Поклик племені

Сер Ісая Берлін (1909–1997)

Я відкрив для себе Ісаю Берліна багато років тому завдяки його книжці про Маркса — такого ясного, вільного від упереджень і захопливого есею, що довго намагався знайти інші книжки цього автора. Так я дізнався, що твори останнього важко прочитати, бо вони розкидані, щоб не сказати поховані, по академічних публікаціях. За винятком книжок: «Віко і Гердер» (1976) і «Чотири есеї про свободу» (1969), які ходили англомовним світом, основна частина його творів жила усамітненим життям спеціалізованих бібліотек і журналів. За якийсь час, завдяки його учневі Генрі Гарді, який потроху збирав його есеї, вони стали доступні читачам у чотирьох томах: «Concepts and Categories» (1978), «Russian Thinkers» (1979), «Against the Current» (1979), «Personal Impressions» (1980), «The Crooked Timber of Humanity: Chapters in the History of Ideas» (1990), «The Magus of the North: J. G. Hamann and the Origins of Modern Irrationalism» (1993), «The Sense of Reality: Studiesin Ideas and their History» (1996), «The Roots of Romanticism» (1999), «The Power of Ideas» (2000), «Freedom and its Betrayal: Six Enemies of Human Liberty» (2002) І наостанок його листування.

То була справжня подія, бо Ісая Берлін, який був родом з Латвії, але освіту здобув в Англії, де стане професором політичної і соціальної теорії в Оксфорді і президентом Британської академії, був одним з найвидатніших умів нашого часу, надзвичайної мудрості політичним мислителем і соціальним філософом. Його книжки приносять рідкісну насолоду своїми інтелектуальними майстерністю та блиском і водночас дають неоціненну допомогу в розумінні всієї складності моральних та історичних проблем, з якими стикається сучасна дійсність.

Берлін пристрасно вірив в ідеї і той вплив, який вони мають на поведінку індивідів і суспільств, хоча як добрий прагматик усвідомлював, яка прірва зазвичай пролягає між ідеями й словами, які намагаються їх виразити, і між цими словами і справами, які їх втілюють. Його книжки попри інтелектуальну насиченість, якої можуть досягати, ніколи не здаються абстрактними — якими нам здаються, наприклад, останні праці Мішеля Фуко і Ролана Барта, — результатом умоглядної та риторичної віртуозності, яка певної миті порвала з реальністю, — а міцно вкоріненими у звичайний досвід людей. Збірка есеїв «Russian Thinkers» утворює епічну фреску Росії ХІХ століття — в політичному та інтелектуальному аспекті, але персонажами, що вирізняються найбільше, є не люди, а ідеї, які сяють, виграють, змагаються і змінюються так само жваво, як роблять це герої доброго пригодницького роману. Як і в іншій книжці на схожу тему — «На Фінляндський вокзал» Едмунда Вілсона, — мислення протагоністів, здається, сочиться з переконливого і багатобарвного портрета, який написав автор зі своїх персонажів, але натомість тут — концепції, які вони сформулювали, ідеали та аргументи, які вони протиставляли одне одному, їхня проникливість та обізнаність, які обрисовують постаті Толстого, Герцена, Бєлінського, Бакуніна і Тургенєва, — ось що робить їх вартими схвалення чи осуду.

Та ще більше, ніж «Russian Thinkers», великим внеском Берліна в культуру сучасності є збірка текстів «Against the Current» («Проти течії»). Кожен есей цього шедевру також читається як розділ роману, події якого розгортаються у світі думок і де принцами й негідниками є ідеї. Макіавеллі, Віко, Монтеск’є, Г’юм, Сорель, Дізраелі, Верді завдяки творам цього ерудита, якому ніколи не зраджує стриманість і який завжди бачить за деревами ліс, набувають вражаючої актуальності, а те, в що вони вірили, пропонували чи критикували, проливає потужне світло на політичні й соціальні конфлікти, які ми вважали специфічними для нашої епохи.

Найдивовижнішою особливістю цього мислителя є те, що в нього — на перший погляд — немає власних ідей. Здається безглуздям говорити щось подібне, та це не так, бо коли читаєш його, то складається враження, що Ісая Берлін у своїх есеях досягнув того, що після Флобера і завдяки йому намагалися добитись у своїх творах більшість сучасних письменників: зникнути, зробитися невидимим, створити ілюзію, що їхні історії витворюються самі. Існує багато прийомів, щоб «сховати оповідача» в романі. Технічний прийом, який застосовує професор Берлін, аби змусити нас відчути, що його нема за його текстами, це fair play: добросовісна моральна чистота, з якою він аналізує, викладає, підсумовує і цитує ідеї інших, беручи до уваги всі їхні доводи, зважаючи на всі пом’якшуючі обставини, обмеження епохи, ніколи не штовхаючи чужі слова чи ідеї в тому чи іншому напрямі, щоб наблизити їх до своїх власних. Ця об’єктивність у передачі придуманого чи відкритого іншими створює в нас фантастичне враження, що в цих книжках, в яких сказано так багато, сам Ісая Берлін особисто не має що сказати.

Це, ясна річ, абсолютно помилкове враження. Fair play (чиста гра) — це лише прийом, який, як і всі наративні прийоми, має на меті лише зробити написане більш переконливим. Історія, яку, здається, ніхто зокрема не розказує, яка нібито витворюється сама собою, створює сама себе в момент читання, може видатися читачеві більш правдоподібною і захопливою. Ідеї, які, здається, не існують самі по собі, які доходять до нас опосередковано, через те, що думали в конкретний момент свого життя певні видатні люди різних епох і культур, або які буцімто народжуються не внаслідок творчого зусилля окремого розуму, а з протистояння із чужими філософськими і політичними концепціями, з помилок і прогалин у цих концепціях, можуть бути переконливішими, ніж ті, що подають себе, явно і бундючно, як окрему теорію. Дискретність і скромність Ісаї Берліна насправді є віртуозністю його таланту.

Я вже досить давно втратив смак до політичних утопій, отих апокаліпсисів, які — як Сендеро Люміносо в Перу у вісімдесяті роки минулого сторіччя — обіцяють створити рай на землі та радше породжують ще гірші беззаконня, ніж ті, яких хочуть позбутися. Відтоді я думаю, що здоровий глузд є найціннішою політичною чеснотою. Читаючи Ісаю Берліна, я ясно побачив те, що невиразно інтуїтивно відчував. Справжній прогрес, той, що змусив відступити чи зникнути варварські звичаї та інститути, які були джерелом нескінченних людських страждань, і встановив цивілізованіші стосунки та стилі життя, завжди досягався завдяки лише частковому, неортодоксальному, викривленому застосуванню соціальних теорій. Соціальних теорій в множині — це означає, що різні, і навіть несумісні, ідеологічні системи визначили ідентичний чи схожий прогрес. Необхідною умовою завжди було те, щоб ці системи були гнучкими, щоб їх можна було змінювати, переробляти, коли вони переходили від абстрактного до конкретного і конфліктували з повсякденним досвідом людей. Решетом, яке здебільшого не помиляється, відділяючи те, що підходить людям, від того, що для них не годиться, є практичне міркування. Залишається парадоксом те, що хтось, як Ісая Берлін, який так любив ідеї і так добре на них знався, був переконаний, що саме вони мусять піддаватися, якщо суперечать людській реальності, бо коли стається навпаки, то вулиці сповнюються гільйотинами і розстрільними стінами і настає панування цензорів і поліціянтів.

Якби — поза тим, що був геніальний, — Ісая Берлін не пробудив у своєму оточенні такої симпатії та прихильності, ймовірно, він ніколи не став би всесвітньо визнаною інтелектуальною фігурою, якою був у годину смерті, а основна частина його творів залишалась би незнаною для переважної більшості його читачів, за винятком жменьки вчених колег та учнів, які вчащали на його лекції в Оксфорді й американських університетах, де він викладав. Його випадок є унікальним у тому, що стосується олімпійської байдужості, яку він все життя виказував щодо того, чи будуть його есеї опубліковані, чи прочитають їх — він цілком щиро вважав, що вони не заслуговують на таку честь, — а також його рішення не писати автобіографію, не вести щоденник — наче його зовсім не обходило, як уявлятимуть його нащадки («Aprés moi le déluge»[94], — полюбляв він казати).

Ми, хто не ходив на його лекції та все ж таки почуваємося його учнями, ніколи не зможемо цілком віддячити Генрі Гарді, аспірантові філософії Волфсон-коледжу (який заснував в Оксфорді і яким з 1966-го по 1975-й керував Ісая Берлін), який 1974 року запропонував своєму вчителю зібрати, видати чи перевидати написане ним. Яким би неймовірним це не здавалося, але на той час вийшло лише три його книжки. Решта його незліченних творів, які вже були написані, лежали невидані в запилюжених скринях на його горищі чи були поховані в журналах, Festschriften (ювілейних збірниках) — вшанування, промови, доповіді, рецензії, некрологи — або в архівах офіційних інституцій, годуючи міль. Завдяки Гарді, який здолав вперту потаємність Ісаї Берліна цією затією археологічної бібліографії його власних творів, і його титанічній наполегливості тральщика бібліотек і скрупульозного редактора й з’явився той десяток книжок, які зміцнили авторитет Берліна в незліченних університетських кампусах і за їх межами, та почали виходити томи його листування. А без Майкла Ігнатьєва, ще одного друга і затятого шанувальника латиського професора, останній був би майже безтілесним привидом, схованим за розкиданою бібліографією.

