Причепа

X

Після ве­се­ло­го жит­тя в ве­ли­ко­му місті Зосі бу­ло ду­же важ­ко жи­ти в Тхорівці. На еко­номії бу­ло не по­га­но жи­ти. І на по­жи­вок бу­ло доб­ре: харч бу­ла довільня. Був там і розкішний сад, та не бу­ло там то­го, чим жи­ве і тішить се­бе вда­ча польської панії; жит­тя там бу­ло нуд­не й ду­же нуд­не для Зосі. До міста бу­ло да­ле­ченько; кру­гом по око­лиці то­ва­рист­во бу­ло не ба­га­те. Зо­ся му­си­ла най­ня­ти для своєї доч­ки гу­вер­нант­ку, но­са­ту не­мо­ло­ду пан­ну Те­одо­зю. З нею тільки Зо­ся тіши­ла се­бе роз­мо­вою про Вар­ша­ву, про гу­лян­ня, про ба­ли, про котрі роз­ка­зу­ва­ла Те­одо­зя, са­мо по собі по­по­ло­вині з неп­рав­дою та влас­ним підма­лю­ван­ням і ви­гад­ка­ми.

В своєму без­та­ланні Зо­ся ви­ну­ва­ла од­но­го Яки­ма, гриз­ла йо­му го­ло­ву, нас­ти­ра­лась, до­ко­ря­ла за йо­го нед­бай­ність, за лінивст­во. Яким слу­хав й вже не вип­рав­ду­вавсь і не ог­ри­завсь, опус­тив ру­ки і став по­пи­ха­чем у своєї жінки.

Візит та­ко­го знач­но­го па­на, як Ясь Се­ре­динський, но­во­го уп­ра­ви­те­ля всього кня­жо­го доб­ра, нес­ка­зан­но стри­во­жив і зве­се­лив Зо­cю. Но­вий ба­га­тий сусіда, ду­же гар­ний з ли­ця, ще мо­ло­дий, сам приїхав до Лемішковських і зап­ро­шу­вав до се­бе. Од­ним тільки зос­та­ва­лась Зо­ся нев­до­во­ле­на: мо­ло­да уп­ра­ви­тельша не приїха­ла до неї з візи­том.

- Якиме! їдь ти сам з візи­том до Се­ре­динських. Я не поїду, до­ки йо­го жінка не одвідає ме­не. Во­на більша пані, ніж я.

- Чого я поїду? - насміливсь Яким го­во­ри­ти.

- А ти, пев­но, хо­чеш, щоб я за­ниділа отут, в цій по­ганій Тхорівці, без по­ряд­но­го то­ва­рист­ва, без лю­дей! По­ка­рав ме­не гос­подь та­ким чо­ловіком! І не знаю, ко­ли я те­бе хоч тро­хи об­те­шу, вив­чу!

- Покарав ме­не гос­подь та­кою жінкою! - тро­хи не зірва­лось в Яки­ма з язи­ка; од­на­че він при­ку­сив язик і му­сив їха­ти до Се­ре­динських. Са­ма Зо­ся на­тяг­ла на йо­го фрак, при­че­пу­ри­ла йо­го і тро­хи не випх­ну­ла з ха­ти.

Серединські привітно й лас­ка­во прий­ня­ли Лемішковсько­го. Га­ня про­ха­ла че­рез Яки­ма Зо­сю в гості і са­ма обіця­ла при­бу­ти до їх. Зго­дом тро­хи во­на са­ма поїха­ла в Тхорівку якось в ве­ли­кий піст і про­си­ла Зо­сю і пан­ну Те­одо­зю бу­ва­ти в неї у гос­тях без це­ре­монії, по-сусідській.

Настали ве­ли­кодні свят­ки. Га­ня сподіва­лась в гості Лемішковських; од­на­че ми­нув третій і чет­вер­тий день, а їх не бу­ло.

- Щось ду­же гор­до­виті наші нові знай­омі! - про­мов­ля­ла Га­ня до Яся. - Не їдуть до нас у гості. Не­дур­но во­ни го­во­ри­ли з то­бою все про князів та про Па­риж.

Весна над­ворі сто­яла ран­ня; дні бу­ли чу­дові, тихі, со­нячні. Кня­жий сад по­де­ку­ди вкрив­ся брос­тю, навіть зе­ле­ним лис­том, на­че пу­хом, а над ним ніби пла­ва­ли зо­лоті вер­шеч­ки двор­ця. Квар­ти­ра Се­ре­динських сто­яла на взгір'ї се­ред са­ду, що був од­го­ро­же­ний од кня­жо­го тільки не­ве­лич­ки­ми зе­ле­но по­мальова­ни­ми шта­хе­та­ми. Князів са­дов­ник-німець піклу­вав­ся і ко­ло уп­ра­ви­тельсько­го са­ду. З кня­жо­го пар­ку в уп­ра­ви­тельський сад мож­на бу­ло ввійти че­рез ле­ге­сенькі ворітеч­ка з то­че­них кілочків, гарні, як цяцька.

- Пані! - крик­ну­ла най­мич­ка до Гані якось уранці п'ято­го дня ве­ли­код­них свят. - До нас йде в гості князь з кня­ги­нею і з тою па­нею, що оце гос­тює в їх… От по­дивіться в вікно, ко­ли не во­ни! Бо за со­бою тяг­нуть такі хвос­ти, що я ще та­ких ізро­ду не ба­чи­ла!

Ганя ки­ну­лась до вікна, а Ясь за нею. З кня­жо­го са­ду че­рез ворітеч­ка вис­ту­па­ли па­ни по ши­рокій доріжці, що йшла прос­то до по­коїв Се­ре­динсько­го, до бо­ко­вих две­рей.

Попереду ти­хою сту­пою йшла рівна пані, вся в чор­но­му, ніби чер­ни­ця. Сук­ня спа­да­ла з неї ряс­ни­ми фал­да­ми та жму­та­ми і тяг­ла­ся по­зад неї дов­гим шлей­фом. По­ло­ви­на її ли­ця бу­ла зас­ло­не­на чор­ною сіточ­кою. По­руч з нею, взяв­ши її під ру­ку, йшла мо­ло­денька дівчин­ка в біло­му тон­ко­му ку­ценько­му уб­ранні. За пер­шою па­рою йшла дру­га па­ра: то був пан з розкішни­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми, в ви­со­ко­му ка­пе­люсі; він вів під ру­ку пані, так са­мо уб­ра­ну в чор­ну сук­ню, що во­лок­ла­ся да­ле­ко по­зад неї.

Обидві па­ри йшли так по­волі, ніби сто­яли на од­но­му місці. Во­ни роз­див­ля­лись на дім, що сто­яв пе­ред їх очи­ма, з ве­ли­ки­ми про­зо­ри­ми вікна­ми та здо­ро­вецьки­ми шиб­ка­ми, з го­тицьки­ми стрілка­ми, по­на­ти­ку­ва­ни­ми скрізь на покрівлі зад­ля кра­си. Во­ни роз­див­ля­лись на ви­сокі теп­личні квітки, що бу­ли вже пос­тав­лені гар­ни­ми ку­па­ми попід стіна­ми до­му, по гряд­ках в квітни­ку, чис­то зас­ка­ро­же­них і засіяних. А над ни­ми гой­дав ти­хий вітер зе­ле­не свіже гілля, а ко­ло їх сто­яли вже зовсім по­роз­пу­ку­вані кущі тро­ян­ди, буз­ку, аґру­су, цвіли вже якісь ранні ку­щи­ки лелії. Над зе­ле­ним дер­ном вже ви­со­ко підійма­ли­ся ши­рокі круглі кущі півонії, півників, ки­ти­ця­ми стриміли пуп'янки тюльпанів, цвіла вже ран­ня жов­то­га­ря­ча лелія. Доріжка бу­ла чис­та, за­ме­те­на. І дім, і сад, і квітки - все бу­ло за­ли­те зо­ло­тим вес­ня­ним со­неч­ком, кот­ре не жа­лу­ва­ло проміння і щед­ро об­си­па­ло дві парі, що ти­хою хо­дою лед­ве по­су­ва­лись до до­му, ми­лу­ючись всім, що ки­да­лось їм в вічі.

