Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія

С. П. Рабінович

Конституційне правосуддя є змістом однієї з основних форм юридичної діяльності — судочинства, котра, як відомо, може здійснюватись із використанням відмінних у світоглядно-методологічному, теоретичному й прикладному аспектах концептуальних підходів[671]. Одним із них є юснатуралістичний (природно-правовий) підхід, заснований на однойменному праворозумінні.

В юриспруденції проблематика природного права зазвичай вивчається на основі розгляду відповідних доктрин. При цьому аналіз зв’язків між концепціями юснатуралізму та практикою державно-юридичного регулювання (зокрема того, яке здійснюється в конституційному судочинстві) часто залишається поза увагою правознавців. Серед небагатьох публікацій пострадянського періоду, в яких ці зв’язки висвітлюються, слід відзначити насамперед праці П. М. Рабіновича[672], О. М. Мироненка[673], С. В. Шевчука[674], Т. І. Дудаш[675], О. В. Черкасовой[676].

З іншого боку, в українській юриспруденції поки що залишаються також недостатньо проясненими і питання про сутність природно-правового підходу, його типологічні різновиди й взаємозв’язки з іншими способами осмислення права, без з’ясування чого навряд чи можлива рефлексія з приводу світоглядно-методологічних і теоретичних основ тих чи інших актів конституційного правосуддя.

З огляду на це далі висвітлюватиметься загальне поняття юридико-практичного підходу, його зв’язок із праворозумінням, визначатиметься поняття юснатуралістичного підходу в державно-юридичній діяльності (підрозділ 7.1), виявлятимуться його типологічні різновиди та співвідношення з окремими стратегіями випрацювання юридичних рішень (підрозділ 7.2). На такій основі далі ми розглянемо значення природно-правового підходу в конституційному правосудді України (підрозділи 7.3 — 7.5).

7.1. Загальне поняття підходу в державно-юридичній діяльності

Основні різновиди праворозуміння зазвичай розглядаються як деякі ідеальні типи (образи, смислові моделі, концепти) пізнання, трактування права[677]. Стосовно ж поняття підходу в сучасній юриспруденції існує певна багатозначність[678]. Частково це пояснюється недостатньою визначеністю в цьому питанні, яка має місце у суспільствознавстві. З 70-х рр. минулого сторіччя підхід визначався, як принципова методологічна орієнтація дослідження; точка зору, з якої розглядається об’єкт вивчення (спосіб визначення об’єкта); поняття або принцип, який керує загальною стратегією дослідження[679]; «спосіб організації пізнавального процесу в конкретній науці, що фіксує не тільки інструментальний бік пізнання, але й світоглядний, загальнотеоретичний»[680].

У правознавстві методологічним підходом називались вихідні начала, що визначають основний шлях, стратегію вирішення поставленого завдання[681]; стратегію розвитку[682]. П. М. Рабінович розглядає концептуальний підхід як «побудовану на гранично загальних (філософських) категоріях світоглядну аксіоматичну ідею (засаду), яка постулює загальну стратегію дослідження, відбір досліджуваних фактів та інтерпретацію результатів дослідження»[683]. Відзначимо, що в цьому випадку значення поняття підходу обмежується світоглядною засадою (ідеєю), покладеною до його основи. Натомість, як видається, специфіка підходу полягає у мисленнєвій спрямованості такої ідеї на дослідження чи на іншу діяльність, у заданості цією ідеєю загальної стратегії діяльності. Тому, на наш погляд, підхід характеризує динаміка відношення між вихідною методологічно значущою ідеєю та методами дослідження. Такому розумінню, мабуть, більше відповідатиме значення поняття підходу як світоглядно орієнтованого способу осмислення правової реальності, філософських та методологічних проблем права[684].

Згідно з поширеними уявленнями, різновиди підходів нерідко ототожнюються з типами праворозуміння. Таке ототожнення загалом відповідає теоретико-пізнавальній ситуації, яка мала місце у правознавстві, починаючи з XVII і приблизно до кінця XIX сторіччя[685]. Складність і певна парадоксальність нинішнього етапу розвитку юридичної науки полягає в тому, що з огляду на світоглядний та методологічний плюралізм залежність у ній між типами праворозуміння і концептуально-методологічними підходами вже не є лінійною та жорстко детермінованою[686]. За таких умов класифікація підходів лише на основі традиційної типології праворозуміння (легістське — юснатуралістичне — соціологічне) виявляється надмірно спрощеною, а тому не зовсім адекватною. Теоретичні узагальнення з цього питання, зроблені О. В. Сердюком[687], дають підстави для висновку, що, по-перше, правозуміння є однією зі складових правознавчого підходу, а по-друге, що воно, хоч саме по собі й не детермінує підхід, однак є одним із його важливих компонентів.

У нашому дослідженні йтиметься про підходи, застосовувані в практиці конституційного судочинства як особливого різновиду державно-юридичної діяльності. Тут специфічним аспектом зв’язку підходу й праворозуміння є те, що останнє може поставати не лише загальною передумовою (передрозумінням), але й процесом та результатом вироблення рішення про те, що ж є правом у конкретному випадку.

Як відомо, вплив на владно-регулятивну практику різноманітних соціально-емпіричних чинників (економічних, політичних, психологічних) є не тільки безпосереднім, але зазвичай значно більш вагомим, аніж на правову доктрину. Соціальна зумовленість підходу виявляється у причинно-наслідкових залежностях його вибору (свідомого чи неусвідомленого) від певних соціальних явищ — насамперед потреб та інтересів. У цілій низці випадків їх дія може визначати й особливості вибору того праворозуміння, яке буде покладено в основу юридичного рішення. З іншого боку, експлікація загального праворозуміння та інших складових підходу в правотлумачному чи правозастосовному акті часто не стільки відображає, скільки приховує вплив тих чи інших емпіричних мотивів і цілей на процес його прийняття. З огляду на це, нерідко виникає розбіжність між обґрунтуванням, наведеним у рішенні, та його справжніми мотивами. У такому випадку реконструювання змісту всіх складових підходу до випрацювання владно-регулятивного рішення повинно бути предметом спеціального дослідження (соціологічного, політологічного, соціально-економічного, соціально-психологічного та ін.).

Водночас зберігається й залежність юридико-прикладного підходу від ціннісно-світоглядних і теоретико-методологічних засад. Так, вплив ціннісно- світоглядних принципів полягає в тому, що в будь-якому владно-регулятивному рішенні опосередковано чи прямо виражаються загальні ціннісно-правові уявлення та орієнтації його автора. Теоретико-методологічні ж елементи зумовлюють залежність змісту такого рішення від гносеологічних засобів, що використовуються у процесі його випрацювання. З урахуванням сказаного можна запропонувати таку робочу дефініцію поняття, що розглядається: підхід у державно-юридичній діяльності — це зумовлений соціально, ціннісно-світоглядно й теоретика-методологічно спосіб випрацювання владно-регулятивних рішень у сферах правотворення, правотлумачення та правозастосування.

7.2. Юснатуралізм: типологічні різновиди й співвідношення

Відтак, однією з ознак підходу, які можуть знаходити свій вираз у юридичній практиці, є зв’язок пізнавальних засобів, методів відбору та інтерпретації фактів із специфікою праворозуміння автора правозастосовного чи правотлумачного рішення. І хоч у більшості випадків цей зв’язок не є безпосереднім та очевидним, тією мірою, якою праворозуміння впливає на вибір прийомів, методів випрацювання юридичного рішення, або ж, навпаки, — постає результатом їх використання, зумовленого економічними, політичними та іншими потребами й інтересами, — саме тією мірою може йтись і про зв’язок юридико-прикладного підходу із відповідним праворозумінням. Отже, юснатуралістичний підхід можна визначити як спосіб випрацювання рішень у сферах правотворення, правотлумачення та правозастосування, який перебуває у смисловому зв’язку з юснатуралістичним праворозумінням.

Місце юснатуралізму як підходу в практиці державно-юридичного регулювання зумовлюється низкою ознак, серед яких можна виокремити насамперед оцінювання, засноване на позалегістських (світоглядно-моральних, морально-політичних та ін.) ціннісно-нормативних критеріях; надання юридико-пізнавального й регулятивного значення цінностям, ідеалам, принципам та іншим утворенням духовно-ідеального порядку, а також емпіричним чинникам (зокрема людським потребам, сутності суспільних відносин, призначенню соціальних інститутів).

Відтак, особливого значення набуває питання про смислові й гносеологічні межі юснатуралізму як дослідницького та юридико-прикладного підходу, а також про можливості його поєднання з іншими підходами. Потрібно локалізувати юснатуралізм як специфічний спосіб осмислення правової реальності, її відображення й конструювання в юридичних актах. При цьому ми виходимо з того, що основою застосування юснатуралізму в державно-юридичному регулюванні має виступати така методологія, у використанні якої можливе опертя на практичний досвід, яка не втрачає зв’язків із соціально-емпіричною реальністю.

Спробуємо розв’язати це завдання на підставі порівняльного аналізу типологій та класифікацій різновидів праворозуміння.

Юснатуралізм та соціологічний підхід. Поширена дихотомічна класифікація типів праворозуміння ґрунтується на протиставленні легістського позитивізму всім іншим різновидам розуміння права[688], в тому числі й соціологічним. Однак такий підхід ще не містить підстав для розв’язання питання про співвідношення юснатуралізму з соціологічним підходом до права.

