Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Бурсаки

— Я, Даниле, не поїду ні в Київ, ні кудинебудь інде від тебе. Моє місце тут при тобі. Знаєш?

Нечай водив за нею очима. Такою вродливою, такою ясною, такою рідною вона ніколи не видавалась йому, як тепер.

— Я стільки наплакалася — почала знову, сідаючи йому на коліна й обіймаючи обома руками його за шию. — Я думала, що розлюбив, що другу знайшов. Я була така нещасна, а ти слова не сказав на розраду, а ти в Київ мене висилав.

Нечай пригорнув дружину до себе. Віддавна не було йому так легко на душі. Наче хмари розвіялись, наче синє й чисте небо всміхнулося, наче сонце в душу ввійшло.

— Христе! Моя ти Христе!

— Чи не краще було мені це все від тебе почути? Ти поганче якийсь, ти турку!

Заблисли в усмішці його зуби, наче вовчі.

— Який же я турок, коли тільки тебе одну маю й тебе одну тільки кохаю? І кохаю так дуже; що своє життя віддав би за тебе, що хотів би тебе від усякої негоди охоронити, своїм життям за твоє кохання заплатити. А ти любиш мене? Любиш, Христе?

— Більше, ніж когонебудь на світі. З тобою, Даниле, хочу жити й умирати. З тобою для мене сонце і світло, без тебе ніч і темрява. Буду могти їздити з тобою?

Обняв її, стиснув у своїх раменах, устами припав до її уст. Як віддиху йому не стало, вона знову повторила:

— Даниле, буду?

— Будеш, єдина.

— Куди ти, туди й я?

— Згода.

— І у Красно? І під Бар?

— Там, де будуть більші частини. На роз’їзди тебе не пущу.

— Даниле!

— Ні.

— А ти сам мусиш їздити на роз’їзди? Маєш на це людей! Тебе треба там, де цілий полк є.

— Часом і мені треба поїхати, Христе. Ось бачиш, як було з Кисілем. Адже тоді мені його сама доля дала в руки. Заплатив я їм обом і за Лугая, і за Кобилецького, і за те, що до гетьмана на мене писали, всяке вигадуючи.

— Але все таки, якби я була з тобою, була б не дозволила повісити того бідного вахмістра, що за гріхи Кисіля заплатив своїм життям.

— Мав він і своїх гріхів доволі для гілляки. Я, Христе, добре випитав одного драгуна, заки рішився повісити його Не одного нашого він повісив. І Губача повісив власними руками, і на мене кинувся з шаблею. Я ж його й так міг зарубати. Дужий також був би живий не вийшов із його рук. На добрий лад, я повинен був увесь відділ Кисіля вирубати, нікого не залишаючи живим, так, як це роблять ляхи. Але тоді Потоцький мав би виправдану причину до скарг... За Губача все ж таки хтось мусів заплатити.

— Вахмістер?

— Заплатили обидва: і вахмістер і Кисіль.

— Кисіль?

— Світ йому там клином зійшовся. Ні в кут йому тепер, ні в двері.

— Сам собі того бажав.

Нечай здвигнув плечима.

— Не я шукав його. Він мене шукав. І.. . знайшов.

На замковому подвір'ї знявся гамір. Залунали голоси, сміхи.

Нечай став прислухатися.

Христя зіскочила й підбігла до вікна.

— Якісь люди. Здається: хтось чужий.

Тим часом гурт людей увійшов до великої світлиці замку, де звичайно відбувалися старшинські наради, суди, де то й гетьмана приймали та його почот, коли повертався з успішного волоського походу, і де звикли сходитися козаки, щоб поговорити з Нечаєм, чи послухати новин.