Ганя з Ясем ба­чи­ли в вікно, як гості од­чи­ня­ли ворітця, як йшли по доріжці, роз­див­ля­ючись на всі бо­ки.

- Князь іде з кня­ги­нею і з пе­тер­бурзькою гра­фи­нею; - про­мо­вив Ясь гор­до й ве­се­ло. - Тільки не вга­даю, що то за дівчин­ка тяг­неться з кня­ги­нею по­руч!

- А я не уб­ра­на! Що ж мені ро­би­ти? - крик­ну­ла Га­ня, од­хи­лив­шись од вікна.

Дві парі наб­ли­жа­лись до до­му, кив­ну­ли на хлоп­ця, що ско­ро­див залізни­ми гра­белька­ми гряд­ки, і про щось йо­го пи­та­ли. Ясь при­ди­вив­ся га­разд, - аж то не князь з кня­ги­нею, а Яким Лемішковський з своїми да­ма­ми прос­ту­вав до йо­го жит­ла. Він аж засміявся.

- Добрих князів бу­де­мо віта­ти, Га­ню! І вби­ра­тись не вби­рай­ся, і не ду­же че­пу­рись. І при­нес­ла ж їх ли­ха го­ди­на, та ще та­ким чу­до­вим ран­ком!

Ганя вий­шла в свою убірну кімна­ту, щоб тро­хи при­че­пу­ри­тись, а Ясь зос­тав­ся в гос­тинній віта­ти гос­тей.

Гарно уб­ра­ний ла­кей од­чи­нив двері. В гос­тин­ну всту­па­ла Зо­ся, дер­жа­чи за ру­ку свою мо­ло­деньку доч­ку; за нею слідком увійшла Те­одо­зя з Лемішковським. На всю прос­тор­ну гос­тин­ну за­шуміли їх шов­кові сукні, їх довгі шлей­фи, що во­лок­лись по блис­ку­чо­му пар­кеті. За­раз-та­ки вий­шла до гос­тей і Га­ня. Всі ду­же це­ре­мон­но посіда­ли на фо­те­лях ко­ло сто­ла.

Зала й гос­тин­на бу­ли ду­же прос­торні і світлі. Світ за­ли­вав гос­тин­ну з двох боків; з двох боків освічу­вав Зо­сю, що сиділа на самім пе­реднім кріслі ко­ло ши­ро­ко­го мар­му­ро­во­го сто­ла, як­раз про­ти Яся, освічу­вав Те­одо­зю, що сиділа по­руч із Зо­сею. Яким і Га­ня помісти­лись про­ти їх, а мо­ло­денька доч­ка Лемішковських при­ту­ли­лась ніби під кри­лом своєї ма­тері, при­хи­лив­ши ру­ся­ву го­лов­ку до її пле­ча. Вся гру­па ду­же доб­ре од­би­ва­ла­ся в ши­ро­ко­му дзер­калі, що висіло над дру­гою ка­на­пою ко­ло про­тив­ної стіни, а най­значніше пос­тать Зосі і Яся, що сиділи на пе­редніх кріслах. В блис­ку­чо­му склі дзер­ка­ла Ясь роз­див­ляв­ся на Зо­сю, ніби ба­чив її впер­ше. І справді, те­пер в гар­но­му чис­тенько­му уб­ранні во­на зда­ва­лась йо­му зовсім іншою, ніж тоді, як він був у неї з візи­том.

Розкішна чор­на шов­ко­ва сук­ня, по­об­ши­ва­на чор­ни­ми ок­са­ми­то­ви­ми стрічка­ми і кру­же­ва­ми, че­рез свої фал­ди і шлейф зда­ва­лась хви­лею, на котрій плив­ли повні, білі, як мар­мор, її плечі, її ли­це, гла­де­сеньке, делікат­не, біле, як лелія, зда­ва­лось про­зо­рим під пас­ма­ми яс­но­го проміння світу, кот­рий пе­ре­ти­навсь і пе­реп­лу­ту­вав­ся з двох рядків вікон. Розкішні ру­сяві буклі, зібрані пуч­ком се­ред го­ло­ви, роз­си­па­лись дрібно й ряс­но по всій го­лові, чер­ка­лись об білі печі і лисніли, мов зо­ло­та хви­ля, од кож­но­го по­вер­тан­ня го­ло­вою. Білі ат­ла­сові стрічки, срібні шну­роч­ки, з кот­рих бу­ли штуч­но по­ви­роб­лю­вані ко­кар­ди ко­ло пліч, зда­ва­лись темніши­ми врівні з біли­ною її ли­ця. Те­одо­зя, гу­вер­нант­ка, бу­ла так са­мо вбра­на, тільки бідніше. На її су­хор­лявій пос­таті роз­пу­щені буклі, при здо­ро­во­му носі, зда­ва­лись гор­щи­ком, натк­ну­тим на кілок. Га­ня сиділа про­ти їх, уб­ра­на по-бу­ден­но­му, в прос­ту вов­ня­ну сук­ню та в ман­тиль. Її го­ло­ва бу­ла при­че­са­на прос­то, по-до­машньому. Во­на ог­ля­да­ла своїх гос­тей і тільки ди­ву­ва­лась, де та не­ба­га­та еко­ном­ша з Тхорівки по­на­би­ра­ла та­ких ба­га­тих і до­лад­них уборів!

Розмова роз­по­ча­ла­ся зви­чай­на і потім пот­ро­ху все пе­ре­хо­ди­ла на ви­щий тон. Більше за всіх го­во­ри­ли Зо­ся, Те­одо­зя й Ясь. Другі по­мов­чу­ва­ли і більше слу­ха­ли. Зо­ся по­ча­ла мо­ву про Київ.

- Пишуть, що оце взим­ку в Києві бу­де італійська опе­ра. - Ох! яка шко­да, що ми по­ки­ну­ли Київ. За­ки­ну­ла нас не­до­ля в цей хутір…

- Ми чу­ли, що ви ма­ли навіть свою маєтність, свою дер­жа­ву, - спи­та­ла Га­ня.

- Мали та спро­да­ли, бо за­ба­жа­лось пе­реб­ра­тись в Київ. Муж мій тоді ще був на скар­бовій службі.

- Ні по­ля, ні маєтності не ма­ли, а тільки чи­ма­лий грунт у місті, - обізвав­ся Яким і за­раз за­мовк, як на йо­го гля­ну­ла жінка.

- То ви й слу­жи­ли? - спи­тав йо­го Ясь. - Навіщо ж ви по­ки­ну­ли скар­бо­ву служ­бу?

За Яки­ма відка­за­ла жінка.

- Бо му­жа тоді один знай­омий дідич поп­ро­хав до се­бе за уп­ра­ви­те­ля. Місце бу­ло ду­же догідне й ви­год­не, щоб ним знех­ту­ва­ти. Ото ж ми му­си­ли по­ки­ну­ти Київ, хоч я й те­пер шко­дую. Тре­ба приз­ви­ча­юва­тись до се­ла…

Яким ви­ря­чив очі, ди­ву­ючись, ко­ли-то йо­го жінка шко­ду­ва­ла за служ­бою. Він і досі не звик слу­ха­ти, як Зо­ся при лю­дях роз­ка­зу­ва­ла те, чо­го з ним ніко­ли й нігде не трап­ля­лось.

- Мабуть, знай­омих ма­ли ба­га­то! пев­но, не нудьгу­ва­ли так, як от те­пер у на­ших глу­хих сто­ро­нах, - спи­тав Ясь.

- Де вже нудьгу­ва­ти, ко­ли в нас бу­ли тижньові ве­чо­ри! В по­неділок був у нас вечір, в вівто­рок в од­но­го знай­омо­го ге­не­ра­ла…

- В сто­ло­на­чальни­ка… - вир­вав­ся Яким, поп­рав­ля­ючи жінку.

