По тих, хто вижив, стрілятимемо знову

П’ятий зошит

Я щойно повернувся з кемпінґу. Бабця вже разів десять подзвонила по домофону й нагадала: сьогодні вечеряємо разом в альтанці, обов’язково приходь. На перше приготую оце, добре? А на друге що приготувати, оце чи це? На десерт — кавун чи морозиво? Чи і те, і друге?

Мама з Вейном негайно знайшли відмовку: в нас фуршет удома в Джорджо й Карли. Можливо, мені слід теж подумати про власне світське життя або принаймні вигадати собі його.

Причина такої бабциної уваги з’ясовується після першої ж чарки: їй не терпиться дізнатись, чи у мене з Сарою сталося проникання, чи ні. Вона вживає термін «спали», але має на увазі — мені все ясно! — «шпокалися, перепихалися, трахалися». І не відчепиться, поки не отримає відповідь.

Можливо, це наше святкування з барбекю так її налякало. Може, вона хвилюється, що самотність та сором’язливість — це перші симптоми тієї хвороби, яскравий прояв якої ми мали нагоду спостерігати під час обмахування щока до щоки Ніколаса й Хорді.

Мені не хочеться приховувати факти, чи то я просто волію її заспокоїти, аби вона дала мені спокій. Коли бабця вкотре запитує мене одне й те саме, я відповідаю, що одну ніч спав у палатці з Іларією.

— І що?

— Нічого, бабусю, я тобі щойно сказав: ми спали разом.

Дятел криво посміхається, бовкає якусь ідіоматичну фразу, сенсу якої я не збагнув, але бабця приходить на допомогу: він не вірить, що я намагаюсь уникнути прямої відповіді, вдаючи дурника. «Прямо як я, — додає, — я теж не люблю вихвалятися своїми амурними перемогами; так, розказую якісь дрібнички, а слухачі нехай уже самі здогадуються про решту».

Тут встряє бабця, каже, що їй — їй як жінці — невтямки, як це можна спати разом з чоловіком і нічого не зробити. Не те, щоб саме жінка мала щось там робити, — ще б чого не вистачало. Але ж за певних умов жінка очікує, що за певних обставин чоловік просто-таки накинеться на неї. Адже всім відомо, що чоловік не в змозі опиратись інстинктові, за натурою він — хижак і завжди полює на жінку, щоб заволодіти нею. Досить подивитися навколо у природі — на котів, курей, собак.

Коли бабця так поводиться, я розумію мамине незадоволення. Розумію, чому вона так казиться щоразу, коли бабця приписує їй болячки, стани і почуття, яких насправді не існує. Бабця завжди хоче всіх поставити на місце. Мені вже починає вриватися терпець, а тому доводиться докласти всіх внутрішніх зусиль, щоб не бовкнути чогось такого, про що потім доведеться шкодувати.

— Ми всі разом милувалися зірками, розповідали одне одному історії про привидів. А потім пішли спати. Там було дві палатки: одна двоспальна, а друга — односпальна. А оскільки ми чергувалися щодня, того вечора Іларія спала зі мною.

— Ну, і що? Що далі? Звісно, ота ваша Іларія, яка спить з усіма підряд...

— Нічого, побажали одне одному на добраніч. Кожен повернувся на свій бік, і прокинулися вже зранку.

— І нічого не робили?

— Ні.

Не вірить; обоє не вірять. Дятел погигикує і наполягає, що я морочу йому голову: де ж це таке видано, щоб вісімнадцятирічний хлопець звітував перед бабою, чим він займався у палатці з дівчиною. Але бабця не здається і починає чіплятися до Верби: «Розкажи-но ти мені, любчику, ти ж знаєш, що там відбувалося».

— Бабусю, дай йому спокій! Може, наш Марчелло — голубий.

І весело штурхає мене в плече. Я розумію жарти, а тому не ображаюся.

Дятел теж регоче, але якось непевно. Бабця надягає окуляри, бере мене за підборіддя, повертає мені голову туди-сюди, оглядає уважно. Таке враження, ніби вивчає форму мого черепа. Хтозна, яку чортівню їй там упхали в голову з молодості, якій безглуздій ломброзійській теорії, просіяній через народну мудрість, її навчали. Нарешті видає діагноз:

— Та ні, ніякий він не голубий, просто морочить нам усім голову.

Отож череп у мене бездоганний. Але я сам — у які ігри бавлюся? Несподівано усвідомлюю, що своєю поведінкою, своєю дешевою гордістю виставляю себе ще більшим ідіотом, аніж вони.

— Годі тобі, бабусю. На канікулах я просто відпочивав, і все. Ти ж знаєш, що я сором’язливий і мені не до вподоби розказувати про свої справи.

І тут приходить на виручку випивка, адже мене обов’язково треба якось підтримати. На думку Дятла, найкраще — наповнити по вінця мій келих «бичачою кров’ю». І дати зрозуміти, що випити слід залпом. Треба відновити сили, підняти рівень глобуліну в крові, бо я здаюся йому втомленим, блідим. А завтра на сніданок бабця приготує мені збитий білок із марсалою.

На городі йде обмін лайкою.

Сталося це після того, коли Вейн, як і обіцяв, забрав бак, а Дятел просто збожеволів від люті.

— Куди подівся мій бак для поливу?

— Твій бак для поливу?! Не було в тебе ніякого бака!

— Бак, що стояв отут! Я з нього помідори поливав!

Після обіду Вейн, скориставшись відсутністю Дятла, зібрав половину овочів, випорожнив бак і перетягнув його до садка.

— На ось, візьми. Піди й купи собі новий.

Це все погано скінчиться. Вейн простягає вперед одну руку, в якій тримає п’ятдесятиєврову купюру. А в другій у нього — запалена цигарка.

— А я не просив тебе дарувати мені новий, я хочу забрати свій!

— Ти що, тупий?! Ти не розумієш, що в тебе ніколи не було ніякого бака?! Ти забув, звідки узявся той, що ти поставив на городі? Він із мого садка! Зараз він мені знадобився, і я забрав його назад.

— Пам’ятаю, ще й як! А ще я пам’ятаю, що, перш ніж ти затягнув його до свого садка, той бак був моїм!

Вейн хитає головою, розводить руками, ніби каже: нічого не поробиш проти артеріосклеротиків. Жінки сидять по домівках, кожна нишком визирає через фіранку, чи то з острахом, чи то з гордістю. Коли чують, що гупнула хвіртка, кличуть мене обидві, чую занепокоєність у їхніх голосах. Обидві переконані, що в разі будь-яких суперечок я повинен сидіти вдома, приклеєний до письмового столу. Їм хочеться, щоб моя сором’язливість стала синонімом боягузтва, а моя відлюдькуватість — ознакою інертності. Зате за інших обставин їм кортить бачити мене крутим мачо, який нахабно лапає дівчат за сідниці, трахає всіх без розбору і потім залишає. Взагалі уявляють усе на свій лад, як їм заманеться.

По дорозі до городу мені доводиться боротися із нестерпним бажанням побігти в туалет — тим самим, яке нападає на мене щоразу, коли у класі проводять опитування з неправильних дієслів. Я гадки не маю, що їм казати, але сподіваюся, що мені вдасться змусити їх міркувати тверезо, що моя роль посередника між двома родинами, моя здатність навести лад у сумбурних думках візьмуть верх над інстинктом, над тестостероном, над мускулястими тілами без мізків у головах.

— Можна мені щось сказати? — починаю. Я навчився такому виразу в школі. Ніхто й нізащо не скаже тобі у відповідь: ні, цить. А тому мовчать, дають тобі змогу висловитись. Я розумію, що в моїй спробі забагато наївності. Почасти причина криється у навчанні, у багатогодинному сидінні над творами Лісія, Цицерона, над працями про ораторське мистецтво та риторику як основні інструменти мислення, як первинне знаряддя тих, хто розділяє і володарює. Rhetor-rector[31]. До біса всіх!

— Мабуть, ви обоє маєте рацію, — видаю, — бак справді належав тобі, але правда й те, що ти надав його для спільного користування, щоб поливати спільний город. А тому передбачалося, що так має бути до завершення врожайного сезону. А тепер скажіть мені: вам не здається справедливою отака пропозиція...

Перш ніж висловити її, я роблю паузу, уважно вивчаю вирази обличчя обох чоловіків. Вейн нервово смалить, кривить губу, притискаючи цигарку до кутика рота, від чого у нього з’являється зморшка, яка тягнеться від носа до зовнішнього куточка ока, де проступає ціла дельта менших зморщечок.

Дятел дивиться не моргаючи, чим нагадує свою дружину перед смертю. Його б’є легкий тик, що починається від пальців і йде аж до плечей, і навіть підборіддя злегка сіпається. У мене виникає сумнів, чи він взагалі що-небудь зрозумів зі сказаного мною. Але висловлювати все це на діалекті мені здавалося безглуздим, та й не вийшло б у мене, мабуть, викласти такі довгі фрази мовою, якою я вільно не володію.

— Марчé, а після збирання врожаю що нам слід робити? Ану, розкажи, послухаймо тебе.

Голос Вейна наскрізь просякнутий сарказмом. Можливо, я помилився з усім: тоном голосу, поведінкою, жес­тами.

Rem tene, verba sequentur[32], — так кажуть мої підручники. Мені здається, що темою я володію, та й слова — принаймні дотепер — вийшли в мене виваженими, відповідними до ролей. Я визнав, що обидва мають рацію, намагався знайти компроміс, підкресливши, що моя пропозиція залишатиметься такою до їхнього остаточного рішення. Я не маю ніякої ваги, просто так, проходив повз них і вирішив допомогти.

