Поклик племені

Жан-Франсуа Ревель (1924–2006)

Цінним внеском сучасної Франції в царину ідей були не структуралісти, не деконструкціоналісти і не «нові філософи», більш ефектні, ніж змістовні, а політичний журналіст та есеїст Жан-Франсуа Ревель. Його книжки та статті, розсудливі й іконоборчі, оригінальні й ущипливі, були ковтком свіжого повітря серед стереотипів, упереджень та умовностей, які задушили сьогочасні політичні дебати. Своєю незалежністю, вмінням уловити, коли теорія перестає відображати життя і починає йому зраджувати, своєю відвагою протистояти інтелектуальній моді та систематичним захистом свободи у всіх сферах, де вона під загрозою чи зведена нанівець, Ревель наводить на думку про Альбера Камю чи Джорджа Орвелла наших днів. Як і вони, він у своїй боротьбі також лишався доволі самотнім і не знаходив розуміння.

Як і в випадку автора «1984», найрізкіша критика Ревеля була спрямована в бік лівих, попри те, що значну частину свого життя він був соціалістом, і від них же він терпів найгірші нападки. Відомо, що найбільшу ненависть у політичному житті породжує найближчий родич. Бо якщо хтось і заслужив по праву звання «прогресиста» в інтелектуальній сфері, нині таке проституйоване, то саме він, чиї зусилля були спрямовані на те, щоб усунути ментальні кліше та шаблони, які заважали сучасному політичному авангарду зрозуміти суспільні проблеми і запропонувати для них рішення, які були б водночас радикальними та здійсненними. Для виконання цього завдання зі злому Ревель, як і Орвелл в тридцяті роки, вибрав відносно простий підхід, який, однак, у наші дні з мислителів мало хто практикує: повернення до фактів, підпорядкування вимисленого пережитому. Визначати, залежно від конкретного випадку, обґрунтованість політичних теорій нині є чимось революційним. Бо поширилась традиція, без сумніву, найбільша перечіпка сучасної лівиці, яка є цілком протилежною: встановлювати природу фактів, виходячи з теорії, що зазвичай веде до їх спотворення, аби вони збігалися з останньою. Нема нічого абсурднішого, ніж вірити, що істина сходить з ідей на людські вчинки, а не вчинки живлять істиною ідеї, бо результатом цієї віри є розрив між одними і другими, а саме це в епоху Ревеля (зокрема в країнах так званого третього світу) було найхарактернішим для лівих ідеологій, які зазвичай особливо вражали своєю дикою нереальністю.

Факти Ревеля цікавили більше, ніж теорії, які він без жодних вагань спростовував, якщо вважав, що вони не підтверджені фактами. Мабуть, політичне відчуження, в якому ми живемо, є дуже глибоким, якщо той, хто лише привносив здоровий глузд у міркування щодо суспільного життя — бо саме цим є вперте прагнення випробовувати ідеї на міцність конкретним досвідом, — здавався інтелектуальним терористом.

Народився він у 1924 році в Марселі і задовольняв усі вимоги, які у Франції провіщають блискучу академічну кар’єру: École Normale, вчений ступінь з філософії, участь у русі опору під час нацистської окупації. Викладав у французьких інститутах у Мехіко і Флоренції, де опанував іспанську та італійську — дві з п’яти мов, якими володів досконало. В його офіційній біографії сказано, що його першою книжкою була «Pourquoi des philosophes?» (1957) («Навіщо філософи?»), та насправді перед тим він опублікував роман «Histoire de Flore», який через надмірну самокритику ніколи не перевидавав. Той есей і його продовження, що побачило світ через п’ять років, «La Cabale des dévots» (1962), явили світові потрясаючого памфлетиста на зразок Вольтера — освіченого й войовничого, іронічного й афористичного, в якого багатство ідей і непокірний дух проявлялися у вишуканій і часами пломенистій прозі. Вже понад півсторіччя після появи ця книжка не втратила злободенності, яка, можливо, навіть посилилася, бо деякі з постатей, проти яких у ній виступали, як-от Гайдеґґер, Жак Лакан чи Клод Леві-Строс, згодом стали недосяжними інтелектуальними еталонами.

Як сам він згодом скаже, книжка «Навіщо філософи?» була бурхливим прощанням Ревеля з філософією. А також із французьким університетом і його викладачами гуманітарних наук — іншою його мішенню, — яким він дорікав за те, що вони плетуться у хвості американських та німецьких університетів, занурені в летаргію через кумівство і все незбагненнішу й банальнішу риторику. Ця книжка витягла Ревеля з академічного світу, в якому він, либонь, животів би, відірваний від сучасності, і перетворила на блискучого журналіста й політичного мислителя, яким він стане. Його статті та есеї, поряд з працями Раймона Арона, були взірцем ясності розуму в другій половині ХХ століття, коли у Франції майже абсолютно домінував марксизм та його варіанти, якому вони обидва протистояли в ім’я демократичної культури. На зміну їм не прийшов ніхто, а без них французькі газети й журнали здаються збляклими і посмутнілими.

Тепер у слові «памфлет» є деякий присмак скандалу, вульґарного, недоладного й образливого тексту, однак у XVIII столітті то був творчий жанр високого рівня, до якого вдавалися найуславленіші інтелектуали, щоб виставити на загальний огляд свої розбіжності. Серед тисячі справ, якими займався Жан-Франсуа Ревель, є видання у нонконформістському видавництві Жана-Жака Повера серії під назвою «Libertés», через яку продефілювали Дідро, Вольтер, Г’юм, Руссо, Золя, Маркс, Бретон і багато інших. У цю традицію вписуються багато книжок Ревеля, наприклад, «Навіщо філософи?», яка є зведенням рахунків із сучасними йому мислителями і власне філософією, яка, як стверджується в цьому есеї, через наукові відкриття, з одного боку, і брак польоту, ориґінальності та обскурантизм сучасних філософів, з іншого, стає все менш зрозумілою. Ревель знав, про що говорить, він добре знав класичних греків, як видно з його чудової «Histoire de la philosophie occidentale» (1994). Уся книжка пересипана відмінностями між тим, що означало «філософствувати» в Греції Платона й Арістотеля чи в Європі Лейбніца, Декарта, Паскаля, Канта і Геґеля, і тим скромним і вузькоспеціалізованим заняттям, що часто граничить з лінґвістикою, яке узурпувало її назву в наші дні.