- Чи то, прав­да… в сто­ло­на­чальни­ка… Вже й по­за­бу­ва­ла. А в се­ре­ду у ге­не­ра­ла…

Яким тільки роз­зя­вив ро­та, при­га­ду­ючи на­да­рем­но, ко­ли-то він на своєму віку ку­мав­ся з ге­не­ра­ла­ми.

- Вважайте, мої па­но­ве! - про­мо­ви­ла по­важ­но Зо­ся, по-ора­торсько­му роз­ма­ху­ючи ру­кою. - Звик­ну­ти до місько­го то­ва­рист­ва, до лю­дей просвіче­них, до що­ден­но­го чи­тан­ня свіжих жур­налів і га­зет, до те­ат­ру, звик­ну­ти слідку­ва­ти за кож­ним на­уко­вим або політич­ним ру­хом і зра­зу опи­ни­тись у такій глу­шині! Ох, бо­же! Яка я ра­да, яка я ра­да, що наш знай­омий пан Хоцінський поз­най­омив нас в цих пу­щах та нет­рах з ва­ми!

Хоцінський і справді був знай­омий з Зо­сею, знав її, як польську доб­ру патріотку, і мав на приміті зап­ро­ва­ди­ти її до Се­ре­динських, щоб во­на ма­ла свій вплив на їх сім'ю.

- Який са­док гар­ний ко­ло ва­шої квар­ти­ри! Та ще й су­куп­ний з княжим! Такі пар­ки чу­дові мож­на знай­ти хіба в нашій Вар­шаві, - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, підійма­ючи свої олив'яні очі до стелі і прос­то обер­та­ючись до Яся. - Яка місци­на гар­на! Які чу­дові скелі, во­до­па­ди! Жив­ши тут, в Кам'яно­му, я, надісь, ціли­ми дня­ми сиділа б у пар­ку або з книж­кою, або з ро­бо­тою.

- А нам вже й бай­ду­же за йо­го! - од­ка­за­ла Га­ня. - Я навіть рідко ко­ли й гу­ляю в пар­ку, та ще в тих да­ле­ких за­кут­ках. По­гу­ляю тро­хи ко­ло сво­го до­му, по­веш­та­юсь, та й до гос­по­дарст­ва в по­кої.

- А ви лю­би­те піклу­ва­тись гос­по­дарст­вом? - спи­та­ла Зо­ся з ле­генькою осмішкою, але все-та­ки по­важ­ним то­ном.

- О! моя жінка ве­ли­ка гос­по­дар­ка! - од­ка­зав Ясь, жар­ту­ючи.

- От я так, нігде прав­ди діти, зусім нез­дат­на до гос­по­дарст­ва, - обізва­лась Те­одо­зя.

Зося оки­ну­ла ко­со очи­ма Га­ню. Її ру­ки, пухкі й білі, справді не бли­ща­ли панською біли­ною. На кінчи­ку мізин­ця ду­же вваж­ли­ве око Зосі зап­рикміти­ло цят­ку сажі… Га­ня, веш­та­ючись у пе­карні, до всього приг­ля­да­ючись, десь черк­ну­лась об са­жу, са­ма то­го не приміча­ючи.

- І я ду­же люб­лю сільське гос­по­дарст­во, - про­мо­ви­ла Зо­ся по­важ­но, - а най­більше тоді, ко­ли во­но дос­та­чає до­волі при­билі…

Яким знов ви­ря­чив очі на свою жінку, зга­ду­ючи, як во­на ха­зяй­ну­ва­ла на батьківсько­му грунті. Аж над­то білі, ро­жеві пальці Зосі до­ка­зу­ва­ли, що во­ни не ду­же лю­би­ли до­тор­ку­ва­тись до ку­хо­варсько­го й гос­по­дарсько­го діла.

Лакей у білих ру­ка­вич­ках, приб­ра­ний у панську ліврею, виніс на ве­ли­ко­му срібно­му підносі ко­фе і підніс за­раз до Зосі. Ко­кет­ли­во і з по­ва­гом во­на прос­тяг­ла ру­ку, взя­ла чаш­ку і, не див­ля­чись на ла­кея, ве­лич­но мах­ну­ла до йо­го дру­гою ру­кою. Во­на по­ка­за­ла, що не хо­че бра­ти су­харців і буб­личків. Ла­кей ос­ту­пивсь од неї з ост­ра­хом і, сту­па­ючи навш­пиньки, поніс далі ко­фе. До своєї пані, до Яки­ма, навіть до Яся ла­кей підсту­пав ба­га­то сміливіше.

Випили ко­фе. На що­ках в Зосі вис­ту­пив більший рум'янець. Гу­би за­чер­воніли, як тро­ян­да. Во­на вгнізди­лась у фо­телі і ле­генько за­ки­ну­ла го­ло­ву, ніби вто­мив­шись, її ку­чері по­си­па­лись на білу шию.

- Яка чу­до­ва квар­ти­ра! - про­мо­ви­ла Зо­ся, вста­ючи зго­дом і бе­ру­чи за ру­ку свою доч­ку. - Вид­но од­ра­зу, що кня­жа!

Держачи при собі до­ню, кот­ра все чо­гось ту­ли­лась до неї в білій ку­ценькій сукні, Зо­ся пе­рей­шла прос­тор­ну гос­тин­ну, ніби пе­ре­су­ну­лась. Шов­ко­вий шлейф ше­лестів, скоб­за­ючись по блис­ку­чо­му пар­кеті, її пос­тать, пов­на, тілис­та і ра­зом склад­на, її свіже ли­це, її розкішна ко­афю­ра, все ра­зом за­во­ру­ши­лось в кількох дзер­ка­лах. Зо­ся пря­му­ва­ла до две­рей, що бу­ли в за­лу. Ясь схо­пив­ся і по­летів од­чи­ня­ти двері, нав­ви­пе­ред­ки з ла­кеєм, що вже по­хо­пивсь зро­би­ти своє діло. Тоді всі вста­ли з-за сто­лу і пішли за Зо­сею, кот­ра по­ва­гом ішла по світлиці, мов ца­ри­ця, ог­ля­да­ючи са­ло­ни. Всі йшли за нею, ніби її двірський штат.

Вся роз­мо­ва між гістьми ве­ла­ся по-польській. Од­на Га­ня го­во­ри­ла по-мос­ковській, та й то не ду­же доб­ре.

- Чи й ви по­ляк? - спи­та­ла нес­подіва­но Га­ня в Яки­ма, приміча­ючи, що він кру­тив польську мо­ву так са­мо по­га­но, як во­на мос­ковську.

Всі ра­зом звер­ну­ли ува­гу… Яким оче­ви­дяч­ки не знав, як од­ка­за­ти, чим се­бе наз­ва­ти, ду­же смішно лу­пав очи­ма, ніби при­га­ду­вав, зби­рав­ся од­ка­за­ти… і знов за­дер­жу­вав язик… і знов пресмішно лу­пав очи­ма і ки­вав гу­ба­ми.

Зося ки­ну­ла на йо­го очи­ма сер­ди­то. Яким че­рез си­лу ви­ки­нув з ро­та сло­во: «по­ляк», і сам по­чер­вонів на всій ши­рині сво­го пов­но­го блідо­го ли­ця.

Ганя в свою чер­гу теж пос­та­ви­ла на йо­му свої очі…

- Бачите, моя до­ро­га пані, мій муж по­хо­дить з польсько­го ро­ду, тільки віри пра­вос­лав­ної, - ска­за­ла Зо­ся і хотіла ви­вес­ти ра­зом і Яки­ма, і Га­ню, і се­бе з цієї плу­та­ни­ни. Од­на­че са­ма по­чер­воніла до са­мих вух та ку­черів, а Яким все сто­яв та лу­пав так смішно очи­ма, що йо­го доч­ка не втерпіла і сти­ха за­ре­го­та­лась. Всім ста­ло не до ла­ду, нез­руч­но сто­яти і ди­ви­тись од­но од­но­му в вічі.

- Чи не маєте будлі-яких но­вих га­зет? - спи­та­ла Зо­ся в Яся, щоб роз­мо­вою за­тер­ти діло.