— Після збирання врожаю, — продовжую, — бак повернеться до нашого саду. А сюди слід купити другий, новий, як ти й пропонував. Що скажете?

— Марчé, йди звідси, роби вже краще уроки! Що за чортівню ти мелеш: збирання врожаю! Ми ж тобі не якісь там стародавні єгиптяни! Якщо доглядати город, то він буде завжди, безперестанку, в безперервному циклі. Одне відродило — садиш друге, в залежності від пори.

Ступор у Дятла минув, він теж вступає до розмови:

— Послухайте, мені оці ваші базікання до одного місця! Мені віддайте мій бак, і все.

До цієї миті я, як пересічний послідовник Лісія, вважав, що слова для чогось потрібні, що логос може взяти гору над хаосом. Повертаючись до хати, відчуваю, що Дятлів тик перейшов на мене: за кожним кроком нога ніби сама просувається на сантиметр далі, ніж мені самому хочеться її поставити.

— Не звертай на них уваги, — каже мені бабця, коли я проходжу під її вікном, — не бачиш, які вони? Твердолобі, як той мармур у кар’єрах.

Наступного дня, коли Дятел дзвонить у домофон і питає мене, мама не приховує роздратування.

— Тут твій друг прийшов, — коментує.

Запитує, чи не хочу я піти на обід до нього, в альтанку. Там приїхали Недові друзі, говорять лише американською, і він ані слова не розуміє.

Американці — літнє подружжя з блідою шкірою, років під шістдесят. Чоловіка звати Кейт. Її ім’я не розчув, а тому, керуючись порадами з підручника, звертаюся до неї «Madam».

Недо минулого тижня повернувся до Штатів, щось там термінове. Я не второпав як слід, чи Кейт — його підлеглий, чи партнер по бізнесу. Хай там як, але він теж працює в казино, десь у бухгалтерії, якщо я правильно зрозумів.

Його дружина пояснює, що вони вже побували у Пізі та у Флоренції. Коли вона на мить замовкає, я коротко перекладаю сказане бабці й Дятлові.

Тут, у наших краях, хочуть відвідати Колонату, мармурові кар’єри та Чинкве Тере. Запитують поради, як це можна зробити, не беручи машину в оренду.

Виступати в ролі лінгвістичного медіатора з Дятлом аж ніяк не легко. Останнім часом навіть зі мною він говорить тільки на діалекті, а тому мій переклад на англійську передбачає дві фази.

Дятел користується за цих обставин діалектом ще й тому, що таким чином може час від часу вставляти якийсь масний жарт і цим розважати бабцю: об’єктом жартів він вибрав дружину Кейта, яка, за його словами, нагадує Дзодзіму. Це таке містечкове прізвисько, його важко перекласти чистою італійською, тож англійською — взагалі й казати нічого. Дзодзімою у нас кличуть особу з неохайною або химерною зовнішністю — трохи безхатченка, трохи містечкового дурника.

— Скажи, Марчé, скажи їй: вона схожа на Дзодзіму.

— Годі тобі! — хихотить бабця. Насправді вона тільки того й чекає. Я задовольняю їхнє бажання.

— Madam, he’s saying you look like Zozima[33].

Звісно, мені довелося вигадати, придумати, сказати, що Дзодзіма — давня знайома Дятла, an old friend of his, теж білявка.

Американці чемно сміються, кажуть «Який збіг» та інші відповідні стандартні фрази. Дятел і бабця щоразу, коли в потоці незрозумілої їм англійської мови впізнають слово «Дзодзіма», єхидно хихотять. Кейтова дружина, запинаючись, повторює «зовзіма», «зовзіма» на радість присутнім, що, на перший погляд, може здатися доречним, але насправді всі регочуть, бо в кожного для реготу є різні причини; дехто регоче, висміюючи інших.

Коли лунає тренькання духовки, бабця підводиться і йде на кухню. Страва, яку вона вибрала, щоб пригостити американців, мене розчаровує. Могла б приготувати щось традиційне з місцевої кухні або щось вишуканіше. Вистачило б (куди вже простіше?!) пасти з анчоусами, кедровими горішками та помідорами, що ми так часто готуємо влітку. А замість цього вона з незрозумілих причин приготувала курча з картоплею, яке ці йолопи можуть знайти у першій-ліпшій забігайлівці у себе вдома.

Бабця ставить тацю в центрі столу і просить мене перекласти: кожен обслуговує себе сам. Тут треба вжити якийсь сталий вираз, але я все одно видаю, знаючи наперед, що помиляюся:

— Take what you want... I mean, take it yourself... You can pick it up directly with this big fork[34].

Кейт збагнув, що я намагаюся підібрати правильний вислів. Чемно підказує мені: «Help yourself[35]». Он як, а я б сам нізащо не додумався.

Не знаючи, яким чином зробити внесок у пригощання, Дятел без кінця доливає вина. Дзодзіма вже геть п’яна, Кейт теж захмелів і пояснює мені дуже повільно, чим підкреслює, наскільки бідна моя англійська: після 11 вересня вони з дружиною вирішили подорожувати по світу. Несподівано впадає в патетику.

— Не можна, щоб терористи думали, ніби вони перемогли, — каже, — вони хочуть нас налякати, але не на тих напали!

Я перекладаю його слова Дятлові, а той саркастично коментує:

— Твою розтуди, та серед нас тут герой затесався!

Кейт просить мене перекласти, і я не знаю, як викрутитись.

— Americans are heroes[36], — роблю спробу; Кейт урочис­то піднімає келиха догори і пропонує тост. Є щось неприродне у їхній поведінці з нами. Щось таке, що мені важко описати словами, але їхня поведінка нагадує Недову, його образ цивілізатора в колі аборигенів.

Картина прояснюється, коли Кейт та Дзодзіма починають прощатися. Вона на ногах не тримається, непевним кроком допленталася до таксі і ледве не гупнулася головою об дверцята машини. Кейт витягує з кишені банкноту, передає Дятлові.

— Ось вам від нас невеличка допомога, — просить мене перекласти. Не розумію: самі вдягаються як бомжі, хіба що не вистачає сандалів з білими шкарпетками. А от ми, якщо не зважати на Дятла, вбрані вишукано як для літньої вечері з сусідами. До того ж ми живемо у власних будинках, із садком, в усіх на руках по годиннику.

— Схоже, у них там за вечерю платять у складчину, — придумав на ходу Дятел. — Бери, не вагайся, це у них там так заведено.

Як тільки таксі від’їжджає, Дятел вручає банкноту мені: сто євро — мірило того, який жалюгідний вигляд у нас, на думку сторонніх.

Ось розвага, на яку я більше ніколи не сподвигнуся: вчора ввечері я ходив гуляти з Вербою. Він повіз мене на пляжну вечірку. Там влаштовували феєрверк, а потім ми їли піцу прямо на скелястому березі. Пізніше зустрілися з його друзями. Всі розпитували мене, куди я подівся і чому не показувався протягом усього літа. Мені навіть трохи соромно стало. Щоб не признаватися, що я сидів удома, довелося розказувати про кемпінґ — так, ніби я там пробув хтозна-скільки. Тоді почали розпитувати, з ким я був у кемпінґу. З друзями, ви їх не знаєте. І з однією моєю подружкою, додав ніби ненароком. «Ти ба, який наш Марчелліно!» — почали приказувати насмішкувато і поплескувати мене по плечу.

Потім ми долучилися до більшого гурту і разом пішли в бар. Мені не дуже кортіло пити ще один кухоль пива, і тоді я згадав мого однокласника, який після шкільної вечірки мав шалений успіх, замовивши собі безалкогольний кокосовий коктейль.

Якраз коли я замовляв напій біля барної стійки, я і побачив Сару. Вона сиділа за столиком із друзями. У приміщенні було дуже людно, і навколо стояв страшний гамір, а тому я був упевнений, що вона мене не помітила. Якраз це мені дуже добре вдається: залишатися непомітним. Я взяв склянку, надпив молочно-білу рідину, щоб не розлити по дорозі до свого столу, а потім сховався за краєм величезного ірландського прапора, що звисав над нами.

Звідти мені було зручно спостерігати за Сариним столиком. Розмова за столиком наших друзів поступово набрала форми п’яного базару: один навіть узявся стверджувати, ніби особи з синдромом Дауна стерильні. Інший йому заперечував — мовляв, таке неможливо, інакше вони б усі вже давним-давно вимерли. І кожен стояв на своєму. Перший, начитаніший, говорив про генетичну хворобу. Другий, неосвіченіший, а тому значно впевненіший у собі, брав гору, переконуючи присутніх, що генетичні хвороби трапляються тільки під впливом радіоактивних речовин. «Гм, ні, ти забагато дивився мультиків про Сімпсонів», — сказав перший, чим викликав загальний регіт, у якому потонули заперечення другого, котрий клявся, що особисто знайомий з одним подружжям даунів, і в них народився син, очевидно, теж із синдромом Дауна. «А ти впевнений, що вони не філіппінці?» — поцікавився третій. Усі регочуть.

Я час від часу вставляв якесь незначуще зауваження. А сам поглядав краєм ока вбік, не в змозі відірвати погляду від Сариних ніг. Рідко я бачив їх голими, адже до школи вона ходить скромною як черниця: кофтинка, джинси і кросівки.