Коли Нечай і Христя увійшли до світлиці, побачили, що серед гурту старшин та козаків стояли два козаки, які захопили всю їх увагу. Один із них був високий, тонкий, із довгою, тонкою шиєю, горбатим носом, ясним волоссям і довгими передніми зубами, які раз-у-раз виставали з-поза тонких блідих уст. Його неймовірно тонкий стан охоплював широкий, багатий пояс. Одягнений був цей довгорукий і довгоногий юнак у легку, полинялу, подерту свитку і такі ж подерті шаравари. Чоботи, обв'язані шнурами, були хіба старші віком від самого козака, який не міг мати більше, як двадцять — двадцять два роки життя. В руках держав він турецький самопал, вибиваний бляшками та іншими оздобами. Очі його бігали невпинно з одного місця на друге, нотуючи все і всіх.

Другий, тихіший і спокійніший, стояв у тіні першого. Нижчий ростом, такого самого віку, круглоголовий, із чорними очима і чорним вусиком, привик, видно, до того, що його товариш говорив за себе і за нього, тому й тепер стояв спокійно, спершися на довженну й тяжку рапіру та держачи тяжку рушницю в руках.

Сотник Пошивайло, що побачив Нечая і Христю, підійшов до них і, поблискуючи веселими, чорними очима, вказав на новоприбулих.

— Хотіли тебе бачити, полковнику.

Нечай іще раз кинув погляд на обох юнаків і спитав:

— Хто вони?

— Не знаю. Мій роз’їзд захопив їх коло Рогізної, як переходили Бог.

Нечай звернувся до юнаків:

— Хто ви?

Худий, довгоногий підійшов до Нечая.

Не відповідаючи на питання, оглянув його, перевів погляд на Христю і звернувся до свого товариша.

— Так оце й полковник Нечай... А це либонь сама полковниця. Коли так, то чолом б’ють бідні бурсаки, яким отець ректор стільки про вас глаголал. Ти, Петре, якоже младенец єси зіло цнотливий і крови благородної, дивись і пригадай собі, що то отець ректор про пана Нечая розказивал.

Петро розставив широко короткі, грубі ноги, підніс брови вгору, так, що чоло вкрилося морщинами під рівно, до горшка стриженою чуприною, подумав хвилину, потім сягнув своєю витертою шапкою до землі і промовив глибоким басом:

— Чолом тобі, пане полковнику, і тобі, достойна полковнице, від Петра Криницького з Криниці, спудея могилянського.

Нечай, сміючись уголос, простяг руку Криницькому.

— Могилянські братчики? З колегії? Вітаємо.

Той, не хапаючись, стиснув Нечаєві руку, вклонився ще раз і тоді вказав пальцем на свого товариша.

— А це є...

— Е-е! Братчику! Ізволь і зажди, ібо моя терпеливість finita est. Чи я то вашмосць просив за мене говорити? Бог Сотворитель, іже усе создал і всім управляєт, злюбив мене видно більше від тебе, мені розум до голови даючи, замість оної січки, якою твоя голова вся ісполненна єсть. Отож, пане полковнику, добродію і благодітелю наш милостивий, ознаймую тобі, яко пред тобою стоїть не хто інший, а сам Григорій Кульчицький із Самбора, міста старожитного і такого слинного, єже не обрітається на всій нашій славній Русі, якоже там народився на ввесь світ християнський славний гетьман Війська Запорізького, Петро Конашевич, Сагайдачним на Січі прозваний.

Нечай подав і йому руку, сміючись.

— Яка ж то фортуна вас, панове, в наші сторони завела?

— Яко же фортуна жіночого роду єсть, прето непостоянна і химерна звикла бути, — тут глянув на Христю, почервонів, уклонився їй глибоко, — не ображаючи її милости, пані полковниці, которая невістою зацною, славною, богобоязною і статечною бути славиться.

Але Нечай очікував видно іншої відповіді, бо запитливо дивився на бурсака, наче ждав на пояснення.

Цей не зволікав довго і знову став говорити, сходячи щораз більше з високого бурсацького стилю на звичайну, зрозумілу мову.

— Далека дорога з Києва до Брацлава, звлаща, когда треба їхати через Чигирин. Мали ми коні колись. Так що ж. Мого коня вовки з'їли і треба було йти пішки, бо не було за що другого купити.