- Яких же вам? - опи­тав­ся Ясь, - чи польських, чи руських?

- О, безп­ремінно польських! Я лед­ве сле­бе­зую по-русько­му, - ска­за­ла Зо­ся.

- Ох, зми­луй­тесь, наділіть нас га­зе­та­ми та жур­на­ла­ми! - по­ча­ла то­неньким го­лос­ком Те­одо­зя і під кінець із'їха­ла на при­род­ню ба­со­ву но­ту.

Зося вер­ну­ла­ся в гос­тин­ну, а за нею ру­ши­ло все то­ва­рист­во. По­ва­гом знов пе­рей­шла во­на гос­тин­ну і сіла ко­ло сто­лу, об­пер­шись ліктем об стіл. Вся її пос­тать ду­же бу­ла підхо­жа до розкішної обс­та­ви, до ки­ли­ма до­ро­го­го, на кот­ро­му розісла­ла во­на свій шлейф, пок­ла­ла ма­леньку ніжку, до мар­му­ро­вих столів, до ве­ли­ких дзер­кал, пар­ке­то­вої підло­ги… Ясь не зво­див з неї очей…

Гостям оче­ви­дяч­ки не хотілось од'їжджа­ти до­до­му. Га­ня зап­ро­си­ла їх на сніда­нок до сто­ло­во­го по­кою. Там був гар­но приб­ра­ний стіл, обс­тав­ле­ний ряс­но тарілка­ми з хо­лод­ни­ми за­кус­ка­ми, ви­на­ми, срібним сервізом, до­ро­ги­ми сер­вет­ка­ми. Все те тіши­ло Зо­сю й Те­одо­зю.

По за­кусці всі пішли в кня­жий парк на про­гу­лян­ня. Там, під приїздом са­ду, по­винні бу­ли жда­ти їх коні, як ка­за­ла Зо­ся. Та во­на так тільки ка­за­ла, а справді звеліла ку­че­рові по­пас­ти коні в жи­да і не виїжджа­ти, аж по­ки во­ни самі не прий­дуть. По­воз­ка й коні бу­ли по­гані: Лемішковські со­ро­ми­лись заїжджа­ти прос­то до квар­ти­ри Се­ре­динських.

З ба­га­тих світлиць Зо­ся з то­ва­рист­вом всту­пи­ла в ба­га­тий панський парк. Ясь вів її під ру­ку. По­пе­ре­ду йшов Яким з Те­одо­зею і доч­кою. Га­ня розп­ро­ща­лась з гістьми і зос­та­ла­ся вдо­ма. Ши­ро­ки­ми доріжка­ми, між свіжим гіллям де­ре­ва, попід ви­со­ки­ми ске­ля­ми, че­рез гро­ти і місточ­ки йшла Зо­ся, схи­ля­ючись на Ясе­ву ру­ку. Зо­ся роз­ка­зу­ва­ла про своє жит­тя ве­се­ле в Києві, про нев­дачі сво­го му­жа на уря­довій службі і в уп­ра­ви­те­лях, оповіда­ла про свої втра­ти, про своє не­ве­се­ле жит­тя в Тхорівці, са­мо по собі ба­га­то де­чо­го при­ки­да­ючи, пе­реіна­чу­ючи, при­мальову­ючи по своєму зви­чаю. Її ли­це то бли­ща­ло ра­до­ща­ми, то зас­му­чу­ва­лось, і вії опа­да­ли на що­ки, і ча­сом іноді хню­пи­лась її чу­до­ва го­ло­ва до­до­лу і спа­да­ли її русі буклі на біле чо­ло. А во­на сто­яла з Ясем над са­мою во­дою, на кам'яних те­са­них східцях, вже обс­тав­ле­них ва­зо­на­ми з теп­лич­ни­ми квітка­ми. В про­зорій воді во­на прос­то роз­див­ля­лась на чорні ку­чері Ясеві, на гар­не ли­це йо­го, мо­ло­де й мужнє і за­ра­зом делікат­не, панське. Ясь при­га­ду­вав її Яки­ма за часів йо­го пер­шої мо­ло­дості. Тільки в йо­го ли­це ніби ди­ха­ло щас­тям і вда­чею, кра­су­ва­лось гордістю і са­мо­надією…

Трапилось пе­ре­хо­пи­тись че­рез ву­зенький місто­чок, що був ки­ну­тий з чи­ма­лої скелі на дру­гу і висів над ки­пу­чою во­дою. Да­ми бо­ялись йти, а більш то­го, що вда­ва­ли, ха­па­лись за шта­хе­ти і не насмілю­ва­лись та не зва­жу­ва­лись сту­па­ти на дош­ки. Те­одо­зя аж пи­ща­ла, аж ви­ща­ла, та все од­хи­ля­лась од мос­ту і за­ту­ля­ла очі ру­кою. Яким без со­ро­ма ре­го­тав­ся їм у вічі і не ру­шав з місця, щоб по­пе­ре­во­ди­ти дам че­рез хист­кий місто­чок. Тоді Ясь брав кож­ну да­му попід ру­ки і по­ма­леньку пе­ре­во­див їх че­рез місток. І Те­одо­зя, і Зо­ся ду­же гор­ну­лись і лип­ли до йо­го, пе­рес­ту­па­ючи ти­хе­сенько че­рез місток-клад­ку і зви­чай­ненько дя­ку­ва­ли йо­го за пос­лу­гу.

Вийшли во­ни з пар­ка до приїзда; ні ко­ней, ні по­воз­ки не бу­ло. Зо­ся по­го­моніла на ку­че­ра. Ясь пос­лав од­но­го з по­ма­гачів са­дов­ни­ка по екіпаж, повів гос­тей в оран­же­рею, за­бав­ляв їх тим­ча­сом, до­ки приїхав фа­етон. Лемішковські розмісти­лись в гар­ненько­му уп­ра­ви­тельсько­му фа­етоні, і коні, як змії, по­нес­ли їх по до­розі в Тхорівку.

- Який чу­до­вий день про­ве­ли ми сьогодні! - про­мо­ви­ла 3ося.

- Цей день чо­гось на­га­дав мені про Вар­ша­ву, з її розкішшю, гульби­ща­ми, па­на­ми, - обізва­лась Те­одо­зя.

- Чи і в Вар­шаві ви їли такі до­рогі снідан­ня, пи­ли такі до­рогі ви­на, як сьогодні? - спи­тав Яким.

Зося торк­ну­ла йо­го ліктем. Він за­мовк. Те­одо­зя на­ду­ла гу­би.

А тим­ча­сом Ясь, вип­ро­ва­див­ши гос­тей, вер­нув­ся до­до­му і сів за обід з Га­нею.

- А як тобі по­ка­за­лись те­пер Лемішковські? - спи­тав Ясь.

- Так, як і пе­редніше: Лемішковська удає в се­бе ве­ли­ку па­ню, бу­ва­лу, вче­ну, просвіче­ну, не знає, в що ціну­ва­ти се­бе.

- А хіба ж во­на і не по­важ­на пані? Як во­на вміє дер­жа­ти се­бе з по­ва­гою! Всім дає зна­ти й ро­зуміти своє панст­во. Навіть наш ла­кей сту­пав ко­ло неї навш­пи­няч­ки. А як во­на по по­ко­ях прой­шлась, як па­ва! а як во­на дер­жить ту го­ло­ву гор­до та пиш­но, щоб й ко­кетст­ва й грації не поз­бу­тись, і да­ти всім зна­ти, що во­на по­важ­на пані з дідів, з прадідів… Во­на тобі зуміє затк­ну­ти за по­яс навіть оту гра­би­ню, що я оце ба­чив в кня­зя! Приїха­ла з якоїсь Тхорівки, а тя­мить пос­та­вить се­бе, мов та ца­ри­ця. Їй-бо­гу, їй при­яли­чу­ва­ла б хоч і ко­ро­на!.. Щось во­на мені на­тя­ка­ла про свій рід, що вий­шов звідкільсь з-під Вар­ша­ви, чи що, про своє жит­тя ба­га­те в Києві.

