Поклик племені

Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883–1955)

Хосе Ортеґа-і-Ґассет був одним з найрозумніших і найвишуканіших ліберальних філософів ХХ сторіччя, якого через ряд обставин — громадянську війну в Іспанії, сорок років диктатури Франко і злет марксистських та революційних доктрин у другій половині ХХ сторіччя в Європі і Латинській Америці — було незаслужено відправлено на горище з мотлохом або — що ще гірше — перекручено і перетворено на взірець консервативного мислення.

Хоча він так ніколи і не синтезував свою філософію в цілісний корпус ідей, Ортеґа-і-Ґассет у своїх незліченних есеях, статтях, лекціях і примітках до своєї неосяжної творчості розвинув непомильно ліберальний дискурс у такому середовищі, як іспанське, для якого це було незвично (він сам би сказав «радикально» — це було одне з його улюблених слів), критично налаштований як до догматичного екстремізму лівих, так і до авторитарної, націоналістичної і католицької консервативності правих. Значна частина цих ідей і в наші дні, після банкрутства марксизму та його паразитарних доктрин і надмірного економізму, в який вилився певний лібералізм, не втрачає свою актуальність і є напрочуд злободенною.

Краще за все це показує «Бунт мас», книжка, опублікована 1930 року, яка була анонсована в статтях і есеях за два-три роки перед тим. Це часто траплялося з Ортеґою: його творчість формувалася не так із цілісних томів, як із лекцій і коротких текстів, написаних для газет і журналів, з яких він згодом укладав книжки. Перед написанням цього фундаментального есею, Ортеґа-і-Ґассет розмірковував про те, що в наступні роки стане дуже актуальним в політичному житті Іспанії та Європи: наприклад, про паростки націоналізму і те, що в царині мистецтва і літератури він обґрунтовано назве їх «дегуманізацією».

Народився він у Мадриді 9 травня 1883 року в родині журналіста і письменника Хосе Ортеґи Мунільї і Долорес Ґассет Чінчільї, чий батько був власником ліберального часопису «Ель Імпарсіаль». Освіту здобув у єзуїтській школі та Університеті Деусто, однак ступінь ліценціата і доктора отримав в Мадридському центральному університеті. У 1905 році він подався до Німеччини, спочатку в Лейпціг, згодом Нюрнберг, Мюнхен, Кельн і Берлін, хоча житиме і навчатиметься передусім у Марбургу, де залишатиметься до 1907 року. В 1911 році він отримав в Мадриді посаду викладача кафедри метафізики; діставши стипендію, знову поїхав до Німеччини, як і раніше — в Марбург. Повернувся в Іспанію на свою кафедру і розгорнув бурхливу діяльність як лектор і публіцист. Як він сам визнавав, його метою було «європеїзувати Іспанію» і витягти її з ізоляції, в якій вона жила — як у політичній, так і культурній сферах, — що спричинило полеміку з іншим, старшим за нього, видатним мислителем — Міґелем де Унамуно, який, серед інших нісенітниць, до яких був схильний, стверджував, що метою радше мало би бути «іспанізувати Європу».

У 1922 році Ортеґа опублікував свою першу книжку: «Безхребетна Іспанія. Деякі історичні зауваги», до якої увійшли дві серії статей, опублікованих раніше в мадридському часописі «Ель Соль», в яких йшлося про проблему каталонського і баскського сепаратизму (останній він називав «біскайством»).

Ортеґа завжди мав добрий нюх на те, аби вловлювати великі політичні і культурні події свого часу поперед широкої публіки: наприклад, «дегуманізацію мистецтва» і «бунт мас» — два явища, які характеризуватимуть культуру Заходу в роки найбільшого інтелектуального розквіту філософа. Він також не схибив, підмітивши рухи за незалежність Каталонії і Країни Басків, двох важливих регіонів Іспанії, які в майбутньому стануть однією з найсерйозніших проблем, з якими боротиметься його країна. Проблема, яка і через сто років лишається невирішеною і час від часу становить загрозу для стабільності демократії та економічного прогресу сучасної Іспанії.

Книжка «Безхребетна Іспанія» відразу ж здобула успіх — то була перша книжка Ортеґи, яка дійшла до широкої публіки, — і після першого видання в наступні місяці і роки її не раз перевидавали.

Для Ортеґи каталонський і баскський сепаратизм є «найбільшим злом, що існує в нашій Іспанії»[22]. Але у цих відцентрових тенденціях він не бачить глибокого народного руху з історичними коренями, а лише два прояви довгої і повільної дезінтеграції Іспанії, що триває не одне сторіччя, а точніше, відтоді, як вона перестала бути «активною і динамічною реальністю» і перетворилася на суспільство без амбіцій та ілюзій, на «пасивне та статичне існування схоже на купу каміння при дорозі» (с. 69).

У цій книжці Ортеґа дав свою знамените означення нації як «привабливого проекту життя укупі», що доповнює дефініцію Ренана, яку він захоплено наводить, згідно з якою «нація — це щоденний плебісцит» (с. 65).

Ортеґа не вірить в націоналістичні доктрини, він переконаний, що це попросту претексти, щоб виразити зневір’я, що розійшлося всією Іспанією, (яка «сьогодні є скоріше не нацією, а рядом водонепроникних переділів», с. 91), зумовлене занепадом, який потроху роз’їдав ту спайку, яка об’єднала довкола Кастілії всі регіони завдяки великому спільному проекту, який у минулому вивів Іспанію на провідну роль у світі, дав їй імперську силу і велич. Цим проектом була не конкіста, а «колонізація»: «Для мене очевидно, що йдеться про щось єдине справді велике, що зробила Іспанія» (с. 138). Колонізація, на його думку, не була справою ні монархії, ні знаті, це була справа «народу», анонімної народної Іспанії, її героїчних і посполитих людей, які у важких і часом жахливих умовах рушали в незнайомий світ, аби здобути землі, людей, багатства — заради Бога, імперії та ідеї Іспанії, яка тоді процвітала і осявала всю іспанську націю, підтримуючи її єдність і життя. Це лишилося далеко позаду; відтоді, занепадаючи, Іспанія «втрачає хребет», породжуючи «партикуляризм», який вражає всю країну: каталонство і біскайство є найбільш явними симптомами цієї загальної хвороби. І додає трагічним тоном: «Гірше, ніж мати хворобу, є бути хворобою» (с. 100).