З кінця XIX — початку XX сторіччя у вітчизняному правознавстві починає використовуватись тричленний поділ типів праворозуміння (М. М.Алексеев, Г. Г. Бернацький, О. Е. Лейст, Р. З. Лівшиц, С. І. Максимов, Е В. Мальцев, Г. В. ЕІазаренко, А. В. Поляков, І. Л. Честнов), згідно з яким розрізняються розуміння права юснатуралістичне (інші назви «ціннісне», «ідеолого-ціннісне», «антипозитивістське», «моральна юриспруденція», тощо), позитивістське (або ж «юридико-догматичне», «формально-юридичне», «формально-догматичне», «легістське», «нормативістське», «аналітичне») та соціологічне («генетичне», «реалістичне» та ін.)[689]. Іноді з останньої групи теорій виокремлюються психологічні[690].

Характерною рисою таких варіантів систематики типів праворозуміння є розрізнення юснатуралізму та соціологізму, притаманне також і більш деталізованим класифікаціям, заснованим на диференціації епістемологічних підходів та методів у правознавстві. Так, наприклад, О. О. Мережко розглядає природно-правовий метод пізнання міжнародного права поряд із позитивістським, нормативістським, соціологічним, критичним, політико- орієнтованим та іншими, яких цей вчений нараховує близько двох десятків[691].

Однак таке розмежування відтворює лише загальну теоретичну модель природно-правового підходу, відволікаючись при цьому від самоідентифікації низки концепцій соціоцентристського й об’єктивістського спрямування як «природно-правових» та від більш детальної характеристики теоретичних співвідношень між вказаними способами осмислення права.

Якщо докорінна відмінність юснатуралізму та легізму не викликає сумнівів у всіх дослідників, то співвідношення природно-правового й соціологічного типів праворозуміння та відповідних підходів виглядає не настільки однозначно. Про це свідчать, зокрема, генетичні й логічні зв’язки концепцій природного права із антропосоціальними підходами. Добре відомо й те, що онтологічне трактування природного права має наслідком необхідність історичних та соціологічних підходів до нього[692].

Питання про співвідношення юснатуралізму з юридичною соціологією (соціологією права)[693] доцільно розглянути в двох аспектах: а) у плані типів праворозуміння; б) в аспекті взаємомозв’язків між юснатуралістичним праворозумінням та соціолого-юридичним підходом, а також між природно-правовим та соціолого-юридичним (соціолого-правовим) підходами.

В усіх цих випадках визначальним буде те, що саме розуміється під природним правом і відповідним типом праворозуміння та в який спосіб визначатимуться межі юснатуралістичного й соціологічного підходів.

Згідно із сучасним розумінням соціолого-юридичного підходу до права, останнє досліджується, по-перше, як особливий соціальний феномен; по-друге, в динаміці, як процес переходу від генезису до соціальної дії; по-третє, в контексті структурних і функціональних зв’язків з іншими соціальними чинниками, які, з одного боку, детермінують розвиток права, а з іншого, зазнають на собі його впливу; по-четверте, в динаміці всіх проявів правової дійсності; по-п’яте, як складна структура правовідносин[694].

Як відомо, основні способи осмислення соціально-правової реальності можуть мати метафізико-ідеалістичне або ж емпірико-матеріалістичне[695] спрямування (соціологічний позитивізм). Ясна річ, вузько позитивістсько- соціологічне трактування, зорієнтоване на право, яке існує виключно в зовнішніх, емпірично фіксованих формах, аж ніяк не може бути визнано особливим різновидом юснатуралізму. Однак сучасне розуміння соціологічного підходу в правознавстві дає можливість вести мову про філософсько-правову соціологію й соціальну онтологію права як про стратегії, спрямовані на виявлення імпліцитних соціальних основ, сутнісних та закономірних аспектів соціально-юридичних та соціально-правових явищ, смисли і значення яких конструюються суб’єктами у процесі їх пізнання. Відзначимо, що згідно з одним із існуючих у правознавстві «істотних методологічних постулатів» у тлумаченні поняття соціальності права, соціальна реальність права не існує як предметна дійсність, не має власних змістів, тобто належить сфері свідомості[696]. Тут соціальність, мабуть, розуміється як особлива властивість людського мислення. Можливо, саме такі різновиди юридичної (правової) соціології можуть розглядатись як одна з форм юснатуралістичного підходу. У такому випадку рух творчого мислення від правового явища до його соціальної сутності, від юридичної форми до її правового змісту, а також конструювання соціальної природи (сутності, «єства») юридичних феноменів виступатимуть ознаками соціологічного мислення юснатуралістичної орієнтації.

Піднімаючи проблему відношення між юснатуралістичним праворозумінням та соціологічним підходом, О. В. Сердюк зазначає, що «мультипарадигмальність створила парадоксальні і неможливі в минулому ситуації, коли в рамках одного підходу можливі різні типи праворозуміння»[697], зокрема, соціологічний підхід у правознавстві можливий у рамках ціннісного (природно-правового) праворозуміння[698]. Безперечно, при цьому йдеться не про соціологічний позитивізм[699], а про певні різновиди соціально-філософських (соціально-критичних, соціально-аксіологічних, ціннісно-соціологічних, ідеологічно-світоглядних) підходів, які не обмежуються самими лише емпіричними дослідженнями й описом форм соціального буття права.

Між аксіологічним (природно-правовим) та соціологічним (зокрема позитивно-соціологічним) підходами в юридичній діяльності можуть існувати також і відношення доповнюваності. Так, наприклад, А. І. Пашинський наголошує на «плідному зв’язку між соціологічним та аксіологічним підходами, коли, наприклад, основоположні правові принципи аналізуються й виводяться в остаточному підсумку з дозаконотворчих правових відносин. Особливістю соціологічного підходу в цьому випадку є розкриття соціальних потреб, які породжують відповідні відносини, особливістю ж аксіологічного — виокремлення із різноманіття соціальних зв’язків власне правових відносин»[700]. Теоретичної значущості наведеного положення не можна недооцінювати. Адже таким чином вказується на оцінювальний характер уявлень про правове (вочевидь, як про справедливе), на аксіологічність процесу розуміння права.

Слід звернути увагу на те, що критична функція притаманна не лише юс- натуралізму, але й юридичній соціології[701]. Як вказує С. В. Савчук, «…юридична соціологія не зупиняється перед пізнанням сукупності сталих, повторюваних ознак і властивостей права, тобто його суті, пошуки якої починаються там, де є розуміння невідповідності будь-якого явища своєму первісному при- значенню»[702] (курсив мій — С. Р.). Тією мірою, якою така соціальна критика здійснюється з ціннісно-ідеологічних позицій, з опертям не на існуючий, а на належний стан речей у суспільстві й, зокрема, в юридичному регулюванні, тією мірою може йтись про критику юснатуралістичного Гатунку.

Основу для поєднання юснатуралізму із соціологічним підходом дає розгляд останнього як особливої пізнавальної стратегії. Таке поєднана можливе, зокрема, на основі ідей, обстоюваних Ю. Я. Баскіним, який розподіляв філософсько-правові вчення на види залежно від того, в чому саме вони вбачають основу права. У такий спосіб виокремлювались вчення метафізичні, антропологічні та соціологічні[703]. Усі вони можуть ґрунтуватись на природно-правовому типі праворозуміння, оскільки концептуальними основами останнього можуть виступати як «божественний закон», так і «природа людини» й «природа речей».

Г. Г. Бернацький вважає, що практично всі філософсько-правові напрями можна розділити на дві протилежні групи: соціологічний напрям, який стверджує, що джерелом походження права виступає саме суспільство, і природний напрям, який стверджує, що джерело походження права та його сутність знаходяться поза суспільством (Бог, розумна природа, розум людини, тощо). Перший тяжіє до матеріалістичної філософської лінії, тоді як другий — до ідеалістичної[704]. Таке протиставлення природного й соціологічного напрямів свідчить про трактування юснатуралізму, насамперед, як ідеалістично-метафізичного праворозуміння. Однак, з урахуванням концептуального різноманіття природно-правових підходів, в обох розглянутих вище випадках соціологізм як підхід виявляється принципово сумісним із природно-правовим типом праворозуміння.

В плані епістемології соціологічний підхід пов’язаний із онтологічними та емпірико-об’єктивістськими інтерпретаціями природного права. Аби прослідкувати цей зв’язок, звернімось до доктринальної систематики класичних та сучасних природно-правових концепцій.

Типологізація юснатуралістичних учень бере свій початок у філософсько- правовій творчості Г. В. Ф. Гегеля, який розрізняв три наукових способи трактування природного права: емпіричний (Т. Гоббс, Ж. Ж. Руссо та інші мислителі до Канта); формальний (І. Кант, Й. Г. Фіхте та їхні послідовники) та власний, абсолютний підхід[705]. Вочевидь, соціологічній версії юснатуралізму тут відповідає його емпіричне трактування. Однак низка елементів соціологізму присутня також і у більш пізніх неогегельянських розробках концепції природи речей (Е. Шпрангер, X. Вельцель, О. Бальвег та ін.).

