Поклик племені

Адам Сміт (1723–1790)

Ми майже нічого не знаємо про дитинство та юність Адама Сміта — крім того, що народився він одного дня 1723 року в Керколді, шотландському торговому містечку, розташованому приблизно за десять миль на північ від Единбурга, де провів значну частину свого життя і принаймні шість із десяти років, які пішли в нього на написання шедевру «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Свого батька, адвоката і митного інспектора, який помер ще до його народження, він не знав, і завжди до нестями любив свою матір Елізабет Дуглас. Непідтвердженою є легенда про те, що у три роки його вкрали цигани і це викрадення тривало заледве кілька годин. Був він хворобливою, аж ніяк не милою дитиною, і до того, як прославився своєю мудрістю, був відомий своєю надзвичайною розсіяністю. Якось кучер диліжанса, що їхав з Лондона, побачив на околицях Керколді серед поля, дуже далеко від міста, самотнього перехожого; він спинив коней, аби запитати містера Сміта, куди той іде; збентежений Сміт зізнався, що відійшов так далеко, не помітивши цього, бо був поглинутий думками. А якось у неділю його побачили у Данфермліні, за п’ятнадцять миль від Керколді: він безцільно блукав своєю дивною, як у верблюда, ходою, усе ще вбраний в домашній халат, дивився в порожнечу і розмовляв сам із собою. Через роки сусіди в Единбурзі призвичаяться до того, що старим містом о несподіваній порі бродитиме, з відсутнім поглядом і безмовно ворушачи губами, той самотній, трохи іпохондричний старий, якого всі називатимуть мудрецем. Його життя було позначене десятками таких анекдотів.

Між 1731 і 1737 роками він вчився у школі, розташованій по сусідству з його домом, на Гілл-стріт, і, мабуть, був добрим учнем латини і греки, бо коли в чотирнадцять років вступив до Університету Ґлазґо, його увільнили від навчання на першому курсі, де вивчалися класичні мови. В листі, який цитує його біограф Ніколас Філліпсон[2], він зізнався, що проведені там три роки «були найбільш корисними, щасливими і достойними в його житті»; саме тоді Сміт відкрив для себе фізику Ньютона і геометрію Евкліда, а моральну філософію викладав йому Френсіс Гатчесон, видатна постать шотландського Просвітництва, що справить сильний вплив на його інтелектуальне становлення. Провівши три роки в Університеті Ґлазґо, він отримав стипендію для навчання в Оксфорді, де й перебував з 1740-го по 1746 рік у Коледжі Бейлліол. Ми майже нічого не знаємо про те, яким було його життя впродовж тих шести років. Біографи припускають, що жив він доволі самотньо, бо політична і культурна атмосфера університету була просякнута напрочуд консервативним і реакційним «якобінством», яке суперечило його вихованню пресвітеріанця і віґа (ліберала); знаємо хіба те, що він самотужки вивчив французьку мову, захоплено читав французьку літературу, а його улюбленими авторами були Расін і Маріво. Та найважливіше, що сталося з ним за роки навчання в Оксфорді, — знайомство з творчістю Девіда Г’юма, ще однією великою постаттю шотландського Просвітництва, і, можливо, ним самим. На дванадцять років старший за Сміта, Г’юм, якого дуже поважали в середовищі інтелектуалів, не здобув однак визнання в університетській ієрархії через свій атеїзм; одна з небагатьох речей, які ми знаємо про Адама Сміта в Оксфорді, — те, що в Коледжі Бейлліол йому дали догану, коли виявилося, що він потай читає «Трактат про людську природу» (1739) впливового шотландського філософа, який згодом стане його найліпшим другом. Йому і Гатчесону він склав хвалу в своїй «Теорії моральних почуттів» (1759).

Досі побутує помилкова думка про те, що Адам Сміт був передусім економістом — його називають «батьком економіки»; його самого це б ошелешило. Він завжди вважав себе моралістом і філософом. Його зацікавлення економічними питаннями — так само, як іншими дисциплінами, наприклад, астрономією (він написав «Історію астрономії», яку буде видано лише посмертно) — виникло внаслідок його намагання розвинути «науку про людину» і збагнути функціонування суспільства. Більше відомостей про нього є після того, як він закінчив Оксфорд і приїхав в Единбург, де між 1748 і 1751 роками завдяки лорду Кеймсу, ще одній постаті шотландського Просвітництва, прочитав низку публічних лекцій, які мали великий резонанс і зміцнили його авторитет. Тексти цих лекцій загубилися, але про них відомо з нотаток студентів, які на них побували. Перша розповідала про риторику і про те, як народилася мова, людська комунікація, діяльність, яку Сміт вважає не лише необхідною умовою виживання, але разом із належним і симпатією, товариськістю і здоровим глуздом визнає основами суспільного життя і його скріпи: соціалізацію. Аби довести це, він наводив приклади з літератури. На його думку, ясна, пряма і лаконічна мова краще виражає емоції, почуття та ідеї, і їй треба надавати перевагу перед пишномовним і бароковим стилем (як у третього графа Шефтсбері, казав він), характерним для обраної меншості, в яку не допущено пересічну людину.

На іншій своїй лекції, про юриспруденцію, Сміт зробив начерки деяких ідей, які розвине згодом, виходячи з тези Девіда Г’юма про те, що «власність є матір’ю цивілізаційного процесу». Ця тема захопила найкращих шотландських інтелектуалів того часу. Наприклад, лорд Кеймс стверджував, що найвиразнішим інстинктом людини є інстинкт «володіння» і що з цього народилася приватна власність і до певної міри саме суспільство. У своїй книжці «Historical Law Tracts» (1756), лорд Кеймс стверджував, що розвиток історії складається з чотирьох етапів: а) вік мисливців; б) вік пастухів; в) вік рільників і, нарешті, 4) вік торговців. Обмін товарами — як всередині, так і за межами власне групи, — либонь, є справжнім двигуном цивілізації. Урядування з’явилося тоді, коли члени громади усвідомили важливість приватної власності і зрозуміли, що її треба захищати при допомозі законів та органів влади, які забезпечуватимуть їх дотримання. Ці ідеї справили великий вплив на Адама Сміта, який їх перейняв і згодом став поглиблювати і уточнювати. Можливо, ще в роки, проведені в Единбурзі, в нього окреслилось переконання — яке залишиться в нього на все життя, — що найбільшими ворогами власності та влади є знатні латифундисти, оті аристократи-рантьє, які часто примудрялися скинути владу, яка обмежувала їхні можливості, і саме тому становили загрозу для правосуддя, суспільного миру і прогресу. Завдяки тим лекціям в Единбурзі у цьому молодикові почали вбачати невід’ємного учасника того руху шотландського Просвітництва, який здійснить революцію в ідеях, цінностях і культурі своєї епохи.