До столика підійшов якийсь тип у касці й поцілував Сару в губи. У першу мить на мене це не справило ніякого враження. Коли той зняв каску, я його впізнав: колишній хлопець Джулії — тієї, що тепер зустрічалася з Дієґо. Мені стало бридко, що дівчата отак запросто обмінюються женихами, але так воно і є. Я замислився, пригадав дещо. І тоді відчув біль, той поцілунок набув для мене іншого змісту. Про Отого-не-пригадую-як-його-звати мені відомо три речі: йому більше двадцяти років, він покинув школу після того, як його двічі залишали в одному класі. Він задерикуватий, завжди в перших рядах, коли випадає нагода помахати кулаками. Збирається до Афганістану в лавах військової місії, тому що не знає, чим зайнятись у житті, а тепер, вдаючи з себе героя, подався у добровольці. Повірити не можу, що така дівчина, як Сара, зустрічається з цим йолопом.

За нашим столиком розмова перейшла на дівчат, на різні цікаві випадки, що відбувалися з одним чи іншим під час шкільних екскурсій. Я інколи вставляв слово-два до загальної розмови, в основному щоб висловити своє здивування і підтримати загальний настрій: не може бути, неправда, та ти що.

Коли я знову глянув у бік Сари, то помітив, що хлопець у касці поклав їй руку на стегно. Їхні друзі, які сиділи по другий бік столика, цього не бачили. Рука рухалася вгору-вниз по стегну, на мить зупинялася, щоб придавити мускул, потім рухалася вниз до колінного суглоба. Та сама рука час від часу піднімалася, щоб обхопити кухоль із крижаним пивом. Коли знову поверталася до стегна і торкалася шкіри, я помічав, як обличчям Сари пробігала хвиля тремтіння, швидка й інстинктивна.

За моїм столиком тим часом вели розмову про дівчину, яку під час шкільної екскурсії до Праги привели до готелю напівживою від випитої горілки, практично в стані алкогольної коми. Її однокласники подбали про те, щоб учителі ні про що не дізнались, адже тоді їхнім розвагам настав би кінець. Хтось кинув клич: When in trouble, do big[37]. Із одного номера швиденько покликали другу дівчину — бісексуалку, яка теж ледве трималася на ногах від випивки й трави. Обидві були такі товсті й негарні, що ніхто з хлопців не захотів скористатися нагодою. «Ніж із такими, краще вже комусь із вас вставити», — прокоментував оповідач. Назбиравши цікавих по сусідніх номерах, п’яну дівчину поклали на ліжко з широко розставленими ногами. Бісексуалці сказали, що може розважатись як забажає (help yourself). Після цих слів оповідач вийняв із гаманця затерту фотографію. Слайдове фото, якщо по правді, дуже нечітке й розмите, на якому, втім, можна було розгледіти голову з синім волоссям, що ховалася між білими товстими ногами дівчини, яка, здавалося, міцно спала.

Я передав фото сусідові зліва, а сам знову глянув у бік Сариного столика. Пиво у типа закінчилося, рука тепер стискала стегно з більшим запалом. Усі реготали, Сара сміялася, мої друзі іржали, і я сам теж іржав, захмелілий, розгарячілий.

Сара розвела стегна. Рука впіймала сигнал і пірнула між ними, в темряву. Більше я нічого не бачив. Сара щось сказала йому на вухо, але той і далі повільно рухав рукою між її стегнами. Вона взяла келих (складний коктейль, приправлений тропічними фруктами) і відкинулася на спинку дивана. Мені вона здавалася прекрасною, я б хотів її сфотографувати в ту мить і завжди носити із собою її фото.

Поки Сара попивала через трубочку коктейль, він продовжував її торкати, а сам тим часом розмовляв із друзями, наче й не було нічого. Ніхто не помічав того, що відбувалося: ні їхні друзі, ні мої друзі, ні офіціантки, ні відвідувачі пабу. Я розхвилювався. Мене бентежила не стільки сама вистава, скільки те, що я відчував, спостерігаючи за нею. Куди поділися біль та обурення? Від нормальних емоцій не залишилося ані сліду. Замість них на мене накотило щось таке, чому важко було дати визначення. Правильною назвою було б чисте збудження. Якщо вже казати по правді, в мене ще ніколи не було такого фізичного збудження. Ніколи в житті, навіть під час перегляду найбридкішого порно.

Тиск у штанях став нестримним. Поглянувши на Сару (її обличчя ховалося від мене за півкільцями ананасів), я побачив у її очах напруження, яке змусило її відкинути назад голову, що було явною ознакою збудження.

— Вибачте, — сказав я друзям і, прикриваючи матню келихом, рвонув до туалету. Кінчив майже відразу, просто в брудний унітаз.

Коли я повернувся, їх обох уже не було.

Уранці я завжди прокидаюся другим. Вейн іде з дому рано, йому треба до крамниці, а коли в нас ночує Рамона, то він везе її із собою з начищеними зубами, саджає за комп’ютер у себе в кабінеті, а в обід відвозить до матері. Верба з мамою прокидаються пізніше, після дев’ятої.

Мені подобається снідати в садку, коли ще прохолодно. Якщо немає серпанку, то добре видно Апуанські Альпи. Інколи я їх фотографую і надсилаю фото таткові. Додаю стрілки за допомогою Paint: оце яка вершина? А оце?

Сьогодні сталося незвичайне. Я пив чай, коли відчув, що за мною хтось підглядає. Підвів погляд і побачив птаха, який уважно спостерігав за мною: сорока. Я відразу її впізнав, бо через хвилину вона перелетіла на траву, і я побачив, що в неї довгий хвіст і характерне чорно-біле оперення.

Сорока скоса поглядала на мене, стрибала неподалік від столу і відлітала, швидко змахуючи крилами.

На мені не було нічого блискучого. Тоді я вирішив, що її приваблює чайна ложечка, але я сидів у тіні, а тому навряд чи саме ложечка була причиною її інтересу.

Сорока здавалася мені або дуже сміливою, або необережною. Побоювалась, але не втікала, схиляла голівку набік і позирала на мене чорним оченятком. Коли переконалася, що я поводжуся спокійно, підскочила, злетіла і сіла на спинку пластикового стільця навпроти мене.

У цій атмосфері було щось чарівне, і мені не соромно це визнавати. Якби сорока в ту мить мені сказала «Чао, як справи?», я сприйняв би це як найнормальнішу річ у світі.

Та замість цього вона застрекотіла. Її лапки ковзали по пластику, здавалося, що вона не в змозі зберегти рівновагу, а тому переступала раз-по-раз і розгортала крила, щоб утриматися. Коли їй це вдавалося, вона уважно вдивлялась у мене своїм чорним оком. Я почувався зачарованим, але не боявся, мене огорнуло відчуття неперевершеної гармонії.

Я розім’яв сухарик і склав крихти на краєчку столу під невпинним наглядом чорного ока. Але сороку моє пригощання, здавалося, не зацікавило. Я взяв крихти в жменю і простягнув їй на долоні. Тоді сорока знову застрекотала і замахала крилами.

— Заспокойся, ніяких більше крихт.

Цього разу я уважно стежив за тембром свого голосу, розмовляв з нею природним тоном.

Несподівано вона знялась і полетіла геть. На поріг вийшла мама у своїй рожевій нічній сорочці. Я міг покляс­тися, що відтоді, як я прокинувся о пів на дев’яту, минуло не більше трьох хвилин. А насправді вже було чверть на десяту.

Після обіду трапилася ще одна дивна річ: подзвонили по телефону, питали мене. Виявилося, що телефонували з комітету невеликого літературного конкурсу, про який мені кілька місяців тому розповів наш викладач італійської, і я навіть надіслав їм своє оповідання. Мені повідомили, що я отримав другу премію і мій твір надрукують у збірнику.

Я на таке навіть не сподівався, адже те оповідання під назвою «Ображай мене» доволі химерне. Йдеться про бездоганного професора-викладача і за сумісництвом судового лікаря, якому одного дня доводиться провести розтин тіла дуже вродливої і дуже відомої моделі, котра, як вважають, наклала на себе руки. Він ніяк не наважується розрізати тіло хірургічними інструментами, йому не вистачає мужності зруйнувати всю ту красу, занурити руки в нутрощі, у шлунок. Попри таку неймовірну збентеженість, він мусить визнати, що по вуха закоханий у те бездоганне тіло. Переборюючи в душі цілу низку своїх внутрішніх блоків (релігійних, етичних, професійних), він вирішує: якщо не хоче з’їхати з глузду, то мусить зайнятися з нею коханням. Потім сфальсифікує результати розтину, зробить кілька поверхневих надрізів і затим їх зашиє. На цьому місці в оповіданні професор наважується діяти, але щоразу в останню мить хтось або щось йому заважає: медсестри, санітари, колеги, діти, які телефонують йому на мобільний. Нарешті настає підходящий момент, ось він голий лягає на неї, наближає губи до її губів, знає, що назад дороги немає. І тут труп йому шепоче: «Мерзотник!» Професор скрикує з переляку. На крик до кімнати збігаються санітари й колеги з сусідніх відділень, які вибивають двері і ловлять лікаря на гарячому. Насправді труп нічого не казав, а те, що бідолашний професор сприйняв за образу (це стає зрозумілим лише наприкінці, коли з трупа виривається голосний звук), — було фізіологічною відрижкою, звичайним явищем у перші години після смерті, коли у шлунку трупа накопичуються спричинені розкладом гази.