Декілька варіантів систематики юснатуралістичних концепцій були запропоновані зарубіжними правознавцями в 70-х рр. минулого сторіччя. Так, X. Ріффель навів три підстави класифікації природного права: за критерієм змістовності — від формального «природного права зі змінюваним змістом» до сукупностей позапозитивних матеріальних принципів та норм; у плані співвідношення з позитивним правом (законом) — від зразка для правопорядку до природного права, яке заперечує позитивне; за трактуванням «природного» («природи») — від права, що випливає з природи людини, до норм універсального порядку буття[706]. В рамках цих груп можуть бути виокремлені й соціологічно спрямовані різновиди юснатуралізму.

Класифікації, засновані на особливостях значення категорії «природного» («природи») (Ерік Вольф)[707], дають можливість виявити поняттєву основу тих соціологічних підходів, якими, як буде показано далі, послуговується конституційне судочинство України при аналізі сутності й призначення соціально- юридичних інститутів.

У правознавстві радянського періоду типологізація сучасних концепцій природного права згідно з філософсько-методологічними засадами праворозуміння і пояснення правових явищ була здійснена В. О. Четверніним[708], чия схема типології достатньо повно відображає різноманіття сучасних різновидів юснатуралізму. Окремі з них (об’єктивіський, психоірраціоналістичний, частково екзистенціалістський) пов’язані з соціально-філософським та філософсько-антропологічним підходами до права.

Іншу схему групування напрямів природного типу праворозуміння наводить Г. Г. Бернацький, який називає такі його різновиди, як теологічний, натуралістичний, об’єктивно-ідеалістичний, суб’єктивно-ідеалістичний, містичний?[709]. Попри те, що запропонована система відзначається певною неповнотою, на що вказує і сам дослідник, слід відзначити виокремлення тут «натуралістичної» версії природного права, що підтверджує визнання емпірично орієнтованих варіантів юснатуралізму.

Г. В. Мальцев використовує поділ юснатуралістичних концепцій на онтологічні (Й. Месснер, Е. Вольф, Н. Боббіо, А. Кауфман, Р. Марчич, А. Троллер та ін.), деонтологічні (І. Кант, неокантіанство) та аксіологічні (феноменологія, окремі версії неокантіанства)[710]. Перевагою такої моделі є можливість виокремлення основних концептуально-методологічних підходів до розв’язання фундаментальної проблеми співвідношення між сущим та належним. Аксіологічні ж підходи, на наш погляд, в одних випадках можуть бути віднесені до онтологічного юснатуралізму, а в інших — до деонтологічного.

Безперечну теоретичну й практичну цінність мають підходи до систематизації природно-правових учень, запропоновані С. І. Максимовим[711]. До сучасних (некласичних) теорій обґрунтування права, які працюють в парадигмі «інтерсуб’єктивності», цей вчений відносить онтологічні й неонтологічні концепції. До першої групи належить правовий екзистенціалізм, або ж екзистенційна феноменологія (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майхофер) та екзистенційно-феноменологічна герменевтика (А. Кауфман, В. Гассемер, П. Рікер), до другої — комунікативна філософія (К. О. Апель, Ю. Габермас)[712].

Бінарний поділ юснатуралістичних концепцій на онтологічні й неонтологічні дає можливість охопити практично всі існуючі версії юснатуралізму (деонтологічні концепції слід віднести до другої групи). Онтологічний різновид концепцій природного права охоплює й сучасні природно-правові підходи (в тому числі натуралістичні, антропологічні й соціологічні), використовувані як правовою доктриною, так і практикою.

Прикметно, що в юридичній науці України є окремі прихильники натуралістичних концепцій «права Природи» (С. П. Головатий, А. С. Довгерт, О. М. Костенко, С. С. Сливка). З іншого боку, в практиці вітчизняного конституційного судочинства (О. М. Мироненко) вже обґрунтовувалась необхідність переходу від нормативістського до раціоналістичного природно-правового праворозуміння[713]. Згідно з класифікацією С. І. Максимова, обидві групи концепцій належать до класичного юснатуралізму.

Відповідно до спеціальних дослідницьких цілей можуть бути запропоновані й інші варіанти типологізації юснатуралістичних підходів:

— залежно від (наявності) міри зв’язку онтичного джерела правовості із суспільними відносинами — трансцендентні й іманентні (психологічно- чи соціально-іманентні);

— за ступенем єдності та універсальності нормативного змісту права — моністичні й плюралістичні;

— за способом обґрунтування (типом раціоналізму, втіленим у відповідній концепції) — фідео-раціоналістичні й інтелектуально-раціоналістичні (секулярні); окрім цього, теологічні концепції можуть бути розподілені також за різновидами відображеного в них релігійного світогляду — наприклад, на пантеїстичні, монотеїстичні, деїстичні, тощо. Такі поділи можуть певним чином доповнювати й уточнювати класифікації, наведені у літературі.

В аспекті нашої розвідки особливо важливими видаються ті типологізаційні схеми праворозуміння, в яких визнається існування соціологічних (емпіричних) версій юснатуралізму. Так, наприклад, К. Енгіш виокремив логічне обґрунтування природного права в концепції Т. Гоббса, трансцендентальне — у вченні Канта, діалектичне — у вченні Г. Гегеля, К. Маркса, а також онтологічний напрям, зокрема марксизм. Критерієм «юснатуралістичності» тут виступає те, що всі ці напрями оперують оціночним підходом до права з ідеологічної позиції[714].

Д. Ллойд поділяє сучасні теорії природного права на католицькі (неотомізм), філософські (сучасне неокантіанство) та соціологічні[715]. Якщо, на думку Д. Ллойда, перші дві групи концепцій, «судячи з усього, підходили до природного права з ідеалістичних позицій», то «соціологічну теорію природного права характеризує підхід, заснований, радше, на аналізі фактів», на соціально-емпіричному вивченні прагнень і потреб людини в суспільстві[716]. Попри обмеженість наведеної класифікації, яка не враховує низки інших сучасних різновидів природного права (наприклад, неопротестантських) та відсутність у ній єдиного критерію, виокремлення соціологічного напрямку юснатуралізму видається вельми прикметним.

Наведені вище теоретичні узагальнення можуть бути підтверджені й поглядами на природне право, представленими в сучасній українській юриспруденції. Не зупиняючись на відмінностях між окремими підходами, назвемо концепції загальносоціального природного (соціально-природного) права П. М. Рабіновича[717] та соціального натуралізму О. М. Костенка[718]. В зв’язку з цим, уточнюючи класифікації, запропоновані С. І. Максимовим та О. В. Стовбою[719], відзначимо, що юснатуралістичні способи осмислення правової реальності, які утворюють відмінний від правової метафізики («правового ідеалізму») підхід до права — зокрема, соціологічно орієнтований — можуть, на наш погляд, бути позначені як емпірично-об’єктивістські.

Отже, трансформація сучасних підходів до осмислення соціальності права дає можливість базувати соціологічний підхід також і на природному типі праворозуміння. З огляду на це, такі теоретико-методологічні конструкції, як «правова природа», «суть», «призначення», застосовувані до тих чи інших юридичних (політико-юридичних, економіко-юридичних, тощо) інститутів, правовідносин, суб’єктивних прав чи повноважень, можуть обґрунтовано розглядатись не лише в соціолого-юридичному, але й у юснатуралістичному аспекті як форми специфічної соціально-правової онтології. Ці категорії опосередковують пошук соціальних сутностей, виявлення й конструювання смислових основ соціально-юридичної реальності.

Сучасні уявлення про антропність та соціальність права як про ідеально конструйовані реальності роблять методологічну ситуацію в теоретичній, а іноді й у практичній юриспруденції багатомірною та мозаїчною. Це вимагає, зокрема, уточнення меж та можливостей взаємодії юснатуралістичного підходу з іншими світоглядно-методологічними стратегіями вироблення юридичних рішень — соціологічними, антропологічними, деонтологічними й аксіологічними (хоч, безперечно, не всі вони можуть розглядатись як однопорядкові, однорівневі). Методологічною основою для встановлення співвідношень між цими підходами може виступати розмежування, з одного боку, емпіричної та матеріалістичної (позитивістської), а з іншого — метафізичної та ідеалістичної епістемологій.

Антропологія, деонтологія й аксіологія права: деякі співвідношення з юснатуралізмом. Антропологія права може мати принаймні дві складові (два виміри): філософський та юридичний. Перший дає змогу на теоретичному рівні встановити особливості природи (сутності) людини, що уможливлює розкриття людських основ феномену права, а другий, завдяки емпіричному вивченню різноманітних форм права як явища культури того чи іншого соціуму і теоретичному узагальненню отриманих даних, забезпечує визначення людиномірних характеристик цього права[720] (в останньому випадку антропологія права виступає de facto як соціологія права). В руслі емпірико-позитивістського підходу знаходиться також антропологічний позитивізм (біологічний та психологічний)[721].

В сучасному українському правознавстві існує визначення філософсько- антропологічного дослідницького підходу, згідно з яким останній розглядається як світоглядна аксіоматична ідея щодо природи та сутності біосоціального індивіда, яка зумовлює відбір науковцем досліджуваних фактів та інтерпретацію результатів наукових пошуків[722]. З часів Античності ідеї соціорегулятивного значення природи людини є концептуальною основою розвитку юснатуралістичного праворозуміння, насамперед його есенціалістських різновидів. З іншого боку, екзистенційно-феноменологічно- герменевтична лінія у філософії права також являє собою варіант філософської антропології[723]. Філософсько-антропологічні різновиди юснатуралістичного праворозуміння (а саме концепції, які спираються на те чи інше трактування «природи людини» чи онтологічної ситуації її «існування») виступають світоглядно-філософськими й теоретико-методологічними засадами правознавчих, та, опосередковано, юридико-прикладних підходів (підрозділ 7.4).

