Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Леопардова шкура

Дрімав на сонці ранній вересень.

Падали спілі яблука з яблунь. Великі темносині сливи аж прискали солодким соком.

Крякало чорне гайвороння над свіжо поораною землею. Паслися спокійно корови і вівці по стернях.

Сухою, втертою, крутою подільською дорогою посувався відділ кінноти. Тяжкі коні були добре утримані, відгодовані, вичищені; сідла хрустіли при рухах коней, декуди забряжчала шабля, вдарилося стремено об стремено, порскнув кінь і курява підіймалася з-під кінських копит.

Вистоялі й випочаті коні рвалися охоче в дорогу в такий не гарячий і не холодний осінній день.

Це відділ пана полковника Корицького їхав із польського обозу під Оринином на роз'їзд у напрямі Жванчика, Нової Ушиці й Бару.

Не було це завдання ні трудне, ні небезпечне, бо попередні роз'їзди не натрапляли на козаків у тій околиці Бару. Але великий коронний гетьман Потоцький хотів дати війську якнайбільше зайняття й тому висилав роз’їзди, головно на схід від Оринина під Кам'янцем Подільським, де було розташоване все коронне військо.

Корицький, який під Корсунем попав було в татарський ясир, повернувся вже з полону й горів бажанням зустріти Нечая та заплатити йому за все, що він йому заподіяв. Нечая він обвинувачував у тому, що попав у татарський полон, що його села й хутори біля Білої Церкви пропали для нього, що він залишився тепер бідний, наче та церковна миша, що не має навіть за що кухля меду купити, — всьому цьому, на його думку, винен був Нечай. Тому й тепер, у час цієї спокійної їзди, в благословенній, медом і молоком текучій країні, його думки виповнялись образами майбутньої пімсти.

Кістку за кісткою буде йому ламати, сіль і гарячу смолу за шкуру заливати, очі вилупить, руки й ноги повідрубує, насититься пімстою, заки ще заб'є його, того харциза, того злочинця, того — ех!

Від двох років пан Корицький щоранку та щовечора на колінах молився, щоб дістати Нечая в руки, щоб пімститися на ньому. За Мурахву? Ні, не за Мурахву. За Корсунь, бо там увесь його реґімент був вибитий, коли він дерся на окопи Нечая, бо сам він дістав шаблею по лобі від того бузувіра, хоча той, здається, й не знав, кого поклав тоді. Тепер буде знати! О, буде!..

Відділ посувався поволі, минув Ксаверівку, з’їхав у глибокий подільський яр, який творила річка Студениця, переїхав мілкий брід і в’їхав до Липин. Тут яр ставав щораз вужчий, тісніший; стіни бігли місцями майже прямовисно вгору, але дорога була рівна і кіннотчики почали підспівувати веселих пісень.

Нагло дорога завернула направо.

Коли Корицький об’їхав закрут, побачив, що дорога перекопана, а на шанцях ізза грізно насторожених гаківниць та самопалів ненависно світили очі людей, готових на все.

Волосся стало дубом у полковника, бо він зрозумів, що необачно впровадив свій відділ у засідку, з якої нема повороту.

Здержав коня і помітив численні цівки мушкетів, звернених просто на нього. Кинув оком уліво, вправо. Стіни яруги роїлися всюди від збройного люду.

Кошмарний сон, чи дійсність?

Перевів рукою по очах, але дула мушкетів чорніли все так само грізно, як передтим. Страшне мариво не щезло.

Аж ось зашелестіли придорожні кущі і на дорогу вискочив козак, за ним другий і третій.

Перший із них невисокого росту, зате широкий у грудям і кремезний, як той дуб, що на добрій землі росте, підступив безстрашно до Корицького, побрязкуючи дорогою шаблею.

— Чолом, пане Корицький! — заговорив, полискуючи чорними, наче галка, очима. — Довго нам довелося ждати на вас. Ми вас сподівалися куди раніше. Я — сотник Пошивайло, до ваших послуг, а це частина моєї комонної сотні.

Корицький здобув назад голос.

— Чого ви хочете?

На усміхненому чорнявому обличчі Пошивайла неначе відбилося здивування.

— Ми? Ми нічого не хочемо. Це ваша милість хотів чогось, ідучи в наші сторони.

