Під хихотіння класу дотепник підвівся і, затинаючись, промимрив:
— Ну, кочівники… Вони… той… кочували… Вели переважно кочовий спосіб життя, — старанно наморщивши лоба, почав Нещерет. — Кочівниками були монголо-татари. У них було велике військо, і це військо постійно нападало на Київську Русь, грабуючи її і беручи в полон жінок та дітей…
Поки Нещерет говорив, а історик із непідробною цікавістю його слухав, Денис жадібно нипав поглядом по обличчях однокласників, які сиділи на перших партах. Йому потрібна була підказка. Соломинка, за яку готовий схопитися будь-який потопаючий.
Цю соломинку міг кинути лише Білан.
Максим Білан сидів якраз за першою партою у першому від дверей ряду. Цей зубрила робив вигляд, що нічого не відбувається. Правильно, викликали ж не його, чого б йому ото «паритися». Він точно знає все про ті дурнуваті епоси.
Ніби відчувши на собі пекучий погляд Дениса і немов прийнявши сигнали, котрі той посилав, Максим подивився на нього і навіть кивнув: чого, мовляв, треба? Черненко напружив м'язи обличчя, викотив очі й кілька разів гойднув головою, закликаючи: «Підказуй, дурню!»
Нещеретові, як це часто бувало, починала лестити загальна увага. Він узагалі хотів бути артистом і постійно виступав із якимось номером на концертах шкільної самодіяльності. Точно має талант, паскудник: про що б не починав говорити, яку б дурню не молов — заслухаєшся.
Це давало Денисові Черненку додатковий виграш у часі. Він знову нетерпляче кивнув Максимові Білану. Але той знизав плечима і розвів руками. Ага, це в його стилі: сам, мовляв, викручуйся. Черненко визвірився і показав кулака. Навіть зобразив боксерський удар для більшої переконливості. Та ще й ногою тупнув.
Ось як із такими грамотіями треба! Злякався, слабак! Подався вперед, щось шепоче. Глянувши одним оком на Чаплю, Денис ступив півкроку до Максима, трохи нахилився, аби краще чути.
Є!
Усе гаразд. Не соломинка, а ціла колода. І як же він міг забути про цього героя! Ось тепер він готовий заробляти свою позитивну оцінку.
— Гаразд, із жорстокістю кочівників усе зрозуміло, — зупинив тим часом учитель Ігоря Нещерета. — Сідай поки що. Тепер, Черненку, тобі лишається дуже просте завдання. Назви всім нам хоча б одного героя народного епосу. Воїна, який давав відсіч кочовим племенам, загарбникам давньоруських земель. Можеш назвати?
— Так, я вже згадав, — поважно мовив Денис. — Просто з голови вилетіло.
— Отже, — заохотив його Чапля.
Гордо глянувши на клас і навіть підморгнувши своєму рятівникові Білану, Черненко промовив:
— Конан-варвар!
Хотів продовжити. Не дали. Усі слова, які готові були зірватися з язика, потонули в дружньому несамовитому реготі. Не стримався навіть історик, затрусивши від сміху своїми худющими плечима.
Денис розгублено глянув на Максима. Але той тішився не просто разом з усіма — він реготав найдужче.
— Тихо, тихо! — нарешті заспокоїв усіх учитель. — Що ж, Черненку, версія дуже оригінальна. Ми всі сподівалися, що ти нам бодай про Іллю Муромця розкажеш. Але твоя відповідь є новим словом у науці…
Чапля міг би кепкувати з Дениса ще довго, та від остаточного потоптання хлопця врятував дзвінок. Починалася велика перерва.