Так само, як укладені Гарді томи довели світові неправдивість інсинуацій його суперників, згідно з якими сер Ісая Берлін був всього лиш напрочуд блискучим консерватором, салонним філософом, який не мав ані терпіння, ні енергії для написання творів великої інтелектуальної сили, завдяки Майклу Ігнатьєву — журналістові та історику, що народився в Канаді, здобув освіту в Торонто і Гарварді, жив в Англії та Бостоні, якийсь час очолював канадських соціалістів, був професором у Гарварді, а тепер є ректором Центральноєвропейського університету в Будапешті — ми знаємо[95], що автор «Їжака і лиса» мав цікаву та подекуди драматичну біографію, що його життя протікало не лише серед ритуалів і тихомирних вчених рад елегантної нереальності Оксфорда, як це здавалося, але іноді прямо, а деколи опосередковано перепліталося з великими подіями сторіччя: російською революцією, переслідуванням і знищенням євреїв у Європі, утворенням Ізраїлю, холодною війною та великим ідеологічним антагонізмом поміж комунізмом і демократією, який продовжився у повоєнному світі. Персонаж, який з’являється в книжці Ігнатьєва — прихильній і лояльній, але незалежній, яка, насправді вірна етичному принципу Берліна, принципу чистої гри, не вагаючись вказує на помилки і вади поряд із чеснотами й достоїнствами — є не менш привабливим і славним. Перед нами постає скромний, сердечний, цікавий і товариський чоловік, який зробив із себе легенду, яка супроводжувала його в житті, але також хтось більш складний і суперечливий, природніший і глибший: інтелектуал, який попри те, що удостоївся найбільших почестей у Великій Британії — президент Академії, ректор Оксфордського коледжу, нагороджений найвищою британською нагородою: Орденом Заслуг, зведений у лицарське звання — в глибині душі ніколи не переставав почуватися вигнанцем і євреєм, солідарним з традицією та громадою, над якою з незапам’ятних часів тяжіли дискримінація, загрози і упередження. Ця обставина значною мірою посприяла невпевненості, яка була його тінню в усі періоди його життя. А також, поза сумнівом, формуванню його розважливості, його намагання інтегруватися в соціальне середовище і лишатися непомітним, подалі від великих прожекторів влади та успіху, його систематичного обстоювання толерантності, плюралізму, політичного розмаїття і його ненависті до фанатиків будь-якого штибу. Під подобою консерватора, який на вечерях і прийомах зачаровував співтрапезників своїми чудовими анекдотами, плинністю мови і потужною пам’яттю, ховався чоловік, розтерзаний тими моральними конфліктами, які він описав раніше і краще за будь-кого, в яких протиставляється свобода й рівність, справедливість і порядок, єврей-атеїст і той, хто практикує свою релігію, і ліберал, який боїться необмеженої свободи, в якій «вовк міг би з’їсти овець». Ясний, спокійний і блискучий мислитель, яким він постає у своїх текстах, Берлін залишається таким і на портреті, який пише з нього Майкл Ігнатьєв, але під цією блискучою ясністю в ідеях та їхньому риторичному формулюванні видно чоловіка, якого часто охоплюють сумніви, який помиляється і тривожиться через свої помилки, який живе у прихованому, але постійному напруженні, яке не дає йому почуватися цілком інтегрованим в якесь середовище, навіть якщо зовнішні ознаки його особистого життя засвідчують протилежне.

Попри небажання навіть думати про те, щоб написати свою автобіографію, Ісая Берлін погодився поговорити при ввімкненому диктофоні зі своїм другом Майклом Ігнатьєвим про всі епізоди свого життя — за умови, що той опублікує результат своєї розвідки лише після його смерті. Ця розмова тривала десять років — останніх років Берліна — і завершилася наприкінці жовтня 1997 року, за кілька днів до кончини її протагоніста, коли сер Ісая, дуже слабий і майже знищений хворобою, покликав свого біографа в Хедінгтон Хауз, свій заміський будинок в Оксфорді, щоб виправити деякі подробиці, які спливли в його пам’яті, та настійливо нагадати йому, що дружина Аліна була осердям його життя і що він перед нею в неоплатному боргу. Ігнатьєв доповнив особисті свідчення ретельними дослідженнями в Росії, Сполучених Штатах, Ізраїлі та Англії, зустрівшись із десятками, а може, й сотнями людей, які були пов’язані з Берліном, і зібравши в газетах, книжках та архівах численні документи, тож його біографія дає повне, якщо не вичерпне, уявлення про життєві перипетії великого мислителя, переплітаючи їх з розвитком його зацікавлень, переконань, ідей та інтелектуальних праць. Це літературна біографія, в якій життя і творчість воєдині, як аверс і реверс медалі.

Хоча Ісая Берлін прожив у Росії лише перші дванадцять років (він народився 1909 року в Ризі, в заможній родині, коли Латвія належала до Російської імперії), пережите в ту пору його дитинства, обпаленого суспільними потрясіннями і родинними колотнечами, позначилось на ньому на все життя і залишило, як невитравний слід, дві риси його особистості: ненависть до тоталітаризму і диктатури та його юдаїзм. Поза всяким сумнівом, основною подією його дитинства була більшовицька революція. Він бачив її зблизька в Санкт-Петербурзі, куди перебралася його родина, втікаючи він небезпеки і загроз, які оточували єврейську громаду, і де він у віці семи з половиною років побачив сцени вуличного насильства, які назавжди щепили його від революційного ентузіазму і «політичних експериментів». У ту пору зароджується його вороже впродовж усього життя ставлення до комунізму — навіть під час холодної війни, коли більшість інтелектуального середовища, в якому він жив, була близькою до марксизму чи власне марксистською. Він ніколи не піддався цій спокусі, і його антикомунізм навіть спонукав його займати крайні позиції, що нечасто з ним траплялось: наприклад, захищати Сполучені Штати під час непопулярної війни у В’єтнамі і відмовлятися підписати маніфест протесту проти Вашингтону через операцію в затоці Кочінос на Кубі в травні 1961 року («Можливо, Кастро не є комуністом, — писав він Кеннету Тайнену, — але, гадаю, що громадянські свободи обходять його так само мало, як Леніна і Троцького»). Така позиція штовхнула його на вчинок, який не надто узгоджувався з його плюралістичною етикою: завдяки своєму академічному впливові завадити, аби в Університеті Сассекса кафедру політичних досліджень дали Ісааку Дойчеру, такому ж євреєві-вигнанцю, як він сам, але антисіоністові та лівакові, автору найвідомішої біографії Троцького. Його спірною відповіддю тим, хто докоряв йому, що він поводиться, як «американський мисливець за відьмами», було те, що він не може доручити очолити кафедру тому, хто підпорядковує знання ідеології.

Знову втікаючи — цього разу не лише від страху, але й від голоду, — родина Берліна в 1920 році вернулася на короткий час у Ригу, і там, в поїзді, який їх віз, стала жертвою образ та агресії з боку антисемітськи налаштованих пасажирів і службовців, які, як каже Берлін, уперше — і назавжди — відкрили йому, що він не є ні росіянином, ні латишем, він єврей і ніколи не перестане ним бути. Хоча Берлін був атеїстом і в Англії отримав світське виховання, він завжди виявляв солідарність зі спільнотою і культурою своїх предків — до такої міри, що навіть строго дотримувався в родині єврейських релігійних обрядів. Він був цікавим прикладом невіруючого, який практикує релігію. А як сіоніст він тісно співпрацював з одним із засновників держави Ізраїль Хаїмом Вейцманом, хоча, на відміну від своїх численних родичів, ніколи не мав наміру стати ізраїльським громадянином. Значна частина цієї співпраці припала на той час, коли в роки Другої світової війни Берлін працював аналітиком і політичним радником британського уряду в Нью-Йорку і Вашингтоні, що, мабуть, ставило перед ним багато дилем і завдавало чимало клопотів, беручи до уваги тісний зв’язок, що існував між Форін-офіс, який був проарабським, і сіоністськими керівниками. У збірці «The Power of Ideas» (2000) є два великі есеї, в яких Берлін обстоює сіонізм і створення держави Ізраїль за допомогою солідних аргументів; але в обох нема навіть згадки про сам факт присутності в Палестині — і на той момент уже багатовікової — арабів, коли туди прибули перші хвилі європейських сіоністів, і про те, як, на його думку, треба підходити до проблеми майбутнього співіснування обох громад.

