По тих, хто вижив, стрілятимемо знову

Третій зошит

Це літо можна описати як довгий, нескінченний бенкет в альтанці, що, залежно від смаку, настрою, уяви або особистих нахилів автора, міг би набрати обрисів бенкету Трімалхіона[18], вечері Кипріяна[19] або «Великої жратви»[20]. У мене таке враження, ніби вдень взагалі нічого не відбувається. Зранку я вчуся, після обіду читаю або дрімаю. Інколи дивлюсь якийсь старий фільм по телевізору. На морі був двічі або тричі, ще на початку червня. Мені там якось незручно, цілий день в оточенні людей у самих трусах, і сам — теж у трусах. Верба — навпаки: стирчить на морі зранку й до вечора, п’ятнадцятого червня вже так засмаг, що нічим не відрізнявся від чорношкірих продавців напоїв на пляжі. Увечері я теж рідко куди ходжу. Сам винен: не захотів мопеда, хоча бабця і збиралася мені його подарувати.

Вчора на вечерю з’явився Дієґо. Мама якось сухо кинула йому «чао!» і пішла на кухню, пославшись на те, що їй треба приготувати ризотто. Вейн привітав його своїми звичними фразами, промовленими награно-радісним тоном, який у його вустах лунав патетично: «Що ж ти, сину, не приходиш, геть забув про старого батька! Іди-но, я тебе обійму! Не забудь відігнати скутер на техогляд!» Після традиційних вітань ми нарешті всілися. Чи треба уточнювати, хто сів на місце хазяїна? Збагнути природу Вейна просто, вона нічим не відрізняється від природи півня: захищати власну територію, кукурікати в однаковий час, не підпускати близько інших самців, домінувати над самками. Якщо говорити мовою інформатики, поведінку півня чи Вейна можна описати п’ятьма рядками програмування: стимул-відповідь, нуль-одиниця, одиниця-нуль, in case of X event then Y.

«Йоп, ти бачиш?! Йоп, як кльово!» Дієґо теж далеко від батька не відійшов. Поки їмо, по телеку показують «3х4 — найкумедніше домашнє відео». Вейн, для якого мовчання взагалі нестерпне, під час перегляду телевізора у компанії з іншими перетворюється на телекоментатора. Голосно, своїм базовим словниковим запасом описує те, що ти й так бачиш на власні очі, пояснює, чому сталася та чи інша річ, намагається передбачити (і помиляється!) слова героїв на екрані. Так само, як і приматам, йому невтямки, що показувані на екрані події — то лише зображення, привиди, химери, вони не відбуваються зараз, отут, у цьому пластмасовому ящику.

— Ні-ні... не треба, припини! Буде боляче! Я тобі кажу, що буде боляче!..

На екрані чоловік заліз на високу драбину і хоче спиляти гілку мотопилкою.

— Ні... ні... ні...

Гілка несподівано ламається пополам, падає, б’ється об драбину (бем!), лісоруб втрачає рівновагу, не втримується і летить униз (уууууууу, бу-бух!). Кожна історія супроводжується звуковим рядом, як у діснеєвських мультфільмах про Віллі Койота.

Новий сюжет: кран піднімає обв’язаний тросами катер. Один із тросів несподівано обривається (трісь!).

— Зараз наробиш ділов! Стережися, друже, бо зараз такого накоїш! Це я тобі кажу!

Обривається другий трос (бемц!). Іще один (тень!), а потім — іще один (дзинь!). Бідолашний робітник усіляко намагається врятувати катер від падіння, але тільки погіршує справу, чим ставить під ризик рівновагу самого крана. Кожні дві-три секунди лунають вставки записаного сміху.

— Та ні ж бо, ні!.. Зараз бехнеться — втрат буде на мільйон, не менше! (Він і досі робить підрахунки у лірах). А потім що робитимеш?!

Катер падає на цементну поверхню причалу (бах!), тягнучи за собою кран, що валиться на бік (бе-бех!) і стрілою зачіпляє невеличку будівлю (трісь!).

— Ви бачили?! Який йолоп, це ж треба!

Дієґо регоче як дурний, широко роззявивши рота. Час від часу в нього смикається щока, чого я раніше не помічав, від шиї і до носа. Вейн занадто зосереджений на неймовірних пригодах із «3х4 — найкумеднішого домашнього відео», щоб помітити щось аномальне в Дієґо. Насамперед — взуття. Як це Вейн і досі не замислився: звідки у його синка гроші на таке взуття? І куртку. І новий мобільний. Сережку він давно носить (іще з третього класу середньої школи), але якщо раніше в нього у вусі було звичайне колечко, то тепер звисає хрестик із білого золота. На шиї у вирізі футболки видно ланцюжок з такого самого металу.

Поки я спостерігав, як він заливається реготом від споглядання туристичного літака, який під час посадки загорівся, мене несподівано охопила тривога: а що, коли Дієґо виставить мені рахунок за піґулку? Може, краще було не викидати її, а зберегти і повернути йому зі словами «дякую, але це не для мене»? Або я міг би сказати йому, що спробував, але відчув себе недобре, більше мені такого не треба, мене ледве не спіймали на гарячому (таким чином можна було б натякнути, що моя мати, викривши мене, обов’язково повідомить Вейна).

Але зі мною та Вербою він майже не спілкується.

— Чао, хлопці, побачимося при нагоді! — кинув уже на ходу після вечері. Потикав пальцем в екран iPodа, начепив навушники і поїхав.

