Поклик племені

Реймон Арон (1905–1983)

То був низенький і носатий чоловік із великими вухами, синіми очима і меланхолійним поглядом, напрочуд ввічливий. Народився він у світській єврейській родині, інтегрованій і доволі заможній; дитинство провів у Версалі, в домі з тенісним кортом — у цій грі він в юні роки досягнув певних успіхів, доки інтелектуальне покликання не віддалило його від спорту. Але він продовжував захоплюватися регбі, хоча лише по телевізору. В École Normale[81], де навчався в двадцяті роки, він отримував найкращі оцінки на своєму курсі, але був настільки скромним і стриманим у дискусіях, що його друг та однокашник Жан-Поль Сартр якось дорікнув йому: «Mon petit camarade, pourquoi as-tu si peur de déconner?» («Братчику, чому ти так боїшся ляпнути дурницю?») Сартр ніколи цього не боявся і впродовж свого життя часто їх ляпав — з усією силою розуму, який маскував під істину найгірші софізми. Натомість Реймон Арон залишався таким до завершення свого плідного життя, яке скінчилося наприкінці вересня 1983 року в паризькому Палаці правосуддя, куди він прийшов захищати свого друга Бертрана де Жувенеля в суді за наклеп і висловлював свою думку так само розважливо і поштиво, як робив це завжди, за винятком, можливо, періоду студентської революції в травні 1968 року — то були єдині події, які так його розлютили, що навіть вивели з себе.

Ще дуже молодим він зацікавився німецькою філософією, вивчив німецьку мову і в 1930 році, завершивши навчання в École Normale, вирушив на батьківщину Гете. Кілька років працював лектором у Кельні, а згодом — ще два роки в Französische Akademiker-Haus[82] у Берліні. Там він перебував і 1932 року, коли Гітлер здобув електоральний тріумф. Невдовзі по тому Арону разом з його другом істориком Голо Манном довелося стати свідками аутодафе, в якому нацисти перед Університетом Гумбольдта спалили тисячі «дегенеративних» книжок. Ці травматичні політичні події не завадили йому в його інтелектуальній праці, результатом якої після його повернення в Париж стали дві ключові для філософії і соціології книжки, які познайомили Францію з такими мислителями, як Дільтей, Зіммель, Гуссерль, Гайдеґґер і Макс Вебер: «Essai sur une théorie de l’histoire dans l’Allemagne contemporaine» та його докторська дисертація «Introduction á la philosophie de l’histoire» (обидві вийшли 1938 року).

Він був доволі екстравагантним мислителем у французькій культурній традиції, яка обожнює крайнощі: ліберал і поміркований, поборник тієї англосаксонської політичної чесноти — здорового глузду, симпатичний скептик, який не надто успішно, але мудро й чітко понад півсторіччя у книжках, статтях і лекціях — з кафедри і в газетах — обстоював ліберальну демократію супроти диктатури, толерантність супроти догм, капіталізм супроти соціалізму і прагматизм супроти утопії. В епоху, яка захоплювалася крайнощами, іконоборством і зухвальством, розсудливість і вихованість Реймона Арона були настільки неефектними, так суперечили круговерті шалених модних течій, що навіть дехто з його шанувальників, схоже, потай погоджувався з тим злостивим висловом, сформульованим кимось у шістдесяті роки, згідно з яким «краще помилятись із Сартром, аніж мати рацію з Ароном». У п’ятдесяті й шістдесяті роки посеред інтелектуального сум’яття Франції, де ліві мали монополію в культурному житті, Реймон Арон був таким собі внутрішнім вигнанцем у власній країні; згодом, починаючи зі сімдесятих, коли його аналіз і прогнози щодо комунізму, СРСР і його країн-сателітів справдився, його признали і його праця «Memoires» (1983) навіть здобула майже загальновизнаний успіх. Але минущий. Хоча це визнання його, мабуть, потішило, він цього не виявив: був надто зосереджений на написанні свого останнього шедевру — двох грубих томів «Penser la guerre: Clausewitz» (1976).

Він був безпристрасним інтелектуалом, з проникливим, хоча й не блискучим інтелектом, холодною й чіткою прозою, здатним спокійно розмірковувати на найбільш злободенні теми і коментувати сучасність з такою ж ясністю і стриманістю, з якими розповідав із кафедри в Сорбонні про індустріальне суспільство чи своїх вчителів Монтеск’є і Токвіля. Та іноді міг бути магом іронії та сарказму, як-от на своїй лекції з нагоди 150-річчя народження Маркса, яку він виголосив в ЮНЕСКО у сам розпал Травневої революції 1968 року, де сказав, що берлінські студенти готували мирне суспільство марксистського майбутнього, «проганяючи своїх викладачів». Єдине, що його зазвичай діймало, як і пана Теста у Валері, — це bêtisse чи людська тупість. Якось, коментуючи популістську демагогію руху Пужада, він написав: «Quand ça devient trôp bête, je cesse de comprendre» («Коли дурості стає надто багато, я перестаю розуміти»)[83].

Разом з ним не стало одного з останніх великих європейських інтелектуалів й одного з найдоступніших профанам, мораліста, філософа й соціолога найвищого рівня, який водночас займався журналістикою і мав талант — дуже рідкісний серед інтелектуалів — підносити коментар на злободенну тему до категорії творчого есею і наділяти наукову працю та історичні чи соціологічні міркування ясністю доброї газетної замітки. Професор Collège de France[84], публіцист, який понад півсторіччя коментував щотижня політичні події спочатку в «Комба», потім у «Ле Фігаро», а згодом у «Лекспрес», являв собою живе заперечення мнимої несумісності між спеціалістом і популяризатором. Інтелектуали нині є спеціалістами і пишуть для спеціалістів: прірва між їхнім знанням, схованим за часто-густо езотеричною риторикою, і щораз дешевшим і негодящим інтелектуальним продуктом, який доходить до широкої публіки через засоби масової інформації, здається нездоланною. Подвижництво Реймона Арона полягало в тому, що все своє життя він був мостом, перекинутим через цю безодню, яка поглиблюєть­ся страшними темпами.