Детальне пізнання цієї суми суперечностей в особистому житті Ісаї Берліна допомагає зрозуміти таємні витоки однієї з його найблискучіших теорій: теорії «суперечливих істин».

Однією з констант західного мислення є віра в те, що існує одна-єдина правильна відповідь на кожну людську проблему і що як тільки цю відповідь знайдено, інші треба відкинути як помилкові. Доповнює цю віру таке саме давнє переконання, що найблагородніші ідеали, які надихають людей — справедливість, свобода, мир, радість, — є сумісними один з одним. На думку Ісаї Берліна, ці переконання помилкові та є причиною значної частини трагедій людства. У цьому скептицизмі професор Берлін віднаходив вагомі й оригіналі аргументи на користь свободи вибору та ідеологічного плюралізму.

Вірний своєму опосередкованому методу, Ісая Берлін викладає свою теорію суперечливих істин чи несумісних цілей через інших мислителів, в яких знаходить прикмети, провидіння цієї тези. Так, наприклад, в есеї про Макіавеллі він оповідає, як той мимохіть, випадково виявив цю «незручну правду»: що не всі цінності є сумісними, що ідея єдиної та остаточної філософії для встановлення досконалого суспільства є матеріальною і концептуально неможливою. Макіавеллі дійшов цього висновку, вивчаючи механізми влади і пересвідчившись, що вони суперечать усім цінностям християнського життя, які, в теорії, регулювали життя суспільства. Провадити «християнське життя», скрупульозно дотримуватися приписаних ним етичних норм означало прирікати себе на політичну неспроможність, здавшись на милість безпринципних і лукавих; якщо хотілося бути політично дієвим і створити таку «славну» спільноту, як Афіни чи Рим, треба було зректися християнського виховання і замінити його іншим, більш відповідним цій меті. Берліну здається важливим не так те, що Макіавеллі пропонує цю альтернативу, як його інтуїтивне чуття, що два її положення є однаково переконливими і спокусливими з моральної та суспільної точки зору. Тобто, що автор «Державця» застерігає: людина може розриватись поміж цілями, які приваблюють її однаково і які є несполучні одна з одною.

Усі соціальні утопії — від Платона до Маркса — виходили з акту віри: що людські ідеали, високі прагнення індивіда і колективу здатні не перечити одне одному, що досягнення однієї чи кількох із цих цілей не є перешкодою для матеріалізації ще й інших. Можливо, ніщо краще не виражає цей оптимізм, як ритмічне гасло Французької революції: «Свобода, рівність, братерство». Шляхетний рух, що прагнув встановити царство розуму на землі та втілити в життя ці прості й незаперечні ідеали, своїми безконечними масакрами та неодноразовими фрустраціями показав світові, що суспільна реальність є більш бурхливою і непередбачуваною, ніж припускалося в абстракціях філософів, які давали рецепти людського щастя. Найбільш несподіваним доказом — який навіть нині багато хто відмовляється прийняти — було те, що ці ідеали заперечували один одного з тієї самої миті, як переходили з теорії в практику; що замість того, аби взаємно підкріпитися, вони виключали один одного. Французькі революціонери зі здивуванням побачили, що свобода є джерелом нерівності і що країна, в якій громадяни мають повну чи дуже широку можливість виявляти ініціативу і управляти своїми діями та майном, рано чи пізно стане країною, розколотою численними матеріальними і духовними відмінностями. Тож, аби встановити рівність, нема іншої ради, як принести в жертву свободу, запровадити примус, контроль і всесильну й урівнюючу дію держави. Що те, що соціальна несправедливість є розплатою за свободу, а диктатура за рівність — і що братерство може реалізуватися лише відносно і на короткий час, з причин радше негативних, ніж позитивних, як-от війна чи катаклізм, які гуртують населення у солідарному русі, — є прикрим фактом, який важко прийняти.

Проте, на думку Ісаї Берліна, гіршим, ніж прийняти цю жахливу дилему долі людства, є відмовлятися її прийняти (ховати голову в пісок). А втім, якою б трагічною не була ця реальність, вона дає змогу дістати корисні в практичному плані уроки. Філософи, історики та політичні мислителі, які інтуїтивно відчули цей конфлікт — конфлікт суперечливих істин — виявили більшу здатність до розуміння процесу цивілізації. Монтеск’є також, хоча й іншим шляхом, ніж Макіавеллі, в міркуваннях про людство як основне відмітив те, що люди мають багато цілей, які є різними і часто несумісними одна з одною, і це є джерелом зіткнення цивілізацій і відмінностей між різними громадами і в лоні однієї громади, антагонізму між класами і групами, а також криз і незлагоди в самих сокровенних глибинах совісті кожної окремої особистості.

Як і Монтеск’є у ХVІІІ столітті, великий російський письменник і нонконформіст Олександр Герцен у ХІХ столітті помічає цю дилему, аби проникливіше, ніж інші сучасники, проаналізувати фіаско європейських революцій 1848-49 років. Герцен є улюбленим речником Берліна; між ними напрочуд багато спільного, і ясно, що Берлін присвятив йому один зі своїх найблискучіших есеїв. Скептицизм обох, як це не дивно, є чимось позитивним і стимулюючим, це заклик до дії, бо через прагматичні міркування і сигнали оптимізму він посилюється. Герцен одним із перших відкинув, як джерело злочинів, ідею про те, що існує чудове майбуття людства, якому нинішні покоління мусять бути принесені в жертву. Як і Герцен, Берлін часто нагадує про історичні докази того, що не існує справедливості, яка стала б результатом несправедливої політики, чи свободи, яка б народилася з утисків. Тому обидва вважають, що в соціальних питаннях часткові, однак ефективні досягнення — то завжди краще, ніж великі всеосяжні рішення, які неминуче є утопічними.

Існування суперечливих істин, те, що людські ідеали можуть бути супротивними, на думку Ісаї Берліна, не означає, що ми мусимо впадати у відчай і опускати руки. Це означає: ми мусимо усвідомлювати важливість свободи вибору. Якщо наші проблеми мають не один, а кілька розв’язків, то нашим обов’язком є повсякчас бути насторожі, випробовуючи ідеї, закони, цінності, які управляють нашим світом, зіставляючи їх одні з одними, оцінюючи, як вони впливають на наше життя, і вибираючи одні та відкидаючи інші або, коли компроміс є важким, модифікуючи решта. Окрім аргументу на користь відповідальності та свободи вибору Ісая Берлін вбачає в цій особливості долі людства неспростовний резон для розуміння того, що толерантність, плюралізм є не лише моральними імперативами, це практична необхідність для виживання людей. Якщо є істини, які відкидаються, і цілі, які заперечуються, то ми мусимо приймати можливість помилки в нашому житті і бути толерантними стосовно помилок інших. А також допускати, що розмаїття — ідей, вчинків, звичаїв, етик, культур — є єдиною наявною в нас гарантією того, що помилка, якщо воцариться, не завдасть надто багато шкоди, позаяк немає одного рішення для наших проблем, їх є багато і всі вони недосконалі.

Єврейська громада Латвії, в якій Ісая народився, розмовляла російською, латиською та німецькою мовами, і хоча хлопчик вивчив їх усі, культурно ідентифікував себе передусім з російською — мовою і літературою, які він вивчав і практикував усе життя. В Англії, здобуваючи освіту — спочатку в першокласній християнській приватній школі — St. Paul’s School, а згодом, завдяки своїм блискучим оцінкам, в Оксфорді, — він окрім філософії продовжував вивчати російську лінгвістику, тож попри те, що пуповину, яка з’єднувала його з рідною землею, перерізали, коли йому було дванадцять, і він став британським громадянином і почав асимілюватися в культурному житті своєї другої батьківщини, його інтелектуальна симпатія та любов до російської мови і літератури збереглися, про що говорять невимушеність і знання, свідченням яких є його численні есеї про теми, письменників і мислителів тієї мови, і серед них — присвячені Толстому, Тургенєву чи його обожнюваному взірцю, лібералу Олександру Герцену. Коли 1945 року він на кілька місяців повернувся в Росію як британський дипломат — поїздка, що мала величезні наслідки для його емоційного і політичного життя — двох великих письменників, з якими він познайомився, Бориса Пастернака й Анну Ахматову буквально потрясла плинна елегантність, з якою розмовляв російською мовою давніх часів цей професор, що приїхав з іншого світу, який до того ж настільки добре знав літературу й авторів, котрі робилися все більш невидимими чи далекими в тому суспільстві, яке тримав у своїх лещатах Сталін.

