По тих, хто вижив, стрілятимемо знову

Другий зошит

Ми всі разом вечеряємо у Дятла. Влітку він ставить пластикового стола в альтанці на задньому дворі, між його хатою і нашою. Там він із друзями ополудні грає в карти за склянкою вина. А коли не занадто спекотно, коли немає такої вологості, як оце зараз, то вивозить до альтанки і свою дружину, ставить у куточку, щоб подихала свіжим повітрям.

Вечорами ми часом влаштовуємо такі посиденьки. Кожен приносить із собою щось на вечерю. А він виставляє ще й вино.

Приправляє його своїм звичним репертуаром із заїжджених місцевих анекдотів та примовок про алкоголь, у яких пляшки — як родичі між собою: ота — сестра оцієї, отой обплетений лозою бутель — коханець отієї пляшки з білим вином; оця вдає із себе гонористу, але зараз ми її розпечатаємо і заглянемо в неї, що там такого вже особ­ливого.

Чарка за чаркою, бабця регоче все голосніше, найбільше її тішать вирази з подвійним змістом, яких за такої нагоди не шкодують.

Пляшки всі без етикеток, із розливним вином, під пластмасовим корком. «Це вино мого друга», — запевняє він. Я на вині мало розуміюся, але й цього досить, щоб зробити висновок: вино те — гірше нікуди, занадто ігристе, що свідчить про недотримане визрівання, із солодкуватим смаком через невідомо які умови зберігання у льоху серед гнилі та бруду, через помилки виробництва і марні спроби покращити результат домішками. Я намагаюся тримати свою чарку завжди повною, час від часу вдаю, що відсьорбую ковток (особлива версія методу Аушвіца), щоб Дятлові не спало на думку мені долити, супроводжуючи свої дії тупими жартами про імпотенцію та чоловічу силу, про кров, воду, іржу, безсоння, правду.

Відтоді, як Дятлова дружина тяжко захворіла, він постійно перебуває у стані надмірних веселощів, як той, хто в будь-яку мить може від сміху перейти до відчайдушного ридання. Він намагається вдавати із себе легковажного базіку-веселуна, якому море по коліна, але якось уривками. Інколи прориваються у нього сумні зауваження, чорні думки про скору смерть, про старість, що забирає в чоловіка все, що має сенс: секс, силу, невразливість два­дцятирічних.

Я всідаюся за стіл за кілька хвилин до того, як мама з бабцею починають усіх частувати. Дятел привітно киває і підморгує мені; я нахиляюся вперед, щоб обмінятися з ним традиційним вітальним поцілунком у щоку. Як на мене, це жест для голубих або для крутих мачо. Тільки з наступного поплескування по плечу можна збагнути, по який ми бік від барикади.

— Як справи?

— Та які тут уже справи можуть бути? — бурчить він. — У моєму віці, коли вже відчуваєш, що тебе землею засипано аж по коліна.

І регоче, показуючи свої криві зуби, серед яких поблискує один золотий.

— А що про крадіжку?

— Поки нічого. Але минулої ночі обікрали ще одну хату, по сусідству. Якщо комусь таки вдасться їх схопити на гарячому, сподіваюся, вистачить глузду не кликати карабінерів, — тут він промовисто хитає вказівним пальцем у мене перед носом, — нехай кличуть мене.

Він б’є себе рукою в груди, і більше додавати нічого не треба, і так ясно, яких тортур доведеться зазнати клятим грабіжникам, потрап вони йому до рук.

На ньому та сама картата сорочка, розстебнута на грудях. На шиї поблискує ланцюжок: повішений Христосик б’ється головою об червону перчину. Майка під сорочкою так напнулася, що здається, ніби Дятел сховав під нею цілого кавуна. Випнутому животу, широкому торсу і квадратним плечам (свідчення колишньої огрядності) аж ніяк не відповідають худесенькі, криві ноги. Коли він ходить, нагадує мені здоровенного птаха — звідси і його прізвисько.

За вечерею п’ють багато. Нам теж не забороняють, навіть заохочують, якщо в родинному колі. Жінки теж не цураються чарки, тут якраз у нас абсолютне рівноправ’я. Навіть паралітичка попросила собі налити на два пальці. Дятел їй не відмовляє, адже твердо переконаний, що вино — це панацея від усіх недуг, як тілесних, так і душевних. Кожен ковток супроводжує своїми тупуватими жартами про те, що буде, коли вони підуть до хати і залишаться на самоті, захмелілі і звеселілі від вина й вечірнього літнього повітря. Бабця чмихає, ледве не подавившись від сміху, заходиться кашлем, показуючи свої керамічні зуби, помахує віялом.

— На два пальці, не більше, домовилися? А то ще накинешся потім на мене, як минулого разу.

Всі регочуть.

— Це вона тут перед вами така сумирна і тиха, а вдома таке витворяє — Господи помилуй! — справжня бенгальська тигриця! Як розходиться було, так і мені за нею не вгнатися! А що з мене вже взяти? Знаєш, дорогенька, я вже свій арсенал давно вистріляв! У набоях порожньо.

Отак він сам запитує і сам відповідає. Зігнутими у формі пістолета пальцями правиці тицяє собі на матню штанів. Бабцине реготіння стає на октаву вищим.

Десята година, пора приймати ліки. Дятел приймає їх прямо на наших очах, не соромлячись: викладає піґулки рядком на серветці і закидає до рота по одній з дотошною злістю. Потім попри настанови лікаря запиває ковтком білого вина.

Закінчивши, дає піґулку і дружині, перш ніж відвезти її до хати на візку. Коли повертається надвір, стискає в руці пляшку віскі, і дехто з нас (він сам, мама, бабця, Вейн) додають собі трішки в морозиво.

Щоб компенсувати той факт, що він уже однією ногою в могилі, що його арсенал спорожнів, що доводиться жменями приймати ліки, що старість — не радість, Дятел неповоротким від віскі язиком заводить розповідь про славні роки своєї молодості, розказує епізоди, згадує імена й прізвиська. Часто переривається, запитує в бабці, чи знала вона того або іншого з героїв та учасників його пригод. Якщо вона відповідає, що ні, дивується: як таке може бути?! І починає описувати незнайомця за заведеною в селах біблійною формулою (син того й того або внук того й іншого), що інколи передбачає згадування родичів до сьомого коліна, домашні адреси, крамниці й інші заклади поряд із домівками, які існують зараз або існували протягом останніх сорока чи п’ятдесяти років.

Таким чином, розповідь просувається уривками: час­тина історії, топографічно-етнографічний відступ/екскурс. Зазвичай в основу сюжету покладено одну з походеньок Дятла і те, як котрийсь родич його коханки захоплює їх на гарячому і погрожує йому. Але він не ликом шитий. Завжди вміє втекти, викрутитися. А якщо не вдається, то він по слово до кишені не лізе: згадає неприятелеві про його грішки, і той відступає. Авжеж, я не святий, це правда. Але ти справді хочеш, щоб я про тебе людям порозказував?

Паралітичка в хаті, спить міцно під дією снодійного, а тому Дятел особливо не переймається, щоб говорити тихше.

— То ти був іще той гуляка! — промовляє бабця, коли розповідь нарешті доходить до кінця.

А Дятел натякає, що все це лише невелика частка його подвигів, про які можна розказувати й розказувати, і на підтвердження своїх слів гепає ребром долоні по столу.

Деякі історії пов’язані із зовсім юними роками Дятла. Він запевняє, що втратив цноту ще у дванадцять років із дев’ятирічною дівчинкою, яка водила його до лісу по каштани, а там розстилала на листі плед і розважалась як доросла жінка.

