По тих, хто вижив, стрілятимемо знову

Четвертий зошит

Зараз, коли вже ясно, що нас от-от знову покличуть вечеряти до альтанки, мама з Вейном раптом заявляють, що їх несподівано запросили на вечерю. Напевно, саме так вони собі уявляють соціальне життя, якого ніколи раніше не мали.

Ми з Вербою собі чогось розігріємо з готового або підемо в альтанку. Відтоді, як мама вечорами не сидить більше вдома, бабця старається, як може, готує на роту і хоче, щоб усі просили добавки після кожної страви. Вони з Дятлом об’їдаються, запихаючи за обидві щоки, наче сто років не їли або голодівку пережили в дитинстві.

Дятел якраз дорозказує химерну пригоду, яка з ним сталася колись давно. Наскільки він пригадує, тоді йому було років дев’ятнадцять чи двадцять. Через якесь непорозуміння він опинився в одному автобусі з групою жінок, котрі їхали на екскурсію. Самі лише жінки, усі з Верони, — чи то робітниці з фабрики, чи то дружини робітників, — не має значення. Разом із ним в автобусі був і його друг — отой, що з Монте-Карло. На ніч автобус зупинився у невеличкому готелі, де мали ночувати і туристки. Вони з другом задля хохми вкладаються спати голими, виставивши на вітер прутні. Спершу, звісно, руками подбали про те, щоб прутні стояли як треба. Розчахують навстіж двері і вдають, ніби сплять. По коридору щохвилини снують туди-сюди туристки, молоді й не дуже, і зазирають до кімнати. Жодна не насмілюється увійти, але разом із тим не повідомляє про неподобство кому треба (черниці? чи фабричному начальникові?). «Ми просто так, для хохми», — уточнює Дятел. На тому байка закінчується, наприкінці нам не виголошується ніякої моралі. Треба так розуміти, що її слід віднести до циклу інших притч, призначених просвітити нас, молодих, що жінки (навіть заміжні, старі й на перший погляд благовірні) мають нездоровий інтерес до чоловічого члена.

Дятел сам затикається, запхнувши до рота здоровенну ковбасу. Згорнувши язика в трубочку, голосно цмокає, вбираючи сік, що тече з неї. Бабця, яка сидить поряд, з невимушеним хижим вишкіром вгризається у свинячі реберця, методично обсмоктує їх одне за одним, вимазавши жиром пальці й нігті.

— Чим ви сьогодні займалися?

Подумки дякую Вербі за його вміння вести розмову за столом. Зазвичай мовчання мене не дратує, але оце особ­ливе мовчання, що переривається лише сьорбанням та цмоканням, нагадує мені чимось недосвідчених підлітків, які жадібно й невміло цілуються, і через це викликає незручність.

Бабця опускає щойно обгризену кістку і розповідає, що вони вдвох (без його дружини, їй все ще недобре) після обіду ходили до кедрового гаю з мертвими птахами.

— Нам так добре, — каже з посмішкою, — ми задовольняємося дрібницями. От сьогодні, наприклад, один наш знайомий святкує дев’яносто сім років з дня народження і приніс нам пляшку ігристого. Під вечір стає прохолодніше, майже зимно, і я завжди ношу з собою шалика. Розповідаємо одне одному про свою молодість, отак і проводимо час.

Щоб якось зробити свій внесок у світську бесіду і запобігти новій мовчанці з прицмокуванням, я рішуче змінюю тему і запитую в Дятла, чи не знає він такого й такого, який працює сімейним лікарем. Пояснюю, що йдеться про батька мого товариша. Знаю, що Дятлові до вподоби патякати про інших, копирсатися у генеалогії, хто кому й ким доводиться. Його відповідь на таке запитання зазвичай викликає цілу низку розповідей про всіх родичів цієї особи до сьомого коліна, про їхні долі та амурні походеньки у шлюбі й поза шлюбом.

Дивно, але лікаря він не знає. Та все одно не здається: проводить глибокодумний аналіз прізвища і заявляє, що воно типове для пригірських кварталів нашого містечка. Отже, припускає, що той лікар, напевно, звідти родом. Народ там роботящий, чесний, кількох у минулому роздавило мармуровими плитами у кар’єрах.

Настає час для морозива. Бабця ставить у центр столу картонне відерце з морозивом «Самонтана».

— А мені що, на суху давитися?! — запитує Дятел. Вона підводиться і йде до хати. Повертається з пляшкою віскі в руці.

— Бач, який ласун! — говорить, маючи на увазі Дятла і витираючи йому жир з підборіддя великим пальцем.

Після морозива, коли алкоголь розв’язує їм язики остаточно, Дятел з бабцею починають розпитувати нас по черзі про наших дівчат. Подітися нікуди: боги альтанки вимагають жертви за частування. Допит має мало спільного зі звичайною цікавістю, характерною для інших дідусів та бабусь. Їм не достатньо знати, чи є у нас дівчата, чи вони добрі та вродливі й чи нас кохають. Вони вимагають подробиць. Згідно з їхніми уявленнями, ми з Вербою повинні мати скажене за насиченістю статеве життя. Зрештою, саме в цьому полягає сенс молодості: насоло­джуватися хаотично, невтомно, без крихти сумнівів, мук совісті та захисту.

Всі розповіді Дятла (він сам так каже або натякає) — то лише незначна частка його пригод із часів шаленої юнос­ті. У світі його фольклорних фантазій усі жінки з самого дитинства повернуті на сексі. Ось і тепер уже вкотре він повторює свою байку про дев’ятилітню дівчинку, яка полюбляла займатися коханням серед каштанів. А оскільки, за його уявленнями, світ із кожним днем стає все гіршим, Дятел гадає, що в наш час дівчата — вже з шести років усі німфоманки.