Оце і все. Але мені присудили друге місце. Можливо, мама має рацію, а я, як завжди, занадто суворий до неї: дива існують, принаймні у певні дні.

Сьогодні вранці вершини Апуанських Альп покриті ковдрою з чорних хмар. У повітрі вже відчувається запах грози. Розвішена білизна (мої футболки, одяг Верби, Вейнові труси) звиваються на вітрі, як підлітки на дискотеці. Хоча білизна ще мокра, мама все одно все знімає, бо боїться, що вітер позриває і порозкидає речі по живій огорожі, як уже траплялося в минулому. Просить Рамону допомогти, я сиджу в хаті, а Верба закінчує снідати. Я розповідаю йому про ці сторінки, які пишу і ще напишу. У багатьох аспектах Верба — ще той придурок, але щодо моєї творчості він якось завжди проявляв певну чуйність. Щоб переконати його послухати написане, жартома обіцяю, що як тільки стану шалено відомим і напишу перший бестселер, із перших зароблених грошей куплю йому будинок у Маріна-ді-Маса.

Рамона тимчасово живе у нас, оскільки її мати разом зі своїм новим чоловіком поїхала на цілий тиждень у відпустку. А Дієґо про таке навіть слухати не захотів і залишився вдома сам, пообіцяв тільки, що кілька разів прийде до нас вечеряти.

Якось дивно бачити у себе вдома дівчину, яка вільно ходить по хаті й по двору в самій майці й шортах із дитячим малюнком. Іще дивніше розпізнавати у її рисах схожість із Вейном, ловити його вираз обличчя, підмічати натяк на таку саму зморшку, що тягнеться від носа до куточка ока. От тільки у Вейна вона з’являється від цигарки в зубах, а в неї — від затиснутого між губами олівця.

Коли до початку грози вже залишилося зовсім мало часу, мама розхвилювалася і разом із тим злякалася. Ближче до одинадцятої вона вдяглася, підфарбувалася і поїхала з дому, сказавши, що їй треба в супермаркет. Зазвичай тижневі закупи ми робимо щоп’ятниці, але наближення грози посилило притаманну їй внутрішню тривогу. А що, коли гроза порозмиває дороги і нам доведеться сидіти без яєць, без молока й борошна?

Я лягаю на диван і починаю читати нову книжку, намагаюся поринути у сумний світ «Пізнання болю»[38]. Насторожуюся і підводжуся на подушках, щойно натикаюся на вислів «Провінційний інститут нічної охорони». Опис тих охоронців викликає у мене неспокій, точнісінько такий, як від думки про «Преторіанців». На мить я навіть починаю думати, що то вони утнули крадіжку.

Коли я встаю, щоб сходити в туалет, то зупиняюся вже на сороковій сторінці. Йду до туалету нагорі, тому що хочу перевірити свій телефон, бо забув поставити його на ніч на зарядку. Піднімаюся й чую, як збігає вода в душі. Коли звертаю в коридор, бачу прямо біля дверей непорушний силует Верби.

Підходжу нечутно ближче, босий. Аж упритул. Верба прилип оком до замкової щілини, підглядає за Рамоною. Даю йому носаком під зад.

— Що ти в дідька робиш? — шепочу.

Верба різко розвертається від несподіванки. Інстинктивно прикладає пальця до рота, просить не видавати його. Побачивши, що я мовчу й розважливо не здіймаю крик, посміхається, показує мені на замкову щілину, запрошуючи стати його спільником.

Рамоні п’ятнадцять років, майже шістнадцять. Розумію, відчуваю, знаю, що у цій братській змові є щось погане. Але готовність, із якою Верба порушує правила, змушує мене почуватися безневинним. Через кілька днів я також стану повнолітнім, а тому маю намір отримати задоволення від останніх днів своєї недоторканості. Ще мить вагань, нарешті я й собі посміхаюся, нахиляюся до замкової щілини, згадую, що Рамона — донька Вейна і що це принаймні хоч якась капость, яку ми з Вербою можемо йому зробити.

Видно не дуже добре, тому що більшу частину отвору займає ключ. Але доведеться нам задовольнитися й таким. Оглядаємо ванну, бачимо наш банний рушник, біде, кинуту на кришку ватера майку (труси, напевно, сховані під нею). Рамона стоїть до дверей спиною і ретельно намилює собі під лівою пахвою. Ми й не думали, що в неї голої може бути такий великий зад. У тих штаниках із ведмедиками вона здається значно худорлявішою, більш дівчинкою. Рамона поволі розвертається навколо власної осі. Переходить до миття другої пахви, тре її рукою. Ось вона нарешті повністю повертається, і — отакої! — ми бачимо, що внизу між ногами у неї немає волосся. Ми аж роти пороззявляли, адже таке відкриття цілком руйнує наші енциклопедичні знання: у п’ятнадцять років у дівчини вже... Напевно, вона просто поголилася. У тих фільмах, що ми бачили, більшість жінок так і роблять.

Верба аж підскакує, ляскає мене по плечу («ти бачив?!») і притискається щокою до моєї щоки.

— Гей, — шепоче, — я перший її знайшов, дай мені подивитися!

Кивком прошу його зачекати ще хвильку, тому що не встиг роздивитися груди. Вони в Рамони невеликі, але пропорційні. Соски маленькі й темні, уявляю їх собі на язиці — тверді, наче ожина в червні.

Верба вже аж сіпається від нетерплячки, відпихає мене вбік, до стіни, і припадає оком до замкової щілини.

— Вона голить себе між ногами, ця хвойда, — сичить по-зміїному.

А я думаю про Філіпо, про номер у готелі, де вони колись залишаться наодинці. Він увімкне на мобільному одну зі своїх повільних пісень, де співає англійською. Вона дозволить себе роздягти, роздягне його...

На цьому я зупиняюся, не знаю, що далі. Адже було б нереалістично приписати Рамоні вміння, мистецтво, до­свід та вирази нещирого задоволення, які я бачив у професіоналок з порно.

Я залишаю Вербу біля ванної і йду до спальні, беру телефон. Жодного повідомлення. Уявляю, якою може бути гола Сара. Приліплюю їй подумки груди й сідниці Рамони, уявляю, що і вона теж голиться. Згадую вираз екстазу, що бачив на її обличчі в пабі.

До моєї спальні зазирає схвильований Верба:

— Ходи сюди, дурику! Бігом! — кличе. — Хвойда миє собі піхву і вже забавляється пальцем!

Його щедрість мене дивує, на його місці я б насоло­джувався такою виставою сам.

Я схиляюся поряд із ним, вилиця до вилиці, око до ока, намагаємося впіймати фокус. Шум води в душі припинився. Рамона сидить на унітазі. Верба з мене покепкував і не в змозі утриматися від посмішки.

— Срати сіла, — каже мені.

Бачимо, як Рамона раптом повертає голову до дверей, і мимоволі прикриваємо роти рукою.

У цю мить чути, як гукають знизу:

— Де ви є? Ходіть сюди, допоможіть вивантажити пакунки з продуктами!

Не хочеш влаштовувати свято? То запроси принаймні на піцу «алла романа[39]»! Або на аперитив із чипсами, хоч щось!

Мама просто у відчаї, не розуміє, як це хлопець не хоче влаштовувати свята з приводу свого вісімнадцятиріччя. А я відповів, що мені більше до вподоби свята інших. Терпіти не можу власний голос, що промовляє через кожні п’ять секунд «дякую», терпіти не можу, як на мене дивляться, коли я розгортаю подарунки. А ще — не знаю, кого запрошувати. Ну, Іларію з друзями з кемпінґу, кількох однокласників, з якими у мене кращі стосунки. А от Сару? Чи треба запрошувати Сару?

Знаходимо компроміс із мамою, погоджуємося на родинну вечерю десь у ресторані. Адже цього літа ми ще ні разу не ходили кудись вечеряти всі разом. Кажу, що згоден. Тепер нехай сама розбирається. Чи запрошувати бабцю? Чи запрошувати Дятла?

Врешті, як я й думав, потреба дотриматися протоколу бере гору. Коли йде запрошувати, змушує мене її супроводжувати, щоб показати, що винуватець свята — я і що їхня присутність буде приємною насамперед мені. Не буде тільки Дієґо, який повідомив, що його вже запросили на інше святкування.

Про все подбає мама: вибере ресторанчик із поміркованими цінами десь на схилах над Бока-ді-Маґра, заїде по торт, купить краватку-метелик, яку з невідомих мені причин за будь-яку ціну хоче начепити на мене. Напевно, це її якось особливо потішить.

Під час вечері розмова точиться неспішно і спокійно, перескакуючи з теми на тему: город, бак, кемпінґ, проб­лема гомосексуальності у сучасному суспільстві. Цього вечора найбільше говорить Вейн, заповнюючи наші лакуни в антології епізодів із життя комерсантів: історії, які ми чули вже тисячу разів, про тих, хто не платить, хто не відповідає на телефонні дзвінки, хто і бровою не веде, аби тільки не витягувати з кишені гаманця. Ніякого поняття гідності у наш час. А якщо звернутися до адвокатів, то доведеться самому платити, до того ж немає ані найменшої гарантії, що отримаєш свої кровні.

Дятел у дуже пригніченому настрої. Якщо йому не дають змоги вихвалятися своїми подвигами юності, то він здається якимось згорбленішим, старішим, майже нічого не чує, доводиться повторювати йому кожне запитання тричі й голосно.