Ця лиха болячка, яка тягнеться за Іспанією з далекого минулого, в наші дні проявляється в інтелектуальному і політичному убозтві її знаті і сірості та безкультур’ї її політиків, а також покинутих напризволяще науковцях. Його критика існуючого стану речей в країні є дуже різкою, і в цьому контексті Ортеґа судить сепаратистські рухи Каталонії і Країни Басків: «Націоналістичні теорії, політичні програми регіоналізму, висловлювання їх прибічників несуттєві і, здебільшого, надумані. Але в цих історичних рухах, які є механікою мас, те, що мовиться, — тільки привід, поверхневе, минуще й примрійне обґрунтування, що має лиш символічну вартість, як умовне вираження, майже завжди невідповідне глибоким почуванням, невиразимим і темним, що діють насподі колективної душі» (с. 60).

Є багато правди у тому, що каже Ортеґа. В роки диктатури Франко, коли будь-який «партикуляризм» в іспанських регіонах жорстоко придушувався, каталонський і баскський рухи за незалежність, здавалося, зникли, за винятком спорадичних терористичних актів ЕТА (баскської екстремістської організації). Я жив у Барселоні п’ять років — від початку до середини сімдесятих років, і у той час активізація інтелектуального прошарку і політичного авангарду — попри репресії — зосереджувалася на відродженні демократії. Рух за незалежність згасав, обмежений дрібним прошарком традиціоналістів і маргіналів. Проте з впровадженням демократії і створенням режиму автономії як в Каталонії, так і в Країні Басків завдяки передаванню регіональним автономіям важливих адміністративних, політичних і передусім освітніх функцій, націоналістичні прошарки при владі розпочали активну кампанію ідеологічної пропаганди, супроводжуваної історичними фальсифікаціями та наполегливою політикою поширення каталонської мови та евскера і викорінення іспанської, яка з плином років дасть свої плоди, воскресивши тему руху за незалежність аж до перетворення його на найбільшу загрозу для іспанської демократії. Ортеґа-і-Ґассет виявився провидцем.

Через три роки після публікації «Безхребетної Іспанії», 1925-го, з’являється ще одна важлива книжка Ортеґи, яка також була збіркою раніше надрукованих у різних часописах есеїв: «Дегуманізація мистецтва».

Розпочинається вона сміливим твердженням: маси ненавидять нове мистецтво, бо не розуміють його. Причина очевидна: романтичне мистецтво, яке, як і натуралізм, зачарувало ХІХ сторіччя, було близьке всім завдяки його екзальтованому представленню особистого життя та надміру сентиментальним одкровенням або клінічному трактуванню суспільних проблем; однак нові тенденції в музиці, живописі, театрі та літературі, які не прагнуть показувати життя таким, яким воно є, а хочуть створити «інше» життя, вимагають важкого інтелектуального зусилля — зміни перспективи і самої ідеї про те, що таке мистецтво, — якого «великий гурт філістерів» робити не готовий. Тому і виник нездоланний розрив — глибока прірва — між новим мистецтвом, його шанувальниками і захисниками та рештою суспільства.

На думку Ортеґи, те, що людський загал цінував у романтичному і натуралістичному мистецтві минулого, було найменш артистичним з наявного у ньому, а саме: проекцію справжнього життя, що проявлялося в операх, картинах, драмах, романах, описі родинного побуту, любовних пристрастей, історичних фактів, суспільних проблем — усього того, з чого складалося буденне життя, в якому глядачі, слухачі і читачі хотіли впізнати власний досвід. Тим часом сучасний митець не хоче, аби його мистецтво було ілюстрацією «справжнього життя»; навпаки — він прагне створити життя, відмінне від реального, життя, відірване від прожитого, від початку до кінця створене мистецтвом за допомоги винятково мистецьких засобів, наприклад, метафори. Саме це, вказує Ортеґа, робили в музиці Дебюссі («Дебюссі дегуманізував музику, тому він означує нову епоху у мистецтві музики»[23], с. 77), Малларме в поезії («...поезія Малларме тлумить резонанс життя і представляє нам постаті, настільки далекі від життя, що, просто розглядаючи їх, ми одержуємо задоволення..», с. 79), Піранделло в театрі зі своїми «Шістьма персонажами у пошуках автора» («Традиційний театр пропонує нам сприймати персонажів як живих людей, їхню поведінку — як вираз «людської» драми. Натомість Піранделло прагнув мету зацікавити нас персонажами як такими, тобто — як ідеями, як чистими моделями», с. 85-86). В літературі він згадує Джойса, Пруста і Ґомеса де ля Серна. А в живописі — рівнозначних їм експресіоністів і кубістів («Від зображення предметів вони перейшли до зображення ідей: художник заплющив очі на зовнішній світ і зосередився на внутрішніх суб’єктивних образах», с. 85), позаяк вони уникають зображати ту дійсність, яку ми знаємо завдяки нашому досвіду, аби створити чисту і цілком вигадану реальність.

Ортеґа вказує, що попри багатоманітність і різні напрями, що в ньому існують, у цьому новому мистецтві є спільні знаменники, які всі поділяють: дегуманізувати, уникати живих форм, вважати мистецтво грою, насичувати його сутнісною іронією, не допускати жодної фальші і визнавати, що нові мистецькі об’єкти позбавлені значущості. Йдеться про мистецтво без претензій, яке, на відміну від того, що йому передувало, не ставить перед собою ні політичних, ні соціальних цілей, бо знає, що мистецтво не працює у цих сферах, та й загалом в практичних питаннях, що воно втратило серйозність і прагне радше розважати і смішити глядачів, повертаючи їх у невинність дитинства.