У розмову втручається бабця, хоче додати жіноче бачення сексу, який нерідко може вилитись у велике розчарування. От взяти б, наприклад, її. Початок 50-х, виросла у звичайній католицькій родині, юний Фабіано, який вразив її кількома дурнуватими жартами біля музичного автомата. Йде до вінця незайманою. Незайманою, як усі, уточнює. Ніби хоче підкреслити, що, на відміну від сьогоднішньої молоді, яка, за даними нічного випуску теленовин, схильна до ранніх статевих стосунків, у її часи йти незайманою під вінець не вважалося ні дивиною, ні заслугою, а просто-напросто нормою. У діда Фабіано великого досвіду теж не було. Жага до насолоди прокинулась у ньому пізніше, вже у шлюбі, з іншими жінками. То теж було нормою.

Першу шлюбну ніч вони провели у готельному номері. Після швидкої копуляції у нудній місіонерській позі в цілковитій темряві дідусь Фабіано скотився вбік, важко зітхнув і сказав, чи то стверджуючи, чи запитуючи: «Оце і все».

Бабця замовкла, Дятел наповнив собі склянку. Зависла пронизана сумом мовчанка. Мені кортить долучитися до розмови і сказати, що описувані ними двома світи — одна епоха, одне містечко, одні герої — якось не сходяться воєдино. Дятлів світ нагадує Содом і Гомору, де, крім дитячого сексу, повно зрад, гомосексуальних стосунків, інцесту, домогосподарок-повій, готових за кілька лір задовольняти неповнолітніх хлопчаків, яких іще не пускають до борделю. І описуваний бабцею патріархально-традиційний світ, у якому дівчата йдуть до вівтаря незайманими, гомосексуальність навіть за найменших її проявів лікують у санаторіях; чоловіки, які мали дошлюбні статеві стосунки, нехай і трапляються часом, але тільки в борделях ліберті, які нагадують картинки з казок.

Несподівано в мені наростає хвиля роздратованості. Можливо, через те, що я на мить відволікся і Дятел вдруге наповнив мою склянку, яку тепер примушує випити залпом. Можливо, через бабцю, яка допитується в мене про Іларію, про її тітку-путану, про те, хто і з ким спатиме. Можливо, через те, що мені набридли оці вечері, з їхніми нескінченними споминами, брудними, нетактовними, безглуздими жартами й натяками. Коли з нами був тато, наше літо минало інакше, мені здавалося, що тоді було більше порядку, що між усіма речами був логічний взаємозв’язок.

Якби Дятел міг собі уявити мій стан, він не почав би, як оце робить зараз, своєї чергової масної байки, цього разу про пастушку. Герої байки — він і дівчина з гірського селища, яку він здибав колись давно, коли ходив по гриби. Спершу вона його рішуче відшила, пригрозивши дати серпом по сідницях. Він не вгавав, а тому вона поступово змінила гнів на милість. Після швидкої зміни настроїв єдиною проблемою, що залишилася, був жених дівчини з крутим норовом, який у будь-яку мить міг вигулькнути невідомо звідки. До того ж виявилося, що вона незаймана, ревниво береже цноту для свого нареченого, послуговуючись традиційним методом через задній вихід. Дятел, який ніколи по слово до кишені не ліз, відразу погодився: «Ходімо на сінник, зробимо, як скажеш!»

Бабця щосили лупить себе кулаком по грудях, тому що ледве не вдавилася ковтком вина, почувши про такий несподіваний розвиток подій. Гадаю, на цьому байка і закінчилась би, коли б не надмірна бабцина цікавість: їй кортить дізнатися, чи справу таки було зроблено означеним способом, хоча вона й не згадує напряму, про що йдеться. Тобто її цікавить, чи можна додати ще один плюсик до Дятлових перемог. Він довго віднікується, відбувається жартами на діалекті, мінімізує, аж поки врешті не визнає, що коїтус таки мав місце, проти природи і за природою, тобто спереду і ззаду, extra et intra vasum.

«Ніколасові теж подобається ззаду».

Я міг би так і сказати, без зайвих преамбул, прямо, без ходіння навколо, без церемоній. Заради розваги я навіть перекладу цю фразу на діалект, готовий викрикнути її, як тільки стихне загальний регіт. Спершу така витівка здається мені вселенською дурницею; Верба часто по­вторює, що я пришелепуватий, і, мабуть, має таки рацію. Та вже через кілька секунд ота навіжена думка цілком мене захоплює, от-от готова вирватися назовні. І я вже сам боюся, що не стримаюсь і викрикну ті слова вголос, і всі очі будуть націлені на мене, а я не знатиму, як тепер викрутитися.

Ніколас — справжній придурок. Ми ж бо живемо не в 50-х, коли існували оздоровчі санаторії для божевільних. Тепер ніякого електрошоку, можна не хвилюватися.

Чого він боїться — що розчарує дідуся? Чи тримає все в таємниці, бо йому так вигідно: навідуватися сюди, нашвидкуруч вітатися із хворою бабусею і забирати грошенята з жилета?

А я от зараз скажу. Кожен повинен мати мужність бути тим, ким є: Ніколас — геєм, яких у світі повно, Дятел — дідом-бабником, у якого внук — голубий. Покінчимо з цим раз і назавжди.

Втуплююся поглядом у Вербу. У нього над верхньою губою пробиваються перші вусики, що робить його схожим на якогось південноамериканського революціонера. Він повертається, напевно, читає щось несамовите в моїх очах. Кладе мені руку на плече, ніби намагається утримати від чогось такого, чому й сам не може дати назви. Я вириваюся з-під його руки, штовхаю його коліном у стегно, у те саме місце, де в нього вже й так вискочив синець після удару минулого вечора.

— Ніколасові теж, — починаю голосно, щоб надати собі сміливості, — подобається ззаду, — додаю тихенько.

Верба добре все почув і аж рота роззявив від моєї божевільної витівки. Його шкіра, освітлена неоновою лампою альтанки, здається зробленою з алюмінію. А от Дятел з бабцею розвертаються у напрямку хати. Якесь електронне пищання перекриває мій голос. Воно лунає з пластмасового ящичка, що стоїть на табуретці і блимає червоним.

— Сигналізація! — вигукує Дятел, намагаючись скочити на ноги. Результат виходить сумний: старі ноги не слухаються і випростовуються поволі.

— О Господи, що відбувається? — промовляє бабця, зникаючи в темряві.