- Хто там її знає з її ро­дом. А що во­на приїха­ла з Тхорівки, то ми то­му доб­ре відомі, хоч на їй і ба­га­тий убір…

- А буклі! а сук­ня! а ті пу­чеч­ки з білих стрічок і срібних шнурків, що бли­ща­ли, мов зіроч­ки, ко­ло пле­чей, на гру­дях…

- І поп­римічав! ди­вись! Пев­но, доб­ре кмітив за всім! Не­дур­но во­на так за­ди­ра­ла го­ло­ву та тряс­ла ти­ми ку­че­ря­ми!

- А вже сам Лемішковський, то це прав­ди­ва Лемішка, - про­мо­вив Ясь, сміючись. - Си­дить та тільки очи­ма лу­пає та тро­хи не ку­няє. Я ду­мав, от-от зас­не!

- Чим же він не лю­ди­на! Хіба тим, що не дає Зосі прибріху­ва­ти на всю гу­бу. Йо­го, здається, зовсім зас­ми­ка­ла й заг­на­ла твоя Зо­ся…

- Яка ж во­на моя? - спи­тав Ясь, осміха­ючись.

- Бо ти її хва­лиш.

- Бо й є за що! Во­на, пев­но, з чи­ма­лих панів. Не­дур­но ж во­на при­род­ня полька! Вміти так се­бе дер­жа­ти, го­во­ри­ти та­ки ро­зумні речі…

- І роз­си­па­ти гроші в Києві на сукні, на ба­ли… Прав­ди­ва полька!

Ясь на­су­пив тро­хи бро­ви.

- А ти вже й знаєш? - опи­тав він, осміха­ючись тро­хи зго­дом.

А тим­ча­сом Лемішковські, вер­нув­шись до гос­по­ди і зістав­шись уд­вох у хаті, ма­ли свою роз­мо­ву.

- Бачиш, як лю­ди жи­вуть! - до­ко­ря­ла Зо­ся чо­ловікові. - Які в їх світлиці, яка мебіль, які ки­ли­ми! А ха­зяїн! Так і зна­ти од­ра­зу, що лю­ди­на пансько­го коліна і доб­рої на­уки!

- Великого ро­ду? - од­ка­зав Яким. - Та­ко­го са­мо­го, як і я. Хіба ж не знаємо, як він був об­шар­па­ним пи­сар­чу­ком чи еко­но­мом в Нес­те­рин­цях? Це тобі знає кож­ний му­жик… Тра­пи­лось щас­тя та й годі.

- Те нічо­го, що він був там пи­са­рем чи чим!.. Ко­ли ж він уміє так привітно обійтись з людьми, вміє хо­ди­ти ко­ло дам, вміє ска­за­ти й при­ка­за­ти! Се­ред тієї роз­коші він здається ніби на своєму при­родньому місці, ніби він там ро­див­ся, й зріс, і ви­хо­вавсь.

- Ото шту­ка ве­ли­ка! І ти ро­ди­лась і зрос­ла не в ве­ли­ких роз­ко­шах! І твоя Те­одо­зя, ма­буть, бу­ла в Вар­шаві, мо­же, й жидівською най­мич­кою. А дай вам гро­шей кільки ти­сяч! А пус­ти вас в ті розкішні світлиці! Та ви там заг­раєте та­ким бас­ким ко­нем, що й…

- Якиме! - крик­ну­ла Зо­ся, схо­пив­шись з ка­на­пи, - і ко­ли я те­бе об­те­шу? Що то за сло­ва, що то за речі? Жад­ни­ми па­хо­ща­ми не ви­ду­шу з те­бе то­го ду­ху тво­го батька Лемішки! А Те­одо­зя - жидівська най­мич­ка! Пхе! Слу­хай ти! Щоб ні я, ні діти ніко­ли не чу­ли од те­бе та­ких по­га­них му­жицьких слів… Ко­ли зап­ро­ва­див нас своїм лінивст­вом у цю Тхорівку, то вже ко­рив­ся б, при­най­мні б хоч мов­чав.

Яким за­мовк, і з уст ні па­ри! Зо­ся, сер­ди­та й чер­во­на, гурк­ну­ла спе­ре­сер­дя две­ри­ма і вий­шла з кімна­ти. Во­на пішла до Те­одо­зи­ної кімнат­ки і там на­ба­ла­ка­лась до­нес­хо­чу про своїх но­вих знай­омих…

- І що за ди­во, що за лю­ди­на пан Се­ре­динський! Ох, ма­ти бо­жа! - аж ви­ща­ла Те­одо­зя, склав­ши до­лоні і див­ля­чись на сте­лю.

- Гарний, ве­се­лий чо­лов'яга, рос­лий, з панськи­ми ма­не­ра­ми, з чис­тою, щи­ро­польською мо­вою. Хоч у Вар­ша­ву, то го­диться!

- А Се­ре­динська щось не ду­же… - до­да­ла Зо­ся. - Та­ка ти­ха, смир­на, як овеч­ка. З нею не ду­же мож­на роз­ба­ла­ка­тись. Та все роз­ка­зує про те гос­по­дарст­во, про ху­до­бу. Чи ти за­ува­жи­ла, моя ко­ха­на Те­одо­зю, що в неї ру­ки бу­ли в сажі? Знать, са­ма ро­бить в пе­карні чор­ну ро­бо­ту та по­рається ко­ло печі.

- А уб­ра­на так прос­тенько, ду­же вже по-бу­ден­но­му. Я все роз­див­ля­лась, чи не знай­ду ча­сом де на одежі тіста або бо­рош­на, - го­во­ри­ла далі Те­одо­зя. - Мені здається, що во­на са­ма па­ля­ниці місить й ви­роб­ляє…

- І то, мав­ши стільки най­мит­тя, - підхо­пи­ла Зо­ся, - щоб я піклу­ва­лась отим ку­хо­варським пас­кудст­вом! Їй-бо­гу, чуд­но якось діється на світі! Дає бог щас­тя-до­лю то­му, хто не вміє ним навіть га­разд ко­рис­ту­ва­тись. Се­ред та­кої розкішної обс­та­ви, ма­ючи та­кий засіб, вби­ра­тись так прос­то, хо­ди­ти в пе­кар­ню, баб­ля­тись в тісті, по­ра­тись, пас­ку­ди­ти ру­ки са­жею!

- Вона й гар­на, навіть ду­же гар­на, - ка­за­ла Те­одо­зя, - тільки кра­са її якась не панська. Так не прис­тає її пос­тать до тих ве­ли­ких дзер­кал, до тих ви­со­ких, здо­ро­вецьких вікон. А мо­же, тим, що во­на не уб­ра­на як слід?

- Де там во­на гар­на! - відка­за­ла Зо­ся. - Що то за кра­са ли­ця, що ски­ну­лось на ли­це сільських ук­раїнських дівчат? Ті очиська чорні, ті бро­ви­ща аж сині… ті рум'янці… Не­ма в їй нічо­го та­ко­го не­бес­но­го, тих очей ро­ман­тич­них, тих зо­ло­тих кіс…

Зося ма­ла на думці свою кра­су, кот­ру вва­жа­ла за най­ви­щу, кра­су справ­деш­ню, за кот­ру не бу­ло навіть в світі нічо­го кра­що­го.

- Коли ж то нам до­ве­деться знов бу­ти в Се­ре­динських? - ска­за­ла во­на, ле­генько зітхнув­ши, і вий­шла з Те­одо­зею в сад на про­гу­лян­ня.

Через ши­ро­ку до­ли­ну поміж го­ра­ми та гор­ба­ми мріло Кам'яне. Вид­ко бу­ло навіть час­ти­ну кня­жо­го пар­ку, а над си­зим ту­ма­ном по­над пар­ком ніби висіли на повітрі верш­ки однієї оран­же­реї, кот­ра сто­яла на горб­ку.

Обидві во­ни, всту­пив­ши в свій са­док, не­са­мохіть якось од­ра­зу обер­ну­ли очі в той бік, де сто­яло Кам'яне, де мрів, ніби си­зий ту­ма­нець, кня­жий сад, звідкіль виг­ля­да­ли ле­генькі го­тицькі вер­шеч­ки оран­же­рей.

