Полювання на Золотий кубок

Глава 5 Подвійна пастка

Класна керівничка сама прослідкувала, аби злісні порушники дисципліни лишилися після уроків.

Максим отримав віника. Черненко — відро і швабру. Побажавши їм добре попрацювати й подумати над своєю поведінкою, Ганна Павлівна пішла з почуттям виконаного обов'язку. Хлопці залишилися самі в класі.

А за десять хвилин — і у всій школі.

Денис зловив себе на думці, що частина злості вже наче випарувалася. Йому не хотілося накручувати себе і починати все знову. До того ж Білан, справжнє боже теля, почав старанно мести підлогу. Ясно, хотів усе швидше закінчити. Сходивши до туалету по воду, Денис повернувся, став у дверях, деякий час поспостерігав за товаришем по нещастю.

— Тільки пилюку піднімаєш, — нарешті спромігся зауважити він.

Максим розпрямився, критично оглянув результат своїх старань, навіть провів рукою наперед себе, розтинаючи долонею куряву.

— Усе це у наших легенях, — промовив замислено, а тоді несподівано різко поміняв тему: — А ти даремно на мене наїхав. Жарти жартами, але ми з тобою не так уже й помилилися.

— Ти це про що? — не зрозумів Денис.

— Ну, вся ця історія. З Конаном, — Максим відкинув віника і присів на краєчок парти. — Якби в нас був час і нас хотіли слухати, ми б довели свою правоту.

Черненко промовчав. Але всередині вже почала прокидатися образа, замішана на пригашеній люті.

— Я недавно прочитав в інтернеті одну цікаву версію, — Максим не помічав, як почало мінитися Денисове обличчя. — Виявляється, Конан-варвар та інші кіммерійці цілком могли бути нашими предками. Тобто, прадавніми українцями.

Денис міцно стиснув зуби.

— Звісно, Київська Русь молодша за легендарну Кіммерію. Але хто знає, можливо, той самий Конан був якимось дуже давнім родичем Іллі Муромця. Ось лише Чапля про це не знає або, швидше за все, не хоче знати.

Денис закусив нижню губу.

— Послухай! Коли прийдеш додому, зайди в мережу і запитай у будь-якому пошуковці «Конан-варвар». Або…

Це вже занадто. Це вже переходить усі межі.

Спокійно взявши обома руками відро з водою, Денис підійшов до Максима і — р-раз! — розумака вже стоїть мокрий, як хлющ, і відпирхується.

— Е-е-е, здурів?

— Конан, кажеш? Варвар, кажеш? Наші предки, кажеш? Інтернет тобі? Та тебе, мордо, зараз навіть в інтернеті не знайдуть!

Кинувшись із кулаками на Максима, Денис не одразу зрозумів свою помилку. Треба було відрізати йому шлях до відступу чи бодай причинити двері.

Максим, у свою чергу, тепер зовсім не соромився дати драла — ніхто ж не бачить його ганьби. Одним рвучким рухом шарпонувши парту, він поставив її між собою й Денисом. І доки супротивник долав перешкоду, він двома величезними стрибками дістався дверей і вибіг із класу.

Тепер головне — заховатися. Не вибігати ж надвір без куртки, за вікном — сумний березневий дощ, застудитися — раз плюнути. План визрів у Максимовій голові тут-таки: перечекати, погратися з цим недоумком у котика й мишки, вибрати момент і повернутися в клас за речами. Заплутати погоню видавалося досить легкою справою.

Приміщення школи будувалося років зо двадцять тому. Кожен із двох поверхів мав три окремі секції, з'єднані переходами. У кожній секції було по два виходи. Якщо двоє граються в доганялки, виграє той, хто першим добіжить до будь-якого виходу. Лабіринт нескладний, та при бажанні заплутати можна.

Їхній 7-А клас був на другому поверсі середньої секції. Вибігши з дверей класу, Білан рвонув ліворуч, кількома стрибками подолав сходи вниз, далі завернув праворуч — і мало не зіткнувся з Черненком. Очевидно, Денис прорахував його дії й побіг навспак — аби перестріти втікача.

Крутнувшись на п'ятах, Максим помчав у бік спортзалу. Там можна було, забігши в хлопчачу роздягалку, через неї потрапити до залу, а звідти через інший вихід — у протилежне крило шкільної будівлі.

Заскочивши до роздягалки й опинившись у спортивному залі, Максим перетнув його і з усього маху налетів на вхідні двері. Не вірячи у свою невдачу, гримнувся об них ще раз. Зачинено. Чорт, зачинено! Хто б міг подумати!

Не гаючи часу, хлопець кинувся назад, сподіваючись проскочити і знайти інший вихід. Одначе не встиг: Денис, ніби знаючи наперед, куди тут можна подітися, вже стояв у дверях роздягалки.

— Ти б у дівчачу краще заскочив, — лиховісно сказав він, цикнувши при цьому губою. — Тобі там саме місце.

— Послухай, — важко дихаючи, Максим ледве цідив слова, — послухай… може… якось вирішимо… Ми ж двоє розумних людей…

— Нє-є, Білан, — похитав головою Денис. — Це ти в нас розумний. Ось лише твій розум від мого гніву тебе не врятує.

Він обережно причинив за собою двері, зробив крок уперед. Потім — ще один.

Максим роззирнувся. Порятунку не було. Він сам загнав себе в мишоловку. Кричати смислу нема, його все одно ніхто не почує. Проти Черненка він і хвилини не протримається.

Денис стояв уже за крок від нього. Аж раптом…