Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Запізно!

Павло Яненко Хмельницький, двоюрідний брат гетьмана, був людиною кремезною, мовчазною, розумною. Не любив виноситися понад інших і, хоча природа не вивінувала його так щедро, як його великого свояка, мав він і голову на карку і вмів з’єднувати собі людей. За останні три роки війни, від початку повстання, він сповняв різні легші і тяжчі місії та придбав собі і славу і признання серед козацтва. Коли на лоївських полях київський полковник Кричевський увінчав своє славне життя ще славнішою смертю, Яненко Хмельницький надлюдським зусиллям зумів зібрати й вивести головну силу козацьких військ із поля бою, рятуючи їх від повного розгрому, а Київ від знищення.

Та коли згодом київський полк захотів мати його своїм полковником, на велике здивування всіх, гетьман сказав: “ні” і полковником став Антін Жданович, здібний, честилюбний, добрий вояк, але не під міру тамтому.

Павло Хмельницький, щоб не ходити в тіні брата, став підписуватись не: Павло Хмельницький, тільки по батькові: Павло Яненко і під тим назвищем став відомий по всьому краю і поза його межами.

Хоча добрий вояк, із великим воєнним досвідом, більше часу мусів присвячувати на різні заграничні посольства, як на війну. Володіючи бездоганно латинською мовою, при своїх одвертих очах і бистрому розумі, приносив ось так більшу користь молодій державі, ніж міг принести зі зброєю в руках.

Коли Мужилівський, що — завдяки зв’язкам із високим київським духовенством — зумів нав’язати також зв’язки з московськими духовними колами, став постійним послом до Москви, коли Антін Жданович, цей самий, що став київським полковником, завдяки довгому своєму побутові в турецькій неволі та завдяки знанню турецької мови, став послом у Царгороді, Яненко-Хмельницький послував не тільки до Бахчисараю та до Яс, але також до Волохії, Семигороду та до Відня. Він переговорював із венецьким посланцем, він мав тепер також намір через цісарські землі їхати до шведської королеви Христини.

Як темною ніччю закінчилася запусна неділя, козак із брацлавської сотні знайшов Нечая в Гришівцях. Нечай обїздив сотні і заїхав саме до Гришівець. Посланець приніс йому вістку, що з Чигирина, від гетьмана прибув до нього Павло Яненко і жде на нього в краснянському замку.

Здивувався Нечай, коли почув, хто до нього заїхав, бо знав, що гетьман Яненка з чимнебудь не вислав би в Брацлавщину. Запевнив Пошивайла, що повідомить його, коли про щось важне дізнається і рушив у Красне.

Над безмірною білою плахтою снігу висіло темне небо, по якому пробігали важкі хмари, Хоча сніг скрипів від морозу під кінськими копитами, відчувалося, що зимі вже незабаром прийде кінець. Десь високо над землею шумів вітер, що наче ламався під хмарами, видаючи гомін, ніби голосний ляскіт батога. Придорожнє гілля грало на вітрі, наче струни.

Від Красного, на границі темного неба й білого снігу мерехтіли бліді світла. Це вікна краснянських хат кліпали, немов би вовчі очі, в темну ніч. На короткій дорозі до Красного зустрів Нечай один роз'їзд з охочекомонної сотні Пошивайла та два роз'їзди з Красного, один кінний із яланецької сотні Попа Івана і другий, піший під самим уже містом, що належав до краснянської сотні. В'їжджаючи в місто, сам перевірив сторожу на брамі та в'їхав на замок, де стояв квартирою і де ждав на нього Яненко.

Краснянський замок, хоч і не такий великий і не такий неприступний, як брацлавський, що був збудований із твердого каменю, також відбивав не раз татарські наскоки і не раз рятував людей у час татарського лихоліття.

Споруджений із грубих дубових колод, за високими валами та за гостроколом, притикав із двох боків до ставу, а з двох інших був відділений від міста глибоким ровом та звідним мостом.