Друга світова війна радикально змінила приватний обрій Ісаї Берліна. Якби не вона, його життя, ймовірно, протікало би так само, як в інших оксфордських dons[96], поміж аудиторіями, де він спочатку читав лекції з філософії, а згодом історії соціальних і політичних ідей, поміж бібліотеками й окремим помешканням в найбільш престижному і традиційному з Colleges університету, коледжі Всіх Святих, який обрав його своїм Fellow[97] у неймовірному віці — двадцять три роки (він став першим євреєм, що увійшов до складу цієї інституції). Та коли вибухнула війна, це «асексуальне життя ерудита» зазнало різкої трансформації: молодого професора, чия слава поліглота і спеціаліста в європейських культурах — зокрема, російській та німецькій — вже гриміла в академічних колах, британський уряд відправив у Сполучені Штати, аби він з Нью-Йорка і Вашингтона консультував міністерство закордонних справ і британське посольство в США щодо актуальних політичних подій. В період між 1941 і 1945 рр. сер Ісая розгорнув надзвичайну діяльність на службі своїй названій батьківщині: його аналітичні записки щодо міжнародної ситуації й делікатних дипломатичних стосунків між союзниками, мабуть, були найбільш читаними в історії Форін-Офіс. (Сам Черчілль був настільки вражений ними, що в 1944 році захотів дізнатися, хто їх пише. Ентоні Іден повідомив йому: «Сер Берлін, балтійський єврей, за професією філософ». І додав дослівно таке: «Вони добрі, я згоден. Хоча, можливо, грішать деяким орієнтальним ароматом»)[98]. А також, завдяки своєму особистому очаруванню і світському таланту, завів знайомства в найвищих соціальних, академічних і політичних колах США: іскрометний співрозмовник, він був привабою дипломатичних зібрань і вечер, бо не лише розважав і гіпнотизував їх учасників своїм добрим гумором, кумедними історіями й мудрістю, він давав своїм співрозмовникам окрилююче відчуття того, що в його товаристві вони прилучаються до високої культури. Цей снобський аспект його життя — в якому завжди було повно зустрічей, вечер, торжеств і прийомів у самих верхах світських кіл — дивним чином ніяк не позначився на його інтелектуальній праці, в якій він ніколи не робив поступок і ні разу не впав у банальність. Однак немає сумніву, що світське життя дарувало йому радість і він насолоджувався цими банкетами в оточенні людей, які не завжди були освіченими, але принаймні впливовими, багатими і можновладними. Не можна не побачити в цій трохи фривольній грані його особистості компенсацію, замінник сексуального життя, якого, схоже, він не мав, чи майже не знав, до зрілого віку: усі його знайомі в Оксфорді були впевнені, що він назавжди лишиться старим парубком.

Можливо, саме тому, на ньому так сильно позначилася та ціла ніч, яку в листопаді 1945 року він провів в убогій ленінградській квартирі разом з найбільшим з-посеред живих російських поетів — безталанною Анною Ахматовою. Ісая Берлін, якого на кілька місяців відправили в британське посольство в Москві, поїхав у ностальгійну мандрівку в Ленінград, на пошуки книжок і спогадів свого дитинства, і випадково в книгарні хтось, почувши, що він запитує про поетесу, запропонував відвести його в її дім, що був неподалік. Анні Ахматовій було 56 років, на двадцять більше, ніж Берліну. Вона була великою красунею і дуже відомою як поетеса ще перед революцією. Перебувала в немилості, і від 1925 року Сталін не дозволяв їй ні публікуватися, ні виступати з поетичними вечорами. Її трагічна одіссея є однією з найпечальніших у ті страшні роки: радянський режим розстріляв її першого чоловіка, а третього змусив животіти в сибірському таборі каторжних робіт; її сина Льва — талановитого юнака, з яким Ісая Берлін тієї ночі матиме коротку розмову, — Сталін на тринадцять років відправив у ГУЛАГ, і шантажем, обіцяючи зберегти йому життя, радянські комісари змусять Ахматову писати принизливі оди низькопоклонства перед диктатором, який її мордував. Оскільки страждання поетеси значно посилилися після тієї ночі, Ісая Берлін ніколи не позбувся докорів сумління через те, що мимоволі став їх причиною. (В архівах КГБ фігурує звіт про ту розмову; Сталін так прокоментував її Жданову, комісару від культури: «Ти подумай: значить, тепер наша монашка втішається з британськими шпигунами»).

Як завжди категорично стверджував Ісая Берлін, ті одинадцять чи дванадцять годин, які він провів разом з Ахматовою, були безгрішні, пройшли в інтенсивній та блискучій розмові, під час якої в певний момент Анна продекламувала йому велику кількість знаменитих віршів з книжки «Реквієм», яку — рятуючись від гонінь — вона запише з пам’яті і яка згодом стане одним з найвеличніших свідчень духовного й поетичного опору сталінській тиранії. Вони розмовляли про літературу, згадували великих дореволюційних авторів, багато з яких уже померли чи були у вигнанні (про останніх Берлін міг їй розказати), а також обережно — про надзвичайно складну ситуацію, в якій перебувала Анна, життя якої висіло на волосині: вона бачила, як репресують її оточення і чекала, що будь-якої миті розправляться і з нею. Але відомо, що хоча між ними не було жодного фізичного контакту, ополудні наступного дня завжди стриманий Ісая Берлін вернувся в готель «Асторія», стрибаючи від щастя і сповіщаючи: «Я закохався! Я закохався!» Відтоді він до самої смерті стверджуватиме, що та зустріч була найважливішою подією в його житті. Що стосується Ахматової, то враження про той візит знайшло відображення в чудових любовних віршах «Cinque». Така історія нездійсненного, ясна річ, кохання, бо відтоді режим обірвав усі зв’язки і контакти поетеси із зовнішнім світом і в наступні шість років Берлін не міг навіть дізнатися, де ж вона. (На його благання з’ясувати це, британське посольство в Москві відповідало, що для самої Ахматової краще йому навіть не намагатися зв’язатися з нею). Через багато років, 1965-го, на зорі радянської відлиги Ісая Берлін та інші професори добились для російської поетеси звання почесного доктора літератури Оксфордського університету, і радянська влада з цієї нагоди дозволила їй поїхати в Англію. Це була вже літня жінка, та довгі муки не зломили її. Нова зустріч була прохолодною, й окинувши поглядом Хедінгтон Хауз, розкішну резиденцію, де Берлін жив зі своєю дружиною Аліною, Ахматова не змогла стримати гіркої іронії: «Отже, пташку посадили в золоту клітку».

Слово «свобода», здається, вживалося на дві сотні різних способів. Ісая Берлін запропонував дві власні концепції для пояснення цього поняття, яке він справедливо називає мінливим: концепції «негативної» і «позитивної» свободи. Тонка і невловима, коли її формулюють в абстрактних термінах, ця відмінність між двома формами чи значеннями ідеї свободи натомість виявляється дуже зрозумілою, коли намагаються оцінювати конкретні вибори, особливі політичні та історичні ситуації. І служить вона передусім для того, щоб повною мірою розуміти проблему, яка ховається за штучним вибором між «формальними» свободами і «реальними» свободами, якими майже завжди оперують ті, хто хоче ліквідувати перші.

Свобода тісно пов’язана з примусом, тобто тим, що її заперечує чи обмежує. Людина є тим вільнішою, чим менше перешкод вона зустрічає для того, щоб жити так, як їй хочеться. Що менший вплив, який чиниться на мою поведінку, що самостійніше вона може визначатися моїми власними мотивами — моїми потребами, амбіціями, особистими фантазіями, — без втручання чужої волі, то вільнішим я є. Це «негативна» концепція свободи.

Це більш індивідуальна концепція, ніж соціальна, і цілком сучасна. Вона з’являється в суспільствах, які досягли високого рівня цивілізації і певного добробуту. Вона припускає, що суверенність індивіда мусить поважатися, бо врешті-решт саме вона є основою людської креативності, інтелектуального і мистецького розвитку, наукового прогресу. Якщо індивід пригнічений, зв’язаний умовностями, механізований, джерело творчості забивається і наслідком є сірий і посередній світ, народ мурах чи роботів. Ті, хто обстоює таке поняття свободи, найбільшу загрозу завжди вбачають у владі і державі, та через це, позаяк їх існування є неминучим, пропонують, аби радіус їхньої дії був мінімальним, необхідним лише для того, щоб запобігти хаосу і дезінтеграції суспільства, а їхні функції строго контролювались і регулювались.

Хоча цю ідею свободи з найбільшим запалом захищали такі мислителі, як Джон Стюарт Мілль і Бенжамен Констан, а лібералізм ХІХ століття був найочевиднішим її політичним вираженням, було б неправильно думати, що «негативна» свобода вичерпується ними. Насправді вона охоплює дещо значно обширніше, розмаїтіше і постійніше: це прагнення, що ховається за безліччю політичних програм, інтелектуальних формулювань і способів дії. Саме ця «негативна» концепція свободи стоїть, наприклад, за всіма демократичними теоріями, для яких доконечним є співіснування різних поглядів чи переконань, як і повага до меншин, і сприяє переконанню, що свобода преси, праці, віросповідання, пересування — чи, в наші дні, сексуальної поведінки — мусить бути захищена, бо без цих свобод життя збіднюється і деградує.