Інші історії свіжіші, інколи згадуються дружина, донька і навіть онук. У ролі жертви виступають то вчителька, то бабуся одного із друзів онука, яку він спокусив перед ворітьми школи, а то й навіть випадкова жінка в горах, на яку він наткнувся під час вилазки за грибами чи на полюванні. А в розповідях, що пов’язані зі старістю, з’являється якась удова, котра живе тут недалеко, по сусідству, якщо слідувати за непевним помахом руки Дятла кудись у напрямку купки будинків біля залізниці.

Оті кохання у зрілому віці не вважаються зрадою, а сприймаються як ліричні відступи від шлюбу. Зустрічі й спарювання відбуваються із якоюсь прямо-таки фатальною природністю. Ніякого примусу, почуття провини чи гріха. Опуклі органи напружуються і встромляються у відповідні заглибини, яким у залежності від поспіху та пристрасті надається більше чи менше часу, щоб зволожитися.

У тих розповідях аж ніяк не можна замовчувати анінайменших природних дрібниць. Навіть сморід як від дохлого пацюка, якого може набути жіноча піхва, якщо її тривалий час не мили під проточною водою.

Таким чином світ оповідок Дятла, якщо узагальнити, — примітивний і наївний. Але з останньою чаркою «на коня» у ньому несподівано, як ґедзь у густому чагарнику, може прогулькнути нав’язлива згадка про правила пристойності. І звідси — журба. Але це може бути викликано й фазою зниження тонусу, як наслідок недавно випитих ліків. Забувши про чудовий веселий світ, що хвилину тому існував завдяки його розповідям, Дятел ураз стає замисленим і заявляє, що на першому місці у нього завжди була, є і буде його родина.

На першому — родина, а на другому — партія.

Зв’язок із партією нам усім незрозумілий, невідомо, про яку таку партію йдеться. Минає хвилина бентежного мовчання, аж урешті хтось відповідає узагальнювальним «таки так». Збираємо зі столу порожній посуд, брудні тарілки, рештки їжі. Йдемо спати.

Ось уже тиждень, як від спеки у мене безсоння. Прокидаюся серед ночі від спраги, від Дятлового вина пече у горлі чи то, може, від бабциних фаршированих кальмарів. Спускаюся до кухні, щоб випити склянку води.

Через відчинене вікно чую знадвору чиєсь зітхання. Напевно, якась тварина приходить уночі до нашого або до бабциного садка. Мама називає загадкового нічного гостя «Звір, що зітхає». Ми ще не зрозуміли, що воно таке може бути, бо воно, як тільки ми виходимо надвір із ліхтариками, негайно затихає.

Відчиняю холодильник і замість води беру холодний гранатовий сік. Відпиваю ковток прямо з пляшки, скориставшись тим, що вночі мене ніхто не побачить. По правді, це і є справжня насолода, тому що, коли п’єш сік, він, замість того, щоб утамувати спрагу, викликає ще більше бажання його пити. Опираюся однією рукою на холодильник, а другою прикладаю собі холодну пляшку до лоба, до шиї. Я бачив таку сцену в одному відомому фільмі з Джеймсом Діном. Мені сподобалася. Уявляю, як Сара дивиться на мене, коли я так роблю, освітлений світлом з холодильника.

Коли я нарешті ставлю пляшку всередину і зачиняю дверцята, бачу квитанції. У мами є ця погана звичка чіп­ляти квитанції в усіх на виду, навіть уже оплачені. Щоб збагнути, навіщо вона це робить, не треба мати диплом психоаналітика.

Квитанції вивішено в рядок і закріплено на дверцятах магнітиками із зображенням Ейфелевої вежі, Бранденбурзьких воріт, Пізанської вежі. Коли я або Верба їдемо кудись на екскурсію з класом, завжди привозимо як сувенір магнітик, який потім служить кріпленням для квитанцій, суми на яких збільшуються і завдяки нашим зусиллям теж.

Кілька років тому, коли Вейн іще не жив з нами, а приходив на вечерю до нашої колишньої квартири, він інколи брав на себе оплату якоїсь квитанції, відчепивши її з холодильника.

— Ось, тримай, квитанцію за електропостачання опла­тив я, — казав він мамі наступного разу, простягуючи складений аркуш.

— Як це? Не треба було! Зачекай, я зараз поверну тобі гроші.

— Ні, не треба. Ти завжди куховариш, купуєш харчі. Якщо можу хоч якось допомогти...

Так потроху, спершу одна квитанція, потім друга, він почав платити все частіше. А потім несподівано взагалі про це не заводили більше розмови. Приблизно в той самий період, приходячи до нас на вечерю у п’ятницю або в суботу, Вейн почав приносити і залишати у передпокої здоровенну сумку, набиту брудним одягом. На вихідні та сумка зникала, щоб з’явитися на тому самому місці в понеділок. А всередині у прозорому пластиковому пакеті лежав випраний і випрасуваний одяг.

— А моє синє поло, що я приніс два тижні тому?

— Зараз погляну, напевно, ще не випрасувала.

— Он як, ще й досі не випрасувана...

— Так, можливо. Розумієш, у мене ж не тільки твої речі. У мене і свої. І хлопців теж. Знаєш, скільки доводиться прати після занять спортом?

— Ну, якщо для тебе це важко, то я свої речі більше не носитиму. Просто я не думав, що тобі це так важко.

— Та ні, зовсім не важко!

Я записую, переписую, намагаюся пригадати ті фрази, що мені довелося чути. Треба визнати, що техніка контролю, яку виробив Вейн, справді феноменальна. Її слід би було вписати окремим розділом до «Посібника з обхитування». Перший крок полягає у тому, щоб надати допомогу особі, яка про це взагалі не просила. Потім ненав’язливо (краще навіть не заводячи про це розмову) перетворити таку разову допомогу на звичку, на допомогову п’ятирічку. Затим потихеньку почати просити про незначні послуги, попервах — теж одноразові, а потім перетворити і їх на звичну справу. Таким чином зробити з цих осіб своїх помічників, зараховувати кожну надану їм допомогу як борг, що його слід повернути. А коли допомогу надано жінці, то все значно простіше: перетворити її на прислугу. І далі придушувати найменші спроби супротиву, переводити конфлікт на інший рівень. Ідеться про невипрані речі, але разом із тим і про гроші. Я можу віднес­ти своє поло до пральні. Можу віддати штани китаянці, що живе над моєю крамницею, вона мені їх випрасує за кілька монет. Коли мені неохота куховарити або розігріти їжу, я знайду, де перекусити. І можу проводити вечори у барі разом із друзями. Можу купити собі жінку на вечір, якщо так уже закортить. А от ти впевнена, що хочеш надалі сама оплачувати комунальні послуги? І обурюватися всього лише через якесь там поло.

Якось після полудня сталася дуже прикра річ.

Я сидів за уроками, була десь приблизно четверта година, і тут я почув, як загорлопанив Дятел. Я вирішив, що то у нього вкотре утворився надлишок жовчі в крові, й не прислухався особливо до слів, які він викрикував, зосередившись на важкому для перекладу уривкові з Геродота про походження скіфів. Але Дятел ніяк не міг вгамуватися і продовжував галасувати як навіжений. Ніхто йому не відповідав; складалося таке враження, ніби він сварився з вітром, з деревами, з котами, з голубами, з камінням, із життям.

Я захвилювався лише тоді, коли почув бабцин вигук:

— О Господи! Та він же його уб’є!

Я рвонув униз сходами, перескакуючи через одну сходинку, вибіг надвір. Бабця мала на увазі Дятла, це точно. Але хто й кого там убиває? Дятел когось чи його?