Але вода в рові й у ставі тепер твердо замерзла і приступ до замку був би легкий, якби не стрімкі вали, що замерзли при тугім морозі й були кріпкі, наче гранітні мури.

Довкруги містечка, що великою підковою обняло замок, височіли також висипані вали, стрімкі, обсаджені сторожею, наїжені гарматами та гаківницями.

В двох брамах до міста: барській і брацлавській стояла варта. Нечай, що мав око на все, з задоволенням помітив, що всюди були чуйність і строга бойова готовість.

Правда, з деяких освітлених хат розлягалися п’яні оклики, пісні, витягані непевними голосами, але взагалі всюди був лад. Люди були готові до бою в кожен час.

Нечай застав Яненка на замку, де він грівся біля великого комина.

— Маю для тебе, Даниле, вістки з двох місць: із Чигирина та Брацлава. Котрі будуть перші?

Нечай перевів рукою по волоссі.

— Брацлав буде перший.

— Брацлав ближчий до Красного і Брацлав ближчий серцю. Твоя Христя вже здорова й виривається до тебе.

— Слава Богові!

— Дивне диво. Ніде нечуване! Куди рушишся тут, кожний питає про неї. Відколи я виїхав із Брацлава, більше людей запитувало про її здоров’я, ніж про новини з Чигирина. Що це таке?

— Ми самі не знаємо, ваша милосте, — відповів за Нечая Кривенко, полковий осавул і права його рука, погладжуючи сивавого вуса. — Хіба нам усім наша полковниця щось завдала? Я чогось подібного також ніде не бачив.

— А які вістки з Чигирина? — поцікавився Нечай.

— Добрі.

Старшини, що були з Нечаєм, віддих спинили, чекаючи на новини.

— Невже гетьман, його милість... — почав Нечай. — Невже?..

— Так, панове. Гетьман змінив думку.

— І..?

— І каже тепер таке: "Коли ляхи рушили, наші міста загортаючи та людей по - дорозі кривдячи, то ти не чекай, щоб на тебе напали, тільки бий, сам бий, бий так, щоб почули!"

Рух зробився в кімнаті; гомін пішов по ній.

— Бити! Бити їх, клятих! Не дивитись нам, як наші міста забирають!

— І як невинних людей на палях мучать!

Нечай, що стояв перед Яненком, похилившись уперед, з розіскреними, жевріючими очима, підніс руки й утихомирив гомін.

— Це значить — заговорив поволі, наче сам собі не довіряючи, — що ми можемо вдарити на них самі, коли й де захочемо?

— Така гетьманська воля.

— Його милість, пан Яненко — говорив дальше Нечай — роз’яснить нам усе як слід. Але найперше я хочу, щоб негайно, не втрачаючи часу, в кожну сотню побіг посланець. Нехай сотні будуть готові, бо завтра вранці рушають в похід!

Заметушилися в кімнаті. Багато старшин вибігло. Інші присунулися ближче, нетерпляче чекаючи, що скаже Яненко.

— Тепер, ваша милосте, — заговорив Нечай — говори, говори, бо ми спрагнені цих новин, як земля дощу в посуху.

— Що Зборівська угода завела, це для нікого не новина, панове товариство, головно не для вас, брацлавців. Знаємо це ми, знають і польські пани. І ось, як вам певне відомо, на соймі у Варшаві, що відбувся ще перед Різдвяними святами, вирішено війну з нами. Там же на тому соймі, що постановив війну, хоча мав затвердити Зборівську умову, вирішили збирати нове військо, видати наказ на посполите рушення, ба навіть приповідні листи на вербунок до війська. Між іншими, дійшла до нас чутка, що й Забуський дістав такого приповідного листа і набирає тепер людей та, що ще цікавіше, що князь Ярема листа не прийняв.

— Не прийняв приповідного листа? — спитався хтось із гурту.

— Ні.

— Га! Га! — зареготався хтось інший на лаві.

— Чому не прийняв?