Дружина Дятла померла сьогодні на світанку. «Швидка» ніяк не могла знайти дорогу. Ми живемо у лабіринті подібних між собою вуличок та провулків, де купа будинків мають однакові номери з «а», «б» та «в». Тільки поштарці вдається відшукати потрібний, та й то після кількох років роботи.

Коли «швидка» нарешті прибула, Дятел заліз усере­дину слідом за носилками, на які вклали дружину. Бабця поїхала слідом машиною. Я хотів поїхати з нею, але вона наказала, щоб я залишався вдома і позачиняв вікна та двері, розчинені навстіж. «Не вистачає тільки, щоб румуни залізли й обікрали», — сказала, і я не сперечався.

Вейна немає, у нього якісь невідкладні справи у крамниці. Я прийшов із мамою та Вербою. Тіло вже перевезли з моргу до кімнатки, де пахне квітами, хоча всі квіти навколо штучні, а тому в мене виникає підозра, що тут десь має бути прихована система вентиляції, через яку подається освіжувач повітря.

Коли ми приїхали, я підійшов до Дятла, який сидів на лавці разом із бабцею, прямо перед входом до жалобного залу. Решта родичів товпилися осторонь і тихо перемовлялися між собою. Дятел був у тому самому жилеті, розхристаній картатій сорочці і старих черевиках, що й напередодні. Ні ми не додумалися привезти йому одяг на зміну, ні він сам не попросив. Я нагнувся, щоб поцілувати його в щоку і висловити співчуття. Він притягнув мене до себе за плечі й обійняв. Притиснув до себе, а я в ту мить почувався останнім лайном через сказане ввечері, хоча й був упевнений, що він не почув.

Мені вже доводилося бачити мертвих: моїх дідуся й бабусю з татового боку. Помічаю, що дружина Дятла якась неприродно жовта. На щоках аж зелень проступила. Вирішуємо, що то через ту саму речовину, яка накопичувалася у неї в крові. Я уникаю торкатися шкіри (її родичі легенько торкаються до лоба пальцями або губами) і думаю, коли я востаннє бачив її живою, хоча й не пригадую, коли це було. Про неї я нічого не знаю. Можливо, смерть потрібна ще й для того, щоб усвідомити: коли доводиться по-справжньому думати про інших, то виявляється, що ми про них узагалі нічого не знаємо.

Верба навіть просльозився, чим змусив розревтися й мене. «Ану, заспокойся!» — наказую сам собі. Терпіти не можу, коли рюмсають, особливо коли примушують рюмсати ще й мене. Непомітно витираю сльози, вдаючи, що поправляю комірець поло.

Ніколас приїхав із великим запізненням — значно пізніше за нас — своїм мопедом. Для такої нагоди вибрав сірі штани в смужку і піджак з чорного оксамиту. З нагрудної кишені визирає бузкового кольору хустка. Мотається між Дятлом та купкою родичів (упізнаю серед них Бовдура, біляву матрону — напевно, матір Ніколаса). Врешті вирішує бути поряд із Дятлом: гладить його по плечу, шепоче щось заспокійливе.

Ніколас — єдиний, хто ще не зайшов до жалобного залу. І білява матрона нагадує йому про це. Тоді він нарешті наважується, розправляє руками штани і переступає через поріг. Заходить і виходить менше, ніж за хвилину, — так само, як і тоді, коли його бабця була ще живою. Коли виходить, іде до Дятла, який автоматично лізе рукою до кишені, але в останню мить завмирає.

Не знаю напевне, які стосунки між дідом та онуком (мені розказували, що колись у дитинстві через невідомі мені родинні проблеми Ніколас жив з дідом та бабою), але вся ота показна любов, погладжування, нашіптування мені здаються нещирими. Ясно, що Ніколас уже все прорахував.

Бабця з нами майже не привіталася. Врешті, з нею теж ніхто не вітається. Всі родичі, що поступово збираються, поглядають на неї скоса. Особливо Бовдур, як на мене, невдоволений її присутністю. Один зі щойно прибулих, старий чоловік, запитує якраз його, безпардонно ткнувши в бабцин бік ціпком, що то за жінка сидить поряд із Дятлом. А Бовдур відповідає йому півголосом:

— А ти що, не знаєш? То його нова хвойда.

Дятел повертає до них голову. Я теж роблю крок уперед: можу все зрозуміти, і те, що така ситуація не всім до вподоби,— але публічні образи на адресу моєї бабці терпіти не збираюся. Роблю ще крок і відчуваю, що мене хтось утримує.

— Заспокойся, куди ти?

Це мама, тримає мене за футболку, не хоче, щоб я втручався. Що ж, доведеться змиритися з тим, що своєї гордості і сміливості в мене бути не може. Такі, як я, мають сидіти вдома над книжками, мовчки вчитися і не завдавати клопоту. То це таким мене хочуть бачити: тупим невігласом із телешоу?!

— Мамо, ти чула? Він обізвав нашу бабусю хвойдою!

— Не втручайся. Та й, урешті, не так він уже й помиляється...

Дятел якраз дійшов до гурту, що утворився навколо Бовдура. Втомленим рухом відсуває з дороги двох грудастих жінок і ступає в центр.

— Я почув, що ти щось белькочеш, — промовляє, — то, може, в тебе вистачить сміливості повторити це мені в очі?

— Аякже, — відповідає Бовдур, — кажу, що тобі хоч кілок на лобі теши. Навіть на мамин похорон приперся з однією зі своїх путан.

Дятел не відповідає. У нього тремтять руки, тремтіння поширюється на все тіло, аж до колін, які в цю мить здаються слабшими, ніж зазвичай. Оглядається на бабцю, яка жестами вмовляє його повернутися, гепає рукою об лавку, як роблять, коли показують дітям або котам, куди сідати.

Дятел різко розвертається і замахується на Бовдура. Але рухається так повільно, що пасинок легко уникає удару простим кроком назад. Бовдур теж розмахується, зараз почнеться бійка, але втручаюсь я. Його стримують двоє типів з вусами — таких однакових, що здаються близнюками.

Я вириваюся з маминих рук і підходжу до Дятла, якому зараз непереливки. Адже тепер усі родичі визвірилися на нього і стали на бік пасинка.

