По тих, хто вижив, стрілятимемо знову

ХХХХ

Останній зошит обривається на середині фрази, яку я мимоволі завершую вголос самостійно, все ще лежачи на дивані. Слова завмирають у мене в горлі, здавленому чимось на кшталт схлипування. Я не в змозі вдихнути, підхоплююся на ноги, щоб жадібно вхопити ротом повітря. У мене таке відчуття, ніби я щойно пробіг стометрівку, хоча й давно не тренувався, — що таки правда. Після подібного фізичного напруження багато хто починає блювати, інші падають на землю.

Почерк майже нерозбірливий, стенографічний. Я не впевнений, що правильно розібрав усе написане. Вдруге проглядаю останні сторінки, щоб надати можливість Марчелло сказати те, що він намагається висловити. Мене перебиває дзвінок телефона, який лежить на чайному столику. Чорний, блискучий і деркотливий, він заходиться дзенькотом, наче здоровенний, грізний жук. Я нахиляю його до себе екраном і бачу, що телефонує дівчина-ріелторка. Вона мені вчора, мабуть, сказала своє ім’я, але я слухав її лише перші п’ять хвилин. На екрані світиться напис «дурепа з аґентства».

— Сподіваюся, я вас не потурбувала, — починає вона своїм деренчливим голосом. — Але завтра субота, а я ж вам казала, що аґенція з переїзду... Отже, я хотіла запитати, чи...

Я починаю її заспокоювати, заручившись усією терп­лячістю, на яку здатний; повторюю, що я вже закінчив і що працівники аґенції з переїзду можуть приїхати о четвертій, що я потім сам усе позамикаю і завтра завезу їй ключі, а якщо офіс буде зачинено, то вкину їх у поштову скриньку.

Я добре все пам’ятаю, але якось уривками. Починалася гроза, це правда... Блискавки над горами я теж уявляю, коли заплющую очі. Марчелло запевняє, що того дня насувалася страшна гроза, а мені кортіло податися на море. Але я такого не пригадую. Зате в моїй пам’яті чітко закарбувався образ Марчелло, який пише, стоячи біля вікна або обіпершись на тумбу для телевізора. Дивиться і записує. Слухає і записує.

У свідченнях (мало достовірних, у свою чергу), що їх я надав того дня, події відбувалися набагато повільніше, ніж їх описує Марчелло. Сварка між Дятлом та Вейном (я вже й сам мимоволі почав використовувати ці прізвиська!) точилася дуже довго, непослідовно, з перескакуванням з одного на інше, із тисячами дорікань та обвинувачень, у розповіді Марчелло опущених на розсуд автора, — чи то я не зміг їх розібрати. Марчелло наводить стислий переказ, виділяє основні фрази, додає кілька своїх, вигаданих. Ми визирали надвір з вікна. Під час сварки виникло кілька довгих пауз. Вейн відходив від воріт, потім повертався, знову щось кричав. Дятел робив так само, але повільніше. Нарешті до них приєдналася ще й бабуся. Згодом — ось іще одна дуже яскрава згадка! — я зголоднів і пішов до кухні перекусити. Я поставився до сварки між Вейном та Дятлом як до футбольного матчу, де завжди трапляються затяжні паузи, під час яких глядачі жують хот-доги, запиваючи їх чимось, а під час перерви між періодами спостерігають за виступами чирлідерок з їхніми багатослівними речитативами. Якщо подумати, все це неймовірно абсурдно. Абсурдний мій перекус, тоді як Марчелло завзято щось писав, абсурдні Вейн зі своєю цигаркою і Дятел з рушницею.

Поява на сцені Пушки була не такою несподіваною і значно більш передбачуваною, аніж про це розповідає Марчелло. Коли втрутилася бабця, а Дятел пішов додому, Вейн крикнув йому вслід зневажливо: «Ну, і куди ти пішов? Що, образився через свого внучка-гоміка й біжиш по рушницю? Зачекай хвилинку, я теж візьму карабіна і влаштуємо “Рано опівдні”»[41].

Але Вейн самовпевнено залишився неозброєним. І коли Дятел повернувся з рушницею в руках, бабця довго намагалася його вгамувати, навіть пригрозила сама зателефонувати карабінерам. «Біжи, дзвони», — відповів їй Дятел і саме в ту мить справді навів зброю на Вейна.

«Віддайте мені мої п’ятнадцять тисяч євро! Негайно!» — кричав він, погрожуючи Пушкою. А Вейн став знущатися з нього: «Ага, зачекай, зараз, гаманця дістану. Якщо дам тобі двадцять тисяч, знайдеш решту? Ой, ні, зачекай! Ти сказав євро чи лір? Бо якщо євро, доведеться йти до банку, я такі гроші в шухлядці не тримаю».