Мене більше лякала перша можливість. Боявся, що зараз добіжу і побачу Дятла із зарядженою рушницею у тремтячих руках. А дуло Пушки спрямоване на якогось вуличного торговця, поштаря, священника чи церковного служку, винних, на думку Дятла, у хтозна-яких гріхах.

Коли відчиняю металеву хвіртку (вона скрегоче так, що здалеку чути — хтось прийшов), лунає бабцин голос: «Хто там, хто це?» Ми не бачимо одне одного, адже між нашим двором і подвір’ям Дятла пролягає кам’яна огорожа, густо поросла високими, давно не стриженими кущами бугенвілії.

— Бабусю, це я. Що відбувається?

— О Боже! Ні, Марчелліно! Ні, не йди туди, повертайся додому!

Але я вже зайшов на подвір’я. Перед альтанкою побачив Дятла, він лежить горілиць на землі, на губах кров. Намагається підвестись, але марно: худі ноги не слу­хаються.

Я ступив іще кілька кроків до нього, навіть сам не розумів, чи здивувався, чи злякався. Із дверей будинку неспішно вийшов приземкуватий, опецькуватий чоловік. Я впізнав Бовдура, Дятлового пасинка, і мій страх переріс у гнів.

— Тікай звідти, Марчелло! Що ти там робиш?

То бабця все горланила, а я ніяк не міг уторопати, чому вона кричить, замість того, щоб самій бігти на допомогу або покликати когось.

— Бридке лайно!

— Звісно, це я — бридке лайно. А ти, гад, спробуй іще хоч раз підняти на неї руку, від тебе й кісток не зберуть!

Бовдур погрозливо рушив до Дятла. Я став між ними, набрав щонайбільше повітря в легені і промовив якомога грубшим голосом:

— Що ти в дідька робиш?! Йому ж за вісімдесят!

Я міг сказати: він же твій вітчим. Але несвідомо виставив як аргумент поважний вік Дятла. І це подіяло, тому що Бовдур якось умить застиг, обм’як, врешті відступив на крок. На мене навіть не глянув; можливо, йому соромно було чинити таке у чиїйсь присутності, у присутності хлопчини. Не промовивши ні слова, начепив на головешку каску і рвонув з місця на скутері, залишивши після себе стрічку чорного диму.

Тільки в ту мить з’явився Паоло, наш сусід років п’ятдесяти, який працює лікарем і живе на початку нашого провулка. Я допоміг Дятлові підвестися. Той ледве тримався на ногах і витирав кров з губи рукавом картатої сорочки. Ми удвох із Паоло підхопили його під руки і відвели на бабцине подвір’я.

Паоло всадив Дятла на шезлонг у тіні. Я відчував, що мої руки змокріли від Дятлового поту і тхнуть старістю, як та скриня, де мама зберігає альбоми з нашими дитячими малюнками. Окрім губи, в Дятла кровило ще й вухо.

— О Господи! Поглянь-но, що тобі зробив отой звірюка...

Бабця обережно гладить Дятла по голові, тільки тепер береться про нього піклуватися. Він занадто збуджений, щоб щось пояснити. Я намагаюся його заспокоїти, кажу, що він не сам, ми поряд. Паоло щось сказав бабці, та пі­шла до хати і згодом повернулася з пляшечкою перекису водню і целофановим пакунком із ватними дисками, що їх жінки використовують для зняття макіяжу. Поки Паоло обробляв рани, Дятел ніяк не міг опам’ятатися, сидів, безтямно втупившись поглядом у землю.

На першому місці — родина, потім — партія.

Я так і не зміг до пуття второпати, скільки у нього дітей і від кого. Бовдур — не його син; він син паралітички, який був у неї ще до того, як вони стали жити разом, десь у 50-х чи й раніше. Ніхто не знає, куди подівся Бовдурів батько. Із деяких натяків бабці, якій відомо про цю справу значно більше, ніж усім нам, я збагнув, що той помер за якихось доволі неприємних обставин, можливо, вкоротив собі віку. Якщо я добре пригадував бабцині слова, вона казала щось на кшталт: прибрався з дороги. Чи то: поклав усьому край. І з цими словами торкалася мочки власного вуха. От і зрозумій її.

У Дятла має бути ще й донька, яка народилась у нього від паралітички. Час від часу з’являється Ніколас, онук, зазвичай для того, щоб попросити грошей. Навіть до хати не заходить. Припаркує мопеда, перекинеться кількома словами з Дятлом в альтанці, зазирне з порога до бабці, щоб привітатися з нею особисто. Вся операція займає у нього від тридцяти до п’ятдесяти секунд. Дятел чекає на нього надворі, промовляє ще пару слів і вручає йому виловлену з кишені жилета банкноту. Напевно, у розмовах із ним він теж відбувається своїми звичними жартами, як ото з нами, щоб позбутися незручності: тримай, купиш собі морозива. На ось, купиш дівчатам цукерок.

П’ятдесят євро, сто — навіть не гляне, — те, що трапилося під руку. Ніколас задоволено посміхається, запихає гроші до кишені, йде до мопеда й тікає.

Цукерки для дівчат. Навряд чи Дятел знає правду. Хоча напевно знає, але не хоче визнавати: Ніколас — гей.

Оскільки від карабінерів знову ніяких новин немає, я вирішую сам оглянути місце злочину. Огинаю будинок, проходжу під смоквою і зупиняюсь якраз перед вікном ванни. Зараз віконниці зачинено, ще й закрито на защіп­ки зсередини. На віконницях помітно сліди від викрутки на дереві; відчинити їх — робота не для дилетанта. Роздивляюся ближче, намагаюся відшукати незаперечну підказку, яка, наче в історіях про Шерлока Холмса, дасть мені змогу висунути гіпотезу, що злодій, скажімо, — чоловік, шульга, служив на флоті з 74-го по 83-й роки і носить на руці годинника з металевим циферблатом.

Звісно, для мене це просто розвага, засіб боротьби з нудьгою. Нічого такого я не знайшов. Окрім пташеняти.

Сидить, бідолашне, на землі під смоквою; напевно, то я струснув його з гілки. Не бачу, чи є там гніздо. На діалекті його б назвали «поршок», тобто пташеня, що вкрилося пір’ям, але ще не вміє дбати про себе. Махає крильцями, але літати не може.

Я хотів було запитати поради у мами, але її немає вдома. Перед сушильнею для білизни вона поставила кілька пластикових коритечок для птахів з кормом і водою. Вони клюють хлібні крихти, купаються. Найбільше прилітає диких голубів та горобців. Вейн жартома каже, що одного дня засяде неподалік із карабіном.

Поршок розплющує оченята і дивиться на мене. Тут кругом повно котів, яких підгодовують і бабця, і Паоло; отже, мені слід якомога швидше знайти його гніздо, перш ніж воно потрапить котярам у пазурі. Треба визнати, що пташеня гарненьке, мабуть, голуб’ятко. Я чомусь вирішив, що то дівчинка, зватиму її Тіті.

Гнізда ніде не видно; схоже, воно десь на верхніх гілках. Тіті поводиться на диво спокійно і зовсім не намагається втекти. Якщо розкриваю долоню, спинається на ніжки і зацікавлено поглядає на мене. Ось тепер не захоче від мене йти, думаю про себе — чи, може, сподіваюся. Риюся в пам’яті, щоб згадати, що мені відомо про імпринтинг: майже нічого.

«Непосидюча ти пташка», — промовляю я до неї тим самим солоденьким голосом, який так ненавиджу, з яким зазвичай звертаються до малюків. Навіть проти власної волі за певних обставин якось само виходить.

