Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Критори і благодітелі Панянського Печерського

Як Нечай із своїми людьми в'їжджав на манастирське подвір'я Панянського Печерського манастиря, на порозі, на східцях застав нерухому, наче закам’янілу постать матері-ігумені.

Нечай зіскочив із коня та з шапкою в руках підійшов до монахині.

— Христос раждається!

— Славіте Його! — відповіла ігуменя. — Полковник Нечай?

— Так, преподобна ігумене.

— Всі жінки з дітьми зібрані в кімнаті. Їх небагато. Мусиш їх узяти?

— Чи будуть вони безпечні тут, коли сторожу здіймуть?

— Думаєш, що є такі, що на манастир руку піднесуть?

— Не знаю. Рішіть самі, Преподобна ігумене. Хочете їх оставити, я вам їх оставлю, хочете, щоб узяти, візьму. Мені йде про озброєну шляхту, що криється по чоловічих манастирях.

— То чого ж ти, полковнику, сюди приїхав?

— Я хочу бачити Христю.

— Владика з нею тепер говорять.

— То я зажду.

— Добре.

Нечай поглянув в очі ігумені і аж здригнувся. Таким кам’яним холодом віяло від неї, від її погляду, від її слів, що жаль стиснув Нечая за горло, коли подумав, що Христя живе тут і мусить жити таким життям, як черниці. Нагло згадав щось. Повернувся, підійшов до свого буланого, витягнув із шкуряної торби два набиті гаманці та підійшов до ігумені.

— Прийміть це від мене, будь ласка, на манастирські потреби.

— Спасибі, Бог заплати! — відповіла ігуменя, держачи обидві калитки. — Це срібняки?

— Ні, червінці.

— Спасеть же Біг тебе — повторила ігуменя. — Буде за що не тільки перезимувати та їжу придбати, але й у церкві направи поробити.

Нечай гірко всміхнувся:

— То ви, не маючи самі що їсти, ще ляхів перетримували?

— Христос велів любити ближніх, навіть ворогів.

Нечай, не маючи відповіді, глянув безрадно кругом і побачив, що Кривенко та ще дехто з козацької старшини прислухались до розмови.

— Дрозде, ей, Дрозде! Чи там у моїй торбі нема ще одного гаманця?

Дрозд підійшов до буланого та вийняв із торби ще одну калитку з грішми й подав полковникові.

Нечай передав її ігумені.

— Прийміть, мати ігумене, і це ще від мене.

— Спасибі! — повторила ігуменя і затрусилась ціла.

Нечай помітив це.

— Ех, преподобна! Коли хочете тут стояти, то йдіть і накиньте щось на себе, бо холодно.

Як на те, відчинилися двері й у них появилась черниця з чорною вовняною хусткою в руках. Ігуменя загорнулась у хустку й видко було, що перемерзла до костей.

— Ви, мати ігумене, радше йдіть та загрійтеся трохи. Я тут зажду, аж владика скінчить говорити з Христею.

— Мені вже не холодно — відповіла ігуменя, дивлячися просто перед себе.

Нечай кинув оком на своїх людей і побачив серед них якийсь рух. Звернувся ще, усміхаючись, до ігумені:

— Ви ще не рішили, чи хочете держати тих жінок і дітей, чи ні?

Ігуменя щільніше загорнулася хусткою.

— Владика рішить.

Тим часом до східців, де стояла ігуменя, підійшов Кривенко ще з кількома козаками. Всі вклонились ігумені, а Кривенко почав говорити:

— Ви, мати ігумене, не во гнів беріть ані нам, ані нашому полковникові, що ми тут сьогодні приїхали. В нас у серцях теж були біль і образа. Але коли ми почули, що ви, самі ж не маючи що їсти, кормили отих ляхів, що наші церкви нищать та наші манастирі руйнують, наш біль і наша образа щезли з наших сердець і ми б'ємося в груди і вас пробачити нам просимо. Істинно християнське це діло... Полковник уже дав від себе на ваш манастир, але й ми хочемо дати. Ось тут є від мене даток. Це ми на скору руку назбирали між собою.

З цими словами подав гаманець та хустину, повну мідяків, срібняків і червінців.

Щось наче схлипнуло в грудях ігумені, але очі дальше були сухі й холодом віяло від її обличчя.

— Бог заплати! Бог заплати вам усім!

За ігуменею двері знову відкрились і в них появився митрополит Косів.