Коли у виставу вступила Пушка, надвір вибігла й мама і тільки потому вийшли і ми з Марчелло. Тоді він покинув ручку й зошит, а я, напевно, лишив свою дурну канапку, яку приготував для перекусу. Під час усього того гармидеру нікому не спало на думку покликати на допомогу, ніхто не зробив найочевиднішої речі: набрати 113[42].

«Ну ж бо, стріляй! — кричав Вейн. — Стріляй! Але пам’ятай: прямо в серце, Рамóне[43]! Інакше я з тебе потім шкуру зніму!»

Моя мати благала Вейна припинити, не дражнити старого, а Дятла вмовляла опустити рушницю. «Ти здурів? — кричала. — Припини негайно!»

Паралізований від страху, я міг тільки сковтувати слину. За моєю спиною плакала Рамона. Марчелло стояв поряд зі мною на стежці, що вела до воріт. Не знаю, про що він думав. Вигляд у нього був зосереджений, але відсторонений. Оскільки він уже не записував, я вирішив, що він намагається запам’ятати кожну дрібницю, щоб потім викласти все на папері.

Вейн ніби очманів; напевно, весь адреналін того дня ударив йому в голову. Можливо, після всього, що сталося між ним та Дієґо, йому хотілося померти — нехай у перестрілці, принаймні спробувати. Він повільно рушив уперед, вийшов за ворота. Дятел відступав, його руки все помітніше трусилися, йому все важче вдавалося тримати Пушку наведеною на Вейна. Складно було второпати, чого хотів Вейн: чи то наблизитися й забрати рушницю, чи то продемонструвати власну сміливість, зневагу до смерті і тим змусити супротивника самому опустити зброю.

Якщо Вейн робив крок уперед, Дятел відступав на два, непевно шаркаючи ногами у своїх старих зношених сандалях. «Опусти рушницю», — просила його мама, плачучи. «А ти стій на місці! Куди ти йдеш?» — зверталася до Вейна.

Побачивши, що Дятел і не думає опускати Пушку, Марчелло обійшов маму, став між двома чоловіками, розвів руки в боки — однією долонею у бік Вейна, а другою — до Дятла, як арбітр під час боксерського поєдинку. «Куди ти? Негайно повернися!» — кричали йому жінки.

«Можна мені щось сказати?»

Марчелло часто так говорив, це правда, і майже завжди це діяло. Але не того дня. Вейн сердито мотнув головою, і він відійшов убік. Дятел тим часом відступав непевною ходою на тремтячих ногах, його трусило, здавалося, що він ось-ось перечепиться або знеможено впаде. Раптом Вейн прискорив крок, простягнув руку до рушниці.

У серце, Рамóне!

Напевно, Вейн гадав, що опинився в одному зі своїх улюблених вестернів, а ми могли лише безсило спостерігати за його фільмом. Збентежені, чекали щасливого кінця, або пострілу, або того й іншого. Ось між ними вже залишилося метрів зо два, не більше. Все, перемога — іще один урок в науку всім нам.

Могло так закінчитись?

Я сотні разів думав про це, і певною мірою ця думка перетворилася для мене на кошмар, що не давав мені спокою протягом останніх п’ятнадцяти років.

Ось Дятел опускає зброю чи падає. Принаймні спотикається, втрачає рівновагу, Пушка задирається догори дулом, і лунає постріл, від якого кров холоне в жилах і повертає нас усіх із фільму до реальності.

Хіба таким чином не досягалася гідна нічия, для обох? Вейн міг вважати такий кінець власним тріумфом, хизуватися ним як бард-вояка, оспівуючи один із найвідчайдушніших своїх вчинків (хоча в душі й немало переляканий отим надлишком зухвалості, що міг коштувати йому життя).

Зі свого боку Дятел міг списати все на хитку плиту під ногою, або на біль у коліні, чи на артроз. З певною часткою фантазії та хитрості міг сказати, що його падіння було, звичайно, запрограмованим і що вистрілив він у повітря теж навмисно. З іншого боку, хіба він міг зруйнувати життя розлученій жінці, домогосподарці з двома дітьми, тільки заради того, щоб заткнути горлянку нахабі?! Родина — на першому місці.

У мій альтернативний фінал, мабуть, десь закралася груба помилка. Так не могло бути, я пропустив щось основ­не у природі головних героїв, якими рухала, очевидно, значно багатогранніша жорстокість, або навпаки: їх підштовхували такі примітивні й звірячі інстинкти, що не вписувалися ні в які розумні рамки.

Вейн повинен був остаточно принизити Дятла, змусити його капітулювати, напудити собі в штани прямо на наших очах. Або ж прийняти постріл у груди. Інших альтернатив не було.

Вейн ступив іще крок до Дятла, і рушниця вистрілила, — я так і не зрозумів насправді чому. На суді Дятел заявив, що спіткнувся у своїх зношених сандалях, послизнувся, і пальці інстинктивно натиснули на курок. Мені таке пояснення завжди здавалося надуманим адвокатами.