Але в цій книжці є не лише сувора критика сучасних філософів, а також і панегірики. Наприклад, Сартру за його книжку «Буття і ніщо», яка, на думку Ревеля, є глибокою рефлексією, позначеною великою умоглядною відвагою. І Фройду, якого він зображує як войовничого борця супроти певних психоаналітиків, зокрема Жака Лакана, який, на його думку, ґротескно заплутує ідеї Фройда і використовує його, аби звести самому собі марнославний пам’ятник. Утім, несправедливими є його суворі докори Клодові Леві-Стросу, чию книжку «Елементарні структури спорідненості» Ревель оспорює, звинувачуючи її автора в тому, що він хоч і добрий психолог, але з погляду соціології нічого не привніс у знання про примітивну людину. Це твердження він поширює на увесь комплекс досліджень марґінальних суспільств, що їх здійснив Леві-Строс, арґументуючи, що, звівши весь аналіз до опису примітивного менталітету, зосередившись на його психологічному внутрішньому світі, той знехтував дослідженням найважливіших із соціального погляду речей: чому інституції традиційного суспільства мали визначений характер, чому вони так відрізнялись між собою, які потреби задовольняли ритуали, вірування та інституції кожної общини. Праця Леві-Строса була ще не завершена, коли Ревель написав свій есей, і, можливо, його оцінка великого антрополога була б іншою, якби він мав ширше уявлення про його роботу.

У 1971 році з нагоди перевидання есею «Навіщо філософи?» Ревель написав розлогий пролог, в якому зробив огляд того, що діялось в інтелектуальній сфері Франції у попередні одинадцять років. Він не вніс жодних коректив у те, що написав 1957 року, навпаки: знаходив у модному на той час структуралізмі ті самі хиби і крутійство, які він викривав в екзистенціалізмі. Свою найрізкішу критику він адресує Альтюссеру й Фуко, особливо останньому, який став дуже популярним, після того як опублікував книжку «Слова і речі» і заявив, що «Сартр є людиною ХІХ століття», і чиї гучні заяви («гуманітарних наук не існує» і «можна передбачити близький кінець людини, цього недавнього винаходу») так подобалися завсідникам bistrots на бульварі Сен-Жермен. (Невдовзі він кидатиме каміння в поліціантів і заперечуватиме існування СНІДу).

У цьому тексті Ревель застерігає, що модні течії — починаючи від перебіжного вогню нових філософів по гуманізму — зводять філософію до рівня штукарства й езотеризму, що схожі на різновид самогубства. Але найсаркастичніший гумор Ревеля породжує дивний союз, який склався між політичним снобізмом — іншими словами, марксизмом чи, що ще гірше, маоїзмом — і найбільш вигадливими спекуляціями «теорій», які без упину створювали літератори структуралістської течії, яка охоплювала стільки дисциплін і жанрів, що вже ніхто не знав, про що вони пишуть. У цьому попереду всіх був журнал «Tel Quel», чий дух-покровитель, хитромудрий Ролан Барт, відкриваючи свої лекції в Колеж де Франс, пояснив, що «мова є фашистською». Аналіз спеціального випуску журналу «Tel Quel», який робить Ревель, висміюючи претензії послідовників Барта і Дерріди на те, що їхні літературні теорії та лінґвістичні експерименти прислужаться пролетаріатові для розгрому буржуазії в битві, в якій вони зійшлись, є забавним і нищівним.

У повній узгодженості з критикою, яку висловлював на адресу своїх колег-філософів, Ревель завжди намагався поєднати інтелектуальну точність з ясністю викладу. У цьому він пішов навіть далі, ніж його друг та учитель Реймон Арон, від якого він перейняв обов’язок бути великим захисником ліберальних ідей в країні в той історичний момент, коли «опій інтелектуалів» (як Арон називав марксизм) полонив французьких мислителів. Усі без винятку книжки Ревеля є доступні більш-менш освіченому читачеві — попри те, що в деяких із них йдеться про вкрай складні питання, наприклад, теологічні доктрини, академічнаполеміка про філологію чи естетику, наукові відкриття або мистецькі теорії. Він ніколи не вдавався до спеціалізованого жаргону і не плутав неясність з глибиною. Завжди був зрозумілим і ніколи не був поверхневим. Те, що він добився цього у своїх книжках, вже є заслугою; а ще більшою те, що таким був основний тон сотень написаних ним статей у виданнях, в яких він протягом пів сторіччя щотижня коментував сучасні події — «Нувель Обсерватер», «Лекспрес» (де він був головним редактором) і «Ле Пуен».

Намагаючись підірвати його авторитет, недоброзичливці часто оголошували його консерватором. Він ним ніколи не був. Замолоду Ревель був активним соціалістом, тому різко виступив проти П’ятої республіки генерала де Голля («Le Style du Géneral», 1965) і ще 1968 року у своєму безжальному есеї «Lettre ouverte a la droite» кинув виклик реакційній Франції. За рік до того він висувався кандидатом у депутати від партії Франсуа Міттерана. Все життя був атеїстом і антиклерикальним республіканцем, суворим цензором догматичного духу в усіх Церквах і особливо католицькій, захисником світськості й раціоналізму, успадкованих від епохи просвітництва; на цю тему він детально, мудро і з гумором говорить у своїй книжці-полеміці із сином Метью, буддистським монахом і перекладачем Далай Лами: «Le Moine et le Philosophe» (1997). Серед різновидів лібералізму Ревель завжди віддавав перевагу тому, що був ближчий до анархізму, хоча й не впадав у нього, на що вказує його зухвала заява на початку його мемуарів: «Терпіти не можу родину — як ту, в якій народився, так і ті, які сам створив».

Він жив у полеміках. Один з великих скандалів спричинила поява «Тоталітарної спокуси» (1976), яка переконливо підтвердила — за допомогою доступних всім на світі даних, які, однак, ніхто в світі доти не завдав собі труду розглянути — такий несподіваний висновок: головною перешкодою для перемоги соціалізму на планеті є не капіталізм, а комунізм. Йшлося про дуже надихаючу книжку, бо, попри те, що в ній безжально критикувалися комуністичні країни та партії, вона не створювала враження реакційного есею на підтримку консерватизму, а навпаки: то було намагання переорієнтувати у правильному напрямі боротьбу за поступ справедливості й свободи у світі, битву, яка збилася з дороги і забула про свої цілі радше через внутрішні вади лівиці, ніж через могутність і спритність супротивника.