- Ондечки те місце! - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, ле­генько кив­нув­ши но­сом на си­зу да­лечінь.

«Он те місце! - по­ду­ма­ла Зо­ся мовч­ки, - де лю­ди жи­вуть, як у бо­га за две­ри­ма, як у раю; он те місце, де те­пер, пев­но, по пар­ку по­хо­жає Ясь».

І став пе­ред нею Ясь, мов жи­вий, над про­зо­рою во­дою, на кам'яних східцях, між ку­ща­ми ши­ро­ко­лис­тих ва­зонів. А во­на ніби дер­жа­лась за йо­го ру­ку, крадько­ма пог­ля­да­ла на див­ний профіль, на повні мо­лоді ус­та, на чор­ний блис­ку­чий вус: во­на ніби уяв­ки знов ба­чи­ла в воді ли­це гор­де, панське, пиш­не, во­на ніби по­чу­ва­ла теп­ло од йо­го ру­ки.

«І ко­ли-то нам до­ве­деться знов по­ба­чи­тись!» ду­ма­ла далі Зо­ся.

Довго гу­ля­ла во­на з Те­одо­зею по своєму ве­ли­ко­му са­ду. Їй так не хотілось вер­та­тись до ха­ти, де бідність, не­гар­на обс­та­ва, пок­рив­лені темні вікна, не­мальова­ний поміст ще гірше ра­зи­ли її сер­це після роз­коші в житлі Се­ре­динських. Зо­ся че­рез си­лу пе­реж­да­ла обід у своїй хаті, і знов пішла з Те­одо­зею до са­ду, і знов не зво­ди­ла очей з то­го си­зо­го да­ле­ко­го ту­ма­ну, про­ни­за­но­го чер­во­ним промінням вечірнього сон­ця.

«Як там те­пер гар­но в са­ду! - ду­ма­ла Зо­ся, - як там те­пер ти­хо на тих але­ях, над по­точ­ка­ми!.. Ко­ли б оце мені те­пер пос­то­яти на то­му ви­со­ко­му місточ­кові, на­ди­ви­тись на ту шум­ли­ву во­ду! пос­то­яти по­руч з ним, спер­шись на по­ру­ча­та, до­тор­ку­ючись своїм пле­чем до йо­го пле­ча…»

І тре­ба бу­ло йти в ха­ту, а Зо­сю тяг­ло в ту ми­лу сто­ро­ну, де во­на за­чу­ла но­ве щас­тя, де во­на пе­ре­жи­ла такі милі го­ди­ни.

- Чи чуєш, Те­одо­зю, як там му­зи­ки гра­ють? Те­одо­зя нас­то­ро­чи­ла замість ву­ха дов­гий ніс і прис­лу­ха­лась.

- А справді, не­на­че гра­ють! - од­ка­за­ла во­на, - ма­буть, те­пер у са­ду на горі грим­лять ор­кест­ри.

І Зосі вчу­лось, що грає ор­кестр, вчу­лось, що гу­дуть та гу­чать якісь див­но гарні мо­ти­ви, то су­мо­виті, то ду­же ве­селі. І зда­ва­лось їй у душі, що ті мо­ти­ви пли­вуть сте­мен­но з то­го си­зо­го да­ле­ко­го ту­ма­ну, де бли­ща­ли про­ти за­хо­ду сон­ця шпи­часті вер­шеч­ки оран­же­реї, пли­вуть од вер­шечків са­до­во­го де­ре­ва, вкупі з ти­хим по­ди­хом вітру.

- Мамо! - гу­ка­ла до неї доч­ка з од­чи­не­но­го вікна. - Ходіть до ха­ти, бо вже ве­че­ря го­то­ва. Вже й над­ворі по­ночі…

Зося увійшла в ха­ту, де во­ру­ши­лись в тем­ряві діти, най­мич­ки, Яким. І зно­ву огор­ну­ло її зо всіх боків бу­ден­не, що­ден­не жит­тя еко­номії в Тхорівці.

Минув тиж­день, нас­ту­пав і дру­гий. Од­но­го ран­ку якось се­ред тиж­ня за­ту­потів кінь на подвір'ї еко­номськім. То прибіг вер­хо­вий ко­зак. Зо­ся ба­чи­ла йо­го в вікно, і ду­ша її чо­гось зат­ремтіла. Ко­ли це най­мич­ка внес­ла лист. Дри­жа­чою ру­кою Зо­ся розірва­ла кон­верт. То бу­ли зап­ро­си­ни од па­на Се­ре­динсько­го на бал. Зо­ся поцілу­ва­ла лист і про­жо­гом ки­ну­лась до две­рей, щоб оповісти­ти та­ку но­ви­ну Те­одозі.

- Панно Те­одо­зю! - гу­ка­ла Зо­ся, вско­чив­ши в сіни, - Те­одо­зю, ко­ха­на!

В сінях са­ме тоді най­мич­ка го­ду­ва­ла пти­цю. Пе­ре­ля­кані ку­ри ки­ну­лись в од­чи­нені до світлиці двері. Те­одо­зя, за­чув­ши з дру­гої кімна­ти че­рез сіни го­лос Зосі, по­летіла до світлиці.

- Теодозю! Моя ми­ла, моя ко­ха­на! - кри­ча­ла Зо­ся, ки­да­ючись на шию до Те­одозі. - Дивіться, що привіз ко­зак!

Теодозя вско­чи­ла в світли­цю, вхо­пи­ла й про­чи­та­ла білет і собі ки­ну­лась до Зосі обніма­тись та цілу­ва­тись. А ку­ри, не вва­жа­ючи на та­ку по­чув­ли­ву сце­ну, кир­ка­ли, куд­ку­да­ка­ли і літа­ли по світлиці навк­ру­ги двох дам.

Яким, по­чув­ши в світлиці крик та га­лас, заг­ля­нув в двері і ду­же за­чу­ду­вавсь, по­ба­чив­ши та­ку чуд­ну сце­ну, і, як ха­зяїн, по­чав киш­ка­ти на ку­рей та ви­га­ня­ти їх, не вва­жа­ючи на Зо­сю, кот­ра обніма­лась з Те­одо­зею.

- Якиме! на ли­шень, чи­тай! - крик­ну­ла до йо­го Зо­ся, ти­ка­ючи йо­му в ру­ки білет.

Яким про­чи­тав ти­хо, вер­нув їй білет і вий­шов з ха­ти, про­мо­вив­ши: - І чо­го тут радіти, цілу­ва­тись та пла­ка­ти!

А Зо­ся з Те­одо­зею знов обніма­лись, чи­та­ли ба­лет і знов цілу­ва­лись з слізьми в очах.

Натішившись до­волі, во­ни по­ча­ли ра­ди­тись, як їм на­ря­ди­тись на бал, і скінчи­ли на тім, що Те­одо­зя з Яки­мом по­вин­на їха­ти до повіто­во­го міста, ку­пу­ва­ти ма­терій, блонд, квіток і вся­кої вся­чи­ни.

Зося не хотіла їха­ти, щоб не за­па­ли­ти сво­го біло­го ли­ця.

- Якимцю, пос­лу­хай ме­не, кот­ку! - підле­щу­ва­лась Зо­ся, - поїдь ти з пан­ною Те­одо­зею в місто і по­ку­пи, що нам потрібно до ба­лу.

- Одчепись ти собі з ба­лом! Мені ось тре­ба за­раз їха­ти на по­ле до робітників. Ти знаєш - те­пер час га­ря­чий. Нічо­го бай­ди­ки би­ти!

- Послухай же ме­не, будь лас­кав! Поїдь! Те­одозі самій ніяко­во їха­ти - во­на пан­на.

- Хто ж ви­нен, що во­на й досі пан­на? Ве­ли­ка приємність во­зи­тись з та­кою пан­ною! - про­мо­вив Яким, прос­тя­га­ючись на ка­напі.

