізно нас наздоганяє, чому ми знову хочемо зіткнутися з ненавистю? Чи не краще було б викорінити її? Хіба зростання насильства у світі не має нічого спільного з кількістю образів насильства, які ми плекаємо до глибокої втоми?

Отже, ми побачили, що передача інформації — це не локальний феномен, і він відтворюється на рівні свідомості. То як знищити насильство без насильства? Уникаючи його повторення!

В одному з моїх романів «Як вода для шоколаду», Тіта, головна героїня, була приречена на самотність. Згідно із сімейною традицією, вона не могла вийти заміж, бо мусила доглядати свою матір, аж доки та не помре. Для своєї родини Тіта була лише об’єктом бажання своєї матері. Упродовж роману Тіта перестає бути жертвою і перетворюється на суб’єкт, який бере долю в свої руки і здобуває волю. Тіта це робить внутрішньо, змінюючись і знищуючи в собі цю убивчу традицію, аби та не перейшла в нове покоління.

Цей спосіб гарантує нам, що небажана інформація та практика не будуть поширюватися надалі. Це ніби як зробити ретвіт повідомлення, опублікованого у твітері. Це повідомлення буде постійно поширюватися і в мережі, аж доки хтось не припинить його дублювати. Це не означає, що повідомлення зникне, однак воно вже не буде повторюватися.

Перш ніж перейти до останньої глави, я пропоную вам написати лист-пробачення. Адресуйте його кому завгодно, бо в результаті адресатом станете ви самі. Щиросердно відредагуйте його. З пульсу вашого серця постане нова істота, і ваші серця будуть битися в унісон. Поєднати слово та думку — це творити. Уявляти — це створювати новий світ. Віднайдіть свою ідентичність творців! Залиште позаду жертву!