По тих, хто вижив, стрілятимемо знову

Перший зошит

Не має значення, чи сьогодні насправді 16 червня 2002 року, тому що це не особистий щоденник. Мій викладач італійської сказав: щоденники — це заняття для єврейських юнок у захопленому нацистами місті.

Минулої ночі сталася крадіжка у хаті якраз перед нами: у домівці Дятла. Мама з бабцею так розхвилювалися, ніби їх самих обікрали.

Бачу з вікна, як Дятел розмовляє з карабінером, раз-по-раз поплескуючи себе по кишені рибальського жилета — отого бежевого, що його ніколи не знімає. Коли він хвилюється, гнівається чи радіє, його рот якось кумедно кривиться, від чого ряд зубів у роті ніби перехиляється набік.

Карабінер щось записує собі у блокнот, а Дятел і далі шкіриться, посмикуючи численні кишені жилета. Так хвилюється, що починає тремтіти: спершу ледве помітно, а згодом усе сильніше.

І пітніє, піт виступає на лобі та у вирізі майки. Я і сам обливаюсь потом, сидячи в хаті. Мама теж спітніла, як і бабця. Та найбільше доводиться попотіти карабінерові у його блакитній сорочці з важкої бавовни, черевиках з довгими шкарпетками, темних штанях із червоними лампасами.

Виходжу через хвіртку і наближаюся. Чую, як нарікає собі під ніс бабця, заводячи своє звичне жалісливо-церковне скиглення. Поводиться, як оті театральні персонажі, що виконують роль «голосу за кадром». Шкода, що в її випадку дійові особи добре її чують і не знають, що робити: чи зауважити, що все прекрасно почули, чи вдати, ніби так і треба.

Карабінер вирішує не звертати на неї уваги, а вона тим часом уже вчетверте нарочито голосно бурчить, що ми живемо у цьому гівняному «бель паезе»[2]. Спершу я подумав, що йдеться про крадіжку, злодіїв — без сумніву, іммігрантів! — про охорону, що хропе і вухом не веде, та про «державу, що ніц не дала, ще й обідрала, як змогла», — словом, про все те, про що товчуть у політичних дебатах по телеящику. Виявилося, мова велася про інше. Дятел, розговорившись із карабінером по душах, вирішив, що перед ним не службовець у погонах під час виконання своїх обов’язків, а один із його друзяк, з якими він щодня випиває по чарці у барі, та й бовкнув, що у нього разом з іншими речами поцупили ще й беретту[3] із шухляди тумбочки.

— Як це — із шухляди?! — витріщився на нього карабінер, умить перетворившись на слугу Держави. — За законом, вогнепальну зброю слід зберігати під замком у сейфі! Це ж вам не жарти! Це недбале поводження з вогнепальною зброєю, що карається обмеженням волі до одного року.

Тут Дятел підняв ґвалт, перевів мову на значно важливіші справи, ніж задрипаний пістолет, що зберігався у шухляді, чи в буфеті, чи у холодильнику, чи в дідька на припічку, як там воно за законом! Тремтів і чмихав, як забута на вогні кавоварка, і нарешті вибухнув зізнанням:

— П’ятнадцять тисяч! У мені вкрали п’ятнадцять тисяч євро, чорт забирай!

Карабінер щось швиденько собі записував, і мені страх як кортіло зазирнути до його блокнота. Можливо, на місці матюків він ставить omissis[4] і занотовує суму. Як стало ясно з розмови, Дятел тримав у шухляді ще й гроші готівкою. Бабця скорботно хитає головою, а я аж вирячився від здивування:

— П’ятнадцять тисяч?!

Ми ще ніяк не звикнемо до євро, а тому перераховуємо на старі гроші.

— Ого, це виходить тридцять мільйонів, — промовляє мама.

Дятел каже — насправді горланить, бо карабінер знову повернувся до теми пістолета, — що він банкам не довіряє. А якщо йому раптом доведеться кудись поїхати серед глупої ночі? Якщо таке трапиться, він хоче бути впевненим, що має напоготові всі гроші, які йому потрібні, а не бігти як скажений до банку і виклянчувати там свої власні кровні заощадження та ще й вибачатися, що просить так багато. Хоча, додає, помовчавши, що при собі він завжди тримає чотириста євро про всяк випадок. І поплескує себе по кишені, ніби з наміром витягти їх, щоб перерахувати, щоб їх занесли, як належить, до протоколу.

А щодо беретти (треба якось викручуватися, не можна й далі вдавати, що не чуєш!) він заявляє нахабно, що спершу просто помилився і що в шухляді він тримав лише ключі. А пістолет лежав там, де сказав карабінер: у сейфі. А в шухляді — тільки п’ятнадцять тисяч євро. То він просто обмовився, від такої спеки мізки киплять. Чи не буде ласкавий пан карабінер спробувати білого домашнього винця, яке робить селянин?

Дятлові вже вісімдесят із гаком, останні шістдесят він прожив у цьому містечку, а тому карабінер ніяк не може второпати (як і ми всі, зрештою!), куди людина його віку може зненацька підхопитися посеред ночі і податися з п’ятнадцятьма тисячами євро в кишені.

— До Америки, — вигукує старий, коли йому нарешті вривається терпець. До свого друга Недо, пояснює, який заправляє там мережею казино і з яким вони востаннє бачилися років двадцять тому. Він би вже давно поїхав, якби не дружина. Карабінер ніяк не коментує, мовчки занотовує собі до блокнота.

— Хто був удома? — запитує раптом. Дятел каже, що вдома була його жінка. Його жінка — паралізована. Вона спала і нічого не чула.

— Кого підозрюєте?

Дятел каже, що нікого. Бабці здається, що вона потрапила до чергової серії фільму «Комісар Монтальбано»: пограбування, карабінер, допит. Вона так розхвилювалася, що ніяк не встоїть на місці, мотаєься туди-сюди і гризе нігті. Несподівано вигукує своїм зловісним голосним шепотом, що без хвойди-румунки тут точно не обійшлося. Що вони всі — злодюги, той народ.

Ідеться про доглядальницю, яка допомагає Дятлові піклуватися про паралітичку. Учора вона сказала (ти бач, який дивний збіг!), що сьогодні прийти не зможе, бо їй треба на прийом до лікаря. Прекрасне алібі на той час, поки її друзяки обчищали хату. Кращого й не треба!

Дятел за звичкою причепив доглядальниці прізвисько Дійниця, що на нашому діалекті означає «великий бідон для молока». Якщо в нього спитати, чому він так її кличе, він починає викаблучуватися і врешті пояснює, що тіло румунки — як циліндр, і єдиний спосіб зрозуміти, де в неї зад, а де перед, — глянути, з якого боку носаки черевиків.

У всьому тому гармидері Дятлові ще пощастило, що він не бовкнув про Пушку. Так він називає рушницю, яка висить на виду в сараї для господарського інвентаря за хатою. Це старенька мисливська зброя, яку Дятел часто згадує, коли заводить мову про приватну власність, тероризм або імміґрацію. А ще — перед Паскою, коли йому трапляється під руку листівка, яка повідомляє про обхід священником осель для освячення та збирання коштів на церкву.