— Я нашим паном гетьманом коронним висланий на роз'їзд.

— Тож я не хотів би вашу милість здержувати. Але на вашу милість ждуть у Жванчику. Люди вашмосці зостануться тут — Пошивайло блиснув очима, в яких Корицький — помітив глум і наругу, — вони, як вашмосць бачиш, зовсім безпечні тут, а ми, за васці дозволом, поїдемо самі.

— Куди? — спитав Корицький у безсильній люті.

— До Жванчика. Це близько. Ось за горбочком. Нас там чекають.

— Хто?

Пошивайло засміявся вголос.

— Видно, що ваша милість не бував на Січі. Там так не питають. Але шкода часу, бо сонце вжє сполудні, а дорога назад до Оринина далека. Їдемо!

І, не говорячи до нікого, Пошивайло скочив на коня, якого йому підвели. Рушили яром.

Корицький здивувався, що Пошивайло залишив свій відділ, не даючи жадних наказів, і тільки пізніше усвідомив собі, що всі прикази видано згори, ще перед зустріччю з ним.

Дорога пішла вгору, спершу злегка, потім щораз більше й більше стрімко, наостанку виїхали з яру. Перед їхніми очима появились церковні хрести і бані та хати Жванчика.

— Ось ми й на місці. Ще тільки вниз і годі. Так воно на цьому світі водиться, що людина йде раз угору, раз на спід, як відро в колодязі. Як вашмосць думає? Не так?

Очевидний, явний глум звучав у голосі Пошивайла.

Корицький постановив не говорити, але не втерпів.

— Хто там є? Ваш гетьман?

Пошивайло засміявся й, не відповідаючи, стиснув коня острогами та пустився вперед. Корицький хотів отягатися, чи відступитись, але в тій самій хвилині два козаки схопили його коня за поводи з обох боків і гін мусів гнати за козацьким сотником.

В’їхали на ринок маленького містечка. З ринку повернули стрімкою доріжкою до малого, в останніх часах напівзруйнованого замку. На замковім подвір’ї Пошивайло зіскочив із коня та заговорив до козаків, що були з ним:

— Шаблю панові Корицькому залишити. Коли має пістолі, або кинджал, відібрати і привести його нагору.

Не чекаючи довше, кинув поводи в руки козака й побіг по сходах до горішніх кімнат замку.

Корицький зісунувся з сідла. Йдучи між двома козаками, приглядався до всього. Як біля містечка і в самому Жванчику, так і тут роїлося від козаків. Усюди стояли осідлані коні, горіли вогні, варили вечерю. Козаки поралися біля коней, чистили зброю. Декуди до глибокої пісні, багатої, як подільський чорнозем, долучувався срібний жіночий голос.

Вийшли на горішній замок. Козаки відчинили двері до великої кімнати і впровадили там Корицького.

Кімната була вщерть виповнена старшинами. Щохвилини хтось входив і виходив. На подвір'я заїздили коні і знову вихром вискакували з замкового подвір'я, видно, вістові розвозили прикази до різних частин.

Пошивайло, всміхаючись, як і передше, казав Корицькому йти за собою. Старшини, що стояли кругом, розступилися, даючи дорогу до стола, за яким сиділи два козаки.

Один, що сидів ізбоку, сивавий, писав щось, другий, високий, широкоплечий, молодий, диктував йому, похиливши голову над стіл, так, що Корицький не міг доглянути обличчя.

Нараз відізвався Пошивайло.

— Полковнику, пан Корицький тут.

Козак підвівся нагло і глянув на Корицького, під яким ноги вгнулися від страшної несподіванки.

Перед ним стояв Нечай, той самий, якого він так хотів зустріти, щоб на ньому пімститися, той самий, що голотою назвав його два роки тому, той самий, що вирубав йому його полк під Корсунем, його самого поваливши, і тепер захопив увесь його полк без бою, без труду, без проливу крови. Нечай! А він два роки щоранку та щоночі молився, щоб можна було йому всі кості поламати, шкуру з нього здерти, насититись його муками!

Нечай відгорнув своє ясне волосся взад і відслонив в усмішці зуби.

— О! Пан Корицький! Довго ми вже ждемо на вашмосць пана. Давно не бачились! Коли це ми востаннє бачились, пане Корицький? Чи не в Мурахві ще? Що?