На мить завмираю, гладжу Тіті по голівці. Несподівано відчуваю слабкість, чи то гнів, чи то журбу. Зі мною таке трапляється через отакі слова, майже завжди. Через оте, що у мене зараз саме злетіло з вуст: «непосидюча». Залишилося в пам’яті з давніх часів. Саме воно мене так роздратувало, а не мій солоденький голос. Коли ми з Вербою були ще малими, мамині подруги часто нас порівнювали, казали: які гарненькі хлопчики. Гарненькі й розумненькі, — додавали. Гарненькі, розумненькі і вже не маленькі, — не вгавали. Ти (тобто я) — такий тихий і спокійний, мамина радість. А ти (тобто Верба) — дещо, — як би це краще висловитися, — непосидючий, хіба ні?

І було в цьому слові щось привабливе, якась особлива аура, загадковість. Непосидючий означає ще й невгамовний, хвилюючий, непередбачуваний. Але що такого різного вбачали вони в нас? Усе через те, що я не пручався, не репетував (я теж хочу бути непосидючим!), не хапав за волосся одну і не ліз у пазуху рукою іншій? То, виходить, можна було, мені б таке дозволили, і Верба, можливо, тому так і робив, знаючи наперед, що йому все спишуть.

Мої труднощі з Сарою беруть початок звідти, від отих дуреп — маминих подруг. Це від них у мене залишився імпринтинг.

Тіті набридло сидіти нерухомо. Чи то в неї, можливо, затуманилося в голові після падіння. Хай там як, але вона несподівано злетіла — впевнено замахала крильцями і полетіла! — і сіла на вишні.

Вже майже восьма. Чую мамин голос, вона накриває стіл в альтанці. Ми знову вечеряємо в Дятла. Мамі воно байдуже, Вейнові — теж. Вона змушена через наполягання бабці («В інші пори року ми з вами ніколи не спілкуємось як слід»). Він погоджується, щоб укотре висловитися щодо чергових витівок на городі, похвалитися своїми досягненнями, показати всім, хто тут заправляє.

— Що посієш, те й пожнеш! — промовляє урочисто Дятел, повертаючись із городу з пластмасовим кошиком, повним овочів.

— Хазяйко, вина! — кричить він бабці, яка порається разом із мамою в кухні. Паралітичка цього вечора здається незвично мовчазною, якоюсь виснаженою, маленькою, пожовклою у своєму візку.

Коли Дятла лупцювали, Вейна вдома не було. Ми навіть боїмося собі уявити, що сталось би, коли б був. Він сам поспішає нас у цьому запевнити, скориставшись своїм витон­ченим риторичним засобом алегорії: «Якби я був удома, то зараз би вам довелося змивати кров із плит доріжки».

Дятел, звісно, і не думає визнавати свою поразку:

— Та то я перечепився у цих бісових сандалях, хай їм грець! — розводить руками. — І він захопив мене зненацька. Напав і вдарив іззаду, як той байстрюк!

Я поглядаю на паралітичку: вираз обличчя кататонічний, між грудьми, всипаними червоними родимками, стримить серветка. Я не певний, що вона зрозуміла, що саме сталося. Не думаю, що вона звернула увагу на жорстокий натяк у словах Дятла: як той байстрюк.

Повну картину того, що відбулося, я зміг установити протягом наступних днів, вислуховуючи і порівнюючи мамині та бабцині версії. Обидві збирають плітки й новини як невтомні бджілки, зносять їх до свого вулика і обробляють для власних таємних цілей. Кажуть, ніби Дятла побито через те, що сказала його дружина. Бовдур не бачив її до того кілька місяців і зайшов провідати. Застав матір у ліжку, покинуту на самоті, поки вітчим довбався на городі. Через спеку на старій була лише легка нічна сорочка, що залишала непокритими руки й ноги. Таким чином Бовдур і побачив синець у неї на одній нозі, а другий — на руці, та ще й подряпину на гомілці.

— Мамо, а звідки у тебе оцей синець? І оцей?

— То все він. Він поганий. Він мене б’є.

Насправді, якщо вірити жінкам, дружина Дятла, коли нікого немає поряд, сама підводиться, щоб піти до туалету або щось узяти поїсти. Вона любить добре попоїсти, і замолоду такою була. А тому постійно падає. Інколи Дятел прокидається серед ночі і знаходить її безпорадно розпластаною на підлозі, хіба що соває руками й ногами, як перевернутий жук-гнойовик лапами. А на допомогу не кличе — така вже гордовита! У деякі дні їй взагалі затьмарює мізки. Оскільки у неї проблеми з нирками, у крові накопичується якась особлива речовина, під дією якої вона починає плести нісенітниці. Треба б її прив’язувати до ліжка, — каже бабця.

— Як справи з городом?

Це я так перехоплюю ініціативу в розмові, тому що мені зовсім не хочеться й далі вислуховувати балачки про бійку, аж нудить від геройських нахвалянь Вейна, хоч його там взагалі не було, і насамперед — ніхто ані словом не згадує про моє втручання. Але й від мене вони теж такого не дочекаються.

— Взагалі-то непогано, — промовляє Дятел. — Треба б помідори обробити.

Вейн негайно заявляє, що краще не треба, адже на цей тиждень прогнозують дощі, а тому сенсу від тієї обробки ніякої: «Тільки шкоди наробить». Дятел упевнений, що дощу не буде, а кожен наступний день для необроблених помідорів може вилитись у такі втрати, що й підрахувати важко. Вейн не вгаває, сперечається, запалює цигарку, цідить крізь зуби слова разом з димом. Як на нього, значення обробки перебільшують. У самому розпалі суперечки дзвонить мобільний. Чути нестерпне виття, під яке нарозспів лунають слова з «Чорної душі». Вейнові, так само як і його доньці, ота нова мелодія дзвінка до вподоби, він слухає ще кілька секунд, перш ніж відповісти. Я по-змовницьки перезираюся з Дятлом: із ним першим мені випало зустрітися поглядом. Із Вербою краще не перезиратись, а то ще не втримаємося і розрегочемось, а потім важко буде заспокоїтися. Вейн відповідає і говорить голосно; нам усім ясно, що дзвонить Рамона.

Вейн натискає відбій і гордовито повідомляє, що Філіпо пройшов відбір, його взяли, отже, альбом таки записуватимуть.

— Який альбом? — цікавиться Верба.

— Ну, альбом! На студії «Телереклама Рекордс».

— Он як! — промовляє Верба.

— Добре, — кажу я і підхоплюю виделкою картоплину.

Бабця гадки не має, про що йдеться, але підносить келих і промовляє тост. Щоб випити, будь-яка причина згодиться.

Ми всі дуже мляві, виснажені спекою і гарячим вологим повітрям, від яких навіть увечері немає порятунку. Дні тягнуться нескінченно. Вночі не заснеш від спеки і від комарів. У нас на вікнах немає сіток від комарів; виконроб хотів нас обхитати і змусити заплатити втричі більше, ніж годиться. Вейн колись їх таки поставить, разом із наличниками.

Несподівано паралітичка прокашлюється, задирає догори вказівного пальця, щоб звернути на себе увагу, як ­роблять святі на образах. Ми всі разом повертаємося до неї.

— Сьогодні ти бридкий, — промовляє, — аж глянути гидко.

Зависає мовчання. Це вона про свого чоловіка. Напевно, сьогодні якраз один із днів, коли у неї в крові накопичилася надмірна кількість отієї особливої речовини. У Дятла вухо заліплене пластиром, губа розпухла. Він далеко не в найкращій формі, якщо по правді. Всі повертають голови в його бік, а я втупився в тарілку, уважно вивчаючи архіпелаги з крапель оливкової олії, що плавають у кабачковому соку.

Дятел розвертається, кладе на стіл виделку. Гладить дружину по щоці рукою.

— Ви погляньте, хто обізвався! Кім Новак! — промовляє він. Повертає голову до нас, куточки рота сумно опущені.