— А ви самі де були минулої ночі?

Дятел мнеться, поглядає скоса то на карабінера, то на нас. Запитання просте, але ставить його у незручне становище. Сказати по правді, я і сам не подумав. Просто ми не були готові до такого повороту. Спершу беретта, потім — утеча з п’ятнадцятьма тисячами, а тепер от — «а ви де були вчора ввечері?». Таке враження, ніби він сам і є злодієм. Якраз про це і товкла з самого початку бабця, коли натякала на гівняну країну.

— Я був у синьйори.

Карабінер розвертається у наш бік. Дятел несподівано для всіх киває на бабцю.

Я дивлюся на маму і помічаю, як їй незручно. Бабця, навіть бровою не повівши, вказує свої особисті дані, які карабінер занотовує. Дятел поспішає пояснити, що інколи вони із синьйорою, яка до того ж і його сусідка, разом дивляться телевізор, щоб якось розважитися та погомоніти після вечері. Буває і таке, що він засне на дивані; тоді вона накине на нього ковдру, а сама йде спати на другий поверх у спальню. Він прокидається рано-вранці сам, до приходу доглядальниці. Часом готує собі каву, ще й сусідці залишає трішки, аби додати в молоко. А що в дідька робити йому у свої вісімдесят років?!

Мама так ніколи й не змогла примиритися із невимушеними стосунками з чоловіками, які бабця практикувала ось уже тридцять років — звідтоді, як розлучилася. Моя мама — поборниця тривалих, міцних, серйозних стосунків. Після того, як у 1992 році вони з батьком вирішили розійтися, вона відразу знайшла собі Вейна. Оце написав рік і збагнув, скільки часу минуло. Я тоді був іще зовсім малим, а Верба, мій брат, — взагалі пішки під стіл ходив.

Можливо, мама вибрала його тому, що, на відміну від мого батька, від мене та від неї самої, у Вейна завжди наготові чітке уявлення про все на світі.

Про крадіжку, наприклад. Він каже, що карабінери — канцелярські посіпаки, майже всі до одного — з Півдня, у роботі — «не бий лежачого», їх упхали туди по особистому чи політичному блату або вони навіть прилаштовані туди самою мафією, адже їй теж потрібні свої люди в органах. А тому карабінери нізащо не підуть у розслідуванні тим шляхом, який обрав би він сам. Вони там усі такі ідіоти, що не знайшли б нічого, навіть якби він їм готову папку з доказами надіслав до прокуратури. Тому що у справі з крадіжкою — ясно як день! — замішані «Преторіанці» — охоронна фірма, що — таки дивний збіг! — недавно монополізувала нічний нагляд за нашою зоною. Тепер вони знай нишпорять повсюди зі своїми ліхтариками та машинами. Як у голлівудських бойовиках, різко газують з місця, аж колеса вищать, а гальмують так, що галька розлітається і в землі залишаються глибокі борозни, які потім доводиться рівняти ногою або граблями. «То все “Преторіанці”, — впевнено, як по писаному, стверджує Вейн, — вони передають злодіям усю інформацію про будинки: де живуть самотні старі, де й коли житла порожні, де під сигналізацією, а де без неї, де є сторожові собаки, а де їх немає. А як тільки трапляється крадіжка, тут — гоп! — обікрадені потрапляють у розставлену пастку і біжать до охоронної фірми, щоб і собі поставити хату під нагляд. Отакі хитрюги, хай їм грець!»

В одному він таки має рацію: у «Преторіанцях» є щось зловісне. Мені довелося кілька разів наткнутися на них, коли я повертався додому велосипедом у сутінках. Вони світять тобі ліхтарем прямо в очі, розпитують, хто ти такий і куди їдеш. Навіть якщо не хочеш відповідати, навіть якщо добре знаєш, що не зобов’язаний звітуватися перед двома одягненими під поліцейських опудалами, белькочеш відповіді, тремтячою рукою дістаєш з кишені ключі, щоб показати, що справді тут мешкаєш.

Ми поки що не ставили дім під охорону. Вейн каже: нехай тільки хто насмілиться сунути носа. У нього в спальні два карабіни, на які є ліцензія, він — меткий стрілець, регулярно тренується на полігоні. Приходьте, наб’ю вам живіт свинцевим коктейлем, паскудні свині!

Відтак у нас тільки й розмов, що про крадіжку. А Вейн за будь-якої нагоди повторює: ковбой спить лише одним оком. Напевно, почув таке в одному зі своїх улюблених старих вестернів. Їх тепер показують майже щовечора, аби якось збільшити рейтинги літніх переглядів.

Він їх бачив зблизька, тих ковбоїв. Бував у Монтані в юності. Саме там купив собі довжелезного ножа з кістяною ручкою. Інколи дістає його, коли трапляється слушна нагода, й приказує: «Оцей... гм... оцей я купив у Аргентині у 81-му». Ще одного, меншого, він подарував своєму синові, Дієґо, а мені й Вербі купив швейцарського складного ножика, який до його мандрів не має ніякого відношення, але в ньому є ціла купа лез, пилочок, кусачок, що мало б нас утішити.

Рамоні, своїй доньці (їй п’ятнадцять), він подарував малесенького ножичка марки «Опінель», який навішується на брелок із ключами. Але пообіцяв іще купити ножа-метелика, якого вони разом бачили у фільмі «Ренеґат» із Тененсом Хіллом, що, на думку Вейна, належить до шедеврів світового кіномистецтва. У тому фільмі Ренеґат подорожує Америкою в компанії проблемного підлітка на ймення Рікаміно, який так майстерно володіє ножем-метеликом, що Рамона просто зачарувалася. Хоча, можливо, захват слід приписати Вейну. Хай там як, але для володіння таким ножем потрібна ліцензія, а тому доведеться зачекати, коли їй виповниться вісімнадцять.

Є ціла купа речей, які Вейн відкладає до славнозвісних вісімнадцяти років. Щоразу, коли його діти висувають якусь забаганку, що видається йому надмірною (наприклад, зробити татуювання у вигляді королівської кобри на всю спину чи виготовити ящик, щоб поселити туди тарантула), він не вступає у суперечку. Не опускається до пояснень, що це може бути небезпечним, несвоєчасним чи нерозумним або що це слід спершу узгодити з їхньою матір’ю. Просто каже: потім побачимо. Чи заявляє категорично, що про таке й мови бути не може, не пояснюючи причини. Коли Дієґо й Рамона стануть повнолітніми, запевняє він, тоді вони зможуть робити все, що їм забажається.

