Полювання на Золотий кубок

Глава 12 Зухвалий план

Власного годинника в Дениса Черненка не було. Максим Білан позичив йому свого.

Денис стояв під вікном хімічної лабораторії. Там у шафках і на численних полицях зберігалися під замком небезпечні для здоров'я, хоча й необхідні для практичних занять та для роботи гуртка «Алхімік» хімічні реактиви: кислоти, луги, розчинники, порошки та інше шкідливе добро. Усе воно було в ідеальному порядку, і грамотна людина просто не могла переплутати ящички, полички, колбочки, баночки та пробірочки.

Серед усього цього зберігався, чекаючи свого зоряного часу, Золотий кубок. Так чомусь вирішив директор, а Хімік не заперечував.

Щоб кубок не заважав, Юхим Юхимович особисто переставив його на підвіконня, і Денис бачив його з вулиці. Розбити вікно, простягнути руку — оце й усе, що потрібно зробити злодіям, аби заволодіти ним. Одначе скло тут товстіше, ніж в інших вікнах. До того ж, сигналізація! Та якщо Максим усе це передбачив, то справжній крадій — поготів.

До початку операції «Антивикрадення» залишилося п'ять хвилин. Денис одягнув рукавички, завбачливо захоплені з дому. Рукавички Максимові мусить видати Хімік. Чому він це зробить, Денис так і не зрозумів, цілком покладаючись на правильність розрахунків хитрого приятеля.

Хвилина… Тридцять секунд… Двадцять… Тільки б не злякатися в останню мить. Черненко не вважав себе боягузом, але зараз він скоїть щонайменше хуліганський вчинок. П'ять… Чотири… Три… Два… Один…

Час!

Діставши зі свого наплічника найбільшу ракету, яку лише вдалося знайти вчора у продавця феєрверків, Денис наставив її на вікно хімічної лабораторії й пальнув.

Дзінь-нь-нь!

Ракета пробила скло, і воно посипалося. Денис вчасно відскочив убік, аби скалки не зачепили його. Залетівши всередину, ракета грьопнулась об стіну, впала на підлогу і порснула іскрами в різні боки, одночасно заповнивши невеличку кімнатку з хімікатами густим ядучим димом.

Тепер тільки б Максим устиг!

А Максим Білан був дуже задоволений своїм партнером. Спрацював точно, до секунди. У цей час «алхіміки» захопилися дослідами, Юхим Юхимович ходив поміж них, а новий асистент підійшов до відчинених дверей лабораторії, щоб кинутися туди першим, коли влетить ракета.

— Рятуйте! — верескнув хтось.

— Назад! — крикнув Хімік. — Усі назад! Там небезпечно!

Але семикласник Максим Білан, що стояв найближче, вже шаснув усередину.

Раз-два: скочити до вікна, схопити руками в рукавичках Золотий кубок і викинути його крізь розбиту шибку.

Три-чотири: зірвати з гачка старенький запасний халат Юхима Юхимовича і накинути його на ракету, яка й без того швидко догорала, і диму від неї було більше, ніж вогню.

П'ять-шість: з того боку, за вікном, кубок підхопить Денис Черненко, так само в рукавичках, швиденько заховає здобич до наплічника і чимдуж помчить геть. Зустрітися компаньйони домовилися в Бабусиній Хаті, Максим навіть дав Денисові ключі.

Сім-вісім: пострибати на халаті ногами, остаточно гасячи ракету.

І аж на дев'ять-десять до лабораторії заскочив схарапуджений, але зовсім не наляканий Юхим Юхимович, спритно схопив рятівника за карк і виволік із ядучого диму.

— Усе ціле? Все нормально? Руки? Ноги? Голова? — уривчасто запитав учитель.

— Усе гаразд, — пробелькотів Максим, відкашлюючись. Він таки злякався, але вже тоді, коли все було позаду. Або навпаки — тільки почалося.

«Алхіміки» обступили мужнього асистента, а вчитель, марно намагаючись розвіяти дим рукою, зайшов до атакованої лабораторії, роззирнувся, наблизився до розбитого вікна. Одразу згадав, чого не вистачає на підвіконні. Обережно виглянув у розтрощене вікно.

І аж тоді спрацювала нещодавно встановлена нова протипожежна сигналізація.