Він був невтомним трудівником, якого життя постійно змушувало піддавати свої ідеї випробуванню дійсністю. Інтелектуалу-германофілу ще зі студентських років, йому випало пожити в країні, де він освоював німецьку філософію й соціологію, та разом з тим розвиток нацизму і захоплення ним влади змусили Арона відкрити для себе своє становище єврея, яке він заледве усвідомлював. Іудейство Реймона Арона вимагає окремої згадки. Так само, як сер Ісая Берлін, з яким його єднає стільки поглядів і позицій, його ідеї щодо цього є повчальними в питанні, часто викривленому небезсторонністю та упередженням. Народжений і вихований в асимільованій родині, яка перестала практикувати релігію, сам по собі агностик (батьки ніколи не водили його в синагогу), Арон часто засуджував релігійну нетерпимість і національний екстремізм тих, кого він не без гумору називав єврейськими «однодумцями». Він ніколи не вірив у «обраний народ» і «священну історію» Старого Заповіту. Та коли в 1967 році генерал де Голль на прес-конференції назвав євреїв «елітним народом, гордим, самовпевненим і пануючим», Арон відповів книжкою, яка є одним з найрозумніших описів становища євреїв та ізраїльської проблематики: «De Gaulle, Israel et les Juifs» (1968).

Серед почестей, які віддавали йому після смерті, «Ліберасьйон» заявила, що «Реймон Арон допоміг правим не потонути в глупстві (la connerie)». Ох, ця манія французів усе класифікувати та їхнє іноді таке дешеве лівацтво... Така класифікація стирає нюанс, який в Арона плутали зі суттю того, що він думав. Якось, згадуючи Ортеґу-і-Ґассета, він сказав, що праві й ліві є «двома однаковими односторонніми паралічами». Він вважався правим, та був ним в дуже особливий, тобто дуже ліберальний, спосіб. Після поразки Франції в 1939 році він одним з перших французьких інтелектуалів вирушив у Лондон, щоб приєднатися до Сил вільної Франції, але генерал де Голль не дав йому стати бійцем, як він того хотів, а поставив на чолі журналу опору «Ля Франс Лібр» («Вільна Франція»). Його примикання до генерала де Голля завжди було незалежним, недовірливим і критичним; часто він робився суворим критиком П’ятої республіки і самого генерала, яких звинувачував у авторитаризмі. Після студентської революції 1968 року, проти якої він виступав з незвичною для нього пристрасністю, він написав у «La Révolution introuvable» (1969): «... я не є голлістом і залишаюсь таким, відчуваючи особливу антипатію до генерала де Голля»[85].

З іншого боку, він був першим інтелектуалом, який наважився заявити, що незалежність Алжиру є неминучою — в «La Tragédie algérienne» (1957), книжці, написаній в часи, коли майже вся французька лівиця, включно зі соціалістичною партією, стояла на реакційній та націоналістичній позиції щодо цього питання. Мішель Вінок резюмував скандал, який зчинився у правій пресі через зайняту Реймоном Ароном позицію супроти ура-патріотичного націоналізму, через який Франція — від соціалістів до ультраправих — вимагала, щоб Алжир залишався під суверенітетом Франції та було ліквідовано бунтівний Фронт національного визволення[86]. Думки Арона були логічними і неспростовними: не годиться обстоювати, з одного боку, лібералізм і демократію, а з іншого — імперіалістичну і колоніальну політику стосовно народу, який заявляє своє право бути незалежним. Бо й справді, коли в ХІХ столітті Франція вторглася й окупувала Алжир, прогресивніша Франція (насправді вся Європа) вважала, що «колонізувати» означає забезпечити прогрес суспільствам, які жили у феодальному мракобіссі, боротися проти рабства, ліквідувати неписьменність, принести їм філософію Просвітництва, сучасну науку й техніку — одним словом, усі ті міфи, які заспокоювали совість колоніальних супердержав. Але в ХХ сторіччі ці небилиці були спростовані грубою й очевидною дійсністю — безжальною та жорстокою експлуатацією колонізованих через расистську, дискримінаційну і протиправну політику колонізаторів, — і Арон пояснював це як завжди об’єктивно й розумно: Франція, поборниця свобод, не може відмовляти алжирцям у праві створити власну державу й обирати свій уряд.

Фактично вся правиця у Франції відчула себе зрадженою тим, кого вважала своїм найкращим інтелектуальним рупором. На голову Арона посипались образи, його називали «раціоналістичним інтелектуалом, позбавленим людяності» (Д. Арлон), засуджували «його політичний стоїцизм крижаного штибу» (Жуль Монро), його «сухий реалізм» (Ж. Ле Брун Керіс) і його «льодяну чіткість» (Франсуа Моріак). Інші винуватили його в тому, що він зробився «речником великого американського капіталу», не бракувало й антисемітських нападок, як та, що з’явилася в «Le Reveil de La France», де його порівнювали з Мендесом-Франсом і Серваном-Шрейбером (також євреями за походженням) і нарікали на «тих французів, які досі не призвичаїлися до Франції»[87].

Та найбільші розходження в Реймона Арона були з радикальними лівими мислителями його покоління. Він був затятим опонентом — і багато років майже єдиним — марксистських та екзистенціалістських теорій Сартра, Мерло-Понті та Луї Альтюссера, як це засвідчують його полеміки, есеї та статті, зібрані в томах «Polémiques» (1955)[88], «D’une sainte famille à l’autre» (1969)[89] і чудовому аналізі марксизму та культури під назвою «Опій інтелектуалів» (1955), який Франсуа Фюре дуже влучно назвав «книжкою про зіткнення та філософію».

