Поклик племені

Фрідріх Авґуст фон Гаєк (1899–1992)

Якби я мусив назвати трьох сучасних мислителів, яким — політично кажучи — найбільше зобов’язаний, то ані миті не вагався би: Карл Поппер, Фрідріх Авґуст фон Гаєк та Ісая Берлін. Усіх трьох я почав читати десь у сімдесяті-вісімдесяті роки минулого сторіччя, коли звільнявся від ілюзій і софізмів соціалізму і серед філософій свободи шукав ту, яка в деталях розібрала конструктивістські брехні (формулювання Гаєка) і пропонувала найрадикальніші ідеї для досягнення в демократії того, що обіцяли колективізм та етатизм, так і не добившись цього: системи, в якій би ужилися такі суперечливі цінності, якими є рівність і свобода, соціальна справедливість і добробут.

Серед цих мислителів, мабуть, жоден не пішов так далеко і так глибоко, як Фрідріх фон Гаєк, старий учитель, який народився майже зі сторіччям (1899 р.) у Відні, тодішній столиці Австро-Угорської імперії, в заможній родині. До навчання він ставився байдуже, зате жадібно читав, з юності і до похилого віку був невгамовним скелелазом, спочатку в дитинстві під впливом батька захопився ботанікою, складав гербарій, спробував написати невеличку монографію про орхідею (Orchis condigera), якої ніколи не бачив. Він мав багатобічні інтереси, підлітком цікавився палеонтологією, теорією еволюції, театром. Лише через роки, коли під час Першої світової війни як артилерист ніс військову службу на італійському фронті, завдяки книжці Карла Менґера «Принципи політичної економіки» (1871 р.) він відкрив своє захоплення економікою і водночас психологією. Ця лектура розвіє ті соціалістичні химери, які він мав у юності, і перетворить його на оборонця індивідуалізму, приватного підприємництва і ринку. Хоча Гаєк обрав для вивчення першу дисципліну, він ніколи не втрачав інтересу до другої, про яку через багато років напише цікавий есей «The Sensory Order»[29].

Зі свого навчання у Віденському університеті, де в 1921 році він отримав докторський ступінь з права, він назавжди запам’ятав Карла Менґера, який, за його словами, перший вловив ідею — спонтанне виникнення інституцій, яка згодом стане одним зі стовпів його економічної і політичної теорії. На батьківщині після закінчення університету Гаєк майже п’ять років працював під началом ще одного ліберального мислителя Людвіґа фон Мізеса і відвідував його знаменитий Privatseminar. Про нього Гаєк казав, що «то була людина, від якої я найбільше навчився»[30]. Між березнем 1923 року і травнем 1924-го він перебував у Нью-Йорку. Поїхав туди за власний рахунок з мізерною сумою грошей і животів за шістдесят доларів на місяць ті п’ятнадцять місяців, упродовж яких відпустив бороду, працював асистентом професора Нью-Йоркського університету Джеремі Дженкса і не вилазив з Нью-Йоркської публічної бібліотеки. Він жив настільки бідно, що, як розказував згодом, мав лише дві пари дірявих шкарпеток, які надягав одночасно через холод.

Повернувшись до Відня, у 1926 році він уперше одружився з Геллою Бертою Марією фон Фріч, з якою матиме двох дітей: доньку Крістіне-Марію Фелісітас (народилася у 1929 р.) і сина Лоуренса-Йозефа-Генріха (народився 1934 року). Перед від’їздом до Нью-Йорка він був закоханий в далеку кузину — Гелене Біттерліх, але вона його покинула і, поки Гаєк перебував у Сполучених Штатах, заручилася з іншим. Через роки колишні стосунки відродяться.

У 1931 році Гаєка запросили прочитати кілька лекцій у Лондонській школі економіки, де наступного, 1932-го, року йому дали кафедру точних наук та економічних досліджень, яку він очолював до 1949-го. Попервах його студентам було важко розуміти його чудернацьку англійську мову, що звучала на німецький лад, та згодом, вслухавшись, вони зазвичай були у захваті від його лекцій. У Лондоні в 1935 році він познайомився з Карлом Поппером, з яким його відтоді пов’язувала міцна дружба, опріч великого збігу їхніх філософських та громадянських ідей; саме Попперу Гаєк присвятить свою книжку «Studies in Philosophy, Politics and Economics» (1967). За кілька років до того Поппер, який завжди був вдячний Гаєку за допомогу, яку той надав йому, коли Поппер шукав видавця для своєї книжки «The Open Society and Its Enemies» (1945) і допоміг отримати посаду асистента в Лондонській школі економіки, присвятив Гаєку книжку «Conjectures and Refutations» (1963). У 1938 році Гаєк отримав британське громадянство. Згодом він викладатиме в університетах Чікаґо (1950-1962), Фрібурґа (1961-1969) і Зальцбурґа (1969-1977). Він був справжнім громадянином світу. У 1992 році у 93-річному віці він помер у Брайсгау (Німеччина).

Доля дала Гаєку найбільшу винагороду, якої може сподіватися інтелектуал: побачити, як сучасна історія — чи принаймні уряди Рональда Рейгана в Сполучених Штатах і Марґарет Тетчер у Великій Британії — підтверджує значну частину його ідей і спростовує ідеї його супротивників, і серед них — знаменитого Джона Мейнарад Кейнса (1883-1946). Найвідомішою з його тез — і нині настільки підтвердженою, що стала заледве не заїждженою істиною, — є та, яку він 1944 року виклав у невеличкій брошурі (що згодом перетвориться на книжку) «The Road to Serfdom» («Шлях до рабства»): що централізоване планування економіки неминуче розхитує підвалини демократії й робить фашизм і комунізм двома проявами одного і того самого явища — тоталітаризму, віруси якого заражають будь-який режим, навіть на позір вільніший, який намагається «контролювати» функціонування ринку.

Знаменита полеміка Гаєка з Кейнсом, про яку стільки говорять, ніколи не була чимось рівноправним, хоча у 1931 році вони недовго, але дуже інтенсивно обмінювалися ідеями — після того, як Гаєк суворо розкритикував Кейнсів есей «A Treatise on Money» («Трактат про гроші»), опублікований в «Економіці», журналі Лондонської школи економіки. Однак, за словами Роберта Скідельскі, який резюмував цю полеміку в переконливому есеї «Гаєк проти Кейнса»[31], попри відмінності був між ними важливий спільний знаменник, який тепер усвідомлюється краще, ніж тоді, коли майже все релевантне економічне і політичне середовище поділяло ідеї Кейнса. Радикальні твердження Гаєка були тоді поодинокими, на той час нісенітними, то була донкіхотська боротьба людини твердих переконань супроти пануючої у той час культури. Але обидва були лібералами, хоча Кейнс вірив, що деяке втручання держави в економіку може краще захистити капіталізм; Гаєк відкидав таку ідею. На думку Скідельскі, у знаменитому поділі на їжаків та лисів, який запровадив Ісая Берлін в своєму есеї про Толстого, Гаєк був їжаком (який знає лише одну велику річ), а Кейнс — лисом (який знає багато що). Обидва прийшли в економіку через філософію і обидва вірили у важливість суб’єктивного елементу в інтелектуальній праці, який відмовлялись підпорядковувати чисто науковому. Жоден з них не був полум’яним демократом і обидва називали себе шанувальниками Г’юма, Берка і Мандевіля. А ще обидва вважали, що західна цивілізація є «крихкою», але розходились у тому, як її врятувати. Хоча вони були знайомі і ставились один до одного з повагою, дружби між ними не було і листувалися вони рідко. Кейнс прочитав «Шлях до рабства», коли їхав на Бреттон-Вудську фінансову конференцію 1944 року; 28 червня того року він написав Гаєку, вітаючи його з написанням «великої книжки». «Усі ми маємо бути вам вдячні: ви сказали те, що мало бути сказане», — додавав він. «З моральної та філософської точки зору я віртуально погоджуюсь з усім, що ви кажете, не просто погоджуюсь, а погоджуюсь дуже щиро». Але далі він формулює свою критику: «Ви визнаєте, що проблема [планування] впирається в те, де провести межу [...]. Але не даєте інструкцій, як дізнатися, де її встановити. Насправді ви і я, без сумніву, встановимо її у різних місцях. Як на мене, ви недооцінюєте компромісне рішення [...]». Щодо останнього Кейнс, без сумніву, мав рацію: Гаєк ненавидів компромісні рішення і «теплі води», він був людиною крайнощів і через це — заразом з геніальними здогадками — він часом робив страшенні помилки. Однак немає сумніву, що попри їхні розходження він завжди дуже поважав Кейнса. Він так і сказав його вдові Лідії Лопоковій, коли Кейнс помер у 1946 році: «[Ваш чоловік — ] єдина велика людина, яку я знав і якою завжди безмежно захоплювався»[36].