В деонтологічних різновидах юснатуралізму природне право трактується як особлива мораль (моральність) державно-юридичної діяльності (Л. Фуллер, Р. Дворкін та ін.). Змістом такої моралі виступають вимоги до такої діяльності, до її цілей, форм та способів; при цьому правовий характер таких вимог не залежить від їх закріплення у позитивному праві. Тут природне право може цілком виправдано розглядатись як специфічний моральний феномен.

Однак загалом сфери природно-правового й морально/моральнісного не завжди збігаються. Так, наприклад, не мають морального характеру ті варіанти юснатуралізму, в яких природне право розуміється як «природа речей», як необхідні, закономірні взаємозв’язки у відносинах, які вбачаються сутнісно правовими, але не моральними. При методологічному зведенні природного до натурального, до суто «факторної» (Г. В. Мальцев) регуляції (потреб, потягів, бажань, прагнень, інстинктивних програм, фактичної влади) юснатуралізм трансформується в той чи інший різновид позитивізму (біологічний, психологічний, тощо).

Багатоаспектність морально-імеративної сфери (цінностей, вимог, проблем, які підлягають моральному врегулюванню, засобів такого врегулювання та ін.) відображається у літературі за посередництвом розрізнення моралі «конвенційної» («позитивної») і «критичної» (Т. Р. С. Аллан, О. Гьофе, Г. Л. А. Харт), «моралі прагнення» і «моралі обов’язку» (Л. Л. Фуллер), етики «оптативної» та імперативної (В. А. Малахов), моральності і моралі (Г. В. Ф. Гегель, О. В. Беляева, С. К. Бондирєва, В. Г. Іванов, Д. В. Колесов, Н. Н. Крутов); моралі особистого вдосконалення (індивідуальної моралі) і суспільної моралі (А. В. Прокоф’єв); ідеальної, істинної, абсолютної, перфекціоністської, об’єктивної моралі, з одного боку, та умовної, консенсусної, «встановленої», «дисциплінарної» моралі, з іншого (І. Кант, А. А. Гусейнов, А. В. Прокоф’єв); моральності, моралі і «нравів» (звичаїв) (М. М. Рогожа); моралі публічної та приватної (Дж. Ст. Мілль, С. Гемпшір), «соціально-іманентної» та «соціально-трансцендентної» (Р. Г. Апресян), етосу, етики і моралі, субстанційної та дескриптивної етики, з одного боку, та рефлексивної, прескриптивної етики, з іншого (О. В. Беляева, А. М. Єрмо- ленко); «реально-належного» та «ідеально-належного» (В. І. Бакштановський, Ю. В. Согомонов), тощо. Вочевидь, у цьому ж переліку перебуває й дихотомія моралі природної та позитивної, яка відтворює відповідне протиставлення у правовій сфері.

Відповідно до наведених дистинкцій, деонтологічний характер матимуть також і підходи до державно-юридичного права з позицій звичаєво оформленої позитивної моралі. Однак якщо імперативність таких вимог ґрунтується на самому лише факті їх інституціоналізації у соціонормативній практиці, навряд чи є достатні підстави для визнання такого деонтологічного підходу юснатуралістичним. У цьому випадку йтиметься, радше, про особливий різновид соціологічного позитивізму. Чи не найважливішою з тих ознак, що ними конституюється якісна визначеність юснатуралізму, є критично-оцінювальний спосіб розгляду норм та відносин, що діють (фактично чи юридично) в суспільстві, підхід до них з позицій права справедливого, належного, істинного. Як слушно зауважує Г. В. Мальцев, «буття природного права не може бути ототожнено з буттям суспільства, позитивного права і соціальним життям, інакше відповідна ідея втратить ідеальний масштаб, вичерпає себе і перестане бути необхідною»[724]. Загалом же типологічна ідентифікація тих чи інших деонтологічних підходів як природно-правових вимагає аналізу їх змістовно-смислових зв’язків із відповідними концепціями.

В основі розв’язання питання про співвідношення аксіологічного та юснатуралістичного підходів знаходиться світоглядно-методологічна проблема природи цінностей. Традиційно двома протилежними способами в її осмисленні виступають ідеалістичний та матеріалістичний підходи. В першому випадку цінності розуміються як трансцендентні сутності, наділені самостійним, незалежним від матеріального світу існуванням, у другому ж — постають як соціально-іманентне явище, як певні об’єктивно значущі відношення («значимості») та як їх відображення у суспільній свідомості. На відміну від ідеалістичних (метафізичних, трансцендентальних, сакрально- містичних та ін.) підходів, у другому випадку проблема розглядається з матеріалістично-об’єктивістських, зокрема з позитивістських позицій.

Типовим для природного права способом трактування проблеми цінностей є їх розгляд онтологічний, при якому цінності споглядаються, «вбачаються» або ж переживаються, так би мовити, зсередини — як деяка самоочевидна деонтична дійсність (може йтись, зокрема, про те, що саме становить зміст людської гідності, справедливості чи спільного блага як таких, про співвідносну значущість цих та інших цінностей «самих по собі», або ж про те, в чому полягає їхня обов’язковість та зміст (К. Войтила, Г. Хубман, Г. Хенкель, X. Ріффель та ін.)[725]. У цьому випадку цінності осмислюються в рамках певної змістовної нормативної етики («метаетики») права. Гадаємо, що такий аксіологічний підхід може вважатись однією з форм сучасного юснатуралізму. Зауважимо, однак, що соціальна зумовленість досвіду суб’єкта інтерпретації правових цінностей у цьому випадку «виноситься за дужки».

Натомість, дескриптивний розгляд ціннісних уявлень як складових певної індивідуальної чи колективної психології (інтуїтивізм, емотивізм), ідеології (Г. Радбрух, Е. Гуссерль), як певних соціальних потреб чи інтересів (соціально-потребовий підхід)[726], або ж як переживань таких інтересів, вигід, корисності, користі (А. Росс), є характерними для психологічного й соціологічного різновидів позитивізму. Однією з ознак послідовно реалізованої позитивістської емпірично-описової методології виступає ціннісний релятивізм, включно із ціннісним негативізмом (А. Хегерстьом, В. Лундстедт, К. Олівекрона, Т. Гейгер)[727].

Водночас, за зауваженням Г. В. Мальцева, ідеолого-критична позиція щойно згаданих скандинавських реалістів жодним чином не зашкодила специфічній буржуазно-ліберальній основі ідеології права. Навпаки, вона «напружується в очевидних зусиллях закріпити ці основи, встановивши прямий зв’язок між правом та приватним інтересом без опосередковуючої ролі абстрактних цінностей та понять, які вуалюють та затемнюють цей зв’язок»[728]. Відтак, вказана позиція «не стільки «деідеологізує» право в соціальному значенні, скільки дискваліфікує його як духовне явигце, як сферу образів та ідеалів поведінки людей, значною мірою принижує роль, що її право може відігравати в суспільстві, його загальну значущість як елемента культури на даному соціально-історичному етапі»[729] (курсив мій — С. Р.).

Принципові відмінності позитивістської й природно-правової аксіологій у підходах до оцінки позитивного права і закону, до розв’язання проблеми співвідношення цілей та засобів, телеологічних та інструментальних цінностей відзначають також В. С. Нерсесянц, Н. В. Варламова та ін.[730].

Загалом можна зауважити, що юридико-позитивістські (легістські, психологічні, соціологічні, лінгвістичні, тощо) підходи до проблеми цінностей спираються на методологічний редукціонізм, який зводить реальність правових цінностей до певних емпіричних (психічних, соціальних, семіотичних, матеріально-предметних) сфер реальності. Натомість, для аксіології юснатуралізму (насамперед, для її абстрактно-раціоналістичних напрямків) зазвичай є притаманним розгляд правових цінностей як таких, що існують незалежно від конкретних індивідів, соціуму, від суспільної практики; конструювання уявлень про цінності «самі по собі». Домінуючим тут виступає специфічне «феноменологічне» й телеологічне осмислення цінностей, яке відволікається від аналізу їх каузально-детерміністичних зв’язків із конкретно-історичною соціальною реальністю.

Таким чином, антропосоціальний емпіризм, з одного боку, та метафізика, з іншого, задають ті методологічні координати, в яких можуть визначатись межі юснатуралізму як особливого доктринального й юридико-прикладного підходу. В епістемологічному плані соціально-онтологічні й філософсько-антропологічні різновиди юснатуралізму зазвичай виконують роль проміжної ланки між правовим позитивізмом та метафізичним юснатуралізмом.