У ній цей «невиправний ліберал», як він сам себе називав, аналізує позицію інтелектуалів щодо влади і держави, починаючи із Середньовіччя й описує схожості та відмінності між інтелектуалом, який в Радянському Союзі підпорядкований догмам комуністичної партії, та інтелектуалом-«скептиком» (то була характерна для нього манера казати «вільний»): «Позовімо зі своєї ласки прихід скептиків, якщо вони повинні загасити фанатизм»[90].

На думку Арона, марксизм, як колись був нацизм, є типовою «світською релігією» нашого часу — дефініція, яку він вперше вжив у «Ля Франс Лібр» 1944 року. Серед найцікавіших сторінок є детальне пояснення ним догматики, на яку перетворився марксизм, чий ментор колись назвав релігію «опієм для народу». Його схожість із Католицькою Церквою очевидна, принаймні зовні: для обох є спільним оптимістичне месіанство — безкласове суспільство стане кінцем історії й покладе початок райській ері миру і справедливості для всього людства, — ідеологічна догма, згідно з якою історія є результатом класової боротьби, а комуністична партія її авангардом, війни, в якій пролетаріат уособлює праведників, вибавителів добра і стає знаряддям, завдяки якому експлуататорську буржуазію буде розбито й останні стануть першими. Цю книжку було написано, коли «робітничих священиків», які проклали міст між католицизмом і комунізмом, врешті осадив Ватикан, і Реймон Арон дуже тонко описує тих вірян, чиїм головним рупором був журнал «Esprit» («Дух»), які вважали сумісними марксизм і християнство і фігуруватимуть серед найактивніших «попутників» комуністів. Їхнє об’єднання, на думку Арона, містило в собі нерозв’язне протиріччя, бо Церква, хоче вона цього чи ні, завжди «укріплює встановлену несправедливість» і «християнський опій робить народ пасивним», тоді як «комуністичний опій спонукає його бунтувати» (с. 300). Та принаймні в чомусь дві релігії — священна і світська — схожі між собою, бо «сталінська релігія», як і християнська, виправдовує всі жертви, безчинства і зловживання заради раю, «майбутнього, яке віддаляється в міру того, як наближаються до нього, того моменту, коли народ збере плоди своєї тривалої терплячості» (с. 301).

Кажучи все це, варто уточнити, що «Опій інтелектуалів» написаний радше не проти комуністів, у проти криптокомуністів, попутників і корисних ідіотів, яких у повоєнній Франції представляли ліві християни та екзистенціалісти, зокрема Жан-Поль Сартр і Моріс Мерло-Понті, критика яких у цьому есеї є нищівною.

Арон показує, що як праві, так і ліві переживають у своєму лоні таке розладдя, що неможливо говорити про об’єднану лівицю, спадкоємицю великої революції 1789 року, яка є світською і прибічницею ліберальної та егалітарної культури. А також — що проблемою лівих сил є питання свободи. Він нагадує, що в Англії лейбористи, які були при владі від 1945 року, провели великі соціальні реформи, «розоривши багатих», але при цьому не знищили громадянські свободи, тоді як сталінізм ліквідував їх, поширивши контроль держави на все економічне життя.

Він описує крах Четвертої республіки, коли голлізм зазнав поразки на виборах. Міф революції, втілений в СРСР, спокусив численну групу інтелектуалів, як це показує полеміка 1952 року між Сартром і Франсісом Жансоном, з одного боку, та Альбером Камю, з іншого, щодо концентраційних таборів у Радянському Союзі. Позиція Арона, дуже близька до позиції останнього, є дуже критичною щодо Сартра, який не заперечував існування ГУЛАГу — на той час ця назва, яку через роки розголосить Александр Солженіцин, ще не була загальновідомою, - але виправдовував його, бо, на його думку, СРСР попри все представляв собою оборону пролетаріату в його смертельній боротьбі з буржуазією. Арон підкреслює той парадокс, що насильство щораз більше вабить інтелектуальний клас, тоді як у французькій політичній реальності революція віддаляється і блякне. І запитує себе, чи нема у цьому прагненні насильства багато спільного з тією принадою, яка завжди манила європейських правих екстремістів, тобто фашистів і нацистів.

Найпереконливішою і найблискучішою з тем, викладених в «Опії інтелектуалів», є «Міф про пролетаріат», на якого Маркс покладав функцію врятувати людство від несправедливості та експлуатації і заснувати безкласове суспільство, справедливе і вільне від суперечностей. Арон вказує на месіанські, юдео-християнські, витоки цього переконання, акту віри, якому бракує наукової обґрунтованості. Чому лише робітничий клас здатен порятувати людство? Перш за все, становище робітників у 1955 році дуже відрізняється від того, в якому вони перебували в молоді роки Маркса в середині ХІХ століття, а з іншого боку — життєві рівні й права промислових працівників у таких країнах, як Сполучені Штати, Швеція, Велика Британія, різняться між собою, та разом з тим є значно вищими, якщо порівнювати з країнами «третього світу» і відсталими.

Також неправдою є те, що, прийшовши до влади в СРСР, робітники «звільнилися»: вони залишаються рабами — вже не капіталістів, а самопроголошених політичних керівників, представників історії, які платять їм мізерні зарплати, не дозволяють незалежних профспілок і придушують будь-який робітничий протест як політичний злочин. Арон іронізує над християнськими та екзистенціалістськими інтелектуалами, багато з яких ніколи в житті не бачили робітника і жили у вільних і багатих суспільствах Заходу, поширюючи міф про революційний і готовий до боротьби пролетаріат у країнах, де більшість робітників мріяли про менш трансцендентальні, але практичніші речі: мати власний дім, автомобіль, соціальне забезпечення й оплачувану відпустку — тобто зробитися буржуа. Він стверджує, що справжніми жертвами суспільної несправедливості є зараз євреї та інші меншини, що потерпають від расових упереджень, напівраби в країнах Африки й Близького Сходу і невільники на латифундіях у «третьому світі».