У цьому есеї Ортеґа з великою проникливістю показав орієнтацію сучасної культури, яка, з тимчасовими відхиленнями, в наступні десятиріччя вбиватиметься в силу в усьому західному світі, зокрема в таких жанрах, як образотворче мистецтво, неймовірно революціонізуючи і заперечуючи традицію. Це дуже скоро перекинеться на третій світ, тож невдовзі уся планета засвоїть цю концепцію мистецтва як видовища. Врешті-решт у цій царині запанував такий великий сумбур і баналізація, що під ярликом «мистецтва» в наш час стали фігурувати найдитячіші експерименти і найбільше дурисвітство, яке знала наша культура впродовж своєї історії. У «Підсумку» свого есею Ортеґа уточнив, що позаяк написати його спонукала «виключно насолода від спроби зрозуміти», він зробив це, «підходячи до цього доброзичливо»: «З творів молодих художників я запропонував видобути головну мету, не цікавлячись тим, як вона реалізується. Хтозна, що вийде з цього стилю, який лише народжується!» (с. 99). Ортеґа навіть не уявляв собі, що «нове мистецтво», яке він так захоплено вітав, врешті витворюватиме такі артефакти — які так вихвалятимуть і оцінюватимуть в мільйони доларів, — як кольорові фотографії Енді Воргола, розчленовані і законсервовані у формаліні акули і черепи з діамантами Дем’єна Герста чи різнокольорові повітряні кульки Джеффа Кунса.

«Бунт мас» вибудовано довкола геніального прозріння: примат еліт закінчився; звільнені від підлеглості їм маси рішуче увірвалися в життя, що породило глибокі пертурбації в громадянських і культурних цінностях і манерах суспільної поведінки. Написавши цю книжку на повному злеті комунізму і фашизму, синдикалізму і націоналізму, коли з’явилися перші паростки поп-культури масового споживання, Ортеґа інтуїтивно точно вгадав і раніше за всіх визначив одну з ключових особливостей сучасного життя.

Крім того, його критика цього явища ґрунтується на захисті індивіда, чиєму суверенітету загрожує (в деяких сенсах його вже знівельовано) це нестримне нашестя натовпу (колективного) в сучасному житті. Поняття «маси» для Ортеґи аж ніяк не збігається з поняттям суспільного класу і суперечить дефініції, яку дає їй марксизм. «Маса», про яку говорить Ортеґа, включає в себе чоловіків і жінок з різних соціальних класів, урівнюючи їх у колективній сутності, в якій вони зливаються воєдино, зрікаючись своєї суверенної індивідуальності, аби набути колективної і стати всього лиш «частиною племені». У книжці Ортеґи маса — це сукупність індивідів, які знеособилися, переставши бути вільними і мислячими людськими одиницями, розчинившись в амальгамі, яка думає і діє за них, керуючись радше умовними рефлексами — емоціями, інстинктами, пристрастями, — ніж розумом. Це маси, які в ті роки вже гуртував довкола себе Беніто Муссоліні в Італії і які в наступні роки все тісніше тлумитимуться довкола Гітлера в Німеччині чи зі святобожною пошаною ставитимуться до «батька народів» Сталіна в Росії. Ортеґа каже, що комунізм і фашизм, «два наочні приклади субстанціонального регресу», є типовими прикладами перетворення індивіда на людину-масу. Але Ортеґа-і-Ґассет не зараховує до феномена масифікації лише ті натовпи, що сформувалися і кристалізувалися довкола вождів і верховних правителів у тоталітарних режимах. На його думку, маса також є новою реальністю в демократіях, де індивіда щораз більше засмоктують стадні гурти, які тепер відіграють головну роль у суспільному житті, це явище, в якому він бачить повернення примітивізму («поклику племені») і певних форм варварства, замаскованих шатами сучасності.

Це страхітливе бачення все більшої гегемонії колективізму в житті народів належить ліберальному мислителю, який у зникненні індивіда у надрах стадного вбачає історичний регрес і дуже серйозну загрозу для демократичної цивілізації.

Ця книжка, написана напередодні Другої світової війни, також є передчасним і несподіваним захистом об’єднаної Європи, в якій нації старого континенту, не втрачаючи повністю своїх традицій і культур, об’єднаються в єдину спільноту. «Європа стане ультранацією», — заявляє Ортеґа. Лише в цьому об’єднанні він бачить можливість порятунку для континенту, що втратив історичне лідерство, яке мав у минулому, в той час, як по обидва боки від нього Росія і Сполучені Штати, схоже, щосили намагаються вирватись уперед. Цією своєю дерзновенною ідеєю Європейської Унії, яка лише через півсторіччя почне вимальовуватися, він поцілив у саме око, що є доказом візіонерської проникливості Ортеґи.

Цей есей постулює ще один направду ліберальний принцип. Занепад Європи почасти зумовлений непомірним зростанням держави, яка в своїх бюрократичних та інтервенціоністських сітях «задушила» ініціативи і креативність громадян.

Ортеґа вказує, що в царині культури одним із наслідків цього вторгнення мас у політичне і суспільне життя буде здешевлення і вульгаризація, заміна справді мистецького продукту його карикатурою чи механічною і шаблонною версією і через повінь поганого смаку — бездарністю і глупством.

У тому, що стосується культури, Ортеґа був елітаристом, але його елітаризм не суперечив його демократичним переконанням, бо стосувався створення культурного продукту і його розміщення на строгій шкалі цінностей; стосовно поширення і споживання культурного продукту він займав універсалістську і демократичну позицію: культура мусить бути доступною всім і кожному. Ортеґа попросту розумів, що естетичні та інтелектуальні стандарти мусять встановлювати великі митці і найкращі мислителі, ті, хто оновив традицію і створив нові взірці і форми, запровадивши нову манеру осмислення життя і його мистецького представлення. І що в протилежному випадку, якби естетичні та інтелектуальні орієнтири для всього суспільства встановлював усереднений смак маси — пересічна людина, — результатом цього було б жахливе зубоження культурного життя і мало не удушення креативності. Культурний елітаризм Ортеґи є невіддільним від його космополітизму, переконання, що справжня культура не має регіональних, а тим паче національних кордонів, що вона є всесвітнім надбанням. Тому його ідеї є глибоко антинаціоналістичними.