З Единбурга Адам Сміт перебрався у Ґлазґо, де прожив тринадцять років, до 1764-го, недовго викладаючи логіку і метафізику, а згодом моральну філософію. З того часу ми знаємо про його життя більше; жив він там зі своєю матір’ю і кузиною Джанет Дуґлас, які провадили його домашнє господарство всі роки, коли він мешкав у Шотландії. Він вів життя, позначене стоїчним, пресвітеріанським аскетизмом, де не було місця ні алкоголю, ні, ймовірно, сексу — він так і не одружився і ніхто не чув, щоб у нього була наречена, а всі поголоски, які ходили про його мнимі романи, віддають чимось нереальним, — цілком віддавшись викладанню і науковому дослідженню. Його авторитет викладача був настільки великий, що Джеймс Босвелл, майбутній біограф Семюела Джонсона, записався до Університету Ґлазґо, аби слухати його лекції. За свідченням його учнів, читав він їх по писаному, хоча часто відходив від своїх конспектів, аби розвинути чи уточнити деякі теми, і не любив, коли учні робили нотатки, поки він говорив («I hate scribblers») («Ненавиджу писак»). Він також відзначився як адміністратор: йому доручали організацію і керівництво бібліотекою і придбання для неї книжок, будівництво приміщень для нових дисциплін та залучали до ведення адміністративних та фінансових справ університету, в якому він згодом став деканом і проректором. І за всю цю діяльність він заслужив на таку саму повагу і хвалу, як за свою інтелектуальну працю.

У ті роки Ґлазґо переживало надзвичайний розквіт — завдяки відкриттю ринків, що породила Угода про Унію з Англією, і особливо завдяки торгівлі тютюном, який кораблі привозили з Вірджинії, що в Сполучених Штатах, а потім розвозили по Об’єднаному Королівству і решті Європи. Як пише Артур Герман у своєму есеї про шотландське Просвітництво, саме в той час і через помітний розвиток, що його переживало Ґлазґо, Адам Сміт зацікавився операціями великих підприємств. Завдяки своєму другові, який був одним із тютюнових королів міста, він зумів пізнати їх зсередини: «Сміт був добрим другом Джона Ґлассфорда, який інформував його про те, що діється в Америці, і водночас дуже зацікавився створенням «Багатства націй». Лорд-провост Ґлазґо Ендрю Кокрейн організував Клуб політичної економії, членами якого були Сміт, Ґлассфорд і ще один впливовий торговець тютюном Річард Освальд. Кокрейн навіть головував на засіданні міської ради Ґлазґо 3 травня 1762 року, коли професора Сміта обрали “почесним городянином міста”»[3].

Перша книжка, яку публікує Адам Сміт, «Теорія моральних почуттів» (1759)[4], упродовж років витворювалася на його лекціях; вона показує, наскільки турбота про мораль домінувала в його покликанні. У тезі, яку він там розвиває, присутні ідеї його колишнього вчителя Френсіса Гатчесона, Девіда Г’юма, ідеї Руссо про нерівність і Бернарда де Мандевіля про мораль. Але в книжці вже наявні власні ґрунтовні міркування, перше наближення до тієї «науки про людину», яку він змолоду мріяв створити.

Деякі слова є ключовими для розуміння цієї книжки — симпатія (у сенсі емпатія), уява, належне, безсторонній спостерігач, а також запитання, на яке це об’ємне дослідження шукає відповідь: чим зумовлене те, що людське суспільство існує, залишається стабільним і з часом прогресує замість того, аби розпастися через суперництво, протилежні інтереси та егоїстичні інстинкти та пристрасті людей? Що робить можливим соціалізацію, той клей, завдяки якому суспільство тримається вкупі попри різнорідність людей і характерів, які його утворюють?

Люди знайомляться через уяву і природне відчуття симпатії до іншої людини, яке зближує одного індивіда з іншим, чого б ніколи не сталося, якби людськими діями керував лише розум. Це почуття симпатії та уява притягують незнайомих людей і встановлюють між ними зв’язок, який ламає недовіру і створює взаємну солідарність. Бачення людини і суспільства, яке передає ця книжка, є позитивним і оптимістичним, бо Адам Сміт думає, що попри всі ті жахіття, які чиняться, доброта — тобто моральні почуття — переважає над ницістю. Гарний приклад цієї вродженої моральності, яка є характерною для більшості людей, з’являється на останніх сторінках книжки: «Сказати комусь, що він дурисвіт, є найсмертельнішою образою [...] Людина, якій би випало нещастя думати, що ніхто не повірить жодному сказаному нею слову, почувалась би парією в людському суспільстві, її б лякала сама лише ідея інтегруватися в нього чи з’являтись у ньому, гадаю, вона майже напевно померла би з відчаю» (с. 587). Багато що змінилося за ті сторіччя, які минули, відколи Адам Сміт написав ці рядки, і з моральної точки зору, люди нашої епохи змінилися на гірше, бо в наші дні важко уявити, що багато людей здатні померти, злякавшись думки, що їхні ближні вважатимуть їх брехунами. Проте той, хто написав це, аж ніяк не грішив наївністю: його аналіз моральної поведінки є дуже точним і складним і завжди ґрунтується на переконанні, що навіть за найгірших обставин порядність бере гору над непорядністю: «Природа, коли створила людину для суспільства, наділила її самобутнім бажанням тішити собі подібних і справжньою нехіттю їх ображати. Вона навчила її відчувати задоволення, коли її сприймають позитивно, і страждати, коли її сприймають негативно» (с. 236).

Ще одним ключовим словом у цій книжці є «належне» — не в сенсі власності, а в сенсі адекватної, правильної і обачної — належної — позиції у стосунках індивіда з рештою людей.

Цікава, мінлива, неоднозначна і прониклива книжка, почасти схожа на порадник з добрих манер, а інколи — на психологічний аналіз почуттів та емоцій, які відчуває людина до ближнього, а іноді — на підручник з психології. Насправді йдеться про дослідження людських стосунків і того, як вони дають змогу суспільству функціонувати і в його лоні виникати низовій солідарності, яка стоїть на заваді його дезінтеграції і зникненню. А також — про моральне чуття, яке дозволяє нам відрізняти добре від поганого, підроблене від справжнього, правдиве від фальшивого. То був перший том Адама Сміта, покликаний створити оту «науку про людину», якою він займатиметься решту свого життя і яку так і не завершить.

Реакції та лінії поведінки, що їх описує книжка, враховують бідність і багатство, суспільні упередження, позиції індивідів у суспільстві, але загалом вона зосереджується на звичайних громадянах, які являють собою норму. Зазвичай вона швидко проминає тих, хто від неї відхиляється і порушує (отих людей-монстрів, які так приваблювали Жоржа Батая). Тому суспільство, описане в «Теорії моральних почуттів», подекуди здається нам дещо ідеалізованим через його взірцевість і правильність. Бо в житті є не лише нормальні люди, є також анормальні і виняткові. Але було це зумовлене не лише тим, як Адам Сміт бачив суспільство, а передусім тим, яким він був. Хоча свідчень про його особу маємо небагато, ті, що є, в один голос стверджують, що був то не лише інтелектуал найвищої проби, але й добрий чоловік: добропорядний, чесний, простий, аскетичний, надзвичайно ввічливий, який вкрай рідко бував у кепському настрої і чиє життя було віддане науковому дослідженню. Він дивував усіх своєю звичкою поринати в роздуми і за будь-яких обставин відключатися від того, що його оточувало. Один із його друзів із Обраного товариства, з якими він зазвичай зустрічався в тавернах Единбурга, розповідає, як зненацька, у розпал дискусії на юридичні чи філософські теми, всі помічали, що Адам Сміт відсутній: він сидів, втупивши очі у порожнечу, щось тихо бурмотів собі під ніс, занурений у власний світ, далекий від усього, що його оточувало.