Дієґо вже майже вісімнадцять, він навчається на бухгалтера і торгує наркотою. Про це відомо всім, окрім Вейна. Дехто з друзів Дієґо, які вчилися раніше разом зі мною у школі, розповіли мені про одного хлопця, який вчасно не платив за «траву». То Дієґо підстеріг його у переході біля автобусної зупинки і приставив йому ножа до горла. Шипів такі страшні погрози, які хіба що в кіно почуєш. «Цей клинок з Аргентини, — сказав Дієґо, — він переплив океан і тепер хоче напитися твоєї крові».

Про Рамону, оскільки мені зараз треба якось її описати, мені відомо не так багато. Одна із тих не впевнених у собі осіб, які існують тільки у тісному зв’язку з іншими особами з визначенішою вдачею та твердішими переконаннями. Знаю, що вона зустрічається з Філіпо, йому сімнадцять, він вчиться у класичному ліцеї і грає у гурті «The Stolen». Вони починали як кавер-гурт творчості «Марлен Кунц», але згодом почали виступати із власними композиціями. Влаштовують концерти, грають у ресторанах, беруть участь у фестивалях. Рамона переконана, що вони от-от прославляться, і ні про що інше не говорить. Ще трохи — і вона стане нареченою зірки, і вже одного цього досить, аби наповнити її погляд захватом, змусити ходити з високо піднятою головою і відчувати гордість, що вона — жінка. Якщо «The Stolen» справді виграє конкурс для початківців, то успіх у неї практично буде в кишені.

Оскільки на вихідні Філіпо майже завжди десь на виїзді з гуртом, їй дуже кортить якось влаштувати йому сюрприз: приїхати до нього на гастролі й переночувати разом. «Нічого такого не робити», — додає запобігливо. З чого відразу стає ясно, що та бідолашна овечка спить і бачить, як би спробувати на собі всю камасутру від А до Я. Але зараз, невідомо чому, вона поки що не може поїхати. Її втішає той факт, що, коли їй виповниться вісімнадцять, вона зможе спати з ким захоче, де захоче і робити все, що ще за день до того їй забороняли якісь цинічні загадкові сили.

Дивно таке визнавати, навіть принизливо, але якби мені вдалося бути трішки більше схожим на Вейна і менше на самого себе, то справи пішли б набагато ліпше.

Для початку було б краще з Сарою. Це моя однокласниця, яка телефонує мені тільки для того, щоб списати домашні завдання, тому що у неї зовсім нічого не виходить, та ще й часу ніколи не вистачає. Життя у Сари — суцільний потік розваг, зустрічей із друзями, спорту й подорожей. Не те що в мене: сиджу днями над грецькою та латиною або дрочу, думаючи про неї. Перш ніж повісити слухавку, вона промовляє: «Ти — ангел». Коліна тремтять від розуміння, що ти закоханий по вуха у дівчину, яка бачить тебе гоміком з крильцями й німбом.

Я знаю, що, крім здатності добре відмінювати неправильні дієслова, інших видатних якостей у мене немає; звичайний невдаха, а на додачу — ще й лоб завжди розцяцькований прищами. Коли я цілими тижнями під час гормональної бурі нидію над підручниками, а потім розглядаю себе в люстерко, то уявляю свій лоб поверхнею якоїсь далекої планети, поритою кратерами від бомбардування астероїдними дощами.

Якщо вже бути об’єктивним, то в Сарі теж немає нічого особливого. Вона посідає лише четверте місце у рейтингу красунь нашого класу, і, на відміну від пишногрудих, яким дісталася першість, у її напівпорожньому ліфчику стирчать лише дві сливки. На жаль, той факт, що вона є об’єктом мого захоплення, ніяк не допоміг їй вирватися вперед навіть у цьогорічному рейтингу.

Якби мені зненацька наказали перелічити критерії, через які вона мені подобається, то я б отримав «двійку з мінусом». Зважаючи на те, що приховані причини залишаються для мене невідомими, зосереджуся на видимих. По-перше, ледве помітна темно-синя родимка, що проглядається у брові. По-друге, надщерблений різець. І нарешті — напис «ASICS» на шкарпетках, які Сара навмисне виставляє напоказ.

Моя кохана вжахнулась би від однієї думки і опинилась би у самому кінці загальної шкали популярності ліцею, якби хлопчачий електорат збагнув одну річ: подобається їй це чи ні, але вона дуже схожа на мене. В один із останніх днів перед канікулами нам показували кіно. У напівтемряві залу, тоді як голос диктора швидко коментував кадри злочину Сант-Анни[5], я бачив, як вона нишком від усіх витирала сльози. Я зробив так само за мить до того. Отакі ми з Сарою: чутливі, але горді.

Але в інші дні між коханням та ненавистю точиться запекла війна. Коли в класі, незважаючи на нашу розмову ввечері по телефону, вона долучається до гурту подруг-зміючок, для яких я — так, порожнє місце, мені кортить перевтілитися, розхристати на грудях сорочку, перетворитися на крикливого мачо, який штовхається й дражниться, вириває з рук зошита і викидає його через вікно. «О, погляньте, голуб літає!» Вейн так би і вчинив. І я точно знаю, твердо переконаний, що все змінилось би. Якби я міг повестися жорстко із безсердечною особою, яку кохаю, тоді зміг її би зачарувати і вона враз би в мене закохалася по вуха. А замість цього у мене виходить лише ота дурнувата усмішка для фотографії на пам’ять. Мабуть, вона таки має рацію: я — недоумкуватий ангел.

До того, як сімейна балаканина пожвавилася завдяки крадіжці, основною темою для розмов був горо́д, що його Дятел та Вейн вирішили скопати разом. Вони надумали влаштувати його на ділянці, що належала Дятлові, й засіяти городиною пополам.

Але майже відразу справа ускладнилася. Ніби ота весела задумка спільного городу, що виникла випадково в ході лінивої балачки, підігрітої келихом вина, кудись зникла, а на її місці виникло зобов’язання. Щойно алкогольні випари звітрилися, до горо́ду вже не було діла нікому, ні Вейнові, ані Дятлові. Тепер кожен був переконаний, що все придумав другий, а йому незручно відмовитись, і тепер доводиться гарувати, щоб не псувати стосунки із сусідом.

Коли вони працюють разом, обливаючись потом, у землі по вуха, Вейн пояснює Дятлові, як слід було б зробити те чи інше, що той робить по-своєму ось уже майже шістдесят років. А Дятел звертається до Вейна у найнебезпечнішій манері, яку тільки можна вибрати для чоловіка Вейнової вдачі: з батьківською зверхністю:

— То ти оце так робиш? Та хто ж так робить?! Дай-но, я тобі зараз покажу, як треба.

Хоча Вейн і вухом не веде й продовжує робити по-своєму, Дятел вихоплює у нього з рук заступ і намічає кінцем лопати клаптик некопаної землі. Показує, як бралися за держак діди й прадіди, як орудували заступом, які техніки обробки застосовували, — єдино можливі, якщо хочеш правильно скопати ґрунт і виростити на ньому щось, ­окрім каміння.