— Різно говорять, але це не важливе... Так слухайте дальше. По наших святах повернувся до Варшави від кримського хана пан Войцєх Бєчинський і привіз мабуть зовсім певні вісті, що хан таки не дасться перекупити і таки піде з нами. Тоді король відкликав Потоцького з війська до себе, залишаючи при команді Калиновського, і звелів рушити проти нас.

— Звелів рушити на нас? — спитав Нечай, стягаючи брови.

— Так. Це певні вістки.

Отже, ми можемо сподіватися ляхів не кожного дня, а кожної хвилини?

— Так. Тому я щосили поспішав сюди і тремтів на думку, що не поспію на час. Але, славити Бога, поспів. А то гетьман не простив би цього ні мені, ні собі.

— Де ж Потоцький?

— Король, кажуть, затримав його при собі, наче б то для помочі, але навсправжки через те, що він довів би до нових Жовтих Вод, чи до нового Корсуня.

— Ніби Калиновський ліпший?

Яненко махнув зневажливо рукою.

— Калиновський зовсім ні до чого. Потоцький не був би злий гетьман, коли б не пив. Калиновський кругом дурак та й годі. Ось і коли Потоцький від'їхав від війська і Калиновський остався з Лянцкоронським, який усе ще є комісарем при війську, почалося те саме, що було з Потоцьким. Один хоче старшинувати і другий. Через те вічна сварка. Калиновський каже, що він гетьман та що все має йти згідно з його думкою та його волею, Лянцкоронський знову каже, що він старший сенатор, як Калиновський, і вимагає послуху для себе. Тим часом підо Львовом збирається нове військо, головно наймане.

— Чули ми про це. Чули також, що цими днями шіснадцять таких корогов прийшло до коронного війська під Бар.

— Так — потвердив Яненко. — У нас казали, що йде вісімнадцять. Певно десь дві залишили по дорозі залогами. Це самі німецькі полки, що їх хорунжий Конецпольський затягнув у Відні. Це й причина, чому я так спішив сюди та прохав Бога, щоб мені дозволив на час приїхати. З Бару в Красне недалека дорога. Один скок...

— У мене по дорогах скрізь застави і сторожі...

— І застави і сторожі можна знищити, або минути. Ночі - довгі, поля - широкі, в таборі війська держати не можна, бо зима. Тим то наш гетьман, його милість, дуже наказував, щоб я ні години не змарнував у їзді.

— Спасибіг гетьманові, його милості, і спасибіг тобі, Павле.

— Що ти, Даниле, думаєш тепер робити, коли сотні поставив на ноги?

— Залишу по містечках сильні залоги, а інші сотні підуть на Рогізну та Шпитків.

— Узад? — здивування задзвеніло в голосі Яненка.

Нечай стягнув брови.

— Так. Коронне військо — сказав — головно тепер, після підсилення німецькими реґіментами, є куди сильніше, ніж місяць, чи два місяці тому. Я їх вступним боєм брати не хочу й не буду. Таку битву ми можемо виграти, або програти. Але коли ми не дамо їм одної великої битви, тільки оточимо їх і обскочимо, наче вовки ведмедя, та будемо бити з усіх сторін, тоді ми програти не можемо. Або їх гетьманові і кримцям віддамо, або на місці задавимо.

Яненко подумав хвилину.

— Не даром — заговорив — коли я питався гетьмана, чи він хоче передати тобі якісь прикази, він сказав, що ти собі сам даси раду. І я думаю, що це найліпший спосіб проти них. І найпевніший. Вони не будуть мати однієї великої битви, а сто малих щодня і щоночі... Ляхи думають — продовжував далі після хвилинної надуми — що люди схочуть те терпіти, що колись терпіли. Ні. Тепер їм усюди буде відсіч: із кожної хати, з кожного порога, з кожних воріт, з-поза кожного куща, на кожній переправі. Хочуть кров лити, то мусять і свою дати.

— Ми до них не йдемо, ми чужого не хочемо! — почувся понурий голос Попа Івана.