Обстоюючи лібералізм, Ортеґа наполягає на світському характері, який мусить мати держава в демократичному суспільстві («Історія є реальністю людини. Іншої в неї нема», с. 54[24]), та абсолютній несумісності, що існує між ліберальними ідеями і католицьким догматизмом, який він характеризує як антисучасний (с. 153). Історія не є записаною, її не спланувало наперед всемогутнє божество. Це лише людське творіння, і тому «Усе, усе є можливим в історії — як тріумфальний і необмежений поступ, так і періодичний регрес» (с. 131-132).

Найменше, що можна сказати про такого кшталту тези і твердження, це те, що в даному есеї Ортеґа-і-Ґассет продемонстрував велику незалежність духу і тверді переконання, здатність чинити опір інтелектуальному тиску і тогочасній домінуючій політиці. Не забуваймо, що то були часи, коли інтелектуальний клас щораз більше втрачав віру в демократію, яку зусібіч висміювала і фашистська правиця, і комуністична лівиця, та часто піддавався спокусі пристати до котроїсь із цих сторін, явно віддаючи перевагу комунізмові.

Однак лібералізм Ортеґи-і-Ґассета, хоча й щирий, є неповним. Захист індивіда і його суверенних прав, маленької і світської держави, яка заохочує, а не придушує особисту свободу; плюралізм думок і критики не супроводжується захистом економічної свободи, аспекту суспільного життя, до якого Ортеґа відчуває недовіру, схожу на зневагу, і щодо якої подекуди проявляє незнання, яке є дивовижним для такого допитливого і відкритого до всіх дисциплін інтелектуала. Без сумніву, йдеться про обмеженість покоління. Так само, як тогочасні латиноамериканські ліберали, усі без винятку іспанські ліберали, що жили у більш-менш той самий час, що й Ортеґа — наприклад, Рамон Перес де Аяла і Ґрегоріо Мараньйон, з якими він у лютому 1931 року заснує «Республіканське об’єднання інтелігенції», — були ними у політичному, етичному, культурному і громадянському, але не в економічному сенсі. Обстоюючи громадянське суспільство, демократію і політичну свободу, він ігнорував ключовий елемент ліберальної доктрини, який виявив Адам Сміт: що без економічної свободи і твердої правової гарантії приватної власності і контрактів, політична демократія і публічні свободи завжди є обмеженими. Хоча Ортеґа був вільнодумцем, який зрікся католицького виховання, яке отримав в школі і університеті єзуїтів, у нього завжди залишався якийсь відгомін зневажливого ставлення чи принаймні закоренілої недовіри католицької моралі до грошей, бізнесу, економічного успіху і капіталізму, наче у цьому вимірі суспільної діяльності відображається нижчий матеріалістичний аспект людської істоти, противний його духовній та інтелектуальній грані. Звідси, без сумніву, зневажливі натяки, які розсипано сторінками «Бунту мас», на Сполучені Штати, «рай для мас» (с. 164), про які Ортеґа судить з культурною зверхністю, як про країну, яка, так швидко вирісши у кількісному сенсі, пожертвувала «якістю», створивши поверхневу культуру. Наслідком цього стала одна з небагатьох нісенітниць у цій книжці: твердження, що Сполучені Штати нездатні самі розвивати науку, як це зробила Європа. Науку, якій через злет людини-маси зараз, на думку Ортеґи, загрожує занепад.

Це один з найслабших аспектів «Бунту мас». Ортеґа каже, що одним із наслідків примату людини-маси в житті держав є байдужість суспільства, яке страждає на примітивізм і вульгарність, до загальних принципів культури, тобто до самих підвалин цивілізації. В епоху апогею стадного наука відходить на друге місце і увага мас зосереджена на техніці, на дивах і чудесах, які створює цей субпродукт науки, бо без останньої не були б можливими ні розкішний автомобіль аеродинамічних обрисів, ні анальгетики, які позбавляють від болю голови. Ортеґа порівнює обожнювання споживчих товарів, створених технікою, із захватом примітивної людини в африканському селі виробами сучаснішої промисловості, в яких вона вбачає — як у плодах чи звірах — прості породження природи. Для того, щоб існувала наука, мусить бути цивілізація, тривалий історичний розвиток, який її уможливить. І тому, як йому уявляється, якими б могутніми не були Сполучені Штати, вони ніколи не зможуть перевершити той стан чистої технології, якого вони досягли. «Обманюється той, хто думає, що, коли зникне Європа, американці зможуть продовжити науку!» Це один з невдалих прогнозів у книжці, де повно пророцтв, які збулись.

У «Бунті мас» Ортеґа критикує націоналізм як типове явище тієї зростаючої гегемонії колективного чи стадного над індивідуальним. Відкидає як міф ідею про те, що нація засновується на спільності раси, релігії чи мови, і схиляється радше до тези Ренана: нація — це «щоденний плебісцит», на якому її члени кожного дня заново підтверджують (своєю поведінкою і відданістю законам та інституціям) своє бажання розділяти «спільну долю» (це формула Ортеґи). Така ідея нації є гнучкою, сучасною і сумісною з його переконанням, що скоро Європа завершить формування наднаціонального об’єднання, в якому європейські нації об’єднаються в солідарному різноманітті — це було щось, що здавалося утопічною фантазією у тому контексті войовничого націоналізму, який за декілька років ввергне Європу в м’ясорубку Другої світової війни.