Сьогодні вранці дзвонив татко. Верба ще був удома, отже, ми увімкнули голосний зв’язок і поговорили разом кілька хвилин. У татка там було за північ, і він дав нам послухати якусь тропічну комаху, схожу на цикаду, але втричі більшу, яка не дає спати цілу ніч.

Він іще раз запевнив нас, що в листопаді приїде, два­дцять третього. Сказав, щоб чекали, поїдемо разом у гори. У дитинстві, коли ми були ще малі, ми разом піднімалися майже на всі найбільші вершини Апуанських Альп: Саґро, Піццо-д’Учело, Панью-делла-Кроче, Форато, Тамбуру.

З вікна моєї кімнати видно тільки Саґро. Звісно, це не найвища вершина, але звідси справді вражає. Якщо дивитися на неї з долини, закриває собою навіть Пізаніно, а вона вища метрів на двісті. Замислююся, який висновок можна з цього зробити, але на думку спадають лише патетичні афоризми.

У деякі особливо невдалі дні споглядання гірських вершин з мого вікна мене втішає. Здається, ніби татко нікуди не їхав; досить взути туристичні черевики і піднятися в гори, до гірського притулку, де він на мене чекає; і тоді все стане, як і було раніше. Можу переконати самого себе, що не роблю цього лише через власну лінь.

Я за ним сумую, та насамперед сумую за численними дрібницями, за його незначними звичками, як от говорити нам назви рослин. Коли йдемо кудись разом, він показує нам дерева і рослини і постійно повторює їхні назви — спершу простонародні, а потім і латинські. А згодом влаштовує опитування мені й Вербі, а ми ніколи не можемо дати правильну відповідь.

Рамона на сьомому небі від радощів. Сьогодні вони з Вейном побували на концерті Філіпо. Все пройшло просто чудово, вона вигукнула «сюрприз!», і він поцілував її в усіх на очах, а тому всі тепер знають, що вони зустрічаються.

Вейн збуджений, як юна фанатка, розмахує десятком CD-дисків з автографом Філіпо, яких набрав, щоб роздавати друзям і знайомим. Батько з донькою наклацали два рулони фотоплівки двома одноразовими «мильницями». По дорозі додому заїхали до фотоательє, щоб проявити і надрукувати знімки. Більшість фото вийшла погано через прожектори на сцені, решта — все чорне.

Коли їхній емоційний орґазм нарешті стих, — ми всі разом сидимо за столом перед вимазаними томатним соусом тарілками, — Вейн спохмурнів. Ніби занадто розслабився і тепер має взяти ситуацію під контроль. Ось знову говорить тим самим награно-показним тоном, яким звертався раніше до Дієґо:

— Ну, а до університету вступати ти збираєшся?

Рамона неуважно поглядає на мене і на Вербу, бо спершу подумала, що це запитання стосується нас. Потім напружується, піднімає голову. З її непевної реакції не зрозуміло, чи тема університету для неї нова, чи вони вже раніше вели про неї мову. Але це безглуздо, адже Рамоні ще довго вчитись у школі, перш ніж доведеться вирішувати.

— Не знаю, тату, я ще про це не думала, — відповідає.

Те, що ми з Вербою підемо до університету, — поза сумнівом. Ми ще не знаємо, на який факультет, але це деталі. Я вивчатиму щось гуманітарне: філософію, літературу або історію чи археологію. Верба запишеться на економічний або інженерний. Учора за вечерею Дієґо заявив, що наступного року піде працювати. Можливо, тому Вейн заговорив на цю тему з Рамоною. Дієґо говорив швидко, ковтаючи слова, повторював, що хоче подорожувати, щоб учитися різним ремеслам, пожити між різними людьми, набратися досвіду.

Вейн вагався: з одного боку, розумів, що та розмова з сином була важливою. А з другого — не хотів відмовлятися від задоволення стежити за історіями в «3х4 — найкумеднішому домашньому відео». До того ж мить була вирішальною: на екрані якраз показували те, що він називає «вихором». Маю на увазі серію коротеньких відеосюжетів про падіння та інші халепи, що супроводжуються бадьорою музикою (вчора ввечері, наприклад, вона супроводжувалася пісенькою «Surfin’ Bird» від рок-гурту «The Trashmen»). Не встигаєш посміятися з кошеняти, що впало у воду і перелякано втікає, як уже черга товстуна, котрий під час плигання з трампліну розламує його навпіл і б’ється обличчям об край басейну. І відразу тобі показують азіатського малюка, який перехиляється через бильце ліжечка, падає і плаче. Як смішно!

Під час розмови Дієґо поводився неадекватно (можливо, почасти під впливом музики), смикання щоки від шиї і до носа помітно посилилося, зіниці розбігалися у різні боки, як кульки в пінболі. Напевно, так діяла на нього піґулка, яку він прийняв, перш ніж приїхати на вечерю, щоб поговорити з батьком і підвести розмову до важливої теми у найнеприйнятнішу для цього мить, тобто під час його улюбленої інтелектуальної програми для дорослих. Поки Дієґо швидко перераховував усі види досвіду, що їх йому кортіло здобути, та місця, де хотів побувати, рукою він смикав себе за вухо з хрестиком із білого золота. А ще перекладав з місця на місце ніж та виделки: то вилаштовував їх поряд, то навхрест, то брав у руки, то знову клав на стіл, як маріонеток у ляльковому театрі.

Розмова пройшла без ексцесів, Вейн буркнув «Побачимо», і тим усе закінчилося. Дієґо на хвилинку зачинився у туалеті, потім з’їв іще одну порцію морозива і пішов.