Найбільше на роздуми наводять у Ревеля ті моменти, коли він вдається до операції, в якій є дещо мазохістське: самокритики вад і болячок, яким лівиця дозволила розвинутися в себе, доки інтелектуально не закостеніла; її захоплення диктатурою, сліпота до витоків тоталітаризму, комплекс меншовартості перед комуністичною партією, її нездатність складати соціалістичні проекти, які б відрізнялися від сталінської моделі.

Попри деякі песимістичні сторінки, книжка Ревеля несла конструктивний меседж, намагалася представити реформізм як найкоротший і найлегший шлях для досягнення революційних соціальних цілей і захисту соціал-демократії як системи, яка на практиці довела свою спроможність одночасно розвивати економічну й суспільну справедливість і політичну демократію. Це книжка, читання якої у сімдесяті роки пішло нам у Перу на користь, бо з’явилася вона тоді, коли ми на власній шкурі переживали біди, механізми яких вона розкривала. Диктаторський режим генерала Веласко Альварадо поставив під контроль держави щоденну пресу, і в країні не лишилося жодної трибуни критики; проте традиційна лівиця славила його як прогресиста й оборонця закону. То були часи, коли перуанські політичні вигнанці — апристи[100] й популісти — не мали змоги подавати свої справи в Трибунал Рассела з порушення прав людини в Латинській Америці, який збирався в Римі, бо, як повідомили їм організатори, їхню ситуацію не можна було порівнювати з тією, в якій перебували жертви чилійської та аргентинської диктатур: бо хіба перуанська військова диктатура не була «прогресистською»?

Водночас із соціал-демократом і лібералом в Ревелі жив анархіст, який підправляв і пом’якшував першого, і найбільше це помітно в книжці «Ні Маркс, ані Ісус» (1970), яка є такою ж забавною, як і зухвалою. У ній стверджувалося і було підкріплене показовими прикладами, що найважливіші прояви суспільного та інтелектуального бунтарства в сучасному світі відбулися без лівих політичних партій і не в соціалістичних країнах, а в цитаделі капіталізму, якими є Сполучені Штати і Велика Британія. Революція, склеротизована в «революційних» партіях і державах, лишається живою, казав Ревель, завдяки громадським рухам, наприклад, молодіжним, які в індустріальних країнах радикально оспорюють інституції, які вважалися недоторканними — родину, гроші, владу, мораль, — і політичному пробудженню жінок і культурних та сексуальних меншин, які борються за те, щоб їхні права поважали, а тому мусять підважувати підвалини, на яких уже не одне сторіччя тримається суспільне життя.

У тому, що стосується проблеми інформації, аналіз Ревеля також був завжди правильним — як тоді, коли він стверджував, що «великою битвою кінця ХХ сторіччя, тією, від якої залежать результати всіх решта, є боротьба з цензурою». Коли в суспільстві чи в будь-якій інституції втрачається можливість вільно висловлювати свої думки, все починає загнивати, стверджував він. Зникає не лише критика, без якої будь-яка система чи суспільний організм впадає в параліч і розкладається; ця деформація сприймається індивідами як стратегія виживання і, як результат, на всякій діяльності (за винятком хіба що суто технічної) позначається та сама вада. Врешті-решт саме цим, стверджував Ревель, пояснюється криза лівих у світі: вони втратили досвід свободи — і не лише внаслідок придушення, якого вони зазнавали від зовнішнього противника, але й тому, що прийшли до самогубного переконання, що ефективність несумісна зі свободою. «Будь-яка влада є чи стає правою, — писав він. — Лівою її робить контроль, який здійснюється над нею. А без свободи контролю нема».

Книжкою, якою після «Тоталітарної спокуси» Жан-Франсуа Ревель здобув у світі найбільший авторитет, був есей «Як гинуть демократії» (1983) Я читав її в перервах конгресу журналістів у Картахені, що в Колумбії. Аби мені не перешкоджали, я ховався під одним із тентів на готельному пляжі, які надавали йому бедуїнського вигляду. Одного дня хтось мені сказав: «Ви читаєте цю новоявлену Кассандру?» То був професор Стенфордського університету, який незадовго перед тим читав «Comment les démocraties finissent». «Вона мене настільки пригнітила, що мені тиждень снились кошмари, — додав він. — Та насправді відірватись від неї неможливо».

Так, неможливо. Як тоді, коли школярем на уроках математики я читав Верна і Сальґарі, значну частину засідань того конгресу я провів, заглиблений в аргументацію Ревеля, прикриваючи книжку ксерокопіями виступів. Я продовжував її читати під час безконечного трансатлантичного рейсу в літаку, який доправив мене в Лондон. І дочитав, коли літак приземлявся. То був сонячний ранок, і англійські поля між аеропортом Гітроу і Лондоном здавалися зеленішими й цивілізованішими, ніж будь-коли. Прибуття в Англію породжувало в мене (до Брекзиту) відчуття спокою і впевненості, прийнятності життя, ніби я ступаю на землю, де, попри проблеми і кризи, субстрат суспільної гармонії і солідарності дозволяв інституціям працювати, а таким словам, як «дотримання закону», «особиста свобода», «людські права» надавав змісту і сенсу. Чи було все це приречене зникнути у більш-менш близькому майбутньому? Чи стане завтрашня Англія тим царством брехні й жаху, яке Орвелл описав у «1984»?

Читач книжки «Як гинуть демократії» виринає з її сторінок із враженням, що — хіба що в ліберальних країнах станеться така ж радикальна, як і неймовірна зміна — незабаром ця «коротка перерва» завершиться, закінчиться ця «випадкова пригода», якою, либонь, була демократія в еволюції людства, і що жменька країн, які скуштували її плодів, знову перемішаються з тими, які так і не вийшли з ганьби деспотизму, що супроводжує людей споконвіку.