У своїй легітимаційній функції природно-правові підходи виступають як форма ціннісного осмислення права, а в своїй нормативній функції — як спосіб його деонтологічного осмислення. Тісний зв’язок обох аспектів права — ціннісного й деонтичного — дає можливість вести мову, з одного боку, про юснатуралізм як особливий вид ціннісно-деонтологічного підходу, а з іншого, про деонтологічні та аксіологічні форми (різновиди) сучасного природного права. Якщо класичний юснатуралізм виступав формою моральнісно-деонтологічного трактування політико-правової реальності, то в сучасній філософії права, яка часто відмовляється від використання окремих поняттєво-термінологічних конструкцій на кшталт «природного права» чи «природної справедливості» як від анахронізмів, методологічним еквівалентом юснатуралізму залишається розгляд права з позицій моральнісних цінностей. В історичному плані це засвідчує формально-змістовну оборотність ціннісно-етичних та юснатуралістичних підходів у праві.

7.3. Природа юридичних явищ у практиці Конституційного Суду України

Матеріали судової практики часто не дають можливості виявити безпосередню залежність між використаними підходами та конкретною філософсько-правовою доктриною. Однак у багатьох випадках імпліцитний зв’язок обґрунтування того чи іншого юридичного акта із згаданими підходами може бути виявлений шляхом аналізу тих ідеологічних та поняттєвих конструкцій, які використовуються для аргументації рішення.

На підтвердження цього звернімось до актів Конституційного Суду України (КСУ), у мотивувальних частинах яких можна зустріти поняттєво- термінологічні конструкції, які умовно можна позначити як онтологічні та деонтологічні. До перших належать ті, які вказують на підставу, буттєве начало судового рішення, іманентне самій матерії правових відносин («сутність» чи «призначення» інституту права, «природа людини», тощо). До другого ж типу конструкцій входять оціночні категорії, які відображають уявлення про належне у правовій сфері, яке може не збігатись з державно-юридичним сущим (справедливий/несправедливий, правовий/неправовий, тощо).

Однією з класичних онтологічних конструкцій є «природа речей». Починаючи з часів римської юриспруденції, поняття «правової природи» розвивалось поряд із категорією «природи речей», виступаючи як окремий випадок застосування останньої до правової сфери. Спосіб вивчення права, який «задається дослідницькою програмою, що спирається на категорію «правової природи»… спрямовує пізнання на виявлення детермінант і специфіки правового в межах суспільства, історії, соціальної взаємодії, людської культури, тощо»[731]. Йдеться про соціально-емпірично орієнтовану стратегію дослідження, принципово відмінну від ідеалістично-метафізичної методології кантіанського спрямування.

Власне, з огляду на цю обставину природно-правовий характер методологічних підходів, в яких центральною виступає категорія «природи речей», визнається не всіма дослідниками. Так, юснатуралістичну ідентичність цих підходів не визнавали, зокрема, Г. Дернбург та Г. Радбрух[732]. З іншого боку, В. Пєшка, В. О. Туманов, В. П. Желтова, В. О. Четверній, Г. В. Мальцев відносять концепції природи речей до онтологічного напрямку природного права[733].

Поняття «правової (юридичної) природи» використовується принаймні у 14 рішеннях, 2 висновках та 3 ухвалах КСУ[734]. Однак не всі випадки використання цього поняття в конституційній правоінтерпретації можуть бути визнані проявами юснатуралізму. Тут слід розрізняти а) звернення до категорії «природа» (правова, політико-правова, економіко-правова та ін.) як до самостійного чи додаткового джерела правового пізнання, та б) ситуації, коли юридична природа певного інституту (бюджету, приватизації, господарського товариства) розуміється лише як його законодавчо визначений основний зміст (при цьому «юридичне» виступає як синонім «правового»). Лише в першому випадку є підстави для оцінки правотлумачного підходу КСУ як природно-правового. Отож цю групу випадків ми і розглянемо нижче.

Звернення до матеріалів практики КСУ дає змогу виокремити специфіку категорії «правової природи», а також пізнавальних підходів, методів та прийомів, за допомогою яких відбувається виявлення природи юридичних феноменів (інститутів, принципів, норм, тощо).

Смислове навантаження категорії «природа» (як елемента поняттєвої конструкції «правова природа») в актах КСУ загалом збігається з її основними значеннями, поширеними у класичній філософській традиції: сутність, єство, призначення; внутрішнє, іманентне джерело походження, якісної визначеності, розвитку явища.

Насамперед слід вказати на значення самого поняття «природи» як суті, сутності, «єства». У такому значенні природу того чи іншого соціально-правового феномену можна визначити як його основний зміст, завдяки якому забезпечується його якісна визначеність та відмінність від інших феноменів. Природа ж того чи іншого юридичного інституту ґрунтується на його соціальній (загальносоціальній) природі, на закономірностях соціальних процесів, які опосередковуються та оформлюються юридичними нормами[735]. Виходячи з таких засад, у практиці КСУ визначалась правова природа (сутність): нормативного і ненормативного правових актів, окремих норм Конституції[736]; закону про Державний бюджет України[737]; зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів[738]; делегованих повноважень[739]; представництва в суді[740]; імпічменту[741]; конституційних прав людини, тощо.

Яким же чином відбувається віднайдення правової природи в офіційному правотлумаченні?

Аналіз актів конституційного судочинства свідчить, що найважливішими інтерпретаційними засобами тут виступають цільовий (телеологічний), функціонально-цільовий та генезисний підходи, які розглянемо нижче.

При соціально-цільовому тлумаченні інструментом розкриття соціально- правової та державно-юридичної сутності інститутів права виступає категорія «призначення». Наприклад, КСУ зазначав, що метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є розмежування повноважень між державними органами та недопущення привласнення повноти державної влади однією з її гілок[742]; призначення депутатської недоторканності — забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх функцій[743]; публічно-правове призначення недоторканності суддів — забезпечення здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом[744]; суттєві властивості права недоторканності Президента України зумовлені його публічно-правовим статусом, встановленим виключно Конституцією України[745]. У такий спосіб виявлялись також природа бюджету[746]; виборчого цензу і виборчої застави[747], місцевих рад, їх виконавчих комітетів та місцевих державних адміністрацій[748], тощо. КСУ також вказувалось, наприклад, що цілі діяльності місцевого самоврядування визначають соціальне призначення права комунальної власності; головна мета діяльності суб’єкта господарювання в комунальному секторі економіки задає вибір організаційно-правової форми такої діяльності[749]; заходи покарання передусім зумовлюються його виправною та превентивною метою[750].

У низці випадків засобом встановлення природи політико-юридичного явища виступає також генезисний аналіз, за посередництвом якого сутність позитивно-правового інституту виявляється через джерело його походження. У такий спосіб, наприклад, визначається юридична природа Основного Закону в справі про набуття чинності Конституцією України[751].

Розглянуті вище підходи ґрунтуються на виявленні соціального призначення чи походження позитивно-правових інститутів, на віднайденні зв’язків позитивного права із закономірностями антропної, суспільно-політичної та суспільно-економічної реальності. Отже, «правова природа» у практиці КСУ не є феноменом суто державно-юридичним, вона виступає як політико-правова, антропно-правова, соціально-правова, чи економіко-правова, чи політико-економічна сутність юридичних явищ. Зважаючи на роль соціально-цільового аналізу в процедурі офіційного правотлумачення, можна вести мову про нього як про засіб з’ясовування права, що випливає із сутності суспільних відносин та інститутів, про заданість змісту такого права їх найважливішими цілями, функціональним призначенням. При цьому оцінка соціальної значущості останніх залишається зумовленою конкретно-історичною правосвідомістю суддів КСУ.

7.4. Інтереси, потреби й природа людини як правоінтерпретаційні категорії

Необхідність звернення до правової антропології зумовлюється вже самою людиноцентричною спрямованістю положень Основного Закону України. У більшості випадків формулювання антрополого-правових засад конституційного праворозуміння відбувається у контексті інтерпретації положень Розділу II Конституції України, а інколи в контексті її Загальних положень. Отож, не претендуючи на вичерпність, проаналізуємо рішення КСУ, які в аспекті означеної проблеми видаються особливо значущими.

Нові як для конституційного судочинства України, так і загалом для вітчизняної юриспруденції положення було вміщено у Рішенні КСУ в справі про охоронюваний законом інтерес (суддя-доповідач О. М. Мироненко)[752]. Згідно з положеннями, наведеними у Рішенні, антропологічними основами охо- ронюваних правом інтересів є прагнення, бажання, мрії, потяги їх носіїв. Такі прагнення існують як усвідомлені індивідуальні та колективні людські потреби.

Особливу увагу варто звернути на використання тут поняття «мрія», що в контексті офіційного правотлумачного акта може здатись метафорою. Проте вживання цього поняття видається невипадковим. Воно змінює загальний вектор інтерпретації правоохоронюваного інтересу в бік суб’єктивної людської реальності духовного порядку. Потенційно тут міститься вихід на духовні, ідеальні потреби людини, а відтак, і на відповідне розуміння права.

Однак якщо мрія — духовний феномен, то «легітимна мрія» — це вже категорія соціологічна. Йдеться про таку мірю, що отримала соціальне визнання. З огляду ж на те, що легітимність соціальних регуляторів у тексті Рішення пов’язується зі справедливістю як однією з основних засад права, з «ідеєю права», однозначна оцінка використаного тут мотивувального підходу як соціолого-позитивістського була б, мабуть, надмірно категоричною. Поряд із цим, незаперечних підстав для іншої оцінки текст рішення не дає[753].