І ось тепер, через добу після події, Вейнові надумалося влаштувати несподіваний допит Рамоні.

— Але що тобі хотілось би робити, як виростеш? Ти вже вирішила?

Рамона на мить замислюється, водить пальцем по вишитому зображенню ромашки на скатертині.

— Хочу стати візажистом, — каже, — робити макіяж.

Вейн мовчить, поглядає на нас, потім переводить погляд на мою матір, а та йому всміхається. Дивиться на мене. Дивиться на Вербу. Чекає на нашу реакцію, на схвалення? Я намагаюся зберегти якомога байдужіший вираз обличчя.

— От і добре, — каже нарешті, і ми всі полегшено зітхаємо. Pater familias[21] ухвалює вибір голосним відригуванням. Хрускотить пальцями, зручніше спирається ліктями об стіл і підпирає підборіддя стиснутою в кулак рукою. — Все ж краще, аніж скніти над книжками.

Приблизно о п’ятій чую гуркіт скутера, що в’їжджає на парковку. Це аж ніяк не Верба, він раніше сьомої з моря ніколи не повертається. Виявляється, то внук Дятла.

Вся зовнішність Ніколаса містить у собі щось парадоксальне. Його поведінка, одяг, зачіска — відкритий маніфест гомосексуальної гордості (сьогодні на ньому яскраво-блакитна сорочка, не застебнуті верхні ґудзики демонструють світу медальйон з етнічним орнаментом на шиї, до того ж набивний малюнок тканини сорочки гармонійно повторює темний колір індиго черевиків). Але ясно, як день, що він ніколи не розмовляв із Дятлом про свою орієнтацію; не насмілюється, навіть коли дід заводить свою вічну платівку зі старим репертуаром масних жартів та алюзій.

З іншого боку, якось безглуздо, що Дятел і досі не зрозумів особливостей природи Ніколаса. А можливо, і зрозумів, ще й як, просто боїться, не знає, як поводитися. І саме тому висловлюється про меншини так зневажливо, наповнюючи свої слова жорстокістю і погрозами.

— Від отих виродків мене завжди вернуло! — заявляє щоразу, коли згадує у своїх заїжджених байках, як то інколи буває, якогось збоченця, голубого, гоміка, лесбійку, підора, мужолюба. — Я б їх за ноги підвішував і лупцював носаками по дупі, аж поки не посиніє!

Ніколас вітається із Дятлом, який розкладає пасьянс на брудному столі альтанки.

— Сідай, посидь трішки з дідусем, — чую, як каже Дятел. Але Ніколас заперечно хитає головою і залишається стояти. Ясно, що боїться забруднити лляні штани, якщо сяде.

— Піду привітаюся з бабусею, — відповідає і зникає в хаті. Не минуло й хвилини, як вискакує звідти, як корок із пляшки. Повернувся до альтанки, розмовляє з Дятлом: лицемірна патетика, з якою він вдає, що хвилюється за стан здоров’я хворої баби. Але теми для розмови дуже швидко вичерпуються.

— Ну, добре, я поїхав, — заявляє Ніколас.

Топчеться біля альтанки, вдає, ніби розстібає ремінець каски, дає час Дятлові полізти до кишені рукою і вийняти звідти банкноту.

Нарешті Ніколас напинає каску і газує з місця мопедом. Поглядає у дзеркальце, щоб поправити чуба, який виглядає з-під каски. Ще трохи — і врізався б у сливу.

Вейн аж нетямиться від злості:

— Усе доводиться робити мені, все мені, — приказує, — а мені ж іще й на роботу ходити треба!

Протягом певного часу справи з городом ішли непогано. Суперечки обмежувалися нечастими й незначними епізодами. На стіл подавалася вирощена городина, яку слід було нахвалювати з довгим муканням: мммммм!

— Ось я зараз візьму й заберу свій бак для води! Мені он наші оливкові дерева полити треба! Чому це я маю поливати їх крижаною водою зі свердловини? Щоб вони позасихали всі?

Якщо на Вейна нападають веселощі, то всі навколо мусять веселитися. Якщо він сумує, слід сумувати. Зась комусь сидіти з похмурим виглядом, коли йде «3х4», а особливо — жартувати, коли день у нього не заладився. Не знаю навіть, що там сталося з городом. Але щось таки трапилось, напевно, знову посварилися чи через правильну дозу протигрибкового засобу в розчині для поливу, чи через сорт моркви, який краще посадити на осінь.

— От і добре, що того йолопа обікрали! Так йому й треба, — каже Вейн. — Якщо ти — йолоп, то гроші повинні залишатися у хитріших. Природний відбір.

Важко второпати, як саме це може пов’язуватися з городом. Але отой безглуздий зв’язок наштовхує мене на одну думку, ще безглуздішу. Ось уже чимало часу ніхто не згадує про крадіжку. Дієґо носа не показує. Вже давненько його тут не було. І ось тобі, з’явився, поводиться дивно, каже, що збирається їхати звідси. Він так само, як і я, знав, що Дятел тримає гроші в шухляді, з якої видавав нам на гостинець, коли ми ще були малими. І знає добре, як влаштована хата; знає, що дружина в Дятла — паралізована і глуха. А коли Дієґо навідався сюди востаннє, був виряджений як репер ґанґста: всі шмотки фірмові, мобільний новий, золоті сережка й ланцюжок, iPod. Отоді Вейн і зрозумів. Навіть не сам Вейн, а глибоко захована у підсвідомості частка його розуму, про яку він навіть гадки не має. Саме тому виправдовує крадіжку і вихваляє злодіїв. Приблизно так само, як Дятел несподівано починає лаяти геїв і особливо завзято робить це (треба ж такий збіг!) у той день, коли до нього заїжджає Ніколас.

