По тих, хто вижив, стрілятимемо знову

2

Останні сторінки я прочитав ніби в тумані, ледве розбираючи закреслене. Проводжу рукою по гребінцю вирваних трьох–чотирьох сторінок наприкінці зошита. Підводжуся з дивана, йду до ванної і нахиляюся, щоб попити з-під крана. «Зачекай хвильку, щоб збігла вода!» — чується мені материн голос.

Звісно, це тільки в моїй уяві, але від цього мій стан лише погіршується.

Тепер я знаю, чому Марчелло називав мене Вербою: він пише, що я був тонкосльозим, як плакуча верба. Та якби довелося розказувати мені, я б сказав, що все було навпаки. Я добре пригадую його напади відчаю і люті, як він зі злістю кидався речами (помаранчами, склянкою), як я лякався, а мати тяжко й сумно зітхала. «Що з ним таке?» — допитувався я в неї малим. «Нічого, — відповідала вона, поправляючи мені проділ на голові рукою, — просто твій брат рознервувався трішки».

Коли з Марчелло таке траплялося, то була лють, притаманна зазвичай спокійним за вдачею людям. Ніби під час нападу злості вони гніваються на саму злість, якій вдалося вивести їх із рівноваги.

Але про його суїцидальні фантазії я і гадки не мав... А щодо закресленого... Та ні, не треба все так спрощувати! Скільки у мене самого інколи з’являлося химерних думок у голові, від яких я негайно відмахувався, як від набридливих мух, навіть не надавши їм ваги?

Але все одно: із закресленого можна зробити висновок про агресію Марчелло, яку він намагався придушити. Та агресія, коли вибухала, змушувала його проклинати Вейна і водночас захоплюватися ним.

На прочитаних сторінках я не знайшов жодного надмірно різкого слова, неприкритої ворожості чи образи. Кожна фраза продумана, кожне речення сухе й виважене і через це сприймається гостріше. А коли зайве не можна було закреслити, він виривав сторінки.

Керуючись правилом, яке він сам для себе запровадив — підлітковим самітництвом ченця, в якому було місце лише для книжок із небагатої за вибором місцевої бібліотеки та піднесених до рівня золотого фонду фільмів центрального телебачення, — Марчелло намагався відшукати прихований зміст того, що залишалося незбагненним для мене, для нас. І не мало значення, що за це доводилося платити такою високою ціною: бути дивакуватим створінням в очах інших. У жодному зі всесвітів, — так пише він сам, — жодна нормальна дівчина, якась Сара, не змогла б скласти йому пару.

Я забув перевести наручного годинника, і тепер мені доводиться підраховувати різницю в часі; виходить, що вже повернуло на першу годину, і мені слід поспішати, аби не запізнитись. Я вже заїжджав до матері на хвилинку вчора, перш ніж поїхати до ріелтора. Пообіцяв, що повернуся сьогодні на обід, і тепер пошкодував про обіцянку.

Мати живе у багатоквартирному будинку, в квартирці, що нагадує одну із десятків бджолиних сот, де на сходах стоїть запах їжі упереміш із лимонним засобом для миття, ліфт просякнутий смородом диму, а з-за майже всіх дверей практично в унісон лунає телевізійний випуск новин.

Шостий поверх.

Мати ще й досі вродлива, навіть у халаті лікарняно-блакитного кольору, який, на її думку, якнайкраще відповідає її літньому віку. Вона запрошує мене до вітальні, а сама повертається над чимось чаклувати на кухні.

— Ти вже закінчив?

— Іще ні. Почав відкривати коробки і... Самий мотлох, ти мала рацію, але я вирішив таки перевірити кожну, гмм... гмм... для певності.

Через брехню на мене нападає кашель, прошу склянку води, п’ю ковток за ковтком і походжаю по вітальні. Зупиняюся перед колекцією дельфінів, деякі — з муранського скла, а решта — китайський непотріб. Збоку біля вікна стоїть запилюжений фікус; я торкаюся одного листочка і розумію, що він штучний. Мене це не турбує, я звик до провінційних інтер’єрів, до браку витонченості, до суміші запахів на сходах і в ліфтах; вони мені навіть подобаються певною мірою.

— Алесандро де?

— Там, — мати махає рукою в коридор, у напрямку ванної і спальні. — Зараз піду заберу, — додає, відчувши у моєму мовчанні відтінок незручності.

Я ніяк не можу прийти до тями через зміну часового поясу, і, коли широко й гучно позіхаю, мама знову повертається до вчорашньої розмови, яку, як я сподівався після останнього телефонного дзвінка, вже завершено:

— Міг би й тут залишитися. Не розумію, навіщо витрачати гроші на номер у готелі, якщо у тебе тут є домівка?