Інтервенціоністські теорії блискучого Джона Мейнарда Кейнса, згідно з якими держава могла і мусила регулювати економічний ріст і забезпечувати повну зайнятість, покриваючи дефіцит і виправляючи ексцеси laissez-faire[37], з роками перетворилися (ймовірно, зайшовши далі, ніж хотів сам Кейнс) на незаперечну аксіому соціалістів, соціал-демократів, консерваторів і навіть мнимих лібералів старого і нового світу. Вони вже такими були, коли Гаєк звернувся з тією вражаючою відозвою до широкої публіки, в якій було підсумовано те, що він обстоював у своїх академічних і технічних працях, відколи в тридцяті роки разом з Людвіґом фон Мізесом почав в Австрії відновлювати і модернізувати класичний лібералізм Адама Сміта.

Попри те, що «Шлях до рабства» здобув широкий розголос у Великій Бритаії і Сполучених Штатах, де популярний «Reader’s Digest» дав стислу версію книжки, вона була заборонена у повоєнній Німеччині окупаційними силами, які не хотіли посваритися з СРСР. Тоді його ідеї зустріли схвалення лише серед маргінальних груп академічного і політичного світу, а, наприклад, країна, де книжку було написано — Велика Британія, взяла в ті роки курс на лейбористський популізм і державу-благодійницю, тобто на інфляцію і занепад, який лише через кілька десятиріч змінить вражаючий (але, на жаль, обірваний) ліберальний стрибок Марґарет Тетчер. Замість того, аби завоювати йому повагу серед його колег-економістів, «Шлях до рабства» прислужився радше до дискредитації Гаєка, однак його авторитет потроху відновлюватиметься, особливо після того, як в 1974 році він отримав Нобелівську премію в галузі економіки.

Як і фон Мізеса, як Поппера, як Берліна, Гаєка не можна зарахувати до однієї спеціальності, економіки, бо його ідеї є такими ж новаторськими у сфері економіки, як і в філософії, праві, соціології, у політиці, психології, науці, історії, етиці. У всіх них він міг похвалитися оригінальністю і радикалізмом, які є небаченими серед сучасних мислителів. Завжди при цьому зберігаючи повагу до ліберальної класичної традиції і строго дотримуючись прийомів академічного дослідження. Однак його роботи пройняті полемічним жаром, неповагою до усталеного, інтелектуальна креативність у них йде рука в руку з деякою холодною аналітичною штивністю, у них часто трапляються вибухонебезпечні пропозиції, на кшталт тієї, яку він зробив у 1950 році: аби Західна Німеччина увійшла до складу Сполучених Штатів, а інші європейські країни згодом зробили те саме (передусім він мав на гадці скандинавські країни). Чи не менш полемічна його пропозиція приватизувати і довірити ринку виготовлення національної валюти — ідея, яку (як розповідає у своїх спогадах Марґарет Тетчер) її уряд готовий був запропонувати Європейській Унії через свого міністра економіки Найджела Ловсона[38]. В ім’я особистої свободи Гаєк міг обстоювати речі, які йому не подобались: наприклад, право бути гомосексуалом, не зазнаючи при цьому переслідувань і дискримінації; водночас він ніколи не зрікався деякого прагматизму: коли йшлося про вільний продаж вогнепальної зброї, він обстоював ідею, що лише перевірені особи певного інтелектуального і морального рівня можуть займатися такою торгівлею.

Та деякі з його переконань важко розділяти справжньому демократу: наприклад, те, що краще вже диктатура, що практикує ліберальну економіку, ніж демократія, яка цього не робить. Так він дійшов до крайнощів, коли за двох оказій стверджував, що за військової диктатури Піночета в Чилі було значно більше свободи, ніж при популістському і експропріаторському правлінні Альєнде, за що дістав заслужену зливу критики навіть від своїх шанувальників[39].

Починаючи із шістдесятих, після появи «The Constitution of Liberty» («Конституції свободи») у Гаєка почалися періоди депресії, які на певний час паралізували його інтелектуальну роботу. Ці занепади духу загострилися у старості, особливо тоді, коли старечі немочі не давали йому працювати.

У квітні 1947 року, скликані Гаєком, тридцять дев’ять видатних мислителів, серед яких, опріч інших авторитетних економістів та дослідників зі Сполучених Штатів та Європи, були Карл Поппер, Мілтон Фрідман, Джордж Стіглер, Людвіґ фон Мізес, Ліонел Роббінз і Моріс Алле, зібралися у швейцарському місті Веве на березі Женевського озера, де провели десять днів за виступами і дебатами. Так з’явилося «Товариство Мон Пелерін», ціллю якого було актуалізувати і захистити класичний лібералізм і чиїм першим головою був сам Гаєк. Воно матиме великий вплив в інтелектуальній і політичній сферах.

Наприкінці 1949 року Гаєк пережив особисту драму, яка негативно позначиться на його стосунках з деякими друзями, і серед них — з Ліонелом Роббіном, його найближчим другом, з яким вони разом працювали у Лондонській школі економіки. Це сталося, коли Гаєк покинув свою першу дружину, Геллу, і отримав розлучення в Арканзасі, куди переїхав, аби скористатися із чинних там законів про розлучення. Потім він знову одружився — з тією кузиною Гелене Біттерліх, в яку був закоханий в юності. Той розрив обурив декількох його друзів, серед яких був і Роббінз, який на багато років розірвав дружбу і будь-які стосунки з Гаєком; за свідченням Алана Ебенштейна, помиряться вони лише через одинадцять років — коли Ларрі, син Гаєка братиме шлюб.

Його великою працею стала «The Constitution of Liberty» («Конституція свободи», 1960 р.), яку згодом у сімдесяті роки доповнять три товсті томи «Law, Legislation and Liberty» («Право, законодавство і свобода», 1973-1979 рр.). У цих книжках з концептуальною ясністю, що опирається на енциклопедичне знання практики, пояснено, що таке ринок та майже безконечна система стосунків між людьми, які об’єднують суспільство — і суспільства між собою — для взаємного делегування своїх потреб і прагнень, їх задоволення і організації виробництва і ресурсів відповідно до цих потреб. Ніхто, навіть фон Мізес, не підсумував краще, ніж Гаєк, вигод, які в усіх сферах принесла людині ота система товарообмінів, яку ніхто не вигадав, яка зародилася й удосконалилася з волі випадку і зокрема внаслідок появи в історії людства цієї випадковості, якою є свобода.

Коли зароджується соціалістична ідея організувати суспільство згідно з наперед продуманим планом, аби покласти край експлуатації бідних багатими і замінити боротьбу класів мнимим всесвітнім братерством? Вона з’являється в той самий час, що й ідея підходити до суспільних питань із тим самим науковим методом, при допомозі якого вивчається природа — це те, що Гаєку завжди здавалося хитрим способом виправдати «конструктивізм», тобто планування, ворога свободи. Ця ідея з’явилася раніше «наукового соціалізму» Маркса та Енгельса, витвору ХІХ століття, сторіччя великих ідеологічних конструкцій, отих інтелектуальних творінь, що прагнули сформувати досконале суспільство чи, використовуючи вокабуляр тієї епохи, «створити рай на землі». У книжці, вперше опублікованій 1952 року, в якій зібрано дослідження різних років, де обговорюються те, які наукові методи годяться для вирішення суспільних питань, Гаєк показує, що насправді ідея «соціалістичного планування» своїми витоками сягає сенсімонізму і що ця доктрина є найбільш очевидним і непомильним антецедентом марксистсько-ленінського соціалізму і його невідчепної одержимості плануванням[40].