Але деякі аспекти не вкладаються мені в загальну картину. Бездоганність та спритність, з якою здійснено крадіжку, занадто професійні для такого, як Дієґо. До того ж він не настільки часто з нами буває, щоб досконало вивчити Дятлові звички, і не міг знати, що той вечорами бігає дивитися телевізор до бабці. Сказати по правді, ми й самі не знали.

— Нехай покличе отого свого гоміка-внучка, щоб полов йому город! Уявляєш собі його у рожевих мокасинах посеред ріллі? Може, знайде собі якого дебелого огірка...

Як тільки ми повечеряли, Верба хапає каску — і до дверей.

— Я пішов, — заявляє вже з порога, але всім байдуже.

Тільки за ним зачинилися двері, як мені прийшла смс-ка: «Можна подзвонити тобі на домашній?»

Моє серце тьохнуло як пташка, адже те повідомлення — від Сари. Вона мене шукає, я їй потрібен, моя золота мить!

«Of course![22]» — відповідаю, для певності пишу їй номер мого домашнього телефону, хоча він у неї і так є.

Через хвилину дзвонить телефон.

— Я відповім, — кажу, — це мене.

Зачиняю відсувні двері кухні і прокашлююся.

— Алло, це Сара. Можна Марчелло?

— Саро, це я.

— Ти змінив голос?

Сміємось обоє. Коли закохуєшся, то смієшся з усього, — думається мені. Отже, непогано, як для початку.

— Я хотіла запитати: ти вже зробив переклад вправи 36, що на сторінці 110? Там є одне слово, якого немає у словнику.

На інше я навіть не чекав; усе має початися з мертвих мов, а там — видно буде. Прошу її зачекати хвилинку, бо мені треба взяти зошит і підручник. Поки біжу сходами нагору, переконую себе, що врешті-решт вона капітулює. Зрозуміє нарешті, що я завжди поруч і готовий їй допомогти, ніколи не нарікаю, служу своїй коханій так само натхненно, як Джакомо да Лентіні[23] й уся Сицилійська школа, а для неї це ж бо має якесь значення. Інакше я нічого не зрозумів, помилився, як ще ніколи в житті.

Той факт, що вона ніби не знайшла якогось слова у словнику (дієслова, що є винятком із парадигми), зовсім не заважає поширити перевірку на інші вирази, синтагми, підрядні речення, цілі абзаци. Для певності проглядаємо разом увесь переклад (мій) у доволі повільному темпі, щоб вона змогла записати і «звірити» з власним.

Нарешті, перш ніж розпрощатися, вона повідомляє, що збирається у гори днів на десять, а тому вирішила підігнати роботу над домашніми завданнями, щоб сповна насолодитися канікулами.

— Повернешся до твого дня народження? — запитую я з надмірним зацікавленням, яке хотів би приховати.

Виправдовуюся:

— Я добре пам’ятаю дату, бо вона якраз за місяць від мого.

Сара підтверджує, що я правильно пам’ятаю. Але не запрошує мене на святкування, за умови, що вона таки збирається його влаштовувати.

— І що тобі подарують? — запитую. Звісно, запитання дурне, але нічого кращого мені не спадає на думку, а я всіляко намагаюся продовжити розмову хоча б на кілька секунд, наслухатися її голосу, дозволити йому ще мить лунати в моїх вухах, перш ніж повернеться тиша.

Вона починає з майже фіскальною точністю наводити мені перелік очікуваних подарунків: від батьків, від бабусь із дідусями, від тіток і дядьків, від сестри. Я все чекав, коли вона додасть до переліку жениха (вистачило б чоловічого імені без пояснень: Лука, Джакомо, Роберто), але не почув.

— І потім, — додає на завершення із носовим хихотінням, — коли повернуся, сподіваюся знайти гарний букет із червоних троянд від невідомого залицяльника.

Я мовчу, бо не розумію, чи це сподівання має загальний характер, чи це натяк на мою поведінку закоханого, але недостатньо сміливого, — пастка, щоб вивести мене на чисту воду.

Мені нічого кращого не спадає на думку, як бовкнути:

— Звісно, он скільки їх навколо тебе в’ється! Хоча б одна квіточка, побачиш, а перепаде.

— Та хто там в’ється, кому я потрібна? — промовляє вона. — Нікому до мене немає діла.

І сміється отим своїм хитрим смішком, що означає якраз протилежне.

Ми сиділи у ванній під вікном, коли хекання Звіра, що зітхає, нарешті припинилося. На парковку в’їхала автівка і різко загальмувала, розкидавши навсібіч гальку. Ми почули, як гепнули дверцята машини, потім другі.

Мама визирнула через жалюзі.

— Охорона, «Преторіанці», — сказала.

Я й собі визирнув і побачив приземкуватого огрядного чоловіка, який світив ліхтарем на хвіртку бабциного будинку. Другий, іще товщий, обійшов навколо домівки Дятла, зайшов зліва, з боку городу, і вийшов праворуч, підсвічуючи собі шлях ліхтариком. Обидва всілися в автівку і рвонули з місця.

— Так йому й треба, — прокоментував Вейн наступного ранку, коли мама розповіла йому про побачене. — Сам потрапив до власної пастки. Шкода тільки, що й твою матір за собою потягнув.