— Як то? — перебив Пошивайло. — Адже у вас ні одного коня не було, як мої люди вас знайшли! Чи й другого коня вовки з'їли?

— Що варт був один кінь для таких двох шляхетно народжених младенців? Не міг же я, Григорій Кульчицький, іти пішки, коли якийсь там Петро Криницький на коні собі їздить, а мені не дозволяє.

— Бо твого коня вовки не з'їли! В шинку пропив! Так!

— Яка різниця, Петре? Яка різниця?.. Ті, що взяли його, то також вовки, але в людській шкурі, бо хіба чесний і богобоязний муж забере єдиного коня в тебе? В дорозі? Взимі? Тому то й proverbium erat у старих римлян, же "homo homini lupus". Я тому не винен, що в устах вашмосці латина завжди була ламана й до голови ніяк не лізла, хоч її там березовими прутами наше начальство запхати хотіло...

— Так що сталося з другим конем? — спитав, усе ще сміючись, Нечай, який колись був бурсаком, і живо прислухався до розмови цих двох юнаків.

Кульчицький розвів своїми довгими руками.

— Рішили ми, ваша милосте, же amicitia є дорожча, ніж кінь.

— І продали його?

Кульчицький сумно заперечив рухом голови, а Криницький зідхнув важко та завернув очима, наче справжній мученик.

— Ні, полковнику, бо продати єдиного коня то так, як продати amicitiam veram, яка нас стільки років разом держала.

— Дарували комусь?

Обидва заперечили.

— Програли в кості?

— Ні, полковнику. Як можна програти останню поміч у дорозі, останнього коня, самим гетьманом, його милістю, нам дарованого?

— Так що з ним сталося? — спитав Нечай, немов то не знаючи, яка буде відповідь.

— Нас такий жаль пройняв, що мусимо з ним розстатися, що день і ніч ми плакали, коли на нього гляділи. От тоді то шинкар, бачачи нашу гризоту і з природи чоловіком м’яким і на людські страждання чулим бувши, дав нам горілки за нього, жеби ми в своїй біді та потребі мали чим потішитись.

— Ось воно як! То значить, ви його пропили!

— От тоді то, — схлипнув Кульчицький — як ми зрозуміли, що коня нашого вже нема, старалися ми горілкою смуток і жаль розігнати. Але що ж? Скоро й горілки не стало, так, що нічого нам не залишилося, тільки чоботи свої за отакі нужденної кондиції личаки заміняти і шати наші дорогії віддати та самими найгіршими свитками, що їх шинкар мав, контентуватись.

Але Пошивайло, що розсміяними очима водив по присутніх, не вдержав:

— Коли ви не хотіли останнього коня продавати, чого ж ви так плакали, дивлячись на нього? Та ж...

Але Кульчицький не дав йому докінчити.

— Як нам було не плакати? Він ніс нас, бідолашний, цілу дорогу від самого Чигирина. Без нього ми залишились, аки ті сироти без родителів на снігу і на морозі. Ще сьогодні, коли його згадаю, то сліз стримати не можу, хоча й знаю, же такий славний лицар як пан полковник Нечай, сам колись спудеєм у нашій школі бувши, зрозуміє наш жаль і новими кіньми нас обдарує.

— Ось як! — Пошивайло блиснув чорними очима на Нечая, ніби чекав від нього живої відповіді. Але замість відповіді побачив усмішку на устах свого полковника.

— Або наші шати! — говорив далі Кульчицький. — Чи ж то годиться, щоб кавалірове зі зацних і шляхетних домів у таких шатах перед очима таких лицарів, славою вкритих, показувались? Та ж то образа була би для всіх, imprimis для її милости пані полковниці, на що пан полковник певно згодитися не схоче. Бо що ти, Петре, скажеш, коли тебе полковник попросить зайти до нього на вечерю, чи на кухоль меду? Скажеш: не прийду, полковнику, бо мені, синові коронному, соромно перед тобою і перед твоєю малжонкою в таких лахміттях показатися, худобу свою і вбогість презентуючи? Ні, Петре, — говорив дальше, споглядаючи на Криницького, — кажу тобі, що пан полковник нас не пустить звідсіль доти, доки сам достоменно не впевниться, що ми вже маємо все, що нам із нашого народження належиться, яко же чада Яфетового роду sumus.