Я дмухаю на свічки і роздивляюся подарунок мами й Вейна: комплект для подорожі, до якого входять дві валізи, сумка на коліщатах, невелика сумка через плече і ваучер «Rayanair». Дятел тикає мені в руку рулончик банкнот, які в мене не вистачає духу перерахувати. Верба з Рамоною вручають мені подарунковий сертифікат із книгарні нашого торгового центру. На картці бачу й підпис Дієґо — занадто акуратний, щоб насправді належати йому.

Коли доходить до рахунку, Вейн бере оплату на себе, і це єдина мить, коли я бачу, як він безпосередньо розмовляє з Дятлом, котрий, розмахуючи чековою книжкою, демонструє велике бажання заплатити. Не знаю, чим там у них усе закінчилося, тому що я пішов допомогти Вербі завантажити до машини мої нові валізи.

У провулку, що веде до нашого дому, нам доводиться здавати назад на кілька десятків метрів, щоб пропустити машину «Преторіанців». За кермом упізнаю лисого, якого я вже бачив раніше.

— А щоб вам усім! — лається Вейн, як тільки їхня автівка проїжджає повз нас.

Коли ми прибуваємо на паркувальний майданчик перед нашим будинком і зупиняємося, відчуваю в душі порожнечу, що виникає зазвичай після феєрверка на Різдво, Новий рік або на пляжі в серпні. У мене в кишені вібрує мобільний: привітання від мого однокласника. Зранку я отримав таке й від тата; він написав, що завтра зателефонує.

Ми якраз витягуємо валізи з машини, коли Вейн наказує зачекати. Швидким кроком іде до нашого будинку. Мама запитує, що трапилось, але він не відповідає. Ми всі завмираємо, я ставлю на землю більшу валізу. Тим часом з’являються бабця з Дятлом, які приїхали своєю автівкою.

Вейн повертається, наказує всім залишатися біля машини і не рухатися. Хтось вибив вікно в кухні, можливо, злодій ще й досі всередині.

Відчувши потребу діяти, Дятел вилазить із машини і рушає до сараю з інвентарем. Повертається з Пушкою, стає попереду, щоб нас усіх захистити, а Вейн сам іде до будинку.

Мама з Рамоною перелякані сидять у машині. Ми з Вербою не знаємо, що робити; в таких випадках почуваємося тими, ким є насправді: недосвідченими хлопчиськами.

— Може, зателефонувати карабінерам? — запитую невпевнено.

Але мене ніхто не слухає.

З хати виходить Вейн, у руках стискає один зі своїх карабінів. Каже, що всередині нікого немає. Можемо повертатися додому. Він іде попереду з рушницею, що видається награним. Із того, з якою злістю він повторює «паскудники», ясно, що в душі він аж кипить. Той факт, що ця халепа спіткала саме його, він сприймає як нестерпне приниження.

Всередині будинку особливого безладу немає, можливо, злодії втекли, перш ніж знайшли щось. До того ж мені складно уявити, що́ вони взагалі могли у нас поцупити. Комп’ютерові чотири роки, його навіть на запчастини в eBay не продати. У мене було трішки готівки, двісті п’ятдесят євро, згорнутих у рулончик і захованих у шкарпетці; перевіряю — на місці. У Верби нічого не вкрали. Йому ніколи не вдається щось заощадити, зазвичай носить у кишенях кілька монет, та й ті відразу тринькає на спиртне й відеоігри.

Чуємо мамині вигуки, вона кличе Вейна. Біжимо до її спальні. В її кімнаті все перевернуто догори ногами. У спальні цілковитий безлад: одяг валяється на підлозі, з шухляд усе вивалено просто на килим.

Прикраси. В неї поцупили всі прикраси.

Дивлюсь, як вона сидить на ліжку й плаче. Пригадую сороку-злодюжку. То, напевно, вона, кажу сам собі у мить затьмарення. То вона наврочила своїм чорним оком, навела на нас негаразди, начаклувала.

Нарешті Верба переконує Вейна зателефонувати карабінерам. Я намагаюся втішити маму, погладжую її по голові. Рамона сідає поряд із нею на ліжко, просить заспокоїтися, каже, що її татко їх знайде, поставить їх на коліна, і вони повернуть усе, ще й з лишком. Ще й як повернуть!

Я виходжу в коридор. Відчуваю шлейф пашміни у повітрі, що тягнеться аж до сходів. На перших сходинках валяються мамині губні помади, тюбики з кремом, косметичка з лаками для нігтів.

Минають двадцять хвилин, сповнених страху і психозу. Мама, як у лихоманці, розбирає постіль, міняє простирадла, каже, що не зможе спати в ліжку, до якого торкалися руки бридких і брудних чужинців.

На першому поверсі чую розкотистий голос чоловіка з південним акцентом. Вейн пояснює йому, що сталося, показує на вибиту шибку, каже, що карабін належить йому і він має дозвіл.

— Викрали коштовності моєї дружини, — уточнює Вейн, і мене дивує, що він називає її так.

Він не згадує про «Преторіанців» і про те, що ми зустріли їх у провулку. Це дивує мене менше, адже він схильний довіряти самоуправному встановленню справедливості.

Повертаюся до маминої спальні, щоб повідомити про приїзд карабінерів. На підлозі поміж хустками й шалями помічаю щось із коричневої тканини, схоже на скручені колготки. Беру в руки, розмотую, розглядаю на світло. Намацую щось тверде всередині, ніби металеву скобу. Намагаюся розкрутити замотану в рулон тканину з одного боку, але помічаю, що так тільки її розриваю. Тоді пробую з другого і через мить уже тримаю в руці панчоху. Десь приблизно посередині знаходжу ту саму скобу, яку відчував на дотик раніше; вона застрягла у синтетичному полотні. Всовую всередину панчохи руку й витягую: висюлька від сережки у вигляді хрестика з білого золота. Запихаю її собі в кишеню, а серце тим часом калатає так, що ледве не вискакує з грудей. Зазираю до спальні:

— Мамо, ці панчохи не твої, правда?

— Ні, я не ношу такого кольору. Де ти їх знайшов?

Зливи так і не було. Гірські вершини розпороли набухлі водою хмари, над горами дощ і пролився. Деякі з хмар усе ще зберігають загрозливу свинцеву барву, але інші вже набули інших відтінків, від темно-сірого до блакитного, навіть білого. Вітер стих. Верба виглядає у вікно, оціню­ючи обстановку й чекаючи на смс-ку від одного свого приятеля, який живе внизу, біля моря.

Хрестик і досі в кишені штанів, які я вдягав учора. Я поглядаю на них: он висять на стільці, де лежить стосик випрасуваних речей, що їх мені ліньки розкласти на полиці в шафі. В мене складається таке враження, що коли штани там і залишаться, а звідти згодом опиняться у пральній машині, коли через три чи чотири дні повернуться сюди вже випрані й випрасувані і займуть місце зверху на стосику, то те, що сталося вчора, розсмокчеться само собою і мені не доведеться приймати своє перше справжнє рішення дорослої людини.

Гуркотить грім, від якого дрижать шибки на вікнах, і кладе край сварці, що вибухнула між мамою й Вербою: вона грізним тоном намагається переконати його сидіти вдома, а він тим часом уже взув в’єтнамки й тикає їй під носа мобільного з відповіддю від свого товариша: «Тут уже прояснюється».

Сьогодні вранці я розмовляв по телефону з татом. Він був дуже неуважний, привітав мене з днем народження, а я розповів йому про крадіжку в нас удома. Але він не слухав, там навколо нього були інші люди, він двічі мене перебив, щоб віддати накази португальською. Що, справді? Що, справді? Ото й усе, що він сказав. Він завжди так робить, коли думає про щось своє, але хоче вдати, ніби уважно слухає. Я трохи холоднувато з ним попрощався, і тоді він сказав, що мій подарунок уже в дорозі, має прийти через день–два. Яке мені діло до того подарунка!

Після обіду сиджу над сторінками Ґадда. Сподіваюся знайти там відповідь, але замість неї відчуваю лише збентеженість. Не можу стежити за сюжетом, ціла купа слів і виразів, яких не розумію і яких, як мені відомо, марно шукати в словнику.

До початку навчального року залишається лише два тижні, і Рамона вирішує зробити домашні завдання на літо. Коли я встаю, щоб піти в туалет, вона просить допомогти їй із задачею з фізики. Намагаюся зосередитись, але не можу: як завжди, йдеться про якусь похилу площину з гирею. Відомі — хтозна й навіщо — деякі вимірювані дані (тертя, маса, кут), а тим часом інші — теж вимірювані — приховані, але не через забудькуватість того, хто їх вимірював, а навмисно, з лише йому відомих садистичних міркувань. Кличемо Вербу, який походжає туди-сюди як лев у клітці, шаркаючи в’єтнамками. Ми й оком кліпнути не встигли, а він уже прочитав задачу і розв’язав (що тут думати, проста задачка для другого курсу наукового ліцею!), визначивши прискорення гирі.

Від важкого розкотистого грому дрижать шибки. Я підходжу до вікна. На парковці бачу Вейнову машину, порожню. Але він не дзвонить у двері, і на доріжці до будинку його не видно. Виглядаю у вікно й бачу, що його зупинив Дятел. Напевно, обговорюють крадіжку, візит карабінерів, знайдену мною панчоху, підозри. А я міг би вийти надвір, розкрити долоню і проголосити винуватця, покласти край усім пліткам. Це правда, що в мене немає доказів, щоб поєднати обидві крадіжки, але я був би сліпцем, якби не вбачав цього зв’язку. Врешті, мої підозри я виклав на цих сторінках уже багато днів тому, перш ніж знайшов беззаперечний доказ.