Есеї, які Гаєк присвячує графові Анрі Сен-Сімону, Оґюсту Конту, Анфантену Бартелемі-Просперу і мимохідь Шарлю Фур’є, Віктору Консідерану і П’єрові-Жозефу Прудону, тобто сенсімоністам, фур’єристам та іншим ідеологічним рухам і сектам, які конфліктували між собою, але всі прагнули переробити суспільство з ніг до голови відповідно до наперед визначених інтелектуальних моделей, являють собою жваву фреску захопливих життів, зухвалих ідеологічних фантазій і фантастичних пригод, в яких превалює переконання, що людську дійсність можна звести як інженерну споруду (пригадаймо, що Сталін хотів, аби письменники були «інженерами душ»). Сенсімонізм відкидає все, що може бути причиною розділення і нерівності між людьми: приватну власність, ринок, конкуренцію і, врешті-решт, оту свободу, яка є першопричиною нерівності, свавілля та експлуатації в капіталістичному світі. Таким чином наука і порядок прийшли б на зміну анархії й захланності в економічній сфері. Продуктивне життя було б під контролем певного центрального банку, через який держава милостиво здійснювала би владу, засновану на конкуренції її інженерів, підприємців і техніків, тогочасних інтелектуальних героїв, особливо якби вони вийшли з École Polytechnique[41], в якій сенсімоністи вбачали справжню фабрику геніїв. Трохи пізніше Маркс та Енгельс дещо зневажливо відкинуть цей, як вони його називали, «утопічний соціалізм». Гаєк показує, що та зарозуміла маячня щодо переробки суспільства, аби перетворити його з такого, що надається до вдосконалення, у досконале згідно з моделлю, що функціонуватиме як машина, однозначно походить від сенсімонівської мрії, завдяки якій відчайдушний граф вірив, що люди врешті здобудуть справжню свободу.

Лише для невігласів та його ворогів, які намагаються зобразити правду в карикатурному вигляді, аби спростувати її, ринок є виключно системою вільного товарообміну. Уся творчість Гаєка є неймовірним науковим та інтелектуальним намаганням показати, що свобода виробляти і торгувати не варта нічого — як це довели колишній Радянський Союз, колишні соціалістичні республіки Центральної Європи і меркантильні демократії Латинської Америки — без строгої та ефективної правової системи, яка б гарантувала приватну власність, дотримання угод і чесну, дієздатну судову владу, незалежну від політичної влади. Без цих базових вимог ринкова економіка є просто риторикою, за якою продовжуються побори і зловживання привілейованої меншості коштом більшості суспільства — це те, що ми, ліберали, називаємо «меркантилізмом».

Ті, хто нині наївно чи зловмисно як доказ банкрутства лібералізму висувають труднощі, що їх переживає Росія та деякі з її колишніх країн-сателітів, які перейшли від тоталітарного режиму до спроби демократії, яка проводить ринкову політику, не знають Гаєка аби читали його зле. Бо ніхто, як він, з такою наполегливістю не вказував на те, що лібералізм полягає не в тому, щоб відпустити ціни і відкрити кордони для міжнародної конкуренції, а в повному перетворенні країни, у приватизації і децентралізації на всіх рівнях і в переданні громадянському суспільству — ініціативі суверенних індивідів — суттєвих економічних рішень. А також в існуванні консенсусу щодо правил гри, які завжди дають перевагу споживачеві над виробником, виробнику над бюрократом, індивіду над державою і конкретній людині, яка живе тут і тепер, над тією абстракцією, якою тоталітаристи виправдовують усі свої безчинства: майбутнім людством.

Індивідуалізм є центральним фактором ліберальної філософії і, ясна річ, ідей Гаєка. Індивідуалізм, звісно, виражає не те романтичне бачення, згідно з яким усі великі історичні події, як і беззаперечний прогрес у наукових, культурних і соціальних сферах, є результатом подвигів виняткових індивідів — героїв, — а попросту те, що окремі люди не є всього лиш епіфеноменами колективів, до яких належать, які їх формують так, як це роблять верстати з промисловими товарами. Індивід володіє суверенітетом і, хоча частина того, чим він є, пояснюється середовищем, в якому він народжується і формується, у нього є свідомість і здатність проявляти ініціативу, які вивільняють його з тієї стадної плаценти і дозволяють йому діяти вільно, згідно з його покликанням і талантом і часто залишити слід в оточенні, якому він живе. Амбіція індивіда є тією силою, яка надає динамізму ринковій економіці, це те, що уможливлює прогрес. Тому рецепти Кейнса покласти на державу керівництво та спрямування економічного життя через планування, на думку Гаєка, притлумлюють цю «амбіцію» і призводять до глибокого дисбалансу у функціонуванні ринку.

Ця концепція випливає з ідеї свободи, яка — в самій серцевині ліберальної доктрини. Людські долі не є наперед визначені, накреслені фатумом. Індивіди і суспільства можуть виходити за рамки географічних, суспільних і культурних обмежень і своїми діями порушувати існуючий уклад, обираючи певні рішення і відкидаючи інші. І через те, що мають цю свободу дій, є відповідальними за власну долю. Усе це Гаєк чудово описує в своєму есеї, покликаному показати, що спільного є між двома мислителями, які вважалися дуже далекими один від одного: «Конт і Геґель»[42].

Дотримання закону для Гаєка є невіддільним від його віри у вільний ринок; але він завжди розрізняв — і дуже чітко пояснив це у трьох томах «Права, законодавства і свободи » — закон і законодавство: космос, спонтанний правовий порядок, і таксіс, нав’язане владою законодавство. Перше є тією формою природних законів, створених і удосконалених звичаями і традицією у відповідь на потребу створити устрій для того, аби вирішувати суперечки і запобігати хаосу і насильству у лоні суспільства; а друге, оте раціонально сплановане і схвалене парламентами і судовими колегіями правосуддя, яке іноді ламає і викривлює перше і може стати в юридичній сфері так само шкідливим, як економічне планування — те, що, за ідеєю Гаєка, завжди становить загрозу для свободи.

Найбільшим ворогом останньої є конструктивізм, фатальне прагнення — так називається остання книжка Гаєка «Fatal Conceit» («Згубна самовпевненість», 1989 р.) — організувати з будь-якого центру влади життя громади, заміняючи інституції, які постали без попередньо обдуманого плану і контролю (загальне право, космос), штучними утвореннями, призначенням яких є «раціоналізувати» виробництво, «перерозподілити» багатство, запровадити егалітаризм і уніфікувати все соціальне в ідеології, культурі чи релігії.

Сувора критика Гаєком конструктивізму не зупиняється ні перед колективізмом марксистів, ні перед державою-благодійницею соціалістів і соціал-демократів, ні перед тим, що християнський соціалізм називає «принципом поповнення нестачі», ні перед тією виродженою формою капіталізму, що нею є меркантилізм: мафіозні об’єднання політичної влади та впливових підприємців для того, аби, проституюючи ринок, розподіляти між собою дари, монополії та синекури. Насправді він не зупиняється ні перед чим. Навіть перед системою, одним з найзавзятіших сьогочасних оборонців якої був: демократією, яку впертий Гаєк в останні роки свого життя взявся ретельно досліджувати під дуже критичним поглядом, описуючи її недоліки і перекоси, одним з яких є меркантилізм, а іншим — диктатура більшості над меншістю. Ця тема спонукала його заявляти, що він побоюється за майбутнє свободи у світі саме в ті моменти, коли з падінням комуністичних режимів здавалося, що демократична система на планеті сягнула свого апогею.