Новоявлена Кассандра? Ревель, спадкоємець тієї традиції полемістів та іконоборців, утіленням якої були енциклопедисти, писав вишукано, аргументував солідно і зберігав жвавий інтерес до того, що діється в решті світу, — це було головною особливістю інтелектуального життя у Франції, яку багато сучасних французьких інтелектуалів, на жаль, втратили. У цьому есеї дивувала точність згадок про Латинську Америку, те, як добре були задокументовані приклади Венесуели, Перу, Домініканської Республіки, Куби і Сальвадору. Всі книжки Ревеля були неортодоксальними; але в «Як гинуть демократії» окрім сили переконання, іронії та проникливого аналізу було те, чого не мали інші: вражаючий песимізм.

Тезою цієї книжки є те, що радянський комунізм практично виграв війну в демократичного Заходу, підточуючи його психологічно і морально шляхом інфільтрації шкідливих бактерій, які, спершу паралізувавши, змусять його впасти, як стиглий плід. Відповідальність за цей процес, на думку Ревеля, лежить на самих демократіях, які через апатію, неусвідомлення, легковажність, боягузтво чи сліпоту безвідповідально допомагали своєму супротивнику копати собі могилу.

Ревель картографував вражаюче зростання радянського домінування в Європі, Азії, Африці та Латинській Америці і те, що він вважав незворотною прикметою цього просування. Щойно країна потрапляє в зону впливу СРСР, західні держави, — казав він, — освячують це як щось остаточне й непорушне, зовсім не беручи до уваги думку мешканців країни, про яку йдеться. Чи хтось у Вашингтоні або Лондоні наважився б на початку вісімдесятих говорити про «звільнення» Польщі, аби його не вважали птеродактилем, який намагається своїми провокаціями проти СРСР наблизити ядерну війну? Натомість Москва не почувалася зв’язаною такими сумнівами. Її політика, спрямована на те, аби допомогти країнам «звільнитися» від капіталізму, була послідовною, сталою, не обмеженою жодною внутрішньою опозицією й обирала різну тактику. Пряма військова інтервенція, як в Афганістані; непряма інтервенція за допомогою кубинських чи східнонімецьких сил, як в Анголі чи Ефіопії; військова, економічна і рекламна допомога, як у В’єтнамі та країнах, де відбувалися партизанські й терористичні процеси — байдуже, якого ідеологічного спрямування вони були, однаково служили глобальній стратегії СРСР.

По завершенню Другої світової війни західні країни мали величезну військову перевагу над Радянським Союзом. У вісімдесяті роки було все навпаки. Радянська зверхність була колосальною майже у всіх сферах, включно з ядерною. Для матеріалізації цього страхітливого мілітаризму не було жодної внутрішньої перешкоди: громадяни СРСР не надто добре уявляли собі, що відбувається. Натомість на Заході пацифістський рух — проти ядерної зброї і за двостороннє роззброєння — досяг вражаючих масштабів і заражав великі демократичні партії, наприклад, англійських лейбористів і німецьких соціал-демократів.

Доводи Ревеля охоплювали дипломатичну, політичну, культурну і журналістську сфери. Найбільш їдкі сторінки описували ефективність, з якою СРСР провів на Заході операцію з дезінформації. Доказом того, що він виграв цю битву, стверджував Ревель, є ті сотні тисяч демонстрантів, що вийшли з протестом на вулиці американських, англійських, французьких, скандинавських міст супроти «інтервенції янкі» у Сальвадор — де було п’ятдесят американських радників, — і яким би ніколи до голови не прийшло таким самим чином протестувати проти ста тридцяти тисяч радянських солдатів в Афганістані чи тридцяти тисяч кубинців у Анголі.

Чи на Заході ще хтось вірить, що демократія потрібна? — запитував себе Ревель. Судячи з того, як західні інтелектуали, політичні керівники, профспілки, органи преси критикують свою систему, постійно і нещадно її винуватячи, здавалося, що вони засвоїли критику, сформульовану проти неї її ворогами. Що ще могло пояснити крутійське використання таких виразів, як «холодна війна», що завжди пов’язувалась із Заходом — коли саме в той період СРСР здобув військову перевагу, — а також «колоніалізм» і «неоколоніалізм», які, здавалося, мали сенс лише тоді, коли їх асоціювали із західними країнами і ніколи із СРСР? У той час, як у підсвідомості Заходу поняття «звільнення», «антиколоніалізм», «націоналізм», схоже, були нерозривно поєднані із соціалізмом і тим, що представляла Москва.

Проблема, яку Ревель піднімав у цій книжці, здавалося, не має рішення. Єдиний спосіб, в який демократія може відвернути небезпеку, на яку він вказував, — це зректися всього того, що робить її кращою, ніж тоталітарна система: права на критику, контролю над владою, плюралізму, відкритості суспільства. Саме тому, що в ній є свобода преси, політична боротьба, вибори, оспорювання, її вороги можуть легко її «інфільтрувати», маніпулювати її інформацією, використовувати її інтелектуалів та політиків. Та якщо для запобігання цій небезпеці демократія посилить владу і системи контролю, її вороги також візьмуть гору, нав’язавши їй свої методи і звичаї.

Отже надії немає? Ми побачимо чоловіків і жінок мого покоління у світі, який увесь буде уніфікований у варварстві при допомозі ракет і комп’ютерів? На щастя, цього не сталося. З двох причин, які, як мені здається, Ревель недостатньо зважив. Перша — це економічна, наукова і технологічна перевага західних демократій. Цей відрив — попри радянську військову могутність — ставав усе помітнішим, тоді як цензура і далі регулювала академічне життя СРСР, а бюрократичне планування продовжувало душити його сільське господарство і промисловість. А друга — це внутрішні фактори розпаду радянської імперії. Читаючи у ті самі роки дисидентів чи маніфести польських робітників, можна було побачити, що там, за залізною завісою, попри репресії та небезпеку, живе і стає усе сильнішим оте прагнення свободи, яке, здавалось, вивітрилося серед громадян вільних країн.