— Послухай, вона — не мала дитина. Ти її попереджав. Але вона й чути не хоче, слухає лише його одного. Тепер нехай сама розгрібає. Вони й досі переконані, що в усьому винна Каті, бідолашна дівчина. Я зустріла її кілька днів тому в супермаркеті, вона зовсім занепала духом. Каже, нікуди не беруть на роботу.

— Хто така Каті?

— Доглядальниця... Дійниця.

— Он як, нікуди не беруть? Лайна шматок!

— І знаєш, що вона мені сказала? Коли вона ще працювала там, то він або моя мати завжди про мене пліткували: куди це вона вирядилася? Або: хіба ж можна о цій годині повертатися додому, коли на тебе двоє дітей чекають?

— Та плюнь, що тобі до того?

— Звісно, нічого. То я так, просто. Та якби я сподівалася на материну підтримку після розлучення, довелося б нам із дітьми жити на вулиці.

— Годі тобі...

— Авжеж, годі. Просто подумалося. А знаєш, що ще мені сказала Каті?

— Забудь і не думай, воно тобі треба?! Аби тільки нервуватися!

— Так, звісно. Воно мені не треба. До речі, Каті каже, що вони й про тебе пліткували. Називали тебе... як там? Чоловік-Усезнайко, здається. А все через город, тому що ти розказуєш, як і що робити, і так поводишся, ніби, крім тебе, ніхто не здогадається, коли поспіли помідори.

— Он як! То це вони таке кажуть?! Лайно собаче!..

— Авжеж. Але це я тобі просто так сказала. Не бери в голову.

— Звісно, що не братиму. Але тим часом заберу свій бак, як уже давно хотів зробити. Потім зберемо нашу час­тину помідорів і — до побачення, гуси! Наступного разу нехай його внучок сапою махає. Дідусю, дідусю, а банани де посадимо?

Мама регоче аж до сліз. Знай, повторює за Вейном дурнуватим голоском: «Дідусю, дідусю-у-у».

Але він уже думає про щось інше, насупився, поглядає у вікно.

— Хай там як, але наступними будемо ми, знаєш.

— Наступними в чому?

— Наступними, кого обікрадуть. Вони вже все намітили, треба пильнувати.

[вирвано кілька сторінок]

Нещодавно я дивився документальний фільм про Стародавню Індію. І там ішлося про Веди. На відміну від Біб­лії та Корану, ці святі писання протягом багатьох століть передавалися від людини до людини на санскриті тільки в усній формі. Як і з іншими святими письменами, постало питання можливості внесення певних змін у їхній зміст. Священнослужителі побоювалися, що з часом туди могли закрастися якісь помилки, виникнути пропуски або заміни слів чи виразів. А тому виробили чіткі системи для зберігання святих письмен у їх первинній формі, навіть під час усної передачі. Один із принципів таких систем полягав у особливому ланцюжковому повторенні слів за встановленою схемою, наприклад 1-2, 2-3, 3-4 і так далі. Щоб було зрозуміліше, виходило щось на зразок: Отче-Наш, Наш-що. Що-єси. Єси-на. На-небесах. Небесах-нехай. Нехай-святиться. Святиться-ім’я. Ім’я-твоє. І так далі. Тексти запам’ятовувалися і повторювалися у такій формі. Існували ще дві системи заучування і повторювання, що вивчалися паралельно зі згаданою вище. Якщо випадково (але таке траплялося дуже рідко!) у таких вивчених послідовностях виникала помилка, то порівняння з двома іншими давало змогу відшукати її і виправити.

П’ять днів тому я зайшов до крамниці з доставки квітів «Інтерфлора», замовив букет з вісімнадцяти червоних троянд, приклав до нього листа і заплатив дев’яносто п’ять євро, тобто сто вісімдесят чотири тисячі колишніх лір. А потім став чекати.

Минув Сарин день народження, минуло ще два дні. Три. Тим часом я все думав про свого листа. Без сумніву, він був задовгий. Багато речей можна було пропустити. У мене вийшло занадто сухо й логічно. Урешті, замість освідчення у коханні я написав есей, у якому пояснював, чому кохаю її і з яких причин вона мала кохати саме мене. І підписав: «НЕВІДОМИЙ ЗАЛИЦЯЛЬНИК». Звісно, вона відразу здогадається, від кого, адже сотні разів списувала у мене домашні завдання. Кому, як не їй, знати мій почерк.

Минуло чотири дні. Я вже дійшов до того, що ледве не вчинив дурість: хотів піти до неї додому, подзвонити у двері і запитати: ну, що? Нічого мені не відповіси? Не розумієш, що означає відкритися отак перед кимось, виставити себе на чийсь осуд? Ти хоч раз писала листи про кохання, знаєш, як важко викласти чорним по білому те, що ховається у темних сутінках твоєї свідомості?

Але то була лише мить слабкості, я відразу отямився і зрозумів, що така поведінка була б помилкою. До того ж, що вона могла мені сказати? Хіба її мовчання вже не було відповіддю?

Я подумав було, що помилився з адресою. Зателефонував до крамниці, попросив перевірити. Жінка по той бік байдужим голосом попросила зачекати на лінії. Я чув, як вона гортає сторінки реєстру. Попросила повторити дату та ім’я.

Підтвердила, що букет доставили, ніяких сумнівів. У реєстрі зазначено, що доставку здійснено у вказану дату і що адреса правильна.

Сьогодні вранці — тільки сьогодні вранці! — я отримав повідомлення: «Квіти — прекрасні, і ти — чудовий хлопець. Але я відчуваю, що між нами не може бути нічого, крім дружби. Вибач».