- Поїдь-бо, не до­водь ме­не до сліз! - про­мо­ви­ла Зо­ся вже плак­си­вим го­ло­сом. - Гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Раз до­ве­лось по-людській про­вес­ти вечір, а йо­му бай­ду­же, хоч би я й за­ниділа отут в Тхорівці й про­па­ла, їдь же, та ще й за­раз! По­ки мо­го жит­тя, бу­ду тобі вдяч­на! Ти знаєш, що до ба­лу зос­та­ло­ся кільки днів! - пес­ти­лась Зо­ся.

- Та вже й поїду, тільки од­че­пись!

По ранньому обіді Яким з Те­одо­зею сів на по­воз­ку і по­ко­тив у місто. На дру­го­му кінці се­ла жив свя­ще­ник, отець Ми­ки­та, удівець і бездітний. Яким крадько­ма од жінки час­тенько навіду­вав­ся до ба­тюш­ки, дов­го ба­ла­кав з ним, ви­пи­вав по чарці, а потім, вер­нув­шись до­до­му пізненько, од­мов­ляв­ся тим, що буцімто зад­ляв­ся й за­га­явсь на панськім то­ку, ко­ло робітників в клуні.

Проїжджаючи ко­ло ба­тю­щи­ної оселі, Яким по­ба­чив от­ця Ми­ки­ту на ґанку і крик­нув по­го­ни­чеві: «Стій ли­шень!» По­го­нич спи­нив коні. Яким ско­чив з во­за і побіг до от­ця Ми­ки­ти.

- Зайдіть же, хоч плюньте че­рез поріг, та вип'ємо хоч по чарці, - зап­ро­сю­вав отець Ми­ки­та Яки­ма.

Яким поп­ро­хав Те­одо­зю підож­да­ти і пішов у ха­ту.

- Оце спа­сибі вам, що ви тра­пи­лись. Те­пер чо­мусь гості не приїжджа­ють, і са­мо­му ніяко­во їха­ти в гості. Ні з ким і чар­ки горілки ви­пи­ти, і роз­ва­жи­ти се­бе хоч тро­хи.

Отець Ми­ки­та пос­та­вив на стіл гра­фин горілки, па­ля­ни­цю й мас­лян­ку. Ви­пи­ли по чарці, роз­ба­ла­ка­лись, ви­пи­ли і по другій, і по третій. А Те­одо­зя сиділа на возі і до­жи­да­лась.

- Ой, час би й їха­ти! - про­сив­ся Яким, не ру­ша­ючи з місця. - Мій гу­берніс, ма­буть, вже лю­тує на возі.

- Нехай там тро­хи пок­ре­ше но­сом об по­луд­раб­ки, а ми тим­ча­сом вип'ємо по чарці. Спа­сибі вам, що ви на­го­ди­лись: є з ким і до ко­го ви­пи­ти. Та­ка ну­до­та, та­ка ну­до­та са­мо­му в хаті!

Теодозя жда­ла і по­ча­ла вже ре­пе­ту­ва­ти. Й до то­го-ще доб­ре припіка­ло сон­це. Во­на пос­ла­ла по Яки­ма по­го­ни­ча.

- А хо­ди сю­ди, па­руб­че! ви­пий ли­шень за здо­ров'я отій панні, що те­бе на возі клю­ва­ла но­сом у по­ти­ли­цю.

Парубок ви­пив і тер­ся ко­ло по­ро­га, сподівавсь ще чар­ки. Отець Ми­ки­та на­лив йо­му ще чар­ку. Па­ру­бок зос­тав­ся, зап­ро­ха­ний на по­лу­день в пе­кар­ню. Те­одо­зя тро­хи не лус­ну­ла од гніву, а за по­го­ни­чем пос­ла­ти бу­ло ніко­го. Кру­гом не бу­ла жи­вої душі. Самій піти - бу­ло страш­но, бо ко­ло са­мо­го по­ро­га ле­жав стра­шен­ний со­ба­ка. А тут коні не сто­яли. Му­хи допіка­ли їм на га­ря­чо­му сонці, і во­ни ру­ши­ли з місця і по­тяг­ли до повітки у хо­ло­док. Не вміючи пра­ви­ти кіньми, Те­одо­зя тро­хи не пла­ка­ла і кля­ла Яки­ма й па­руб­ка. А тут, на біду, ще їха­ли по до­розі якісь па­ничі і, пев­но, по­ба­чив­ши її ніс, по­ча­ли без со­ро­ма сміятись тро­хи не в вічі Те­одозі.

- Цуприкуйте віжки на пра­вий бік, пані! - гу­кав проїжджий сміли­вий по­го­нич з сво­го во­за до Те­одозі, а Те­одо­зя тро­хи не пла­ка­ла вже.

Аж сли­ве че­рез го­ди­ну вий­шов по­го­нич до Те­одозі.

- Чом ти не пок­ли­кав па­на, та ще й сам зос­тав­ся там! ле­да­що, мур­ми­ло, тюхтій, «лай­дак»! Оце на­ха­ба! Це, надісь, на­мо­га то­го удівця до на­шо­го па­на? Га?

- Кличте вже йо­го ви! - од­ка­зав по­го­нич, ко­ли­ва­ючись тро­хи на но­гах. - Я по­по­луд­ну­вав оце всмак. Там по­чав­ся та­кий бен­кет! Горілка та­ка смач­на! А ба­ба вже ва­ре­ни­ки ліпить! При­ну­ка та на­мо­га бу­ла, а я й не од­ма­гавсь, бо бу­ло ніяко­во. По­га­на надія на па­на, їдьмо хіба самі! Па­нові не спо­су­ди­лось сьогодні; в йо­го од горілки вже аж очі засніти­лись.

Теодозя до­га­да­лась, що, й справді, пло­ха надія на па­на, і на­ва­жи­лась поїха­ти са­ма до міста, щоб не за­га­яти дурнісінько ча­су.

Зося не сподіва­лась то­го ве­чо­ра їх до­до­му, бо до міста бу­ло да­ле­ченько, і вже на­ла­го­ди­лась ля­га­ти спа­ти. Ко­ли це нес­подіва­но й рап­том од­чи­ни­лись двері, і в ха­ту ввійшов Яким, ве­се­лий, сміли­вий. Йо­го очі бли­ща­ли, аж іскра­ми си­па­ли; на йо­го блідо­му лиці аж пашіли рум'янці. Во­лос­ся на го­лові нас­тов­бур­чи­лось, на­че бу­рею. По­явок йо­го в та­кий час і в та­ко­му див­но­му ста­но­вищі нес­ка­зан­но зди­ву­вав Зо­сю. Во­на сто­яла і не зна­ла, що ка­за­ти.

- Чи це ви так швид­ко вер­ну­лись з міста? - лед­ве про­мо­ви­ла Зо­ся.

- З яко­го там, у Іро­до­во­го си­на, міста? З ба­лу! От що! - за­го­во­рив Яким по-українській, як па­рубіяка.

Зося знов ви­ря­чи­ла свої очі на йо­го дикі, блис­кучі очі.

- А ти ду­ма­ла, що тільки тобі мож­на роз­ва­жа­ти се­бе та гу­ля­ти на ба­лах, а мені й ні? І я був на ба­лу! був! Ну шо ж ти мені за це ска­жеш? А яких чу­до­вих ва­ре­ників на­ва­ри­ла ба­ба Па­рас­ка? Ку­ди ж тобі! Ку­ди тобі до неї, хоч ти й полька!

Зосі зда­ло­ся, що він за­гу­ляв­ся десь у якоїсь мо­ло­диці на селі, і во­на тро­хи не зомліла.

- Куди ж тобі до ба­би Па­рас­ки! - знов за­белько­тав Яким, лед­ве со­ва­ючи язи­ком. - Отець Ми­ки­та, от у ме­не чо­ловік! А ти що? тобі тільки в думці ба­ли, танці! Ку­ди вже тобі до ба­би Па­рас­ки!

Яким по­чав ре­го­та­тись яки­мось чуд­ним, ніби не своїм го­ло­сом. Зо­ся біга­ла по хаті і ла­ма­ла ру­ки.