Ми всі регочемо, хоча я й не знаю, хто така Кім Новак. Паралітичка й собі посміхається, за компанію. Та найголосніше заходиться сміхом бабця. Опускає ніж із виделкою на стіл, прикриває рота однією рукою, а другою стискає лікоть Дятла, який поглядає на неї зі своєю перекривленою посмішкою як змовник, поглядом коханця.

Хоча вже й минула десята, але мені не треба пити ніяких ліків. Та все ж відчуваю несподіваний напад незбагненного смутку, ніби хто вдарив мене у скроню, як той байстрюк. Бабця знайшла чергове десяте, двадцяте, три­дцяте кохання усього свого життя. Їй не довелося до цього докладати анінайменших зусиль; вона готова була його прийняти, а тому воно само явилося їй до хвіртки, не треба далеко ходити. Якось само по собі вийшло, спонтанно, коли вона покинула Оттавіо. Згодом занедужала дружина Дятла, їй небагато залишилося. Так що все владналося.

А от у мене — навпаки: повторюється щоразу одна й та сама схема повного провалу; якщо описати її чорним по білому, вийде класичний лист до рубрики розбитих сердець від цілковитого невдахи. Шановна редакціє! Щоразу, коли мені подобається якась дівчина, у мене нічого не виходить, негайно з’являється хтось рішучіший і спритніший за мене, трапляється якась неприємна халепа, що виставляє мене повним йолопом у її очах на користь інших претендентів. А коли я намагаюся якось покращити справу, то виходить іще гірше. Що мені робити?

Беру до рук мобільний, ховаю його під стіл, набираю Сарин номер, а після першого гудка натискаю відбій. Через мить вона робить так само. Про це свідчить вібрація пропущеного дзвінка, яку я сприймаю як подарунок. Знаю, що це нічого не означає і нічого не змінює, — так, дрібниця. Хтозна, скільки дзвінків вона отримує щовечора і на скільки з них відповідає. Але я — вірний тільки їй, а тому ніякій іншій не дзвоню. Я кілька секунд насолоджуюся цим нерозділеним почуттям (єдино бездоганним, якщо вірити поетам!), яке ось уже протягом багатьох місяців плекаю в серці. Під впливом запізнілого скрекотання цикади десь високо в кроні дерев мене знову охоплює журба. Цього разу з усіх численних своїх метаморфоз вона обирає форму легенького лоскоту в підреберрі. Єдина втіха у цю мить полягає в упевненості, що принаймні цього разу я не дам ані крихти волі своїм інстинктам, в усвідомленні, що не проллю ані сльозинки через свою відданість.

Пора: Дятел розгортає серветку і викладає зверху на ній рядок піґулок. Наливає собі в келих вина, ковтає таб­летки одна за одною і вже не сміється.

[вирвано кілька сторінок]

У нашому селищі бабця першою отримала дозвіл на розлучення за Законом Фортуни–Басліні. Вона частенько розповідає про це з відтінком гордості в голосі, саме тому я так добре пам’ятаю назву закону.

Ми з Вербою не знали її чоловіка, «дідуся» Фабіано, який помер кілька років тому. Бачили його лише раз на похоронах однієї з далеких родичок. Він тоді потиснув нам обом руку і заявив із певною урочистістю, що рано чи пізно, а всі там будемо, і ми — теж.

Він, мабуть, був диваком, хоча визнаю, що мені доводиться керуватися у своїх висновках тим, що́ розповідають про нього бабця і мама. А вони часто перебільшують, коли описують лихі вчинки всіх своїх родичів, гіперболізують завдані обрáзи, надають надмірного значення дрібницям і по-своєму інтерпретують безневинні слова. Вони так постійно чинять і одна з одною, а тому сваряться.

Я пригадую один епізод із дідом Фабіано, про який мені розповідали. Він теж пов’язаний із похоронами: напевно, вони навіювали йому філософський настрій. Він їхав у похоронній процесії своєю спортивною автівкою разом з іншими. Треба сказати, що він був нетерплячим на вдачу, непосидючим, «крутьком», — як то кажуть на нашому діалекті. Нарешті йому увірвався терпець тягтися на черепашачій швидкості, і він на повну гучність увімкнув радіо з пісенькою Рити Павоне, виправдавшись потребою розважати маминих двоюрідних сестричок, які його обожнювали і яких він охоче катав у своїй машині, — врешті, як і будь-яких німфеток. Дайте мені молоток! Навіщо він тобі? Хочу зацідити ним у голову кожному, хто мені не до вподоби[12]. Отак приблизно можна описати його вдачу.

Після розлучення у бабці була ціла купа женихів. Декого з них я знав. За старою звичкою вони вимагали називати їх «дядечко»: дай ручку дядечкові Енріко; обніми дядечка Ріно; поцілуй дядечка Оттавіо.

Оттавіо був останнім. Коли ми переїхали до нової домівки, бабця зустрічалася з ним уже досить тривалий час. Набагато старший за неї, доволі вульгарний, що взагалі-то відповідає її смакам, із пофарбованим волоссям, золотим ланцюгом на шиї і слинявим ротом. У нього була донька, з якою він був у поганих стосунках через меншого сина, якого від Оттавіо народила сімнадцятирічна продавчиня, найнята на роботу до їхнього родинного сигаретного кіоска в 60-х роках.

Ще до посиденьок із випивкою у Дятла такі вечері з випивкою влаштовувалися і в дядечка Оттавіо. Я тоді був ще зовсім малим, а тому мені не наливали. Пригадую, як соромився сидіти за столом у захмелілому дорослому й підстаркуватому товаристві, яке голосно реготало і непристойно жартувало на тему сексу. Тоді бабця — завжди вона! — заохочувала Оттавіо до розповідей про його залицяння до молодесенької продавчині. Він довго відпирався, але врешті завжди погоджувався. І починав розповідати, чи то знічено, чи то з вихвалянням, про поплескування по сідницях, про кепкування із подвійним змістом, якими не давав бідолашній проходу (Ти ковбаски не хочеш спробувати? А з товкачем умієш управлятися?), пригадував, як терся об дівчину щоразу, проходячи повз неї за вузьким прилавком кіоска. З тих років свого життя Оттавіо насамперед запам’яталося постійне відчуття напруги, яке змушувало його переживати «важкість отам, унизу». Той вираз особливо веселив бабцю, так само охоче вона сміється тепер із подібних виразів Дятла.

Коли в Оттавіо почалися перші старечі болячки (то операція на меніску, то видалення катаракти на оці), кохання враз закінчилося. Бабця втомилася від нього, все частіше дратувалася без причини і вже не влаштовувала вечорниць у нього вдома. Все повторювала: «Він старий, геть старий!» Хоча різниця у віці в них була всього чотири чи п’ять років. Саме вона підштовхнула його в обійми Ольги, доглядальниці з України, яка для бабці належала до узагальненої категорії безсовісних «сиділок-румунок», що понаїхали до нас, аби спокушати наших дідуганів.

Бабця першою озивалася до Ольги щоразу, коли та, штовхаючи попереду інвалідний візок, проходила по вулиці повз нашу хату. Як тільки звичні балачки про погоду вичерпувалися, бабця вміло переводила розмову на будиночок на морі, власником якого був Оттавіо, на його все нові болячки, на невміння розумно поводитися з грошима, на складні стосунки з дітьми, на майбутні проблеми з розподілом спадщини, вигідні хіба що якимось хитрюганам, адже у наші часи, дорогенька...