Задля протидії тій монополії на владу, яку має більшість у відкритих суспільствах, і забезпечення участі меншості в управлінні державою і прийнятті рішень Гаєк придумав складну систему (яку без вагань охрестив «утопією»), що зветься демархією. У ній законодавчі збори, обрані на п’ятнадцять років громадянами віком понад сорок п’ять років, дбатимуть про фундаментальні права. І водночас парламент, схожий на ті, що існують у демократичних країнах, займатиметься поточними справами та актуальними темами.

Того єдиного разу, коли я розмовляв з Гаєком — то було в Лімі в листопаді 1979 року під час конференції на тему «Демократія і ринкова економіка», яка стала шквалом сучасності і визволення для країни, яка вже одинадцять років знемагала під військовою диктатурою, — я встиг йому сказати, що при читанні його книжок у мене іноді виникало враження, що деякі з його теорій схожі на матеріалізацію отого амбіційного мандрівного вогню: порятунку через лібералізм анархістської мрії про світ без обмеження свободи, абсолютно стихійний, з мінімумом влади і максимумом свободи, цілком і повністю збудований довкола індивіда. Він глянув на мене поблажливо й ущипливо згадав Бакуніна, до якого, звісно, не міг відчувати жодної симпатії.

А втім, у чомусь схожі патлатий дворянин ХІХ століття, котрий жив авантюрним життям і хотів розірвати усі ланцюги, що гальмують творчі імпульси людини, і методичним та ерудованим професором, який вів розмірене життя і незадовго до смерті в одному інтерв’ю стверджував: «Кожен ліберал мусить бути порушником спокою». Спільним у них була недовіра, яку обидва відчували до людського розуму, який занісся настільки, що повірив у свою здатність перебудувати суспільство, не зважаючи на спонтанно створені інституції, і безмежна віра обох в оту доньку випадку й потреби, якою є свобода, найпрекрасніше створіння, яке Захід дав цивілізації, щоб вирішити її проблеми і підштовхнути людство до нових і дерзновенних діянь.

«Згубна самовпевненість» (1989), останній есей, який Гаєк написав, коли йому було уже вісімдесят, є однією з найважливіших книжок ХХ століття, а також однією з найбільш оригінальних і революційних. Це не економічний есей, а моральний і філософський трактат, написаний мислителем зі солідною економічною підготовкою, який — як і його попередники і вчителі Адам Сміт і Джон Стюарт Мілль — ніколи не вірив, що економіка здатна самотужки розв’язати усі проблеми людства.

Центральною темою книжки є цивілізація і прогрес — те, що відрізняє людину від решти живих істот, завжди схожих між собою, в’язнів власних інстинктів чи незмінної біологічної конфігурації, не спроможних через це змінюватися.

На схилі життя, довгого життя, присвяченого вивченню, дослідженню і викладанню, Гаєк у цій книжці без приміток у простій і доступній — будь-якому, бодай трохи освіченому читачеві — манері пояснює свою концепцію того, як і чому люди впродовж своєї тисячолітньої історії змінювали середовище, в якому жили, і водночас змінювалися самі, доки не досягнули в наш час цивілізації — це слово в устах Гаєка означає свободу, законність, індивідуалізм, приватну власність, вільний ринок, людські права, співіснування і мир. Те, що цивілізацію ніхто не вигадав, що вона зароджувалася поступово і радше несподівано, було давньою ідеєю Гаєка: «Але насправді наша цивілізація значною мірою є непередбачуваним і непретензійним результатом нашого дотримання приписів закону і моралі, які ніколи не придумувалися з наперед визначеним результатом, а розросталися, бо суспільства, які поcтупово їх розвивали, за кожної нагоди брали гору над іншими групами, які дотримувалися інших правил, менш сприятливих для розвитку цивілізації»[43].

Процес, який дав змогу людині вирватися з тваринного життя її предків — печерного і племінного — і досягнути зірок і демократії, на думку Гаєка, став можливим завдяки тому, що він називає «спонтанним порядком», який виник, як свідчить його назва, в непередбачений, незапланований і некерований спосіб як рух великих суспільних об’єднань, які прагнуть дати раду своїм життєвим умовам і так знаходять певні інструменти або типи стосунків, що здатні посприяти такому переходу заради полегшення життя, яке вони ведуть.

Типовими прикладами цього «спонтанного порядку» є мова, приватна власність, гроші, торгівля і ринок. Жодна із цих інституцій не була вигадана окремою людиною, спільнотою чи культурою. Вони з’являлися в природний спосіб у різних місцях як наслідок певних умов, на які громада відповіла творчо, керуючись радше інтуїцією чи інстинктом, аніж інтелектуальними міркуваннями; і потім життєва практика їх потроху узаконювала, модифікувала або відкидала, замінюючи іншою.

Ці спонтанні порядки для Гаєка є прагматичними, але й моральними інституціями, бо завдяки їм еволюціонувала не лише матеріальна реальність, тобто умови життя, але також звичаї, спосіб поводження з ближнім, культура поведінки, етика. Іншими словами, завдяки виникненню торгівлі, угод, законності, комунікації і діалогу людина поступово де-варваризувалася, зникав звір, який у ній жив і натомість з’являвся поштивий громадянин, солідарний з іншими, схожими чи відмінними від нього. На думку Гаєка, ключовим фактором цивілізації є не розум, не знання — завжди фрагментарне, неповне і розсіяне, — а певне підпорядкування їх обох традиції, розвинутій життєвою практикою.

Звісно, не всі спонтанні порядки є благом. У тривалому процесі цивілізації люди вибирали ті інституції, які сприяли її реальному прогресу, і відмовлялися від тих, які їй шкодили. Життєва практика є добрим учителем і порадником, коли треба було робити цей вибір. А також релігії, які допомагали суспільним об’єднанням чіткіше зрозуміти позитивний чи негативний характер інституцій, створених «спонтанним порядком». Усе це, ясна річ, не беручи до уваги претензію усіх релігій виражати остаточну і неспростовну істину — щось, що призводило і далі призводить до великих кровопролить в історії. Гаєк, який називав себе агностиком, неспроможним прийняти антропоморфізм Бога, який постулює християнство, позитивну роль релігії оцінював у строго соціальних та історичних термінах.

Великим ворогом цивілізації, на думку Гаєка, є конструктивізм чи суспільна інженерія, прагнення при допомозі інтелекту створити економічну і політичну модель і потім намагатися впровадити її в реальність — те, що можна зробити лише за допомогою сили (насильство, яке переходить у диктатуру) і що зазнало фіаско в усіх випадках такої спроби. Інтелектуали, на думку Гаєка, є вродженими конструктивістами і тому великими ворогами цивілізації. (Звісно, є певні винятки з цього екстремістського переконання, починаючи з нього самого). Здебільшого вони не вірять в ринок, оту знеособлену систему, яка спаює всередині однієї спільноти індивідуальні ініціативи і створює робочі місця, багатство, можливості і в кінцевому підсумку людський прогрес. Оскільки ринок є продуктом свободи, інтелектуали часто є великими ворогами свободи. Інтелектуал переконаний у тому, що, розсудливо створюючи справедливу і рівноправну модель суспільства, її можна втілити в реальність. Звідси й успіх марксизму в середовищі інтелектуалів. Ця віра здається Гаєку «вираженням інтелектуальної зарозумілості, що є супротивною інтелектуальній скромності, яка становить суть справжнього лібералізму, який з повагою ставиться до тих стихійних сил, за допомогою яких індивіди створюють важливіші речі, ніж ті, які могли б створити умисно»[44]. Практичним результатом цієї віри є соціалізм (який Гаєк ототожнює з економічним плануванням і державним дирижизмом) — система, для утвердження якої потрібно скасувати свободу, приватну власність, дотримання угод, незалежність правосуддя і обмежити вільну особисту ініціативу. Результатом є продуктивна неефективність, корупція і деспотизм.

Гаєкова ідея цивілізації після його смерті суттєво розмилася. Ідеї, які, на його думку, виконували таку важливу роль у житті вільних націй, значною мірою втратили своє значення, і в сучасному світі на перший план, який раніше займали вони, вийшли образи. У певному сенсі на зміну книжкам як основному джерелу знань та інформації для того, що називається громадськістю, прийшли екрани.