«Епілог для англійців», критика пацифізму, написаний 1937 року, через сім років після першого видання «Бунту мас», у розпал іспанської громадянської війни. Він містить критику шаблонних тлумачень того, що діється в лоні певного суспільства, які зазвичай дають за кордоном. Як приклад, Ортеґа наводить випадок англійських інтелектуалів, які, «зручно вмостившись у своїх кабінетах чи клубах», підписують тексти, де «оборонцями свободи» називають комуністів, які в Іспанії примушують письменників підписувати маніфести чи виступати по радіо так, як їм вигідно. З усього цього він робить висновок, що іноземна громадська думка у певних випадках являє собою «військове втручання» у внутрішні справи країни, щось, що може мати «хімічні» (летальні) наслідки для її розвитку. Звісно, ця теза не витримує критики: прийняти її означало би виправдати утиски свободи слова і думки під претекстом національної безпеки. Вона не визнає того, що у випадку будь-якої диктатури зазвичай за кордоном знають краще, що діється всередині країни, бо цензура перешкоджає тим, хто від неї страждає, повністю усвідомлювати ситуацію, в якій вони живуть. (Пригадую, як 1958 року в пансіоні на вулиці Кастелло в Мадриді, де я жив, ми кожного вечора слухали зведення новин «Радіо Париж», аби дізнатися все те, що цензурована іспанська преса приховувала чи перекручувала).

Насправді це дивовижне твердження відображає досаду і терзання душі, які переживав Ортеґа під час громадянської війни, в якій, на його думку, європейські інтелектуали ідеалізували Республіку з ідеологічних причин, не беручи до уваги антидемократичну сваволю і безчинства, які також чинилися в її лоні. Через це Ортеґа не міг і не хотів ставати на бік однієї зі супротивних сторін, особливо відколи дійшов висновку, що протиборство відбувається не стільки між демократичною Республікою і фашизмом, скільки між останнім і комуністами — альтернатива, яку Ортеґа так само відкидав. Щоправда, хоча він це не оприлюднював, з його листування і свідчень наближених до нього людей, видно, що він, схоже, в якийсь момент повірив, що Франко і франкісти є меншим злом. Це, звісно, аж ніяк не означало, що він симпатизував фашизмові, то був вибір з відчаю. Це була помилка, за яку йому безжально докорятимуть наступні покоління і яка відштовхне від його творів інтелектуальні прошарки, звані прогресистами. Бо й справді, коли йдеться про вибір між двома тоталітаризмами, меншого зла не існує (це як вибирати між СНІДом і невиліковним раком), і сам Ортеґа мав нагоду пересвідчитися в цьому, коли в 1945 році, по завершенню Другої світової війни, повернувся в Іспанію, гадаючи, що після перемоги союзників над фашизмом можна буде зробити щось для демократизації його країни зсередини. Йому нічого не вдалося зробити, він просто жив у ситуації внутрішнього вигнання, в майже підвішеному стані: йому не дозволили вернутися на університетську кафедру, стежили за ним назирцем, а ще існувала загроза, що фалангісти, які хотіли привласнити його твори, перекрутять їх, — його не покидало відчуття фрустрації та фіаско. Тому останні десять років свого життя він прожив як прийдеться, постійно виїжджаючи до Португалії.

Ортеґа-і-Ґассет з радістю прийняв встановлення Республіки як початок епохи громадянського і культурного прогресу для Іспанії. На перших республіканських виборах його було висунуто кандидатом у кортеси і обрано депутатом від провінції Леон. У грудні 1921 року в Мадриді в «Ревіста де Оксіденте» з’явилася його книжка під назвою «Виправлення Республіки (статті і промови)», яка засвідчує його захват новим режимом. Останньому вже виповнився рік, і Ортеґа робить йому декілька критичних зауважень, проте на засаді солідарності і підтримки. У своїх виступах на законодавчому зібранні, як і в статтях у пресі в перший рік існування Республіки, він висловлюється не лише від себе, але й від імені своєї «невеличкої групи» — «Республіканського об’єднання інтелігенції». Мимохідь скажемо, що то була не така вже й невеличка група. За словами Шломо Бен-Амі, через два тижні після свого створення «Республіканське об’єднання інтелігенції» налічувало п’ятнадцять тисяч членів, передусім студентів, викладачів та інтелектуалів[25]. У жовтні 1932 року Ортеґа розпустив об’єднання, аргументуючи це тим, що Республіка вже є «достатньо міцною»[26].

Книжка містить також промову, яку Ортеґа виголосив 6 грудня 1931 року в мадридському «Реаль Сінема», в якій він дуже аргументовано пропонує створити велику республіканську національну партію, щоб захистити новий режим, і пропонує деякі поправки до того, що той здійснює. Задум очолити велику політичну силу не мав успіху через найрадикальніший курс і шалене протистояння, які пережила республіка у подальші роки, що остудило захват новою системою з боку таких демократів, як Ортеґа, аж до розчарування у ній, яке й висловив у символічній статті «Не те, не те!»

Його ідея новопосталої Республіки була дещо наївною та ідеалістичною — «створити сильну, перспективну і щедру республіку» (с. 64), — але він однозначно не приймає монархію: звинувачує її в тому, що вона перетворилася на «субстанціональний безлад» і служить «консервативним класам», чий «абсентеїзм» він енергійно засуджує, а ще ганьбить їх за те, що вони виводять з країни капітали і зовсім не цікавляться долею Іспанії в той момент, коли витворюється нова держава. Він заявляє, що не є католиком, і пояснює, що його ліберальна і демократична сутність зробила з нього демократа: «Я прийшов до Республіки, як і багато інших, спонукуваний палким сподіванням на те, що нарешті, через багато сторіч, нашому народу, його добрій волі, дозволять направити власну долю, упорядкувати самого себе, як це робить кожен здоровий організм; цілком вільно, без жодного насильства, заново об’єднати свої внутрішні спонукання — задля того, щоб у нашому суспільстві кожен індивід і кожна група були тими, ким вони є, не спотворюючи через тиск чи протекцію своєї щирої справжності» (с. 156).