Я хапаю Дятла за рукав сорочки, відтягую його назад. Ніколас завмер на порозі жалобного залу, не знаючи, що йому робити. Озирається, ніби хоче сховатися в одній кімнаті з померлою.

Бовдур, якого тепер утримують-підтримують усі родичі, заводить недолуге звинувачення, перемішуючи італійську з діалектом. Звертається до них, повернувшись спиною до Дятла і моєї бабці. Каже, що то Дятел свою жінку порішив. У суді нічого не докажеш, мабуть, адже оцей звірюка і надалі стверджуватиме, що синці вона набивала собі сама, коли падала. Але ж усім відомо, що він її бив. Споконвіків, він сам це бачив, на власні очі, коли ще був малим, і на старості не перестав бити, — це точно. А якщо її вбили не його штурхани, тоді винне в усьому нещасливе подружнє життя з його обрáзами, насильством і зрадами, живе і не останнє підтвердження яких — ось тут, в усіх на очах. То його ноги більше не тримають? Зате духом він так і не вгамувався, просто з роками скоротив радіус дії своїх походеньок: з Європи до Італії, потім з регіону до провінції, з міста до кварталу, з кварталу до вулиці. Був бабієм, бабієм і помре.

Дятел слухає його з піною біля рота (піна — в буквальному сенсі, що капає йому з куточка губ). Як той при­чмелений боксер, що завдає відчайдушного удару наосліп, кричить на діалекті:

— Та я ж тобі за батька був! Я, оцей звірюка, був тобі за батька! Твій справжній батько, де він?! Усі знають, як воно було: повісився, бо був голубим і хотів утекти з одним типом! Його батьки прознали, не дали йому втекти, от він і повісився! А тебе й твою матір хто забрав до себе додому, га? Оцей звірюка, оцей дурень, що зараз стоїть перед тобою!

Я шукаю очима Ніколаса, але ніде не бачу. І його мопед теж зник.

Я не пригадую, чи мені колись доводилося бачити, щоб таксі так глибоко проникало у заплутані лабіринти тутешніх найвіддаленіших вуличок, аж до нашого провулка з його майданчиком для паркування. Коли дверцята таксі відчиняються, з машини вилазить колоритна фігура, яка цілком відповідає незвичній ситуації: здоровенний живіт, пишні на кшталт велосипедного керма сиві вуса, гостроносі чоботи, ковбойський капелюх і хустка на шиї.

Почувши дзвінок домофону, з дверей виглядає Дятел і підозріло придивляється до дивного типа. Спершу не впізнає. Чи, може, просто завмирає від несподіванки, побачивши перед собою живу карикатуру на американця — розбагатілого італійського емігранта, яким би його зобразив художник у коміксах. Вусань першим порушує мовчанку.

— Гей, придурку, — говорить, — ти що, не впізнаєш мене? Я — Недо!

Коли в очах Дятла нарешті з’являється слабкий проблиск свідомості, Недо кидає на землю спортивну сумку, яка до цього висіла в нього через плече. Я спостерігаю, як ті двоє довго обіймаються, хоча й поводяться незграбно через животи, що випинаються вперед у обох. На якусь мить мені навіть здається з мого спостережного пункту, що Дятел схлипує.

Поки Недо розташовується зручніше в альтанці, Дятел заходить до хати й виносить сулію свого особливого вина. Про всяк випадок (хто його знає, що вони там п’ють о третій дня у своїх америках!) прихоплює ще й пляшку віскі J&B.

Проте, на великий подив і розчарування Дятла, Недо заявляє, що з 1996 року не п’є алкогольні напої. Супроводжує відмову орацією про віру, родину і турботу про тіло як храм для душі. Натреноване вухо (моє натреноване тривалим переглядом телевізора) негайно розпізнає риторику колишнього п’янички, який подався у протестанти. Зніяковілий Дятел повертається до хати й знаходить пляшечку «Кродіно»[25].

— Тільки він теплий, як сеча, — говорить Дятел, вдаючи безтурботного, — треба додати льоду.

Недо розмовляє якось дивно: або на діалекті, або гундосить у ніс, коли намагається перейти на чисту італійську.

Вже через кілька хвилин, достатніх, щоб охолодити й випити «Кродіно», всі теми для розмови вичерпано: останні роки життя аж до смерті паралітички, мережа казино, що належить Недо, його перша дружина й американські діти, друга дружина й мексиканські діти. Болячки на старості. The end, my only frend[26].

Недо бере сумку, яку до цього кинув на землю, і починає в ній копирсатися. Виймає кілька невеликих предметів, яких з такої відстані не можу як слід роздивитися. Згодом бачу, як Дятел підводиться, йде до наших воріт і дзвонить. Відповідає мама і відхрещується від нього як може. Каже, що їй треба куховарити. Верби немає вдома, Вейн у крамниці. Доводиться йти мені самому і вигадувати поважні причини для решти.

Спершу Недо звертається до мене англійською. Я нічого не розумію; здається, у нього сильний південноамериканський акцент, але, можливо, це просто погана вимова.

— А він казав, що ти добре знаєш англійську, — каже мені Недо, — мені потрібен перекладач для моїх друзів-­американців, які приїжджають сюди у відпустку.

Я відповідаю, що розмовляю англійською на шкільному рівні — так собі, нічого особливого. Тоді Недо наказує мені порахувати до десяти. Вже на цифрі «три» перебиває мене, щоб виправити: «two» слід вимовляти з «т». А всі італійці замість неї вимовляють «ч».

Недо витягує із сумки пакунок з карамельками, зефіром, плитками шоколаду та іншою бридотою, якої повно у будь-якому супермаркеті, — бачу ще «марси» та «снікерси». Не розумію, навіщо було перти їх літаком аж з Америки.

Дятлові він подарував фішки з казино і невелику пластмасову рулетку з малесенькою кулькою всередині. Змушує нас вибирати: red or black[27]? Перекладає для Дятла, який вибирає чорне. Кулька зупиняється на червоному, і я виграю шипучу карамельку з лимонним смаком. Дятла, схоже, це розважає; на якусь мить він забуває — ми обоє забуваємо — про жалобу, труну, хризантеми[28], гнітючий смуток останніх днів.