Минула секунда, дві, три після пострілу, а Вейн усе ще стояв на ногах. Ми дивилися йому в спину, я все чекав, що він ось-ось упаде, що на його спині почне розтікатися кривава пляма. Жінки плакали. Я остовпів, мов загіпнотизований, теж плакав, але мовчки, не відривав очей від Вейнової спини, чекаючи, коли та почне червоніти.

Однак Вейн розвернувся — на грудях ані сліду. Глянув назад, глянув праворуч, де стояв Марчелло. І тоді ми всі теж глянули у тому напрямку.

Карабінери прибули, коли все закінчилося. Їм зателефонував Паоло після пострілу. Коли прибула «швидка», у мого брата вже не було пульсу. Саме лікарі утримували Вейна після того, як забрали з його рук тіло Марчелло, щоб він тими самими руками не забив Дятла до смерті.

Протягом усіх минулих років я сотні разів прокручував подумки цю сцену. Для кожної репліки у нашому містечковому театрі абсурду чітко визначено місце й час, вони ніби лунають знову, краючи мені серце смутком і відчаєм. Як та мить відразу після пострілу, коли мама біжить, на ходу зриває з себе фартух і притискає його до грудей Марчелло. Щоб зупинити кров чи щоб приховати її?

Від тих метушливих хвилин у мене в пам’яті залишилися й інші незабутні кадри. В одному з них двоє карабінерів ведуть до машини Дятла. Трохи далі бачу третього, майже хлопчину. Він здивовано вирячився на старого у наручниках: невже він і є вбивця?!

На це запитання закон відповів без найменших вагань. Після неймовірно швидкого й однозначного процесу Дятла засудили до домашнього арешту, що його він мусив відбувати в будинку дочки, де й помер через півроку вна­слідок ускладнень ішемічної хвороби серця.

Але в моєму особистому, внутрішньому суді, де значно більше сумнівів, вагань, чиї засідання майже завжди відбуваються під час моїх безсонних ночей, — розгляд справи триває ще й досі. Я донині не вислухав найголовнішого зі свідків. Можу навіть сказати, що до цього часу майже нічого про нього не знав.

Роками я читав і перечитував усі документи процесу, вкотре вивчав заплутані пояснення і філософські трактати адвокатів, уважно знайомився з аналізами експертів (був навіть момент, коли до мене хотіли прикріпити соціального працівника для надання психологічної допомоги). Найбільшу кількість разів я перечитував висновок балістичної експертизи; до неї додавалася схема, що у своїй простоті мені завжди здавалася непристойною. Йдеться про вигляд згори (bird’s eye view[44], як зазначається у претензійному підписі), на якому зображено точне розташування тіла Марчелло, на дванадцять градусів і три секунди (так там сказано!) праворуч від Вейна. Куля знайшла його там, де Вейн наказав йому не стояти, звідки мама криком просила його піти, коли вже практично вхопила Вейна за руку (це теж вказано на схемі), щоб потягти його геть.

Ось уже тривалий час щодо цього пункту один адвокат з мого нічного суду заводить одну й ту саму пісню. Убивця, за його словами, — жоден із них. Убивці — це покриті штукатуркою персикового кольору стіни будинків, живі паркани зі смолосім’яника, дрібна сліпучо-біла галька доріжок. Галки в соусі, що їх ми їли в альтанці, непристойні балачки, які там точилися, повітря, яким ми дихали. Кожна з цих деталей, якщо брати її окремо, — нешкідлива й невинна, певною мірою додає навіть мальовничості. Але разом вони утворили суміш такої потенційної вибухонебезпечності, яку ніхто з нас навіть уявити собі не міг.

Я вирішив пройтися кімнатами, сподіваючись, — хоча й сам знаю, що марно, — якось відволіктися. Підходжу до вікна й дивлюся на Дятлів будинок. Намагаюся не звертати уваги на високий бур’ян і подумки розставити по своїх місцях усіх учасників сцени: Вейн стояв отам, мама — за ним, а Марчелло лежав на землі. Дятел відступав до альтанки. Бабця — за кілька кроків від нього. Рамона? Гадаю, плакала, обпираючись на хвіртку.

А от я... Правда в тому, що я не пригадую, для мене у цій схемі немає місця, і я сам не здатен розташувати себе десь. Не можу сказати, що робив, чи плакав. Можу тільки уявити собі і таким чином заповнити провали.

З іншого боку, найбільший провал — ота прірва, в якій я опинився на довгі роки, — віднині мене вже так не лякає. Таємниця Марчелло так і залишається здебільшого нероз­гаданою, як і його швидкий почерк на тих сторінках, що не були вирвані.

