Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Хто в Чигирині, хто в Суботові

Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, бо тільки злегенька порошив дорогу і степ.

Високі зісохлі трави похилилися під вагою замерзлого снігу та дрібних брилок льоду й припадали до землі.

Тяжко було сягнути зором дальше, бо все було сіре, сіро-біле. Тяжко було збагнути, де кінчиться степ, а де починається небо.

Тонкий лід ламався під кінськими копитами. Буланий Нечая, який вистоявся ввесь день, рвався вперед.

Давно минули Чигирин.

Тихо було довкруги. Стукали тільки кінські копита; задзвонила часом підкова в підкову. Десь далеко в нічній темряві зловісно розлягалося виття вовків.

Так заїхали до густого чагарнику, що розрісся в половині дороги до Суботова.

Нараз із кущів, десь близько дороги, донісся виразний людський стогін.

Стримали коні.

— Погляну — промовив Дрозд. — Хтось стогне.

Зіскочив із коня та пропав у сірому тумані.

Нагло розлягся удар. Хтось зойкнув і в тій самій хвилині коло Нечая зачорніли темні, невиразні постаті.

— Тепер другого! Не дайте йому втекти! — почув Нечай чийсь голос і зрозумів, що попав у засідку. Був на коні і знав, що, коли б хотів, міг би легко вирватися з рук напасників. Але про це він не подумав. Його вірний, старий друг Дрозд був у небезпеці, заскочений підступом.

Хто знає, чи ще живий?

Кілька пар рук простяглося до нього. Але шабля Нечая вискочила з піхви, наче злюща гадюка з нори, і два найближчі напасники впали, не маючи спроможности навіть крикнути.

Третій напасник, що напирав із шаблею в руці, зверещав знечев’я несвітським голосом, коли його рука, разом із шаблею, відтята понижче ліктя, покотилася на землю.

Повалився за нею й сам напасник, кривавлячи сильно з одвертих жил.

Нечай, маючи тепер при собі більше місця, глянув кругом та побачив іще чотирьох чи п’ятьох гультяїв, які натискали вже обережніше й намагалися оточити його з усіх боків.

Один із них, із пістолем у кожній руці, видавався Нечаеві найнебезпечнішим, тому він похилився в сідлі, вирвав лівою рукою пістоль із кобури та випалив напасникові просто в груди. Цей упав. Не мав уже часу вжити своїх пістолів.

У тій же хвилині Нечай кинув вистрелений пістоль на землю, зібгав кінські поводи знову в ліву руку і, наче громом уражений, зісунувся на правий бік коня, коли зауважив, що його напасник по лівому боці сягнув за пояс, щоб добути ножа.

Тяжкий ніж тільки засвистів понад його головою.

Тоді Нечай підвівся знову, став у стременах і най ближчий противник, який, думаючи, що Нечай ранений, необачно приблизився на засяг шаблі, повалився на землю в смертельних судорогах із пробитим горлом.

Страх пройняв трьох останніх. Два з них кинулися до втечі перед себе навмання, а третій побіг за кущі, де, видно, були заховані коні. Першого з утікачів Нечай повалив, наїхавши конем, і почув, як ломляться його ребра під кінськими копитами, другого повалив лезом шаблі та поскочив за тим, що заховався в кущах. Побачив, що він допав уже коня й почвалував у напрямі Чигирина.

Погоня за ним не тривала довго. Не проскочили й половини гонів, як Нечай дігнав його і крикнув грізно:

— Здайся!

Водночас його шабля гострим кінцем торкнулася місця під лівою лопаткою втікача.

Той здержав коня.

— Кинь шаблю!

Шабля з дзвінким відголосом упала на землю.

— Викинь пістолі! По одному!

І пістолі полетіли на землю у слід за шаблею.

— Твій пояс! Усе, що в ньому, віддай!

Гаманець із грішми та якісь папери перейшли до рук Нечая.

— Скидай пояс!

Пояс був суконний, довгий.

— Руки взад! Обидві! Швидко!

Одночасно зі словами, вістря шаблі застрягло в ребрі, пробивши шкуру.