Мені раптом стало недобре, ніби я зав’яз у чомусь липкому. Ніби мене огорнуло солодкою ватою і я борсаюся в ній, задихаюся від її слизьких волокон, що набилися мені в горло. Чудовий хлопець. Чудовий. Прекрасні квіти. Прекрасні.

Я перечитав повідомлення вголос, аби переконатися, що його не можна інтерпретувати якось інакше: квіти — прекрасні, і ти — чудовий хлопець. Але я відчуваю, що між нами не може бути нічого, крім дружби. Вибач.

Навіть за умови найнестандартнішого розгляду значення кожного з дев’ятнадцяти слів, які Сара сподобилася написати мені, навіть за умови найретельнішого аналізу кожної крапки, коми, великих літер і вибачення наприкінці мені не вдавалося відшукати ніякого паліативу.

Тоді я вивчив текст повідомлення напам’ять, як вірш, щоб з’ясувати, чи не можна перетворити його на пісеньку, вихолостивши слова від їхнього змісту і перетворивши їх на порожні звуки.

Саме тоді мені пригадалася Стародавня Індія. Квіти-прекрасні. Прекрасні-і. І-ти. Ти-чудовий. Чудовий-хлопець. Хлопець-але. Але-я. Я-відчуваю. Відчуваю-що. Що-між. Між-нами. Нами-не. Не-може. Може-бути. Бути-нічого. Нічого-крім. Окрім-дружби. Дружби-вибач.

Я повторив оте один, два, п’ять, десять, двадцять разів. Сорок, шістдесят, сто. Я розчленив речення за реченням, видалив синтаксис, вилучив синтагми, розділив склади, вилущив фонеми. Довів відмову до наспіву, біль — до духовної практики.

Коли настав вечір, я відчув, що перехворів.

Та насправді не так сталося, як гадалося. Коли я сідаю за стіл вечеряти і спостерігаю, як Вейн поводиться з мамою, ніби з неповороткою офіціанткою (принеси олію, налий мені води, де сіль, пасту переварила), мене розбирають сльози, і я не в змозі стриматися. Плачу — через себе, звісно, хоча й намагаюся перевести все на неї. І мені дуже кортить, щоб мені надавали ляпасів: «Так хоч буде причина ревти!», як казали мені у дитинстві щоразу, коли через нервовий напад я несподівано заходився плачем.

«Не рюмсай, ідіоте!» — кажу собі, але від того робиться ще гірше. Це так само, як коли зубний лікар каже не ковтати, а тобі відразу хочеться це зробити. Верба помічає, що зі мною щось не те, і нишком дає мені стусана під столом. Я даю здачі, але занадто перестарався, і він голосно зойкає від болю. З розмаху ляскає мене по плечу, і я ледве не падаю зі стільця. Вейн наказує припинити. Я схоплююся на ноги і заношу правицю догори, Вейн гримає: «Годі, я кому сказав!» Розвертаюся до нього із занесеною вгору для удару рукою і лютим виразом на обличчі. «Марчелло!» — вигукує мама. Я щиро сподіваюся, що зараз таки зароблю ляпаса, але ніхто мене не чіпає. Правиця безсило опускається, я знеможено падаю на стілець і починаю плакати. Вейн намагається не дивитися у мій бік і звертається до Верби:

— Що, в дідька, відбувається?!

— Нічого, він — придурок. Я помітив, що в нього очі блищать, штовхнув його легенько, а він — ненормальний! — як сказився! Ледве мене не вбив, пришелепкуватий!

— Марчелло, що з тобою?

Мама хоче знати, що зі мною. Адже проблема в мені, звичайно. У цьому домі не можна навіть сльозинки зронити, не можна сумувати через те, що твоя мати прислужує в обмін на кілька оплачених комунальних рахунків.

Та які там рахунки? Я і надалі сам собі розказую оці байки про рахунки, хоча в душі добре знаю: вона робила б це і задарма. Тому що треба бути таким, як Вейн, витирати об інших ноги. Інакше тебе вважатимуть чудовим хлопцем, який дарує прекрасні квіти. І витиратимуть ноги об тебе.

— Посварився сьогодні з одним.

Не знаю, чому і навіщо я таке бовкнув.

— Де посварився, якщо ти навіть із дому не виходив цілий день?

Молодець, сам себе підставив. Тепер доведеться придумувати якусь казку, що відповідала б нісенітниці, ляпнутій раніше.

— У чаті, — відповідаю, — у нас група в MSN, і там один постійно насміхався з мене. Все згадував про моє косе око. Щоразу, коли я щось писав, він відповідав «косоокий».

Я сам не чекав від себе такої фантазії; зазвичай у мене не дуже багата уява, а тут за мить придумав барвисту і доволі вірогідну картину. У мене синдром Дуейна, із самого малечку. Якщо я дивлюся ліворуч, то ліве око не рухається. Я продовжив:

— Він усе торочив: косоокий, косоокий. Дехто в групі вставляв смайлики «помираю від сміху». Я і розлютився, написав йому, що коли у нього зі мною пов’язані якісь проблеми, то можемо зустрітися і вирішити. А то в мережі всі сміливці.

— Молодець, Марчé. Правильно вчинив, — каже мені Вейн.