Між такими несхожими речами, як літературний романтизм, монаші ордени і містицизм, деякі анархічні течії, соціал-демократія, ринкова економіка і ліберальна філософія, попри їхні величезні розходження, виявляється, існує зв’язок, бо ідея свободи є для них спільною. Але не треба думати, що в політичній сфері лише демократичні системи втілюють її в життя. Ісая Берлін показує, що, хоч яким парадоксальним це здається, деякі диктатури, які нехтують справедливістю, погоджуються з нею і, принаймні частково, застосовуються на практиці. Ми в Латинській Америці це знаємо, як знали іспанці в останні роки правління Франко. Деякі праві диктатури, які особливо наголошують на економічних свободах, попри беззаконня і злочини, які чинять, як-от диктатура Піночета в Чилі, зазвичай гарантують своїм громадянам ширші рамки «негативної» свободи, ніж соціалістичні чи близькі до соціалізму демократії, як-от сучасні Куба і Венесуела.

Якщо «негативна» свобода передусім хоче обмежити владу, то «позитивна» хоче заволодіти нею, здійснювати її. Ця ідея є більше суспільною, ніж індивідуальною, бо опирається на думку (дуже справедливу), що наявна в кожного індивіда можливість вирішувати свою долю значною мірою залежить від соціальних умов, які є поза його волею. Як неписьменний може насолоджуватися свободою преси? Для чого свобода пересування тому, хто живе в бідності? І хіба свобода праці означає для власника підприємства те саме, що й для безробітного? Якщо «негативна» свобода головним чином бере до уваги той факт, що індивіди є різними, «позитивна» передусім зважає на те, що в них є схожого. На відміну від першої, для якої свобода краще захищена, більше толеруються окремі варіанти і випадки, друга вважає, що більше свободи в соціальному плані є тоді, коли в суспільстві в цілому проявляється менше відмінностей, коли спільнота більш однорідна.

Усі тоталітарні, цільові ідеології та вірування, переконані, що існує єдина і кінцева мета для даного колективу — нації, раси, класу чи всього людства, — поділяють «позитивну» концепцію свободи. Від неї походить маса користі для людей, і завдяки їй існує суспільна свідомість: знати, що економічна, соціальна, культурна нерівності є поправним злом і можуть та мусять бути подолані. Поняття людської солідарності, суспільної відповідальності та ідея справедливості збагатилися і поширилися завдяки «позитивній» концепції свободи, яка прислужилась також для того, щоб стримати чи ліквідувати такі несправедливості, як рабство, расизм, кріпацтво і дискримінація.

Але ця концепція свободи породила відповідні їй несправедливості. Як генерал Піночет і генерал Франко (в роки розвитку) могли говорити про «негативну» свободу з певною обґрунтованістю, так і Гітлер, Сталін і брати Кастро могли, не надто перебільшуючи, говорити, що їхні режими встановлюють справжню («позитивну») свободу в своїх володіннях. Усі соціальні утопії: праві чи ліві, релігійні чи світські, опираються на «позитивне» поняття свободи. Вони виходять з переконання, що в кожній людині, крім окремого й відмінного індивіда, є щось важливіше — ідентичне суспільне «я», що прагне реалізувати колективний, солідарний ідеал, який стане реальністю у визначеному майбутньому і якому мусить бути принесене в жертву все, що йому заважає і перешкоджає. Наприклад, ті конкретні обставини, що становлять загрозу для суспільної гармонії та однорідності. Тому в ім’я цієї «позитивної» свободи — того майбутнього утопічного суспільства, переможної обраної раси, суспільства без класів і без держави чи міста вічних щасливців — розв’язувалися найжорстокіші війни, засновувались концентраційні табори, було знищено мільйони людей, насаджувались задушливі системи і знищувались усі форми інакомислення та критики.

Ці поняття свободи є супротивні одне одному, спростовують одне одного, але немає сенсу намагатися доводити, що одне є істинним, а інше — хибним, бо, хоча обидва послуговуються одним і тим самим словом, йдеться про різні речі. Це один із випадків «суперечливих істин» чи «несумісних цілей», з якими, на думку Ісаї Берліна, стикається людська природа. Теоретично можна зібрати масу аргументів на користь тієї чи іншої концепції свободи, які будуть однаково переконливими чи спростовними. На практиці — в суспільному житті, в історії — ідеально намагатися добитися згоди між двома свободами. Суспільства, які виявилися спроможними досягти компромісу між обома формами свободи, досягли більш гідних і справедливих рівнів життя (чи менш негідних і несправедливих). Але ця згода є чимось дуже важким і завжди буде ненадійною, бо, як каже Берлін, «негативна» і «позитивна» свободи — не дві інтерпретації однієї концепції, а щось більше: це два глибоко дивергентні й несумісні підходи до цілей людського життя.

Те, що закоренілий холостяк, яким здавався сер Ісая Берлін, у 1956 році одружиться з Аліною Гальбан, що належала до аристократичної і дуже заможної родини французьких євреїв, не лише стало сюрпризом для його незліченних друзів: то була кульмінація неймовірної сентиментальної пригоди, яка могла б стати основою пречудової любовної комедії.

По завершенню його дипломатичної місії, в 1945 році Берлін вернувся в Оксфорд — до своїх лекцій, семінарів та інтелектуальних занять. Він вже робився відомий по обидва боки Атлантики і відтоді проводив семестри в американських університетах, зокрема, Гарвардському, й окрім того періодично їздив у Єрусалим. На нього посипалися відзнаки, і британський істеблішмент відчинив перед ним двері. І відтак, коли йому було вже під сорок, секс увірвався в його життя у спосіб, який можна назвати лише звивистим й академічним: адюльтерні романи з дружинами його університетських колег. Непереборним комізмом пройняті сторінки, де Ігнатьєв описує — зрештою, з великою симпатією і доброзичливістю — першу liaison, яка тривала кілька років — з побаченнями в церквах, бібліотеках, коридорах, парках і навіть у батьківській спальні філософа. Той, страждаючи від докорів сумління, йде до чоловіка і розповідає йому правду: «Я кохаю твою дружину». Потерпілий закриває справу категоричним «Це неможливо!» і змінює тему розмови.

Друга пригода куди серйозніша. Аліна була заміжня за видатним фізиком Гансом Гальбаном, родом з Австрії, який, перед тим, як почав викладати в Оксфорді, працював над французькими ядерними програмами. Вона була привабливою, освіченою, багатою і, як сам Ісая, обожнювала класичну музику і світське життя. Близька дружба, що зародилася між ними через цю схожість смаків та інтересів, розвивалася в «гріховному» напрямі. Фізик, помітивши, що діється, спробував покласти край походенькам Аліни. Ісая Берлін навідався до нього. За чаєм (я в цьому впевнений) вони обмінювалися думками щодо посталої проблеми. Аліна тим часом чекала на результат розмови, гуляючи в саду. Логіка філософа була переконливою, і фізик це визнав. Обидва вийшли прогулятися поміж трояндових кущів і гортензій, аби сповістити Аліну про домовленість, якої вони дійшли: з благословення свого чоловіка вона зможе раз на тиждень зустрічатися зі своїм коханцем. І схоже, так вони й жили — у дружній тристоронній гармонії, доки Ганс Гальбан не мусив вертатися в Париж. Тоді подружжя вирішило розлучитися, й Аліна з Ісаєю змогли побратися. Їхній шлюб був дуже щасливий. В Аліні Берлін знайшов щось більше, ніж дружину: спільницю, що поділяла його смаки і захоплення і допомагала йому в роботі, жінку, здатну організувати його життя з легкістю, яку дають багатство й досвід, і створити довкола нього приємну і добре скомпоновану обстановку, в якій світське життя — італійські літа на Параджі, музичні фестивалі в Зальцбургу, Пезаро і Гліндборні, вечері й екскурсії з шанованими людьми — співіснувало з ранковими і пообідніми годинами, присвяченими читанню і написанню його есеїв.

В одному зі збережених фрагментів віршів давньогрецького поета Архілоха мовиться: «Багато знає лис, їжак — одне, значне». На думку Ісаї Берліна, це рецепт, як розрізнити два типи особистостей, митців, людей взагалі. Тих, хто має стрижневе, систематизоване, бачення життя, володіє принципом упорядкування, згідно з яким набувають сенсу і узгоджуються історичні події і дрібні індивідуальні випадки, людина і суспільство, — і тих, у кого розсіяне й багатолике бачення реальності та людей, хто не зводить те, що існує, в одне пояснення чи стрункий порядок, бо сприймає світ як складне розмаїття, в якому — хоч окремі події та явища мають сенс і зв’язність — усе разом є хаотичним, суперечливим і невловимим. Перше — це «доцентрове» бачення, друге — «відцентрове». Данте, Платон, Гегель, Достоєвський, Ніцше, Пруст були, на думку Ісаї Берліна, їжаками. А Шекспір, Арістотель, Монтень, Мольєр, Гете, Бальзак, Джойс — лисами.