Тоді Нечай узяв свою шаблю в зуби, і швидко та туго зв’язав обидві руки в’язня так міцно, що тому зразу пальці здерев’яніли.

Так повернулися до місця засідки, не замінивши ні слова. Тіла вбитих і поранених лежали на снігу. Один із них, повалений лезом шаблі, пробував саме встати. Нечай іще раз приголомшив його та, повен неспокою, під’їхав туди, де впав Дрозд.

На свою превелику радість побачив, що Дрозд сидить на землі й обома руками держиться за голову.

— Дрозде! Ти живий?

Дрозд відняв руки від голови.

— Слава Богу, що ти живий, полковнику. Ач, кляті! Запаморочили мене. Хто це вони?

— Зараз побачимо. Ти ранений?

— Здається, що ні. Крови ніде не видко, тільки у вухах бубни гудуть, а перед очима, наче то мухи літають.

— Чимсь тупим тебе повалили. Шкода, що не маю горілки. Ага! Може той харциз має?

Звернувся до полоненого.

— Маєш горілку?

— Маю.

— Гарно. А тепер із коня!

Полонений хвилину завагався. Але ця хвилина дорого його коштувала, бо нараз злетів із коня, якби в нього грім ударив.

— Кладися лицем до землі!

Із стогоном і трудом в’язень повернувся, виставляючи спутані на плечах руки.

— Лежи ж так спокійно, якщо тобі життя миле!

З тими словами Нечай зіскочив із коня, прив’язав його разом із другим до близьких кущів, добув пляшку з горілкою та подав її Дроздові.

Сам став доторкатися пальцями його голови.

Рани не було, тільки здоровенний ґудз вибіг високо за лівим вухом.

— Ґудз нівроку! — говорив, не випускаючи голови Дрозда зі своїх рук. — Кість наче б то ціла. Коли так, то і слава Богові!

Дрозд, після горілки, почув себе краще і пробував підвестись на ноги. Нечай допоміг йому.

— Літають іще мухи перед очима?

— Ні, тільки барабани гудуть у вухах, як перед битвою.

Нечай засміявся.

— Це вже по битві, Дрозде.

Дрозд глянув довкола себе. Попробував іти, але спершу якось не щастило. Заточувався, наче п’яний. Тільки через хвилину його хід ставав із кожним кроком певніший і рівніший. Ішов помалу, зупинявся над кожним поваленим напасником. Коли обійшов кругом, повернувся звільна назад і відізвався після довшої мовчанки:

— Вісьмох. Трьох не живе, двох догоряє, цей ось тут і один там не ранені, а восьмий із відрубаною рукою ще кривавить. Ніхто не втік?

— Здається — ні.

— І ти те все сам зробив, полковнику?

Немов сумнів, немов жаль прозвучав у його голосі.

— Ні, нас було двох — відповів, сміючись, Нечай. — Ти і я. Тепер хочу, щоб ти мав око на цього зв’язаного. Це мабуть їхній начальник. Я приведу ще тамтого, що не ранений, а то втече.

При сідлі в’язня знайшли добрий татарський аркан. Нечай ухопив його й поїхав шукати того, якого повалив плазом шаблі. В дорозі побачив, що напасники поприв’язували коней до кущів, недалеко дороги.

Коли приїхав до того, що його тільки приголомшив, побачив, що він уже став проявляти признаки життя. Нечай кинув снігом у його обличчя і це привело поваленого до притомности. Потім сильним рухом підніс його з землі.

Напасник поглянув на нього великими, переляканими очима.

— Встань! — почув коротке слово.

Той устав.

— Дай руки взад.

Без спротиву дав руки. Міцно, твердо в’ївся аркан у його зап’ятники. Пальці здерев’яніли, Другий кінець аркана Нечай прив’язав до сідла і скочив на коня.

— Ходи!

— Куди? — запитав полонений, напівмертвий із страху.

Але замість відповіді почув, як кінь рвонув його гостро за зв’язані на спині руки... і він повалився на землю. Кість на рамені вискочила із в`язел і безсилий в’язень поволікся на аркані, непритомний із страху та болю.