З іншого боку, Гаєк навіть не міг уявити собі, що явище корупції пошириться настільки, що проникне у лоно певних інституцій, які через це значною мірою втратили той авторитет, який посідали раніше. Як це має місце у випадку правосуддя, яке багато де є схильним до корупції за допомогою грошей чи через вплив органів влади.

Це позначилося також на бізнесі — як державному, так і приватному, — і на функціонуванні ринку, який відчув на собі негативний вплив не лише державного інтервенціонізму, але й часто-густо торгівлі зв’язками, яка сприяє певним підприємствам чи приватним особам через наявні у них політичні чи економічні можливості.

Суспільна мораль, якій Гаєк надає такого значення, також повсюдно дала тріщину через прагнення наживи, яке первує над усіма цінностями і спонукає багато підприємств і приватних осіб до нечесної гри з порушенням правил, які регламентують вільну конкуренцію.

Велика фінансова криза наших днів стала драматичним вираженням цього відхилення від Гаєкових ідей та цінностей.

Основні ідеї книжки «Шлях до рабства», ще одного великого виступу на захист свободи в ХХ столітті, яка вийшла друком 1944 року, Гаєк сповідував від 1933 року, що випливає з наукової доповіді, яку він пише того року з приводу приходу до влади в Німеччині нацистів. Полягають вони в обстоюванні думки, що попри взаємний антагонізм комунізм і нацизм мають спільний знаменник: колективізм. Тобто ненависть до індивідуалізму і ліберального мислення, заснованого на повазі до приватної власності, до співіснування ідей і різних вірувань у лоні демократичного суспільства, до вільного підприємництва, до ринкової економіки і політичної свободи.

На думку Гаєка, лише індивідуалізм, приватна власність і ринковий капіталізм гарантують політичну свободу. Протилежне рано чи пізно приведе до економічного краху, диктатури і тоталітаризму. Ідея про те, що між комунізмом, соціалізмом і нацизмом існує фундаментальна тотожність, була революційною, коли Гаєк вперше її окреслив 1933 року. Він помилився, не надавши значення, яке у випадку нацизму мали націоналізм і расизм, божевільна віра в те, що арійська раса є вищою за інші і тому може панувати над усіма решта. У цьому полягала суттєва відмінність від комуністичного колективізму, який обстоював «пролетарський інтернаціоналізм», не спонукав до теоретичних розумувань щодо мнимої арійської расової зверхності, не дискримінував євреїв як нижчу расу і не намагався їх знищити.

Критика Гаєком планування через те, що воно є, по-перше, приреченою на провал спробою економічного контролю суспільства, а по-друге — процесом, який неминуче веде до зникнення свобод і встановлення диктатури, позначена глибокою прозорливістю. Незвична своєю радикальністю, вона логічно випливає з його невіри у великі раціональні побудови, що мають на меті трансформацію суспільства, і з його захисту «спонтанних порядків», як-от вільного ринку і режиму конкуренції, які, на його думку, привели в рух процес модернізації Заходу.

Гаєк дуже проникливо підмічає, як у західних демократіях ідея економічного планування прокладала собі шлях, і при цьому ті, хто нею надихнувся, не розуміли, що її політичні наслідки рано чи пізно виллються в урізання свобод у всіх сферах: не лише економічній, а й політичній, культурній, особистій. Тому ця книжка адресована «соціалістам усіх партій», тобто тим, хто, вважаючи себе антагоністами соціалістів, приймають інтервенціоністську економічну політику, яка рано чи пізно може зруйнувати демократію. Як приклад Гаєк наводить випадок Г. Дж. Веллса, який заявляв про себе як про рішучого оборонця економічного планування і водночас писав книжку на захист людських прав: «Особистим правам, які містер Веллс сподівається врятувати, — застерігає Гаєк, — неминуче ставатиме на заваді планування, якого він прагне». Протилежним прикладом є випадок Макса Істмана, колишнього апологета комунізму та СРСР, який, відвідавши цю країну і побачивши різницю між колективістською утопією і реальністю, зрозумів, що «приватна власність» дала людині «свободу і рівність, яку Маркс сподівався зробити безмежною, ліквідувавши цю інституцію».

До тез Гаєка треба зробити деякі уточнення. Правова держава, яку він обстоює, послуговуючись обґрунтованими доводами, є легкою формою планування, бо спрямовує суспільну та економічну діяльність у конкретному напрямі і встановлює для неї певні межі. Такий тип планування — законність — є необхідним, ясна річ, за умови, що поважатиметься приватна власність, вільна конкуренція і зведеться до мінімуму державне втручання, необхідне для забезпечення безпеки громадян і їх мирного співіснування. Цей «необхідний мінімум» у різних країнах і в різні епохи різниться.

Тема, яку Гаєк не піднімає ні в цьому, ні в жодному іншому зі своїх есеїв, принаймні з тією серйозністю, якої це питання набуло в наші дні, є корупція. Йдеться про одне з явищ, які найбільше ослаблюють правову державу і загалом функціонування демократії; а також, ясна річ, вільний ринок. Надмірне зростання держави, без сумніву, сприяє корупції, однак у наші дні основна причина, через яку вона набула такого розмаху — і це характерно для розвинутих країн і тих, що розвиваються, демократичних чи авторитарних, — то крах моральних цінностей, базованих на релігії чи світських, які в минулому зміцнювали законність, а нині є такими слабкими і куцими, що замість того, аби стримувати корупцію, схиляють до порушення законів через захланність. Остання фінансова криза, яка потрясла Сполучені Штати та Європу у 2008 році, значною мірою є наслідком цього прагнення наживи, яка підштовхнула банки та підприємства до грубих порушень закону. Перші прискорили колапс економік, другі розвалилися і їх треба було рятувати за кошт держави, тобто за гроші їхніх жертв. Що завдало колосального удару капіталізмові та ринковій економіці і повернуло трохи життєвої сили колективізму, який, здавалося, конав. Саме тому варто нагадати давню ідею основоположників ліберального мислення, наприклад, Адама Сміта, що без міцних моральних засад лібералізм не працює.

Як у «Шляху до рабства», так і в інших своїх есеях, Гаєк вживає слово «соціалізм» у значенні, яке можна сплутати зі значенням слова «комунізм»: поняття, що означає колективізм, економічний дирижизм чи планування, зникнення свобод і політичного плюралізму, тоталітаризм. Чому він ніколи не проводив різницю між отим марксистсько-ленінським соціалізмом і демократичним соціалізмом, який, в числі інших, практикували англійські лейбористи? І який він міг бачити зблизька, оскільки багато років жив в Англії, де якраз і написав цю книжку в роки Другої світової війни.

Причина цього проста і пояснена в книжці «Шлях до рабства». Гаєк вважав — і це одна з його великих помилок, — що розрізнення між тоталітарним і демократичним соціалізмом є ілюзією, чимось тимчасовим і позірним, що на практиці поступово згладиться на користь першого. На його думку, будь-який соціалізм, запустивши планову економіку, покінчивши з конкуренцією і приватною власністю, автоматично впроваджує механізм, який рано чи пізно ліквідує політичний плюралізм і свободи, хочуть цього планувальники чи ні.

Чи помилковим було таке його судження? Якщо уряд кладе край конкуренції в царині економіки і не допускає і цій сфері іншої альтернативи, то рано чи пізно йому доведеться вдатися до примусу, насадити свою політику попри критику, якої вона може заслуговувати, як це сталося в Радянському Союзі. Сумнівів у цьому бути не може. Але Гаєк не взяв до уваги те, що значний прошарок соціалістів — саме ті, хто хотіли зберегти свободи і тому дистанціювалися від комуністів — відмовився від економічного планування і вирішив дотримуватись правил ринку, конкуренції, поважати приватну власність, намагаючись добитися рівності радше через перерозподіл, фіскальні заходи і такі інституції соціального спрямування як медичне страхування і субсидії. Так зробили шведські соціалісти і загалом європейські соціал-демократичні партії. Бо й справді, у багатьох західних країнах цей демократичний соціалізм саме такий, бо вже не є соціалізмом у традиційному значенні цього слова і є значно ближчим до лібералізму, ніж до марксизму. Однак те, що Гаєк на це не вказує і безжально критикує за планування всіх соціалістів без розбору, може створити про нього помилкове враження як про фанатика, яким він насправді ніколи не був.