У фокусі «Теорії моральних почуттів» — передусім чоловіки, однак жінка, на його думку, має певні специфічні особливості, якими від них різниться, як-от ця, дуже тонка: «Людяність притаманна жінці, великодушність — чоловікові» (с. 342). Велика частина книжки аналізує відособленого індивіда, але у фінальних розділах, перед тим як він зробить огляд моральних систем — Платон, Арістотель, Зенон і стоїки, епікурейці, Ціцерон, — аби протиставити їх своїй, аналіз пошириться на індивіда як частину родини, нації і врешті людства. Ці розділи є прелюдією до деяких великих відкриттів «Багатства народів». Наприклад, його чітка позиція супроти націоналізму, ідеї про те, що через емоційний зв’язок, який поєднує індивіда з його батьківщиною, за останньою завжди треба признавати рацію, навіть коли вона її не має: «Любов до нашої країни часто схиляє нас дивитися із найлихішими ревнощами і заздрістю на добробут і велич будь-якої поближньої країни» (с. 411). Він це називає «низьким началом національного упередження» (с. 410). Трохи згодом, говорячи про Францію та Англію, він заявляє, що «аж ніяк негоже таким освіченим націям, як ці, заздрити щастю і внутрішньому добробуту іншої» (с. 412). Це неприйняття національної перспективи як чогось переважаючого та егоїстичного, що виправдовує свавілля, спонукає Сміта засуджувати догматичний дух отих «настільки захоплених красою свого ідеального політичного проекту» «доктринерів», які вірять, що «зорганізувати різних членів великого суспільства можна так само легко, як розставити фігури на шахівниці» (с. 418). Далі він нагадує, що ці фігури не мають іншого «рушійного начала» крім руки, яка їх переставляє, і що «на просторій шахівниці людського суспільства кожна фігура має власне рушійне начало», незалежне від того, яке б їй хотіли насильно нав’язати закони. Це вперше в історії хтось відзначає, що суспільство може мати власну динаміку, похідну від його внутрішньої організації, яку треба поважати, щоб запобігти анархії чи необхідності вдаватися задля її досягнення до найбрутальніших репресій — це те, проти чого він виступає, нагадавши «прекрасну максиму Платона»: не застосовувати проти країни сили більшої, ніж та, яку застосовують проти батьків (с. 418).

Та, мабуть, найоригінальнішим у «Теорії моральних почуттів» є поява на її сторінках безстороннього спостерігача — судді чи арбітра, якого ми, люди, маємо всередині себе і який, завжди займаючи об’єктивну позицію щодо нашої поведінки, судить її, схвалюючи або засуджуючи те, що ми робимо і кажемо. Цей персонаж по-різному визначається протягом книжки: «великий затвірник, благородний напівбог у душі», «власна совість», «внутрішній суддя», «відомий суддя і арбітр нашої поведінки», «славнозвісний затвірник», «оті заступники Бога, що є всередині нас» тощо. Ототожнення цього безстороннього спостерігача зі свідомістю не є цілком правильним, бо вважається, що людина керує своєю свідомістю, тоді як безсторонній спостерігач утримує дистанцію стосовно суб’єкта, частиною якого він є, займає позицію, яка дозволяє незалежно схвалювати або засуджувати все, що той робить, думає чи говорить. Це також не є точною проекцією божества на індивіда, бо, як показує у книжці глибокий аналіз Адама Сміта, безсторонній спостерігач не завжди є таким нейтральним, яким би був сам Бог; він схильний виявляти лагідність щодо суб’єкта, демонструє спалахи фаворитизму чи, навпаки, надмірної суворості щодо його бажань, почуттів і пристрастей і в такий же суб’єктивний спосіб може перебільшити своє несхвалення й осуд. Як звертає увагу професор Д. Д. Рафаель у своїй книжці про Адама Сміта[6], до деякої міри цей безсторонній спостерігач у житті людей є передвістям того, що сторіччям пізніше Зигмунд Фройд, описуючи підсвідоме життя, назве супер-еґо. Цей безсторонній спостерігач має ще один сенс існування, який згодом виявиться однією з основ ліберальної доктрини: індивідуалізм. Якщо моральна поведінка значною мірою залежить від власної натури кожного індивіда, то останній є базовим елементом суспільства, вихідною точкою різноманітних соціальних груп, до яких він одночасно належить, але жодна з яких не може поглинути його чи розчинити в собі: родина, професія, релігія, суспільний клас, політична партія.

Адам Сміт писав вишукано і точно (мимохідь скажу, що іспанський переклад «Теорії моральних почуттів» Карлоса Родріґеса Брауна є чудовим), він був чоловіком, чутливим до доброї літератури (у цій його книжці є захоплена похвала «Федри» Расіна) і краси, яку він знаходив на лише в мистецьких і літературних творах, але також у людських вчинках і, звісно, в природі і речах. Якийсь достойний вчинок, прояв безкорисливості, солідарна дія пробуджують, каже він, відчуття краси, яке можна порівняти з тим, яке викликають чудовий краєвид, милозвучна музика або життя, що протікає у стриманості, повазі до ближнього, дружбі і бездоганній поведінці. У своїх висновках він згадує «оте бажання краси, яке в нас породжують як живі, так і неживі предмети» (с. 570).

«Теорія моральних почуттів» була улюбленою книжкою Адама Сміта, який ніколи не уявляв, яку революцію спричинить у світі ідей, політики і економіки його «Багатство народів». Її дуже високо оцінили Девід Г’юм, Едмунд Берк, а в решті Європи такі авторитетні інтелектуали, як Кант і Вольтер. Останній, прочитавши її, сказав: «У нас нема нікого, рівного йому, мені прикро за моїх любих співвітчизників».

Та є дещо навіть важливіше: здобутий ним авторитет дозволив йому збутися університетських обов’язків, дістати місце, яке забезпечить його майбутнє, дозволить вільно віддатися письму і здійснити жадану подорож освіченішою Європою. У квітні 1759 року Девід Г’юм повідомив йому, що Чарльз Таунсенд, вітчим молодого герцога Баклю, який на той час вчився в Ітоні, для продовження навчання планує відіслати його у Ґлазґо. Цього не сталося, але через декілька років Адам Сміт отримав від Таунсенда дуже конкретну пропозицію: стати наставником молодого герцога (спадкоємця великих статків) і супроводжувати його у довгій навчальний мандрівці Європою. Умови не могли бути вигіднішими: платня у 500 фунтів, після якої довічно виплачуватиметься щорічна пенсія у 300 фунтів (то була вища сума, ніж та, яку він заробляв як професор). Сміт пристав на пропозицію, покинув Університет Ґлазґо і подався до Лондона, де познайомився з тим, хто наступні три роки буде його учнем (юному герцогу тоді було вісімнадцять). Між ними одразу виникли взаєморозуміння і прихильність, які триватимуть решту їхнього життя. Молодий аристократ був уважним і працьовитим, шанобливим і люб’язним і назавжди зберіг великий пієтет і вдячність до свого наставника, який між 1764 і 1766 роками супроводжував його у європейському вояжі.

Сміт та його учень побували спочатку в Тулузі, де зупинилися на півтора року. Дещо вказує на те, що в цьому місті він почав робити начерки до «Багатства народів». Друге місто Франції все ще було зворохоблене справою Каласа, яка вразила пів Європи фанатизмом і жорстокістю, якими було пронизане. У 1761 році у місті було знайдено повішеним сина протестантського торговця Жана Каласа. Останнього звинуватили в убивстві сина з метою завадити тому навернутися на католицьку віру. Нещасного Каласа, засудженого parlement[7], у березні 1762 року колесували, задушили, а потім спалили. Це розв’язало знамениту кампанію Вольтера проти вчиненої несправедливості з вимогою посмертно реабілітувати жертву. Його знаменитий памфлет, присвячений цій справі, «Трактат про толерантність», стане однією з багатьох книжок і брошур, які Адам Сміт надсилатиме у Шотландію впродовж двох років, проведених ним у Франції і Швейцарії.