Чудовим розділом в «Опії інтелектуалів» є також той, що називається «Люди церкви і люди віри», який досліджує комунізм як світську релігію з її ортодоксіями і гетеродоксіями, сектами, відхиленнями та інквізицією. Надзвичайної ваги є його інтерпретація «сталінських судів» тридцятих років, на яких Камєнєв, Бухарін, Зінов’єв та інші товариші Леніна перед стратою були змушені оголосити себе «агентами Гітлера і Гестапо». Просто не віриться, що поважні філософи, як-от Мерло-Понті у своїй книжці «Humanisme et terreur», усправедливлять ці юридичні жахіття — справжнісінькі узаконені вбивства — заради «основоположної істини» класової боротьби і комуністичної партії як представника й авангарду пролетаріату. Треба відзначити, що, на відміну від Сартра, Мерло-Понті згодом змінив свою думку і розійшовся в тому з ним саме через те, що той затято обстоював марксизм як «неперевершену перспективу історії нашого часу». Його книжка «Les aventures de la dialéctique» (1955) є нищівною критикою есею Сартра «Les communistes et la paix», на яку Сімона де Бовуар відповіла не менш злосливим памфлетом «Merleau-Ponty et le pseudo-sartrisme» (1955) Арон нещадно розкриває облудність твердження, що комуністична партія — він називає її «священна історія» — з її коливаннями, протиріччями й змінами політичної поведінки, її відступництвом і репресіями, є споконвічним носієм історичної правди і суспільної справедливості.

У розділі «Сенс історії» Арон спростовує ідею «людей церкви» і «людей віри» про те, що історія має однозначний сенс і що вона закінчиться із боротьбою класів, коли вже не буде експлуатації людини людиною. «Кінець історії», стверджує він, є релігійною ідеєю, а з іншого боку, є спрощенням думати, що двигуном історії є виключно конфлікт між буржуазією і пролетаріатом, ігноруючи численні соціальні, культурні, традиційні, релігійні, звичаєві, психологічні, родинні та особисті фактори — окрім економічних, без яких неможливо зрозуміти такі історичні факти, як битва під Аустерліцом чи напад Гітлера на СРСР в 1941 році. Лише «акт віри» може змусити філософа — він завжди має на увазі Мерло-Понті, — щойно комуністична партія прийде до влади, прийняти те, що раніше він засуджував: відсутність свободи вибору і вільної преси, порушення прав людини і навіть тортури: «Висока мета виправдовує жахливі засоби».

Арон критикує «обожнення історії», заперечуючи, що вона містить цілковите пояснення людського феномену. Одним з найбільших досягнень цієї книжки є поєднання політичної і філософської мудрості, спокійного і розважливого розмірковування з полемічним, а подекуди навіть памфлетним підходом як до минулого, так і до сьогодення. Її сторінки й далі є сигналом тривоги проти ідеологічного догматизму, призначення якого — легітимізувати марксистські міфи про пролетаріат, революцію і комуністичну партію і мнимі всевідання та всемогутність Центрального комітету і генерального секретаря, насаджені Леніним і використовувані передусім Сталіним.

Ця та інші його книжки, як-от «Los marxismos imaginarios» (1969), намагалися створити сміливу і розумну противагу ідеологічній лихоманці епохи, показуючи релятивізм і міфи теорій, які буцімто дають абсолютні й неспростовні відповіді щодо суспільства і людини. На жаль, вони не мали того резонансу, на який заслуговували, насамперед серед молоді. Бо ці й інші продиктовані сучасністю есеї, написані Ароном — наприклад, «La república imperial» і його критика масових безпорядків і так званої студентської революції у травні 1968 року у Франції «Невловима революція» (1969), — обмежувалися розвінчанням модних ідеологій, не висуваючи як альтернативу їм якусь всеосяжну теорію, в яку він не вірив. У цьому він також був справжнім лібералом. У наші дні, коли на зміну утопічним ілюзіям п’ятдесятих і шістдесятих років приходить благотворна критична ревізія, прагматичний реалізм, і реформістські, й ліберальні тези Реймона Арона мали би знайти прихильнішу аудиторію.

У травні 1968 року у Франції в Університеті Нантер сталися студентські заворушення, які згодом поширилися на Сорбонну, решту університетів країни та інститути й колежі. Так почалася «Студентська революція», яка потягла за собою наслідки в різних місцях, через що в усьому світі їй надали надзвичайної ваги, що через півсторіччя здається перебільшенням супроти того, що вона насправді означала: певну лібералізацію звичаїв, зокрема сексуальну свободу, зникнення формул ввічливості, розмноження лихослів’я в мас-медіа і не більше. Не лише французьке суспільство залишилося таким, як було, але й сам університет, замість демократизуватися, зробився суворішим, його колишній академічний рівень впав, а проблеми залишаються невирішеними.

