Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Хто інший?

Польський коронний гетьман, пан Микола Потоцький, краківський каштелян, повернувся саме до шатра з перегляду своїх військ, що їх пересунув із-під Сатанова аж під Оринин.

Дволітня майже неволя в Криму піднесла і скріпила старого гетьмана, замість ізламати, бо про напитки в Криму було тяжко, і він рад-не-рад мусів вдоволятися переважно водою та кумисом. Тим то й подушки з-під очей уступили, віддих став легший, черево менше.

Тільки ненависть до козаччини, до хлопів, до Хмельницького їла його, як червяк їсть стару деревину. Пекла його жадоба пімсти; палив сором за жовтоводський і корсунський погроми, за всі пониження, зневаги й прикрості, що їх довелося йому пережити в козацькому й татарському полонах; гнітив жаль після втрати тих півтора мільйона золотих річної інтрати з його дібр в Україні; давив гнів, що всюди, де прийшов, за схиленими та покірними спинами, бачив бутні, непокірні, ворохібні очі; хапала та проймала його лють на кожне українське слово, на кожний звук тужної української пісні. За все те він ненавидів той "народ хлопів і ворохібників" і горів жагою криваво, жорстоко відімститись за всі пониження, за свої терпіння, за свою невдачу, за свою неславу.

Коронне військо було численне, добре випочате. Були там кварцяні корогви, зложені головно із старих ветеранів, що вже два роки змагались надармо зі стихією, яка відсувала їх щораз далі й далі на захід; були добре виповнені і справні наємні реґіменти німців, мадярів, шотляндців, волохів; були повітові корогви, що вже в минулих боях визбулись тієї незарадности й нездарности, що стільки клопоту завдавали кожному вождеві; були панські корогви: князя Яреми Вишневецького, пана коронного хорунжого Конецпольського, воєводи Лянцкоронського, як також корогви кам`янецького, красноставського, яворівського, новгородського і черкаського старостів.

Положення під Оринином було дуже корисне, бо кріпка кам’янець-подільська твердиня захищала його від сходу.

Але пан Потоцький не думав там залишатися; чекав тільки на дозвіл короля, щоб пуститися в глиб України та щоб здавити, здушити і кров'ю погасити отой народній зрив, який він усе ще називав ворохібнею й бунтом.

Сьогоднішній перегляд війська вийшов блискуче. Старий пан на Потоці сам усвідомлював собі, що таким великим військом він іще не командував ніколи. Правда, не дуже то подобалось йому те, що на основі королівського рішення мусів ділитися владою з приділеними йому комісарами в особах князя Вишневецького, пана Конецпольського та воєводи Лянцкоронського, не враховуючи польового гетьмана Калиновського.

Тільки ж полегша була йому в тому, що коронний хорунжий Конецпольський не рвався до команди, воліючи жіночий сміх від брязкоту зброї та що пан Лянцкоронський старався йти йому назустріч та помагати йому в його завданнях. Так, із гетьманом Калиновським, із яким довелося йому прожити два роки під одним дахом у Криму, йшла й дальше та сама давня, безпереривна, постійна колотнеча, але зате з боку князя Вишневецького не було перешкоди. Князь Ярема завжди був хорий, пригноблений, байдужий до всього, повний туподумства, щораз більше теряв охоту до життя, втрачаючи владу в руках і ногах. Його медикус у великій таємниці звірився лікареві Потоцького, що ґаллійська хороба вдарила князеві на голову.

І так уся команда залишилася при коронному гетьманові.