Кульчицький перервав і глянув допитливо на Нечая, з якого уст не сплила ще усмішка. Але коли не було відповіді, ще раз звернувся до Криницького:

— Так обізвися хоч ти, Петре, бо, як бачиш, моя eloquentia eventum nullum habuit

— Нічого дивного — загудів басом Криницький — бо ти говориш багато, але це все полова. Що з того, що слів багато, коли вони ні до чого?

— Що ти хотів, щоб я сказав?

— Питав тебе полковник, яка то фортуна загнала нас у ці сторони? Га?

— Питав.

— А ти що сказав?

— Як то ?

— Чи казав ти, що ми хотіли у Брацлав, щоб під рицарським мужем рицарського ремесла вчитися?

— Де ж ти мені дав час на це, коли ти мене до слова припустити не хочеш?

— Чи говорив ти, що і гетьман, його милість, казав нам перед паном Нечаєм чолом бити та його про протекцію просити?

— Протекція бідним бурсакам завжди й заєдно потрібна — підхопив Кульчицький. — Ні, ти правий, Петре. Я не знаю, як нам обом було б, якби ти не був із нами.

— Чи ти казав, що і пан Виговський листа до полковника Нечая написав, про нас у ньому згадуючи?

— Коли я мав на те час, Петре?

— Та що ми того листа не пропили, але вірно й чесно переховали, всі спокуси тіла мужньо відкидаючи, щоб його пану Нечаєві неповрежденним передати?

— Також ні, Петре.

— Так поклонися ще раз панові полковникові і віддай листа. Побачиш, що лист буде сильніший від усіх твоїх слів, які, хоч і пливуть бистро, аки ріка каламутна, але, окром полови, нічого більше не мають.

Кульчицький без слів спер самопал на Криницькому, наче на стіні, та почав нишпорити в своєму широкому поясі. Добув листа і, так само без слів, подав Нечаєві.

Нечай глянув цікаво. Побачив, що воскова печатка була ціла, хоча лист іззовні був брудний, помнятий. Хвилину тримав лист у руці, немов вагаючись, потім розірвав печатку, перебіг очима його короткий зміст, підніс із здивуванням брови вгору та ще раз глянув на бурсаків. Тоді склав листа і застромив собі за пояс. На його устах появилась знову та сама усмішка, що була раніше.

Присутні втихли, мабуть чекали, чи не прочитає Нечай листа вголос. Але він не звертав на те уваги і, наче забуваючи про лист, наказав, щоб прибулих завести на квартиру, де могли б відпочити, приодягтися, привести себе до ладу. Після відпочинку, щоб прийшли до нього.

Коли присутні стали збиратись до відходу, додав:

— І вас усіх, панове товариство, милости просимо до нас на вечір, на кухоль меду та на гутірку, бо хто знає, коли ми знову зійдемось в Брацлаві разом.

Наче холодним вітром повіяло по світлиці, хоча ніхто не знав, чому. Відходили один за одним іще з усмішкою на устах та нікому й на гадку не прийшло, що це мала бути їх остання спільна зустріч у полковому місті. Не було чути ні грому, ні не було видно чорних хмар, що заповідали б бурю, яка вже збиралась десь над подільськими горбами та ярами.

Коли вже всі відійшли, забираючи з собою й обох бурсаків, і в кімнаті залишились тільки Христя та Климовський, Христя підійшла до Нечая і з усмішкою глянула допитливо на нього.

Нечай добув листа та подав їй.

— Читай.

Вона прочитала швидко й очима, повними здивування, глянула на нього.

Коли цей кивнув головою, подала лист Климовському.