— Але й свого не дамо! — кинув хтось інший.

— Не дамо! — загомоніла ціла кімната.

Шаблі стали тріскати в дужих долонях, як передвісники лютої бурі, що надтягала. Два татарчуки, підручні полковника, стали метушитись і незабаром перед кожним появився кухоль ситного меду. Старшини випивали, втирали вуси, прощалися з Нечаєм та з Яненком і відходили до своїх частин на свої квартири.

Залишились з Яненком тільки Нечай, Кривенко, Житкевич, Байбуза, Піп Іван і Красносельський, який відіслав татарчуків і сам наповнив усім кухлі медом.

Гамір зменшився. В хаті втихло. Темна ніч заглядала в вікна.

Яненко повів рукою по чолі, позіхнув і став випростувати спину.

— Втомлений? — спитав Нечай.

— І ще й як! Адже я ні однієї ночі не спав під дахом, відколи з Чигирина від'їхав.

— Боюсь, що й цієї ночі не спатимеш, пане Павле. Це вже минула північ, а на світанку ми рушаємо. Федоре! — заговорив до полкового писаря Житкевича. — Ану пішли, голубе, зараз, як стій іще й інших посланців до кожного сотника в Краснім і в околиці, щоб не гаючись рушали на Рогізну. Але посланці нехай спішать, не жаліючи коней, і нехай ніде по дорозі не затримуються.

Житкевич вийшов.

Кривенко звернувся до Нечая з питанням:

— А що з Красним?

Нечай згорнув брови, змів хребтом руки стіл перед собою, взяв кухоль меду в руки, підніс угору, глянув уважно на золоту поверхню запашного напитку, так, якби ні про що інше не думав, лише про мед, повернувся до старшин, промовив “на здоров'я” і, вихиливши одним духом, поставив кухоль на столі.

— А що з Красним? — повторив питання Кривенко, витираючи вуси з меду.

— В Красному залишишся ти! — заговорив Нечай твердо, позираючи на Кривенка сірими очима з-під навислих брів. — Красне надто гарне й цінне, щоб його втратити. Був би залишив Шпаченка, так він у Ворошилівці. Як ми відступимо, ти Красного не даси. Не даси, і все. Вали — добрі, зброї повно і люда, скільки хочеш. Їсти також подостатком. Тяжко їм буде піти далі, Красне залишаючи, і тяжко буде Красне здобувати, коли самі будуть оточені.

— Ти такий певний, Даниле, що вони Красного не здобудуть? — дивувався Яненко.

— Зовсім ні. Що є Красне? Мале, нужденне містечко, оточене земляними валами. Це й усе. Я тільки одного певен, а саме, що те польське військо, яке рушить тепер на нас, пропаде, щезне, як щезає сніг на весні і роса на сонці. Вони можуть одну сотню розбити, чи другу, одне містечко здобути, чи друге, можу я впасти й багато інших, але той, хто залишиться, прийде і буде мати останнє слово.

Обізвався Яненко:

— Добре тебе слухати, Даниле. Коли так слухаєш твоїх слів, здається, що не може бути інакше, що все так мусить бути, як ти говориш. А проте ж...

Гук стрілів і крики перервали його мову.

В кімнату вбіг козак з обнаженою шаблею, з кривавою раною на чолі.

— Ляхи в місті! — крикнув, шукаючи очима полковника.

— Ляхи! — повторив, коли побачив Нечая, і впав непритомний на землю.

— До зброї! — кликнув Нечай, добуваючи на бігу шаблю. — Кривенку! Борониш Красного!

І вискочив на подвір’я та допав буланого, що завжди, осідланий, ждав на свого їздця.

Яненко розглянувся довкруги. Підняв свою шубу, припоясав шаблю, глипнув у вікно — і побачив, що воно ціле червоне від недалекого вогню та що в кімнаті щораз ясніше.

— Запізно! Запізно! — добувся крізь його затиснені зуби розпачливий крик, і він вискочив і собі на замкове подвір’я.