Інколи поведінка Недо мене дратує: він поводиться з нами як із дикунами. Дятел не звертає уваги, для нього таке ставлення — як «дежавю» дитинства: мабуть, пригадує, як союзники-американці давали йому шоколадки й жувальні ґумки в обмін на фотографії з усмішкою.

Згодом Недо витягує із сумки алюмінієву табличку. Він уже знає про крадіжку — напевно, Дятел розказував по телефону. На табличці зображено револьвер. І напис, який Недо перекладає для нас слово в слово. Ідеться про заборону злодіям ступати на приватну територію, в разі порушення — неминуча смерть, спричинена вогнепальною зброєю.

Дятел криво посміхається і мовчки кудись іде. Здається, я здогадався, що́ він надумав. Так і є: повертається з Пушкою. Передає її Недо, який поводиться зі зброєю з певною невимушеністю, притаманною заокеанському жителю. Вправним рухом витягує патрони з магазину. Другим — заганяє їх усередину і зводить курок.

— І досі стріляє? — запитує, провівши пальцем по запиленому дулу. Дятел лається на діалекті, обурюється: і ти ще питаєш?!

Недо прицілюється у дикого голуба, що пролітає над садком нашого будинку.

—May I?[29]

Виникає непорозуміння, тому що Недо несвідомо запитує англійською, а Дятел думає, що йдеться про те саме запитання, що й раніше.

— Та звісно! — вигукує.

Від пострілу Пушки нам закладає вуха. Дятел тільки рота роззявив, не знаючи, чи гніватися, чи сміятися.

— Ти що, здурів? Це ж тобі не у вашій Америці, де стріляють, коли захочуть, як у тирі! Давай сюди!

Сміючись забирає Пушку з рук Недо і йде ховати її на місце. Недо шкіриться, каже «fuck», кахикає. Десь завила сирена сигналізації: напевно, на машині у когось із сусідів. Може статися, що хтось подзвонить карабінерам, адже постріл почули на сотні метрів. І комусь може спасти на думку, що стався черговий нещасний випадок із літньої кримінальної хроніки, коли від спеки, набридливих дружин та дітей у якогось голови родини здали нерви.

Недо — хоч би що: регоче, смикає за шкіряні шнурки своєї химерної краватки.

— Hit[30], — каже мені й підморгує, тикаючи пальцем у ту ділянку неба, куди щойно стрельнув.

До альтанки, лаючись на діалекті, повертається Дятел. Постукує себе по голові пальцем і повторює Недо сказане раніше: ти геть здурів, друже.

З нашої хвіртки виходить мама й питає, що відбувається, хто стріляв. Але Дятлові хочеться розважитись, і він непевно крутить вказівним пальцем у повітрі. Мама вітається і прощається з Недо, кладе на стіл начиненого шротом голуба і тягне мене додому.

До альтанки — на першу після похорону вечерю — приходять і Вейн із мамою. Іти їм не хотілось, але відмовитися й цього разу було б нечемно. «Що люди скажуть?» — приказувала, мабуть, мама Вейнові, щоб його переконати. У нашій маленькій галактиці ніякі аргументи не витримують проти згадки про те, «що люди скажуть».

Основна страва, з якої мені перепав лише крихітний шматочок, — застрелений голуб; мама принципово відмовляється його куштувати і навіть згадувати вголос. Вейн, як заправський мисливець, відмовитися не може, хоча й наголошує на тому, що Недо дуже ризикував, бо неподалік якраз проїжджала патрульна машина і йому могло добряче перепасти на горіхи.

Першу частину вечері присвячено розповіді, приправленій жартами, лайкою та сміхом, про те, як птах із неба потрапив на пательню. Якщо порівняти цю історію з фактами, свідком яких я став на кілька годин раніше, вона значно перебільшена, адже Дятел додає щось своє, прибріхує, перекручує. Як на мене, це наводить на певні роздуми щодо правдивості його традиційних еротичних розповідей про події, які відбулися сорок, п’ятдесят, шістдесят років тому. Адже таке віддалене минуле міг фальсифікувати навіть найскрупульозніший літописець, то що вже казати про Дятла.

Коли настає черга Недо говорити, він розповідає про казино, про те, як почав свою справу, як живеться в Америці. Дятел каже Вербі, щоб приніс карти. Мій брат уміє робити кілька фокусів із картами — принаймні вмів раніше, коли ще вчився у середній школі, і кожна вечеря в альтанці завершувалася виставою нашого Мега-Мага.

Верба віднікується, каже, що не пам’ятає, вигадує якісь патетичні причини: то пальці вже не натреновані, то карти старі й злежалися. Всі наполягають, і я теж наполягаю як можу, тому він нарешті здається. Абракадабра, фокус-покус: то тепер тобі соромно, Мега-Магу?

Верба приносить колоду, пробує перетасувати карти з колишньою спритністю. Хоча мені й здається, що навички не втрачено, він кривиться із вдаваним розчаруванням, морщить лоба і важко зітхає. Каже Недо, щоб вибрав одну карту, показує її нам, перш ніж покласти назад до колоди. Недо вибрав чирвову трійку. Верба швидко перемішує карти і раз-по-раз морщиться, тому що, на його думку, щось у нього не виходить як треба. Закінчивши, придавлює колоду долонею і проводить нею по столу, наче віх­тем.

— Як ти тоді казав: абракадабра, фокус-покус? — сміється бабця, тоді як Мега-Маг викладає поміж склянками та стосиками хліба звивисту стрічку з карт. Карти вже перевернуті лицьовим боком догори, лише одна залишається неперевернутою. Верба вказує на неї пальцем і витягує з загальної стрічки.

— Оця карта? — запитує, вказуючи на відмінність на її сорочці. На перший погляд, вона нічим не відрізняється від інших: той самий геометричний малюнок, який по кутках переходить у чотири червоні троянди. Але на цій замість однієї троянди зображено череп. І той череп тримає у зубах три чирви. На жаль, ефект несподіванки трохи змазується, бо настає із запізненням у кілька секунд: усім, окрім мене, доводиться начіпляти окуляри, придивлятися і по черзі роздивлятися малюнок.