Адже мають значення, як завжди, ті сторінки, що залишились, які можна прочитати або принаймні здогадатися, що на них написано. Тепер про мого незнайомого брата мені відомо набагато більше. Наприклад, те, що він був значно незвичайнішим, аніж я думав. Звісно, інколи він здавався мені нудним і роздратованим всезнайком. А тепер я думаю, що то був його спосіб продемонструвати свою самотність і розгубленість.

Коли він насміхався з Вейна, з мами і навіть з мене, коли навмисне провокував присутніх за столом, щоб заробити чергового ляпаса, хіба він тим самим не просив лише вислухати його з увагою, на яку заслуговував?

Врешті, саме це мене так непокоїло й мучило: в мене не вистачало терпіння вислухати Марчелло, я завжди був занадто захоплений своїми ідіотськими заняттями, щоб по-справжньому зрозуміти й пізнати його.

Отой неспокій залишиться, втрата непоправна. Нарешті я здаюся, відпускаю повід своєї дурної манії самоконтролю і плачу. Плачу по-справжньому, навіть схлипую, як уже роками цього не робив. Той плач — іще й подяка: хоча я свого часу ніколи не складав Марчелло компанії, однак цими зошитами, що залишилися після нього, він зумів змусити мене почуватися не таким самотнім.

Що сталося з нами?

Я через два літа закінчив ліцей. Під час навчання в університеті кожне літо проводив у Бразилії, з батьком. Я робив це заради нього, щоб допомогти йому подолати глибоку депресію, і заради себе самого, бо не міг більше залишатися вдома.

Остаточно я перебрався до Бразилії у 2009 році, коли працював над дипломом з економіки й торгівлі. Мене взяли на роботу в комерційну службу компанії «Алмейда Трейдінґ».

Згодом я одружився з дівчиною-бразилійкою, яка подарувала мені доньку Марчеллу. Після мене одружилася й мати, вийшла заміж за Вейна.

Одного дня, з’явившись із черговим пирогом і згадавши про те літо, хоча ніхто її про це й не просив, бабця видала останній зі своїх недоречних коментарів. Мене тоді якраз не було, а тому не можу сказати, що́ саме вони наговорили одна одній, але відтоді мама спалила всі мости і припинила з бабцею спілкуватися. Бабця померла три роки тому, проживши вісімдесят дев’ять років із мізками дев’ятнадцятирічного дівчиська.

Ніхто так і не подав позову на Дієґо через крадіжки. В усій метушні тих місяців колишня дружина Вейна змогла переконати його, і вони вирішили надати синові другий шанс, адже горя було й так забагато. Дієґо повернув мамі коштовності, а мама, яка в той час сиділа на транквілізаторах, особливо не наполягала.

До в’язниці Дієґо потрапив уже пізніше, і, наскільки мені відомо, тепер тільки те й робить, що потрапляє за ґрати майже відразу після чергового ув’язнення. Рамона вийшла заміж за Філіпо, як тільки їй виповнилося вісімнадцять років. У двадцять народила сина, а у двадцять один — розлучилася.

Я виходжу надвір, хочу пройтися по зарослому бур’яном подвір’ї. Вийшовши через хвіртку, йду до смокви біля Дятлового будинку. Її давно не обрізували, а тому вона перетворилося на дичку, але таки вижила.

Погода стоїть гарна, я зупиняюся на хвилинку, щоб обвести поглядом Апуанські Альпи, намагаюся розпізнати ті вершини, які згадує у своєму романі Марчелло. Впізнаю лише Саґро, бо вона найпримітніша. Мобільним роблю фото для батька, покажу йому потім, коли повернуся додому, в Бразилію.

Від альтанки нічого не залишилося. Дятлова хата замкнена, видно, що давно покинута, навіть таблички «Продається» немає.

Озираюся довкола, знаходжу місце, де Марчелло ­востаннє опустився на землю. Кладу коробку із зошитами в тіні смокви, якусь мить стою непорушно, вдихаючи солодкуватий запах листя. По дорозі сюди я помітив квітки кульбаби, що пробилися поміж плитами, вирішую нарвати букетик і покласти на землю, перш ніж іти.

Обабіч від альтанки колись була невисока кам’яна огорожа, рештки якої я розгледів лише зараз, бо вона рясно поросла бур’яном і травою. Рву квітку, ще дві. Так, зриваючи, доходжу до огорожі. Там, у траві, помічаю якийсь малюнок, ніби картонку. Розсуваю руками довге, гостре зілля. Бачу пофарбовану в зелене алюмінієву табличку. Впізнаю і її: та сама, що Недо привіз Дятлові з Америки. Читаю її й думаю: я — серед тих, хто вижив.

[Нижче наведено табличку, напис англійською:

ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ

У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯТИМЕМО

БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ

ПО ТИХ, ХТО ВИЖИВ, СТРІЛЯТИМЕМО ЗНОВУ]