Після смерті Жана-Поля Сартра і Реймона Арона Жану-Франсуа Ревелю довелося перебрати на себе інтелектуальне лідерство у Франції заразом з роллю морального судді, що є типово французькою інституцією «мандаринату»[101]. Знаючи, як підозріливо він сприймав рекламу і як остерігався будь-якого шахрайства, я уявляю, як незручно він мусив почуватися в такому становищі. Але уникнути його вже не міг: його ідеї і прогнози, його позиція і критика зробили з нього maître à penser[102], який окреслював теми політичних і культурних дискусій, відносно якого — через сходження чи відхилення — сучасники визначаються ідеологічно та етично. Без «мандарина» французьке інтелектуальне життя здалося б нам аморфним і безформним, хаосом, який чекає на кристалізацію.

Кожна нова книжка Ревеля породжувала полеміки, які виходили за межі світу фахівців, бо його есеї заторкували злободенні питання сучасності і в них завжди рішуче відкидалися тотеми, зведені на престол модою і пануючими забобонами. «La connaissance inutile», яку він опублікував 1988 року, стала причиною для діатриб і контроверз через безжальність її аналізу та особливо через те, якими зневаженими вийшли на її сторінках деякі недоторканні постаті сучасної культури. Та попри пліткарство й анекдотичність, «Непотрібне знання» прочитали і сприйняли десятки тисяч читачів у всьому світі, бо це одна з тих книжок, яка завдяки глибині міркувань, моральній хоробрості й амбіційності задуму є подразником своєї епохи.

Теза, яку розвиває «La connaissance inutile»: силою, яка приводить в рух сучасне суспільство, є не істина, а брехня. Тобто суспільство, яке має в своєму розпорядженні — як жодне інше суспільство на тривалому шляху, пройденому цивілізацією, — багатющу інформацію про знання, здобуті наукою і технікою, щось, що могло б гарантувати успішні та раціональні рішення у всіх сферах суспільного життя. Однак, стверджував Ревель, це не так. Дивовижний розвиток знань та інформації, що є доступною для всіх, хто захоче завдати собі труду нею скористатися, не завадив тим, хто організовує життя інших і направляє рух суспільства, і далі допускатися тих самих помилок і призводити до тих самих катастроф, тому що їхні рішення залишаються продиктованими радше упередженням, пристрастю чи інстинктом, аніж розумом — як і в ті часи, які ми (з деяким цинізмом) усе ще наважуємося називати «варварськими».

Ця заява Ревеля була спрямована передусім проти інтелектуалів розвинутих суспільств Заходу. Найбільшими і, можливо, найшкідливішими ворогами вільного суспільства, на думку Ревеля, є не його зовнішні супротивники — тоталітарні режими Сходу і сатрапи-«прогресисти» «третього світу», — а велетенський конгломерат внутрішніх відмовників, які утворюють інтелігенцію вільних країн і чиєю переважаючою мотивацією є ненависть до свободи у тому вигляді, як її розуміють і практикують у демократичних суспільствах.

Внесок Ґрамші в марксизм полягав передусім у тому, що він наділив інтелігенцію історичною і суспільною функцією, яка в текстах Маркса і Леніна була монополією робітничого класу. Ця функція була мертвою буквою у марксистських суспільствах, де інтелектуальний клас — як, зрештою, і робітничий — був попросту знаряддям еліти чи «номенклатури», яка експропріювала всю владу у своєкорисливих інтересах. Читаючи есей Ревеля, доходиш думки, що теза Ґрамші про роль «інтелектуала» як того, хто формує і спрямовує культуру, отримала лише фатальне підтвердження в суспільствах, які Карл Поппер назвав «відкритими». Я кажу «фатальне», бо наслідком цього, на думку Ревеля, стало те, що вільні суспільства програли ідеологічну битву тоталітарному світові та могли в не такому вже й далекому майбутньому програти ще одну, яка б забрала в них їхню найбільшу цінність: свободу.

Сформульована так, у стислому узагальнені, Ревелева теза здавалася перебільшенням, та коли читач занурювався в киплячі води «Непотрібного знання» — книжки, де жвавість прози, гострота розуму, енциклопедичне документування та іскри саркастичного гумору поєднуються, перетворюючи читання на гіпнотичне переживання, — і бачив конкретні доводи, на які вона опирається, то не міг отямитися від потрясіння. То це вони є великими виразниками мистецтва, науки, релігії, журналістики, освіти у світі, що зветься вільним?

Ревель показував, як прагнення дискредитувати і нашкодити власним урядам — особливо якщо ті, як це було у випадку Рейгана, Тетчер, Коля чи Ширака, були «правими» — спонукали великі західні засоби масової інформації — газети, радіо і телевізійні канали — маніпулювати інформацією й іноді навіть легітимізувати відверту політичну брехню завдяки своєму авторитету. Дезінформація, казав Ревель, була особливо систематичною щодо «країн третього світу», зарахованих до «прогресистських», чиї ендемічна бідність, політичний обскурантизм, інституційний хаос і репресивна жорстокість з принципу — акту віри, що передує об’єктивному знанню і є відпорним до нього, — приписувалися підступним махінаціям західних супердержав чи тим, хто в лоні цих країн захищав демократичну модель і боровся проти колективізму, провладних партій і контролю над економікою та інформацією з боку держави.

Приклади Ревеля були страхітливими, бо засоби масової інформації, якими він ілюстрував свою заяву, здавалися найвільнішими і найкраще технічно забезпеченими у світі: «The New York Times», «Le Monde», «The Guardian», «Der Spiegel» тощо і такі телеканали, як американський CBS чи Французьке телебачення. Якщо в цих медіа, що мають в своєму розпорядженні найкращі матеріали і найпрофесійніших фахівців, щоб з’ясувати й обнародувати правду, її часто приховують чи перекручують з огляду на ідеологічне parti pris[103], то чого можна сподіватися від відверто заангажованих мас-медіа — наприклад, діючих в країнах, де є цензура, — чи тих, чиї матеріальні та інтелектуальні умови роботи є значно сумнівнішими? Ті, хто живуть у слабо розвинутих країнах, добре знають чого можна очікувати: того, що на практиці межа між інформацією і вимислом — правдою і брехнею — в мас-медіа стирається так, що неможливо отримати об’єктивне знання про те, що діється довкола нас.