Через зачинене вікно не чую слів, але бачу жести, гордовиту постать Вейна, тремтіння Дятла. Розумію, що йдеться знову про город, про бак, про сільськогосподарські дурниці, які отруїли нам літо.

Вейн заходить до хати хвилин через десять, коли дощ уже періщить. Фінальне шоу перенесли у зв’язку з неготовністю сцени. Вейн заходить, гепнувши дверима, і вигукує «А щоб тобі!», звертаючись до погаслої від дощу цигарки, яку тримає між пальцями.

— Якщо комусь іще не ясно: я все це роблю заради вас! — починає свою промову, стоячи на середині килима і навіть не привітавшись. — Якби не ви, я б отому йолопу вже набив пику тричі! Старий — не старий, глухий чи хворий, — мені начхати! Нікому не дозволено говорити зі мною таким тоном! Я вже й так аж занадто терпляче й чемно з ним поводився! Казав же: я сам куплю тобі нового бака! І гроші давав: на, бери! Тому що я добрий, ось перед вами добродій-кретин! Але нічого не поробиш, той уперся як баран: віддай мені мого бака! Каже, що він — його, що то він колись позичив його виконробові. Каже: якщо я не поверну його, то він сам прийде й забере його з садка. Каже, що я — хам, а з хамами інакше не можна. А я його попередив — ви всі свідки! — коли він перейде через межу на мою територію, нехай потім не нарікає! Хочеш нажити собі проблем? Переступай межу. Переступай, переступай, якщо тобі так свербить. Але потім не дивуйся, якщо тобі віддасться так само! Отоді й пошкодуєш, що переступив!

Рамона кидає свої задачі з похилими площинами й біжить обіймати батька. Мама підходить і гладить його по голові. Ми з Вербою робимо один крок уперед, щоб висловити нашу солідарність, але разом із тим і не виставити себе останніми йолопами.

Коли настає час вечері, Вейн заводить розмову про крадіжку. На його думку, її вчинили «Преторіанці», тепер ясно як день. Вони нас оточили, побачили, що ми не здаємося і, — раз! — обхитали нас за першої нагоди, коли нас уперше за літо не було вдома. Коли ми наткнулися на них у провулку, вони, можливо, стояли на шухері, поки їхні напарники обчищали нашу домівку, під приводом того, що наглядають за будинками бабці й Дятла.

Я мовчу, втупившись у тарілку. Врешті я вирішив забрати хрестика зі штанів, перш ніж ті потрапили до пральної машинки. Я помацав себе по кишені, щоб переконатися, що він і досі там, що правда — геть інша і знаю її лише я. Від усвідомлення цього мені паморочиться у голові.

Ми відчиняємо вікна, бо дуже спекотно, від пасти на тарілках ми всі обливаємося потом. Вейн витирає лоба серветкою. Коли кладе її на стіл, я помічаю на ній чорні розводи від бруду. У нього жирна шкіра, лоб і ніс завжди блищать від поту.

— Звісно, ти могла б обійтися без твоєї вчорашньої забаганки, — каже він матері.

— Якої забаганки?

— Отієї дурної вигадки з днем народження. Ти б іще оголошення в газету дала. Всім навколо розляпала, що нас не буде вдома. Можна було просто повісити табличку на двері: шановні синьйори злодії, сьогодні ввечері нас немає вдома, почувайтеся зручніше.

— Та що ти таке верзеш? Що за чортівню ти верзеш?!

Від тих слів, сповнених гніву й обурення, мені стає страшно й бентежно. Ніхто не може так розмовляти з Вейном. Але найнесподіваніше те, що ці слова вилітають з мого рота.

— Марче, ти уроки зробив? Мабуть, буде краще, якщо ти підеш і попишеш трохи у своєму зошиті. Йди!

Мама мовчить. Можливо, вона б і сама зуміла себе захистити, знайшла б виваженіші слова. А замість цього я втрутився і все зіпсував.

— Може, таки припиниш ображати мою маму? І припиниш верзти дурниці? Це що ж виходить — це її провина, що в мене був день народження і нас обікрали?!

Фрази вилітають самі, відчуваю щось на кшталт нудоти, коли замість з’їденої пасти вивертає клубками слів. Мені ледве вдається якось стримати оту хвилю обурення — так, ніби зі словникового меню я вибираю одне слово замість іншого, одну синтаксичну структуру з двох чи трьох можливих, запитальний тон замість наказового.

— І твоя провина теж у цьому є. Може, ти все владнаєш?! Карабінерам воно до лампочки. Як мінімум, вони вже змовилися з «Преторіанцями», домовилися поділити все пополам. То, може, ти знайдеш мамині коштовності?!

— Може, я їх уже і знайшов.

— Марче, ти, схоже, перепив вина — я тобі точно кажу!

Лунає пісня «The Stolen», але після перших двох нот Рамона скидає дзвінок. Якщо трапилося навіть таке, я усвідомлюю, що пахне смаленим.

— Номер того, хто взяв коштовності, у тебе в телефоні.

Я пошкодував про сказане відразу, тому що усвідомив — хай і запізно! — що поводжуся так само, як вчинив би він: видаю себе за супермена.

— Послухай, хлопче, говори напряму, тому що зараз ти мене починаєш ой як дратувати!

Я набираю в легені якомога більше повітря. Чотири пари очей невідривно втупилися в мене. Подумки — п’ять, чотири, три, два, один — рахую останні секунди відносного спокою у нашій мерзотній родині.

— Крадіжку вчинив Дієґо.

Вейн посміхається, поглядає на маму, потім на мене. Його вираз обличчя із здивованого перетворюється на агресивний, і він каже:

— А тепер проси вибачення. Проси вибачення у мене й у Рамони. Ідіот.

— Ідіотом ти будеш називати того злодюжку й торгівця наркотою, який доводиться тобі синком.

Відкриваю долоню, показую хрестик із білого золота.

— І що це за чортівня? Що це все означає, йолопе?!

Не звертаю уваги на образи. Не поспішаю. Пояснюю, що і до чого, хто і як. Після опитування Рамона визнає, що хрестик саме той, вона теж його впізнала. Але Вейн не здається, каже, що він міг потрапити до нашого дому як завгодно. Дієґо міг просто загубити його, коли був тут востаннє, коли ми влаштовували пікнік із барбекю.

Голос у мене спокійний. Зараз я керую і правлю, збираю докупи докази і розбиваю їх ущент, вибираю слова з широкого спектру можливих, вишиковую їх у ряд одне за одним у потрібну мені комбінацію, яка б забезпечувала найефективніший виклад моїх думок.

Пояснюю, що Вейнове заперечення необґрунтоване: наша мама схиблена на чистоті й прибираннях, через день кругом проходить віником і пилососом. Недавно приходила Лаура, і вони разом понатирали воском усю підлогу в домі. А тому неможливо, щоб хрестик Дієґо залишався десь протягом усього часу з дня пікніка. До того ж, уточнюю, я знайшов його не на підлозі; він був у панчосі. У панчосі, яку злодій (тобто Дієґо) зняв із голови — адже вчора ввечері, так само, як і зараз, було спекотно і задушливо.

Вейнові бракує слів, щоб мені заперечувати, він вражений, тримається за стіл обома руками. У поглядах мами, Верби та Рамони мені не вдається прочитати якогось конкретного почуття, можливо, тому, що у них їх забагато, одне суперечливіше за інше.

— Але Дієґо не міг... — починає Вейн ледве чутно.

Кінця фрази ми не розчули, тому що в цю мить з вікна лунає:

— А ось і бабуся!

У вікно кухні зазирає бабця. У руках у неї — пиріг із «Нутеллою», що наступного дня дня після мого дня народження здається недоречно-безглуздим. Ми не знаємо, як до цього ставитися. Верба забирає пиріг через вікно, а бабця тим часом звертає за ріг будинку і заходить через двері.

— Я тут пекла собі пиріг і вирішила: треба спекти й для моїх балбесів!

Намагаюся інтерпретувати оте «балбесів». Можливо, вона натякає на останню сварку, на перепалки щодо бака. Усвідомила, що далі так тривати не може, що напруга у стосунках досягла апогею, і оця витівка (пожирання «Нутелли») — її вирішальний внесок у те, щоб її зменшити.

Мамине обличчя застигло і нагадує воскову маску. Вона вкотре шкодує, що дала бабці дублікат ключа від хвіртки. Мама терпіти не може такі втручання; вона і вдень їх ледве витримує, а про пізню годину й говорити нічого, особ­ливо під час такої вечері, як оця. Вейн плямкає губами, у нього збентежений вигляд — таким я його ще ніколи не бачив. Думає про те, про що і я, та й ми всі думаємо: така швидка бабцина поява викликає підозру; мабуть, вона якраз проходила у нас під вікном, коли ми почали сваритися. Може, сховалась і принишкла біля вікна з цікавості й усе почула. Може, зачекала надворі з пирогом у руках, а потім вибрала слушну мить і обізвалася.

— Ну у вас і пики! Що відбувається?

А може, вона справді нічого не чула, підійшла лише тридцять секунд тому і, як не прислухалася, нічого не второпала зі сказаного нами. Подумала: так, звичайні дрібні сімейні сварки.