То був єдиний раз, коли Адам Сміт об’їздив ці країни, де завдяки рекомендаціям вітчима герцога Баклю, Девіда Г’юма та інших, учащав до модних салонів в Парижі, а ще відвідував театри і концерти та познайомився зі славетними інтелектуалами. Була навіть одна дама, яка, захопившись ним, не давала йому проходу, тоді як він робив усе можливе, аби збутися її. Декілька разів він зустрічався у Ферне з Вольтером, а в Парижі — з такими філософами і письменниками, як д’Аламбер, Тюрго, Гельвецій, барон Гольбах, Мармонтель і передусім з Франсуа Кене та фізіократами, чиї економічні тези він гостро критикуватиме у «Багатстві народів». Та особисто Кене, з яким у нього було декілька зустрічей, ймовірно, дуже полемічних, припав йому до смаку: якось він сказав, що якби Кене був живий, коли з’явилася його книжка, він присвятив би її йому. Перебування в Європі довелося скоротити: хвороба герцога Баклю і смерть його молодшого брата змусили їх прискорити повернення. У середині листопада 1766 року вони повернулися в Англію. Адам Сміт уже ніколи не покидатиме своєї країни.

Вернувшись із Франції, Сміт затримався в Лондоні на пів року, до травня 1767-го. Повернення до Шотландії відклалося через коректуру третього видання «Теорії моральних почуттів», і він трохи працював у Національній бібліотеці, чудовій книгозбірні, яка відкрилася в той час. До Керколді він поїхав із чотирма великими паками книжок і прожив там — з матір’ю і кузиною Джанет Дуґлас — шість років, упродовж яких дуже просунувся вперед у написанні амбіційної книжки, в якій хотів продовжити дослідження систем, які підтримують суспільний і природний порядок. З ранньої юності він був переконаний, що лише розум — а не релігія — може їх зрозуміти і пояснити. Тепер він узявся описати організацію економічного життя і прогрес суспільства.

Сміт мав спартанське життя, яке було зосереджене на дослідженні і написанні його праці. Він нечасто виходив у світ; зазвичай робив довгі прогулянки морським узбережжям, і легенда оповідає, що іноді його, дуже засапаного, бачили в селах за кілька миль від його дому — він перебував у стані повного самозаглиблення, з якого його витягало лише калатання церковних дзвонів або дзвіночки овечої отари. В хвилини дозвілля він розважався ботанікою, класифікуючи рослини в своєму саду за систематикою шведського натураліста Карла Ліннея, чиїми дослідженнями був вражений. Одну зі своїх нечисленних мандрівок він здійснив, аби побувати на уродинах свого колишнього учня, герцога Баклю, який пошлюбив Елізабет, доньку герцога Монтегю. В маєтку цієї пари, палаці Далкіт на околицях Единбурга, він провів кілька місяців.

Хоча в його чудовій бібліотеці в Керколді було зібрано велику частину економічного та політичного матеріалу, потрібного йому для консультацій, з його листування, в якому він просить друзів з Великої Британії та Європи надсилати йому книжки, брошури та дані, ми бачимо, яким важким завданням було написання «Багатства народів» і скільки років це тривало.

Весною 1773 року Сміт вирішив покинути Керколді і перебратися до Лондона, де він житиме наступні три роки. Там він дописав свою книжку. Але перед тим вирішив написати заповіт. Виконавцем духівниці він призначив Девіда Г’юма, якому треба було відіслати рукопис «Багатства народів», якщо він помре, не дописавши його. А ще він розпорядився, аби всі його папери було знищено, за винятком невиданої «Історії астрономії»: його друг мав вирішити, чи варто її видавати. Вважається, що написати заповіт його спонукали проблеми зі здоров’ям, але насправді впродовж сімнадцяти років, які йому ще лишилося прожити, він не мав фізичних недуг, які б сильно псували йому життя. І ніколи не було переконливого пояснення, чому він вирішив спалити свої рукописи.

На відміну від цілком усамітненого перебування в Керколді, в Лондоні Сміт провадив насичене світське життя. Він зустрічався і дискутував з друзями у двох клубах з величезним суспільним та інтелектуальним престижем, членом яких він був: Лондонському королівському товаристві і Клубі, а також у приватних домах високопоставлених і заможних людей, де він знайомився і спілкувався з такими впливовими політиками та інтелектуалами, як Едмунд Берк, Едвард Ґіббон і Семюел Джонсон. Здебільшого співрозмовники, які зазвичай з гумором сприймали його неодмінну розсіяність, вважали його симпатичним. Винятком був Семюел Джонсон, в дискусії з яким Сміт, схоже, втративши свою звичну добродушність, так роздратувався, що згадав його матір. Тож не дивно, що знаменитий лексикограф і літературний критик відгукуватиметься про нього доволі різко: що він був «понурий, як пес», слинявий і «перехиливши кілька келихів вина, робився дуже неприємним типом»[8]. Адам Сміт з не меншими сарказмом і зневагою відгукуватиметься про великого англійського філософа, мандрівника та критика[9].

Ця книжка вийшла друком 9 березня 1776 року, і перше видання накладом 500 примірників розійшлося за пів року; від своїх видавців Сміт одержав 300 фунтів. Майже в той самий час у Великій Британії з’явився ще один шедевр західної культури: «Історія занепаду та загибелі Римської імперії» Едварда Ґіббона. Друге видання «Багатства народів» було опубліковане кількома роками пізніше з деякими змінами; у третьому, що вийшло 1784 року, було багато виправлень і доповнень. За життя Адама Сміта були видані ще четверте (1786) і п’яте (1789) у новій редакції з уточненнями, а також переклади книжки французькою (їх було три), німецькою, датською та італійською мовами[10]. В Іспанії іспанською мовою цю працю переклав Карлос Мартінес де Ірухо, опублікували у 1791 році, але про книжку донесли в Священний трибунал (Іспанську інквізицію) і наступного року її було заборонено. Через три роки, 1794-го, у Вальядоліді вийшов друком короткий компендіум цього твору без зазначення імені Адама Сміта на обкладинці[11].

Найбільш знаменним і тривким у цій книжці, яка відзначається різноманіттям представлених у ній тем і є пам’яткою культури свого часу, свідченням того, що в останню третину XVIII сторіччя означало знання у царині політики, економіки, філософії та історії, стало відкриття вільного ринку як двигуна прогресу. Ніким не вигаданого механізму, до якого людство дійшло завдяки торгівлі. Цей безперервний обмін привів до розподілу праці та появи ринку, системи розподілу ресурсів, до якої усі члени суспільства — продавці, покупці і виробники, — не прагнучи і навіть не знаючи цього, докладаються, просуваючи вперед загальне процвітання. Надзвичайним було відкриття, що працюючи заради того, аби матеріалізувати свої власні егоїстичні мрії і прагнення, звичайна людина робить внесок у добробут всіх. Ця «невидима рука», яка підштовхує і направляє трудівників і творців матеріальних благ взаємодіяти зі суспільством, була революційною знахідкою, а також найкращим захистом свободи в економічній сфері. Вільний ринок передбачає існування приватної власності, рівність громадян перед законом, відмову від привілеїв і розподіл праці. До Адама Сміта ніхто так точно і ясно не пояснив цієї самодостатньої системи, яка змушує народи прогресувати і для якої свобода є основоположною, ніхто так наочно не пояснив, що економічна свобода підтримує і сприяє усім решта.