Потоцький кинувся на тапчан, вистелений ведмежими шкурами, і руки заклав під голову. Аби тільки — думав — дістати дозвіл від короля, він рушить в Україну і тоді ті пани у Варшаві побачать, що він є в силі втихомирити вкінці те гніздо бунтів і ворохібень. Перший буде Нечай, бо по дорозі. О! З ним він має порахунки. — Поворухнув руками, бо свербіли долоні його. — Ех, коби дістати того щенюка! Його не тільки, що вихваляють за корсунський погром, але й тепер до чого доходить? Коли якийсь козак провиниться й дістанеться в руки йому, коронному гетьманові, головному начальникові всіх збройних сил корони, то він не сміє його покарати, лиш мусить вимагати справедливости в Нечая! Цього вже ніяк не можна стерпіти. Ще заки прийде до розгрому Хмельницького, він мусить вивести козаків із брацлавського воєвідства разом із їх клятим Нечаєм. Він уже писав про це до Хмельницького, але відповіді ще не отримав. Може того бунтаря в проміжному часі кров залила із злости! Три староства! Барське, що зламаного шеляга інтрати не принесло. Ніженське! Післав там людей, але що з того? Остерське! Так само! За окуп із неволі ще ханові не заплатив та з чого й заплатить, коли онта ребелія не припиниться? Добре, що волоський господар за нього поручився. Було б гарно, коли б так син Петро, кам’янецький староста, одружився, з Лупулівною. Лупул — княжий рід. Та й то споріднений із Радивилами. Багатий! Тільки, щоб той сліпий дурень Калиновський не випередив його. Захотілося йому на старість закохатися в Лупулівній. Старий дурень! — Потоцький із пересердя почервонів і сапнув. — Старий дурень! — повторив. — Нема що... Як тільки скінчиться попис, а дозволу на похід в Україну не буде, Петро мусить бути в Яссах. Лупулівна багатша, ніж Любомирська, за яку Петра сватають. Але Калиновський! Хто б то подумав! Повдовів і вже до женячки. Цап якийсь! Asinus. Міг би дідом її бути. На маєток летить також, бо що його чернігівське воєвідство тепер? Те саме, що його староства! Худа парафія. Прийшлося старому парубочити на старість за дукати. Гей-гей!..

Думки пана Потоцького стали пересуватися поволіше, лінивіше і в короткому часі на ціле шатро розляглося його хропіння. Мухи сідали на вуса, на ніс, на чоло, гетьман повертав голову в різні боки, але хропіння ставало щораз глибше, повніше, досконаліше. Чи то завдяки роєві мух, чи ні, але верзлося панові на Потоці, що обскочили його карлики й стали лоскотати та від них із сміхом боронився він руками й ногами. Нагло карлики десь іщезли і якась величезна, волохата та грізна потвора підступила до нього, витягаючи кігті. Гетьман із жахом стрепенувся, відкрив очі й сів. Піт зливав його чоло і страх був у його очах.

Потоцький повів рукою по чолі та по очах, опритомнів і побачив у шатрі багато панів та офіцерів.

Що сталося, мосць панове? — запитав, прочунявши зовсім.

Забрав голос Конецпольський.

— Повернувся роз'їзд, що його ваша милість вислала на Жванчик.

— І що?

— У Жванчику козаки.

Коронний гетьман знову перевів долонею по обличчі. Нараз ні звідси, ні звідти гнівом розпалився старий пан на Потоці. Кров ударила в лице, віддих став голосний.

— Хто провадив роз’їзд?

— Пан Корицький.

— Давай його сюди!

— Я тут, ваша милосте — з гурту виступив полковник Корицький.

— Кажи васць!

— Ми їхали на Жванчик. Коло Липин ми в’їхали в яр. Ваша милість знає, які то глибокі яри в тій околиці...

Потоцький рухом руки перервав мову Корицькому.

— Знаю, знаю, ну й що?

— Нараз, коли ми всі були в яру, нас обскочили козаки з усіх боків.

— І що?

— Казали спинитися, не дозволили їхати далі. Тільки мене взяв їх сотник до Жванчика.

— І васць поїхав?

— Поїхав, ваша милосте. Казав сотник, що мене везуть до їхнього полковника.

— Бачив васць його?

— Так, ваша милосте.

— Хто він?

Але Корицький умовк. Очі вбив у землю, уста його збіглися в лиховісний клин, брови хмарами нависли над очима.

По хвилині томливої мовчанки, якої ніхто не хотів переривати, привернуло йому назад мову.

— Нечай — відповів коротко, наче шаблею рубонув.

Обличчя й шия Потоцького набрякли кров’ю, віддих став іще коротший і голосніший.

— Нечай? Нечай! Чого він там хоче? На нас іде? Добре! Коби тільки прийшов!

Потім, після короткої передишки, очунявши від першого враження, запитав:

— Чого ж він хоче?

— Казав, що коли ваша милість вибрала Оринин, нехай буде Оринин, але він не радить тепер пускатися у якийнебудь похід, ані змінювати місце. Глузував, що дуже жаліє, бо з вівендою може бути в нас тяжче. Але ваша милість знайде напевно раду на те. Не радив іти на волоську землю ні вашій милості, ні панові старості кам`янецькому, бо туди тепер іде хто інший.

— Хто інший? — спитав Потоцький.

— Не знаю.

Потоцький повів поглядом по згуртованих панах.

— Хто може бути той “хто інший”?

Відізвався Конецпольський.

