Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Так падають старі дуби

— Станеш на службу в мене? Я на людях визнаюся. На конях і на людях. Ти один із тих, що страху не знають. І сила в тебе є. Мені таких треба. Дам тобі хутір, який захочеш і де схочеш, і в реєстр впишемо. Хочеш бути в реєстрі?

Дужий наче надумувався.

— Хто б не хотів, ваша милосте?

— Я виріс на руках Половки. Він був, як батько. Він мене вчив і любив. Я хочу з ним бачитися.

Глянув допитливо на Дужого.

— Багато разів із біди мене виручив. Своїм сином звав. Напевно тепер також поможе мені. Його голос багато значить серед козацтва. Чи ти певний, що це Гриць Половка, запорожець?

— То він. То він — радше до себе говорив Забуський. — Коби то Половка перейшов до мене! — думав. Сила-силенна міг би мені допомогти! Старий Половка! Сотником тепер став! А хто ж знає краще військову справу, як не він? Той щенюк Нечай не такий дурний, як я думав, бо розумних людей вибирає. Шпаченко! Половка! — Ей, Дужий, слухай!

— Слухаю.

— Нечая ти бачив коли?

— Полковника? Бачив.

— І жінку його?

— Полковницю? Бачив.

— Де?

— У Брацлаві.

— А ти там що робив? Підозренне недовір’я забриніло в голосі Забуського.

— Наша охочекомонна недавно переїхала в Красне.

— Ага! Я чув про це. Де вони живуть? На хуторі, чи в замку?

— Де ж мені знати, ваша...

— Шкода, що не знаєш. Але дізнатися тобі не буде трудно, правда?

— Не буде.

Дужий чув, як його нігті в’їдаються в затиснені долоні. Радий був, що поночі Забуський не може бачити його очей.

— Ти не з балакучих. Це добре. Коли мені будеш вірно служити, високо зайдеш і жалувати не будеш. Поїдеш від мене в Красне?

— Як треба, поїду.

— Зайдеш до Половки. Скажеш йому, що його старий друг важко хорий та що хоче його бачити. Мій чоловік буде ждати на головній дорозі, там, де ми тебе стрінули. Коли ви будете самі, заведе вас до мене. Коли ти зрадиш і Половка людей приведе з собою, нікого не побачите. Розумієш?

— Так.

— І дізнатися мені, де Нечай і Хр ... — полковниця — поправився Забуський — чи в замку, чи на хуторі?

— Дізнаюся.

— Коли привезеш вістку, дістанеш нагороду і службу в мене. Коли ні, віднайду тебе. Зрозумів?

— Так.

— До Красного недалеко. Можеш зараз рушити, бо зранку мій чоловік ждатиме на вас. Їдь зараз.

Але Дужий стояв, не рухаючись.

Забуський глянув на нього допитливо.

— Я мав гаманець і кілька червоних у ньому. Цей чоловік забрав мені. — Дужий указав пальцем на того, що заскочив його при ватрі.

— Віддай! — крикнув Забуський грізно, хапаючи за кинджал. — Гаманець перейшов швидко назад за пояс Дужого.

Але він іще дальше не рухався з місця.

Забуський став перед ним.

— Чого ще ждеш?

Дужий підсміхнувся.

— Сотник Половка не в тім’я битий. А як не повірить і не схоче прийти?

Забуський завагався.

— То правда, що Половка не в тім’я битий. Нема ради. Скажи йому, від кого ти.

— Чи повірить? Або чи не візьме цілої сотні?

— Візьмеш оцей перстінь. Він його знає. Коли мене послухає, то перстінь — твій.

Дужий витягнув руку по перстінь.

Забуський говорив дальше:

— Пам’ятай, що високо підеш, коли підеш зі мною. Така хвилина, як ось тобі тепер, трапляється тільки раз у житті. Ага! Мають вони діти?

— Хто? Половка? Ні — відповів Дужий, хоч. добре знав, про кого Забуський говорить.

Забуський нетерпляче тупнув ногою.

— Не Половка! Нечай!

— Ні-ні. Либонь ні.

— Добре. Можеш їхати.

Половка спав у себе на квартирі, коли Дужий прийшов до нього. Вислухав уважно, не перериваючи ні словом. Коли Дужий скінчив, Половка спитав:

— А чому ти не признався, що ти в брацлавській сотні?

— Бо там здебільша ті, що попали в реєстр. Так само в краснянській.

— Ти до цього не хотів признатися?

— Ні.

— Ти хитрий. З біса хитрий. З реєстровиком він не був би такий одвертий.

Половка, сидячи просто, гладив довженного вуса. Брови були тісно над очима.

— Чи ти знав, чим я був для Забуського?

— Ні, не чув передтим ніколи.