Я відбріхуюся, кажу, що не хочу нікого турбувати, що в мене безсоння і що мені можуть зателефонувати по роботі прямо серед ночі. Але правда в тому, що я не можу змиритися з думкою, що оце місце — моя домівка. Єдино прийнятний для мене спосіб погодитися з перебуванням тут — вважати себе туристом, невільним мандрівником, дипломатом, що виконує важливу місію.

Окрім того, де вона мене розташувала б на ночівлю? Спальня в квартирі одна, диван малесенький, а в мені метр дев’яносто зросту. Хочеться сигарету, хоча я ніколи в житті не палив; і це безглузде відчуття наганяє на мене великий смуток.

Заходь, Алесандро.

Якби Марчелло міг побачити його зараз, — кентавр у візку, бабій на пенсії, мінотавр із Паркінсоном, колишній актор пеплумів[10] зі здутими мускулами і зниклою засмагою, — то він, можливо, не був би до нього таким суворим?

Мене все влаштовувало, я просто не замислювався, — тут мій брат має рацію. Часом Алесандро поводився хвалькувато, але ніколи мене не принижував і не ображав. Чи я, може, і цього не помічав. Звісно, він захоплювався дешевими вестернами (Вейн[11]! Я усміхнувся, коли вперше наткнувся на це прізвисько...), ні разу в житті не розгорнув жодної книжки, але мені кортіло зауважити Марчелло: а що ти хотів, дорогенький, це — провінція! Тут вибрати інший шлях означало б приректи себе на нещасливе животіння, терпіти зневагу з боку таких вертихвісток, як Сара, і ціле літо нидіти у власній кімнаті над перекладами з грецької та читанням російських класиків. Воно того варте?

Настав час, коли Марчелло, напевно, і сам це усвідомив. Ті фільми й книги, в яких він шукав відповіді на свої запитання, щоб утамувати душевну тривогу, лише ще більше його непокоїли. Ми — всі інші — читали мало й абищо, дивились якісь дурниці, але у нас все було добре (мабуть, саме через це!), бо ми над цим не замислювалися. Алесандро, так само як і ми, був людиною легковажною і щасливою.

У моїх особистих згадках з підліткового віку Алесандро постає примітивним, але добрим. Він дуже кохав маму, любив її дітей, піклувався про мене і, без сумніву, про Марчелло. Просто вони одне одного не розуміли. Говорили різними мовами, і ніякий перекладач би їм не допоміг. Це все одно, як коли б середньовічний італійський абат опинився у вігвамі воїна з племені навахо.

— Тобі солі?

То я помилково сприйняв спазм руки за намір потягнутися по солонку. Алесандро не відповідає; навіть якби він схотів заперечно хитнути головою, вийшла б ціла нескінченна череда похитувань. Мама сумною посмішкою просить мене не звертати уваги. Зависає мовчання, намагаюся порушити його своїми жартівливими розповідями про тропічні обіди у тещі та про свою заокеанську родину. Запевняю, що приїдемо провідати їх усі разом на Різдво. Замовкаю, коли помічаю на підборідді Алесандро цівку слини, яку мати швиденько витирає краєм серветки.

Якби Марчелло її зараз побачив такою — колишня коханка, а тепер доглядальниця, колишня подруга життя, а тепер нянька, як і раніше — офіціантка, а тепер іще й санітарка-медсестра, — можливо, подобрішав би до неї?

Я тоді нічого не помічав, мене все влаштовувало. А от мій агресивно налаштований, депресивний, невдоволений і вразливий брат підмічав усе.

Повертаюся до старого будинку, а це п’ятнадцять хвилин автівкою. Я пообіцяв мамі заїхати наступного дня зранку, перш ніж завезти ключі ріелторові й вирушити у зворотну путь. Щоб надати цій безглуздій подорожі хоч якоїсь користі, я наперед домовився про ряд ділових зустрічей у Мілані, де наша фірма готується відкрити свою першу європейську філію.

По дорозі відчуваю, як у душі наростає роздратування на Марчелло. Щоб знайти якесь виправдання цьому химерному почуттю, мені доводиться вдатися до старого психологічного фокусу: насправді це ти гніваєшся не на свого брата, умовляю себе самого, ти гніваєшся на автора зошита, на його безжальність, що прирівнює його описи до щоденника камікадзе.

Що ж, хай так. Стенувши плечима, примушую себе повернутися до читання. Хочу дізнатись, чим усе закінчиться, хочу почути його виклад фактів — уперше і востаннє.