— Як ти це робиш?! Та ти — справжній чарівник! — каже бабця.

—Stacked deck! — вигукує Недо. — Колода — мічена!

Замовкає на мить, поправляючи шнурки своєї дивної краватки.

— У моєму кази́но, — він робить наголос на другому складі, — за таке негайно загримиш за ґрати!

Від душі регоче. За ним регочуть бабця і Дятел. Регочемо всі, ніби ніхто й не помирав. Ні в кого той череп не викликає якоїсь особливої реакції, лише мені за цих обставин він видається недоречним.

Але розмова за столом уже перескакує на щось інше, тече, перекочуючись з однієї теми на другу, ніяк не пов’язану з попередньою. Від Мега-Мага — до чаклунства, зурочення і вібрацій Всесвіту. Тут у розмову вступає мама, яка вважає себе експертом у цій галузі. Вона щоразу привозить із супермаркету чергову книжку про це. Починає з базового рівня, з визначення різниці між білою та чорною магією. Потім переходить до недолугого переказу нещодавно прочитаної книжки: дурнуватого псевдо-наукпопу про магічну силу каміння. Її перебиває Дятел розповіддю про одну відьму, яка ще на початку 60-х жила в гірському селі поблизу мармурових кар’єрів і своїми ритуалами й чарами виливала переляк у дітей. І навіть через багато років, — божився він, — можна було запросто розпізнати тих, хто побував у її руках.

У Вейна своя теорія: магія — дуже суб’єктивна річ, придумана, щоб обхитувати бідний люд. Таким чином нами вже протягом століть крутять як хочуть. Он Церква — хіба не секта відьмаків у сутанах? А хрестини — хіба не той самий ритуал, щоб «вилити переляк» у малих дітей?

Таке трапляється нечасто, але трапляється: в розмову знову втручається мама, щоб заперечити Вейнові. Стверджує (тут я трохи відредагую її вираз), що не слід чесати всіх під один гребінь. Особливо коли йдеться про те, щоб розрізняти фокуси на розвагу публіці, соціальні або релігійні ритуали і, нарешті, — безпосередньо магію. Остання є споконвічною, первозданною вібрацією, що, без сумніву, впливає на Всесвіт. Деякі особи, зокрема чаклуни, здатні вступати з нею в резонанс, інші — ні. На думку якоїсь письменниці, котра написала книжку під назвою зі словом «споконвічно» щось там, такою вібрацією є Великий Вибух. Ті, хто спроможний керувати цими загадковими хвилями, хто здатний вступати з ними у резонанс, можуть проникати у виміри, які для решти смертних недосяжні. Для наочності таку взаємодію можна порівняти зі сприйняттям світлових і звукових хвиль. Наші органи чуття здатні сприймати їх в обмеженому спектрі, але існують деякі особи і тварини, які можуть бачити й чути їх у недоступних нам діапазонах. Життя та смерть — це не що інше, як швидкість коливання цієї самої первісної вібрації...

Бабця слухає мов заворожена, але наприкінці запитує якісь дурниці, перекручує слова, наприклад, «скокавічно». Слухаю мамині відповіді й розумію, що вона починає нервуватись. Бабця, як завжди захмеліла, бовкає, що можна було б улаштувати спіритичний сеанс. Дятел опускає голову й утуплюється поглядом у вазочку з морозивом.

Це вже занадто. Занадто навіть для нього. Я кажу, що дуже втомився, Верба красномовно позіхає. І всі разом ідемо спати.

[вирвано кілька сторінок]

Раз на місяць мама запрошує до нас Лауру — синьйору, яка допомагає їй із тим, що сама мама називає Великим Прибиранням, хоча, на мою думку, в нашій хаті й за малих прибирань завжди чисто, причепурено й приємно пахне. За день до приходу Лаури мама хапається за швабру й ганчірку і наводить кругом лад. Їй було б соромно, якби стороння жінка побачила її домівку неприбраною.

Таким чином, Великі Прибирання полягають в основному у великих балачках між мамою й Лаурою. Вони проходять із пилососом там, де немає пилу, натирають воском уже натерті меблі, перетирають усе натерте напередодні.

Звісно, я перебільшую, — я й сам це знаю. В основному такі Великі Прибирання служать для виконання ряду періодичних робіт: зняти і випрати фіранки й штори, вибити від пилу килими, навощити меблі, натерти спеціальним мастилом керамічну плитку на веранді.

Лаура дуже підійшла б Вейнові. Так само, як і він, вона має власну думку про все на світі, особливо про такі речі, в яких нічого не тямить. Це вона втовкмачила мамі в голову, що 11 вересня влаштували самі американці. Вона любить порозказувати про підступні міжнародні корпорації, які навмисно нас травлять шкідливим продуктами, щоб ми хворіли й змушені були купувати ліки, на яких наживаються кляті фармацевтичні компанії. Знову-таки, вона без упину плеще, що майбутнє освіти — це науково-технічний ліцей (тобто новий технічний, де немає гальм у вигляді латини), в якому й навчається якраз її синок.

Мама слухає, але говорить мало, лише примовляє: та ти що, справді, це ж треба. У цьому шоу Лаури її роль — другорядна. Незважаючи на їх несхожість у різних аспектах, Лаура мамі подобається. Мама каже, що наша помічниця по господарству багато читає і знає значно більше за багатьох професорів, хоча на перший погляд цього не скажеш.

Підбадьорювана маминою увагою, Лаура зовсім розпоясується і починає розповідати про приватні справи інших родин, інших домівок, інших людей, які запрошують її допомагати. Оскільки Лаура ходить і до бабці, саме від неї ми дізнаємося (я вживаю тут множину, тому що мама з Лаурою не говорять, а кричать з однієї кімнати в другу, тоді як я намагаюся читати й учитися), що Дятел остаточно перебрався туди. Всі його особисті речі переїхали до бабциної хати. Вночі сплять разом. А рано-вранці він переходить через двір і повертається до свого дому.

— Хіба ж можна отак жити у вісімдесят років?!