Найбільш тривожними у книжці Ревеля були сторінки, які показували, як ідеологічна пристрасть у царині науки може призвести до такого самого безсовісного фальшування правди, як і в журналістиці. Спосіб, в який у певний момент було перекручено, наприклад, правду про СНІД, аби заплямувати Пентагон — у геніальній рекламній кампанії, яка врешті-решт виявилася запрограмованою КГБ, — доводив, що не існує в повному сенсі цього слова твердині знань — навіть у точних науках, — куди б не могла добутися ідеологія зі своєю здатністю перекручувати, аби насадити корисні для справи брехні.

Для Ревеля не було жодного сумніву: якщо ліберальне суспільство, яке фактично виграло цивілізаційну битву, створивши найгуманніші за всю історію — чи найменш негуманні — форми існування занепаде, і жменька країн, чиїми цінностями були свобода, здоровий глузд, толерантність і законність, знову перемішаються з океаном політичного деспотизму, матеріальної бідності, жорстокості, мракобісся і всевладності, які завжди були й залишаються жеребом більшої частини людства, основна відповідальність лежатиме на ньому самому — через те, що воно (й передусім його культурний і політичний авангард) піддалося співу тоталітарної сирени, а його вільні громадяни без спротиву прийняли це самогубство.

Не всі наклепи, які розвінчувало «Непотрібне знання», були політичними. Деякі стосувалися культурної діяльності, розкладаючи її зсередини. Хіба в останні десятиріччя не мали ми багатьох некваліфікованих читачів, які читали певних мнимих інтелектуальних світочів на час, як-от Лакан, Альтюссер, Теяр де Шарден чи Жак Дерріда, чия трудомістка риторика за своїм герметизмом приховувала банальність і пустоту? Є дисципліни — наприклад, лінгвістика, філософія, літературна і мистецька критика, — які особливо надаються до того, аби сприяти ошуканству, яке перетворює претензійне базікання деяких кар’єристів на модну науку про людину. Щоб виступити проти такого типу обману потрібна не лише хоробрість, аби наважитися плисти проти течії; потрібен ще й такий рівень освіти, який би охоплював багато галузей знання. Справжня традиція гуманізму, яку так добре представляв Ревель, — це єдине, що може вгамувати чи стишити їхню тріскотню в культурному житті країни, запобігти цим збоченням — відсутності науки, псевдознанню, трюкацтву, що прикидається творчим мисленням, — які є непомильними симптомами занепаду.

У розділі з промовистою назвою «Фіаско культури» Ревель у такий спосіб резюмував своє скрупульозне дослідження: «Великим лихом ХХ сторіччя стало те, що саме в ньому ідею свободи було поставлено на службу тиранії, ідеал рівності — на службу привілейованим, а всі прагнення, всі суспільні сили, від початку об’єднані словом «лівиця», були приборкані, щоб служити збідненню і рабству. Цей велетенський обман сфальсифікував усе сторіччя — почасти з вини його найбільших інтелектуалів. Він до найменших деталей затруїв політичну мову і дію, перевернув з ніг на голову сенс моралі і поставив брехню на службу ідеям».

Я читав цю книжку Ревеля із захопленням, якого вже давно не відчував, читаючи якийсь роман чи есей. Через інтелектуальну обдарованість і моральну відвагу її автора, а також тому, що розділяв багато його страхів і його гнів через відповідальність стількох інтелектуалів — іноді найбільш видних — за політичні біди нашого часу: насильство й убогість, які завжди супроводжують убивство свободи.

Якщо «зрада інтелектуалів» у світі розвинутих демократій досягла масштабів, про які заявляв Ревель, то що вже казати про те, що діялось у бідних і нерозвинутих країнах, де все ще не визначено суспільної моделі? У них із ворогів свободи набираються найв’юнкіші союзники, наймалодушніші спільники та наймерзенніші пропагандисти — настільки, що саме поняття «інтелектуал» у нас часом має карикатурний і жалюгідний відтінок. Найгірше те, що в слаборозвинутих країнах «зрада інтелектуалів» відбувається не внаслідок ідеологічного вибору, а в більшості випадків через чистої води опортунізм: бо бути «прогресистом» — це єдиний можливий спосіб здобути високу позицію в культурному середовищі — оскільки академічний чи мистецький істеблішмент майже завжди є лівим — або попросту добитись успіху (здобуваючи премії, отримуючи запрошення і навіть стипендії Фонду Гуггенхайма). Не є ні випадковістю, ні пустотливою примхою історії те, що зазвичай наші найзапекліші латиноамериканські «антиімперіалістичні» інтелектуали врешті-решт стають викладачами американських університетів.

Та попри все я є меншим песимістом щодо майбутності відкритого суспільства і свободи у світі, ніж був у цій книжці Жан-Франсуа Ревель. Мій оптимізм базується на цьому антиґрамшівському переконанні: історію творить не інтелігенція. Переважно народи — оті безіменні й безликі жінки та чоловіки, «пересічні люди», як називав їх Монтень, — є кращими, ніж більшість їхніх інтелектуалів: розсудливішими, прагматичнішими, демократичнішими, вільнішими коли треба вирішувати політичні й суспільні питання. Рефлекси звичайної людини в момент вибору типу суспільства, в якому вона хоче жити, зазвичай є раціональними й достойними. Бо інакше в Латинській Америці не було б такої кількості цивільних урядів, яка є нині, і за останні десятиріччя не впали б стільки диктатур. А також не вижили б стільки демократій попри економічну кризу і злочини на політичному ґрунті. Перевагою демократії є те, що думка цих «пересічних людей» рано чи пізно бере гору над судженням еліт. А їхній приклад потроху може заразити і поліпшити оточення. Хіба не про це свідчили, в той час, коли було опубліковано «Непотрібне знання», оті несміливі прикмети лібералізації в тоталітарній цитаделі так званої «перестройки»?

У кожному разі, для відкритих суспільств не все було втрачено, коли в них усе ще були інтелектуали, здатні думати й писати такі книжки, як Жан-Франсуа Ревель.

У 1987 році під назвою «Le terrorisme contre la démocratie» з’явилася збірка статей, написаних Ревелем упродовж десяти років (1977-1987). Усі вони насправді стосувалися терактів, викрадень, убивств, захоплень заручників, що були скоєні в різних європейських країнах екстремістськими угрупованнями, які вважалися незв’язаними одні з одними і які, попри спричинені ними жертви й тривоги, здавалося, були маргінальним явищем в європейському політичному житті. У наші дні цікаво читати, як Ревель у цих текстах різко критикує той наївний, поверховий і зрештою малодушний погляд на загрозу, яка ставатиме все більшою і кілька років по тому сколихне західне політичне життя і зробить терориста основним протагоністом політичного життя нашого часу.