На наш погляд, посилання на якість елементів права, яка відповідає ідеології справедливості й особливо — ідеї права (феномену понадемпіричного порядку) дають певні підстави для кваліфікації філософсько-правової аргументації Рішення як у певних аспектах такої, що має юснатуралістичне, ідеолого-ціннісне спрямування. Частково це підтверджується й посиланнями у мотивувальній та резолютивній частинах Рішення на логічно-смисловий зв’язок поняття «охоронюваного законом інтересу» з поняттям саме права, а не закону, а також на зумовленість такого інтересу «загальним змістом об’єктивного права», якісною характеристикою правовості якого виступає його відповідність ідеології справедливості та ідеї права. Як видається, додатковим аргументом на користь цього може виступати праворозуміння, обстоюване О.М.Мироненком в Окремій думці стосовно Рішення КСУ № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 р. (див. підрозділ 7.5).

Антрополого-потребова інтерпретація «охоронюваного законом» та «охоронюваного правом» інтересів дозволила відобразити зв’язки позитивного права із глибинними потребами та прагненнями людини, тобто із тим, що можна віднести до її сутності, природи. Такий підхід уможливив подальше осмислення форм юридичного закріплення різноманітних проявів природи людини, що було здійснено майже через три роки.

29 січня 2008 року КСУ ухвалив Рішення № 2-рп/2008, в якому це класичне юснатуралістичне поняття було використано вперше в його практиці[754].

В українській юриспруденції цей акт вже ставав предметом аналізу[755]. У його мотивувальній частині використано низку аргументів ad naturam та вперше сформульовано кілька природно-правових положень нормативного характеру. До них належать наступні: «в аспекті конституційного подання пріоритет природних прав людини слід розглядати як один із засадничих принципів Конституції України» (п. 6.1); «право заробляти собі на життя є невід’ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене. Право на працю закладено у самій людській природі. Його має кожна людина, воно є невідчужуваним, тому самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці»; «право на працю Конституційний Суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя» (п. 6.1.1)[756].

Звернемо увагу, по-перше, на подальше застосування тут потребового підходу до невід’ємних прав людини; по-друге, на те, що тут значно ширше, аніж у попередніх рішеннях КСУ, використано природно-правові конструкції.

Цікавим моментом цього рішення стало проведене КСУ розрізнення між суб’єктивним правом природним та позитивним. На думку КСУ, право брати участь в управлінні державними справами «встановлено державою, воно існує за умови функціонування держави… і… поширюється лише на громадян держави» (п. 6.1.2). Таким чином, КСУ наголосив на відмінності у значущості тих норм розділу II Основного Закону, які фіксують права природні, і норм, які закріплюють права «позитивні», тобто такі, що установлені державою. Виявом такої відмінності став «принцип пріоритету природних прав над позитивними», названий КСУ (в аспекті конституційного подання) «одним із засадничих принципів Конституції України». Однак, на наш погляд, для того, щоб проаналізувати обґрунтованість такого твердження, необхідно попередньо вирішити низку питань.

Так, може викликати сумнів категоричність твердження КСУ про те, що соціально-економічне право на працю належить до прав «природних», а політичне право на участь в управлінні державними справами — не до природних, а до «позитивних» прав, а також ті підстави, на яких він констатував пріоритет першого права перед другим. У цьому разі постає питання: чи всі конституційні права громадянина слід вважати «позитивними», тобто правами, встановленими державою. Зокрема, чи є лише «позитивними» принципи рівності прав громадян та їх рівності перед законом, чи, скажімо, права на зміну громадянства, на свободу об’єднання у політичні партії, на соціальний захист (ст. 24, 25, 36, 46 Конституції)? Чи належать тільки до «позитивних» право на громадянство, право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників, право рівного доступу до державної служби в своїй країні, право людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом? (Ці права, як відомо, закріплено у ст. 15, 21, 8 Загальної декларації прав людини). Якщо так, то усі зазначені права, з огляду на їх «позитивність», за певних умов повинні були б поступитись у пріоритетності правам «природним».

Відзначимо, що у Рішеннях КСУ від 23 травня 2001 року та від 2 листопада 2004 року (відповідно, в їх пунктах 3 і 5) конституційне право на судовий захист віднесено до невідчужуваних та непорушних, тобто — до «природних» прав людини[757]. То невже єдиною підставою для такого висновку стало те, що в Основному Законі суб’єктом згаданого права виступає «кожен»? Але ж у пункті 2 Рішення КСУ від 19 квітня 2001 року до невідчужуваних та непорушних було віднесено й право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації[758]. У Рішенні КСУ від 22 вересня 2005 року йдеться про «загальновизнані права громадянина»[759]. Зважаючи на ознаку загальновизнаності, навряд чи ці права мають вважатись другорядними порівняно з правами людини.

Якщо ж виходити з того, що для віднесення того чи іншого права до природного чи до позитивного має використовуватись критерій не формальний (конституційне закріплення як права «кожного» чи «громадянина»), а змістовний, то постає проблема протиставлення природного й державно- політичного в самому людському існуванні й у самій сутності людини. Адже ще Арістотель визначав людину як істоту політичну (zoon politikon, букв. — «тварина політична, суспільна»),

З тексту Рішення КСУ від 29 січня 2008 року можна дійти висновку, що право брати участь в управлінні державними справами є правом позитивним, оскільки «воно існує за умови функціонування держави». Справді, не можна заперечувати того, що існування держави є необхідною умовою існування й вказаного права. Загальновідомою є й юснатуралістична теза про пріоритет природного права щодо позитивного. Однак на цих підставах навряд чи хтось наважиться стверджувати, що для сучасної людини, яка існує в умовах функціонування держави, є другорядними ті потреби та можливості, які пов’язують її з державою (скажімо, право на безоплатну медичну допомогу в державних медичних закладах, на державний захист від злочинних посягань на життя чи здоров’я, тощо).

Таке використання принципу «пріоритету природних прав над позитивними» дає підстави погодитись із висловленим у конституційній доктрині побоюванням стосовно того, що воно створює «прецедент, коли через природні права людини можна піддати негативному визначенню (неконституційності) будь-яку норму права, навіть якщо допустиме обмеження прав громадянина безпосередньо передбачено Основним Законом, і це не суперечить принципу верховенства права»[760].

В антрополого-правовому контексті особливого значення набуває також цільовий підхід (підрозділ 7.3), при поєднанні якого із деонтологічними та аксіологічними підходами формулюються морально-юридичні, політико-правові та ціннісно-телеологічні засади прав людини. (До таких засад належить, наприклад, принцип, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена)[761].

За посередництвом функціонально-цільових залежностей в актах КСУ виявляються взаємозв’язки між окремими правами людини, коли одні можливості людини з використання чи отримання певних благ виступають необхідними умовами (гарантіями) здійснення інших прав. Звідси випливає особлива соціальна значущість таких «забезпечувальних» можливостей. Так, наприклад, у справі про смертну кару, вказавши на суперечність смертної кари праву людини не бути підданим жорстокому, нелюдському, або такому, що принижує гідність, покаранню, КСУ дійшов висновку про те, що «право кожної людини на життя нерозривно поєднано з її правом на людську гідність. Як основні права людини вони зумовлюють можливість реалізації всіх інших прав і свобод людини і громадянина і не можуть бути ні обмежені, ні скасовані»[762]. Таким чином, абсолютний характер права людини на життя було підтверджено через вказівку на функціонально-цільові й детерміністичні зв’язки між потребами, можливостями й цінностями, котрі становлять серцевинний, глибинний зміст цього права.

У Рішенні від 19 квітня 2001 року правова природа строку завчасного сповіщення про мирні зібрання була інтерпретована крізь призму його функціонального призначення бути гарантією реалізації права громадян на такі зібрання. Таке телеологічне тлумачення дало КСУ можливість зробити висновок про недопустимість обмеження за допомогою цього строку відповідного суб’єктивного права. КСУ вказав, що право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації «є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір, права на вільний розвиток своєї особистості, тощо»[763].

Ціннісно-цільове осмислення прав людини отримало свій розвиток у Рішенні КСУ в справі щодо прописки. Тут право на вільне пересування і вибір місця проживання було названо «суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку»[764]. У згаданих вище актах КСУ, послуговуючись телеологічним тлумаченням, розкривав ієрархію прав людини як соціальних цінностей, а також виявляв сутнісні ознаки прав на життя, гідність, мирні зібрання, вільне пересування і вибір місця проживання.

Зауважимо, що більшість правових позицій КСУ, які стосуються природних прав людини, свідчать про взаємозалежність тих потреб та можливостей, що становлять загальну систему прав людини і громадянина. Саме така взаємозалежність і повинна, як видається, виступати базовим принципом, основою для оцінки конституційності законодавчих положень стосовно системи таких прав.

Таким чином, можна констатувати, що категорія «природи» в актах конституційного судочинства відображає соціологічний (політико-правова, економіко-правова, політико-економічна природа) та антропологічний (сутність прав людини) різновиди онтологічних природно-правових підходів. Такі підходи виступають засобами виявлення емпіричних чинників, необхідних для практичної реалізації конституційної ієрархії соціальних цінностей.