— Так. — Половка глядів на Дужого, наче не зауважуючи його. — Він казав правду. На руках я його виносив, ходити навчив, говорити, бо батька й матір він утратив дуже рано. Татари вбили. Потім, коли він малим хлопчиною ще був, став я у воєнному ділі його заправляти. Гей! Гей! Коли б так тоді був знав, що гадюку ховаю! Не знав! — старий Половка розвів дужими руками. — Христос мені свідком, що не знав, не думав, не збагнув. Ти кажеш, що гетьманом велить себе величати? ...Прокопе!

До кімнати ввійшов малий, худощавий козак, джура сотника.

— Скоч-но, Прокопе, до сотника Шпаченка. Скажи йому, що я прошу його, щоб до мене зайшов. Тільки поспішай!

Коли Прокіп вийшов, Половка говорив дальше:

— Шпаченкові все треба сказати і порадитись. Так, носив я його, кормив я його, навчав, думав: на славу Божу та на славу матері Січі! Але вийшло не те. Сором вийшов, сором для Січі, сором для війська низового, але найгірший, найбільший сором для мене старого! Хто знав? Хто міг угадати?

Прийшов Шпаченко, також сивавий, кремезний козарлюга, з обличчям, поораним численними згоїнами, з довгим, химерним запорізьким чубом, який щораз рідше можна було бачити серед козацтва, з вірлиним носом і зором степового вірла.

Захмарилось його обличчя, коли Половка розказав, що сам знав.

— Так кажеш: випитував про полковника і полковницю? — спитав Дужого. — Гм! Хотів знати, де вони живуть. На хуторі легко їх заскочити, на замку, очевидячки, тяжче. І про діти розпитував. Я тобі кажу, Грицю, він знову якусь чортівську штуку задумує. Нічого. Пішлю я зараз таки певного посланця у Брацлав, щоб полковника про все повідомити. Пішлемо також гінців до станиславської, браїлівської та ворошилівської сотень, щоб зробити облаву. Наші сотні також можна рушити зараз.

Половка сидів простий, як свічка, сивий, грізний, довго щось продумуючи. Коли вже недалеко було до світанку, підвівся на ввесь свій високий ріст, підійшов до ікони Богоматері, перед якою горів каганець, поклав тричі широкий знак хреста на своїх грудях поцілував ікону, знову перехристився і тоді всім тілом повернувся до Шпаченка.

— Все готове?

— Готове.

— Підведи мого коня, Прокопе. Я поїду наперед.

Шпаченко аж відскочив назад із здивування, коли це почув.

— Їдеш до нього?

— Прокопе, дай мені мою стару шаблю. Вона ліпша.

Прокіп подав йому шаблю, довгу й тяжку. Старий підніс її й поцілував.

— Ти мене ніколи не зрадила, правда? Не зрадь же й сьогодні.

Припняв шаблю до боку і звернувся до Шпаченка.

— Роби, друже, як уважаєш. Але я певний, що коли мене не побачать на дорозі вдосвіта, то ніхто їх не знайде. Я знаю Семена краще, ніж хтонебудь інший на світі. Правда, ви наставили сіті, але ті сіті мають такі великі ока, що легко прийдеться такій хитрій щуці, як Забуський, крізь них просковзнутися. Ні, якщо мене рано там не буде, то за ним і шкода шукати.

Як Половка вийшов на подвір’я, Дужий чекав також коло свого коня, готовий їхати з ним. Половка глянув на нього при світлі смолоскипа.

— Я поїду сам. Спасибі тобі, синку. То оця сама проста дорога за Гришівцями? Так?

— Так.

Половка, як молодик, вискочив на коня, зняв шапку, перехристився й відізвався до козаків:

— З Богом оставайте, панове - товариство! Коли я кому зробив яку кривду, нехай простить, а Господь йому його провини забуде. Прощавайте, мої милі друзі, і не згадуйте лихим словом, коли не повернуся.

Від’їхав поволі, високий, випростуваний, як той дуб, достойний, ніби гетьман. Тільки сивий вус по обидвох боках його обличчя мерехтів у світлі смолоскипа, як бунчуки при гетьманській особі.

Минув Гришівці і в’їхав у ліс. Стягнув коня до повільного кроку. Кінь наче знав, що його пан вибрався в незвичайну подорож, тож ішов помалу, чепурно вигинаючи голову й міцно ставлячи на м’яку землю стрункі ноги.

Аж ось, не знати звідки, появився вершник і рушив у напрямі до Половки. Його косі очі зустрілись з очима старого січовика.

— Ти хто такий?

— Не питай, а веди до свого пана.

— Гаразд.

Навернули. Татарин повів манівцями, немов ціле життя зжився з цією околицею. Понад провалля, через густий ліс в’їхали на дно якогось яру.

З яру виїхали знову на гору і Половка помітив, що татарин пильно дбав про те, щоб не залишити по собі ніяких слідів.

Накінець виїхали на поляну, оточену з усіх боків темним лісом.

Там були люди й коні.

Татарин здержав коня і зіскочив на землю. Тоді взяв поводи коня Половки і промовив коротко:

— Тут.