Усі схилилися в глибокому поклоні.

Коли митрополит поблагословив усіх, ігуменя показала йому, що вона придбала для манастиря.

— Бачите, мати-ігумене, а ви так боялися, що буде, коли полковник Нечай приїде!

Ігуменя поглянула знову на Нечая і йому здавалося, наче він побачив якісь теплі промінчики в її очах.

Вираз її обличчя ніби зм’як, наче став менше холодний.

Зате митрополит був схвильований, подражнений.

Щохвилини кліпав повіками, то сягав рукою до бороди, то клав руку на хрест, що висів у нього на шиї.

Козаки обступили його півколом, держачи з пошаною шапки в руках і митрополит побачив, що він мусить їм щось сказати.

— Дорогі брати мої во Христі. Щедрістю й людяністю доказали ви, що ваші наміри чисті та що Христос, наш Бог і Спаситель, є у ваших душах. Я певен, що той гнів, який загорівся у ваших серцях, коли ви побачили, що в манастирях скриваються поляки, погас тепер та що на його місце прийшли зрозуміння, милосердя і пробачення. Але й я вас зрозумів більше, як колинебудь дотепер. Я побачив, що це була не жадоба помсти, не ненависть, що вас сюди привела. Я також прозрів. Усе, що діється у світі, діється за волею нашого Творця і Спасителя. Мала стеблинка не рушиться без волі Всевишнього. То ж і війни, як Божий допуст, діються за волею Божою. Але на війні є такі, що воюють, убивають, завдають рани, але є й такі, що ці рани гоять. Тому не дивуйтеся, що ми хотіли й хочемо рани гоїти, де тільки можна, бо це наша життєва мета гоїти рани тіла й душі, помагати переслідуваним, нещасним, бути милосердним не тільки для своїх приятелів, але для всіх, для врагів Отчизни, для супостатів. Але коли така гетьманська воля і цілого козацького війська, ми віддамо вам усіх тих, що шукали захисту по наших манастирях і будемо молитися, щоб вони щасливо вернулися в свою Отчизну. Донесли мені вчора, що ви і ваш полковник не знущалися над пійманими, чим здобули ви наші серця більше, як усіма перемогами над своїм ворогом. Нехай вас Господь благословить і має дальше в своїй опіці! Слава Богові!

— Навіки слава! — загуло кругом.

— Я ще з тобою хочу поговорити, пане Нечаю.

Нечай увійшов із владикою в коридор. Черниця відчинила двері й вони вступили до малої кімнати, де були тільки три стільці та столик.

Митрополит ізнову неспокійно став бігати пальцями по бороді і по хресті на грудях.

— Я говорив із Христиною.

Нечай не відзивався.

— Але не так вийшло, як я сподівався.

Нечай і дальше мовчав, тільки очі загорілися в нього і брови зсунулись разом.

Митрополит розвів руками.

— Вона не хотіла слухати про те, щоб залишити манастир.

Нечай схилив голову, не кажучи й слова.

— Не помогли мої слова, не помогла намова. Це, полковнику, новий хрест для мене, що його треба нести. Простиш ти мені?

— Я ще хочу з Христею говорити... Але, це мій хрест, владико.

— Вона казала, що не хоче тебе бачити.

— Але я хочу бачити її — відповів різко Нечай.

Митрополит звернувся до ігумені.

— Пришліть, мати ігумене, Христину до розмовниці. Полковник хоче з нею говорити.

Нечай увійшов до розмовниці, але не чекав довго, бо зараз же за ним увійшла Христя. Хотів приблизитись до неї, але суворий вираз її обличчя спинив його.

— Ти чув, що я не хотіла тебе бачити?

— В манастирі нема: хочу, не хочу. Це є там, за цією брамою, за цими мурами. Тут є тільки послух. Ей, Христе, Христе! Душа в мене плаче. Що з тобою ці люди зробили? За що? Чому? Тому, що ти племінниця митрополита, а він не хотів зв'язків із козаками? Тепер ходить за мною й питається, чи я йому прощу! А той другий, Пристальський! На вічну дружбу зі мною хотів заприсягтися. Вони в тебе послух знайшли і довір'я. Прийшли, як мене не було, схопили, як мене не було, і ти пішла, слова не сказавши, втекла, як від прокаженого. Забула про Адама, кинула батька, кинула матір. Вони плачуть. Самітні. Покинуті. Безрадні...

— Даниле, досить того!

— Ой, Христе, не досить, не досить!