Попервах події Травня 68 року мали вигляд анархістської — у кожному разі, антисталінської — революції у французькому суспільстві, очоленої студентами. Асистенти й професори кафедр, як і університетські працівники, приєдналися до протесту, було зайнято університетські приміщення, де засновували комуни, зводилися барикади, майже щодня відбувалися багатолюдні зібрання, на яких голосували за симпатичні, але безглузді пропозиції (найпопулярнішими гаслами були «уяву у владу» і «заборонено забороняти»), захоплювали театри і культурні центри. Відлуння цих масових виступів докотилися навіть до Каннського кінофестивалю, призвівши до інциденту, в якому Жан-Люк Ґодар, якого збили з ніг, зацідивши кулаком у підборіддя, став однією з нечисленних жертв цих заворушень. Намагання студентів встановити зв’язок з робітниками і залучити їх до акції, попри те, що комуністичні профспілки цьому опиралися, мали певний успіх, бо хвиля страйків паралізувала багато підприємств у різних кінцях Франції, змусивши комуністичну партію, яка спочатку була дуже ухильною, оголосити загальнонаціональний страйк. У цій цікавій революції нікого не було вбито, натомість точилися напружені дебати, в яких троцькісти, марксисти-леніністи, маоїсти, фіделісти, ґеваристи, анархісти, прогресивні християни і різного штибу ультраправі групи і групки (за винятком тих, кого Кон-Бендіт, один з лідерів Травня-68, назве «la crapule staliniénne», «сталінським набродом») обмінювалися ідеями, проектами і запальними промовами, не беручись за барки. Утім, все це несподівано закінчилося пшиком, коли на виборах, що відбулися в розпал революційного збурення, голлістська партія отримала неймовірну електоральну підтримку і здобула свою найгучнішу перемогу, ще більше посиливши абсолютну більшість, яку вже й так мала в парламенті. Славнозвісна революція видихнулася, як за помахом чарівної палички, вкотре підтвердивши тезу Реймона Арона про те, що як у ХІХ столітті, так і в ХХ столітті за всіма французькими революційними кризами «після фази барикад чи утопічних ілюзій йде розгромне повернення партії порядку»[91].

Зайве казати, що «Травнева революція», в якій хотіли бачити матеріалізацію соціологічних тез Герберта Маркузе, дістала майже одностайну підтримку інтелектуалів, на чолі яких стояли Сартр, Сімона де Бовуар, Альтюссер, Фуко, Лакан: вони писали маніфести, читали лекції, приходили на барикади, а група письменників навіть символічно напала на готель. Винятком був Реймон Арон — від самого початку він категорично — і вперше в житті люто — виступив проти того, що здавалось йому не революцією, а її карикатурою, комедією-буф, наслідком якої мала стати не бодай якась зміна французького суспільства, а радше знищення університету та економічного поступу, який тоді переживала Франція. За це Сартр так різко його розкритикував, що група інтелектуалів на чолі з Костасом Папаїоанну поширила маніфест на його захист.

В опублікованій згодом книжці «Невловима революція: міркування про травневі події» (1969), до якої увійшло велике інтерв’ю з Аленом Дюамелем, його власний есей і збірка всіх статей, які він написав для «Ле Фігаро» в травні і червні 1968 року, Арон одразу заявляє про свою неприхильність до того, що здається йому хаотичним рухом, який приведе до «латиноамериканізації» французького університету. На його думку, ці події добряче приправлені «пристрастю і психозом» і їх от-от візьмуть під контроль екстремістські групи та групки, які мають намір використати їх для того, щоб революціонізувати суспільство за взірцями, які надихаються різними варіантами марксизму: троцькізмом, фіделізмом, маоїзмом — тим, що рано чи пізно послужить лише для того, щоб «посилити пануючий безлад» і в найгіршому з випадків — ввергнути Францію в диктатуру. Утім, такий розвиток подій здається йому малоймовірним, і в своєму аналізі, який супроводжується сповненими скепсису і фрустрації цитатами, яких удостоїлась від його вчителя Алексіса де Токвіля революція 1848 року, Реймон Арон вказує на той парадокс, що в своєму бажанні створити «пряму демократію» революційні студенти, попри те, що називають себе марксистами, виявилися більш антирадянськими, ніж антикапіталістами.

У цьому есеї Арон виправдовується, що перейшов на бік «реакції», і нагадує, як часто він вимагав інтегральної реформи університету у Франції, яка б його модернізувала замість відкинути назад, розвантаживши його, позбавивши задушливого етатизму, запровадивши більший контроль за вступом студентів, бо нинішня його переповненість знижує його академічну успішність і рівень підготовки, який він може дати молодим людям, аби потім вони змогли успішно вийти на ринок праці. Прокламації повстанців супроти суспільства споживання викривають, каже він, їхню сліпоту і догматизм, бо «суспільство споживання — це єдине, що дає змогу утримувати десятки тисяч студентів в університеті» (с. 207). Він також відкидає ідею, що ця революція є демократичною: «Хто повірить, що голосування підняттям рук на пленарних чи загальних зборах є вільним волевиявленням викладачів і студентів?» (с. 210). Арон стверджує, що більшість молоді, втягнутої в цей рух, є миролюбною і прагне реформ, але її нейтралізують революційні групи і групки, зваблені прикладами маоїстського Китаю та фіделівської Куби, яким треба дати рішучу відсіч, не боячись непопулярності. Через таку позицію Реймон Арон тоді й справді здобувся різкої критики, але час врешті-решт доведе, що він і щодо цього мав рацію: Травнева революція ніяк не поліпшила становище університету у Франції, він і в наші дні переживає хаотичну й нерозв’язну кризу.

Хоча він завжди з підозрою ставився до великого політичного ентузіазму, цей небайдужий спостерігач, яким, за його власним означенням, був Арон, вірив однак у прогрес. На його думку — хоча він не мав надто багато ілюзій щодо цього, — цей прогрес представлений сучасним індустріальним суспільством, який повністю змінив економічну і соціальну структуру, яку вивчав Маркс і яка слугувала йому основою для розвитку певних теорій щодо становища робітників, наприклад, які сучасність зробила застарілими. Реймон Арон блискуче проаналізував і захистив нове суспільство в книжці, в якій було підсумовано його лекції в Сорбонні в 1956-1957 рр., яка мала серед його книжок найбільше читачів: «Вісімнадцять лекцій про промислове суспільство» (1968). У цьому тексті і в лекціях, опублікованих під назвою «Есеї про свободи» (1965), зосереджено значну частину політичних ідей Реймона Арона.