Вейн мовчить, демонстративно відвертається вбік, запалює цигарку і нервово смалить. Натикається поглядом на очі моєї матері, яка визирає у вікно, хитає головою. Та врешті йому вривається терпець стояти без діла, і він знову наступає:

— Послухай, ти так собі спину зірвеш. Дай-но краще я.

Дятел ніби не чує: чи то справді глухий, чи вдає, що не почув.

— Побережись... побережись, — повторює Вейн.

Коли він отак вмикається, це гірше за сигнал тривоги, що зараз установлюють на всі підряд автівки, оте пронизливе пищання, що зобов’язує тебе пристебнути пасок безпеки, навіть коли треба проїхати якихось сотню метрів на черепашачій швидкості порожньою парковкою.

Нарешті Дятел неохоче передає йому заступ, непевним кроком відступає убік по скопаному. Чоло, шия і руки його вкриті холодним, нездоровим потом, характерним для старих людей, від чого комарі ще оскаженіліше впиваються у його тіло. Він теж оглядається на будинки, позирає на вікна бабці.

Їхня біда в тому, що вони, почуваючись справжніми чоловіками, повинні проявляти свою чоловічу натуру в кожній дії, в кожному русі, слові. А якщо до всього ще з’являється жіноча публіка, яка спостерігає з ложі за тим, що діється на арені, то у них не лишається іншого виходу: masculinitè oblige[6].

— Отут посадимо квасолю.

— Яку ще квасолю?! Квасолю, дорогенький, треба було саджати два тижні тому!

— Що ти мелеш? Можна і зараз. А як ні... Добре, хай уже буде, як ти хочеш: посадимо ще рядок помідорів.

— Легко сказати «помідори»! А які? Чері чи бичаче серце? Адже це тобі не одне й те саме!

І отак вони вже давненько сперечаються. Перелічили всі види й сорти овочів, мені відомі.

Мій батько — агроном, але я певен, що Вейн узявся б повчати і його. Повчав би навіть там, у Бразилії, куди татко подався десять років тому вирощувати неймовірні врожаї та рослини, фотографії яких тепер надсилає замість поштових листівок.

В одному кутку городу бачу синій пластмасовий бак, що донедавна стояв у нашому садку. То Вейн його туди перетягнув; каже, що вода для поливу повинна мати температуру середовища і що негоже піддавати рослини перепадам температури.

Скільки клопотів! Скільки роботи! Якби Вейн у цій історії виступав не одним із головних героїв, а простим стороннім глядачем, то заявив би, що той город — марна праця для йолопів. Улітку в супермаркеті тобі ті помідори віддають за безцінь.

На вечерю була стручкова квасоля у томатному соусі. Попри розбіжності у поглядах, вони таки насадили квасолі на спільному городі кілька тижнів тому, і тепер хочеш — не хочеш, а через день ми вечеряємо квасолею. Після вечері всі мовчать (я вирішую тримати язика за зубами, Верба нишком клацає по мобільному під столом, мама починає прибирати зі столу), а тому Вейн, який терпіти не може мовчанку, заводить розмову про роботу. Звертається насамперед до моєї матері, а та кожні дві хвилини киває й мугикає, щоб показати, ніби уважно слухає. Я слухаю краєм вуха, відволікаюсь, думаю про своє: про Сару, яка звідтоді, як почалися канікули, мені більше не телефонує. Я хотів було сам їй подзвонити, але не знаю, що казати; здається, окрім давньогрецької, у нас із нею мало спільних тем для обговорення.

Вейн розказує про одного клієнта-іноземця, німця, який купив неподалік собі хату для відпочинку на морі. Хоче замінити віконниці і звернувся до Вейна, адже в того, до речі, — крамниця з продажу рам та вікон. Усе спілкування між ними відбувається електронною поштою, але німець пише кострубатою італійською через автоперекладач. Десь посередині може вставити щось англійською, в якій Вейн, незважаючи на всі свої подорожі, не розуміє ані бельмеса. А тому порозумітися дуже важко, і Вейн уже роздумує, а чи не написати німцеві єдиний вираз, який він знає англійською: fuck you. Мама згідливо мугикає, натягує довгі гумові рукавиці і починає мити посуд.

Верба між двома повідомленнями у мобільному на мить підводить голову і вловлює, про що йдеться. І каже, що коли тому типові з віконницями ліпше спілкуватися англійською, він може допомогти. Це йому ще й згодиться для практики, пояснює.

Ми всі разом підводимося з-за столу, Вейн із Вербою вмикають комп’ютер. Вейн читає вголос емейл німця. Звісно, не обмежується частиною, яку написано кострубатою італійською, а читає по-своєму і ту, що англійською. Мені це нагадало той випадок, коли наша вчителька англійської читала нам «Беовульфа», а ми ледве не луснули від сміху. Мама проходить повз них, щоб витрусити надворі скатертину, чує оте белькотання і регоче. А оскільки Вейн не второпав, що вона регоче з нього, то вирішує, що її насмішив його гумор, і старається щосили. Перечитує текст італійською із сильним німецьким акцентом і виголошує англійську карикатурно-писклявим голосом. У його виконанні англійська лунає як мова ідіотів чи гоміків. Тільки такі придурки, як мій брат чи я, можуть марнувати свій час на вивчення мови такого тупого народу, що складається з самих йолопів і трансів.

[вирвано кілька сторінок]

Якщо по правді, то кілька дрібних деталей проти Дійниці таки є. Злодії відразу взяли під приціл шухляду, а не обнишпорювали увесь дім, хоча б для виду. Залізли через вікно у ванній, яка розташована з тильного боку і виходить на поля. Підчепили гачок віконниць викруткою. Спокійно вибили скло у вікні й повернули ручку зсередини рукою. Вони напевно знали, де в хаті ванна, хто ночує вдома і в яких кімнатах. І знали точно, що Дятел тієї ночі був у бабці, а його паралізована і глуха дружина клопоту не завдасть. Вона спить на здоровенному механізованому ліжку, яке довелося поставити у залі, — із тих, що можна піднімати й опускати під потрібним кутом.

Тільки Дійниця могла знати всі ці подробиці. Тобто вона і ми, звичайно. Про пістолет я нічого не знав, але добре пам’ятаю, як у дитинстві під Різдво Дятел збирав нас усіх докупи на току перед хатою — мене, мого брата, Дієґо і Рамону. Нам було років по вісім–десять. Заводив у хату, пригощав імбирним печивом, яке пекла дружина, а потім рушав до спальні. Ми з порога чули, як він гримів шухлядою, висовував її по скриплячих пазах з глухим ударом по дереву наприкінці. Видавав усім по двадцять тисяч лір і казав, що можемо купити собі все, що заманеться, окрім цигарок. Чим, звісно, викликав нестерпне бажання почати палити.

З іншого боку (це я і далі міркую про крадіжку), слід відзначити, що злодії знали тільки одну частину справи (про гроші в шухляді і, можливо, про наявність пістолета) і до того ж їм дуже пощастило. Хтозна, може, вони навіть були готові наставити зброю на старих, які спали, зв’язати їх і забити до смерті, якщо відмовляться співпрацювати. А от бачиш: застали хату порожньою, паралізовану бабу в залі. Відкрили першу шухляду, що трапилася під руку, і знайшли п’ятнадцять тисяч разом із пістолетом. І роти пороззявляли від несподіванки.