Як тільки бабця нарешті отримала безсумнівні докази, що Оттавіо їй зраджував (важко визначити, які саме дії стали для неї найголовнішим доказом провини, зважаючи на той факт, що бабця сама не раз запевняла Ольгу, ніби Оттавіо — імпотент...), вона не вагалась ані миті. Того ж дня зібрала усі манатки Оттавіо у пару валіз, виставила їх до його машини (нерозлучна «Мерседес Пагода» блакитного кольору) і безцеремонно вигнала його з дому.

Діти теж знати його не хотіли і навіть стали на бік бабці в усій цій історії. Незначні заощадження Оттавіо придалися для оплати кількох забаганок Ольги, котра хутенько зникла, як тільки з’ясувалося непорозуміння щодо будиночка на морі, який виявився занедбаною, напіврозваленою хижею, яку ніхто не купив би і де, крім плісняви на стінах та чаїних гнізд, нічого не було. Те, що ще залишалося від накопиченого за сорок років від торгівлі сіллю, цигарками, тютюном та від тертя за прилавком, через кілька місяців вичерпалося. Адже Оттавіо жив у готелі і, як і багато чоловіків його покоління, не вмів куховарити, прати і прасувати. Звиклий до зручностей так само, як і всі, чиї кращі роки життя припали на період економічного буму, що забезпечив їм спокій і добробут, і не маючи анінайменшого наміру від них відмовлятися, Оттавіо двічі на день харчувався у ресторані, брудний одяг відносив до пральні, а прасували речі йому в готелі.

До останніх днів він не продавав свій «Мерседес Пагоду». Його так і знайшли в автівці наприкінці минулої зими: брудного, неголеного і неживого.

У Філіпо справи йдуть вгору, краще нікуди. Подейкують навіть про відеозапис для італійського MTV. Більша частина новин про нього надходить до мене від Вейна. А коли з’являється Рамона, то негайно починається прямо-таки їх екстрений випуск. Як мелодію дзвінка на телефоні обоє встановили його нову пісню «Ніч середини літа»: «В очах твоїх / Бачу, бачу світлячків. / У цю ніч, коханааааа,/ Середини літаааа». Із цим синглом гурт «The Stolen» виграв конкурс. Тепер запишуть оцей альбом і їм повалять гроші, — переконано запевняє Вейн. Рамона, як папуга, знай собі повторює чиюсь фразу, занадто розумну, щоб вона належала їй самій; каже, із виходом альбому гурт «The Stolen» затвердиться на найвищому щаблі у рейтингу нових зірок сучасної італійської поп-музики. Але після тих завчених слів у її очах замість літніх світлячків легко читається хвилювання упереміш із тривогою. Адже їй ясно: якщо раніше їй іще інколи випадало щастя бачитися з Філіпо, то тепер і того не буде.

А у Вейнових очах я не бачу нічого, крім безглуздої гордості: Філіпо такий, Філіпо сякий, і цілий довгий перелік його майбутніх успіхів.

А от про Дієґо згадує все рідше. Я його вже кілька тижнів не бачив; востаннє — за тиждень до крадіжки, коли він пропонував мені наркотики. Я порозпитував у чаті серед своїх друзів, які його знають. Кажуть, він днями стирчить на морі, у барі пригощає всіх холодним чаєм та морозивом, вдаючи з себе багатія. Зараз він зустрічається із Джулією, Сариною подругою, яка (так мені повідомили) зробила собі на животі татуювання «SWEET LOVE».

Рамона приходила і вчора ввечері. Разом із батьком усі вуха нам проторохтіли за вечерею своїми розповідями про успіхи Філіпо, про пісню про літо, про відеокліп, про дати туру. Заручившись підтримкою пляшки з віскі «J&B», вона випросила у батька дозвіл влаштувати Філіпо сюр­приз. Вейн відвезе її на концерт, де вона несподівано для коханого вигулькне прямо перед сценою йому на подив.

Я вважаю, що Вейн (і це демонструє чергову незбагненну для мене рису його характеру) погодився лише тому, що і сам хотів потрапити на той концерт.

— Не спиш?

У мами є погана звичка: заходити до моєї кімнати, не постукавши, коли її щось непокоїть. Вейн уже хропе. Верба точно ще не спить, бо він завжди до пізньої ночі чатиться у своїй кімнаті з друзями, яких щодня бачить на морі. Мама знає, що його краще не чіпати, а тому заходить до мене: не спиш?

Прикладає вказівний палець до рота, закликаючи мовчати, заходимо разом до ванної, не вмикаючи світла. Вона показує рукою у напрямку вікна, що виходить на бабцин двір.

Їй знову вчувається «Звір, що зітхає». Я прислухаюсь, але нічого не чую. «Чуєш?» — наполягає вона. «Ні», — відповідаю, і тоді вона махає мені, щоб мовчав і слухав.

Я чую лише важке дихання Вейна в сусідній кімнаті. Та коли вуха нарешті звикли до тиші, то й мені вчувається щось незвичайне: зітхання загадкової істоти.

Вейн каже, що то борсук. Не знаю, звідки у нього така впевненість: де він міг бачити й чути борсука!? Як на мене, то може бути кіт, збуджений від кохання, або кіт-астматик / кіт з емфіземою легенів. Але щоразу, коли ми відчиняли вікно і світили у напрямку звуків ліхтариком, Звір, що зітхає, затихав.

— Зачекаймо ще трішки.

Мені так і кортить сказати мамі, що мені набридла ця гра і мене зовсім не цікавить, що воно за звір такий. Але не хочеться її ображати, розвіювати її віру в дива. А тому я опускаю кришку унітаза — обережно, щоб не грюкнула. Всідаюся зверху. Вона сідає на пухнастий килимок і опирається головою об стіну під вікном.

Уфффф-уфффф. Зітхання, хрипіння. Якби ми були на іншому континенті, я б подумав, що то якийсь здоровенний плазун чи змія.

— Я більше так не можу.

Це голос Дятла, шепіт: він промовляє на діалекті, що так більше не може. Ми з мамою переглядаємося, вона прикладає пальця до рота, щоб я мовчав і не рухався.

— Я більше не можу, — повторює Дятел, — я двадцять років чекав на цю мить. Пригадуєш? Я все поглядав тоді, як ти проходила через кедровий перелісок: така сурйозна, чепурненька. А я плівся з роботи у забрьоханій синій робі, брудні руки ховав до кишень, щоб ти не помітила. Не знав, що тобі такого сказати. Одного разу при зустрічі ляпнув щось про кедрові горішки, пам’ятаєш? Уся земля була встелена тими горішками, що їх напередодні поназбивало зливою. «От якби ми були дроздами, то влаштували б собі тут справжнє свято», — сказав я тоді. Ти не відповіла, усміхнулася мені і пішла собі далі, як завжди, тільки поправила ремінця від сумки на плечі. А я відчув себе повним бовдуром. Дрозди... це ж треба! Який телепень! І що?! І ось тепер зустрів тебе тут. Звісно, он скільки років спливло. Як для тебе, так і для мене. Особливо для мене. Ти аніскілечки не змінилася: така сама красуня! Коли я вперше тебе побачив, як ти приїхала сюди у тому побитому мерседесі, то очам своїм не повірив. Невже справді вона? Так, вона і є. Вийшла з машини, з переднього місця поряд із водієм, і відразу потому виліз отой бридкий голодранець. У таке мені теж не хотілося вірити. На мене навіть не глянула, жодним словом не обмовилася. Завжди була у компанії з отим: ніс гачком, дупа як діжка, ноги колесом... Я тебе кохаю. Кохаю, розумієш? Ходи сюди, лишень на хвилинку.

— Припини!