Книжка «Гаєк про Гаєка» (1994) чудово демонструє розмаїття існуючих думок щодо економічних тем серед самих лібералів. І пояснює, чому ця доктрина є несумісною з будь-яким догматизмом і сектантством.

Панує ідея, що Гаєк, Мізес і Фрідман є трьома ліберальними економістами, і без сумніву, вони ними є. Та це означає лише те, що знайшлося більше речей, які їх об’єднують, аніж роз’єднують. Але їхні розходження теж важливі, і саме Гаєк унаочнив їх із характерною для нього і часом страхітливою відвертістю.

Він дуже захоплювався Людвіґом фон Мізесом (1881-1973), з яким замолоду працював у Відні, невдовзі після того, як одержав диплом. Як я вже згадував, він каже про Мізеса, що той «ймовірно, є людиною, від якої я найбільше навчився», попри те, що Мізес ніколи не був його викладачем. У 1921 році Мізес дав йому рекомендацію на посаду в австрійському уряді, і наступні вісім років вони були дуже близькими. Гаєк визнає, що Мізес покладав на нього обов’язки, які мав би доручати більш досвідченим людям, ніж він. Крім того, Гаєк відвідував знаменитий семінар (Privatseminar), який Мізес із 1920 року двічі на місяць проводив у власному віденському офісі. Вони збиралися о сьомій вечора у просторому приміщенні, яке вміщало від двадцяти до двадцяти двох слухачів. Говорили про економіку, філософію, соціологію, логіку та «епістемологію науки про людські вчинки». І поки вони це робили, фон Мізес роздавав присутнім шоколадки. Усі приходили добровільно як учні і зрештою ставали його друзями. О десятій вечора вони йшли вечеряти в італійський ресторан, а потім дехто аж до ранку дискутував у кав’ярні Кюстлера[45]. Мізесова допомога Гаєку була вирішальною при заснуванні задуманого ним «Австрійського інституту вивчення ділових циклів», де Гаєкова дружина також знайшла роботу.

Гаєк вказує, що їхні розходження стали явними у 1937 році, коли він опублікував статтю «The Economics of Knowledge», намагаючись переконати Мізеса, що той помиляється, коли стверджує, що markt theorie є пріоритетом. Пріоритетною, каже Гаєк, є «логіка індивідуальної дії». І додає, що хоча Мізес зазвичай сприймав у штики критику своїх учнів, він так і не зізнався, що ознайомився з критичними зауваженнями Гаєка, зробленими щодо нього в тій статті.

Гаєк додає, що хоча він був таким самим агностиком, як Мізес, однак вірив, що ліберальне мислення не було б можливим, якби базувалося лише на інтелектуальному зусиллі, без «моральної традиції» (тобто релігійної і, поза сумнівом, християнської).

З іншого боку, він ставить Мізесу за карб його «утилітаризм», строгий раціоналізм, віру в те, що все можна «розв’язати так, як нам хочеться» («arrange according to our pleasure»). А далі стверджує, що «строгий раціоналіст» помиляється так само, як соціаліст.

Щодо Мілтона Фрідмана (який був на кілька років молодший за Гаєка, бо народився у 1912 році), він каже, що вони були «однодумцями у всьому, крім монетарної політики». І докоряє йому за те, що з погляду методології той є «логічним позитивістом». Гаєк визнає за ним чудові здібності тлумача. І шкодує, що не здійснив глибокого критичного аналізу «Essays in Positive Economics» Фрідмана, які здаються йому «небезпечною книжкою» («Гаєк про Гаєка», с. 144-145). Фрідман відплатив йому такою самою монетою. Розмовляючи з біографом Гаєка Аланом Ебштейном, сказав, що був великим шанувальником Гаєка у всьому «крім економіки» і хоча й вірить, що «Шлях до рабства» є «однією з великих книжок нашого часу», Гаєкова теорія капіталу, викладена в «Prices and Production», здається йому «нечитабельною»[46].

Хіба це не переконливий доказ того, що лібералізм є широкою доктриною з різними течіями, а також того, що ліберали, хоч якими б мудрими були, також люди, схильні до заздрощів, образливості, марнославства, як і решта смертних?

У «Шляху до рабства» Гаєк педалює одну з тем, які — з новими нюансами і уточненнями — знову і знову з’являтимуться у багатьох його майбутніх есеях: як, керуючись найкращими на світі намірами, чимало демократичних урядів і політичних партій, які, як вони гадають, стоять на антиавторитарних позиціях, через невігластво розхитують економічні підвалини, на яких тримається відкрите суспільство. Цей інтервенціонізм в економіці претендує бути помірним і одержати морально справедливі результати: згладити ексцеси ринку, створити рівність можливостей, яка б дала бідним такі самі переваги, які мають багаті, завадити появі таких надмірних економічних нерівностей, які призводять до спалахів суспільного насильства, і передусім забезпечити гарантовану зайнятість чи винагороду власне працівників. В ім’я цієї гарантії в багатьох країнах було виправдане державне втручання в економічне життя, яке поступово скорочувало свободу, доки подекуди не знищило її. На думку Гаєка, державний інтервенціонізм має власну динаміку, яка, коли її запустити, не може ні спинитися, ні дати задній хід і змушує планувальника збільшувати своє втручання у вільний товарообмін, доки йому не буде покладено край, і замінити його системою, в якій держава врешті-решт фіксує ціни на товари, виробляючи їх, торгуючи ними, і навіть кількість працівників, на яку мусить розраховувати кожна галузь промисловості. Таким чином свобода в економічній царині потроху випаровується, доки не зникне повністю. Її зникнення, висновує Гаєк, є початком кінця всіх інших свобод, зловісним шляхом до авторитаризму. Саме це і сталося, стверджує він, 1933 року, коли до влади в Німеччині прийшов Гітлер: демократія вже була значною мірою підточена державним втручанням в економічне життя і бракувало тільки політичного штурхана.

Інший фактор, якого Гаєк не міг враховувати у своїй завзятій боротьбі проти державного інтервенціонізму в розвиток суспільства і життя громадян, є тероризм. Хоча існував він з прадавніх часів, та в нашу епоху зріс настільки і призвів до таких катаклізмів, як ті, що сталися в останні роки в Нью-Йорку, Парижі, Мадриді, Брюсселі і Барселоні, що в сучасних суспільствах загострилося відчуття небезпеки і страх перед новим апокаліпсисом, розв’язаним фанатичним ісламізмом. Це змушує громадян звернути погляд на державу, в якій вони вбачають єдину інституцію, здатну захистити суспільний загал від цієї небезпеки, і через це не сприймати в штики «велику» державу і навіть схвалювати, як ознаку прагнення захистити своїх громадян, державне втручання в життя загалом, включно з економікою.