Корицький мимоволі сягнув до свого лоба, де білів довгий згій від Нечаєвої шаблі.

— Ні, ще потім ми зійшлися під Корсунем. Ось сліди зустрічі. Це від вашмосці, і я це пам'ятаю.

Нечай засміявся, сів за стіл і почав хитати головою.

— Щось недобре зі мною твориться. Забуського я мав під шаблею й повалив його, і знаєш вацьпан, що? — глянув на Корицького. — Я навіть не знав, що це був Забуський. Так само, як бачу, з вацьпаном було. Бодай мав би чим похвалитися перед товариством, що такого непереможного лицаря повалив.

Корицький, який чув глум у кожному слові, загриз уста.

— Що васць зі мною хочеш робити?

Нечай здвигнув раменами.

— Бог з тобою, пане Корицький. Вертайся до своїх людей і з ними до Оринина, бо, як бачиш, до Бару вже не проїдеш. І нема чого. Своїх людей знайдеш там, де залишив. Усі будуть на конях і одягнені. Коли повернешся в Оринин, поклонись своєму панові від нас і скажи, що ми всі ось тут горіємо великим афектом до нього. Жаль мені, що з вівендою тепер може бути тяжче у вас. А тепер можеш відійти.

Очі Корицького загоріли безмежною люттю. Той козак посмів трактувати його, Корицького, як пахолка, що має кланятися своєму панові та має дозвіл відійти! Затискаючи зуби безсилої лютости, повернувся, щоб відійти. Але раптом Нечай кликнув:

— Ага! Чекай іще васць! Скажи теж своєму панові, щоб тепер не дуже то рухався, бо заступлені й позакладані всі стежки та доріжки. Передовсім ані твій пан, ані його син Петро нехай у Волощину тепер не йдуть, бо там хто інший пішов.

Корицький тільки безсило перемелював прокльони в устах. Вийшов у супроводі тих самих козаків, які привели його сюди. Але тепер козакам не спішилось до від'їзду, поїли коні, давали сіно. Корицький, спертий з отупінням на мур, не відзивався ні до кого. Він бачив, що Пошивайло від’їздив кудись, кинувши йому з усмішкою слово, що не забуде про нього.

Сонце вже було низько, коли Пошивайло повернувся в повному чвалі назад і казав йому сідати на коня.

Коли Корицький підійшов до свого коня, побачив, що сідло було прикрите коштовною леопардовою шкурою, яка на кінцях була прикрашена золотими тороками. Шкура була така велика, що покривала майже ввесь хребет коня.

Корицький жахнувся. Спитав:

— А це що ?

— О! — відповів Пошивайло, видуваючи губи, — то від пана полковника Нечая для вашмосці за те чекання. Їдемо!

Корицький не знав, що й казати. За таку шкуру з прикрасами треба було заплатити щонайменше яких двісті дукатів. Скипів нагальним гнівом. Уже хотів відкинути пишну й дорогоцінну шкуру, але роздумався, бо двісті дукатів, то для нього тепер була ціла фортуна. Отже, не кажучи більше нічого, скочив у сідло. Поїхали.

Коли стали з'їздити з гори в глибину яруги, Корицький помітив, що вели багато тяжких коней, таких, як були в його полку. Пройняв його неспокій і він почав розглядатись уважніше, але в яру вже темніло і тяжко було щонебудь розпізнати.

Аж ось знайшлися коло викопаних шанців перед закрутом.

Пошивайло здержав коня і відізвався:

— Тут уже наші дороги розходяться, пане Корицький. Поклоніться своєму панові від нас!

Обернув коня і від'їхав.

Корицький пустився вниз яру, де був його відділ. Але зараз за закрутом стримав коня, став, наче вритий, і несамовитий гнів обхопив його, мов пожар.

Бо ось перед собою побачив свій полк, увесь у білих, довгих полотняних свитках, на нужденних, малих, старих, миршавих та кульгавих конях, без сідел, без зброї, без нічого.

Поручник Хшановський, його замісник, під'їхав до нього, щоб щось запитати, чи сказати. Але коли побачив пишну леопардову шкуру на сідлі свого полковника, не сказав нічого, тільки сіпнув свого старого коника за поводи й безмовно завернув у яр до свого полку.