Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Чорний вершник

Минали дні. Горіли села. Кривавились серця. Впало Красне після триденної завзятої оборони згинули обороні, відбиваючись у замку до останнього віддиху. Разом із ними згинули міщани, діти, жінки, старці. Всі пішли під ніж без розбору, без пощади, без милосердя.

Вогонь пожер і місто, і передмістя, і замок, і церкви, і гостроколи.

Остались тільки вали і кров на них і трупи. Згоріли до основ і Гришівці, і Іванівці, і Черемошне, і Кобилецьке, і Пирогівка. Круки та яструби бенкетували по днях, вовки вночі. Зруйнувавши все безглуздно, пограбивши все, що далося пограбити, казав пан воєвода Калиновський спалити села до тла, а людей дав під ніж.

Різали й убивали просто з чистої розкоші, без думки, без стриму, без милосердя.

Залишилося тільки чисте поле, чорним снігом укрите, понуре небо у хмари сповите, де-не-де розвалений димар, або обсмалене дерево. Скоро показалися невтішні, жалюгідні наслідки цього божевільного безглуздя, бо зима все ще твердим морозом тиснула, і не можна було стояти в спаленій і докраю знищеній околиці.

Посунув отже пан Калиновський військо на Мурахву, в надії, що дасть там своїм людям дах над головою. Але застав Мурахву готову до оборони, рішену на все. Довелося полякам далі стояти на морозі. Ті з-поміж них, що не втратили ще голови, стали запитувати себе й інших, пощо було палити Красне і всі багаті довколишні села, пашу, хліб, коли тепер приходиться мерзнути на лютому морозі серед засніжених піль під морозним вітром?

Але відповіді не було.

Довгі були ті дні й ночі, доки кінець-кінцем Мурахва не відчинила своїх брам. Коли врешті дісталися туди, застали тільки старих дідів та маленькі діти. Минуло ще кілька днів і так само Шаргород і за ним Чернівці, після довгих переговорів, торгів і зволікань, відкрили брами до порожніх, покинутих домів. Уже радістю наливалися серця безсердешних катюг із-під Красного, що будуть могти відпочити після двотижневого ночування на снігу, що відгодують коней, відідхнуть після трудів, полікують рани, як зараз після обсадження Черніївець прийшла вістка, що Шаргород уже знову в козацьких руках та що в русавських лісах збираються великі козацькі з’єднання.

Післав пан Калиновський із-під Черніївець пана воєводу Лянцкоронського під Стіну, містечко над Русавою, але по триденних тяжких боях пан Лянцкоронський рішив покинути облогу, бо бачив жахливі спустошення серед свого війська, головно в піхоті. Тоді пан Калиновський сам рушив на поміч. І знову прийшли дні тяжких наступів, стрілянини і жорстоких втрат. Щодня німецькі й ненімецькі піхотні реґіменти дерлися на неприступні вали твердині та складали щедру данину Марсові з власної крови. Щоночі чергувались одні алярми за одними, бо невидимі, невловимі козацькі загони вдиралися в села, де квартирували поляки, вибивали до ноги менші відділи, забирали припаси, зброю, гармати та залишали за собою страх і заповідь нового наскоку.

Зараз після зайняття Красного польовий коронний гетьман пан Калиновський доносив королеві, що самих коней дісталося їм у здобичі поверх вісімнадцяти тисяч, не враховуючи й іншого добра, якого також було доволі.

Коли ж із гнівом та соромом мусіли відступити від облоги Стіни, появилася в польському таборі гостра недостача коней, бо козаки в нічних наскоках не тільки загорнули назад колись утрачені коні, але забрали цілі стада драгунських і райтарських коней. Та й ті коні, які ще полякам залишилися, виснажені довгими походами, боями, трудами й недостачею паші, ставали з дня на день слабші. На їх хребтах під сідлами появилися глибокі рани, бо не було ні часу, ні змоги здійняти сідла та дати їм відпочинок. Щоб відбити втрати, головно в конях, рішив пан Калиновський, що виявив себе вождем, правда жорстоким, але нездібним і нерозважним, наскочити на багате місто, Ямпіль, де саме відбувався річний ярмарок.

Ямпіль здобули поляки серед ночі, без труду й награбили чимало добра, бо туди з’їхалися саме купці з цілої України, з Волощини, Молдавії, Туреччини, з Греції, Мадярщини та Вірменії.

Але заки військо в повороті дійшло назад до Черніївець, малощо осталося з награбленого там добра.

Дні спочатку були ще досить спокійні, але ночі проходили серед постійного страху. З усіх сторін доносили стежі про козацькі відділи, що ставали щораз більше зухвалі, вперті, настирливі, нахабні.