З причин, які я не можу збагнути (ймовірно, через гордість патріарха, який не хоче визнавати, що його зрадив той, кого він сам прийняв у свій дім?), Дятел відмовився від думки навести карабінерів на Дійницю. І це тим більше дивно, коли зважати на той факт, що бабця якраз вказала на неї з першої хвилини. А за інших обставин я вже не раз пересвідчувався, наскільки її думка для нього важлива. Наприклад, того разу, коли виникла суперечка через тополю Дятлового сусіда. Ту тополю, як на бабцю, треба було негайно спиляти, бо щовесни з неї навколо розліталися хмари пуху. І протягом трьох місяців бабця тільки те й робила, що запекло і невтомно воювала з отим ненависним насінням у вигляді пуху, яке клята тополя вистрілювала на наш садок.

Нарешті (всі подробиці справи мені переповіла мама зі скрупульозною точністю) бабця переконала Дятла напхати в носа тополиного пуху й засипати ним собі очі. Потім бабця схопила Дятла з почервонілими від подразнення слизовими облонками й розпухлими від сліз очима і потягла його до сімейного лікаря. Отримавши лікарський висновок, вона написала листа адвокатові, де вимагала, щоб сусід негайно спиляв кляту тополю, адже та становила пряму загрозу життю літнього чоловіка. Тополю спиляли у серпні два роки тому.

Вейнові дуже хочеться, аби ми були великою, дружною родиною, як то водилося раніше за дідів-прадідів. Але моїй мамі таке не дуже до вподоби, особливо коли йдеться про життя разом із його дітьми. Дієґо й Рамона (останнім часом тільки Рамона) навідуються до нас щонайбільше раз чи двічі на тиждень. Решту часу живуть із матір’ю.

Нічого не поробиш: Сучасної Великої Дружної Родини з нас не вийшло. Це можна помітити з численних дрібниць, які, коли вірити народній мудрості, є найважливішими. Візьмемо для прикладу сніданок. Вейн уже з десяток разів повторював, що його нудить (так і сказав: нудить!) від думки, що ми снідаємо, не почистивши зранку зуби. Адже вони спершу чистять зуби і тільки потім сідають за стіл. Як на мене, розумніше робити, як ми, тобто чистити їх після сніданку, перш ніж вийти з дому. А не так, як вони, потім цілий день ходити з не чищеними після сніданку зубами. Звісно, нічого страшного, адже багато хто так і робить, коли снідає у барі, по дорозі до школи чи на роботу. Саме тому у стоматологів грошей кури не клюють. Але це не має значення. Найважливіше, якщо послухати Вейна, — не снідати, коли в роті «каша з нічних мікробів і слини» (його вираз!), яку потім ковтаєш разом із печивом.

Чищення зубів до і після сніданку як третій варіант дій, здається, у нашій домівці нікому не спадає на думку, а я завбачливо тримаю язика за зубами, аби не втручатися у цю запеклу суперечку щодо культури й гігієни.

Мене особисто дратує до нестями інша річ: музика телефонного виклику на мобільному Рамони. Як я вже писав, Рамона зустрічається з отим співаком, Філіпо. Мене, якщо говорити по правді, верне від музики «Марлен», а від їхнього кавер-гурту — і казати нічого. Коли сидиш зранку за столом з іще напівзаплющеними очима і медитуєш над кухлем з кавою, а тут тобі врубають солодкаво-приторні акорди «Чорної душі». Після короткого інструментального вступу лунає пронизливе верещання співака, з якого ледве вдається зрозуміти повторюване без упину «чорна душа, чорна душа». Коли Філіпо співає, він якось кумедно вимовляє всі голосні: Чееернааа диииишаааа. Рамона, схоже, навмисно не відповідає відразу, чекає кілька секунд, щоб усі поглухли від отого виття її неповторного Філіпо. А оскільки Вейн заборонив їй підводитися з-за столу під час їжі з родиною (коли матиме вісімнадцять років, зможе робити, як їй заманеться!), вона відповідає на дзвінок у нашій присутності. Зазвичай Філіпо завжди телефонує їй перед школою, щоб побажати гарного дня. І починається обмін солоденькими словечками. Доводиться всім вислуховувати її збентежене вуркотіння разом з його люб’язностями, спотвореними телефонним зв’язком. Можливо, Філіпо мені б навіть сподобався, якби не псував сніданки та решту прийомів їжі своєю «Чорною душею».

Ми з Дієґо вдаємо, що не помічаємо одне одного. Він жодного разу не насмілився запропонувати мені наркоту, якою торгує в школі. Але коли приходив до нас останнього разу, поки Вейн був на горóді, а мама куховарила, то зазирнув до моєї кімнати. Покрутив головешкою праворуч, ліворуч, щоб пересвідчитися, що в коридорі нікого немає, чим ляснув себе пару разів по пиці довгим дредом — єдиним, що залишився від розкішної растаманської шевелюри, яку довелося обрізати відповідно до нових модних віянь.

— Ти все вчишся, як скажений, — звернувся до мене, — не хочеш спробувати чогось для підмоги?

Тепер, коли сп’яніння растафаріанством у нього остаточно вивітрилося, він, якщо я зробив правильний висновок, став прибічником естетики гіп-гопу: толстовки XXL з капюшоном або адідасівські мастерки взимку, майки влітку, кросівки для баскету, хоча в баскет він не грає, ланцюжки на шиї. Хоче зробити собі татуювання з Тупаком[7], якщо той не вийде з моди, але поки що відклав до вісімнадцятиліття (вже через кілька місяців, нарешті!), разом із цілою низкою подорожей та химерних задумок. А ще отой його єдиний дредлок, що тягнеться від тім’ячка на черепі й теліпається навсібіч. Коли ми сідаємо за стіл, він його закручує у щось на кшталт ґульки і защіпає «крабиком».

— Якої ще підмоги?

Він витягує з кишені коробочку і відкриває у мене під носом. Всередині — три сіруваті піґулки.

— Ти не думай, нічого такого! — поспішає запевнити, як тільки бачить, що мої брови загрозливо поповзли догори. — Це просто збуджувальне, щоб не спати вночі. Можу запропонувати тобі всі три за особливою знижкою, лише для тебе, — всього за десять євро.

Я криво демонструю свою ангельську посмішку, що для мене означає «дякую», а він, мабуть, розуміє її по-своєму: як збентеженість через згадку про гроші, зважаючи на те, що ми з ним — майже родичі.

— До столу-у! — кричить мати з кухні громовим голосом портового докера.

Дієґо бере одну піґулку і кладе мені на стіл:

— Ось, тримай у подарунок. Але за наступні ти мені заплатиш, домовилися?