Чи можна їх резюмувати в кількох реченнях? Якщо будь-яка ідея створити на землі рай є дурною, то натомість цілком допустимим є припускати, виходячи з уроків історичного розвитку людства, що людина прогресувала у міру того, як зменшувалася її релігійна кабала, послаблювався деспотизм і стадна маса перетворювалася на спільноту індивідів, за якими визнавалися певні права і дозволялося брати ініціативу. Науково-технічний розвиток Заходу прискорив цей процес емансипації індивіда, завдяки чому з’явились індустріальні держави й сучасні демократії. Велика технологічна революція, з одного боку, послужила для прискорення розвитку, а з іншого — для зменшення зловживань і безчинств старого капіталізму. З усіма вадами, які їм можна приписати, в сучасних індустріальних суспільствах добробут, справедливість і свобода досягли меж, яких ніколи не було і нема в інших сучасних режимах, зокрема комуністичних. Вони показали, що «Нема несумісності між політичними свободами і багатством, між ринковими механізмами і підняттям рівня життя: навпаки — вищого рівня життя досягли країни з політичною демократією та відносно вільною економі­кою»[92]. Однак ця панорама не є підставою для оптимізму, бо розвинуте й демократичне суспільство нині під загрозою. Його перший ворог — держава, ненаситне й тиранічне за своєю суттю бюрократичне утворення, яке завжди чатує, аби при найменшому промаху вирости і ліквідувати все, що його обмежує і стримує. Другим — тоталітарні держави (СРСР і Китай), для яких саме лиш існування демократичного суспільства становить серйозну загрозу. Від здатності сучасної людини чинити опір розростанню держави і наступові тоталітаризму залежить, чи майбутня історія продовжить поступову еволюцію до кращого способу життя чи дасть задній хід до обскурантизму, нетерпимості й бідності, в яких досі живе значна частина планети.

Не забуваймо, що Реймон Арон живе і пише в часи холодної війни, яка, особливо у Франції, схилила дуже численний прошарок інтелектуального класу і важливі демократичні сектори брати участь у кампаніях за нейтралітет і мир, які проводились під покровительством Радянського Союзу і комуністичних партій. Його позиція щодо цього була категоричною й недвозначною: «Dans la guerre politique, il n’y a pas et il ne peut pas y avoir de neutres» («У політичній війні нема і не може бути нейтралітету»)[93]. На його думку, Сталін і СРСР уже давно захопили би Західну Європу, якби не боялись, що ця окупація розв’яже ядерну війну зі Сполученими Штатами. Однак не треба себе обманювати: імперські прагнення Радянського Союзу були очевидними, як це засвідчили всі країни-сателіти Центральної та Східної Європи, і Захід не міг послаблювати пильність. Через це Арон обстоював Північноатлантичний союз і ніколи не допускав, що європейське об’єднання, яке він завжди підтримував, могло б означати розрив і відчуження між Європою і Сполученими Штатами. Американське суспільство могло бути далеким від досконалості, як це показувало, наприклад, дискримінаційне становище, жертвами якого були чорношкірі, але загалом там принаймні поважали право на критику, і відкритість системи дозволяла здійснювати реформи, тоді як сталінський тоталітаризм вверг би вільну й демократичну Європу в цілковиту підлеглість.

Чи є за що докоряти чудовому Реймонові Арону? Можливо, так. За те, що всі його ідеї обертаються довкола Європи та Сполучених Штатів і що він, так само, як Альбер Камю, виявляв майже повну незацікавленість «третім світом», тобто Африкою, Латинською Америкою та Азією. Чи був він у глибині душі переконаний, що для наших країн, які зав’язли в страшних конфліктах і проблемах, надії вже немає? В такому різносторонньому мислителі дивує ця відсутність цікавості щодо того, що відбувалося в інших двох третинах людства.

Сучасники, однокашники, друзі в юності, а згодом запеклі опоненти, яких однак усі, хто не вражений ідеологічною короткозорістю, вважають двома найважливішими в сучасній Франції інтелектуальними фігурами — цікаво порівняти постаті Реймона Арона і Жана-Поля Сартра.

Я перебував у Парижі, коли 2005 року відзначалося сторіччя їх обох. Франція на повну губу святкувала соті роковини того, хто написав «Буття й ніщо». Документальні фільми, програми й дебати щодо його інтелектуального і політичного спадку на радіо й телебаченні, спеціальні додатки в основних щоденних газетах і тижневиках, сила-силенна нових книжок про його життя і творчість, і як вінець усього — нова експозиція «Сартр і його сторіччя» в Національній бібліотеці, яка була своєрідним взірцем. Я оглядав її три години, та побачив далеко не все.

У цій експозиції можна було крок за кроком і доволі об’єктивно простежити всі подробиці життя, яке охоплює ХХ століття, що його Бернар-Анрі Леві з певним перебільшенням назвав «сторіччям Сартра», чиї книжки, ідеї та моральні позиції справили вплив, який нині важко уявити у Франції і значній частині світу. (В Перу в п’ятдесяті роки минулого сторіччя я витрачав половину своєї зарплати на передплату «Les Temps Modernes» — журналу Сартра, який я щомісяця читав і штудіював від дошки до дошки). Один з уроків, який відвідувач міг узяти з тієї виставки — то пересвідчитися, яким нетривким виявилося вчення Сартра, таке поширене п’ять десятиріч тому, а нині практично забуте. У тих вітринах було все: від того, як у дитинстві, коли мав десять років, він побачив в очах матері, вдови, що знову вийшла заміж, свою бридкість, і до рішення, яке він прийняв, коли був одним з найблискучіших (після Арона) студентів École Normale — не зрікатися жодного зі своїх покликань: літератури й філософії й стати «Стендалем і Спінозою водночас». Перш ніж йому виповнилося сорок років, він цього досяг, а ще того, чого не передбачав — став медійним персонажем, який з’являвся в бульварних журналах і був об’єктом цікавості туристів у кварталі Сен-Жермен-де-Пре поряд із Сімоною де Бовуар, Жюльєтт Греко та Едіт Піаф як одна з ікон післявоєнної Франції.