Офіційне тлумачення, здійснюване КСУ за посередництвом категорії «природи» у сфері публічного права, ґрунтується на взаємозв’язку сутності політичних та державно-юридичних явищ, тоді як у приватноправовій сфері інтерпретаційний принцип «правової природи» спрямований на виявлення й оцінку значущості взаємозв’язків антропних, соціальних та економічних чинників соціального регулювання (потреб, можливостей) з його державно-юридичними засадами.

Така оцінка й конституювання соціально-ціннісної ієрархії вимагають переходу від антропології та соціології права до його аксіології. Відтак, інтерпретуючи конституційні положення про права людини, КСУ формулює офіційно визнані антрополого-правові засади національної правової системи, осмислює, розвиває й включає у тканину своїх актів ціннісно-антропологічні основи таких прав.

Така діяльність єдиного органу конституційної юрисдикції є надзвичайно важливою для розвитку національної державно-юридичної системи.

Водночас слід вказати на певну небезпечність таких способів використання юснатуралізму, які можна назвати не інакше як «зловживанням природним правом». Йдеться про вже розглянуті ситуації, коли апеляція до природного права фактично приховує брак соціальної обґрунтованості, об’єктивної публічної значущості положень, позначуваних як такі, що відповідають «справедливості», «ідеї права» чи «природі людини».

7.5. Конституційна мораль правотворчості

Нині, за умов, коли положення просвітницьких доктрин юснатуралізму значною мірою об’єктивувались у позитивно-правовому інституті прав людини, звернення до деонтологічної аргументації, яка ґрунтується на розрізненні природного та позитивного права (права і справедливості, з одного боку, та закону, з іншого) є явищем не дуже поширеним у юридичній практиці. Тут не становить винятку й вітчизняне конституційне судочинство. Тому особливо прикметними видаються випадки, коли КСУ чи його окремі судді вдаються у своїй практиці до моральнісних аргументів.

Вперше така ситуація мала місце 14 грудня 1999 року в Окремій думці судді КСУ О.М. Мироненка стосовно Рішення КСУ № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року у справі про застосування української мови[765]. На підтримку наведеної автором аргументації тут було використано положення, виведене зі змісту статті 1 Основного Закону: «у правовій державі не можуть діяти неправедні норми», яке ґрунтується на одній з відомих засад моральної юриспруденції — «несправедливий закон не є законом». Юснатуралістичний характер має й вислів «дійсне, а не удаване верховенство права», який виражає типове для природно-правових концепцій розрізнення справжнього й удаваного, виключно формального у праві.

Проте видається дещо сумнівним, що уникнути здійсненого КСУ в цій справі тлумачення суттєво допомогло б «раціоналістичне (юснатуралістичне) праворозуміння»[766] як таке. Адже плюралізм трактувань природного права (див. підрозділ 7.2) дає підстави для сумнівів у тому, що ухвалити справді соціально обґрунтоване рішення дозволила б прихильність більшості суддів КСУ загалом до юснатуралізму. В даному випадку, мабуть, могло б ітись про ті лібералістичні версії природного права, в яких обґрунтовується мінімізація державного втручання у сферу прав людини. Не можна недооцінювати також і ролі впливу на конституційне судочинство політичних чинників.

Одним із проявів деонтологічного підходу у конституційному правосудді є оцінка законодавчих положень з точки зору їх справедливості. КСУ звертається до категорії справедливості у конкретному соціальному контексті, застосовуючи підхід, який може бути позначений як соціально-деонтологічний, або ж соціально-аксіологічний. Особливістю останнього є тісний зв’язок із цільовою інтерпретацією змісту законодавчих положень й сутністю соціально-правових інститутів.

Так, у Рішенні КСУ № 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) здійснено соціально-цільове та деонтологічне осмислення сутності правосуддя, яке за своєю суттю «визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (п. 2)[767]. Перша половина наведеного твердження є класичним природно-правовим постулатом: несправедливе правосуддя не є правосуддям. Адже вже сама назва правового явища відображає його істотні ознаки як справедливого, праведного, належного. За відсутності таких ознак відповідний феномен втрачає свій правовий характер і не може позначатись «правоназвою» (П. М. Рабінович). Правосуддя тут визнається таким лише за умови відповідності своїй сутності, якій, у свою чергу, онтично передує його соціально-етичне призначення — здійснення вимог справедливості та поновлення порушених прав учасників спору. Водночас виражена в рішенні вимога «ефективного поновлення в правах» є проявом застосування функціонально-соціологічного підходу, за якого одним із сутнісних ознак правосуддя є його соціальна дієвість.

У цих положеннях чи не вперше у практиці КСУ був представлений аксіологічний природно-правовий підхід, який ґрунтується на поєднанні гносеологічної оцінки державно-юридичних явищ (зокрема, норм законодавства, діяльності органів законодавчої чи судової влади) як істинних, справжніх, із їх деонтологічною оцінкою як справедливих, правових. В основу таких оцінок покладено ціннісно-телеологічне розуміння правових феноменів, етичне осмислення їх сутності та призначення в суспільстві. Згодом такий підхід було розвинуто й у рішеннях КСУ № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року (справа про призначення судом більш м’якого покарання)[768], № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 року (справа про охоронюваний законом інтерес)[769] та № 2-рп/2005 від 24 березня 2005 року (справа про податкову заставу)[770].

З огляду на те, що Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року вже ставало предметом спеціального аналізу у вітчизняній доктрині[771], наголосимо лише на одному моменті, який у зв’язку з цим актом видається нам важливим. Як відомо, сам термін «справедливість» зустрічається в Конституції України лише один раз — при визначенні засад побудови бюджетної системи України (стаття 95), що з позицій позитивізму навряд чи могло б вважатись достатньою підставою для надання принципу справедливості загальноконституційного й загальноправового значення. Отож можна дійти висновку, що КСУ розглядає справедливість як неписану (хоча й «за-писану») загальновизнану засаду права, як ідею права та як його «загальний зміст», однією з форм втілення яких виступає Конституція (підпункт 3.4 пункту 3 Рішення КСУ у справі про призначення судом більш м’якого покарання)[772]. Відтак, у тлумаченні Основного Закону було використано підхід, суть якого розкрита в Окремій думці судді КСУ П. М. Ткачука стосовно Рішення КСУ № 2-рп/2005 від 24 березня 2005 року в справі про вибори Президента України: «…результатом процесу тлумачення має бути з’ясування неявного змісту норми, того, що законодавець мав у ній вказати (!), але з якоїсь причини не зробив цього…»[773] (курсив мій — С.Р.).

Звернення ж до поняття «ідея права» свідчить про те, що в цьому пункті природно-правова аргументація КСУ набуває, так би мовити, ідеально-метафізичного виміру, — який, однак, нерозривно пов’язується із суспільними аспектами справедливості, з соціальною морфологією природного права, із формами втілення цієї ідеї у правотворчу та у правозастосовну діяльність.

У низці випадків КСУ визначає з деонтологічних позицій як окремі обов’язки законодавця, так і ті загальні принципи, які їх визначають — йдеться про вимоги, що їх можна, перефразовуючи відомий вислів Лона Л. Фуллера, віднести до конституційної «моралі правотворчості».

Так, наприклад, у резолютивній частині Рішення № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року КСУ адресував Верховній Раді України вимогу привести положення статті 69 Кримінального кодексу України у відповідність із вказаним рішенням[774]. У мотивувальній частині Рішення № 5-рп/2007 від 20 червня 2007 року КСУ прямо вказав на необхідність заповнення прогалини у законодавстві про банкрутство як на позитивний обов’язок законодавця[775].

Залишаючи осторонь питання про дотримання в цих приписах меж повноважень КСУ, зауважимо, що, на наш погляд, імпліцитну вказівку на конкретні позитивні обов’язки законодавця слід вбачати загалом в усіх випадках констатації КСУ неконституційності положень того чи іншого закону з мотивів відсутності у ньому тих норм, які, виходячи з писаних чи неписаних конституційних засад або ж із духу «Конституції як єдиного цілісного документа» (п. 2 Рішення № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року)[776], повинні б у ньому міститись. З іншого боку, акти КСУ, в яких вказується на неконституційність правил, прямо встановлених у законі, повинні розглядатись як такі, що ухвалені на підставі загальної конституційної заборони подібних проявів законодавчої діяльності.

Аналіз актів КСУ дає підстави вважати засадами конституційної моралі правотворчості наступні.

Справедливість як домірність та рівність (Рішення КСУ № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року (підпункти 5.5 пункту 5), Рішення КСУ № 14-рп/2004 від 7 липня 2004 року (підпункти 4.1,4.2 пункту 4)[777], Рішення КСУ № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року (підпункт 4.1, 4.2 пункту 4)[778].

Прикладами соціологічної конкретизації засади домірності (у термінології КСУ — «розмірності») можуть бути Рішення КСУ № 2-рп/2005 від 24 березня 2005 року (справа про податкову заставу)[779] та № 5-рп/2007 від 20 червня 2007 року (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності)[780]. Прикметно, що у згаданому вище Рішенні від 24 березня 2005 року (підпункт 4.3 пункту 4) справедливість, що розглядається як баланс приватних та публічних інтересів у податкових відносинах, трактується, з посиланням на статтю 8 Основного Закону, як конституційність.