Коли наблизилися до Дрозда, Нечай зіскочив із коня, відчепив від кульбаки аркан і припняв коня до гілляки.

Дрозд, який наклав було жужмом зісохлого й замерзлого ріща на купу, насипав на сухий лист трохи пороху й почав кресати вогонь.

— О, ти вогонь розпалюєш? То добре. Пригляньмося нашим добрим приятелям.

Губка вхопила іскру і Дрозд довгу хвилину не говорив нічого, роздуваючи видутими устами губку. Накінець приклав розжарену губку до пороху. Від пороху, що спалахнув вогнем, загоріло дрібне ломаччя. Тоді приступив до того, що лежав, зв’язаний своїм власним поясом, і приволік його ближче до вогню.

Блиснуло полум’я і Дрозд, глянувши на в’язня, заговорив:

— Це хіба хтось не з простих, хтось визначний, бо глянь, як зодягнений.

Нечай підійшов до зв’язаного й похилився над ним.

— Хто ти?

Той замимрив щось, чого Нечай не зрозумів.

— Устань! — крикнув Нечай нетерпляче.

В’язень підвівся з трудом.

— Ходи сюди! — показав ближче вогню.

В’язень підступив ближче.

— Питаюся, хто ти? Не дай, Боже, щоб я ще раз мав повторяти питання.

— Я Мартин Кобилецький.

— А Григір хто?

— Мій брат.

— Ось воно як!.. Угм!.. Ану, Дрозде, розведи кращий вогонь, щоб ми бачили, що це за така птиця.

Вогонь, підсичений травою та гілляччям, розгорівся знову й кинув світлом по кущах та по тирсі. Нечай побачив перед собою високу, плечисту людину, середнього віку, з чуприною, підстриженою на шляхетський лад, із — навоскованим вусом, у багатому кунтуші.

— Кобилецький! Не служив ти часом у князя Заславського? — спитав Нечай.

— Так.

— Тож слухай мене, Кобилецький! — почав говорити Нечай. — Ти знаєш, що тебе жде. Мені того тобі й не треба казати. Отже не думай, що я хочу тебе страшити та що ти не маєш уже чого більше лякатися. Ні, я не вб’ю тебе, але я можу, голубчику, зробити так, щоб ти сам просив скорої смерти, як ласки. Глянь довкола себе й тоді побачиш, що я на вітер не говорю. Немає в мене ні милосердя, ні пощади для зрадників і душогубів. Тому відповідай скоро, бо я кожне питання тільки раз ставитиму. Ясно тобі?

Кобилецький понуро хитнув головою.

— Так ось перше: хто тебе наслав?

— Пан краківський.

— Сам, чи через когось?

— Королівський посол пан Воронич привіз мені листа.

— Від кого? Від пана Потоцького?

— Ні, від пана старости черкаського Миколи Кисіля.

— Чи це той папір, що я в тебе взяв?

— Так.

— Чи ти тільки на мене чатував?

— Т — так.

— Кого ти ще мав із світу згладити?

Кобилецький завагався.

— Дрозде! — крикнув Нечай і ногою підсунув Дроздові свій пістоль, що його сам кинув на землю після вистрілу.

Дрозд підняв його, витягнув кремінь, і відкрутив шрубу.

— Поклопочся про нього. Я буду допитувати інших.

За хвилину палець пана Кобилецького почав тріщати в замку пістоля.

Кобилецький, хитаючись на ногах, просився вислухати його, бо хоче сказати все, що знає.

Але Нечай не звертав на нього вже уваги, повернувся плечима й оглядав того раненого, якому відрубав руку в час нападу.

Той лежав на землі блідий, скривавлений, примерзлий і борикався зі смертю.

— Гей, Дрозде! — кликнув до товариша.

— Слухаю, полковнику.

— Що з Кобилецьким? Палець іще в замку?

— Так.

— Гаразд. Лиши його і приходь сюди.

— Я скажу все, як здіймеш замок із пальця — скричав Кобилецький, але ні Дрозд, ані Нечай не звертали на те уваги.

Дрозд підійшов до Нечая.