Ісая Берлін, поза усяким сумнівом, належить до лисів. І не лише через його відкриту, плюралістичну концепцію людського феномену, але й через спритність, з якою йому вдається представити свої чудові інтуїтивні здогади й інтелектуальні відкриття не в лоб, а як просто риторичні фігури, щось випадкове в дискурсі чи як тимчасові робочі гіпотези. Метафора їжака і лиса з’являється на початку його магістрального есею про теорію історії Толстого та її порівняння з теоріями реакційного мислителя Жозефа де Местра. Сформулювавши її, Ісая Берлін квапиться застерегти нас від небезпек будь-якої класифікації такої природи. Бо й справді, вони можуть бути штучними і навіть абсурдними.

Однак його класифікація такою не є. Цілком навпаки. Вона влучає просто в око і є помічною для розуміння двох підходів до життя, які проектуються на всі сфери культури — філософію, літературу, політику, науку, — яким було його розрізнення «негативної» і «позитивної» свободи для розуміння проблеми свободи. Справді, є доцентрове бачення, бачення їжака, яке — явно чи неявно — зводить усе, що відбувається і що існує, до дуже цільного ядра ідей, завдяки яким життєвий хаос стає порядком, а неясність речей робиться прозорою. Іноді це бачення спирається на віру, як у святого Августина чи святого Томи Аквінського, іноді — на розум, як у маркіза де Сада, Маркса чи Фройда, і, попри значні відмінності форми, змісту і намірів (і, ясна річ, таланту) цих авторів, ріднить їх. Передусім воно є тоталітарним, володіє універсальним інструментом, який дістається до основи всіх життєвих подій, ключем, який дає змогу їх пізнати і пов’язати між собою. Цей інструмент, цей ключ — божа милість, несвідоме, гріх, виробничі відносини, бажання — являє собою каркас, на якому тримається життя, і є рамками, в яких еволюціонують, страждають чи радіють люди, поясненням, чому і як вони це роблять. У баченні їжаків випадкове, непередбачуване, нічим не спровоковане зникає зі світу чи відсувається на саму закраїну, наче його не існує.

На відміну від їжаків, для яких головне загальне, лис зосереджений на конкретному. Зрештою, для нього «загального» не існує: існують лише конкретні випадки, яких так багато і які так різняться одне від одного, що їхня сума утворює не значуще ціле, а радше запаморочливий сумбур. Літературні приклади Шекспіра і Бальзака, які наводить Ісая Берлін, є прототипними. Творчість обох є неймовірним ройовиськом індивідів, які не схожі один на одного ані в своїх прихованих мотивах, ані в прилюдних діях, це строкате віяло поведінок і моральних норм, людських можливостей. Нам здається, що критики, які намагаються вивести «константи» в цих світах і підсумувати в єдиному тлумаченні те бачення людини і життя, яке вони пропонують, збіднюють чи зраджують Шекспіра і Бальзака. Річ у тому, що в них не було одного бачення, а були різні й суперечливі.

У кожному їжаку, замаскований чи явний, присутній фанатик; у лисі — скептик і агностик. Той, хто думає, що знайшов остаточне пояснення світу, врешті-решт загнізджується в ньому і нічого не хоче знати про інші; хто не здатен сформулювати таке пояснення, рано чи пізно засумнівається, що воно може існувати. Завдяки їжакам було здійснено надзвичайні звершення — відкриття, завоювання, революції, — бо для такого штибу починань явно потрібні ті запал і героїзм, на які зазвичай надихає своїх адептів доцентрове і цільове бачення, як те, що мають християни, іудеї, мусульмани чи ортодоксальні марксисти. Завдяки лисам покращилася «якість» життя, бо поняття толерантності, плюралізму, взаємної поваги між супротивниками, допустимості, а також свободи, легше прийняти. А в деяких випадках вони є необхіднішими для виживання — тим, хто, неспроможний побачити один-єдиний порядок, імпліцитно допускає, що їх є багато і вони різні.

Є сфери, в яких природним чином домінують їжаки. Наприклад, у політиці, де узагальнені, ясні та стрункі пояснення проблем завжди є популярнішими і, принаймні на позір, ефективнішими при управлінні. Натомість, в мистецтві та літературі лисів є більше, на відміну від точних наук, де вони в меншості.

На прикладі Толстого Ісая Берлін показує, що лис та їжак можуть співіснувати в одній людині. Геніального оповідача конкретного, який напрочуд талановито описував людське розмаїття, протоплазматичну відмінність окремих випадків, які формують щоденну дійсність, лютого супротивника всіх абстракцій істориків і філософів, які прагнули в одній раціональній системі пояснити розвиток людства, лиса Толстого все життя, як гіпнозом, вабило єдине і централістське бачення життя і врешті-решт він перейшов у нього, спочатку в історичний детермінізм «Війни і миру», а в останні роки в релігійний профетизм.

Гадаю, що випадок Толстого не є унікальним, що всі ми, лиси, живемо, повсякчас заздрячи їжакам. Для них життя більш стерпне. Навіть якщо зиґзаґи долі в обох ідентичні, з якоїсь таємничої причини страждати і вмирати не так важко і нестерпно — а іноді легше, — якщо ти почуваєшся володарем універсальної й магістральної істини, ясного елементу в цьому механізмі, яким є життя, і думаєш, що знаєш, як він працює. Однак існування лисів також є вічним викликом для їжаків, це спів сирен, що зворохобив Одіссея. Бо хоча легше жити серед ясності й порядку, непоправною властивістю людини є зречення цієї легкості, і часто — аби віддати перевагу мороку і безладу.

Як індивід впливає на історію? Чи великі колективні події, розвиток людства, є наслідком безособових сил, суспільних механізмів, на які окремі особи мають мізерний або зовсім ніякого впливу? Чи навпаки — все, що відбувається, породжене переважно баченням, генієм, фантазією і діяннями певних людей, як стверджував Карлайл? На ці запитання має на меті відповісти одна зі збірок есеїв Ісаї Берліна: «Personal Impressions» (1980).

До книжки увійшли чотирнадцять текстів, написаних між 1948 і 1980 роками — здебільшого на честь політиків, академіків і письменників, — щоб виголосити їх на університетських церемоніях чи опублікувати в часописах. Хоча це були принагідні праці, а одна з них — попросту обов’язком, в усіх них видно добру прозу, інтелект, всебічну освіченість, надихаючі прозріння його найсміливіших есеїв. Разом вони утворюють галерею репрезентативних постатей тих, кого Берлін вважав найбільш визначними і гідними поваги серед своїх сучасників, це його особиста антологія героїв нашого часу. Перше враження, яке складається в читача про цю цікаву, й іноді несподівану, компанію — в якій такі знаменитості, як Черчілль і Пастернак, мирно вживаються з безвісними оксфордськими книгогризами — про Ісаю Берліна можна сказати те, що, як він стверджує, думав Ейнштейн, один з його взірців: якщо комусь і треба складати шану, то це мусять бути ті, хто досягнув чогось важливого в царині інтелекту і культури, а не у сфері завоювань і влади.

Між індивідуалістичним, романтичним баченням і колективістським й абстрактним баченням позитивізму і соціалізму Берлін віддає перевагу першому, але, як завжди, пом’якшуючи, нюансуючи його, бо будь-яка тверда одностороння позиція у нього немислима. Він не заперечує, що в суспільних процесах є «об’єктивні сили». Але немає сумніву, бо його статті про Черчілля, Рузвельта і Хаїма Вейцмана явно на це вказують, що він вважає: вплив індивідів — лідерів, правителів, ідеологів — на історію є фундаментальним і вирішальним. І на його думку, вони можуть відсунути ці «об’єктивні сили» на другий план, у багатьох випадках визначаючи курс усього народу, змінюючи його поведінку, його плани і наснажуючи його енергією і волею чи духом самопожертви, аби захистити певну справу чи втілити в життя певну політику. Бо вражаючий і тривалий час одинокий опір британців супроти нацизму не був би таким без Вінстона Черчілля, ні New Deal, великий суспільний експеримент «Нового курсу» на користь інтервенціоністської політики в Сполучених Штатах, без Франкліна Д. Рузвельта, як і сучасний сіонізм і створення держави Ізраїль — без Хаїма Вейцмана. Ми могли б додати яскравий приклад Нельсона Мандели у мирному розв’язанні південноафриканської проблеми.

Ісая Берлін надто добре знає страхітливі деформації, яких зазнала ця концепція «героя» як стрижня історії, демагогію, яка з’явилася довкіл — від книжки Карлайла до виправдання абсолютного «вождя», який уособлює свій народ, як Гітлер, Франко, Муссоліні, Мао, Фідель і багато інших маленьких напівбогів нашого часу. Саме тому переконаний антитоталітарист, який сидить у ньому, у панегіриках цим трьом своїм «героям» підкреслює: захоплення, на яке вони заслуговують, зумовлене передусім тим, що будучи великими людьми, наділеними надзвичайною здатністю впливати на своїх співгромадян і стимулювати зміни в суспільстві, вони завжди діяли в демократичних рамках, дотримуючись законності, терпимо ставилися до критики і своїх супротивників і скорялися рішенню виборців. Саме ця особливість законослухняних і свободолюбних «вождів», на думку Берліна, об’єднує консерватора Черчілля, демократа Рузвельта і ліберала Вейцмана попри їхні ідеологічні відмінності.