Афіші й фотографії засвідчували прем’єри його театральних творів, появу його книжок, критику, яку вони отримували, інтерв’ю, які він дав, публікації в «Les Temps Modernes», а ще там були рукописи його філософських есеїв і його оповідань та романів, які він писав у шкільних зошитах чи на розрізнених листках паперу в кафе, за окремим столиком, який однак сусідив із тим, за яким працювала його «морганатична» подруга Сімона де Бовуар. Його найгучніша полеміка, з Альбером Камю щодо радянських концентраційних таборів, була показана дуже добре, як і відлуння, яке ці дебати мали у політичній та інтелектуальній сфері у Франції та поза нею. А ще — його мандрівки світом, його надломлена любов з комуністами, його битва з колоніалізмом, його намагання примкнути до руху Травня-68, та крайня й дещо хвороблива радикалізація на схилі життя, коли він відвідував у тюрмі німецьких терористів з банди Баадера-Майнгоф, продавав на вулицях газету маоїстів «La Cause du Peuple» чи, вже незрячий, зіпнувшись на бочку, виголошував промови перед брамами заводів у Біянкурі.

Експозиція була чудовою, і для того, хто, як я, певний час жив неподалік і брав участь у тих полеміках, хто не одну годину присвятив читанню книжок і статей Сартра, пожирав усі номери журналу «Les Temps Modernes» і намагався стежити за всіма вигадливими ідеологічними кульбітами автора «Шляхів свободи», дещо меланхолійною. Але сумніваюсь, що вона пробудила в молоді великий інтерес, щоб заново відкрити для себе Сартра, чи принесла останньому більшу шану й захоплення. Бо, крім питання антиколоніалізму, щодо якого він завжди займав ясну й чітку позицію, експозиція, попри її явно агіографічну мету, викривала, як мало він тямив і як майже завжди помилявся щодо політичних позицій, які обстоював чи на які нападався.

Яка користь була від його блискучого інтелекту, якщо, повернувшись з поїздки Радянським Союзом у середині п’ятдесятих років, у найгірший період ГУЛАГу, він заявив: «Я пересвідчився, що в Радянському Союзі свобода критики є абсолютною»? В його полеміці з Камю він зробив щось гірше, ніж заперечити існування сталінських концентраційних таборів для справжніх чи мнимих дисидентів: він виправдав їх існування заради побудови безкласового суспільства. Його діатриби супроти його колишніх друзів: Альбера Камю, Реймона Арона чи Моріса Мерло-Понті, породжені їхнім небажанням і собі виконувати роль попутників комуністів, яку він брав на себе в різні періоди, доводять, що його гучна заява: «Всі антикомуністи є собаками» не була випадковою фразою, то було глибоке переконання.

Здається неймовірним, що заледве півсторіччя тому того, — хто у своєму есеї про Франца Фанона виправдовував терор як терапію, за допомогою якої колонізований повертає собі суверенність і гідність, і хто, оголосивши себе маоїстом, прикривав своєю респектабельністю та авторитетом геноцид, який здійснювала Китайська Народна Республіка під час культурної революції, — стільки людей (зізнаюсь: я був одним із них) могли вважати моральною совістю своєї епохи.

Значно скромнішим, щоб не сказати підпільним, було святкування сотих роковин Реймона Арона, яке практично не вийшло з академічних катакомб і за межі старого журналу «Commentaire», який він заснував і очолював. Арон і Сартр були друзями й товаришами, і є фотографії, на яких два petits copains, обійнявшись, корчать міни. До початку Другої світової війни їхні життєві шляхи були дуже схожими. Після нацистської окупації Арон одним з перших французів поїхав у Лондон і приєднався до руху Опору. Він завжди був поборником примирення між Францією та Німеччиною і створення єдиної Європи, але, розходячись у цьому зі значною частиною французької правиці, ніколи не вважав, що європейська єдність послужить ослабленню атлантизму, тісної співпраці Європи зі Сполученими Штатами, яку він завжди вітав.

На відміну від творчості Сартра, яка застаріла нарівно з його політичними судженнями — його романи завдячують своєю технічною оригінальністю Джону Дос Пассосу, а його драми, за винятком «Huis Clos», не витримали б нині випробовування сценою, — твори Арона залишаються напрочуд актуальними. Його філософські, історичні, соціологічні есеї та його завзяте обстоювання ліберальної доктрини, західної культури, демократії та ринку в роки, коли європейські інтелектуали в масі своїй піддалися співу сирени марксизму, були цілком підтверджені тим, що сталось у світі після падіння Берлінського муру, символу зникнення СРСР, і перетворення Китаю на авторитарне капіталістичне суспільство.

Тоді чому, якщо не через ідеї, медійний гламур нечитабельного Сартра не зникає, а постать розсудливого й переконливого Реймона Арона, схоже, майже нікого не спокушає? Це пояснюється однією з особливостей, якої в наш час набула культура, заразившись театральністю, баналізувавшись і фриволізувавшись через сусідство з рекламою та плітками жовтої преси. Ми живемо в шоу-цивілізації, і письменники чи інтелектуали, що зазвичай фігурують у ній серед найпопулярніших, майже ніколи не є такими через оригінальність своїх ідей чи красу своїх творів або, в кожному разі, не є такими лише з інтелектуальних, мистецьких чи літературних причин. Вони популярні передусім через свої лицедійні здібності, те, як вони подають свій публічний образ, через виставляння себе напоказ, свої зухвалі витівки, вибрики — увесь той буфонадний і галасливий вимір суспільного життя, що нині виконує роль бунтарства (а насправді за ним ховається абсолютний конформізм) і яким можуть скористатися мас-медіа, перетворюючи своїх авторів — так само як артистів і співаків — на видовище для маси.