— Цьому, бачиш, треба кров затримати, бо дуже кривавить. А то ще нам ось тут застигне. Втни кусень пояса в того собаки Кобилецького й принеси сюди.

Дрозд швидко повернувся й уміло затиснув пояс над ліктем відрубаної руки, так, що кров спинилася.

— Стисни добре, щоб не пустилася знову.

Стиснув дужче.

— Дай йому тепер горілки, а то замерзне.

Нещасний ранений ухопив за пляшку з горілкою та пив і пив, захлинаючися й кашляючи.

Коли Дрозд витягнув руку за пляшкою, ранений заскавучав, наче бита собака.

— Добре — заговорив Нечай. — Дістанеш цілу пляшку, як скажеш мені всю правду.

— Скажу.

— На кого ви мали ще напасти, крім мене?

— На гетьмана.

Нечай аж скрутився на місці. Дрозд гадав уже, що він голими руками задавить усіх напасників. Жили на бігли йому на чолі та на шиї, зуби затиснув, аж заскреготали. Але по хвилині опанував гнів, повів рукою по голові, знявши шапку, й заговорив:

— От, собачі сини!.. Але й вас вісьмох не було би справилося із гетьманом, бо він із почтом їздить.

— Пан Кобилецький має десь тут чамбул очаківських татарів.

Нечай глянув на Кобилецького.

— Гм... Нічого. Хитро. Всю вину можна б скинути на татарів. Ох, ви кляті собаки, собаки!..

Раптом страшне підозріння зродилося в його голові.

— Татарський чамбул — почав говорити звільна — не міг би залягти в дорозі на Суботів і не міг би чатувати на гетьмана так, як ви чатували на мене. Він мусів би знати докладно час і годину, коли гетьман із малим почтом їхатиме до Суботова. Хто дав би татарам знати?

— Пан Кобилецький має когось на гетьманському дворі.

— В Чигирині?

— В Чигирині

— І в Суботові?

— І в Суботові.

— Ось воно як!... Гаразд. Дрозде, нам нема що більше тут робити. Вбитих на одного коня, ранених на другого. Ці два підуть на арканах. Зв’яжи ще руки Кобилецькому. Ось іще один аркан.

Дрозд розперезав пояс, що путав руки Кобилецького, зв’язав їх іще цупкіше арканом та причепив кінець аркана до кульбаки. Після того підкинув іще хмизу на вогонь і заходився збирати побитих, щоб їх покласти на коня.

Аж ось почули стукіт кінських копит, і роз’їзд чигиринської сотні виринув із за білої снігової мережі.

— Хто ви і що тут твориться? — спитав, наче знайомий голос.

— Костенко? — спитав і собі Нечай.

— Він. Чи не полковник Нечай? Що ваша милість тут робить? Гей, гей! — покрутив головою і вмовк.

— Оці люди напали на нас обох, коли ми їхали в Суботів. Це — пан Мартин Кобилецький, що був їх начальником. Коли ти тут, Костенку, то я тобі їх усіх передаю. Забери їх у Чигирин, бо гетьман схоче їх бачити. Я також вертаюся в Чигирин, щоб побачити гетьмана.

Костенко розглядався на всі сторони.

— Вони що? Напали на вас, чи як?

— Напали.

— І ви в двійку наробили тут такого кулешу?

— Так.

Відізвався Дрозд:

— Не в двійку, отамане, тільки сам полковник. Мене запаморочили зразу, на самому початку, і я ні до чого не був придатний.

Костенко глянув на Дрозда, немов не довіряв, потім на Нечая. В його погляді відбились і подив і пошана. Одначе не сказав нічого, помовчав і потім став видавати прикази своїм людям.

Трупи, ранені і бранці, оточені вершниками, рушили до Чигирина. Похід замикав Нечай із Костенком та Дроздом.

Вітер сновигав, нишпорив по полі та розстеляв на ньому м’які снігові килими. Голодні вовки, які зачули свіжу кров, вили в недалеких кущах заєдно й настирливо.

Нечай їхав у задумі між Костенком і Дроздом. Спустив поводи на шию буланого і в думках запитував себе невпинно:

— Хто в Чигирині? Хто в Суботові?