Майже в усіх цих статтях стверджується, що, всупереч тому, що подавалося як неспростовний факт: непов’язаність і маргінальність терористичних актів в Італії, Німеччині, Франції, Бельгії, була у всіх цих діях недвозначна установка –атакувати й ослабити демократії, і таємна координація різних терористичних груп і ланок, яким допомагали чи дистанційно керували Ірак, Іран і Сирія, а також Радянський Союз через свої країни-сателіти: Болгарію, Східну Німеччину і Чехословаччину.

Ревель суворо критикує західні уряди за те, що вони не бачать у тероризмі спланованої стратегії держав, які намагаються зламати демократії і шляхом терору отримати від них допомогу, поступки та пільги, і відмовляються співпрацювати і координувати свою боротьбу проти цього прихованого ворога, по-дурному вірячи, що, показавши себе сумирними і бездіяльними супроти терористичних дій, вони спрямують їх на інші країни, рятуючи власну. Ревель наводить багато кричущих прикладів цього браку солідарності між західними країнами, підкреслюючи, наприклад, з якою бурею критики європейські країни сприйняли бомбардування Каддафі, наказ про які віддав президент Рейган, який був уже по горло ситий терористичними діями, які Лівія вчиняла проти американських громадян та інституцій на Близькому Сході. Найкращим доказом того, що тероризм не приборкують, йдучи йому на поступки, — наполягає Ревель у цих текстах, — є те, що хоча Франція відмовилась видати схоплених на її території терористів країнам, які їх розшукували, по ній знову і знову наносили удари у вигляді терактів і вбивств. Усе це — з огляду на те, як ми все це сприймаємо зараз і як тероризм терзає Францію в наші дні, — набуває пророчої сили. Ревель був одним з небагатьох політичних аналітиків, який ще з перших терактів, учинених в Європі бандою Баадера, Червоними бригадами, Прямою дією чи ЕТА, інтуїтивно відчув антидемократичний і тоталітарний наступ на вільні суспільства, який через інерцію і відсутність рефлексів чи принципів, які мінімізували чи анулювали відповідь жертв, у наступні десятиріччя зростатиме, доки не спровокує в європейських країнах повторні спалахи найбільш антидемократичного націоналізму, тривогу і замішання, що матимуть серйозні наслідки для виживання вільних суспільств.

Усі книжки, написані Ревелем, були цікавими й полемічними, але його спогади, які з’явилися 1997 року під загадковою назвою «Le voleur dans la maison vide», були ще й потішними: то була весела сповідь про гріхи, пристрасті, амбіції та фрустрації, написана в легкому й подекуди жартівливому тоні марсельцем, якого життєві перипетії віддалили від університетської кар’єри, про яку він мріяв з юності, і перетворили на есеїста і політичного журналіста.

Ця зміна курсу, схоже, викликала в нього певну ретроспективну печаль. Утім, з погляду його читачів, то була не халепа, а радше удача, що через Сартра і одну гарну журналістку, яка завагітніла від Ревеля, коли він був дуже молодий, йому довелося покинути свої академічні проекти і вирушити в Мексику, а згодом в Італію, аби навчати французькій мові та культурі. Десятки викладачів філософії його покоління хиріли в університетських аудиторіях, викладаючи дисципліну, яка за рідкісними винятками (одним з яких був Реймон Арон, якого Ревель у цій книжці змальовує із доброзичливою задерикуватістю) академізувалася настільки, що, схоже, вже має небагато спільного з життям людей. У своїх книжках і статтях, написаних у редакціях чи вдома, Ревель ніколи не полишав займатися філософією, але на манір Дідро чи Вольтера — виходячи з актуальної проблематики, і його внесок в сучасну боротьбу ідей, блискучий і відважний, показав, так само як у сфері нашої мови це зробив Хосе Ортеґа-і-Ґассет, що журналістика може бути високо креативним жанром, сумісним з інтелектуальною оригінальністю та стилістичною вишуканістю.

«Злодій у порожньому домі» за допомогою ключових персонажів та епізодів воскрешає напружене і кочове життя, де на одній нозі важливе — опір нацизму під час Другої світової війни, перипетії французької журналістики в другій половині сторіччя — і чудне, наприклад те, як кумедно Ревель описує знаменитого гуру Гурджиєва, до гуртка шанувальників якого він вчащав у роки своєї юності. Зображений штрихами вправного карикатуриста, великий просвітлений, який у своєму паризькому вигнанні заморочив голову багатьом простакам і снобам, постає на цих сторінках як нестерпний п’яний кровопивця, який спустошує гаманці і душі своїх послідовників, серед яких, яким би дивним це не здавалось, поряд з неосвіченими і непідготовленими людьми, яким легко забити баки, були інтелектуали і начитані особи, які приймали незв’язне словоблуддя Гурджиєва за доктрину, яка начебто забезпечувала раціональне знання й душевний спокій.

Портрет є вбивчим, але, як і у випадку деяких інших персонажів цієї книжки, цю суворість пом’якшує життєрадісна і співчутлива позиція оповідача, чия доброзичлива усмішка в останню мить рятує те, що ось-ось розвалиться під вагою своєї підлості, ницості, цинізму чи ідіотизму. Деякі характеристики цих друзів, професорів, супротивників чи просто приятелів і колег по роботі є зичливими і несподіваними, як, наприклад, описання Луї Альтюссера, Ревелевого вчителя в École Normale, який зображений доволі гуманнішим і привабливішим, ніж можна було сподіватися від талмудистського й задушливого тлумача-структураліста «Капіталу», чи Реймона Арона, про якого, попри випадкові зачіпки й непорозуміння з автором, коли обидва були зірковими авторами тижневика «Лекспрес», завжди мовиться з повагою, навіть тоді, коли Ревеля виводила із себе Аронова нездатність зайняти однозначну позицію в конфліктах, які він часто сам породжував.