Коли читаєш цю океанну книжку, яка розтікається на теми і підтеми до безконечності, складається враження, що навіть сам Адам Сміт не усвідомлював важливості своїх знахідок. Багатьох читачів «Багатства народів» бентежило відкриття, що ні альтруїзм, ні милосердя, а радше егоїзм є двигуном прогресу: «Не через доброзичливість м’ясника, пивовара чи булочника очікуємо ми дістати обід, а через задоволення ними їхніх власних інтересів. Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму, ніколи не говоримо їм про наші потреби, а лише про їхні вигоди»[12].

Джон Мейнард Кейнс, старанний, хоча дещо норовистий послідовник Адама Сміта, глузував: за твердженням останнього, капіталізм заснований на «дивовижній вірі в те, що найгірші мотиви найгірших людей так чи сяк працюють на одержання найкращих результатів у найкращому з можливих світів». Утім, як і всі великі суспільні та політичні мислителі, які прийшли йому на зміну (серед них є Маркс), Кейнс врешті знехотя погодиться з відкриттям, яке Адам Сміт підсумував так: «Зазвичай громадянин не намагається сприяти суспільному благу і не знає, який внесок він у нього робить. Воліючи підтримувати свою справу замість чужої, він лише шукає власної безпеки, і керуючи цією справою так, аби отримати найбільшу вигоду, він шукає лише власного прибутку, і в цьому, як і в інших випадках, його направляє невидима рука, яка сприяє меті, яка не входить у його плани»[13].

Система, яку описує Адам Сміт, є не створеною, а спонтанною: вона виникла з практичних потреб, які почалися з обміну в примітивних народів, услід якому прийшли складніші форми торгівлі, з’явилася приватна власність, закони і суди, тобто держава, і передусім — розподіл праці, який привів у дію спусковий гачок продуктивності. Для цього спонтанного порядку, як згодом назве його Гаєк, свобода — свободи — є цементом: свобода торгівлі, свобода діяти на ринку як виробник і споживач на рівних умовах перед законом, укладати угоди, експортувати та імпортувати, об’єднуватися і створювати компанії тощо. Великими ворогами вільного ринку є привілеї, монополія, субсидії, контроль, заборони. Спонтанність і природність системи зменшується в міру того, як прогресує суспільство і створюються законні структури, які контролюють ринок. Однак якщо вони захищатимуть — принаймні у широких межах — свободу, система буде ефективною і даватиме позитивні результати.

Це правда, що ринок є суворим, бо невмолимо винагороджує успіх і карає провал. Але Адам Сміт не був раціоналістичною і негуманною людиною, як нападаються на його лібералізм його вороги. Навпаки, він був дуже чулим до жахів бідності та вірив у рівність можливостей, хоча ніколи не вживав цього виразу. Саме тому він заявляв, що для того, аби запобігти невігластву і глупству робітників, до яких може призвести механічність їхньої праці, конче потрібною є освіта, кошти на яку — для тих, хто не може оплатити її сам, — мусить надавати держава чи громадянське суспільство. В освіті він також обстоював конкуренцію і виступав за державну освіту поряд з приватною.

Адама Сміта здивувало би, що в майбутньому вороги лібералізму і приватного підприємництва закидатимуть його ідеям відсутність чулості і солідарності; він був певен, що його дослідження грає на руку незаможним і допоможе викорінити бідність. «Жодне суспільство, поза сумнівом, не може процвітати й бути щасливим, якщо значна частина його членів бідна й нещасна»[14], — стверджував він. Його думка про тогочасних багатіїв здебільшого була суворою: «У кожній прибутковій справі утиски бідних є свідченням монополії багатіїв, які, цілком і повністю прибравши комерцію до своїх рук, можуть отримувати величезні прибутки»[15]. Монополія спотворює попит і пропозицію, наділяючи фабриканта чи комерсанта владою змінювати ціни, щоб задовольнити своє прагнення наживи; коли позбуваються конкуренції, якість товару погіршується і торгівля з послуги перетворюється на визиск покупця. Найбільшу вигоду від теорії Адама Сміта отримують споживачі, суспільство в цілому — на додачу до виробників, меншості, яка, звісно, має право здобувати вигоду з послуг, які вона надає, подекуди проявляючи величезний талант і відвагу, але для цього конче необхідними є чесна конкуренція, без фаворитизму, і, ясна річ, повага до приватної власності.

На думку Адама Сміта, «найсвятішим і найнедоторканнішим правом власності є право на власну працю, бо праця — первісне джерело будь-якої власності взагалі. Увесь набуток бідняка полягає в силі та вправності його рук, і заважати йому користуватися цією силою та вправністю так, як він вважає зручним для себе, якщо тільки він не завдає шкоди своєму ближньому, означає прямо зазіхати на цю найсвященнішу власність. Це є явним посяганням на законну свободу як самого робітника, так і тих, хто хотів би його найняти...»

Книжка починається з пояснення того, що «поділ праці» значно підвищив продуктивність у виробництві товарів. Сміт наводить знаменитий приклад булавки та вісімнадцяти окремих операцій, з яких складається її виробництво; машини, поштовх яким дав поділ праці, значно полегшили роботу працівників, які, як стверджує автор, були їхніми винахідниками.

Цивілізація народжується з потреби людини звертатися до інших людей, щоб задовольнити свої потреби. Поділ праці обмежений розміром ринку. Є очевидним, що в маленькому селі рільник повинен також бути й за теслю, муляра, коваля. Міста стали кроком уперед і дали змогу одним робити одне, а іншим — інше.

У «Багатстві народів» пояснено походження і функцію грошей у тих примітивних суспільствах, які поступово перетворилися на торговельні спілки. У певний момент історичної еволюції мінова торгівля поступилася товарам, які слугуватимуть посередником для купівлі і продажу; цю функцію виконувала худоба, морські мушлі, сушена тріска, шкури і вичинена шкіра і, нарешті, метали. Гроші стануть універсальним інструментом торгівлі. Спочатку в монетах була така кількість металу, яку було заявлено. Згодом «правителі та уряди іноді вирішували задля вигоди зменшити кількість чистого металу, який міститься в їхній монеті...»[16]; так їм було легше ошукувати своїх кредиторів.

Ціна товарів, на думку Адама Сміта, вимірюється роботою, яку вкладено в їх виробництво[17]. В ціні товарів треба розрізняти «дійсну ціну» і «номінальну ціну». Останню фіксує ринок — відповідно до надлишку чи нестачі металів, з яких виробляються товари. Тези Сміта, хоча він називає їх «науковими», наповнені чулістю. Він стверджує, що добре оплачувані працівники виробляють більше і що їхній добробут є гарантією суспільного миру. Водночас він описує масштаби бідності в таких країнах, як Китай та Індія, де жінки вбивають своїх дітей, бо не мають чим їх годувати, і у високогір’ї Шотландії, де з двадцяти немовлят, народжених матерями, виживають заледве двоє.

За детальними описами економічних питань йдуть історичні виклади та соціологічний аналіз, які подекуди є настільки докладними, що обтяжують читача. Та час від часу з’являються новаторські ідеї. Наприклад, в десятому розділі перераховано п’ять обставин, які пояснюють невеликі доходи, що їх дають одні професії, і високі, які отримують в інших: 1) привабливість чи непривабливість роботи; 2) легко чи важко її виконувати, більшим чи меншим коштом можна її навчитися; 3) постійність або непостійність роботи; 4) більша чи менша довіра, яку має заслужити робітник; 5) імовірність чи неможливість успіху в цій професії.