В експозиції Національної бібліотеки згадано один аспект біографії Сартра, який ніколи не було повністю з’ясовано. Чи справді він був учасником Опору проти окупаційного нацистського режиму? Так, він входив до однієї з багатьох організацій інтелектуалів, що опиралися режиму наці, та очевидно, що ця належність була значно теоретичнішою, ніж практичною, бо під окупацією роботи йому не бракувало: він викладав, навіть заступивши в одному ліцеї викладача, якого вигнали з роботи через те, що був євреєм — епізод, який став предметом запеклих дискусій, — писав і публікував усі свої книжки, ставив усі п’єси, які пропускала німецька цензура, як це через багато років нагадає йому Андре Мальро. На відміну від таких учасників Опору, як Камю і Мальро, які під час війни важили життям, не схоже, аби Сартр надто ризикував. Можливо, він підсвідомо хотів стерти те незручне минуле щораз більш екстремістськими позиціями, які займав після визволення. Однією з повторюваних тем в його філософії була нечиста совість, яка, на його думку, зумовлює буржуазне життя, постійно спонукаючи чоловіків і жінок цього соціального класу лукавити, ховати свою справжню натуру під фальшивими личинами. В найкращому зі своїх есеїв, «Saint Génet, comédien et mártir», він із вражаючою проникливістю зобразив оту морально-психологічну систему, при допомозі якої, на його думку, буржуа ховається від самого себе, весь час відступається і зрікається, втікаючи від нечистої совісті, яка його мучить. Можливо, то був його випадок. Можливо, грізний ворог демократів, затятий анархо-комуніст, полум’яний «мао» був попросту доведеним до відчаю буржуа, який множив пози, аби ніхто не згадав про його пасивність і обачність щодо наці, коли пахло смаленим і відданість ідеям була не риторичним штукарством, а вибором між життям і смертю.

Після смерті Реймона Арона у Франції та світі відбулося багато речей: підтвердили вони його правоту чи спростували його ідеї? Комуністична партія, яка за його життя була першою партією цієї країни, потроху маліла, доки не стала майже маргінальною, що є однією з його посмертних перемог. Ще одна полягає в тому, що інтелектуальний французький клас тепер є таким самим далеким від марксизму, яким був завжди він сам. Дивовижно, що ті, хто раніше голосував за комуністів, наприклад, робітники паризького «червоного поясу», тепер голосують за Національний фронт, який з ультраправої абищиці, яким він був ще кілька років тому, перетворився на силу, що може позмагатися на рівних з основними політичними течіями. Це те, чого ні Арон, ні хтось інший не міг навіть уявити — хіба що, може, Гаєк, який стверджував: попри взаємну ненависть, у комуністів і фашистів є спільний знаменник — етатизм і колективізм. На останніх французьких виборах Емманюель Макрон, молодий чоловік, який пройшов своє перше випробування боєм на політичному фронті, пробудив надзвичайний захват, особливо в молодому поколінні, право-центристськими ідеями, які на перший погляд дуже схожі на ідеї, які Реймон Арон обстоював все життя. Чи відкриє заново нинішня Франція в одинокому ліберально-демократичному інтелектуалі ХХ століття ідеологічного провісника і провідника того, що, схоже, є новим і цікавим етапом її політичної еволюції?

Могутній Радянський Союз, проти якого Арон боровся все життя, пропав, ставши жертвою власної неспроможності задовольнити прагнення мільйонів своїх громадян, і на зміну йому прийшов авторитарний та імперський режим гангстерського і меркантилістського капіталізму, що схожий на продовження старого авторитарного і повновладного царизму. Китай перестав бути комуністичним і перетворився на взірець авторитарного капіталізму. Проте говорити, що історія підтвердила правоту Арона було б зарано. Бо попри те, що комунізм, проти якого він безупинно боровся, перестав бути загрозою для демократії в світі — лише божевільний візьме за взірець для своєї країни режими Північної Кореї, Куби чи Венесуели, — остання не перемогла в грі і, ймовірно, ніколи не здобуде остаточної перемоги. Це правда, що в західному світі Європейська Унія, попри британський Брекзит, залишається міцною, і значна частина Латинської Америки зробила вибір на користь демократії. Але для останньої з’явилися нові загрози, як-от фанатичний ісламізм та екстремістська Аль-Каїда чи ІДІЛ, масштабний тероризм яких підриває стабільність і створює ризик того, що в ім’я безпеки послабляться суспільні свободи в країнах, яким він найбільше загрожує — розвинутих демократіях. З іншого боку, в лоні самих відкритих суспільств стає все більше такої отрути, як популізм і корупція, і якщо їх ріст вчасно не стримати, вони можуть зіпсувати і знищити зсередини те, що є в них найбільш позитивного і визвольного. Нам дуже бракує думок та аналізу Реймона Арона щодо всіх цих проблем, включно з масовою імміграцією з Африки, що накотила на Європу і провокує пробудження шовіністських і расистських рухів, які, як вважалося, зникли; бракує його розуму, культури, глибини його рефлексій, його всеосяжного бачення, які, без сумніву, допомогли б нам краще зрозуміти всі ці виклики і знайти найкращий спосіб їм протистояти. Те, що в наші дні нема нікого, хто міг би його замінити, є найкращим доказом його надзвичайного інтелектуального і політичного рівня, і того, як нам пощастило, що хтось такий, як він, в наш час узяв на себе завдання, з яким впорався.