Перевірка конституційності законодавчих норм виступає тут як оцінювання їх справедливості, здійснюване в одному випадку на засадах простої рівності як формальної тотожності (див., напр., Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року), а в іншому — за принципом домірності, який у західній традиції права має назву пропорційності[781]. Таким чином, в актах КСУ «ідея права» та «ідеологія справедливості» розкриваються двома відмінними способами: а) за посередництвом засади «арифметичної» рівності та б) на основі рівності «геометричної» (домірності)[782]. У першому випадку йдеться про формальну однаковість, тотожність; у другому — про ціннісне балансування, зважування законодавчих цілей та юридичних засобів їх досягнення.

Якщо вести мову про домірність не суто в тому вузькому сенсі, якого ця засада набула нині в практиці європейських судових інституцій, а в більш широкому значенні відповідності та «правосудності», яке надавалось їй Арістотелем (Нікомахова етика, 1131 в 15), тоді принцип рівності виступатиме окремим випадком дії засади домірності[783].

Таке співвідношення між згаданими засадами підтверджується, зокрема, й рішеннями КСУ в справах стосовно недоторканності окремих категорій посадових осіб (рішення у справі про Рахункову палату від 23 грудня 1997 року № 7-зп[784]; про незалежність суддів як складову їхнього статусу від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004[785]; щодо недоторканності та імпічменту Президента України від 10 грудня 2003 року № 19-рп/2003[786]). Аналіз цих актів дає підстави для загального висновку, що ті особливості правового статусу окремих категорій посадових осіб (народних депутатів, Президента України, суддів), які обґрунтовані їх публічно-правовим функціональним призначенням, закріпленим у Конституції України, не суперечать конституційному принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом. На наш погляд, тут можна стверджувати про дію засади домірності, складовою якої тут виступає принцип рівності, сфера застосування якого звужується стосовно окремих категорій осіб.

Принципи формальної рівності та домірності є юридико-технічними інструментами, кожен з яких може слугувати досягненню конституційної справедливості. Однак у відповідних випадках кожній із цих засад властиві як переваги, так і недоліки. Перевагою першої є формальна визначеність, можливими недоліками — надмірна жорсткість та неможливість врахувати особливі обставини справи. Другий принцип є гнучким, з огляду на що він позбавлений згаданих недоліків, однак його зворотним боком є недостатня правова визначеність.

З урахуванням неодноразового звернення КСУ до принципів рівності й домірності слід наголосити на недопустимості зведення справедливості виключно до одного з двох вищеназваних її вимірів та на необхідності випрацювання й конкретизації критеріїв, за посередництвом яких повинні визначатись соціальні підстави застосування названих аспектів загальної засади справедливості. Необхідність застосування тієї чи іншої засади повинна бути аргументована в мотивувальній частині рішення. Актуальність цього завдання підтверджують Окремі думки суддів КСУ стосовно тих його актів, у яких провідним принципом випрацювання рішення стала засада формальної рівності[787].

У сфері обмежування суб’єктивних конституційних прав осіб найважливішим критерієм домірності є принцип непорушності сутності обмежуваного права. Така непорушність розглядається як мінімальна гарантія його законодавчого забезпечення (пункти 3, 6 Рішення КСУ № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року (справа про смертну кару)[788], підпункт 5.2 пункту 5 Рішення КСУ № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року (справа про постійне користування земельними ділянками)[789], підпункт 6.3.2. пункту 6 Рішення КСУ № 2-рп/2008 від 29 січня 2008 року (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі їх суміщення)[790].

Поняття «сутності права», використане КСУ в рішенні по справі про постійне користування земельними ділянками, передбачає якісну оцінку тих можливостей, які становлять зміст відповідного права, та виявлення його деякого «серцевинного» (С. П. Добрянський), «мінімального» змісту. Логічний та генетичний зв’язок цієї конструкції з класичним юснатуралізмом зумовлюється вимогою відповідності між можливостями, що випливають із загальнопоширеного («очевидного»)[791] значення слів, якими позначається відповідне право, й реальними можливостями, через які розкривається зміст права, що розглядається, при його законодавчій конкретизації.

Довіра особи до держави та правова визначеність. Важливі вимоги до якості юридичної техніки, виведені з конституційних принципів рівності й справедливості, були сформульовані в рішенні КСУ в справі про постійне користування земельними ділянками: правова норма має бути визначеною, ясною і недвозначною, «оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі» (підпункт 5.4 пункту 5 цього Рішення)[792]. Правова визначеність тут підпорядковується довірі громадян до держави — цінності, яка набула морально-юридичного й соціально-цільового значення у Рішенні № 6-рп/99 від 24 червня 1999 року (справа про фінансування судів)[793]. У вже згаданій справі про податки цю цінність було названо поряд із безпекою людини і громадянина (п. 4), а у справі про соціальні гарантії громадян вона була визнана принципом, підрив якого «закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави» (підпункт 3.2 пункту 3 Рішення № 6-рп/2007 від 9 липня 2007 року)[794].

Природно-правовий характер розглянутих вище засад конституційної моралі зумовлюється насамперед їх генетично-смисловим зв’язком з концепціями природжених і невід’ємних прав людини та опертям на соціально- етичні, позапозитивні критерії оцінки закону, а також їх сутнісно-змістовною пізнавальною спрямованістю.

При цьому роль деонтологічного й аксіологічного підходів у конституційному правотлумаченні й правозастосуванні полягає у виявленні філософсько-правових та морально-політичних принципів, які визначають юридичні межі суверенітету нормотворчої влади. Такі принципи слугують критеріями оцінки якості юридичної форми (правова визначеність) та змісту законодавчих рішень (непорушність сутності конституційного права особи, рівність і домірність). Таким чином, конституційне судочинство виступає одним із засобів реалізації загальної вимоги правотворчої справедливості.

Природно-правовий характер розглянутих засад конституційної моралі зумовлюється насамперед їх генетично-смисловим зв’язком з концепціями природжених та невід’ємних прав людини та опертям на соціально-етичні, по- запозитивні критерії оцінки закону, їх сутнісно-змістовною пізнавальною спрямованістю.

Роль деонтологічного й аксіологічного підходів у конституційному пра- вотлумаченні й правозастосуванні полягає у виявленні філософсько-правових та морально-політичних принципів, які визначають юридичні межі суверенітету нормотворчої влади. Такими принципами виступають засади, що слугують критеріями оцінки якості юридичної форми (правова визначеність) та змісту законодавчих рішень (непорушність сутності конституційного права особи, рівність і домірність).

Між використовуваними у конституційному правосудді підходами існують функціональні відмінності. Так, критично-оцінювальна функція природного права реалізується в практиці КСУ за посередництвом деонтологічного підходу, тоді як його пізнавальна, пояснювальна й індивідуально-регулятивна функції — насамперед на основі соціально-онтологічного.

Висновки. Таким чином, залежно від ролі, яку відіграють природно-правові підходи у прийнятті окремих актів КСУ, можна виокремити їх два значення: основне (аргументаційне) та допоміжне. У першому випадку природно-правові поняттєві конструкції стають смисловим центром рішення, набувають активного ціннісно-правового значення; в другому їх роль обмежується розв’язанням окремих пізнавально-інтерпретаційних завдань.

Поєднання соціально-онтологічного, деонтологічного й аксіологічного підходів уможливлює соціально-цільове та ціннісно-етичне осмислення державно-юридичних явищ, встановлення зв’язків позитивного права з тими антропосоціальними феноменами, уявлення про які слугують критеріями легітимації державної нормотворчості. Від того, наскільки адекватно виявлені та враховані згадані вище фактори, залежить і ступінь справедливості правових актів самого КСУ.

Звернення до природно-правових підходів у практиці конституційного судочинства пояснюється, з одного боку, тим, що саме конституційні суди, зазвичай, частіше й інтенсивніше, аніж інші національні судові органи, покликані у своїй діяльності адаптувати розуміння Конституції і законів до соціальних змін, оперативно реагувати на ці зміни своїми рішеннями. З іншого боку, основний зміст конституційної юрисдикції становить оцінка позитивного права з точки зору закріплених в Основному Законі найвищих правових цінностей, загальних засад права. Для виконання означених завдань природно-правова аргументація виявляється найбільш прийнятною, доречною й, зрештою, у багатьох випадках найбільш переконливою.

Попри очевидні переваги, пов’язані з розширенням концептуально-методологічного інструментарія офіційного правотлумачення за рахунок юснатуралістичних підходів, нині залишається актуальною проблема виваженого й соціально обґрунтованого їх використання, яке не йтиме на шкоду правопевності, стабільності державно-юридичного правопорядку й довірі людини до рішень органів судової влади.

Як видається, одним із засобів, які посприяли б розв’язанню цього завдання, могла б бути соціологічна експертиза правових актів, що їх розглядає КСУ, результати якої оприлюднювались би у мотивувальній частині його рішень та висновків. Адже, наприклад, у загальному судочинстві використання експертизи (щоправда, дещо іншого характеру) не тільки легалізоване, але у низці випадків є обов’язковим.

Наведені положення, гадаємо, можуть сприяти обґрунтуванню такого різновиду інтегрального праворозуміння, згідно з яким самі методи правотлумачної та правозастосовної діяльності виступають засобами реалізації природно-правових засад. У такий спосіб юснатуралістичні підходи до випрацювання юридичних рішень можуть бути органічно інтегровані в практику правосуддя, слугувати її необхідною й невід’ємною складовою.