Розважніші з-поміж польських офіцерів зрозуміли, що там серед козаків сталося щось нове, що там хтось розумний, бистрий, а безпощадний, взяв у свої руки ввесь рух спротиву. І справді цей рух з дня на день ставав доцільніший і сильніший. Видно було, що діло ведеться з супротивником грізним, нещадним і немилосердним, як вони самі, невтомним, послідовним і на все рішеним.

Посеред польського війська почали розходитися слухи, які навіть найвідважнішим наганяли страх і заморожували кров у жилах. Розповідали дивні дива про духа Нечая, який появлявся серед ночі на буланому коні з закривавленою вкрай шаблею та вів козацькі відділи в бій.

Сліпий, непоборний страх обплутав забобонних вояків та їх не менше забобонних офіцерів, бо щоночі було більше таких, які клялись і присягали, що на власні очі бачили Нечая та його буланого коня.

Інші, і цих було більше, говорили, що серед напасників появлявся часто вершник, увесь у чорному наряді, на чорному коні та що цей їздець завжди був там, де наскок був найгостріший і найменше сподіваний. Були такі, що бачили цього їздця в білий день, а один навіть клявся, що бачив його зблизька, що їздець був малий ростом і замість шаблі мав за поясом сріблом ковані пістолі. Але не було такого, який, повернувшись у табір, міг похвалитися, що бачив цього їздця віч-на-віч.

Хто зустрівся з ним, не виходив живий із зустрічі. Рідко коли вдавалося захопити козаків у полон. Але навіть коли такі діставалися полякам у руки, то не вміли, чи не хотіли сказати про вершника нічого, не зважаючи на всі придумані й вишукані тортури.

І так щоночі страшив поляків дух Нечая, що, здавалося, кружляв довкола польського війська, наче дух пімсти, що раз-у-раз слав нові козацькі загони до наступу.

За дня чорний вершник, хто зна, може ще страшніший від Нечаєвого духа, пильно стежив за кожним рухом коронного війська, втискався всюди, про все розвідував і сам не знав ані страху, ні пощади.

Черкаський староста Микола Кисіль, полковник Корф, новгородський стольник Мелешко, звеногородський староста Гулевич намагалися з'ясувати вождям загрозливе положення. Але Калиновський збув їх нічим та різко відправив:

— Я вашмосців на раду не кликав!

Лянцкоронський знову тільки раменами повів, згірдно глянув на офіцерів та зневажливо відізвався:

— Що такі чутки ходять по обозі, це я знаю, але що вашмосці тому віру дають, того не розумію.

До цього всього вив’язалась між Калиновським і Лянцкоронським ворожнеча, ще гірша, як була між коронними гетьманами. Калиновський закидав Лянцкоронському, що в листах до короля підносить тільки свої власні заслуги, його, польового гетьмана поминаючи. Лянцкоронський знову докоряв Калиновському, що цей невдячний, що не пам’ятає, як то він заступався за нього і перед королем, і перед шляхтою.

На це Калиновський, червоний, мов буряк, скочив із крісла і крикнув так, що всі присутні вчули:

— Вашеці інтерцесії були стільки варті, що фіґа! — і показав йому дулю.

Лянцкоронський забрав собі срібний, густо жемчугами саджений полковницький пірнач Нечая; Калиновський знову захопив шістдесят тисяч золотих, що їх один драгун відібрав у молдавського купця в Ямполі, і за те вони, як два собаки над украденою кістю, почали ще більше жертися між собою.

Послух, лад, дисципліна падали бистро не тільки серед поляків, але навіть серед найманих реґіментів. Вояки стали помітувати офіцерами, офіцери з гетьманами дивилися з презирством одні на одних і обходилися з неповагою.

Коли однієї днини в Шаргороді полковник Лянцкоронський розсердився на якогось поручника за грабежі й насильства, і крикнув:

— Тобі більше пристоїть бути биком, аніж жовніром! — то поручник відрубав у присутності польового гетьмана:

— А тобі більше пристоїть кози пасти, ніж бути сенатором."[2]

Присутні злякалися, думаючи, що Калиновський жорстоко покарає зухвалого поручника. Але Калиновський тільки єхидно засміявся і глянув у другий бік, ніби нічого незвичайного не зайшло.

Не зважаючи на очевидні перемоги, не зважаючи на величезну здобич, на смерть Нечая, польське військо топилося на очах, сили слабли, маліли, никли.

Хоча Лянцкоронський виписував іще королеві листи з самохвальбою, що після стількох перемог вони підуть тепер нестримним, непереможним походом у глиб України, що війна вже виграна, то все це були маячення хорої людини. Хто мав очі, мусів бачити той розклад цілого війська з середини, ще до того й шарпаного ненастанними наїздами, наскоками й набігами, той занепад духа, дисципліни, ту втрату віри у власні сили, те недовір’я до вождів, ту несправність і той безпорядок, які із кожному війську являються передвісниками й заповідачами кінцевого розгрому.