— Не знаємо. Може ваша милість зволить вислухати, що цей кавалер дальше має сказати і як закінчилася його виправа? Тоді будемо думати, що далі робити.

— Слушно, слушно — хитнув головою Потоцький.

Але в міру того, як Корицький став розповідати, в якому то стані він знайшов своїх людей, хмари осідали на чолі коронного гетьмана.

Накінець не втерпів:

— Чи вашмосць бачив коли, щоб хтось у такому стані привів своїх людей із роз’їзду?

— Ні, ні, ваша милосте.

— Можеш васць відійти. Зголосишся до пана обозного.

— Ваша милосте, я...

— Можеш васць відійти — повторив пан коронний гетьман, навіть не догадуючись, що таку саму відправу дістав пан Корицький і від Нечая. — Васць не тільки, що стратив усі коні, всю зброю, але виставив усе наше військо на посміховище. Як можна було дозволити роздягти себе з усього? Зброю віддати? Коні віддати? Без оборони? Без спротиву? Без бою? Що, васць носиш шаблю для паради?

Коли Корицький, темний, мов та ніч, відійшов, пан Конецпольський із сміхом оповідав пану Маркові Собєському, в якому стані знайшов він людей Корицького:

— То знаєш, ваша милосте, нічого, крім старої, подертої, вошивої свитки! Ні чобіт, ані штанів, ані сорочки. Кажу вашій милості, з одного боку лють брала глядіти на це, з другого зі сміху можна було вмерти. Такого я ще не бачив! А коні! Боже!

Панове, що стояли близько, прийняли оповідання більше з хмарним обличчям. Тільки молодий Конецпольський і яворівський староста давили сміх.

Тим часом пан Потоцький заговорив:

— Мосці панове! Хто з панів хотів би зробити виправу на Волощину, щоб розвідати, що це все значить?

— Я можу — відповів без надуми Конецпольський.

За ним зголосилися й інші, але Потоцький вирішив:

— Коли його милість пан Конецпольський зголосився перший, то й маг, першенство. Візьми, ваша милість, три корогви та вирушай зараз ізранку.

— На Хотин?

Потоцький гладив у задумі вуса.

— В Хотині може бути турецька залога. Ми з турецьким султаном не хочемо задиратись. Краще, ваша милість, їдь на Стару Ушицю. Там турки залоги не тримають.

— Перейти Дністер?

— Як треба, можеш ваша милість. Тільки язика дістань. Нам треба знати, що робити. На Хотин я вишлю інший роз'їзд.

Іще сонце не піднеслося на долоню, як три власні, справні корогви пана Конецпольського минули Кам'янець-Подільський і швидким маршем попрямували на Стару Ушицю. Коло Тарасівни перейшли річку Студеницю, а під Холодіївкою наскочили на козацький загін отамана Сірого, що був частиною нової охочекомонної сотні і з малим табором прямував на село Студеницю. Кинулися польські корогви на козацький загін, наче тічка голодних вовків на стадо овець, і, ще заки козаки змогли отаборитися, стали рубати, кого попало.

Впав отаман Сірий і з ним більша частина відділу. Розпорошені останки почали тікати в напрямі Бакоти та Старої Ушиці, де стояли поважні козацькі з'єднання. Розохочені легкою перемогою, поляки кинулися в погоню. Але під Бакотою наїхали на м'ястківську сотню із сотником Зеленським, яка прийняла їх таким рясним вогнем, що майже половина відділу лягла трупом на бакотівських полях.

Побачивши жахливий погром, пан Конецпольський наказав відворот на Тарасівку, проклинаючи хвилину, коли піднявся походу на Волощину. Одначе, коли під'їхали до Тарасівки тією самою дорогою, якою їхали зранку, то побачили, що вона густо обсаджена козаками.

Завернули тоді на Кулачківці, але тут дігнала їх козацька сотня Гавратинського і їхала на їхніх карках аж під самий Кам’янець Подільський. Розбиті, скривавлені останки трьох корогов повернулися до табору в Оринин, приносячи з собою тривогу й замішання.

Заки ще вспіли зібратися всі на нараду, приїхав возом селянин із Кулачковець з листом до Потоцького.

Доручили гетьманові листа тоді, як майже всі офіцери були вже в наметі. Потоцький відкрив листа, глипнув на підпис і кинувся, наче вкушений гадюкою.

— Від Нечая — крикнув на ціле горло.

— Що пише? — спитав пан брацлавський воєвода. Потоцький почав уголос читати листа:

— А то поганець! — перервав сам собі пан Потоцький. Язиком змочив уста й читав далі:

— Але ж, панове — кликнув високим, гістеричним голосом гетьман Калиновський — та ж він цілий час кпить собі з нас!