Це запитує мама, а я навіть не знаю, як зрозуміти її запитання: отак жити — це як? А що, було б краще, якби вони відкрито стали жити разом, незважаючи на суспільну думку? Чи вони повинні припинити у свої вісімдесят вдавати з себе закоханих підлітків, махнути на все рукою і доживати на самоті?

Тут у двері подзвонили: це поштар, каже, що треба розписатися в отриманні. Мама спускається сходами, цокаючи своїми черевиками на дерев’яній підошві, відчиняє хвіртку. Бабця вже на подвір’ї в Дятла, зашиває шкарпетки в тіні альтанки, а він тим часом розкладає пасьянс.

— Напевно, штраф прислали. Ото нема чого роз’їжджати постійно туди-сюди машиною.

Мама повертається й каже, що почула ці слова, промовлені бабцею чи то вголос, чи то пошепки. Розказує Лаурі, вони жваво обговорюють сцену, обурюються, накручують одна одну. Нарешті доходять згоди, що пора покласти цьому край, що поведінка бабці — яскравий прояв її недалекості й неповаги до власної дочки.

Присутність подруги надає мамі хоробрості.

— Ось я їй зараз покажу, отій сучці, — заявляє вона. Кладе ганчірку з мікроволокна, знову спускається сходами, перетинає дорогу й відчиняє хвіртку.

— Мамо, ходи-но сюди на хвилинку, будь ласка.

Бабця підводиться, кладе на стіл своє шитво і широко усміхається:

— Слухаю тебе, дорогенька.

— Чому ти така нещира зі мною?

— Нещира?! Що ти вигадуєш?!

— Ми всі тебе чули. Навіть Лаура, яка у мене в хаті. Коли я вийшла кілька хвилин тому, ти сказала вголос, що нема чого мені роз’їжджати постійно туди-сюди машиною. Три дні тому я тобі вже казала, що з мене досить. Ти вважаєш мене дурепою? Добре. Гадаєш, що я заслуговую на найгірше? Нехай так. Але принаймні тримай свої думки при собі. Або прийди і скажи мені в очі: ти — дурепа і заслуговуєш усього найгіршого. Ти що, за ідіотку мене маєш? Що це за коментарі сказані — не сказані? Чого ти добиваєшся?

Я нашорошую вуха, але не чую, що саме відповідає баб­ця. Лише чую, що через слово примовляє «дорогенька». Щодо решти, виходячи з уривків фраз, які долітають до мене, мені здається, що вона намагається наполовину заперечувати, наполовину мінімізувати. Що вона просто хотіла зрозуміти, чи й справді прислали штраф, і хвилювалася за доньку. Щось у цьому плані. А коли надсилають штрафи, значить, водій ганяє занадто швидко і керує машиною неуважно.

— Що з тобою? Тобі недобре? — останні слова я чую чітко, бо бабця промовляє їх голосно.

— У мене все добре, мамо. І годі повторювати, що мені недобре!

— О Господи, та що з тобою? Що з тобою робиться?

Знову та сама пісня: зараз візьмуться обговорювати слабке мамине здоров’я.

Чую зойк, бабця кличе на допомогу, гукає нашого сусіда-лікаря, кричить щосили: «Паоло!» Ми з Лаурою вискакуємо з хати. Мама знепритомніла, Дятел кладе її на цемент. Їй підклали купу шкарпеток під голову замість подушки.

Коли з’являється Паоло, то звинувачує в усьому спеку, підвищену вологість, низький мамин тиск і її слабке здоров’я, очевидність чого вона з такою люттю відмовляється визнавати.

Верба повернувся з Ельби і вирішив улаштувати пікнік у нашому садку, як зазвичай він робить це напередодні Фераґосто. Прийдуть його друзі, однокласники, будемо ми. Ще до того, як почнеться свято для молоді, з’являться бабця з Дятлом, щоб випити по келиху разом із нами й об’їстися закусками.

Вейн — не треба й казати! — командує грилем для приготування м’яса. Поряд із вогнищем на мармуровій підставці розклав рядком усі свої ножі: деякі — з Аргентини, решта — з супермаркету. Після кожних п’яти–семи розрізів бере точило, розвертається до садка і з пронизливим звуком точить лезо. Йому подобається поставати саме в такому образі: розпаленого мачо, який заправськи орудує ножами. Якщо зустрічається очима з кимось із дівчат, спокусливо підморгує: не бажаєш скуштувати свіжатинки?

Тільки він знає, як правильно нарізати м’ясо, як його засмажувати на грилі і як краще різати на шматочки, щоб воно як слід підрум’янилося. Щоразу, нанизавши черговий шматок і поклавши його на тарілку гостя, чекає, поки той спробує. Потім зі своєю особливою вимовою запитує завжди однаково: «Просмажено як годиться?» Навіть маючи на тарілці сирий закривавлений шмат м’яса, ніхто б не наважився сказати, що воно не просмажене. Отримавши позитивний відгук, Вейн повертається до гриля, витирає рушником піт з лоба і дмухає на вуглини, як бог Вулкан у жерлі Етни.

Прийшли навіть Рамона й Дієґо. Цього вечора вона дуже гарненька: засмагла, у легенькій квітчастій сукенці, волосся висвітлилося від купання в морі. А от у Дієґо вигляд — не дуже, хоча на перший погляд відразу й не второпаєш, що з ним не так. Одягнений у дорогі фірмові шмотки, у нових черевиках (білосніжних, ніби щойно з крамниці), але якийсь пригнічений. Він нагадав мені чимось одну фотографію з підручника з історії, з розділу про кризу 1929 року, на якій чоловік в елегантному, пошитому на замовлення костюмі просить милостиню на Волл-стріт.

Єдине, чого мені хотілось би, — щоб він не поводився як ідіот, не набридав друзям Верби, пропонуючи їм піґулки, таблетки та інші фармакологічні засоби для нічного сидіння над уроками.

Дзвонить мобільний: мелодія пісні «The Stolen». Рамона з Вейном перезираються як дурні: це твій? Ні, мій. Регочуть. Нарешті виявляється, що Рамонин. Вона відповідає, прикриваючи рот рукою, щоб захистити мікрофон від навколишнього гамору. Натиснувши на відбій, заявляє голосно (ніби гості тільки й чекали на її оголошення!), що Філіпо, на жаль, не прийде, бо дуже зайнятий, і вибачається.