Його ідеї щодо нової республіки були дуже загальними і риторичними — він виступав за автономію і проти федералізму — і в кожному разі аж ніяк не передбачали насильства, що запанує в країні через розгнузданий екстремізм правих і лівих, насильства, яке все більше тривожило громадянський сектор, який, як і він сам, сподівався від нового режиму епохи економічного прогресу, спокою і стабільності, свободи і цивілізованого співіснування політичних сил; Ортеґа визнає, що не розуміється на економічній темі; однак він інстинктивно розуміє, що це основне і вирішальне питання для успіху чи провалу нового режиму. Тому він радить сформувати експертну групу економістів, яка б консультувала уряд щодо його економічної політики, навіть якщо це будуть закордонні спеціалісти, коли в самій Іспанії немає висококласних спеціалістів і професіоналів у фінансових питаннях.

Читати Ортеґу завжди є задоволенням, естетичною насолодою — через красу і невимушеність його стилю: чіткого, пластичного, ясного, вишуканого, з невичерпним вокабуляром, приправленого іронією і доступного всякому читачеві. Через цю останню особливість його прози дехто заперечує, що він є філософом, і каже, що він лишався всього лиш літератором чи журналістом. Я був би радий, якби це було так, бо якби засновок, яким надихається це елімінаційне судження, був правдивим, філософія була би зайвою, з її функцією цілком би дали собі раду література й журналістика.

Іноді його письмо і справді було витіюватим — як тоді, коли він писав «незагайний» замість «негайний», і що з двох завдань, які він визначив для інтелектуала — перечити і спокушати, — через кокетство і марнославство він подекуди занедбував перший обов’язок заради другого. Однак ці поодинокі слабкості є більш ніж компенсовані енергією і вишуканістю, що ними його талант був здатен насичувати ідеї, які в його есеях часто схожі на живих і непередбачуваних персонажів бальзаківської «Людської комедії», якою він так захоплювався в юності. Гуманізації його ідей сприяло тяжіння до реалізму, яке, як і у великій іспанській літературній і живописній традиції, було невіддільним від його інтелектуального покликання. Ні філософія зокрема, ні культура загалом не мусять бути просто риторичною акробатикою, нарцисичною гімнастикою обраних. Для цього «елітариста» місія культури не могла бути демократичнішою: змішатися зі щоденним життям і живитися ним. Задовго до того, як французькі екзистенціалісти розвинули свою тезу про «угоду» інтелектуала зі своїм суспільством і часом, Ортеґа дійшов до цього переконання і застосовував його на практиці у всьому, про що писав. Та це не означає, що він писав про все; йому, наприклад, докоряли за те, що він промовчав, не висловившись ясно і чітко щодо результату громадянської війни і диктатури Франко. Та я вже пояснив приховані причини тієї мовчанки.

Одна з його знаменитих фраз: «Ясність — це ґречність філософа»; то максима, якою він завжди керувався, коли писав. Я не думаю, що ці його намагання бути доступним, натхненні прагненням Гете завжди йти «від темного до ясного», яке він називав «люциферовою волею», збіднюють його ідеї і зводять його до ролі всього лиш популяризатора. Навпаки, однією з його великих чеснот є здатність доносити до широкої публіки, непосвячених читачів, великі теми філософії, історії і загалом культури так, аби вони могли їх зрозуміти і відчути себе дотичними до них, при цьому не спрощуючи і не зраджуючи питання, які він розглядав. До цього його привела журналістика, певна річ, і лекції, які він читав для широкої розмаїтої публіки, до якої він намагався достукатися, переконаний, що ідеї, замкнені в аудиторії чи професійному зібранні, далеко від агори[27], всихають. Він твердо вірив, що філософія допомагає людям жити, вирішувати їхні проблеми, ясно сприймати світ, який їх оточує, і тому вона не повинна бути винятковим надбанням філософів, але доходити до звичайних людей.

Це невідчепне прагнення бути зрозумілим усім своїм читачам є одним з найцінніших уроків, які він нам заповів, доказом його демократичного і ліберального покликання, надзвичайно важливим у наш час, коли у різних галузях культури над звичайною мовою щораз більше бере гору спеціалізована і незбагненна говірка чи абракадабра, в туманності якої дуже часто ховаються не наукова складність і глибина, а рясномовне штукарство і викрути. Погоджуємося ми з його тезами і твердженнями чи ні, з Ортеґою завжди є очевидним одне: він не вдається до крутійства, на перешкоді цьому стоїть ясність його дискурсу.

Люциферова воля не завадила йому виявити відвагу і раніше за всіх запропонувати тлумачення тогочасних домінуючих тенденцій у суспільному житті і мистецтві, які здавалися надуманими, але згодом історія їх підтвердила. У «Бунті мас» (1930) Ортеґа точно підмітив, що в ХХ сторіччі, на відміну від того, що відбувалося раніше, вирішальним фактором суспільної та політичної еволюції будуть уже не еліти, а ті безіменні народні прошарки, робітники, селяни, безробітні, солдати, студенти, різного штибу колективи, чиє вторгнення — мирне чи насильницьке — в історію революціонізує майбутнє суспільство і чітко відмежує його від суспільства минулого. У «Дегуманізації мистецтва» (1925) він дуже детально і точно описав усе більший розрив, який — спонукуваний вражаючим оновленням форм, яке запровадив авангард у музиці, живописі та літературі, — виникатиме між твором сучасного мистецтва і публікою загалом, безпрецедентне явище в історії цивілізації. Це два важливі, але не єдині приклади прозорливості, з якою Ортеґа вдивлявся в своє оточення і як першопроходець помічав у ньому тенденцію і силову лінію, яка домінуватиме в найближчому майбутньому. Його твори рясніють вражаючими передбаченнями і щасливими одкровеннями.