Половка зліз із коня, спокійний, гордий, мовчазний і пішов за татарином. Минув густий кущ калини і нагло побачив перед собою Забуського. Аж жахнувся, коли поглянув на його обличчя, зогиджене і споганене довженним шрамом, але не сказав нічого.

Зате Забуський підступив до нього з витягненими руками.

— Батьку!

Старий запоріжець затримався. Стояв перед Забуським спокійний, холодний, наче грубо з каменя тесаний. Шаблю, що висіла низько, поставив перед себе і на її держално поклав обидві руки.

В Забуського руки опали, зморозив їх погляд холодних очей.

— Невже й ти проти мене, батьку? — спитав, собі не довіряючи, Забуський. — Чого ж ти приїхав, коли так?

— Щоб тебе взяти зі собою — грізним голосом відповів сотник.

— Куди?

— На суд усього товариства — продовжував грізно, невблаганно — за грішні твої діла, за зраду. Віддай шаблю мені і їдьмо, бо часу мало.

— На суд? Віддати шаблю? Не жартуй, батьку, бо за такі жарти кожний інший заплатив би горлом. Я так ждав на тебе! Мені тебе так потрібно! Адже ти мене виховав, учив, до життя приготував.

— Бо не знав, що гадюку ховаю. Хотів навчити чесного, січового лицарського життя, не вчив зради.

— Та ж ти мені батьком був, від небезпек хоронив, як рідну дитину!...

— Краще було б, якби не хоронив, а роздусив, мов плюгаву гадюку, що їдь носить у собі. Віддай шаблю та їдьмо. Відправлю тебе до Нечая, а той пішле до гетьмана.

— До Нечая? — скрикнув Забуський несамовито. — До гетьмана? Я є гетьман Війська Запорізького! Король відібрав булаву від Хмеля і мені її дав, мені!

Забуський став битися в груди, кров ударила йому до голови, здорове око світило хижим вовком, із хорого струмочком текла бруднава рідина.

Це гнів страшенний проймав і опановував Забуського, зводив його з розуму.

Половка зняв праву руку з держална шаблі та зробив нею заперечливий рух.

— Відколи Січ-мати Січчю, не було такого звичаю, щоб якийсь король назначував гетьмана. Гетьманом Запорізького Війська може бути тільки той, кого товариство вибере. Вибрало тебе Січове братство на гетьмана, Семене?

— Може вибрати ... Ось вибрало тепер другого гетьмана, Худолія.

— Худолій такий самий негідник і зрадник, як і ти, Семене. Він був твоїм спільником. Але голова йому вже злетіла з пліч. То ж не гаймося. Ще раз кажу: віддай шаблю і їдьмо!

— До Нечая? — зареготався, мов божевільний, Забуський. — До Нечая? Не діждеш того, ти старий дідугане. Я тебе вже з своїх рук не пущу. Зарубаю!.. Вовкам та шулікам кину на поталу!.. Гинь!..

І з добутою шаблею кинувся на Половку. Сили були дуже нерівні, бо Забуський, куди молодший, мав перевагу над старим січовиком і силою і рухливістю. Але старий Половка наче віджив. Його тяжка шабля відбила страшний удар Забуського і з чола Забуського стала спливати свіжа кров.

Одначе рана була, видно, не глибока, бо замість ослабити його, вона ще більше розпалила сліпу, дику ненависть у його темній душі. Забуський знову прискочив до Половки і знову їхні шаблі схрестилися так, аж іскри посипались. Удар ішов за ударом так живо, що око цього схопити не могло, тільки шаблі творили блискучі кола. По хвилині Забуський знову відскочив, закривавлений від нової рани через ліве вухо і шрамом пооране ліве обличчя. Завив із болю, гніву та злости, як ранений вовк і цілим тілом кинувся на Половку й зіпхнув його взад. Коли цей старався здобути назад рівновагу, засвистіла шабля Забуського й упала на його відслонену шию. Вдарила кров струєю з розваленої гострим лезом шиї і старий січовик, наче громом уражений, повалився на землю, все ще притомний, не випускаючи шаблі з руки. Кров струмком лилася з великої рани.

Забуський прискочив до Половки та кінцем шаблі сперся на його груди. Але той іще жив, хоча страшенно кривавив.

Забуський поглянув на нього й почув голос, що ставав щораз слабший і слабший.

— Будь же ти проклятий із роду в рід!

Жах обняв Забуського. Зняв свою шаблю з грудей умираючого й побачив, що струмочок крови увірвався, очі стали скляні і смерть забрала старого до себе. Опритомнів і дикий, несамовитий, божевільний страх потряс ним, неначе вихор осикою.

— Я батька вбив! Я батька вбив! — крикнув сам до себе, повернувся, глянув на скривавлену шаблю, яку держав у руці, кинув її на землю, прискочив до коня та, кривавлячи з обох ран, вискочив на сідло й пустився перед себе в темну гущавину лісу.