— Дехто з моїх друзів став на його бік, — продовжую я, увійшовши у раж від власної розповіді. — І почали казати, що я — йолоп, жартів не розумію, що не можна погрожувати людині через кілька дотепних слів. А я відповів, що з ними я теж готовий розібратись, якщо треба. І тут вони всі згуртувалися і накинулись на мене — навіть ті, хто раніше мовчав. І давай гуртом писати, що я — слабак, недоросток і мені краще заткнутися. І тоді ще один тип написав: ти справді косоокий. І всі одне поперед одного стали мене обзивати. На екрані виникла ціла колонка зі словом

косоокий

косоокий

косоокий

косоокий

косоокий.

Я замовк. Мабуть, я таки перестарався з описом масштабів трагедії. Але саме так я почуваюся цього вечора: трагічно. Сам себе переконую, що Сара відмовила мені через мою косоокість, тобто через те, чого не можна виправити, через генетичну проблему — через те, що я успадкував від гнилого сімені мого батька. Йому он теж відмовили, це в нас у крові, так воно і є, я відчуваю. Сара не хоче бути зі мною через моє око. Напевно, вона теж помітила. Хоча я й навчився приховувати. Коли треба поглянути ліворуч, повертаю всю голову, а не тільки очі. Та все ж на деяких фотографіях я помітив незначну косоокість. Хоча мама й категорично заперечувала це, коли я показав їй одне фото з шкільної екскурсії і запитав її думку. Від цього мені стає ще образливіше, почуваюсь як у тій казці, де мамі її дитинчата завжди гарні й любі, якими бридкими вони б не були.

Верба кладе мені руку на плече:

— Вибач, що я тебе вдарив. У тебе такий тяжкий день видався, я ж не знав.

— Вони просто придурки, — вставляє мама, — вони тобі заздрять, адже, попри свої нормальні очі, вони — чудовиська, а ти — золотко.

Вейн іще більше погіршує справу, хоча здавалося, що гірше вже нікуди.

— Не переймайся, — каже, — більше того: радіти треба. Знаєш, як казав колись один великий чоловік? Багато ворогів — більше честі[24].

Наступного дня ми знову вечеряємо у Дятла. Вейн із мамою не прийшли, знайшли якесь виправдання і подалися кудись із парою друзів, про яких я ніколи раніше не чув. Альтернативою вечері в альтанці для мене й Верби була б заморожена піца з тунцем та цибулею, від якої мене нудить, уже навіть від одного погляду на фото на упаковці.

Паралітичка нездужає, її залишили в хаті. Дятел пояснює, що у неї в крові назбиралося занадто багато отієї самої речовини, від чого обидві ноги розпухли як колоди. Бабця цього вечора незвично весела. Останнім часом вони з мамою не дуже ладять, гиркаються з найменшого приводу. Особливо коли куховарять разом. Адже у бабці свої переконання, свої методи, звички, якими вона керується протягом цілого життя. Так само, як у Дятла з городом. А мама хоче її виправити, підказує, як краще. Або дорікає їй, що та кладе забагато солі, бо сіль — то біла отрута, краще взагалі не солити, особливо у певному віці.

Поки чекаємо, коли приготується вечеря, Дятел запитує, куди ми збираємося поїхати на канікули. Верба їде на острів Ельбу, гостюватиме у батьків його шкільного приятеля. А я, напевно, поїду до кемпінґу в Пунта-Ала. Не встиг я договорити, як ось уже бабця несе гарячу сковороду зі стравою.

— У кого це там тітка — путана? — питає.

— Та ні! Я сказав, що поїду до кемпінґу з трьома друзями, двома хлопцями й дівчиною. У неї тітка живе в Пунта-Ала, а тому ми вирішили податися туди.

— Он як! А мені почулося: тітка-путана.

Поки ми всі регочемо з отого непорозуміння, Дятел швиденько наливає нам у келихи по самі вінця: червоне вино від його друга, смачнюще.

— І хто ця дівчина?

— Її звуть Іларія. Ми разом училися у середній школі і тепер час від часу спілкуємося. Вона недавно посварилася зі своїми подружками і через це не поїхала з ними. От і запросила мене і ще двох хлопців до кемпінґу. У нас підібралася дружна компанія. Але я ще не певен, чи ми справді поїдемо. Адже одному, можливо, доведеться почати тренування разом з командою з атлетики. А другий не відходить від нього ані на крок, як тінь. І якщо його друг не поїде, то й він залишиться вдома.

— Ну, то поїдете вдвох! — заявляє бабця радісно. — Якщо дівчина погоджується, значить, вона хоче бути з тобою. Невже оце бабі треба пояснювати тобі такі речі?!

— Ми просто друзі, — заспокоюю я її, не зважаючи на останню провокацію. — Розумієш: просто друзі. Я дивлюся на неї як на друга, інакше не зміг би.

Бідолашна Іларія. Якщо по правді, не така вона вже й негарна. Звісно, не з тих, на кого чоловіки шиї звертають на вулиці. Але в неї приємна усмішка, вона привітна, врівноважена, добра...

Тут мені спадає на думку, що я думаю про неї так само, як Сара про мене, за винятком того факту, що я додумався до такого за п’ятнадцять секунд, а Сарі знадобилося п’ять днів мовчанки, перш ніж вона надіслала мені повідомлення.

— Ясно. Ти її не хочеш.

— Не те що «не хочу», просто...

Вона мене перебиває, переводить розмову на інше:

— Знаєш, Марчелліно, послухай мене... тобі б знайти японочку. Сурйозну дівчинку, ретельну, охайненьку, з головою на плечах. Як ти.

Повертається до Верби, штовхає його ліктем у бік і підморгує йому, шукаючи підтримки.

— Авжеж, гарненьку японочку, — підтримує він, збагнувши відразу, куди вона хилить.