Ким він був з політичного погляду? Вільнодумцем, атеїстом (чи принаймні агностиком), антимілітаристом, космополітом, європейцем, супротивником націоналізму і всіх ідеологічних догматизмів, демократом, його улюбленим словом завжди було «радикальний». Аналіз, рефлексія завжди мусили сягати кореня проблем, ніколи не залишатись на периферії чи поверхні. Утім, у політиці він у певному сенсі іноді тримався осторонь радикалізму, який сповідував. Через свій відкритий дух і толерантне ставлення до чужих ідей і позицій він був лібералом. Але лібералом, обмеженим своїми незнанням економіки, прогалиною, яка іноді, коли він пропонував рішення для таких проблем, як централізм, вождизм чи бідність, змушувала його постулювати державний інтервенціонізм або волюнтаристський дирижизм, які є цілком чужі тій особистій і громадянській свободі, яку він з такою переконаністю і так обґрунтовано обстоював.

З іншого боку, він був одним з небагатьох тогочасних іспанських інтелектуалів, хто цікавився Латинською Америкою. Уперше він поїхав до Аргентини у 1916 році та перебував там майже півроку. Згодом вертався туди ще двічі: у 1928 році, коли побував також у Чилі, а між 1939 і 1942 роками він жив там у добровільному вигнанні. Завдяки своїм публічним та університетським лекціям у Буенос-Айресі, а також співпраці з газетою «Ля Насіон» він здобув великий авторитет і дуже здружився з багатьма аргентинськими письменниками, наприклад, Сільвією Окампо. Кажуть, що саме він запропонував назву «Сур» («Південь») для знаменитого журналу, яким вона керувала разом з Хорхе Луїсом Борхесом. Його есеї з інтерпретацією аргентинської історії та культури породили (ще б пак!) гарячі дискусії, а в деяких націоналістичних колах — явну ворожість до нього, що спонукало його у 1942 році повернутися до Європи.

Падіння Республіки і кровопролиття іспанської громадянської війни завдали важкого удару політичним ідеалам Ортеґи-і-Ґассета. Він підтримував встановлення Республіки і покладав на неї великі надії, але безлад і злочини, якими воно супроводжувалося, заскочили його зненацька. Згодом франкістський путч і крайня поляризація, яка прискорила війну, загнали його у певну ідеологічну катакомбу. На його думку ліберальна демократія «є формою, в якій політика представляла найвищу готовність співіснувати» і яка продемонструвала безпрецедентний в історії дух толерантності, оскільки лібералізм «є правом, яке більшість надає меншості», «рішенням співіснувати з ворогом» (с. 130). Чи була можливою така позиція у розпал громадянської війни? Те, що обстоював Ортеґа — освічене, вільне, європейське і громадянське суспільство, де панує злагода і законність, — було нереальним в Європі, яку потрясав симетричний наступ тоталітаризмів, які на своєму шляху топтали самі підвалини цивілізації, про яку він мріяв для Іспанії. Ортеґа так і не дав собі раду з крахом тих мрій.

Коли часто звертаєшся до творчості письменника — так довго, як я робив це з Ортеґою, — навіть якщо це буде потроху щодня, пізнаєш його так (я хочу сказати — особисто), що, після стількох читань і перечитувань, з’являється відчуття, ніби ти з ним на короткій стопі, бував на тих дружніх зібраннях, які, як описував їх Хуліан Маріас та інші його учні, були пречудовими. Мабуть, він був надзвичайним співрозмовником, дискутантом, викладачем. Читаючи його найкращі есеї, чуєш Ортеґу: його красномовне мовчання, лункий хльост незвичного прикметника, закрутисту фразу, яка раптом обривається, підбивши риску під доводом з риторичним зухвальством матадора. Справжнісінька вистава.

Останніми роками лівиця дуже підірвала авторитет Ортеґи, називаючи його (як це робить Ґреґоріо Моран у книжці «Маестро і пустка: Ортеґа-і-Ґассет і культура франкізму»[28]) таємним поплічником франкістів під час громадянської війни — твердження, яке ґрунтується на непереконливих аргументах, на кшталт того, що сини філософа боролися на боці заколотників, що він дружив і підтримував листування з деякими дипломатами-франкістами чи, скориставшись допомогою посланника франкістів у Великій Британії, намагався опублікувати у лондонському «Таймс» текст, в якому критикував європейських інтелектуалів за те, що вони стали на бік Республіки, не розуміючи до кінця іспанської проблематики. Також не виглядає серйозним — і є попросту пліткою — поголос, згідно з яким Ортеґа через посередництво третьої особи пропонував Франко писати йому промови. Яка нісенітниця! Ніколи не було представлено переконливого доказу цього і в його листуванні немає найменшої вказівки на те, що це правда. Насправді (і книжка Морана знай це показує), якби Ортеґа хотів стати частиною франкістського режиму, той прийняв би його з розпростертими обіймами, бо — нападаючи чи змушуючи його замовкнути — водночас не раз намагався його підкупити. Досить було примкнути до нього публічно. Ортеґа ніколи цього не робив.

Також не дискредитує його те, що він продовжував отримувати належну йому університетську платню, коли досягнув пенсійного віку — людина скромного достатку, він заслужив на цю плату своєю багаторічною працею, — але, без сумніву, було би краще, якби він не вертався в Іспанію і помер у вигнанні або зайняв супротивну і недвозначну позицію відносно диктатури. Бо скількох непорозумінь тоді можна було б уникнути щодо того, ким він був, у що вірив і що обстоював, і як легко нині з нього можна було б зробити політично коректну фігуру. Насправді, коли вибухнула громадянська війна, Ортеґа не став ні на чий бік; зроблений ним вибір було стерто на порох під час протиборства — насправді ще до нього, у заворушеннях, вбивствах і політичній поляризації в часи Республіки, — і він залишився на нічийній землі. Попри це, і знаючи, якою вразливою та відособленою є його позиція, він залишався їй вірним до кінця. Це була непрактична позиція у тій ситуації страшного розколу суспільства і войовничого маніхейства, в якій не було місця відтінкам і поміркованості, але вона була чесною. Той цивільний, республіканський, демократичний, плюралістичний режим, який Ортеґа захищав у 1930-1931 роках у «Республіканському об’єднанні інтелігенції», в кортесах і пресі, аж ніяк не збігався з тим, що встановилося в Іспанії після падіння монархії. Це також не був фашистський путч, тому Ортеґа утримався від того, аби під час війни публічно ставати на бік котроїсь із конфліктуючих сторін, а згодом — примкнути до режиму, який встановили переможці.