Ту піґулку я викинув в унітаз. Мушу признатися, що у мене виникла спокуса підсунути її Вейнові, аби той зна­йшов її ніби випадково. Щоб знав: поки він там вдає із себе агронома-самоучку, а мати пере йому труси, отой його синок-чемпіон поширює наркотики прямо в них удома. Та врешті махнув рукою. Вирішив, що Вейн із його вдачею все одно переверне, як йому заманеться, або видасть щось зі свого звичного парадоксального репертуару.

— Мій син — підприємець, — напевно, сказав би він. — Весь у мене. Є дурні, які травлять себе отим дурманом, а він — як санітар, обхитує їх, допомагає людству позбутися тих мерзотників, очистити світ від лайна.

Обхитати — то один з основних принципів Вейна. Озна­чає, за великим рахунком, обхитрити когось, обдурити противника, а ще краще — так усе обернути, щоб той бідолаха гадав, що справжній переможець — він.

Якщо задуматися, то більшість вдалих справ Вейна, якими він так пишається, полягає у тому, щоб обхитати інших. Коли мої батьки розлучилися і ми перебралися жити до будинку поряд із бабциним, усіма справами займався Вейн: стежив за роботами, розмовляв із виконробом, збирав документи, адже краще за нього цього б ніхто не зробив. Саме Вейн домовлявся з ремонтною бригадою про кошторис, додавав якісь пункти і викреслював інші, непотрібні. За його словами, виконроб хотів нас обхитрити, а тому Вейнові довелося обхитати його. Хотів, щоб ми заплатили сотню там, де вистачило б сімдесяти. А Вейн дав йому сто десять там, де робіт було на сто п’ятдесят. Купа дрібниць, незначних деталей і доробок, яких той йолоп виконроб навіть не помітив. От Вейн, наприклад, наказав додати до загального проєкту сушильню в кутку саду (мамі кортіло мати сушильню), оптимізував планіметрію, щоб виділити місце для прасувальні (мамі хотілося ще й прасувальню). Наказав додати купу додаткових кімнаток, таких як комірчина для віників і швабр у кухні, ще одна під сходами, і сотню заглибин, виступів, кутків і загашників, що (знову таки, за словами Вейна) неймовірно покращили якість нашого життя.

А в самому будинку ще й досі не заізольована проводка, плитка на підлозі крива, наличники не встановлено. І вже минуло десять років. Врешті, звідки мені знати, що таке «наличники», якби їх не згадували у безкінечних сварках? За словами Вейна, виконроб хотів нас обхитати, втюхавши нам свої дешеві наличники, як золоті. Але Вейн не пальцем роблений, він наказав викреслити їх із кошторису, а на цю суму збудувати сушильню. Наличники він би згодом поставив сам, запевняв він. Але потім знайшлося безліч ускладнень, то одне, то інше, — я вже не знаю, що там сталось, — але тепер про них уже ніхто навіть не згадує.

Уже той факт, що город можна скопати лише на Дятловій ділянці, спричинений обхитуваннями тих часів. За кошторисом виконроб передбачив, що землю під садок буде вирівняно і зверху завезено ґрунту на тридцять сантиметрів завтовшки. Вейн заявив, що витрати на ґрунт — нечуване здирництво. Про садок він сам подбає, попросить у друга дорожню фрезу (у нього купа друзів з важкою технікою), а в іншого друга, який має свій виноградник, розживеться доброю землею. Але потім йому довелося займатися крамницею, занедужала його мати, у нього виникли проблеми з кредиторами, і врешті ту землю так і не завезли, фрези ми не побачили.

Кілька тижнів поспіль щонеділі я прокидався від гучної лайки. То Вейн намагався скопати ділянку землі, але щоразу, коли вганяв заступ у землю, натикався на камінь, черепки, шматок цементу. Виявилося, що клятий виконроб скористався нашим двором як звалищем для будівельних відходів. Таким чином замість тридцяти сантиметрів родючого ґрунту у нас півметра каміння, покритого тонесеньким шаром землі.

«То й на краще, — заявив Вейн, — все одно наш садок погано освітлюється сонцем, ніякого городу б не вийшло». А оті каменюки, що їх він навикопував, згодилися для будівництва чудових огорож сухої кладки для клумб. Якщо вирішиш купити такі гарні, пласкі камені, з тебе здеруть за них, як за золоті злитки. А виконроб їх викидає. От йолоп!

Справжнє ім’я Дійниці — Кеті. Наша з нею розмова вийшла за рамки звичайного «чао» лише одного разу, коли я забув ключі, бабці не було вдома, і мені довелося чекати на маму вдома в Дятла.

Вона не з тих, хто намагається викликати симпатію, доволі скандальна і дуже грубо поводиться із паралітичкою, гримає на неї, покрикує як на худобу, безцеремонно смикає і перевертає її, незважаючи ані на поважний вік, ані на стан здоров’я старої.

Я спостерігав за нею і думав: прийде день і в мене теж буде Дійниця, яка начепить на мене черевики на липучках, годуватиме мене з ложки, мінятиме підгузника, горланитиме на вухо обра́зи, якщо наважусь не послухатися. Звісно, про те, щоб це робили моя дружина, діти чи внуки, навіть мови не може бути. Нікому не хочеться вовтузитись зі своїми літніми родичами, від яких неприємно тхне, з їхніми перепадами настрою. Якщо добре подумати, якщо уявити собі брудні труси бабці, їхній сморід, то ось тобі й на! — ідея, що можна заплатити комусь, хто робитиме це за тебе, п’янить, як цвіт гліцинії наприкінці травня.

Відтоді, як сталася крадіжка, Кеті практично зникла безвісти. Дятел про неї не згадує, бабця вдає, ніби її взагалі ніколи не існувало. Коли мама запитала напряму, отри­мала туманну відповідь: неясно, чи то Кеті звільнили з роботи без попередження, чи то вона зникла з власної волі. Друга версія, звичайно, підтвердила б підозри бабці щодо змови доглядальниць-румунок з їхніми земляками-бандитами. А перша версія (знову-таки, якщо бабця має рацію!) наражає Дятла, а разом із ним і нас, на скору помсту.

Тепер за паралітичкою наглядає Дятел, самостійно. Ніхто з родичів ніколи не приходить, щоб йому допомогти. Бабця теж не рветься. Інколи чую, як він лається на діалекті, погрожує дружині надавати їй ляпасів або штурханів, ніби неслухняній дитині. Щоб не втручатися, щоб не довелося говорити з ним про це, ми вдаємо, що всі ті погрози віртуальні, або прикидаємось, ніби не чуємо.

То, може, зараз слід написати про мого батька? Почну з того, що через півроку після того, як мама його покинула, він емігрував до Ікапуї, що в федеральному штаті Сеара в Бразилії. Тепер він, як головний агроном «Алмейда Трейдінґ Інтернешенел», займається насамперед вирощуванням дині та папаї, але й інших фруктів, чиї назви закінчуються на «-ава», «-уя» та «-оя».