Одним з найблискучіших розділів «Шляху до рабства» є одинадцятий: «Кінець правди». Він присвячений не економіці, а політиці і філософії. Йдеться у ньому про ключову роль брехні і те, як вона стає правдою в тоталітарних режимах. Виходить він з основоположної відмінності між диктаторськими і тоталітарними урядами; перших цікавить здійснення авторитарної влади — лише здійснювати її (і часто красти); натомість для других, хоча вони також часто-густо крадуть, важливими є ідеї, які вони вважають абсолютними істинами і тому з усіх сил намагаються вбити їх в голови публіці. В який спосіб? За допомогою пропаганди переконуючи її, що ці ідеї є її власними, такими, яких народ завжди прагнув, хоч не цілком це розумів, чимось, що режим, завдяки своїй педагогічній наполегливості, зараз допоможе йому чітко зрозуміти. І спростувати їх буде важко, позаяк усі ідеї, супротивні тим, якими жонглює режим, щоб виправдати свою політику, будуть під забороною, їх не дозволятимуть висловлювати, цензуруватимуть у мас-медіа, викорінюватимуть з усіх педагогічних планів, засуджуватимуть в університетських аудиторіях, книжках, журналах, газетах, на радіо і телебаченні. Таким чином офіційна «істина» — марксизму-ленінізму, націонал-соціалізму, фашизму, маоїзму, джихадизму — буде возвеличуватись, стане чимось важливішим, ніж просто ідея: культурною атмосферою, повітрям, яке вдихається через усі дисципліни і знання, прозирає в науках, техніках, мистецтвах і літературі. Ідеологія і релігія таким чином стають аверсом і реверсом однієї медалі; знання перетворюється на акт віри, як теологія. На думку Гаєка, таким є наслідок планування. Останнє ніколи не може обмежитися визначенням економічної політики; внутрішня динаміка змушує його розширювати свій вплив, контролювати і спрямовувати всі суспільні дії, включно з інтелектуальною сферою, ідеями. Наслідком цього є не лише економічна катастрофа, але також перекручення і глибоке спотворення істини; остання перестає бути чимось незалежним, наслідком наукового чи інтелектуального дослідження, а стає сфабрикованою істиною — у більшості випадків брехнею, виданою за правду через політичні мотиви тих, хто контролює владу, — розповсюдженою державними відомствами, чимось, що просочує всі дисципліни, включно з такими абстрактними, як математика чи метафізика. На цю тему Гаєк має безапеляційне судження: «У будь-якому суспільстві свобода думки, ймовірно, матиме конкретне значення лише для незначної меншості. Та це не означає, що хтось має компетенцію чи повноваження добирати тих, за ким збережено цю свободу. І, звісно, це не дає жодній групі людей підстав претендувати на право визначати, що люди повинні думати і в що вірити» (с. 203).

Найважливішу книжку Гаєка, «Конституцію свободи» (1960), до якої варто додати три томи «Права, законодавства і свободи» (1973-1979 рр.), бо вони є чимось на кшталт її доповнення, читати нелегко. Гаєк як есеїст — скрупульозний та переконливий, однак його інтелектуальному генію бракувало грації та елегантності викладу, який є важким і дещо штивним; іноді, як-от у цьому надзвичайному трактаті, він плутався в своїх поясненнях, що утруднює розуміння його ідей. (Однією з причин цього, поза сумнівом, є те, що його рідною мовою була німецька, а багато його книжок, як і «Конституція свободи», написані англійською). Його доводи часто перериваються громіздкими примітками, через які губиться нитка основного дискурсу. Економічна культура Гаєка, напрочуд солідна, часто змушує його впадати в таку крайню ученість, де загальні ідеї губляться в дрібницях, як це часто буває з великими ерудитами. Та попри все ця книжка є шедевром, однією з інтелектуальних опор ХХ століття, конче потрібною для розуміння культури свободи.

Напруження, якого вимагало написання цієї книжки було, либонь, величезним; настільки, що після її завершення накопичена втома, а також, поза сумнівом, стрес, який він пережив, покинувши курити, ввергли його в депресію, яка триватиме близько року (1960-1961); згодом він жартома казатиме, що пробував вийти з цього душевного стану, почавши курити люльку. Однак вдалось йому це лише згодом, коли він навчився заміняти цигарку нюхальним тютюном.

«Конституція свободи» за початковим задумом її автора мала бути дослідженням появи свободи — початку цивілізації — в житті Заходу і того, як ця свобода поступово зміцнювалася через традиції, звичаї і закони, доки нею не просякли всі сфери суспільного життя: економіка, політика, культура, релігія, родина, робота, суверенний індивід, приватне і публічне. Звісно, книжка також і про це. Однак виявилося, що вона передусім про те, що викладено в її другій частині, що має назву «Freedom in the Welfare State»: як зменшилась ця свобода і зросло державне втручання в наш час із виникненням держави-благодійниці. Гаєк майже завжди наводить приклади із життя Великої Британії, хоча часто посилається також на Німеччину і Сполучені Штати. Книжка, опираючись на численні документи і солідні доводи, ретельно досліджує, як відповідальність індивіда було відчужено все більшим етатизмом і колективізмом, що скоротило його простір свободи і збільшило можливості держави приймати рішення щодо питань, які за самою своєю суттю стосуються особистого життя. Таке «одержавлення» у вільних країнах здійснюється дискретно, іноді непомітно і часто — зі згоди індивідів, в яких відчужують ці простори особистої свободи, котрі вважають оті «згубні для свободи» заходи корисними чи виправданими з погляду моралі. Гаєк ретельно аналізує всі сфери, де в сучасному житті відбувається це поступове одержавлення: у тому, що стосується роботи, охорони здоров’я, монетарної політики, освіти, житла, сільського господарства тощо.

Соціальне забезпечення і медичне страхування, — послуги, які свого часу були приватними, а зараз у всьому світі щораз більше стають державними пільгами, — типовий доказ того, що найкращі наміри іноді створюють проблеми, вирішити які неможливо: наприклад, фінансування цих послуг часто є недоступним для самих цих урядів. А подекуди такі заходи, як прогресивний податок — progressive taxation, — який впроваджується з наміром виправити надмірну нерівність і стимулювати рівність можливостей, дають цілком протилежні наслідки, притлумлюючи інвестиції і ділову креативність, знищуючи конкуренцію і відчиняючи двері контролю в економічному житті, який збіднює державу і ввергає її етатичний летаргійний стан.

У ще в одному з найбільш прозорливих і блискучих розділів цієї книжки, XXI, який називається «The Monetary Framework», Гаєк торкається теми негативних явищ інфляції та дефляції (перше є шкідливішим, ніж друге) і наявних у держави обмежених у вільному суспільстві можливостей боротися з ними через центральний банк. Він пояснює, що ті, хто, наприклад, пропонують інфляційну політику, стверджуючи, що з її допомогою можна добитися повної зайнятості, майже завжди є тими, хто хоче більшого контролю держави над економічним життям: «Ті, хто хотів би зберегти свободу, мусять однак визнати, що інфляція, ймовірно, є найважливішим окремим фактором у тому порочному колі, в якому певні дії уряду тягнуть за собою необхідність більшого державного контролю»[47].

У «Конституції свободи» Гаєк пояснює і обстоює нерівність, спростовуючи давнє демократичне переконання у тому, що «всі люди народжуються рівними». Це аж ніяк не означає, що він пропонує дискримінувати людей: навпаки, він категорично наполягає на необхідності того, аби всі люди «були рівними перед законом». Але, на думку Гаєка, саме ця «рівність перед законом» спричиняє появу тих відмінностей між людьми, які виникають через неоднакові в них талант, амбіції, працездатність, винахідливість, уяву, професійну підготовку тощо. Усі ці відмінності у вільному суспільстві означають різну участь у виробництві і прибутках, що їх забезпечує суспільству індивідуальна праця. Якщо різний рівень доходу відповідає цьому нерівному внеску у виробництво, це ніяк не порушує принцип рівності перед законом, а лише винагороджує у безсторонній і справедливий спосіб різні внески.

З іншого боку, нерівність, яка виникає із цієї системи, є важливим стимулом для суспільства в цілому й окремих індивідів, позаяк встановлює певні еталони чи рекорди, з якими можна змагатися, перевершуючи самого себе.

Гаєк говорить про країни, що розвиваються, і додає: на їхнє щастя, західні держави завдяки своїй системі добились успіху й прогресу, тож тепер у них є взірець для наслідування, а ще країни першого світу можуть допомогти їм у їхній боротьбі за прогрес. Було б значно гірше, якби прогрес Заходу був обмежений і зійшов нанівець через розподільчу і зрівняльну справедливість, яка б гальмувала його економічний розвиток, змушуючи розподіляти своє багатство. Розподілення поміж бідними не приносить багатства нікому, а лише сприяє повсюдному поширенню бідності. Свобода, каже Гаєк, є невіддільною від деякої нерівності. І варто уточнити, що для того, аби вона була етично прийнятною, ця нерівність мусила б лише відображати ту неоднаковість докладених талантів і зусиль і в жодному разі не бути наслідком привілею, якоїсь форми дискримінації чи несправедливості.