Бабцин шепіт пролунав рішуче, як то за нею водилося. Мама аж очі витріщила. А мене розбирав сміх, і разом із тим було соромно, хоча й кортіло послухати, адже мені ще ніколи не доводилося чути, як освідчуються в коханні у нормальному житті. В кіно завжди здається якось неприродно, награно. Крім того, щойно почуте освідчення було, напевно, останнім, зробленим на місцевому діалекті. Молодь (і я сам!) говорять ним погано і роблять купу помилок. Використання діалекту в наші дні обмежено кількома сталими виразами, приказками, лайкою, ідіоматичними образами. Навіть не думав, що діалектом можна скорис­татися, щоб освідчитись у коханні.

— Поки вона жива, і мови бути не може! Не годиться так.

Ясно, що бабця мала на увазі паралітичку.

— А от коли її не стане, — продовжувала, — там побачимо.

— І що мені робити? Ти кажеш, що мені треба порішити мою жінку, щоб бути з тобою?

— Нічого такого я не кажу! Ти здурів?! Я лише сказала: коли її не стане.

— А я маю спокійно чекати, коли вона згасне як свічка? І я сам постарішаю ще на рік, і ти теж, люба моя. Немає у нас часу, розумієш? Кохання — воно зараз, і серце б’ється зараз, а завтра я вже, може...

Зависла мовчанка. Я уявив собі, як Дятел бере за руку бабцю і притискає ту руку собі до грудей, під хрестиком, на якому Христос б’ється головою об червону перчину.

— Поки вона жива, не хочу. Не хочу. Годі, ходімо вже спати.

— Ні, почекай! Іще хвилиночку, посидьмо ще трішки разом.

Почувся гуркіт пересунутих стільців. Неприступна, безжальна бабця не захотіла чекати ані секунди, зачинила засклені двері веранди, побажавши на добраніч. Дятел поплівся до хвіртки, важко човгаючи по землі своїми побитими сандалями.

Звір, що зітхає, кудись подівся.

Коли ми сьогодні вкотре прийшли вечеряти до Дятла, я слухав його оповідки та вихваляння своїми подвигами трохи інакше. Мені навіть шкода його стало, адже він таким чином намагався показати бабці: ти навіть не здогадуєшся, яким я був, не знаєш, що втрачаєш.

Поки він говорить (розповідає, як у молодості їздив до Монте-Карло на червоній «Ламбретті»), я мимоволі приглядаюся до обличчя його дружини. Не бачу на ньому ніяких емоцій, погляд невідривно спрямований в одну точку, глибокі зморшки у деяких місцях набувають жовтувато-зеленкуватого та синюватого відтінку. Невже він і справді її б’є? То зацідить ляпаса, то дасть штурхана, — звичайно, не щоб убити, ні! — а щоб покарати за те, що й досі жива, що йому заважає: клята жовто-зелено-синя личинка, яка плюється отрутою.

Дятел пускає по колу пляшку з «J&B», Вейн поливає зверху морозиво, мама заперечно хитає головою, каже, що вже і так у голові паморочиться. Верби сьогодні немає, пішов із друзями на піцу.

Те, як Дятел плекає в собі упевненість, що його уявний світ не піддається часовому впливу, викликає зворушення. Розказує про ресторан у Монте-Карло, де зупинявся більше шістдесяти років тому: «La Bolognaise — Cuisine italienne». Тоном знавця заявляє: якщо трапиться нагода, обов’язково навідайтеся туди; там такі лазаньї роблять, яких і в Італії не скуштуєш. А офіціантки за якимось химерним задумом убрані як балерини: у рожеві балетні пачки й пуанти.

І в нього, і в його товариша, з яким вони разом подорожували, у кишенях вітер гуляв. Спершу вони налупилися всього, а коли принесли рахунок, сказали на діалекті: «Ось нам і гаплик!», що означає приблизно «нам прийшов кінець». Почувши ті слова, офіціантка, яка проходила повз них, розсміялася. Дятлові особливо кумедною видавалася та деталь, що дівчина зрозуміла сказане на діалекті. Від цієї розповіді реготала тільки бабця, решта відбулися чемними усмішками.

На Дятлові тоді був білий лляний піджак — такий гарний, що на Лазуровому березі всі жінки на нього задивлялися, ледве шиї не поскручували. Та й він сам — чорнявий, із напомадженим «півником» на голові, смаглявий, як корсар. Француженки в один голос торочили, що він схожий на Мастроянні. А він не розгубився: «Так я ж його брат! Marcello c’est mon frère!»[13]. Деякі весело сміялися у відповідь («c’est pas vrai»[14]), інші дивувалися(«c’est vrai?»[15]). А він затягував у ліжко і перших, і других, без вагань чи жалю. «Головне, — каже, звертаючись до мене, — зав’язати розмову і викликати симпатію. А тоді вже — все запросто, дадуть, нікуди не дінуться!»

То що ж їм було робити? Таких грошей ні в нього самого, ні у товариша не було. Ходімо покуримо, вставай! Дятел залишив на спинці стільця свій білий піджак у всіх на виду, а зустрівшись поглядом з офіціанткою-балериною, промовив: «Fumare dehors, fumer, plus panoramique»[16]. Висмаливши цигарку до половини, вони з приятелем роззирнулися навколо, нікого поблизу не було, — і ноги в руки! Той піджак коштував менше, ніж салати в меню.

У ті часи, каже він, сексом займалися без якихось там захисних засобів. І додає, що він точно чотирьом чи п’ятьом француженкам зробив дітей, яких потім виховували якісь рогоносці.

Дивно чути таке від чоловіка, що сам одружився із жінкою, у якої був синок Бовдур. Поглядаю на Вейна: він от узяв маму зі мною. Але на його обличчі не помічаю ніякої реакції на ті слова (окрім утоми від спеки). Можливо, йому навіть на думку не спадає, що його таким чином обхитали. Він доливає собі ще краплю віскі у морозиво, яке тим часом перетворилося на бридку рідину.

Вейн не дуже долучається до розмови. Залишає всю сцену Дятлові, слухає мовчки, заохочує того смішками й запитаннями. Ці запитання служать для того, щоб прояснити прогалини в оповіді, звернути увагу присутніх на суперечності у словах Дятла, виставити його пришелеп­куватим старим, що напідпитку плете нісенітниці, але так, щоб він того не помітив. Як правило, вихваляння еротичними походеньками не входить до репертуару Вейна. Він віддає перевагу сповненим жорстокості трилерам: розказує про бійки, як у фільмах із Бадом Спенсером та Тересом Гілом, мисливські бувальщини, про сувеніри з його подорожей. Але не в альтанці: недостойна публіка для його епосу.

Мама теж ніколи нічого не розповідає. Інколи слово бере бабця, заохочена згадкою Дятла про когось із персонажів їхньої бурхливої молодості, або ж коли в неї виникають якісь більш чи менш доречні асоціації з обговорюваними за столом темами. Як тільки Дятел довів до кінця свою епопею про білий піджак, бабця заводить розмову про свою весільну сукню (асоціація, мабуть, така: біле-біле, піджак-сукня). В юності бабця працювала у барі, що належав її батькові. Єдиному барі в усій околиці, де був телефон. А тому там завжди було людно: хтось забігав випити кави, інші — келих вина, ще хтось просив скорис­татися телефоном і заходив до кабінки із затемненими віконцями, були й такі, хто попивав каву під час дзвінка. Біля кабінки постійно крутилася пишно виряджена жінка з білявим волоссям і яскраво нафарбованими червоними губами. Замовляла собі склянку ситра і поглядала навколо, часто блимаючи густо наквацьованими віями й усміхаючись чоловікам, якщо зустрічалася з кимось із них поглядом. Звали її Лія. Бабциному батькові вона не заважала, він вважав це додатковою послугою, яку його бар пропонував клієнтам і цим вигідно відрізнявся від конкурентів.

