Полювання на Золотий кубок

Глава 15 Сім однакових листів

Після школи хлопці знову зібралися в Бабусиній Хаті, де Максим, без звичних для нього пустопорожніх патякань, одразу перейшов до конкретних справ:

— Дуже добре, що хтось зробив за нас цю роботу, — він показав переписані прізвища. — Додамо сюди, як ти й казав, Толяна Тумановського. Допишемо в кінець списку, до біса абетку. Виходить семеро. Це якщо ти справді Завгороднього виключаєш.

— Без варіантів, — твердо сказав Денис.

— Тоді так. Треба написати сім листів. Кожному — окремий, а зміст один і той же. Пишемо приблизно так, — Максим примружив очі: — «Я знаю, що тобі потрібно. Золотий кубок у мене. Готовий торгуватися. Умови — при зустрічі». Що скажеш?

— Коротко і ясно. А що це дасть?

— Хто прийде в призначене місце, той і полює на кубок.

— Ха! Вони ж усі прийдуть! Бо захочуть його знайти!

— А й справді! — Максим пошкріб лоба. — Ну… тоді напишемо так: «Дядя Костя отримає золото. Якщо ти знаєш, яке, я готовий зустрітися. Якщо лист потрапив до тебе помилково — викинь його». Що скажеш?

– І що це міняє? — не второпав Денис.

— Усе! — впевнено заявив Максим. — Якщо наш адресат не знає ніякого дяді Кості, то й про золото він нічого не зрозуміє. Просто викине цього ідіотського листа. Але один або двоє з них повинні зрозуміти натяк. Ключовим словом у нас тут буде «дядя Костя», а не «Золотий кубок».

— Це може спрацювати, — погодився Денис. — Тільки замість «я» треба написати «ми».

— Не треба, — похитав головою Максим. — Нехай той, кого ми ловимо, думає, що з ним веде гру одна людина. Нам залишається лише придумати місце зустрічі, одне для всіх. Чи призначити кожному різний час і різне місце?

— Так краще. На станції метро найпростіше. Семеро пацанів — сім станцій. Ми зможемо вільно і швидко пересуватися з місця на місце.

— Годиться, — кивнув Максим і ввімкнув комп'ютер.

Кілька хвилин — і текст листа готовий. Хлопці поміняли в кожному лише час і місце зустрічі, призначаючи побачення з інтервалом у півгодини. Так і вийшло, що першому, Юрію Боровому з 10-Б, вони назвали платформу на станції метро «Лісова» о третій дня, а останньому, Толі Тума-новському, — на платформі станції «Театральна» о шостій вечора. Станцію «Хрещатик» вирішили пропустити — там стільки народу товчеться, що загубити когось набагато легше, ніж знайти.

Удома Білан роздрукував усі сім листів на батьковому принтері, а Черненко купив на пошті сім однакових конвертів. Перед цим була коротка заминка — в Дениса не виявилося грошей. Та Максим спокійно дістав із кишені червоненьку купюру, тицьнув партнерові в руку, коротко пояснивши:

— Тато каже: в моєму віці парубок мусить мати мінімальну фінансову самостійність.

— Ти бач… — тільки й спромігся видушити з себе Денис, якому батько мало що говорив навіть під час їхніх не дуже частих зустрічей.

Більше на тему грошей вони, не змовляючись, вирішили не говорити.

Далі, як порадив Максим, лівою рукою, акуратно вивели на конвертах друкованими літерами прізвище кожного адресата і вклали листи. Залишалося лише підкинути цю наживку.

— Нема нічого складного, — запевнив товариша Максим. — Два листи в 10-А, два — в 10-Б, два — в 11-Б і останній — у 11-А. Дуже проста математика. Не хочеться, звичайно, світитися з цим усім перед очима старших…

– І я про це, — зітхнув Денис. — Знати б, де хто живе, по поштових скриньках можна було б розкидати.

— Чекай-чекай, — пожвавився Максим. — Коли фізкультура, в класі нікого нема. Зате речі лишаються. Завтра, здається, фізкультура в старших є…

— Зайти в порожній клас і залишити кожному на парті? — здогадався Денис.

– Іншого варіанту не засвітитися фейсами я не бачу. Правда, ми не знаємо точно, де хто сидить…

— Теж мені проблема… Не спереду ж! По собі знаю: я б у перших рядах не сидів. Просто кинути під якусь із задніх парт. Конверти підписані, їм віддадуть і забудуть. Хто непричетний, подумає, що це чийсь жарт. А хто причетний — прочитає, подякує і промовчить. Тут інше: на перерві цього не зробиш…

— Значить, — ляснув себе по коліну Максим, — будемо по черзі проситися в туалет на уроці.

Не була ця ідея Черненкові до душі. Один раз попроситися можна, та коли два рази — засміють. Не любив Денис, коли з нього сміялися. Навіть по-дружньому. Та нічого не вдієш… Запряглися у воза — тягнути треба.