В інших випадках портрети — жахливі, і гумор неспроможний пом’якшити купоросну фарбу, якою вони окреслені. Саме такою є коротка поява французького міністра-соціаліста під час війни в Перській затоці Жана-П’єра Шевенмана («Провінційний і благочестивий Ленін, що належить до категорії ідіотів з обличчям розумних людей, які є мерзеннішими й небезпечнішими, ніж розумники з обличчями ідіотів») чи самого Франсуа Міттерана, з яким Ревель був дуже близький перед тим, як той прийшов до влади, який змагається з Джеймсом Ґолдсмітом за звання найбільш незвичного і жалюгідного двоногого із тих, хто з’являється на сторінках цих спогадів.

Ревель характеризує Міттерана як людину, яку зовсім не цікавила політика (а також мораль та ідеї) і яка змирилася з нею, бо то була обов’язкова умова для єдиного, що було для нього важливим: прийти до влади і максимально закріпитися в ній. Значущий літературний портрет, щось на зразок такого собі identikit[104] успішного політика: симпатична зовнішність, прийоми професійного спокусника, поверхнева культура, оперта на добре затверджені жести й цитати, холодний розум, близький до геніальності, плюс виняткове вміння маніпулювати людьми, цінностями, словами, теоріями і програмами в залежності від кон’юнктури. В цих спогадах з веселою непоштивістю дають прочуханки не лише видатним постатям лівиці: багато достойників з правиці, починаючи з Валері Жискара д’Естена, також показані як взірці демагогії та безвідповідальності, здатні наразити на небезпеку демократичні інститути чи майбутнє своєї країни через жалюгідне марнославство й убоге, недальновидне бачення політики.

Найсоковитішим (і водночас найбезжальнішим) з портретів, маленьким шедевром в межах книжки, є зображення англо-французького мільярдера Джіммі Ґолдсміта, який був власником тижневика «Лекспрес» у роки, коли Ревель керував цим часописом — до речі, то були роки, коли це видання набуло такої інформативної та інтелектуальної потуги, якої не мало раніше і не матиме опісля. Скотт Фіцджеральд вважав, що «багаті є інакшими», і блискучий, привабливий та успішний Джіммі (який у 1997 році дійшов до того, що, аби розвіяти свою нудьгу, розтринькав двадцять мільйонів фунтів стерлінгів на Партію референдуму, щоб на виборах, які відбувались того року в Об’єднаному Королівстві, захистити британський суверенітет від колоніалістських зазіхань Брюсселя і канцлера Коля), схоже, підтверджував його правоту. Та в цьому випадку, мабуть, було б нелегко поділяти захват, який автор «Великого Ґетсбі» відчував щодо мільйонерів. Людина може мати винятковий талант для фінансів і водночас, як той, про кого йдеться, бути жалюгідним мегаломаном, саморуйнівним і безтолковим у всьому решта. Розповідь про божевільні політичні, журналістські та соціальні проекти, які Ґолдсміт задумував і тут же забував, про інтриги, які він плів проти самого себе, при постійному саботажі роботи видання, яке попри це продовжувало давати йому прибуток і престиж, є надзвичайно забавною, у ній є сцени, які, здається, зійшли зі сторінок якогось бальзаківського роману і викликають в читача гомеричний сміх.

З усіх занять, покликань та авантюр Ревеля — викладача, критика мистецтва, філософа, антолога, гастронома, політичного аналітика, письменника та журналіста — він надавав перевагу двом останнім і саме в них залишив найтривкіший слід. Усім журналістам варто прочитати його свідчення про велич та злигодні цього ремесла, щоб дізнатися, яким захопливим воно може бути і до яких деформацій і збитків може призвести. Ревель оповідає деякі кульмінаційні епізоди, коли журналістика у Франції допомогла з’ясувати правду, доти приховану за «лицемірною пеленою конформізму і пособництва». Наприклад, неймовірну знахідку одного проникливого журналіста, який у сміттєвих баках, згромаджених на задвірках банку під час страйку сміттярів, відкопав фінансову махінацію, яку облагодив у Франції СРСР, аби субсидувати комуністичну партію.

Не менш примітним було розслідування загадкових походеньок Жоржа Марше, генерального секретаря тієї партії, під час Другої світової війни: він добровільно працював на фабриках нацистської Німеччини. Утім, ця вражаюча новина не здобула того розголосу, на який варто було сподіватися, бо з огляду на політичний момент, не лише лівиця була зацікавлена в тому, аби її заглушити. Її змазала і права преса, боячись, що викриття пронацистських уподобань лідера комуністів у пору його юності зашкодить Марше як кандидатові на президентський пост і його потенційні виборці перейдуть до Міттерана, що було зовсім не на руку кандидатові Жискару. Отож, відкинута і правими, і лівими правда про минуле Марше, важливість якої применшили, врешті-решт померхла, і він зміг спокійно продовжити свою політичну кар’єру, доки тихо-мирно не вийшов на пенсію.

Ці спогади показують Ревеля в найкращій формі: пристрасного, задирливого й енергійного, захопленого ідеями та насолодами, ненаситно цікавого і приреченого, через свою ненормальну інтелектуальну цілісність і полемічну схильність, жити в постійному сумніві відносно майже всього, що його оточувало. Його прозорливість, щоб виявляти пастки та самовиправдання своїх колег, і його відвага, щоб викривати опортунізм і малодушність інтелектуалів, які через фанатизм чи жадобу до бенефіцій стають на службу можновладцям, зробили з нього сучасного «проклятого», спадкоємця великої традиції французьких нонконформістів, яка породжувала революції та спонукала вільних духом оспорювати все — від законів, систем, інституцій, етичних та естетичних принципів аж до вбрання і кулінарних рецептів. У наші дні ця традиція вмирає, принаймні я, як не досліджую горизонт, не можу розгледіти її продовжувачів у письмаках нового замісу, за винятком хіба що Андре Ґлюксмана, на жаль, уже покійного. Тож маю побоювання, що разом з Ревелем вона згине. Звісно, заслуживши на найбільший пошанівок.

Смерть Жана-Франсуа Ревеля у 2006 році після болючої агонії відкрила у Франції інтелектуальну вакансію, яку на разі ніхто не заповнив. Вона позбавила ліберальну культуру одного з її найталановитіших і найзагартованіших бійців, а його шанувальників і друзів залишила з моторошним відчуттям сирітства.