Кінець першої серії. Минуло п’ять років. За цей не такий уже й тривалий час багато чого змінилося. То була незвичайна епоха, коли просування соціальними сходами давалося легко, рівень податків був невисоким, держава не вибивала ложки з рота тим, хто виявляв ініціативу і бажання трудитися. Бабцин батько не пас задніх: розширив бар, викупивши приміщення по другий бік вулиці, де влаштував продаж морозива. Через рік продав і бар, і кіоск морозива, а на отриману виручку надумав побудувати готель. Справжніх готелів у нас тоді ще не було, і будувати його у малесенькому містечку рибалок та селюків здавалося безглуздим ризиком. Перший рік справи йшли погано, другий — іще гірше. Потім почався економічний бум. І майже відразу повалили туристи з Парми, Модени, Реджі. Згодом з’явилися і німці, й американці, й араби, що приїжджали купувати мармур у наших кар’єрах.

Таким чином шмарката донька бариста перетворилася не лише на красуню, а й на вигідну партію для одруження. Після чималих збитків перших років нарешті почалися заробітки. І родина час від часу дозволяла собі якісь незначні предмети розкоші. Душ, наприклад. Адже бабця, поки їй не виповнилося вісімнадцять років, завжди милась у кориті, стоячи в ньому ногами і поливаючи себе теплою водою з глечика. Перший душ викликав у неї неприємне відчуття; здавалося, наче та вода, що стікає до каналізації, закручуючись у вир, позбавляє її цноти.

Чоловіка вона вибрала собі неправильно, скориставшись критерієм, яким керуються багато дівчат: віддала перевагу тому, хто вмів її насмішити. Фабіано знав цілу купу анекдотів та байок, мав приємний голос і вмів танцювати, як ніхто інший. Заходив до бару при готелі, де був автоматичний музичний програвач, і завжди вмикав пісню Елвіса Преслі. І під ту музику танцював, сам, не соромлячись, спритно рухаючись у такт і викидаючи дотепні колінця, що супроводжувалися кумедним виразом обличчя. Його особливим коником був вигин назад із зігнутими коліньми й доторком до підлоги позаду себе і швидким поверненням на рівні ноги. Після чого він підскакував із вигуком: «Uh, come on!»

«Нумо, синьйорино, ходіть, я навчу вас танцювати!» — сказав він якось бабці. Отак почалася їхня історія.

Треба було влаштовувати весілля. Гуляли б його у готелі, звісно. Але ж слід було купити весільну сукню. Одного дня з’явилася до готелю вишукано вбрана панночка з легким версальським акцентом, назвалася представницею модного бутика з Маріни-ді-П’єтрасанти. Дівчатам на рецепції сказала, що їй повідомили про майбутнє весілля доньки власника.

Коли бабця спустилася до вестибюля, то аж рота роззявила від здивування: перед нею у дорогому, вишуканому вбранні стояла Лія. Колишній вульгарний блонд змінився на приємний для ока каштановий колір. Помада все ще була червоною, але на тон стриманішою, не такою агресивною.

Спершу бабця хотіла навіть обуритись, почувалася не­зручно через отой непроханий візит. Колишня путана із бару насмілилася з’явитись до готелю, запитувати про неї, змусила спускатись у хол без наперед узгодженої зустрічі, компрометуючи її тим самим в очах відвідувачів, молодиків та старших чоловіків, які, можливо, ще пам’ятали про її колишнє бурхливе минуле. Але через кілька хвилин заспокоїлася. Та жінка змінилась і тепер займалася достойною роботою. Урешті-решт, останні п’ять років пішли на користь їм обом.

Лія принесла їй каталог. Бабця його погортала і після кількох нічим не особливих суконь наткнулася на ту, про яку завжди мріяла, хоча і сама про це не здогадувалася: легко приталену, з глибоким вирізом для декольте і тонесенькою органзовою фатою. До сукні додавалися довгі білі рукавички. Бабця негайно вирішила, що та сукня має належати їй.

Домовилися про зустріч у Ліїному бутику. Бабця прийшла зі своєю найкращою подругою Розі, яка теж мала одружуватися за кілька місяців після неї і теж підшукувала собі весільне вбрання.

Якщо у каталозі сукня здавалася гарною, то на бабці — просто прекрасною, якщо не сказати більше: мрією будь-якої нареченої. Бабця крутилася перед дзеркалом, вдивлялася у власне відображення і не впізнавала себе: здавалося, бачить модель із журналів або актрису з французького кіно. А в Розі від емоцій аж сльози навернулися на очі. Знай, повторювала: «Воно — твоє, як на тебе шите! Купуй!»

Але виникла велика проблема: ціна. До тієї миті про неї навіть не згадувалось, але сукня навіть зі знижкою (особливою знижкою, яку Лія була готова надати лише бабці, — вона сама безсоромно у цьому зізналася, — щоб зробити собі і своїм товарам рекламу) коштувала вдвічі більше, аніж бабця думала. Це правда, що у ту пору бізнес процвітав, правда і те, що готель працював на повну потужність, але бабці зовсім не хотілося, щоб батькові довелося викласти такі гроші за сукню. До того ж відразу після весілля у них уже були заплановані наперед витрати: підняти готель іще на один поверх, щоб збільшити кількість номерів. А ще треба було обставити невеличку нову квартирку, куди бабця мала перебратися з чоловіком.

Помітивши сумніви майбутньої нареченої, Лія запропонувала: я дам тобі сукню напрокат, безкоштовно. Навзамін попросила виставити у залі, де проводитимуть весілля, великий плакат із рекламою бутика, в якому б зазначалося, що наречена вдягнена в одну з їхніх моделей.

Бабця довго роздумувала, походжаючи туди-сюди перед дзеркалом. Розі заворожено спостерігала за нею, не в змозі промовити ані слова. Бабця обкрутилася навколо себе, спостерігаючи, як тканина облягає її струнку фігуру. Опустила фату і відчула приємне збудження від дотику органзи до щік, до носа, до губ. Урешті відмовилася. Весільна сукня і напрокат — нізащо. І ніякої реклами бутика на її весіллі біля столів не буде. Сукня має або належати їй, або ніяк. Тепло подякувала Лії, вибачилася, що змусила її змарнувати скільки часу, і пішла разом з подругою.

На весілля вдягла простеньку сукню, пошиту старенькою швачкою з рибацького селища. Нічого особливого. Через кілька тижнів після весілля віднесла її знову до швачки і перешила на святкове вбрання, додавши кілька деталей, від чого сукню було не впізнати, і згодом одягла її на Різдвяне свято.

Прийшов і день весілля Розі. Між двома весіллями подруги жодного разу не бачилися. Адже відразу після весілля бабця з нареченим мали їхати на медовий місяць до Бруніко. Закрутилася із приготуваннями, затим — із влаштуванням нового родинного гніздечка, а тут іще й місячні затримувалися та так і не настали, її все частіше нудило: провина моєї матері в утробі.

У церкві під час вінчання бабця сиділа в одному з перших рядів, відразу після родичів Розі. Щойно залунали перші звуки маршу Мендельсона, всі голови, ніби соняшники за сонцем, розвернулися до входу. Під вінець Розі вів її батько.

Вона була така гарна — очей не відвести, нагадувала Лоллобріджиду у «Провінціалці[17]». Можливо, ще й через те, що на ній була неймовірно красива сукня — та сама, від якої бабці довелось відмовитися. Через мить серед гостей по другий бік проходу бабця помітила Лію. Їхні погляди зустрілись, і бабця змусила себе усміхнутись і ледве помітно їй кивнути.

— Не хотіла, аби вона з мене потішалася. Ні вона, ні ота хвойда Розі... З того дня ми нею більше не розмовляємо.