Вихід із незручного становища знаходить Вейн: дістає свого аргентинського ножа і відрізає шматок пирога, потім другий, третій. Передає тацю з пирогом по колу. Бабця теж бере собі, закидає голову назад і ковтає шматочок, майже не прожувавши. Збоку вона в цю мить нагадує мені індика.

Бабцина стратегія проста і зрозуміла. Сидячи між нами, вже після другого шматка пирога, вона починає ходити колами, щоб дійти до головного. Коли вже нема куди подітися, викладає карти на стіл: бак для поливу. Вона заходить здалеку, обережно, але щоразу натикається на стіну. Вейн, висловлюючись якомога чемніше, настільки він на це спроможний, стоїть на своєму, повторює свою пропозицію купити другий бак.

— Ну, як же ти не розумієш? Адже він дуже гордий, каже, що хоче свій, — заперечує бабця, намагаючись виправдати Дятла.

Тут уже втручається мама:

— Я не хочу нікого ображати, але тобі що до того, гордий він чи ні? Якщо такий уже гордий, то це його проблеми. Як на мене, пропозиція купити йому новий бак — дуже щедра. І закінчимо на цьому.

Вичерпавши всі свої докази, бабця каже, що спробує вмовити Дятла, хоча той впертющий, хоч кілок йому на голові теши. Вона ще раз скаже йому, що Вейн готовий купити для нього новий бак і таким чином поставити на цій справі хрест.

На цьому невдала дипломатична місія закінчується. Перш ніж піти, бабця заводить розмову про спеку, вологість, скаржиться на кров’яний тиск і ці нестерпні спекотні дні, які нам доводиться терпіти. Знову ходить колами, але напряму не згадує про крадіжку. Тоді мама не витримує. Киває на аркуші з заявою, що лежать на столику, сухо й коротко переповідає сказане карабінерами. Наприкінці признається, що ми підозрюємо «Преторіанців», адже перетнулися з ними у провулку того вечора, коли поверталися додому.

Бабцю, здається, розслідування цікавить мало, а от викрадене — ще й як. Особливо одна прикраса: досить коштовне кольє, яке вони між собою називають «кольє Марізи». І його в тебе теж поцупили? Так, усе поцупили. Я мимоволі дивлюся на Вейна, але той холодним поглядом наказує мені мовчати.

Тут я з ним згоден: спершу нам треба розібратися самим, у вузькому родинному колі. Але я особисто вважаю, що Дієґо мусить негайно нести сюди свій зад і повернути мамі все, до останньої ланки найдешевшого ланцюжка. На менше я не погоджусь. Якщо ні, то я сам на нього подам позов, і хай буде як буде: нехай виганяють мене з дому, відправляють до Бразилії. Якби ж то!

Мама з бабцею говорять про кольє. Його подарували на весілля якійсь Марії Луїзі, або Марізі, багатій бабциній подрузі.

— Ні, а ти знаєш? Знаєш, що вона мені розказала?

Тепер тема розмови — Марія Луїза, яку бабця зустріла під час прогулянки минулого тижня. З цього починається чергове оповідання, що є часткою мого роману. Таким чином мій роман нагадуватиме не стільки щоденник, скільки нову версію «Декамерона». Собі ж на шкоду можу запевнити, що я відсортував лише ті оповідання, які щонайліпше характеризують оповідачів, їхні ідеали, світ, у якому вони виросли. Щоб читач їх не осудив, перш ніж дізна́ється про їхню долю.

Ось вам історія: бабця з Марією Луїзою вже давненько не бачилися, ще з зими. Якось навесні у неділю Марія Луїза поїхала до Віареджо пройтися по крамницях. Погода видалася чудова. А тому після шопінґу вона знову сіла в машину й поїхала у порт. Довго гуляла вздовж берега, милуючись човнами та яхтами, що м’яко коливалися на хвилях. Утомившись, сіла на лавку перепочити. Народу було чимало, всім кортіло насолодитися першими теплими днями. Час від часу повз неї проходили самотні перехожі або пари й невеликі гурти, що прогулювалися вздовж набережної чи вийшли на пробіжку. Один із бігунів зупинився за кілька метрів від лавки. Зробив кілька вправ на розтяжку, щоб розслабити мускули, а потім попросив у Марії Луїзи дозволу сісти і перевести подих. Молодий хлопець, років вісімнадцяти–дев’ятнадцяти, білявий, з довгим волоссям, дуже вродливий. Запитав, чи Марія Луїза мешкає у Віареджо, вона відповіла, що ні. Вона нічим не давала йому приводу для продовження розмови, а він сам усе говорив і говорив, сказав, що живе у Віареджо, хоча родом з Рима. Марія Луїза ніяк не могла второпати, чому це вісімнадцятирічному юнакові закортіло поговорити з нею, майже вісімдесятирічною літньою синьйорою. Навряд чи він насмілився б обікрасти її серед білого дня на очах у людей. Коли хлопець помітив, як вона притискає до себе сумочку, то зауважив, перейшовши на «ти»: «Гей, ти що, я не збираюся тебе обкрадати! Хіба що вкрасти в тебе поцілунок, адже ти така гарна!» Марія Луїза і бровою не повела. Але по її губах промайнула ледве помітна усмішка. Цього вистачило, щоб юнак підсунувся ближче і спробував її поцілувати. «Що ти робиш?» — обурилася вона. «Як що? Ти така вродлива! Вишукана синьйора, елегантна, з багатим життєвим досвідом. Ось тобі мій номер телефону, можемо якось піти разом повечеряти». Вона заперечно похитала головою, і юнак запхав їй картку з номером за пояс. На картці було вказано тільки ім’я (Джанлука) і номер мобільного. «На той випадок, якщо ти передумаєш», — пояснив він з хитрою посмішкою і побіг собі далі.

Ми з Вербою збентежено перезираємося. Оскільки всі мовчать, бабця вирішує, що треба розжувати і так усім зрозуміле:

— Ясно? То був хлопець за викликом! Жиґоло!

Бабцина розповідь впливає на мене по-своєму: я заспокоююся. Уявляю себе на місці того Джанлуки, який лягає у ліжко зі старими жінками за гроші. А, може, й не за гроші, а за подарунки, ходить із ними разом на шопінґ. Яка різниця, одна піхва нічим не відрізняється від іншої, — так він, напевно, міркував. Можу спати зі старими по роботі, а з молодими — заради кохання. А можливо, ще й із чоловіками — яка йому різниця.

Запитую в себе, чи зміг би я отак. Намагаюсь уявити собі тіло старої в душовій кабінці, коли підглядаю за нею крізь замкову щілину: обвислі груди, широкі, розпливчасті темні кола з кількома волосинами навколо сосків, пласкі, зморшкуваті сідниці, кущисте, вицвіле волосся між ногами, яке тягнеться стежинкою аж до пупка.

Куди я подів хрестика? Ця думка охоплює мене зненацька. Дивлюся на стіл, бо мені здавалося, ніби я поклав його перед собою, але його там немає. Піднімаю серветку, шукаю в кишені, дивлюся на підлозі під ногами.

Нарешті помічаю його між пальцями Вейна, він зрадницьки поблискує у світлі люстри. Хрестик то зникає, то знову з’являється, Вейн крутить його між пальцями як заправський фокусник. У якусь мить розвертає гострим кінцем до вказівного пальця, ніби хоче проштрикнути шкіру, запхати металевий предмет собі в плоть.

Дієґо викликали наступного дня. Вейн наказав йому з’явитися до нас додому. Гадаю, це влаштовано насамперед для моєї матері, щоб довести їй, ніби все можна владнати у сімейному колі, коли докласти трохи спільних зусиль.

Ми всі сидимо на дивані — мовчки, в ряд, як у залі очікування. Коли Дієґо входить, то поглядає на нас зачудовано й нахабно. Чи то, може, він такий під дією наркотиків. Кросівки білі-пребілі, нові шорти з бічними кишенями, майка з написом «Чикаго Буллз», бейсболка з логотипом, якого я не знаю. Дредлока не видно; напевно, він закрутив його під бейсболку.

— Ого, скільки вас тут! Усі зійшлися! — промовляє недоречно веселим тоном.

— Ходи-но сюди на хвилинку, — відповідає йому серйозно Вейн. Вони виходять до кухні.

З дивана ми лише чуємо їхні голоси, бо вони стали так, щоб ми їх не бачили. Рамона притиснулася до мами, хапає її за руку, стискає, ніби сидить у літаку, що от-от має злетіти. Я — поряд із Вербою, плече в плече; він — молодший брат, але вищий на зріст, кремезніший; відчуваю, як грають його м’язи на руках поряд із моїми.

У кухні відбувається справжній допит: де ти був у четвер увечері? На вечірці. На вечірці в кого? Якщо я зателефоную іншим запрошеним, вони зможуть підтвердити, що ти там був? Дієґо і надалі погигикує: та чого тобі треба, тат? Чого ви до мене причепилися? Я ж кажу тобі, що був на вечірці! Ти що, мені не віриш? І так — уже кілька хвилин: у відповідь на запитання лунають інші запитання.

— Ти знав, що тут сталася крадіжка, чи ні?

— Не знав я, тату. Мені дуже шкода. Крадіжка? Яка ще крадіжка?

— А які бувають крадіжки, по-твоєму?