Коли прямую стежкою, натикаюся очима на запитливий погляд кота: очиська примружені, розтягнувся на кам’яній огорожі, вилежується на сонечку. У нього все доб­ре, а йому байдуже. Брязнула хвіртка, вийшла молодша донька Паоло — ота, що засмагала топлес. Вивела з двору велосипед, на ходу намагаючись запхати рушник до переповненого кошика. Зараз, ізблизька, помічаю, що вона таки вродлива, принаймні гарненька. Чи то через веснянки вона здається мені такою привабливою? Вона нагадує мені Елену — мою колишню біляву, веснянкувату й безжальну однокласницю, котра якраз того літа розбила мені серце.

Доньці Паоло, нашого давнього сусіда, років, мабуть, стільки, скільки нам було тоді. Якби раптом сталося химерне викривлення часового простору, чи могли б ми з Марчелло в неї закохатися?

— Ти, напевно, мене не знаєш... я колись тут мешкав, — махаю зігнутою в лікті рукою у напрямку нашого будинку, ніби від мух відмахуюся, — твій татко вдома?

Мені закортіло привітатися із Паоло, хоча ми з ним і давно вже не бачилися.

Її обличчям пробігає тінь, рушник нарешті знаходить своє місце в кошику.

— Він помер два роки тому, — відповідає, — від хвороби.

Я аж остовпів від несподіванки, бо нічого не знав. Коли повертався сюди востаннє, ні з ким із сусідів не спілкувався, а мама, мабуть, забула мені сказати. Уточнення щодо хвороби, зроблене після паузи наприкінці, нагадує мені (навмисно?), що померти можна не лише від хвороби. А ще й від іншого.

Хтозна, що їй про нас нарозказували; хтозна, що про нас розказують.

Я висловив їй співчуття, як годиться за таких обставин, сам дивуючись, які банальні фрази злітають із моїх вуст. Дівчина терпляче мене вислухала, хоча було ясно, що нудьгувала.

Нарешті ми попрощалися, і я вирушив до будинку. Поро́сла люцерною виямка нагадала мені те місце, де стояла тополя, яку потім спиляли через бабину забаганку. Ох, і вдача була у бабці! Я ловлю себе на думці, що її образ найвдаліше відтворився під яскравими мазками Марчелло: на загальній палітрі притаманна їй душевна обмеженість дуже вдало змішувалася із симпатією.

Минаю будинок Карло (тобто «Дятла», як називає його Марчелло), проходжу повз рештки навісу, зруйнованого бураном, який минулої зими порозкидав черепицю на десятки метрів навколо. Пригадую мамин відеодзвінок після того апокаліптичного випадку. Але ми таки вижили. Мабуть, уцілів і схований за густими заростями очерету сарай для інвентаря, якщо його не захопило смерчем.

Не знаю навіть, кому може спасти на думку купити оці занедбані будинки. Якщо дивитися на них звідси, вони нагадують руїни давнього поселення ацтеків, що давним-давно загубилося в джунглях. А вимерла цивілізація — це ми.

На верхньому поверсі нічого не залишилося. Хоча я вже й перевіряв усе зранку під час свого швидкого огляду, все одно піднімаюся, підштовхуваний несвідомою потребою у прощальному обході.

З моєї маленької кімнатки видно коридор, що веде до спальні Марчелло. У кутку стояло ліжко, а поряд, як свідчить світлий прямокутник на пофарбованій стіні, — письмовий стіл.

Післяобіднє сонце світить прямо через щілини віконниць, і тільки тепер я помічаю те, що вранішнє освітлення від мене приховало: на стіні, біля якої стояло ліжко, в узголів’ї видно темну овальну пляму, від якої тягнеться така сама темна довга стрічка, що поступово світлішає, аж поки не зникає. Мені хочеться плакати, виплакатися раз і назавжди, але не можу. Відчуваю не стільки журбу, скільки злість. На нього, на цей дім, на те, якими ми були.

Ота тінь, що залишилася на стіні, — оця настінна плащаниця, якої я не помітив, коли в кімнаті ще були меблі, — це відбиток змученого спекою тіла. Тіла, що обливалося потом літніми ночами і шукало прохолоди, притискаючись до стіни.

Ну, от побачив я цей слід, і що мені тепер робити? Провести по ньому рукою? Замість цього мені кортить ударити ногою, ось що мені хочеться зробити! Спускаюся сходами на перший поверх і падаю на диван. Окрім сигарети, зараз би ще кави. Мама забула її зварити, а я — попросити.

Разом із нестримним бажанням піти звідси відчуваю болючий обов’язок залишитися. Зошити так і лежать на столі — там, де я їх покинув уранці. Розгортаю другий із рішучим наміром не вставати, аж поки Марчелло не закінчить свою розповідь.