Нерівність, спричинювана трудовою політикою в Європі, викликає дуже сувору критику всіх обмежень свободи найму на роботу: наприклад, «цехових статутів», які тоді вимагали аж до семи років практики з майстром, перед тим як учень отримував право на роботу. Будь-яке урізування свободи — наприклад, закони про осідок, які перешкоджають робітнику шукати працю поза його парафією — породжує несправедливість і перешкоджає створенню робочих місць. Адам Сміт наполягає, що всі привілеї, якими користуються професійні цехи, треба скасувати: «Представники одного виду торгівлі або ремесла рідко збираються разом навіть для розваг і веселощів без того, щоб їхнє спілкування не скінчилося змовою проти простих людей або якоюсь угодою щодо підвищення цін»[18].

Економічний аналіз перемежається економічними викладами, наприклад, про еволюцію ціни на пшеницю в XIII, XIV, XV і XVI століттях у Шотландії та Англії супроти Голландії й Генуї, чи вплив, який на світову торгівлю металами мало відкриття родовищ золота і срібла в Перу.

Без поділу праці і накопичення капіталу не було би розвитку продуктивних сил. Капітал складається з основної та оборотної частини; першу становлять машини, землі і будівлі, де працює підприємство, а другу — гроші, що витрачаються на заробітну плату, податки та інвестиції. Сукупність капіталів являє собою багатство країни. Стабільність є ключовою умовою для розвитку, бо коли її нема, люди вилучають свої капітали з обігу, ховаючи їх.

Далі Сміт пояснює виробничий процес, появу банків, те, як кредити дають змогу окремим особам (підприємцям чи ремісникам) засновувати свою справу. Це приводить до появи і зростання певного суспільного класу. Банки допомагають комерсанту перетворити оборотний капітал на основний, вручаючи йому векселі, що дають змогу йому витрачати і переводити гроші, які він потім повертає з відсотком, який на той час становив 8%. Він розповідає, як підприємці обходять заборону виходити за верхню межу векселів, аби збільшити кредит, який вони отримують. І розповідає історію одного шотландського банку, який збанкрутував, надавши векселі великій кількості безвідповідальних комерсантів, які попросту були шахраями.

Він знову і знову критикує державне втручання, марнотратство і зайві витрати з боку «королів і міністрів», які збіднюють цим суспільство загалом. Либонь, найважливішою на цих сторінках є висока оцінка суспільства, якщо держава невелика і функціональна, бо надає змогу громадянам працювати і зростати багатству, яке приносить користь суспільству в цілому. Для Сміта ідеальний громадянин — працьовитий, аскетичний, розсудливий і ніколи не розтрачує свій капітал на непомірні витрати. Підприємець завжди мусить давати приклад тим, кого він наймає: «Якщо підприємець є уважним і ощадливим, працівник також схильний таким бути, та якщо господар розтелепа і нехлюя, робітник, який організовує свою роботу відповідно до моделі, яку обрисовує йому господар, також укладатиме своє життя відповідно до прикладу, який той йому подає»[19]. Увесь цей розділ видає недовіру Сміта до держави як потенційного ворога громадянина, який працює і дотримується законів.

Наступний розділ присвячений процентним позикам. Сміт відкидає ідею їх заборони, як того вимагають деякі Церкви (серед них і католицька), бо, стверджує він, при їх належному стягненні вони виконують корисну функцію, позаяк уможливлюють більший рух капіталу. Не йдеться про випадок, коли позичальник бере кредит, щоб розтратити його на розваги і неприбуткові справи. Та якщо процент не є лихварським і позичені гроші дають плоди, позика виконує важливу функцію на ринку. Він наводить приклад країн, які, щоб побороти лихварство, заборонили банківські позички, і відтак ті, замість того, щоб зникнути, зробилися підпільними і нелегальними.

Адам Сміт показує, як капіталізм, не маючи цього на меті, підриває націоналізм, переміщаючись через національні кордони, коли у власній країні не знаходить прибуткових інвестицій. Це невідпорно логічний умовивід. Коли у власній країні капітал переситив продуктивні інвестиції, це спонукає його виходити назовні; він це робить ще й для того, аби імпортувати те, чого потребують у власній країні з метою забезпечити споживання чи для того, щоб активізувати внутрішню торгівлю. Так само він може відчути спонуку прислужитися країнам, які відчувають нестачу капіталів. Сміт каже, що це — хоча здавалось би напряму не дає прибутків країні, з якої походять капітали, — таки приносить їй користь непрямо, забезпечуючи для неї обстановку більшого розвитку і прогресу. Одним словом, міжнародний капіталізм є природним ворогом націоналізму.

Основна комерційна діяльність відбувається між містом і селом і полягає в обміні сировинних товарів на промислові. Місто отримує від села все своє багатство і провізію. Якби інституції не притлумили природні схильності людей, міста росли би лише доти, доки їх могла прогодувати сільськогосподарська продукція з території, де вони були розташовані. Первинним призначенням людини був обробіток землі. Але стосунки між власниками і колонами чи орендарями, які платять за оренду землі та її обробіток, переінакшили цю реальність. В орендарів відсутні стимули інвестувати в поліпшення, і через це сільське господарство не прогресує. Сміт критикує «право первородства», яке, сприяючи старшому з дітей, шкодить іншим, і засуджує рабську працю як з моральних, так і з економічних причин, бо це найбільш непродуктивна праця, оскільки раби не мають жодного стимулу старатися.

«Багатство народів» пов’язує народження європейських міст з торгівлею. Точніше — з торговцями. «Лорди» Англії ними гордували, бо так само, як «сеньйори» в Іспанії і Франції, вважали торгівлю недостойним заняттям. Королі дозволили створення міст через свій антагонізм із «лордами» і для того, щоб отримувати від торговців податки. Завдяки містам зросла місцева і закордонна торгівля і зародилися мануфактури, які зміцнили міста. Однак село і далі залишалося великим постачальником сировинних матеріалів для фабрик.

Торгівля і фабрики доклалися до розвитку села, створивши ринки для сільськогосподарської продукції. Сміт наводить цікаві відмінності між відважним торговцем, якого його професія спонукає не боятися ризику, і несміливим землевласником, який довго вагається перед тим, як вкласти гроші. Через це торговець є справжнім піонером прогресу.

Торгівля і фабрика поступово запровадили в суспільстві порядок і добре урядування. Сміт різко критикує землевласників за їхнє ставлення до орендарів і те, як вони витрачають гроші на розкішні витребеньки — на відміну від торговців і підприємців, які інвестують у нові проекти, спонукувані конкуренцією. Натомість землевласник виявляє тенденцію перетворитись на рантьє.

Зростання міст спричиняє зростання середнього класу у зв’язку з торгівлею і промисловим виробництвом, а із цим — зростання цивілізації, тобто свободи і законності. Цей процес перетворює суспільство: торгівля і промислове виробництво стають основним джерелом багатства і впливають на модернізацію сільського господарства та зникнення феодального землевласника.

