Полювання на Золотий кубок

Глава 19 Піратський скарб

Їхали вечірнім Києвом хвилин тридцять — кудись на околицю.

Нарешті дядя Костя зупинив біля якогось парку, кивком голови звелів усім виходити. Максим вийшов сам, а Дениса спортсмен Володько виштовхнув копняком. Просто перед ними вигравав різнобарвними вогниками напис:

Дядя Костя лишився надворі, а Завгородній підштовхнув полонених до входу, прочинив двері. Хлопці зазирнули всередину.

Голосна бадьора музика. Три ряди гральних автоматів. Наполовину заповнений зал. Більшість азартних гравців — з вигляду ровесники Завгороднього. Придивившись уважніше, Максим угледів і кількох молодших, років чотирнадцяти-п'ятнадцяти.

— Подобається? — запитав Володько, хижо посміхаючись. — Це, пацани, називається доросле життя, яке не кожен ризикне почати. Особливо не ризикне той, кому мамка не дозволяє.

— Дорослим людям сюди заходити не бажано, — якомога спокійніше мовив Максим. — А школярам — узагалі заборонено.

— Та що ти кажеш! — награно здивувався Володько. — І хто забороняє? Досить тут банькати, гайда, поговоримо в іншому місці.

Дядя Костя завів усю компанію в невеличке службове приміщення з іншого боку грального салону. Зачинивши за собою двері, він присів за стіл у кутку, з непідробною цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається. Тим часом Володько розійшовся не на жарт.

— Грамотний, кажеш? — нависнув він над Максимом. — Правильно. Такі ботаніки, як ти, проживуть усе життя, засмічуючи легені пилом від книжечок. І чого ти, Дениску, з таким водишся?

— А тобі чого не вистачає? — обережно поцікавився Максим. — Розумію, тут царство азарту. Обіцяють піратські скарби за двадцять хвилин. Тільки ж ти — спортсмен, кандидат у майстри, здається, чемпіон і все таке…

— Слухай, заткнися краще, га? Бо, слово честі, довбешку скручу! — гаркнув Володько. — Багато ти розумієш! А що мені це дає? Ну, бігаю швидше за Васю чи Гришу. Ну, підтягнуся на два рази більше, ніж Ваня чи Петя. У мене медальок і грамот уже нема куди складати! І нічого вони не коштують! Тоді як тут, — він указав за стіну, — справжній азарт, справжні змагання, реальний результат! Коли ти виграєш, то не дебільну грамоту. Ти виграєш справжні гроші!

— Але ж ти можеш їх і програти, — зауважив Максим. — Я не спортсмен, але знаю: там виграє сильніший. А в тому залі з піратськими скарбами — той, кому пощастить. А щастить не так уже й часто. Гадаю, ти й почав програвати, і дядя Костя, директор цього залу, тобі позичав. Просто так, аби зробити спортивного хлопця своїм боржником. Не думаю, що ти в нього один такий. Бачиш, ти вже готовий заради боргу щось украсти… Дядя Костя стукнув долонею по столу.

— Досить, Володьку! Цей курдупель занадто розумний! Закрий йому рота! І поясни цим кошенятам, куди вони не повинні тицяти свої мокрі носи.

Завгородній ступив до Максима, замахнувся.

Денис Черненко заступив йому шлях.

Кулак Завгороднього врізався в Денисові груди. Сильний удар відкинув його до стіни. Грьопнувшись об стіну, Денис сповз на підлогу.

— Бачив? — запитав Завгородній у Максима. — Ось так я почну товкти твого дружка кожен день. Це попередження йому, аби не патякав. Ти теж триматимеш язика за зубами. Бо якщо розкриєш свого мудрого рота, згадай: у Дениска менший братик, зовсім мала сестричка і мамочка, яка тягне на собі всю цю велику рідню. Погано буде всім.

— Ну, ти… — Денис спробував підвестися, та заважав наплічник.

— Лежи, де лежиш! — гаркнув Володько. — Гадаю, ви сьогодні засвоїли урок. По-моєму, ви його стирили, аби потім комусь продати. Але є хитріші за вас. Давайте сюди кубок і можете бути вільні. Дядя Костя такий добрий, що завезе вас назад.

— Сам візьми, — огризнувся Максим. — У нього в наплічнику.

Володько Завгородній, переможно глянувши на дядю Костю, підійшов до Дениса, легко підхопив його за карк, поставив на ноги. «Блискавка» наплічника розійшлася з тихим шурхотом.

Рука найкращого спортсмена пірнула туди. Виринула із Золотим кубком. Здобич привабливо зблиснула на світлі. Дядя Костя кілька разів плеснув у долоні. Завгородній перекинув кубок із руки в руку, милуючись ним. Тоді кинув старшому товаришеві. Той теж покрутив його в руках, уважно роздивляючись.

Спершу ні один, ані інший не почули, що сказав Максим Білан.

— Що-що ти там пискнув? — перепитав Володько.

— На долоні свої подивись, кажу. Завгородній глянув спочатку на ліву долоню.

Тоді — на праву. Дядя Костя зробив те ж саме — і аж тоді кинув кубка під ноги.

Долоні в обох почорніли, як у сажотрусів.

Скрикнувши, Володько почав терти їх об джинси. Потім — одну об одну. Тоді поплював і знову потер. Дядя Костя робив те ж саме.

— Не допоможе, — спокійно пояснив Максим. — Кубок оброблено спеціальною хімічною речовиною. Шеф, наш директор школи, знає про це, тільки нікому не каже. Якщо не помити руки спеціальним розчинником, усе зійде саме. Але — за два тижні. До того ж свербітиме. Чи вже свербить?

Наче на підтвердження його слів Вовка почав шкребти долоні. Дядя Костя чухрав свої об стіну.

— А тепер, панове, — поважно мовив Максим, — ми з Денисом хочемо зробити вам обом дуже вигідну пропозицію.

Черненко став поруч із ним. На муки того, хто ще годину тому був його кумиром, а відтак погрожував його родині, Денис позирав із задоволенням.