У 1945 році Ортеґа повертається до Іспанії, переконаний, що завершення світової війни приведе до трансформації диктатури Франко. То була помилка, і він дорого за неї заплатив, бо на батьківщині (з якої він, до речі, надовго тікав до Португалії) його, з одного боку, осипали прокльонами найреакційніші прошарки режиму, які не пробачали йому антиклерикалізму, а з іншого — йому доводилося, як котові, викручуватися зі спроб реабілітувати його з боку тих, хто хотів використати його і перетворити на фалангістського протоідеолога. Крайнім виявом дурості цих намагань став тиждень духовних практик, організований факультетом гуманітарних наук Мадридського університету Комплутенсе заради «навернення Ортеґи-і-Ґассета», і систематичні заклики з амвонів, аби філософ узяв приклад зі свого колеги Мануеля Ґарсії Моренте, якого таки торкнувся святий дух і наставив на добрий католицький шлях. Ортеґа, попри свій боязкий характер, за який йому докоряють деякі критики, витримав неймовірний тиск, об’єктом якого став — і не лише офіційний, але й з боку людей, які його поважали і яких поважав він, — і не написав жодного рядка, який би спростовував ті ідеї, які напередодні смерті Ортеґи змусили франкістський режим устами Аріаса Сальґадо, міністра інформації в уряді Франко, дати іспанській пресі це гротескне розпорядження: «З огляду на ймовірність можливої кончини дона Хосе Ортеґи-і-Ґассета, цей часопис повідомить новину з повним переліком титулів на дві колонки, додавши — за бажання — лише одну хвалебну статтю, не забуваючи згадати у ній його політичні та релігійні помилки і в жодному разі не називаючи його “учителем”».

Помилки Ортеґи не були помилками боягуза чи опортуніста; щонайбільше — наївної людини, яка вперто намагалася уособлювати собою помірковану, цивільну і реформістську альтернативу в момент, коли та не мала жодної можливості втілитися в іспанській дійсності. Не варто як звинувачення шпурляти йому в лице його нерішучість і сумніви. Вони показують драматичну долю інтелектуала до мозку кісток, який цілком виправдано не сприймав крайнощі, нетерпимість, абсолютну істину, націоналізм і будь-які догми — релігійні чи політичні. Мислителя, який власне через це здавався людиною не з цього світу, старожитністю, коли демократичне співіснування розвіялося внаслідок лютого зіткнення громадянської війни, а згодом — упродовж тоталітарної ночі. Не лише Ортеґу, але й демократичну і ліберальну позицію потрясла і морально знищила гекатомба громадянської війни. І що ж тепер? Хіба ті ідеї Ортеґи-і-Ґассета, що їх однаково зневажали марксисти і фашисти, не є у багатьох сенсах живою, напрочуд актуальною дійсністю в плюралістичній, вільній і громохкій Іспанії, якою вона є нині? Замість того, аби знецінити і викреслити його, сучасна історія підтвердила, що Ортеґа-і-Ґассет є найбільш впливовим і послідовним мислителем, якого за всю свою історію дала демократичній і світській культурі Іспанія. А також тим, хто найкраще писав.

Сучасне ліберальне мислення може багато чого взяти з ідей Ортеґи-і-Ґассета. Передусім заново відкрити: всупереч тому, що, схоже, припускають ті, хто намагаються звести лібералізм до економічного рецепту вільного ринку, рівних правил гри, низьких мит, контрольованих державних видатків і приватизації підприємств, він перш за все є позицією щодо життя і суспільства, заснованій на толерантності і повазі, любові до культури, бажанні співіснувати з інакшим, з інакшими, на неодмінному захисті свободи як найвищої цінності. Свободи, яка водночас є двигуном матеріального прогресу, науки, мистецтва та літератури, а також тієї цивілізації, яка уможливила суверенного індивіда — з його незалежністю, правами та обов’язками у постійній рівновазі з правами та обов’язками інших, які захищає правова система, що гарантує співіснування у розмаїтості. Економічна свобода є наріжним каменем — але у жодному разі не єдиним — ліберальної доктрини. Звісно, дуже шкода, що багато лібералів покоління Ортеґи цього не знали. Але не менш небезпечно зводити лібералізм до економічної політики функціонування ринку з мінімальним державним втручанням. Хіба фіаско, якого в останні десятиріччя зазнали стільки намагань лібералізувати економіку в Латинській Америці, Африці і самій Європі, не є наочним доказом того, що економічні рецепти можуть самі по собі з тріском провалитися, якщо не опиратимуться на комплекс ідей, які їх обґрунтовують і роблять прийнятними для громадськості? Ліберальна доктрина — це культура в найширшому значенні цього слова, й есеї Ортеґи-і-Ґассета на кожній своїй сторінці чітко і захопливо це відображають.

Якби Ортеґа був французом, то нині його би знали і читали, як Сартра, чию екзистенціоналістську філософію «людини в ситуації» він випередив і виклав кращою прозою в своїх тезах про людину та її оточення. Якби він був англійцем, то був би ще одним Бертраном Расселлом — таким самим, як той, великим мислителем і водночас знаменитим популяризатором. Але він був лише іспанцем, коли культура Сервантеса, Кеведо і Ґонгори сиділа в запіллі (це його образ) шанованих великих сучасних культур. Нині багато що змінилося, і двері цього ексклюзивного клубу відчиняються для напористої мови, яку він збагатив і модернізував так само, як Хорхе Луїс Борхес чи Октавіо Пас. Прийшла пора, аби сьогоденна культура нарешті пізнала і визнала Хосе Ортегу-і-Ґасетта, як він на те заслуговує.