— За японочку для Марчелло, — проголошує тост Дятел і піднімає келиха.

Ми цокаємося, випиваємо разом, після чого наступає мовчанка, викликана ковтанням. Те, що стікає по наших горлянках, — дуже міцне й густе червоне вино, яке Дятел нам презентував на діалекті висловом, що у перекладі на чисту італійську означає «бичача кров». Бабця випиває більше половини келиха за раз. Коли нарешті опускає його на стіл, її очі збуджено поблискують. Видно, що в її голові вже зародилась якась химерна думка. Вона шкіриться, показуючи свої керамічні зуби з червонуватим винним нальотом. Знову піднімає вгору келиха:

— За японочку для Марчелло! І за її малесеньку піхвочку!

Сьогодні після полудня нам подзвонили у двері. Як завжди, вдома були лише я і мама. Вейн трудився у крамниці, Верба смажився на морі.

Дзинь-дзинь-дзинь. Дзвінок пролунав тричі: це наш код, яким ми оповіщаємо, що прийшли свої. Щось на кшталт родинної азбуки Морзе: «Відчини, це я».

— Ось і бабуся! — почули ми бабцин голос. Часом вона говорить про себе у третій особі, як Юлій Цезар: бабуся застудилася, бабуся хоче пити, в неділю бабуся приготує тірамісу.

Зазвичай мама ходить до неї о певній годині, щоб привітатися, провідати, поцікавитися, чи їй нічого не треба. Мама не любить, коли бабця приходить до нас. Мама взагалі не любить, коли до нас хтось приходить.

— П’ята година! — весело вигукує бабця. — У Лондоні в цей час п’ють чай.

Вона принесла кекс. Коли пече щось солодке для себе чи для Дятла, робить подвійну порцію, щоб і на нас вистачило, а потім віддає мамі.

Мама не п’є чай, особливо влітку. Каже, що від чаю в неї розширюються судини, від чого знижується тиск, і вона відчуває слабкість. Почувши їхні голоси, я й собі заглядаю до кухні. Бачу маму на драбинці; вона шукає на верхній поличці кухонної шафи чайну заварку. Бачу бабцю, що нишпорить по кухні: шукає чашки у шафці для каструль, а ложечки у шухлядці для серветок.

Своїм насупленим поглядом мама передає мені все своє роздратування. Так само, як і Вейн, вона — звір, що не терпить, коли пхаються на його територію. Бабця нічого не помічає, всідається до столу, відрізує собі добрячий шмат власного кекса і з задоволенням їсть, в очікуванні, поки чайник виконає покладений на нього обов’язок.

— Дорогенька, що з тобою? — запитує у мами, яка, чов­гаючи капцями, наближається до столу з іще не розкритою від целофану коробкою чаю «Твінінґс».

— Та ні, нічого, втомилася трішки.

— Гм... Якийсь вигляд у тебе хворобливий. Скажи мені, що з тобою?

— Нічого, мамо. Кажу тобі, все добре.

— Не вигадуй. Мами відразу все відчувають.

Отак вони ще деякий час сперечаються: мама заперечує, не пояснюючи причин свого невдоволення; бабця наполягає, намагаючись встановити діагноз нездорового вигляду доньки.

Незважаючи на те, що в світлиці у нас є чайний столик (невисокий стіл, завалений жіночими журналами), ми без зайвих церемоній всідаємося за кухонним столом. Мама розливає чай. Поки ми вмочаємо в чашки пакуночки з чаєм і смикаємо їх угору-вниз, тримаючи за нитку, мама нарізує лимон.

— Ні! Я п’ю чай з молоком, ти забула? В Лондоні його всі так п’ють.

Мама ще більше дратується і викидає у відро для сміття лимонні скибочки. Затим рушає до холодильника, відчиняє його, бачить, що молока там немає. Перетинає кімнату, так само човгаючи капцями. Знову залазить на драбинку в пошуках молока на полиці.

Бабця відрізує собі ще один шматок кекса, по-змовницькому прикладає до рота вказівного пальця: мовчи.

Мама злазить з драбинки з упаковкою молока в руці, бере ножиці з шухлядки, з різким гуркотом зачиняє шухлядку. Двома пальцями згинає куточок картонної упаковки.

— Ой! — вигукує.

Порізалася ножицями. Стромляє врізаного пальця до рота, незграбним рухом перекидає щойно відкриту упаковку, звідти хлюпає молоко і стікає калюжею на підлогу. Мама інстинктивно підхоплює упаковку закривавленою рукою. На підлозі біле змішується з червоним.

— Я ж бо казала, що з тобою щось не те, — знову заводить бабця. Підводиться, марно шукає рулон з паперовими рушничками, щоб витерти калюжу. Я кидаюся на допомогу, прибираю упаковку з молоком, хапаю ганчірку, щоб протерти підлогу. Бабця випадково вступає в молоко. Промовляє «ой!», переставляє ногу, залишивши на підлозі вологий відбиток.

— Мамо, будь ласка, йди додому! Невже ти не розумієш, що це через тебе я так погано почуваюся?! Не розумієш, що це все завжди тільки через тебе?!

Бабця якийсь час мовчить, наморщивши лоба. Витирає капця об ганчірку, яку я покинув на підлозі, робить крок до мами, яка стоїть, застромивши врізаного пальця до рота. Дивляться одна на одну, бабця уважно вдивляється у постаріле доччине обличчя. Нарешті ласкаво проводить по її щоці рукою.

— Ні, тобі таки недобре. Напевно, в тебе жар. Ти завжди, ще змалечку, була такою вразливою.