Після повороту з походу на Ямпіль, обидва вожді постановили дати війську кілька днів відпочинку і потім рушити далі. Куди?

Лянцкоронський хотів здобувати Брацлав і Гумань та йти в глиб України. Калиновський хотів дати війську відпочити в останках зими у Вінниці, де можна було безпечніше відбиватися від постійних нападів. Наостанку рішили йти на Вінницю. Військо привітало це рішення з радістю, бо минулі дні відпочинку в Черніївцях були не днями відпочинку, а довгими днями і ще довшими ночами страху_: муки, голоду, примар.

Чорний вершник з’являвся щораз частіше й частіше з різних боків польського війська, завжди в товаристві численного почту, розглядаючи положення, вишукуючи слабі місця у ворога для наступу, пильно дбаючи, щоб ані одна підвода з харчами не дісталася в руки поляків, навіваючи забобонний страх не тільки серед поляків, але й серед німецьких кнехтів та їхніх ротмістрів. Майже всі вже мали змогу бачити на власні очі цього чорного їздця, всі, крім короткозорого Калиновського, що не бачив далі, як на віддаль кількох кроків.

Раз навіть пан Лянцкоронський, який побачив чорного їздця на чолі невеликого відділу, вислав свою власну корогву з досвідченим, випробуваним у боях поручником Залєським у погоню за ними. Але чорний їздець і ввесь його відділ пропали десь серед снігів, наче розпливлися в повітрі. Ні Залєський, ні ніодин із його драгунів не повернулися більше до війська. Зате в тому самому майже часі відбувся страшенний наскок на польські частини, які стояли у Володіївцях і тільки алярм усіх військ, що рушили на допомогу загроженим частинам, урятував їх від повного знищення.

Від тієї пори відпала панові Лянцкоронському охота гонити за чорним їздцем. А цей, неначе знаючи про те, появлявся ще частіше, ближче та завжди ніс із собою знищення та спричиняв іще більший нутрішній розклад серед польських військ.

— Я дам Васильківці. моє власне багате містечко біля Гусятина тому, хто доставить мені живим, чи мертвим того чорного їздця — заповів польовий коронний гетьман, пан на Гусятині, Мартин Калиновський.

Обіцяв також нагороду пан Лянцкоронський. Але нічого з цього не вийшло. Правда, знайшлося серед війська двох охочих, ласих на нагороду, що піднялися доставити їздця. Але в скорому часі обох їх знайшли, як замерзлі гойдалися під вітром на гілляках, зовсім близько табору.

Тим часом чорний вершник, як і досі, кружляв довкола табору, немов той дух, що живиться кров’ю своїх жертв.

Аж однієї днини, коли військо в поході на Вінницю спинилося на короткий постій у Мурахві, ставився перед своїми вождями пан Микола Кисіль, який раннім ранком виїхав був на роз'їзд в околиці Лопатинець і Бушинки.

Ставився ввесь закривавлений власною кров'ю з ради на карку, з обличчям, мов полотно, з очима, повними жаху. З двох його корогов, які брат його, воєвода, вивінував для нього так достатньо, як тільки міг, повернулася тільки жменька людей, так само жахом пройнятих, як і він.

— Що сталося? — аж жахнувся Лянцкоронський, побачивши старосту в такому стані.

Калиновський, що довший час воював із братом Миколи, Адамом, і через те недолюблював Миколу, тільки глянув і чекав на вияснення.

— Ми попали в засідку між Лопатинцями і Бущинкою.

— І це все, що вашмосць вирятував із засідки? — питав пан Лянцкоронський, споглядаючи на купу обдертих і скривавлених людей на подвір’ї.

— Так.

— Вашмосць дуже добрий до роз’їздів — заговорив злобно Калиновський. — Якщо мене пам’ять не заводить, то васць уже повернувся раз із роз’їзду так само славно, як тепер.

Кисілеві сльози стали в очах, чи то з гніву, чи з образи, але він запанував іще над собою та відповів:

— Тоді, як ваша милість знає, я зустрівся з самим Нечаєм.

— Знаю, знаю — всміхнувся Калиновський. — Чи тепер також васць на самого — воєвода підкреслив слово — Нечая натрапив, чи на його духа?

Але, на здивування присутніх, Кисіль і тепер прийняв це глузування спокійно і з тим же прихованим в очах страхом відповів:

— Ні, ваша милосте, не на його духа, а на його жінку.

Рух пішов між присутніми.

— Це вона — говорив далі Кисіль — є тим чорним вершником, що нас переслідує, як ніч, так день і проти якої наш польовий гетьман є безсилий, неначе дитина.

Не зважаючи, яке враження викликали його слова, повернувся круто і без одного дальшого слова пішов на квартиру.