Але історію творять не виключно політики, і складається вона не лише з об’єктивних фактів. У світському пантеоні Ісаї Берліна на чільному місці стоять вчені, мислителі, наставники. Тобто ті, хто створює, критикує чи поширює ідеї. Як і в інших його книжках, у цій також є очевидним переконання Берліна, що вони є рушійною силою життя, тлом, на якому записуються суспільні події, і ключами до розуміння зовнішньої дійсності й дослідження внутрішнього світу людини. Тому його безмежний захват спрямований на тих, хто, як Ейнштейн, радикально оновили наші знання про фізичний світ, чи, як Олдос Гакслі й Моріс Бовра або як поети Анна Ахматова і Борис Пастернак, збагатили дух епохи, в якій жили, ставлячи під питання усталені інтелектуальні цінності і досліджуючи нові теми для роздумів чи створюючи твори, краса і глибина яких були насолодою й просвітою для інших.

У переконаному раціоналісті, яким був Ісая Берлін, жив мораліст. Хоча він не говорив це саме такими словами, з його панегіриків ясно, що для нього було важко, майже неможливо, відділити інтелектуальну і мистецьку велич індивіда від його етичної доброчесності. Усі люди, які з’являються на цих сповнених благоговіння сторінках, є позитивними, одночасно і в інтелектуальному, і в моральному плані — наскільки, що іноді складається враження, що ці два плани були для Берліна одним. Насправді деякі його взірцеві люди, як-от історик Льюїс Нем’єр, здаються людьми важкими й подекуди нестерпними, але в усіх них завжди в основі особистості лежить шляхетність почуттів, великодушність, порядність, чистота помислів. Ісая Берлін настільки переконливий, що, читаючи його, ти готовий повірити йому в тому, що талант і доброчесність йдуть рука в руку. Але чи завжди це так?

Ісая Берлін був демократом і лібералом, одним з тих рідкісних толерантних інтелектуалів, здатних визнати, що їхні власні переконання можуть бути помилковими, а його ідеологічних противників — правильними. І найкращим доказом цього відкритого та сприйнятливого духу, який завжди зіставляв свої ідеї з реальністю, щоб побачити, підтверджує вона їх чи спростовує, було те, що найбільше зусиль він доклав до вивчення не так близьких культурі свободи філософів і мислителів, як її найзапекліших ворогів, наприклад, Карла Маркса і комунізму, яким присвячена значна частина його досліджень у книжці «The Sens of Reality», або Жозефу де Местру, ультрареакційному предтечі фашизму, про якого він написав один зі своїх найблискучіших есеїв. Знання було його пристрастю, і тих, хто виступав за речі, які він ненавидів, наприклад, авторитаризм, расизм, догматизм і насильство, перед тим як спростувати, хотів їх зрозуміти, з’ясувати, як і чому вони почали ідентифікувати себе зі справами і доктринами, які поглиблювали несправедливість, варварство і людські страждання.

Добрим прикладом цього є том «The Magus of the North. J. G. Hamann and the Origins of Modern Irrationalism» (1993), збірка заміток та есеїв, які Берлін не встиг об’єднати в одну цілісну книжку і які зібрав і написав до них передмову Генрі Гарді.

Надзвичайним в замітках, статтях і начерках, які Берлін присвятив німецькому теологу і філософу Йогану Георгу Гаману (1730-1788), смертельному ворогові Просвітництва і палкому речнику ірраціоналізму, є те, що завдяки їм цей переконаний і навернений реакціонер здається симпатичною і в багатьох сенсах навіть модерною постаттю. Його обстоювання ірраціонального — пристрастей, інстинктів, глибин особистості — як інтегральної частини людського і його ідея про те, що будь-яка винятково раціональна й абстрактна філософська система є спотворенням реальності та життя, є цілком незаперечними. А його сміливі теорії, наприклад, про секс і лінгвістику, певним чином попереджують радикальні анархістські й лібертаріанські позиції, як-от ті, на яких стояв Мішель Фуко. Також є пророчим його викриття, що продовжуючи йти обраним нею шляхом, філософія в майбутньому потоне в незбагненному обскурантизмі, який приховуватиме її пустоту і беззмістовність і зробить недоступною звичайному читачеві.

Ці збіги закінчуються на тому роздоріжжі, де з’являється Бог, якому Гаман підпорядковує все, що існує, і який для німецького містика є єдиним і остаточним виправданням і поясненням суспільної історії та окремих доль. Його неприйняття узагальнень і абстрактного та обстоювання окремого і конкретного зробили з нього поборника індивідуалізму і непримиренного ворога колективного як соціальної категорії і знаку ідентичності. Берлін каже, що у цьому сенсі він, з одного боку, був провісником романтизму і того, що через два сторіччя стане екзистенціалізмом (зокрема в католицькій версії Ґабріеля Марселя), та з іншого — одним з основоположників націоналізму і навіть — як і Жозеф де Местр — фашизму.

Гаман народився у Кенігсбергу, в родині цирульника, батьки його були лютеранськими пієтистами, тож дитинство його минуло серед релігійних і стоїчних людей, чиї предки з підозрою ставилися до книжок та інтелектуального життя; однак сам він ковтав книжки і примудрився вступити до університету, де здобув різнобічні і дещо екстравагантні знання з історії, географії, математики, давньоєврейської мови, теології, а також самостійно вивчав французьку мову і писав вірші. Почав заробляти на прожиток як домашній вчитель дітей місцевої заможної буржуазії і якийсь час, схоже, захоплювався ідеями, які приходили з Франції Вольтера й Монтеск’є. Та вже невдовзі, під час перебування в Лондоні, яке було пов’язане з якоюсь таємничою політичною змовою, після кількох місяців гульні й надуживань, які довели його до краху, він пережив кризу, яка змінила його життя.

Сталося це в 1757 році. Загрузнувши в злиднях, відособившись від світу, він, як сам писав пізніше, поринув у вивчення Біблії, як і Лютер, переконаний, що священна книга християнства є «алегорією таємної історії душі кожного індивіда». З цього випробування він вийшов, ставши самотнім і задирливим консерватором і реакціонером, який в полемічних памфлетах, що сипалися, мов стусани, люто критикував всі прояви сучасності, де б вони не з’являлися: в науці, у звичаях, у політичному житті, у філософії та понад усе — в релігії. Із полум’яним запалом він вернувся до лютеранського протестантства своїх предків. Через свій нестерпний характер повсюди нажив собі противників і ворогів. Нерідко заїдався навіть з людьми, які його поважали і хотіли йому допомогти, як от з Кантом, який його читав і намагався добитись для нього посади в університеті. Про нього Гаман сказав, що то «маленький чоловічок, з яким приємно трохи потеревенити, але цілком сліпий до істини». До Гердера, який був його відданим прихильником і вважався його послідовником, він не мав ані найменшої інтелектуальної поваги. Тож не дивно, що життя його минало майже в безвісності, з дещицею читачів, і було вкрай аскетичним, бо на прожиток він заробляв на якійсь темній бюрократичній службі.

Після смерті про Північного мага, як любив сам себе називати Гаман, скоро забули, бо коло людей, які знали його праці, було обмеженим. Ісая Берлін запитував себе: «Що в нього варте воскресіння в наші дні?» Відповідь на це запитання міститься в найкращому розділі його книжки: «The Central Core» («Основне ядро»). Насправді, пояснює він, оригінальним у Гамана є його концепція людської природи, діаметрально протилежна раціональному та оптимістичному її баченню, яке запропонували французькі енциклопедисти та філософи епохи Просвітництва. Людське створіння є творінням Божим, а тому суверенним та унікальним, яке не можна розчинити в колективі, як роблять ті, хто придумує теорії («вигадки», як казав Гаман) про еволюцію історії до прогресивного майбутнього, в якому наука покінчить з неуцтвом і здолає несправедливість. Люди є різними, і різними є їхні долі; і їхнім найбільшим джерелом мудрості є ні розум, ні наукові знання, а досвід, сума пережитого, накопичена за все їх існування. У цьому сенсі мислителі та академіки ХVIII століття здавалися йому справжніми «язичниками», більш далекими від Бога, ніж «злодії, жебраки, злочинці чи волоцюги» — істоти, що живуть «неправедним» життям, які внаслідок нестабільності та сум’яття свого ризикованого існування могли не раз безпосередніше і глибше наблизитися до божественної трансцендентності.