Гаєк у цій книжці не завжди виказує абсолютну впевненість, з якою висловлює свої думки і твердження щодо багатьох питань. Одним з таких винятків є державна освіта (розділ XXIV). Спочатку він приймає ідею існування державної освіти, доступної учням з тих суспільних прошарків, які без неї не мали б доступу до доброї професійної підготовки, яка згодом дасть їм змогу працювати, заробляти собі на прожиток, розвиватися і робити внесок у загальне благо. Однак він зауважує, що важко знайти систему, яка б гарантувала цю рівність можливостей завдяки державній освіті високого рівня, аби це не давало державі права встановлювати єдину модель освіти і вона не плутала справедливий принцип рівності можливостей з рівністю, яка в довільний спосіб гомогенізує суспільство загалом і перешкоджає вільному розвитку індивідів відповідно до їхніх власних сильних сторін і зусиль. В ідеалі відмінності мають бути наслідком не привілеїв, а праці і креативності кожного в системі вільної конкуренції. Гаєк описує труднощі і суперечності створення шкіл та інститутів для «інтелектуальної еліти», обдарованих студентів без запровадження невиправданих пільг і мимовільного сприяння передчасному класовому розшаруванню, коли неможливо знайти розв’язання цієї дилеми.

Щось схоже відбувається і щодо наукових досліджень і науково-технічних інститутів, створених чи субсидованих державою. Про що він каже лиш одне: найважливішим є те, аби в них не було єдиного нав’язаного критерію, а дослідникам гарантувалася свобода, яка уможливить різні і суперечливі ідеологічні орієнтації. З певними обмеженнями, певна річ, як-от наприклад, це: «Tolerance should not include the advocacy of intolerance» («Толерантність не має поширюватись на право пропагувати нетолерантність»). І додає, що саме тому він вважає: університети не мали би брати на постійну роботу викладачів-комуністів — щось, що є несумісним зі свободою ринку, яку обстоює Гаєк, — але якщо їх беруть, то треба поважати і те, що вони викладають, і їхню ідеологічну орієнтацію.

Як завершальний акорд «Конституції свободи» виступає есей під назвою «Why I Am Not a Conservative» («Чому я не є консерватором»), який я прочитав у 1957 році, в десяту річницю Товариства Мон Пелерін. У ньому Гаєк пояснює різницю між лібералом і консерватором, що є доконечно потрібним у наш час, коли ліві зазвичай їх вперто плутають. Це капітальний текст, в якому чітко вказано, якою є ідеологічна, моральна і громадянська лінія, яка — попри те, що в них багато спільного — суттєво різнить лібералізм із консерватизмом. І в чому частенько збігаються — хоча перебувають на протилежних кінцях політичного спектру — консерватори й соціалісти, які вважаються непримиренними супротивниками.

За словами Гаєка, консерватор не пропонує альтернативи напряму, в якому рухається світ, тоді як для ліберала найголовнішим є те, куди ми прямуємо.

Програма консерватора продиктована страхом перед змінами і невідомим, його природною схильністю до «авторитетів» і тим, що зазвичай він страждає на повне нерозуміння того, які сили керують економікою. Він схильний терпимо ставитися до утисків і свавілля влади, яку може навіть виправдовувати, якщо вважає, що та, застосовуючи насильство, досягає «благих цілей». У цьому й полягає нездоланна прірва між ним і лібералом, для якого «ні моральні, ні релігійні ідеали ніколи не служать виправданням утисків» — ті ідеали, в які вірять, як соціалісти, так і консерватори. Крім того, останні зазвичай покладають на «демократію» відповідальність за всі суспільні негаразди. Та з іншого боку, на відміну від лібералів, переконаних, що ідеї спроможні змінити історію, консерватори, «в яких руки зв’язані ідеями, успадкованими від минулого», вбачають у самій ідеї змін і реформ загрозу для своїх суспільних ідеалів. Через це консерватори часто є обскурантистами, тобто ретроградами в матерії політики. Також вони зазвичай є націоналістами і не розуміють, що ідеї, які змінюють цивілізацію, не знають кордонів і є однаково цінними в різних культурах і географічних широтах. Консерватору важко зрозуміти різницю, яку бачать ліберали між націоналізмом і патріотизмом, для нього обидві ці речі ідентичні. Для ліберала ні. Бо той вважає патріотизм добротворним почуттям, почуттям солідарності й любові до землі, на якій він народився, до своїх предків, до мови, якою він розмовляє, до історії свого народу, це щось цілком здорове і законне, тоді як націоналізм — негативна пристрасть, зловороже утвердження і обстоювання свого проти чужого, наче національне саме по собі є цінністю, чимось вищим — це ідея, яка стає джерелом расизму, дискримінації та інтелектуальної обмеженості.

Ліберали і консерватори поділяють певний сумнів щодо розуму і раціонального мислення; ліберал усвідомлює: «в нас немає усіх відповідей» і що немає впевненості в тому, що відповіді, які ми отримаємо, завжди будуть найбільш правильними і точними, і навіть у тому, що ми зможемо знайти всі відповіді на запитання, які ставимо перед собою щодо стількох речей у стількох сферах. Консерватори зазвичай твердо впевнені у всьому — це те, що не дає їм сумніватися у самих собі. А на думку Гаєка, (як і Карла Поппера), постійний сумнів і самокритика потрібні для розвитку пізнання у всіх галузях знань.

Ліберал здебільшого є «скептиком», який вважає умовними навіть ті істини, котрі для нього найдорожчі. Це скептичне ставлення до власного є якраз тим, що дозволяє йому бути толерантним і миритися з переконаннями і віруваннями інших, навіть якщо вони дуже відрізняються від його власних. Цей дух відкритості, здатний змінити і подолати власні переконання, — рідкісний і часто незрозумілий для тих, хто — як значна частина консерваторів — вважає, що осягнув абсолютні істини, які є невразливими до будь-якого оспорювання чи критики.

Консерватори зазвичай ототожнюються з релігією, тоді як багато лібералів — агностики. Та це не означає, що ліберали вороже налаштовані до релігії. Багато з них є практикуючими вірянами, яким був Адам Сміт, батько лібералізму. Просто вони вважають, що духовне і земне то різні сфери і що треба підтримувати цю обопільну незалежність, бо коли обидві змішуються в одне, зазвичай вибухає насильство, як свідчить історія всіх релігій і останнім часом підтверджує екстремістський ісламізм і його колективні вбивства. Тому — на відміну від консерваторів, які гадають, що істинну релігію можна нав’язати язичникам навіть за допомогою сили, — ліберали воліють не віддавати перевагу одній релігії перед іншими в соціальному та економічному сенсі і передусім заперечують те, що релігія може насаджуватись комусь силою. У книжці «Гаєк про Гаєка. Автобіографічний діалог» (1994), виданій Stephen Kresge y «Leif Wenar», відтворене інтерв’ю, ймовірно, записане вже перед смертю, в якому Гаєк каже, що «нещодавно» відкрив для себе, що його більше приваблює буддизм, ніж «монотеїстичні релігії Заходу», бо останні є «страшенно нетерпимими». І що йому здається «чудовим» те, що в Японії люди можуть бути одночасно синтоїстами і буддистами[48].

Гаєк визнає, що слово «ліберал» у наші дні означає різні речі — наприклад, у Сполучених Штатах воно змінило значення і стало означати заледве не «радикал» і навіть «соціаліст», — та він не зумів знайти іншого, яке б могло його замінити. І з гумором додає, що термін «віґ», хоча і досить точний, був би занадто неактуальним. Проте зміст цього слова є дуже ясним, коли його вживають такі інтелектуали, як він, хто всією своєю творчістю якнайрішучіше докладався до того, аби надати лібералізму точного значення і встановити для нього чіткі межі.