Полювання на Золотий кубок

Глава 14 Розмова з чемпіоном

Минули вихідні. Нічого не сталося. Денис виходив на вулицю, гуляв із молодшою сестричкою в парку, бігав у магазин і на базар. Та навіть ці звичні домашні турботи не відволікали його від головного: щоразу, виходячи з під'їзду, хлопець починав сторожко озиратися. Здавалося, весь світ знає: ось іде Денис Черненко, учень 7-А класу, який кілька днів тому вкрав Золотий кубок. У кожному стрічному чолов'язі він бачив лиховісного дядю Костю. А в ніч із неділі на понеділок йому наснився справжнісінький бойовик: він кудись біжить, а за ним хтось женеться. Куди б утікач не звернув, переслідувач неодмінно заступав йому шлях, і доводилося негайно звертати. Закінчилося це все тим, що молодший брат Миколка штовхнув Дениса під бік і плаксивим голосом протягнув:

— Ти чого-о-о кричи-и-иш…

Витерши спітнілого лоба, Денис щось пробурчав, перевернувся на другий бік, накрився ковдрою і спробував спати далі. Погоні більше не було, та не приходив і сон. Тому до школи Черненко подибав, куняючи на ходу.

А там на нього, як і на Максима, від якого за ці вихідні не було ні слуху, ні духу, чекала новина. І її можна було назвати приємною. На першому поверсі, — там, де завжди чіпляли шкільну стіннівку, — вивісили список найкращих спортсменів-старшокласників, які визначатимуть переможця шкільної спартакіади. Під першим номером значився Володя Завгородній, а далі за абеткою: Юрій Боровий (10-Б), Степан Вовченко (10-А), Іван Дідик (11 — Б), Василь Книш (10-Б), Юрій Хорунжий (10-А) та Олександр Юхимець (11-А).

Для всіх це був лише список спортсменів. Для Максима з Денисом — список підозрюваних. Білик одразу побіг по зошит. Треба було переписати прізвища, бо на пам'ять у таких справах краще не покладатися. А Денис стояв біля дошки, намагаючись пригадати, чи не належить почутий у роздягалці голос комусь із шестірки.

— Боїшся? — почув раптом позад себе і, здригнувшись від несподіванки, озирнувся. А там — сам Завгородній! Стоїть і посміхається йому — широко, приязно. Так близько з чемпіоном школи Денисові ще не доводилося балакати. Та й не знав він, що сказати своєму кумирові.

Тим часом Володько підморгнув йому і поклав руку на плече.

— Черненко? Молодець, Черненку. Старайся!

— Угу, — вичавив із себе Денис, аби лиш не мовчати.

— Я бачив, як ти у баскетбол дванадцяту школу обстукав. Так тримати! Скажу тобі по секрету, — він навіть нахилився і чомусь стишив голос, — ми з Валерійовичем, ну, з фізруком про тебе говорили. Він тобою задоволений. Каже, перше місце у тебе, вважай, у кишені, перспективний ти пацан. Бач, як воно…

— Угу, — знову промимрив Денис.

— Не «угу», а мене слухай: Золотий кубок точно був би твоїм. Без балди, без дурнів. Віриш? — Денис замотав головою. — Правильно, молодця. Не вір. Бо повіриш — носа задереш, а в спорті так не годиться. Мені можеш і не вірити. А Олексія, ну, Валерійовича, колись запитай.

— Як же я… того…

— Тоді не питай, — Завгородній розпрямився і розвів руками. — Сам усе побачиш. Шкода тільки, що якісь потвори без кубка тебе зоставили. Та нічого. Абонемент у тренажерний зал точно не вкрадуть. Разом будемо тренуватися, хочеш?

— Ага! — випалив Денис.

— Тоді не підкачай. Не підведи мене, — підморгнувши йому ще раз, Завгородній пішов. Поруч тут же ніби з-під землі виріс Максим.

— Чого це він? — запитав підозріло, провівши Володьку поглядом.

— Нічого, — відмахнувся Денис. Йому раптом розхотілося повертати Золотий кубок. Своєму спортивному кумиру він вірив, як собі. І якщо перемога вже обіцяна йому, — отже, і кубок теж. І виходить, наче Денис украв головний приз у самого себе. Тобто, сам себе обікрав… Але цього черв'ячка, який раптом завівся у ньому, хлопець вирішив приборкати.

Та все ж не втримався — переказав Максимові їхню з Володькою розмову. Той лише стенув плечима: подумаєш, герой спорту. Уголос цього не сказав, та, напевне, подумав. Денис хотів образитися на нього, тоді махнув рукою.

Нічого цей ботанік у житті не розуміє.