Я ще до нього не їздив у гості, він сам приїжджає двічі на рік. Каже, що там йому доводиться працювати, не розгинаючи спини, що місце — не дуже, хоча й на морському узбережжі, доводиться скрізь ходити під охороною, щоб захиститися від зголоднілих банд, які нишпорять навколо офісу компанії та складів.

Гадаю, йому там не дуже солодко живеться. Мама постійно скаржиться, що він дає їй мало грошей, що колишній чоловік її подруги, який працює докером, надсилає тій більше. Сором, та й годі! Щоб купити нам підручники для школи, мамі довелося позичати у Вейна. Отже, коли одного дня я таки не стримаюся і пошлю того Вейна під три чорти, він запросто зможе дорікнути мені, що я невдячний, що він зробив усе, аби я вчився, що якби сподівався на допомогу свого «вченого татка», то довелося б мені чекати до нових віників. Вейн терпіти не може тих, хто вивчився в університеті й отримав диплом. На його думку, це один із способів обхитати. Той факт, що він відбив мою матір у її дипломованого чоловіка, напевно, сповнює його гордості і разом з тим виправдовує його вчинок як захисну реакцію.

Сьогодні я розмовляв із татком по телефону. Він запитував, які в нас новини, і я розповів йому про крадіжку. Він вважає, що ні доглядальниця-румунка, ні «Преторіанці» до неї не причетні. Сказав, що то справа рук якогось злидня-бідолахи. І перевів розмову на банду хлопчаків, які намагалися обікрасти склад його компанії. Одного охоронці застрелили. Наприкінці татко сказав, щоб я не хвилювався. Хоча Вейн і... (тут він ужив вираз на діалекті, який означає приблизно «блазень», але разом із тим «зарозумілий, пихатий»), однак правда й те, що зброї в нього вдома більше, аніж в усіх охоронців «Алмейди Трейдінґ Інтернешенел». А оскільки злодіям добре відомо, в яких шухлядах ритися, то так само вони добре знають і те, за якими дверима можна нарватися на постріл.

Тато сказав, що живеться йому в Бразилії нелегко, але щасливо. Він приїде у листопаді і пробуде тут до Різдва; каже, що хоче познайомити нас з однією особою. Я радий за нього, але сподіваюся, що у мене не з’явиться бразильський братик, мене б це зачепило.

У ту мить мені дуже кортіло розповісти йому про Сару, запитати в нього поради, як чоловік чоловіка, можливо, навіть просто поділитися з кимось, хто не почне відразу з мене насміхатися. Але отак, по телефону, я не знав, з чого почати. Потім почув, що він почав відволікатися, і зрозумів, що він мене вже не слухає. Запитував мене про одне, а коли я починав розповідати, перебивав на найцікавішому місці і питав про інше. Так розмова зійшла на ніц, ми попрощалися. Верба якраз був на морі, і я не зміг покликати його, щоб передати слухавку. Це й на краще, адже Верба щоразу, коли наступає мить прощання, починає плакати, а мені за нього соромно. Чи то, може, тому, що мені й самому хотілося б так поплакати, відчайдушно і з полегшенням, як плачуть діти.

Щойно я поклав слухавку, з’явився Вейн. З голим торсом, увесь спітнілий, плечі розправив, живіт втягнув. І тхне як від коняки.

— Ходи-но, допоможеш вивантажити, — і кивнув у бік парковки. З вікна я бачив, як під’їхав фургон його крамниці, у лафеті під зеленим брезентом щось лежало.

— Зараз мені треба вчитися.

Інколи я прикриваюся навчанням, а сам пишу або читаю щось своє; так вони думають, що я роблю уроки, і не чіпають мене. Я навчився цьому в одному документальному фільмі про Аушвіц: завжди вдавати надмірну заклопотаність, щоб тебе не спровадили до газової камери. Але сьогодні таке не спрацьовує.

— Твого брата немає вдома. Потім доробиш, — наполягає Вейн. — Твоя мати сказала, щоб я тебе покликав.

Якби хтось побачив нас із голими торсами під спекотним сонцем парковки, то сприйняв би його за засмаглого рятувальника з пляжу Версільї, а мене — за туриста з Північної Європи, який іще до вечора заробить собі сонячний удар.

Приблизно два роки тому я вирішив для себе, що хочу радикально відрізнятися від Вейна — в усьому, навіть у стані шкіряного покрову. Виставляю на загальний огляд власну блідість як ідеологічний чи релігійний виклик, що йому, членові ворожої секти, має здаватися незрозумілим. Більше того: справжньою ганьбою.

Коли ми нарешті вивантажили все, я теж обливався потом. Було так спекотно і волого, що забивало дихання, ніби дихаєш через аерозольну маску.

Оскільки я вже трапився йому під руку, Вейн наказав допомогти йому зібрати тумбу. Оскільки я трапився йому під руку, він послав мене по червоний ящик з інструментами. Оскільки я трапився йому під руку, він вирішив по­знущатися з мене.

На розстеленому на землі вже другому зеленому брезенті лежали дерев’яні дошки й шурупи. З них треба зібрати тумбу, яку мама хотіла поставити у сушильні. До ручних робіт у мене таланту немає. Я цим не хизуюся, але й не вважаю це хворобою; просто приймаю як даність. Мій батько, так само як Вейн, уміє робити все, від електропроводки до стічних труб під умивальником, від столярних робіт до догляду за худобою, від двигунів і до будь-яких механічних пристроїв.

— Загвинти трохи, — каже Вейн, тримаючи перпендикулярно одна до одної дві довгі фанерні дошки. Краї у них із зубцями й пазами, що допомагає збиранню, але деталі все одно слід закріпити шурупами, які треба вкрутити у горизонтальну дошку в позначених хрестиками місцях.

Лівою рукою я беру шуруп, прикладаю його кінчиком до першого хрестика, а в правій тримаю викрутку. Натискаю лівою на голівку шурупа, від чого той заходить у фанеру приблизно на півсантиметра. Шуруп залишається встромленим паралельно до землі, і я вирішую, що так годиться. Але коли натискаю викруткою і починаю крутити, шуруп нахиляється, вислизає у мене між пальцями і падає на землю разом з вирваними крихтами тирси.

Вейн нічого не каже, мовчки спостерігає за моєю невдалою спробою. Мені перебиває подих, я нахиляюся, піднімаю клятий шуруп, знову встромляю його в дошку — туди, де був хрестик, — і повторюю операцію. Знову помиляюся. Помиляюся і втретє, від чого хвилююся ще більше.

— Відійди, — промовляє нарешті Вейн.

Потім додає:

— Потримай!

Іще не кінець. Я кладу викрутку, стаю на місце Вейна і намагаюся якомога щільніше стулити дошки докупи.

Вейн мовчить. Ефективність фронтальних уроків переоцінюють. Звірина дидактика краще. Він запалює цигарку, я теж вдихаю сухий дим, і це мені до вподоби, хоча мене й нудить від думки, що він виходить із рота Вейна і перед цим побував у його легенях.