Природно, що в такому розлогому есеї є суперечності. Адам Сміт — прихильник вільної торгівлі, однак схвалює накладання мит і заборон, якщо є впевненість, що це приведе до збільшення робочих місць, чи якщо абсолютна свобода імпорту загрожує розорити підприємців і фабрикантів, не здатних конкурувати з імпортними товарами. Через декілька сторінок ця теза спростовується, оскільки Сміт доводить, що свобода зовнішньої торгівлі — ефективніша і вигідніша для країн попри те, що націоналістичні упередження обстоюють протилежне. Хибною є думка, що країні вигідно, аби її сусіди були бідними: це є так лише в разі війни з ними. З комерційної точки зору, мати багатих сусідів означає мати процвітаючі ринки для власного експорту.

Далі з’являється несподіване і цікаве спостереження, згідно з яким більше п’яниць у тих країнах, які не є великими виробниками алкогольних напоїв. Він наводить приклад Іспанії, Італії та Франції, відомих виробників вина, де, як запевняє він, алкоголізм є менш поширеним, ніж у центрі чи на сході Європи. Не менш дивовижним є твердження, що будь-який податок, який через свою мізерність не викликає інтересу в контрабандистів, не дає великих комерційних результатів.

Розділи, присвячені колоніям, мають надзвичайну вагу. Починаються вони з історичного викладу: колонії були природною експансією населення у Греції, а згодом у Римі, доки іспанці та португальці, заохочені пригодами Марко Поло в Азії, не кинулись шукати золото у Вест-Індії. Колумб прибуває у Санто-Домінґо і думає, що прибув у Ціпанґо Марко Поло. На думку Адама Сміта, людська ненаситність, пожадливість до золота, пояснює решту відкриттів і завоювання обох Америк — Південної і Північної. Але, додає він, цей пошук золотих та срібних копалень провалився, бо жоден із цих металів так і не компенсував інвестицій, яких вимагав їхній видобуток. Навіть напрочуд багаті копальні Перу (він має на увазі копальні Потосі) не збагатили іспанську корону.

Уся симпатія Адама Сміта на боці англійських колоній у Північній Америці, майбутніх Сполучених Штатів. Він пояснює, що вони добилися значно більшого успіху, ніж іспанські чи португальські, бо Англія дала їм більше свободи для виробництва і торгівлі — на відміну від суворого контролю, який Лісабон і Мадрид запровадили у своїх колоніях. Він знову підкреслює, що обмеження торгівлі є «злочином проти людства». Сміт прогнозує, що Сполучені Штати стануть дуже процвітаючою країною завдяки їхнім просторим землям і значній свободі, якою користуються ці північні колонії. Він також критикує саму ідею колоніалізму, яку приписує захланним авантюристам, і вказує на брутальність, з якою з незапам’ятних часів ставилися до рабів. Він наголошує, що державний інтервенціонізм, руйнуючи вільну конкуренцію, є надійним способом занапастити економіку.

Колоніалізм, окрім того що неморальний, призводить до негативних економічних наслідків, бо включає у себе практику монополії, яка приносить користь лише невеличкій меншості і завдає шкоди як країні-колонізатору, так і решті світу. Увесь розділ є обґрунтованим закликом послуговуватися свободою як найкращим політичним, моральним та економічним знаряддям для забезпечення прогресу суспільства.

Оскільки йому здається, що Англії буде нелегко розстатися зі своїми американськими володіннями, Сміт пропонує федерацію, в якій колишні колонії матимуть такі самі права, як метрополія.

Можливо, найбільш ганебною забороною є та, що карає штрафом чи ув’язненням того, хто підмовляє ткача перебратися в іншу країну — в такий спосіб, за словами Сміта, Англія кричущо порушувала ту свободу, реалізацією якої так вихвалялася.

Сміт критикує (з великою повагою) Кене і французьких фізіократів, бо вони стверджували, що лише земля продукує багатство і вважали фабрикантів і торговців «непродуктивними». Він показує: ремісники, промисловці і торговці є такими ж прогресистами, як і рільники. Їхню роль у створенні багатства зменшують бар’єри і перепони в системі торгівлі. Він наводить багато прикладів, щоб довести, що свобода торгівлі є виправданою і веде до процвітання. Наводить безліч історичних прикладів — з Китаю, Індостану, Греції і Риму, — аби проілюструвати, що коли свободи було більше, країни прогресували більше, а коли її було менше, більше відставали.

Від економіки Адам Сміт повертається до історії, до того періоду, коли людство було поділене на суспільства мисливців і рільників, а згодом — торговців і виробників, і аналізує їх відносно сили, яка їх захищала чи слугувала для того, щоб нападати на ворогів. У народів мисливців усі члени громади були воїнами і самі себе обороняли. У народів рільників з’являються ополчення, а згодом — війська. У кожному разі витрати є більшими. І врешті держава фінансує оборону суспільства. Армія завжди перевершує ополчення (хоча історія революцій спростовує цю тезу). І витрати на утримання війська щораз більші через еволюцію зброї, в якій винайдення пороху здійснило революційний переворот. Адам Сміт аналізує ризики для свободи, які тягне за собою існування армії.

Аналіз переходить і до правосуддя. Сміт пояснює, як виникла потреба в суддях, і стверджує, що вона є наслідком приватної власності. Судді з’являються для того, аби захищати багатих від «зажерливості бідних». Потім суспільство платить людям, яким доручено вершити правосуддя. У примітивніших суспільствах суддям платили чи робили їм подарунки клієнти, а згодом цей обов’язок взяла на себе держава. Почуватися певним у своїх правах є основоположним для існування вільного суспільства. Та судді виявилися сприйнятливими до корупції і здійснення правосуддя деградувало, коли вони, отримуючи платню відповідно до кількості слів, які вони використовували у своїх нудних промовах, почали роздувати свої виступи, щоб заробити більше.

Цікавим є Смітовий аналіз того, як утримує себе духовенство. І на його думку, що більше різних церков у суспільстві, то менше фанатизму і більше духу толерантності. Адам Сміт аж ніяк не був фанатичним віруючим, бо говорить з об’єктивною стриманістю і про католиків, і про протестантів. Дехто думає, що він був атеїстом, як і його друг Девід Г’юм. Попри його природну симпатію до шотландської Церкви та пресвітеріанства, в якому він був вихований, Сміт не виказує упередженості і посилається лише на об’єктивні факти. У цьому також помітно його спокійну і відкриту душу; не доходячи до атеїзму, він, ймовірно, був агностиком, який позірно залишався віруючим, оскільки вбачав у релігії одну з тих інституцій, які полегшують співіснування і певним чином насаджують у суспільстві моральний порядок.

Він говорить про джерела доходу, які утримують суверена або уряд, тобто про податки, подекуди підтримуючи тези, які ми зараз назвали би соціал-демократичними. Услід за лордом Кеймсом і Монтеск’є, він гадає, що податки мають слугувати для того, щоб «зрівнювати» доходи, стягуючи більше з багатих і менше з бідних і уникаючи тих податків, які через свою надмірність чи безсистемність спонукають від них ухилятися. Дуже суворо відгукується про збирачів податків, які вичавлюють усі соки з їх платників.

Десятину, яку сплачують церкві, він називає «вкрай негативним» податком, оскільки він не приносить жодної користі ні власнику, ні орендатору, ні суверену, а лише церкві (що підтверджує, яким мало ревним вірянином був Адам Сміт).