Хтось із хлопців, щоб її позлити, навмисно запитує: «Який іще Філіпо?» Хоча й добре знає, про кого йдеться. Декого з дівчат відсутність Філіпо засмучує, це помітно з їхньої вдаваної байдужості, з деяких промовлених півголосом фраз, що викликають хвилю перешіптувань і пліток. Напевно, їм не до душі, що Філіпо вибрав молодшу, менш досвічену за них. Можливо, кажуть щось бридке, що часом чую від моїх однокласниць: то оця шмаркля йому робить мінет? яке там, вона ж іще вчора пішки під стіл ходила!

Бабця з Дятлом розмовляють між собою, присьорбуючи аперитив із просеко з сиропом ківі. Мама мотається туди-сюди з наповненими їжею тацями, тарілками і пляшками. Ми з Вербою розважаємо гостей. Якщо сказати по правді, я швидше намагаюся почути новини про Сару: чи вона обмовилася про мій подарунок комусь, чи пліткують уже про це і як саме. Але ніхто нічого не каже.

У садку гості збиваються групами, розходяться, щоб утворити нові гурти, постійно змінюють співбесідників і теми розмов. Помічаю, що кілька хвилин Дієґо розмовляє із Дятлом. Як на мене, він дуже схвильований, — невідомо, чому, наче почувається винним у чомусь. Я вирішую про себе, що «Преторіанці» тут ні до чого, так само, як і бандити-румуни. То справа його рук, разом із якимось дружком-злодюжкою. Розділили здобич між собою і влаш­тували великий шопінґ. Дієґо накупив одягу, золота, різних наркотиків для перепродажу. Але, мабуть, чогось не розрахував, перестарався, заліз у борги, не зумів розпродати взятий товар. І ось тепер у нього залишилося в кишені всього нічого, хіба що на нові черевики.

Дятел передає порожню склянку бабці, підходить до столу з напоями і стає в чергу за кількома дівчатами, що якраз наливають собі. Але то відволікальний маневр, тому що, як тільки бабця відвертається, Дятел лізе рукою до кишені сорочки (сьогодні ввечері він без жилета) і витягує звідти купюру для Дієґо.

Виходить, я нічого не второпав.

Аперитив і м’ясо на грилі якось відразу наклалися одне на одне. Вейн не втримався і почав роздавати м’ясо вже через дві хвилини після першого тосту. Сонце вже сіло, але небо ще не потемніло. Бабця з Вейном походжають між гостями з келихами в руках, іще не мають наміру залишати молодь розважатися без дорослих.

Дзвонять у ворота. Верба дивиться на годинник, швидко оглядає гостей і каже, що більше нікого не чекає.

Рамона аж світиться від радості: це, напевно, Філіпо, він полюбляє влаштовувати їй такі сюрпризи, спершу каже, що не прийде, а потім з’являється. Можливо, навіть з усім гуртом і з акустичними гітарами, щоб зіграти кілька нових пісень чи навіть присвятити одну їй на заздрість тим, які плещуть язиками.

— Діду, дідусю!

Рамона спохмурніла: це всього лише Ніколас. Приїжджав до Дятла, не застав його вдома, почув музику з нашого двору і швиденько здогадався, що й до чого. Мама відчиняє хвіртку, запрошує зайти: твій дідусь тут, проходь, вип’єш разом з нами.

Ніколасові двічі повторювати не треба. Він не сам.

— Це Хорді, — показує на задохлика з вусиками, — мій іспанський друг, він тут на канікулах.

Обидва вдягнені як морячки-близнюки: у смугастих кофтинах, на Ніколасі біло-синя, а на Хорді — біло-зелена. Обидва у полотняних бежевих штанцях й еспадрильях. Обидва засмаглі, носи трішки облупилися.

Всім усе ясно. Всім, окрім Дятла, який поплескує мене по плечу і — ви тільки уявіть собі! — каже на діалекті:

— Мій онук привів підкріплення. Глядіть, не ловіть ґав! Вони такі прудкі, що вам після них нічого не залишиться!

Звісно, він веде мову не про реберця з барбекю, а про дівчат. Я помітив краєм ока, що всі пороззявляли роти й уважно прислухаються до нашої розмови.

— Які гарненькі! Де надибали?

Одна білявка на ім’я Елена (здається, дівчина Верби, але я не впевнений, у нього там сам дідько не розбереться!) тицяє пальцем на еспадрильї.

— У Барселоні! Це Хорді мені привіз.

— Яка краса! І мені такі хотілось би!

Ніколас перекладає Хорді її слова, той відповідає на суміші каталонської з італійською. Каже, що у вересні знову повернеться, і якщо вона хоче, то він і їй такі привезе. «Для усіх аміґос, яким захочеться», — додає радісно.

Хлопці теж жваво обговорюють їхню появу, але натякають здалеку. Вдосталь лунає і дурних натяків на кшталт: обережно, ходіть поближче до стіни, не нахиляйтеся, якщо ненароком впустите пластикову виделку.

Один із друзів Верби стоїть поряд з Хорді. Каже, що побував у Барселоні зі шкільною екскурсією. Рамблас, модернізм, Ґауді. Потім переходить до практичніших питань: знамениті тамтешні футбольні вболівальники «блауґрана», торги між клубами за гравців. Хорді виявляє неймовірну ерудицію, багатьох здивувало, що він так доб­ре розуміється на футболі.

Темніє. День виявився спекотним і вологим. Тихо, анішелесь. Ніколас витягує із заплічника велике віяло і починає обмахуватися.

Хорді щось запитує каталонською.

— А твоє ми на морі забули, — відповідає Ніколас, — іди-но сюди, обійдемося моїм.

Туляться одне до одного, щока до щоки. Мені незручно. Особливо соромно за Дятла, який уперто нічого не хоче помічати. А ще — соромно за себе самого, за свою ідіотську фразу тоді в альтанці. Врешті, що ще має зробити Ніколас, надати офіційне свідоцтво з печаткою?

[вирвано кілька сторінок]