Замість хрестика після моїх невдалих спроб на поверхні дошки утворилася виямка, яку Вейн швидким порухом викрутки очищує від тирси. Лівою рукою тримає шуруп. Правою робить театральний помах, як еквілібрист, що жонглює ножами в цирку, і підкидає викрутку в повітрі. Тепер він тримає її за металеву частину і користується дерев’яною ручкою як молоточком. Робить чотири точних удари по голівці шурупа і вганяє його у фанеру на пару сантиметрів.

— Спробуй тепер, — промовляє. Коли у Вейна є помічник і йому доводиться звертатися до нього на словах, він використовує винятково наказовий спосіб. Його руки займають місце моїх і тепер утримують дошки.

Зараз шуруп як слід загнано у бездоганно горизонтальному положенні. Коли я натискаю на нього викруткою і повертаю, він заходить у деревину дошки як у масло. Переходжу до наступного хрестика, потім до третього. На якусь мить ненависть поступається чимось на кшталт вдячності. Від парадигми вестерну ми перейшли до парадигми східних єдиноборств. Мені випадає роль юного і нетерплячого учня, а йому — похмурого сенсея: на шляху бусідо[8] Марчелло-сан, еґо — це всього лише громіздкий тягар.

Тут я вирішив зручніше взятися за викрутку, і та випадає у мене з рук. Ледве не проштрикнув Вейнові ногу, адже він ходить у відкритих, запорошених пилюкою сандалях.

— Так, іди вже, вчися краще. Я сам закінчу, інакше ми так до вечора продлубаємося.

Перш ніж піти, мені закортіло переконатися, що дошки вирівняно як слід. Та не встигаю й оком кліпнути, як він уже все зробив сам: дістав невідомо звідки два хомути, дві скоби, якісь іще не відомі мені інструменти — і ось уже все міцно зафіксовано, ніякої потреби в моїй допомозі немає. Він би й без мене впорався.

Думаю про Пушку; я часто про неї думаю у ці задушливо-спекотні дні. Найбільше мене заворожує думка, що ніхто б нізащо не здогадався, хто це вчинив. Досить вибрати вдалий момент, скористатися нагодою. Те, що греки називали kairós[9]. Їх у житті буває немало, таких нагод, слід лише бути уважнішим.

Можливо, оці тижні і є бездоганним kairós. Усі б сказали, що то справа рук грабіжників. То вони повернулися, щоб обнести інший будинок — наш або бабцин, — нишпорили кругом і наткнулися на рушницю. І скористалися нею, коли хтось став на заваді їхнім злодійським планам.

Оскільки їх захопили зненацька у тому сарайчику для інвентарю, вони розгубилися, від несподіванки злякалися, повернулись і... Та ні, ця частина у мене поки ще не в’яжеться докупи. Навіщо грабіжникам лізти до сараю, якщо вони прийшли обікрасти нашу хату?!

Ніяких грабіжників. Тут могла статися зовсім інша історія. Історія про Вейна, який тільки вдавав із себе крутого мачо, а сам попри свою показну чоловічу силу насправді розбещував хлопчиків. І до мене теж чіплявся. Виходить дуже заплутано, але не неможливо. Довелось би написати щось на кшталт особистого щоденника, наставити дат заднім числом на рік–два тому, користуватися різними ручками, чорною, синьою, понавклеювати фоток із шкільних екскурсій минулих літ.

Одного дня він начеб наказав мені піти по викрутку до Дятлового сараю. Та як тільки я туди зайшов, пане суддя, як він — слідом, і двері зачинив ізсередини, і очиська свої так дивно вилупив, як ото вже мені довелося бачити раніше. Розстібає пасок на штанях. «Ставай на коліна», — наказує. Хоче, щоб я знову це зробив. Я відмовляюсь, але він наполягає, погрожує, каже, що зробить зле мамі, наставляє на мене ножиці. І тут я бачу на стіні Пушку. Підбігаю і хапаю в руки. Вейн замахується ножицями, ще мить — і вдарить. Я злякався — бабах! — і він уже лежить переді мною на підлозі з червоно-чорною діркою в грудях, а в повітрі стоїть ядучий сморід, як від петарди.

Але, аби все організувати, потрібен час, а мені кортить, щоб воно сталося зараз. Зараз, коли у світлі лампи я відчуваю в собі достатньо сміливості й шаленства. Завтра вранці сонце висушить усе, залишаться тільки боязкість, стриманість і моя славнозвісна розважливість на додачу. І доведеться мені, як завжди, покірно й смиренно натягувати на себе звичну маску. Знову сидітиму за столом з ангельською усмішкою, хіхікатиму з вульгарних жартів, тупих дотепів та висловлювань із подвійним сенсом, з бородатих анекдотів, що веселять маму. Спостерігатиму, як він поводиться з нею, ніби з прислугою чи доглядальницею, як зневажливо наказує зробити йому каву таким тоном, якого не дозволяє собі навіть з помічником бариста у багатолюдному автогрилі. Вона для нього — ніби власна річ, яку він забрав у мого батька, яку мій покірний і не­сміливий батько мовчки дозволив поцупити у себе з-під носа, перш ніж утекти світ за очі і там почати нове життя.

Та часом я думаю про Пушку інакше. Уявляю, як заходжу до сараю, сам зачиняю за собою двері. Пушка — там, висить на виду, разом з іншими знаряддями: шкворнями, ключами, молотками, шпателями. Беру її в руки, зважую. Вона завжди заряджена, Дятел каже, що про всяк випадок. Знімаю із запобіжника, притуляю прикладом до плеча і прицілююся.

Насправді ніякої певної цілі в мене немає. Спершу наводжу на банку з фарбою, потім на великого сердитого павука в кутку на стелі. Не стріляю, немає сенсу. Не відчуваю потреби виплеснути якусь внутрішню тривогу або привернути чиюсь увагу.

Через вікно бачу, як приїхав Верба, як паркує скутер біля воріт нашого дому. Піднімаю рушницю, знову цілюся. Бабах! Можна було б вистрілити йому в каску на голові і подивитися, чи вона його врятує. Навіщо ти це зробив? Тому що треба було; Верба не розуміє, живе так, ніби все добре. Його все влаштовує. Мене б запхали до психушки, я уявляю себе в гамівній сорочці, з коротко стриженим волоссям і ангельським усміхом на губах, з яких котиться струмочок слини.

Отже, ні, у Вербу я таки не стрілятиму. Легенько підкидаю у повітрі Пушку, як це робив Вейн із викруткою. Сідаю на станину, знімаю черевика. Ставлю рушницю прикладом на землю. Направляю дуло собі в груди — туди, де все частіше стугонить серце. Але боюся помилитись, боюся, що доведеться провести в інвалідному візку решту життя. Життя, що мене не покине.

Вставляю дуло в рота. Босою ногою торкаюся до дерева прикладу. Піднімаю стопу до курка, вставляю всередину великого пальця. Уявляю, як було б солодко — не жити більше.

[вирвано кілька сторінок]