Детальне обговорення сенсу існування податків, їх різновидів, їх стягування у Великій Британії та інших країнах дуже добре ілюструє його доктрину про те, що «немає іншого уміння, яке будь-який уряд опанував би так само швидко, як майстерність витягувати гроші з кишень платників податків»[20]. Оскільки податки мусять бути, треба за можливості уникати того, щоб вони були несправедливими і обтяжували більше бідних, аніж багатих, бо інакше вони стимулюють контрабанду та ухилення від їх сплати. І наводить приклад тих, хто порушують закон, обтяжені конфіскаційними податками, які вони змушені платити.

Він досліджує, як країни залазять у борги, щоб виконати свій бюджет чи фінансувати війни, те, як вони сплачують ці борги, і наслідки, які останні мають для економічного життя. І доходить висновку, що коли держава призвичаюється жити в борг, то вже практично не може виплачувати взяті на себе величезні боргові зобов’язання. І різко засуджує ті держави, які для того, аби буцімто сплатити те, що заборгували, знецінюють свою валюту і таким чином виплачують лише незначну частину взятого у борг.

Це стисле узагальнення і близько не передає амбіційності та огрому «Багатства народів», різноманіття тем, які розглядаються на сторінках цієї книжки, і як у ній — хоча економічні питання превалюють — з’являються також філософія, історія та соціологія. Ідеї Адама Сміта поширилися спочатку британськими островами, а згодом Європою та Америкою і поступово рештою світу. У XIX ст. вони до певної міри сформували на один манір майже увесь Захід. Утім, багато з цих ідей, народжених у XVIII столітті, стосуються суспільної реальності, яка дуже відрізняється від нинішньої. Однак не було б абсурдом сказати, що ці зміни значною мірою були зумовлені знахідками та ідеями, які вперше з’явилися у цій капітальній книжці.

Поява «Багатства народів» викликала колосальне, але неспішне відлуння, і не складається враження, що Адам Сміт напружено стежив за цими відгуками. Його листування свідчить, що він жваво відповідав друзям, мислителям і політичним керівникам, які коментували його книжку, хвалили або критикували її і просили у нього уточнень, але зовсім не здогадувався, як його ідеї поширяться усім світом і визначать курс економічного життя Заходу в наступні десятиріччя. В його голові, без сумніву, уже снувався план того, що, на його думку, мало стати його третім і ключовим — юридично-правовим — дослідженням функціонування суспільства, книжкою, яку він так і не допише. Проте це не був той есей, який він писав про «Образотворчі мистецтва», коли, за його власним визнанням, змушений був його перервати. Його він також не допише.

Хвороба його найкращого друга, філософа Девіда Г’юма, яка почала виявлятися 1775 року сильним дискомфортом у сечовому міхурі і шлунку (йшлося про ракову пухлину) і обернулася муками, які тривали не один місяць, дуже його вразила. У січні наступного року Г’юм написав заповіт, призначивши Адама Сміта своїм літературним душоприказником і залишивши йому у спадок 200 фунтів стерлінгів. Він поклав на нього обов’язок опублікувати його невеличкий автобіографічний твір «My Own Life» і вирішити, чи публікувати (і коли це зробити) його полемічний есей «Dialogues Concerning Natural Religion», який він написав давно і щойно переглянув, де він обстоював свій атеїзм і різко критикував офіційні релігії, зокрема християнство. Думки друзів Г’юма, які читали той есей, розділилися, та більшість, і серед них Адам Сміт, вважали, що з огляду на пануючу атмосферу, нерозсудливо обнародувати книжку, яка, ймовірно, буде засуджена короною. Сміт спеціально поїхав до Единбурга, щоб відвідати Г’юма, який помре 25 серпня 1777 року, і дійсно взявся видати «My Own Life», додавши до нього деякі листи Г’юма і панегірик, написаний ним самим на честь друга. Це спричинило невеликий скандал, бо у ньому, торкнувшись теми освіти, він дозволив собі певну критику релігійних інституцій, а найбільше — Оксфордського університету, про який у нього збереглася недобра пам’ять.

У 1778 році, завдяки зв’язкам його колишнього учня герцога Баклю та інших впливових друзів, Адама Сміта було призначено комісаром, чи начальником митниці Единбурга, то була посада, яку — у меншому форматі — займав у Керколді його батько, якого той ніколи не знав. За цю роботу, яку він виконував упродовж трьох років, він отримав близько восьми тисяч фунтів стерлінгів: то був невеличкий капітал, який дозволив йому провести свої останні роки дуже привільно. Однак його біографи уточнюють, що він завжди був щедрим чоловіком, який допомагав своїм друзям і значну частину своїх доходів витрачав на доброчинні справи. Через це залишений ним після смерті спадок був скромним. Він перевіз свою матір і кузину Джанет Дуґлас в елегантний дім Панмур-Хауз в аристократичному районі Единбурга Канонґейті. У цей фінальний період Сміт мав насичене соціальне життя. Він аж ніяк не був недбалим чиновником. За всіма свідченнями, він був пунктуальним і відповідальним начальником митниці, який ходив у офіс увесь тиждень за винятком п’ятниці, вихідного дня, був присутній на всіх засіданнях митних комісарів, постійно писав звіти і давав поради для покращення роботи. Залишається парадоксальним, що найбільший захисник вільної торгівлі, якого бачив світ, завершить свої дні на службі, саме існування якої будо запереченням найдорожчих йому ідей.

Тож не дивно, що з таким неухильним виконанням обов’язків він не мав часу писати ту книжку, присвячену юриспруденції, якою він думав доповнити свої дослідження суспільного розвитку. У ті роки він лише раз, у 1787 році, попросив кількамісячну відпустку, із січня по липень, які він провів, вносячи правки у п’яте видання «Багатства народів», яке вийде з багатьма виправленнями і доповненнями. Щотижня він збирав у своєму домі в Канонґейті — куди він перевіз жити свого дев’ятирічного племінника Девіда Дуґласа, який стане його спадкоємцем, — своїх друзів-інтелектуалів, серед яких був молодий Вальтер Скотт, який залишив про це спогади. З філософами, письменниками і діячами культури він зустрічався також у Королівському товаристві Единбурга, яке він допоміг організувати, і в Клубі устриць, засновником якого він також був.

У травні 1784 року у дев’яносторічному віці померла його мати. Адам Сміт, який її дуже любив і майже все своє життя прожив разом з нею, залишив свідчення про самотність і неприкаяність, в яких пройшла решта його життя без людини, «яка мене щиро любила і любитиме більше, ніж будь-хто інший»[21].

У 1787 році Сміта вшанувала його alma mater: Університет Ґлазґо обрав його своїм лордом-ректором. Наступного року померла Джанет Дуґлас, яка присвятила своє життя служінню йому. Ця звістка також глибоко вразила Сміта.

Як і в Г’юма, у Сміта від початку 1790 року почалися проблеми з нижньою частиною живота. Він завжди мучився закрепами і в ті чотири місці відпустки, які він провів у Лондоні, йому зробили невеличку хірургічну операцію, яка не полегшила ту проблему, а радше навпаки — посилила її, і це отруїло йому останні місяці життя. За легендою, почутою від його друга Генрі Маккензі, увечері 16 липня 1790 року він попрощався з друзями, які зібралися в його домі в Канонґейті, такими словами: «Обожнюю ваше товариство, джентльмени, але гадаю, що мушу вас покинути, аби піти в інший світ». Сказано — зроблено: він помер на світанку наступного дня. Його поховано в Единбургу, у тому кварталі, де він жив, при вході у Канонґейтську церкву; і лише скромна могильна плита нагадує, що то був автор «Теорії моральних почуттів» і «Багатства народів».