Він був пуританином, однак в сексуальному питанні обстоював ідеї, які викликали обурення в усіх його сучасників. «Чому почуттям сорому оточені наші славні репродуктивні органи?» — запитував він. І вважав, що намагання упокорити сексуальні пристрасті ослаблює людську природність і дух, і через це той, хто хоче глибоко себе пізнати, повинен випробувати все і навіть «спустися в безодню оргій Бахуса й Церери». Однак той, хто в даній сфері демонстрував таку відкритість, в іншій стверджував, що забезпечити порядок можна в єдиний спосіб — за допомогою вертикальної та абсолютної влади, яка б захистила індивіда, родину і релігію як захисні і нематеріальні інституції суспільства.

На відміну від Франції, яка з великих мислителів і письменників, що прихистились в її лоні, робить медійні постаті, поп-ікони, Англія їх приховує і тримає в тіні, наче, виставлені на загальний огляд, замацані рекламою, їхні інтелектуальні й мистецькі здобутки знеціняться. З цих діаметрально протилежних традицій відносно їхніх ідолів науки чи мистецтва можна зробити висновки про елітарне призначення британської культури і демократичне у Франції або, точніше, про культурний снобізм, який, принаймні з ХVІІІ століття, є найбільшою прикметою французького життя, так само, як його реверс чи антипод, антикультурний снобізм є очевидним в ситуації англійців.

У кожному разі, немає сумніву, що якби родина Берлінів, замість шукати притулку у Великій Британії, емігрувала в Париж, смерть Ісаї Берліна 1997 року у 88-річному віці потягла б за собою поховальні феєрверки, трубіння некрологів — як ті, до яких спричинилися кончини Сартра чи Фуко. Натомість на своїй названій батьківщині сер Ісая Берлін був похований зі скромністю, з якою жив і писав у монастирському усамітненні Оксфорда, університету, якому він віддав усе своє життя.

Хоча він був надзвичайним есеїстом і мислителем, його твори, одні з найчудовіших і заохотливих з політичного й інтелектуального погляду, поза англомовним світом читали мало. Але у цьому, без сумніву, хвороблива скромність Берліна — єдиного відомого мені письменника великого таланту, який, здається, був абсолютно позбавлений марнославства, на яке страждають йому подібні, і цілком серйозно вважав, що його праці в царині філософії, історії та критики є просто чимось принагідним і не мають великого значення, — завинила так само, як схильність до закритості, сидіння в катакомбах, англійської академії. Проте цей скромний і добродушний носатий професор із сяючою лисиною був надзвичайно мудрий. Він невимушено почувався в дюжині мов: від російської до івриту, від німецької до англійської і основних романських мов, і в таких несхожих дисциплінах і науках як філософія, історія, література, природничі науки, музика. Його міркування щодо всього цього були оригінальними, і на всі ці теми він писав глибоко, вишукано й абсолютно ясно.

Крім того, що скромний і мудрий, він був великим лібералом. Це, ясна річ, сповнює гордістю тих з нас, хто думає, що ліберальна доктрина є символом ліберальної культури — культури толерантності, плюралізму, людських прав, суверенності індивіда і законності, — флагманом цивілізації. Кажучи це, треба додати, що серед багатьох течій мислення, які можуть бути означені як «ліберальні», Ісая Берлін аж ніяк не погоджувався з тими, хто, як Фрідріх фон Гаєк чи Людвіг фон Мізес, вбачають у вільному ринку гарантію прогресу — не лише економічного, але також політичного і культурного, систему, яка може краще гармонізувати майже нескінчене розмаїття людських сподівань та амбіцій в межах порядку, який захистить свободу. Ісая Берлін завжди таїв у душі соціал-демократичні сумніви щодо laissez faire[99] і за кілька тижнів до смерті знову заявив про них у чудовому інтерв’ю — такому собі заповіті, — яке дав Стівену Луксу, повторивши, що не може без певного занепокоєння обстоювати необмежену економічну свободу, «яка заповнила дітьми вугільні шахти».

Лібералізм Ісаї Берліна полягав передусім в його толерантності, в постійних зусиллях збагнути ідеологічного супротивника, чиї доводи і аргументи він намагався зрозуміти і пояснити з надмірною сумлінністю, яка бентежила його колег. Як такий непідкупний поборник демократичної системи, такий ворожий будь-якій формі колективізму, міг написати одну з найбезсторонніших розвідок про Маркса? А ще цей великий ворог нетерпимості міг написати найкращий сучасний есей про Жозефа де Местра і витоки фашизму. А його неприйняття націоналізму не завадило, а радше спонукало його із ревністю, яку можна назвати любовною, вивчати праці преподобного Гердера, стовпа регіонального, антиуніверсального бачення історії.

Пояснення було простим, і воно повністю описує Берліна. Задля інтелектуальної вправи, казав він, «нудно читати союзників, тих, чиї погляди збігаються з нашими. Цікавіше читати ворога, який випробовує міцність наших бастіонів. Що насправді мене завжди цікавило, то це з’ясовувати, де слабе місце, які вади і помилки є в ідеях, в які я вірю. Для чого? Аби їх поправити чи відмовитись від них». Хто читав твори Ісаї Берліна, знає, що в цих твердженнях немає жодної пози, що його ідеї завжди відшліфовувалися і збагачувалися завдяки зіставленню їх з ідеями супротивників.

Його інтелектуальна робота, багата і рясна, зосереджена в есеях і статтях, лекціях і рецензіях, уникла великих узагальнень, амбіційних цілісних праць, довгострокових проектів. Це не було зумовлене, як підкреслює Ігнатьєв, розкиданістю і численними обов’язками: як і в Борхеса, його виключним покликанням були стислість, менший формат, короткий жанр. У вісімдесяті роки, наче для того, щоб показати, що критики, які докоряли йому за те, що він не взявся за твір широких тематичних горизонтів, помилялися, Берлін вирішив розширити свої лекції 1965 року про витоки романтизму (вони були посмертно опубліковані під назвою «The Roots of Romanticism») і багато місяців систематично працював у Британській бібліотеці, заповнюючи сотні карточок. Та зрештою він це облишив: масштабні проекти — це було не його. Йому бракувало амбіції, безмежної віри в самого себе, краплі одержимості та фанатизму, яких вимагають шедеври. Короткий есей більше пасував до його скромності, скептичного ставлення до самого себе, цілковитої відсутності прагнення здаватися генієм чи мудрецем, до його переконання, що зроблене ним — це абищиця у блискотливому феєрверку світових ідей.

Звісно, то була неправда. Бо цей вроджений есеїст — те саме можна було б сказати про ще одного великого ліберала, Хосе Ортеґу-і-Ґассета — у своїх відносно коротких текстах інтерпретації й нового прочитання великих філософів, істориків чи письменників класичної і модерної Європи, залишив magnum opus для культури нашого часу і для ліберальних ідей. І серед лібералів він, поруч з Ортеґою-і-Ґассетом, був найкращим прозаїком. Його стиль був таким же ясним і захопливим, як у Стендаля, ще одного різножанрового письменника, який не писав, а диктував свої тексти, багатство і жвавість його ідей, цитат і прикладів, яскравість та вишуканість, з якими він викладає свої міркування, роблять його есеї захопливими, як романи, наділені заразливим гуманізмом.

Серед авторів, яких я прочитав за останні тридцять років, Ісая Берлін є одним із тих, хто мене найбільше вразив. Його філософські, історичні й політичні судження завжди здавалися мені роз’яснювальними, суголосними з моїми. Утім, я думаю, що хоча мало хто в наші дні так проникливо, як він, бачив, що таке життя — життя індивіда в суспільстві, життя суспільств у часі, вплив ідей на повсякденний досвід — є цілий людський вимір, який не проглядається, чи нишком прозирає, в його баченні: той вимір, який краще, ніж будь-хто, описав Жорж Батай. Той світ ірраціонального, яке лежить в основі й іноді затьмарює і вбиває розум: світ підсвідомого, яке в неконтрольованих дозах, які важко виявити, просочує, спрямовує й іноді підкорює собі свідомість; світ темних інстинктів, які зненацька виникають невідомо-як, щоб змагатися з ідеями і часто заміняти їх як пружини дії і навіть руйнувати те, що ті будують.

Нема нічого більш далекого від чистого, спокійного, гармонійного, ясного і здорового бачення людини, яке було в Ісаї Берліна, ніж похмура, заплутана, хвороблива і пристрасна концепція Батая. Однак я підозрюю, що життя — це, ймовірно, щось, що охоплює і змішує в одну-єдину правду, при всій їх несумісності, цих двох супротивників.

Я зустрічався з ним двічі. Вперше, як я вже розповідав, у вісімдесяті роки на вечері в домі історика Г’ю Томаса, де запрошеною зіркою була прем’єр-міністр Маргарет Тетчер. Вдруге в Севільї у 1992 році на конгресі з нагоди п’ятсотріччя відкриття Америки. Люди, оточивши його, говорили йому компліменти, які він приймав, шаріючись. Я написав про нього низку статей, які згодом стали прологом до іспанського видання «Їжака і лиса», в яких зморозив дурницю, сказавши, що він народився в Литві замість Латвії. «Та нехай, нічого страшного, — добродушно підбадьорив він мене, — бо коли я народився, то все було Росією». Дякую, вчителю.