Полювання на Золотий кубок

Глава 6 Підслухана змова

Зовсім поруч, по той бік дверей, почулося:

– Іди сюди, чого маячити! Тут нас точно ніхто не почує!

Зовні хтось був. І цей невідомий дуже не хотів когось зустріти. Того, хто може почути чи побачити щось, що жодна стороння істота чути і бачити не повинна. А отже, тим, кого цей невідомий випадково зустріне, будуть непереливки.

Так подумав Максим — і не став гукати на допомогу. Але так само подумав і Денис. Йому менш за все хотілося, щоб його тут застукали на гарячому, як забіяку. Тому він рішуче штовхнув ворога в малесеньку душову кімнату, прибудовану до роздягалки, протиснувся туди сам і потягнув на себе двері. А Максим клацнув шпінгалетом, зачиняючи їх.

І саме вчасно: в роздягалці почулися кроки і голоси.

— Ну, що ти там придумав, — говорив старший чоловік. — Тільки якщо й цього разу пообіцяєш пограбувати Національний банк, краще не починай і неси мені мої гроші вже завтра.

— Все буде чотко, будь спок! — квапливо відповів інший голос, трошки молодший.

— Ти мене своїми споками тиждень годуєш. Якщо й тепер почнеш брехати…

— Послухай мене! Там справжнє золото!

— Такі речі, чуваку, з чистого цільного золота ніхто не робить. Так що не пашталакай!

— Незолоту річ золотою просто так не назвуть! — категорично не погодився з ним молодший. — Ну, як ти це собі уявляєш? Вручать його комусь, щасливчик прийде додому, глип — а воно з глини чи картону! Нє, все мусить бути джукі-пук! Ти ж сам казав, що зможеш продати якусь таку річ?

— Якщо та твоя штука справді містить хоча б якусь частину золота, я знайду, кому продати. Є в мене певні люди. Навіть колекціонери. Для них подібні речі — що тобі цукерка.

— Тьху! Ненавиджу цукерки! Від них зуби болять і псуються, потім до зубного лікаря йди. А зубні лікарі — така, скажу тобі, гидота…

— Так ти цукерки ненавидиш чи зубних лікарів?

Тут Максим, притиснутий кремезним Денисом до стіни, спробував поворушитися і стати зручніше. Черненко присік цю спробу, прошипівши йому на вухо: «Тихо будь, задавлю!»

— То ми домовимося? — запопадливо спитав тим часом молодший голос.

— Не знаю, чуваку. Борги ваші ростуть з кожним днем…

— Ще два дні! Прошу тебе — почекай ще два дні! Потім його привезуть сюди, до школи — і все. Охороняти його не будуть, це ж не якийсь там музейний скарб. Просто зачинять у якомусь кабінеті. Я навіть здогадуюся, де. Забрати його звідси — справа двох секунд. Максимум — трьох. Коротше, на раз-два-три…

— Чотири-п'ять-шість! — передражнив його старший. — Від чотирьох до шести років тюрми, якщо спіймають. Ну, може, на перший раз і пожаліють, враховуючи твої, хе-хе, заслуги. Присудять менше. Тільки не думай, я і з тюрми дістану. Скільки будете сидіти, стільки часу проценти капати будуть. А це що означає?

— Що? — тупо перепитав молодший.

— Капшо! — знову передражнив старший. — Коли тебе випустять на волю з чистою совістю, дядя Костя буде забезпеченою людиною!

— Дядю Костю, я не хочу в тюрму! — перелякано заскиглив молодший.

Денисові від цього скавчання стало противно. Про що б вони не говорили, ось так скавчати дорослий пацан не повинен. Не має права.

— Гадаєш, я хочу, аби вас злапали і засудили? — заспокоїв невідомий дядя Костя. — Зараз ви мені винні… сам знаєш, скільки. Коли вийдете, будете винні в десять разів більше. І ті гроші я точно не отримаю. У вас, голодранці, їх просто не буде. Ну, а ці гроші, про які ми ниньки товчемо, ви ще в змозі знайти і повернути. Тому, — хлопці в душовій почули глухий удар, очевидно, дядя Костя сильно ляснув співбесідника по плечу, — біс із вами, чекатиму ще кілька днів. Тим паче, що ідея твоя реальна. Все, йти мені треба, справи.

Швидкі кроки. Гупнули двері. Запала тиша.