— Я того не хочу слухати!

— В манастирі немає: хочу, не хочу. Мусиш.

— Чи ти не можеш бути трохи милосердним для мене?

— А ти для мене була?

— Може я також терплю. Може більш, як вам усім здається!

— Знаю, що терпиш, тому я тут, щоб тобі помогти.

— Як ти можеш мені помогти?

— Заберу додому.

— Мене?

Очі в Христі були вистрашені, руки затиснені.

Нечай не відповів, тільки глянув на неї і усміхнувся. І нагло щез страх і радість бризнула з очей Христі. Сльози потекли по лиці скоро, скоро, одна за однією і вона повторила:

— Мене ?

Нечай знову всміхнувся і кивнув головою.

— Тебе.

Але личко Христі наново обкуталось тінню.

— Це не може бути, Даниле. Що ти сам подумав би про мене? Сьогодні прийде один і каже те. Я роблю. Завтра прийде хтось інший і скаже щось інше і я знову маю робити. Я, Даниле, не з воску. Я поклала велику віру в те, що мені говорили. І ти думаєш, Даниле, що це було добре мені сьогодні бачити владику й чути щось зовсім інше? Що вчора було чорне, сьогодні стало біле. Як це розуміти? Що про це думати? Де відповідь?

— Є відповідь на це, Христе. Є. Владика така ж смертна людина, як усі інші. Але він сьогодні став на справді великим у моїх очах, більшим, аніж колинебудь був, тому саме, що не завагався признатись, що помилився. Ти чула, що він сказав до моїх людей сьогодні? Що він прозрів. Тим він не менший, а більший став у моїх очах, благородніший, гідніший своєго високого післанництва.

— Сестрице — відізвався, повертаючись до черниці, що сиділа нерухомо в куті розмовниці. — Могли б ви сказати матері-ігумені, що ми її хочемо бачити?

Увійшла ігуменя, все ще держачи хустку, цупко накинену на плечі.

Нечай підвівся із стільця.

— Преподобна ігумене! Христя їде до своїх батьків.

Ігуменя кивнула головою і легка усмішка перебігла їй на устах.

— А я до вас, мати ігумене, маю ще одне прохання. До владики і до вас. Призвольте зробити ту честь брацлавському полкові, щоб став патроном і опікуном вашого манастиря. Доки ми житимемо, будемо горді з того, що в свою опіку взяли такий манастир, як ваш.

Христя крізь власні сльози запримітила сльози в очах ігумені. Але та швидко схилила голову й відповіла:

— Це наш владика може рішити, не я.

— І ваш владика вже рішив — почувся голос за ними.

На порозі стояв митрополит. Його очі ясніли. Хрест тримав твердо в руці.

— Пришлю тобі, пане Нечаю, грамоту, що брацлавський полк стає ктитором і благодітелем оцього Богу любимого манастиря. Нехай тебе Господь провадить, полковнику, і тебе, Христе.

Нечай похилився поцілувати руку владики, потім ігумені.

Коли Христя підійшла до ігумені, щоб також поцілувати її руку, та поцілувала її в чоло і сказала:

Нехай Господь вас хоронить! Мало таких людей на світі, як ви обидвоє.

Вийшли обидвоє щасливі й радісні. Хмара шапок полетіла вгору, як підходили до брацлавців.

— Славааа! Слава! Слава!

— Дякую вам, панове товариство! О, а де ж ти сани підібрав, Дрозде?

Дрозд усміхнувся, але Христя побачила, що сльози мав в очах.

Санки навернули. Нечай уклонився шапкою на всі боки. Митрополит стояв на східцях і хрестом благословив.

Морозний вітер ударив в обличчя Христі. Коні стали порскати бадьоро.

— Гей, Христе, який цей світ гарний!

Христя щільніше притулилася до Нечая.

— І я його знову буду бачити і ним тішитись?

— Так — засміявся Нечай.

— Із тобою? — Христя глянула йому в очі.

— Еге ж, Христе.

Нагло Христя схопилася на санках і сплеснула в долоні.

— А що ж отець Пристальський скаже?

— Нічого.

— Чому?

— Бо його немає тут.

— Що з ним?

— Владика вислав його на парохію в Брацлавщину.

— Чому?

— За п'янство.

Христя глянула Нечаєві в очі.

— Це також, напевно, твоє діло! Ти негіднику якийсь!

Але в очах замість докору були безмірна радість і кохання.