— Собака! — крикнув крізь затиснені зуби князь Вишневецький, потім оглянувся, подумав щось, махнув рукою і втих.

Рада не постановила нічого. Пани розійшлися по своїх шатрах. Але ввечорі того самого дня гетьман Потоцький скликає їх на нараду ще раз.

— Мосці панове — почав говорити, як тільки пани зібралися схвильованим, піднесеним голосом. — Маємо кілька новин і всі вони недобрі. Перша: роз’їзд із-під Хотина повернувся. Ввесь дністровий берег обсаджений козаками, що покопали окопи і нікого на волоський бік пустити не хочуть. Пан Кондратський, який провадив роз’їзд, каже, що хлопства там сила-силенна та що Нечай там проводить.

Пани переглянулися. Лянцкоронський спитав:

— А друга новина?

— Друга новина, панове, ще гірша. Приїхав посланець із листом від господаря Лупула. Хмельницький напав на Волощину і зближається до Яс.

Голосний шум, повний живого схвилювання пішов по наметі, бо для кожного це була велика, тривожна несподіванка.

— Напав на Волощину?

— Господар благає помочі.

— А ми тут від чого? — спитав хтось відважніший, побрязкуючи голосно шаблею.

— Тому то той Нечай говорив, що на Волощину пішов хтось інший.

— Хто був би цього сподівався!

— По тому бунтівникові можна всього сподіватися.

Пан гетьман Калиновський спершу мовчав, наче приголомшений, і глядів з одвертими устами просто перед себе. Нагло схопився, наче опарений.

— Чого, чого він може хотіти від Лупула?

Всі втихли. Несподівано забрав голос князь Ярема і насміх почувся в його словах:

— Може того самого, що й ваша милість, тільки не для себе. Він має сина.

Шум удруге пішов по наметі. Десь у темному кутку хтось захихотав.

Відізвався Лянцкоронський:

— Тепер розуміємо, чому ввесь берег Дністра обсаджений козацькою піхотою, чому їх милість пан хорунжий коронний наткнувся на регулярну козацьку піхоту коло Старої Ушиці та чому Нечай писав листа, щоб ми безпечно сиділи в Оринині. Видно, між ними там усе обговорено та владнано і тоді, коли Хмельницький перекине цілу волоську землю горі коренем, Нечай буде мати око на нас.

— Переїдемо по їх черевах! — розлягся чийсь голос із гурту.

Але Лянцкоронський говорив далі:

— Тому й хоче Нечай, щоб і ми стояли біля Оринина. Коли ми ось тут розклались табором, думали, що вибрали найкраще місце, найліпше для оборони: Смотрич, Збруч, Дністер і кам’янецька твердиня. Хто на нас міг тут напасти? Але вийти звідси, це друга справа. Дністер обсаджений, у Жванчику козаки, довкола повстання. Кажуть, що Скала, Гусятин, навіть Борщів у козацьких руках. Куди йти?

— Як то? Лишити Лупула на поталу?

— Куди йти? — спитав іще раз Лянцкоронський.

— Мосці панове! — крикнув голосно гетьман Потоцький, головно, щоб угамувати гамір. — Збруч також обложений козацькою піхотою.

— Ліпше було залишитись під Сатановом, як я радив — гарячився польовий гетьман Калиновський. — Ми були б мали принаймні свободу рухів. Тепер цей харциз Нечай має нас у своїх руках. Але пан краківський ніколи не хоче слухати мудрих рад.

— Треба бути мудрим, щоб мудру раду дати, пане воєводо.

І вже розпочиналася та сама колотнеча, що була така звичайна в коронних гетьманів. Але тепер панове Лянцкоронський, Вишневецький та й інші підступили до польового гетьмана і відгородили його від пана Потоцького.

Після довгих нарад рішили заждати до другого дня, вислати ще роз'їзди і тоді пробувати силою перейти Дністер.

Але тієї самої ночі приїхав королівський гонець із листом від короля Яна Казимира, щоб не важились переходити Дністер і встрявати в бої з козаками. Гонець, який їхав через Скалу, потвердив, що скрізь бачив козацькі з’єднання, які великими силами залягли всі шляхи, але йому не робили ніяких перешкод у їзді.

Для польського коронного війська почались дні очікування, напруження, безділля й голоду. Тим часом Нечай щораз більше стискав перстень довкола обложених і ждав на нові прикази від гетьмана Хмельницького.