— Ну, різні бувають: можуть чимось опоїти хазяїв, щоб заснули; можуть зв’язати; а можуть обікрасти, коли нікого немає вдома.

— Бачу, ти на цьому добре розумієшся.

— Ну, досить подивитися телевізор, почитати газети, не треба бути...

— Годі вже, замовкни! Я знаю, що це ти вчинив! Разом із кимось. І зараз ти мені скажеш, із ким. Але придумав усе ти.

Дієґо регоче, і в цю мить я чую перший удар — глухий звук, як буває, коли Лаура пересуває диван і гепає ним об стіну.

— Тату, мені ж боляче!

— І має бути боляче. Буде ще гірше, якщо не припиниш клеїти з себе дурня.

— Тат, я не знаю, про що ти говориш! Клянуся.

Чую ще один удар, схожий на перший. Але цього разу Дієґо схлипує.

— Дякую, тату. Дякую за виховання. Але мені дуже боляче, татку.

— Оце ти впізнаєш?

— Зараз гляну. Схоже на хрестик.

Дієґо і надалі вдає із себе дурника, гигикає, заробляє ще пару ударів, чи ляпасів, чи стусанів, не можу сказати напевне. Але відмовляється. Заперечує, не поступається ані на міліметр, каже, що не розуміє сенсу цієї розмови. Він був на вечірці, йому шкода, що сталася крадіжка, але він тут ні при чому. Хрестик — його, це правда, але він загубив його, коли був у нас востаннє.

— Це правда, що ти торгуєш травою?

— Травою? Якою травою? Може, ще й сіном і комбікормом?

За такий дотеп заробляє ще сильніший удар, від якого йому перехоплює подих.

— Дякую, тату. Так... за виховання.

Цього разу враження таке, ніби його голос лунає з печери.

Рамона не витримує, плаче, підхоплюється з дивана. Мама намагається її втримати, але вона вже біжить до кухні.

— Годі! Прошу тебе, годі! — кричить вона, звертаючись чи то до Дієґо, чи до батька. Бачимо її на порозі і не знаємо, поспішати до неї чи залишатися на дивані.

— Привіт, сестричко! Як там Філіпо, на вершині успіху?

— Ні, татку, прошу тебе, не треба!

Лунає ще один удар. Я дивлюся на маму, намагаюся зустрітися поглядом із Вербою. Тепер нам страшно, боїмося, що станеться щось жахливе.

— О, ні! Дієґо, ні!

Рамона у відчаї, вже ридає. Вейн із Дієґо аж занадто надовго притихли, ми з Вербою підскакуємо на ноги й кидаємося до кухні, мама — слідом. Бачимо моторошну сцену. Дієґо навів на Вейна дуло пістолета. Дятлової «беретти», I suppose[40].

Рамона прикрила рота руками, хрипить, не в змозі відвести очей від батька. Вейн стоїть непорушно, дивиться в очі Дієґо, як гіпнотизує свою жертву кобра.

Ми теж перелякано завмираємо. Дієґо відступає, зад­кує до вхідних дверей. З його губи тече кров, одна щока почервоніла. Закладає пістолет за пояс шортів іззаду, відчиняє двері.

— З вашого дозволу, — киває мамі на прощання, перш ніж вийти.

Не знаємо, що казати, будь-які слова здаються зараз зайвими. Сидимо всі разом в одній кімнаті в цілковитому мовчанні, просто щоб скласти одне одному компанію. Верба з Рамоною відволікаються ненадовго, щоб відповіс­ти на смс-ки по мобільному. Я сиджу в кріслі сам, тримаю в руках свій роман. Переглядаю написане, виправляю, викреслюю слова або фрази, які мені не до вподоби, записую те, що сталося.

Надворі тим часом починає гриміти. Якось аж штучно, що це відбувається саме зараз, коли напруга в моєму романі досягла найвищого рівня. Але так воно і є. Я все одно про це пишу, хоча мене потім і зможуть звинуватити у занадто банальному прийомі.

Найвищі вершини гір не видно, Саґро вже зовсім сховався у хмарах, Альтіссімо от-от поглине чорна в’язка маса, що загрозливо насувається на долину.

Дзвонить мобільний Рамони. Мелодія дзвінка нова, але гучність встановлено на мінімум, і вона відповідає майже відразу, позбавивши нас можливості прослухати останній хіт. Рамона каже «алло», повертається до Вейна й самими губами промовляє ім’я Філіпо. Чекає секунду, говорить по телефону, поки піднімається сходами нагору і зачиняється у себе в кімнаті.

Зараз десь п’ята година вечора. Можливо, шоста. Ми почуваємося спустошеними, все зруйновано. Уникаю розмов. Зачекаю до завтра, мені треба з цим переспати, але я не збираюся відступати. Нехай усі затямлять: або повернення викраденого, вибачення, вилучення пістолета, гарантія, що таке більше ніколи й нізащо не повториться, або я подаю заяву. Виходячи з поведінки Дієґо, сподівань на мирне вирішення справи залишається все менше.

Несподівано і недоречно дзвенить вхідний дзвінок, від якого кров стигне в жилах. Ми мовчки перезираємося. Мама йде до домофона. Пирхає, розвертається до Вейна. На екрані відео — розмите, нечітке, хоча й впізнаване зображення грубого профілю Дятла.

— Прошу тебе, поводься спокійно, — каже мама. — Хочеш, я сама вийду?

Але Вейн заперечно хитає головою, відчиняє вхідні двері і йде до хвіртки. Коли виходить за ворота, я підходжу до вікна вітальні, навстіж розчиненого через спеку і попри невблаганну грозу. Вчорашній дощик не послабив напруження, а гроза ніяк не вибухне. Я тримаю під рукою свій зошит і готуюся записувати якомога швидше й точніше їхню розмову.

— Кажи хутчіше, в мене мало часу, — починає Вейн.

— Я лише на пару слів: віддай мені мій бак, інакше я сам його заберу.

— Ти мені вже всі мізки виїв своїм баком!

— Ну, якщо виїв, нарости собі нові, але бак віддай!

Отакої, дивно, що пиріг із «Нутеллою» не завадив фронтальній атаці.

— Послухай, сьогодні мені не до цього. Хочеш бак? Приходь і забери, виродку. Спробуй переступити через оцю плиту і побачимо, що з цього вийде!

— Якщо ти так ставиш питання, то бак мені більше не потрібен.

— Он як! Молодець! Допетрав нарешті? Дійшло до тебе?

— Бак мені більше не потрібен, — повторює Дятел, — віддай мені мої п’ятнадцять тисяч євро. Я все знаю.

Те, чого ми так боялися, таки сталось. Бабця все чула, тільки вдала, що нічого не знає, і все розповіла. Дятел нетямиться від злості, труситься від голови й до п’ят і не збирається відступати.

— Віддай мені п’ятнадцять тисяч євро, що вкрав у мене твій синок. Або сам віддай, або я піду до карабінерів.

Вейн не відповідає, запалює цигарку.

— Мабуть, ти щось переплутав. Може, ти мав на увазі п’ятнадцять тисяч євро, що поцупив твій онук?

Дятел збентежений; цього Вейн і добивався. Напад — найкращий захист, головне — обхитати, знешкодити фланги, якщо тебе в лоб атакують головні сили супротивника.

— Мені карабінери сказали. Коли приходили до нас з оглядом, то повідомили, що основні підозри падають на твого внука.

Вейнів блеф настільки очевидний, що коли б Дятел був не таким йолопом, він би розреготався йому в обличчя.

— Хоча чому тут дивуватися?! Він же голубий, як усім відомо, от і доводиться платити за послуги. Одного тижня йому в зад вставляють прутня іспанці. Другого тижня закортить німців. А наступного йому чорних подавай. Іноземні прутні он які дорогі, тут нічого не поробиш! І платити доводиться готівкою: бам-бам-бам.

Ономатопея супроводжується вульгарним жестом рук: ребро однієї різко падає на долоню другої, ніби пачки грошей сиплються згори.

— Годі! Ти переступив усі рамки!

Це втручається бабця. Заходить на подвір’я через свою хвіртку, за якою досі ховалась (отака наша бабця, завжди вона десь ховається!), і готується до сутички з Вейном.

— І де вони, ці твої рамки?! Хто їх визначає, ви?! Ми всі знаємо, та й вам добре відомо, що його онучок — гомік і тільки й мріє, аби хто йому вставив. Чи ні?

Бабця не знає, що сказати. Поглядає на Дятла, хапає його за тремтячу руку. Але той виривається, розвертається і йде до своєї хати, ніби цілком переможений або розчарований мовчанням своєї подруги. Вона знала, а йому нічого не сказала. Бабця залишається стояти, не може придумати нічого розумного. Така простодушність у її вісімдесят років викликає у мене жаль, мені навіть захотілось кинутися їй на допомогу. Досить відповісти, що справа не в цьому, не має значення, що подобається і що не подобається Ніколасові. Але бабця розгубилася, бурмоче щось нерозбірливо, чим Вейнову броню не пробити. Не знає, як йому протистояти. Наголошує на вихованні, на повазі до старих: ти перегнув палицю, примовляє, не можна так розмовляти з літньою людиною. Я ж бо чула, про що ви говорили. Я знаю, що то справа рук Дієґо.

— Ану, відійди!

Ось знову з’явився Дятел, виринув із-за бабциної спини. Коли та відступає вбік, бачимо, як піднімається дуло Пушки. Наведене прямо на Вейна. Поганий видався день, я вже вдруге про це...