- Бога ра­ди, мов­чи! не кри­чи! Діти сплять, поп­ро­ки­да­ються - по­чу­ють, слу­ги по­ба­чать!

- Нехай чу­ють, не­хай ба­чать, що я був на ба­лу, що й я гу­ляв! А то все тільки ти гу­ляєш, все ти. А мені б то й не мож­на? О! Враг йо­го ма­тері! Пот­ри­вай же! поміряємось, хто з нас дуж­чий.

Очі в Яки­ма заб­ли­ща­ли, як у вов­ка. Зо­ся чо­гось од­ра­зу зга­да­ла ста­ро­го покійно­го Лемішку і зат­ру­си­ла­ся усім тілом і ду­шею.

- Гуляв і те­бе не зля­ка­юсь! Про­гу­ляв усі батьківські ти­сячі, усі батьківські са­ди, й ле­ва­ди, й мли­ни, проміняв їх на Па­ра­щині ва­ре­ни­ки. А ти свя­та та бо­жа все до­ма си­диш, все бо­гу мо­лиш­ся!

- Якиме! мій ко­ха­ний, мій ми­лий, йди спа­ти, не муч ме­не!

- Зосю, моя ти бо­ги­не! моє ти щас­тя!..

Яким не скінчив мо­ви, став пе­ред нею нав­колішки й по­чав страш­но ре­го­та­тись, див­ля­чись їй у вічі і дер­жа­чи її за ру­ку. Йо­го чер­во­не ли­це засвіти­лось та­ким мо­ло­дим ви­ра­зом; йо­го очі, повні сліз, заб­ли­ща­ли, на­че в ди­ти­ни, на­че в хлоп­чи­ка, і на­га­да­ли їй Яки­ма мо­ло­до­го, давнього, рум'яно­го, ве­се­ло­го. Зо­ся зап­ла­ка­ла, своїми слаб­ки­ми ру­ка­ми лед­ве до­ве­ла йо­го до пос­телі і якось впро­си­ла ляг­ти.

- Зосю! моя ти бо­ги­не! Да­рую тобі всі са­ди, всі ти­сячі, всі свої чи­ни! Бо й я гу­ляв, бо й я був на ба­лу. А Те­одо­зя но­са­та, як чап­ля, невірна, по­га­на!.. - го­во­рив Яким, за­си­па­ючи.

Зося так стри­во­жи­лась, так стур­бу­ва­лась, що зас­ну­ла тільки пе­ред світом.

З її дум­ки не схо­див отець Ми­ки­та, Яким… і в лег­ко­му три­вож­но­му сні все веш­та­лись пе­ред нею то небіжчик Лемішка, то Яким, то ба­ба Па­рас­ка, якась на взір ніби Леміщи­ха, то здо­ро­вен­ний і стра­шен­ний дзвін на роз­гоні, з залізним сер­цем… То знов ста­ва­ло їй ти­хо й яс­но на душі, і во­на ніби літа­ла над зе­ле­ним па­ху­чим са­дом, над зо­ло­то­вер­хою кня­жою па­ла­тою, в ти­хо­му і ро­же­во­му світлі; і відчу­ва­лись їй знов якісь ме­лодії. То знов їй сни­лось, що во­на йшла ши­ро­кою алеєю, всту­па­ла в кам'яну пе­че­рю в скелі, де світиться який­сь чарівний бла­кит­ний од­лиск. Пе­че­ря ніби глиб­ша­ла, темніша­ла, чорніша­ла, і на­зустріч їй вилітав Яким, чуд­ний, страш­ний, з за­куд­ла­ною го­ло­вою, з ди­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, ха­пав її обо­ма ру­ка­ми попід ру­ки і волік у якусь тем­ну гли­бочінь, під зем­лю. Во­на по­чу­ва­ла, що па­да­ла вниз, як на повітрі, і, крик­нув­ши з пе­ре­ля­ку, знов за­си­па­ла, і знов верз­ло­ся їй те са­ме, тільки інше тро­хи…

Зося про­ки­ну­лась пізно. Яки­ма не бу­ло до­ма: він пішов на по­ле до робітників. Опівдні приїха­ла з міста Те­одо­зя і на­вез­ла вся­кої вся­чи­ни, уся­ко­го кра­му, що бу­ло потрібно до ба­лу. Не­ве­се­ла, з блідим ли­цем стріла її Зо­ся; але як уг­ляділа уся­кий крам: ма­терії, стрічки, квітки, як роз­го­во­ри­лась з Те­одо­зею про бальові убо­ри й як їх ро­би­ти, то за­раз ми­нув сму­ток, ніби йо­го і не бу­ло. Не га­ячи дур­но ча­су, во­ни за­раз прий­ня­лись до ро­бо­ти, ши­ли, по­ро­ли, приміря­ли пе­ред дзер­ка­лом і знов ши­ли, зв'язу­ва­ли квітки в пу­чеч­ки. Од ста­ро­го бальово­го біло­го убо­ру, ще справ­ле­но­го за Леміщині гро­ши­ки, Зо­ся по­од­по­рю­ва­ла до­рогі білі і чорні ши­рокі кру­же­ва і об­ля­му­ва­ла ни­ми свою но­ву білу сук­ню. Знай­шли­ся в скрині давні до­рогі тро­ян­ди і пішли в нові бу­ке­ти. Вся та ро­бо­та, та тя­га­ни­на, той гар­ми­дер не­ви­мов­не тішив обох дам, котрі ціли­ми дня­ми пильну­ва­ли ко­ло ро­бо­ти і тільки вве­чері вибіга­ли в сад, на гор­бок, щоб гля­ну­ти на те місце, ку­ди во­ни зби­ра­ли­ся зня­тись і по­ли­ну­ти на днях.

А тут, як ка­жуть, со­ро­ка на хвості при­нес­ла звістку та чут­ку, що на балі бу­де сам князь, що Се­ре­динський ду­має зап­ро­си­ти йо­го на вечір. Та­ка чут­ка бу­ла для їх все од­но, що ост­ро­ги для ду­же га­ря­чо­го ко­ня. Ще більше за­кипіла ро­бо­та, ще швид­ше за­веш­та­лись гол­ки в їх ру­ках! Ра­зом з блис­ку­чою обс­та­вою ба­га­то­го ба­лу Зо­ся і Те­одо­зя вже заз­да­легідь по­чу­ва­ли ду­шею якусь ома­ну, який­сь арис­ток­ра­тич­ний блиск і дух, кот­рий так при­па­дав їм обом до впо­до­би. Вже обидві во­ни ма­ри­ли дум­кою безп­ремінно за­по­ло­ни­ти сер­це яко­гось ве­ли­ко­го па­на, вер­хо­во­ди­ти ним, пус­ти­ти про се­бе по око­лиці чут­ку.

- Теодозю, моя ко­ха­на! - про­мо­ви­ла Зо­ся. - Та­меч­ки ж на ба­лу бу­дуть усе наші польські патріоти. По правді, нам би слід одяг­тись у жа­ло­бу.

- Я так і ду­маю одяг­тись, - од­ка­за­ла Те­одо­зя. - Біле з чор­ним та й годі.

- Але ж там бу­де ба­га­то і не по­ляків, німців, руських. Я ду­маю приш­пи­ли­ти і тро­ян­ди… а чор­ним ши­ро­ким кру­же­вом об­ве­ду тільки поділ сукні.

Зосі хотілось до­го­ди­ти «і на­шим, і ва­шим», як то ка­жуть. Так во­на і зро­би­ла.

Настала га­ря­че жа­да­на й жда­на неділя. Зо­ся й Те­одо­зя ста­ли на то­му, щоб їха­ти до Кам'яно­го за­рані, уб­ра­тись по-бально­му в жидівській станції і пе­ред ба­лом ще тро­хи по­гу­ля­ти в са­ду, бо що­неділі гра­ли в са­ду му­зи­ки і ту­ди зби­ра­лось ба­га­то сусідніх панів на гу­лян­ня. Зо­ся мірку­ва­ла, що приїжджі на бал до­кон­че бу­дуть пе­ред ба­лом гу­ля­ти в са­ду. Доч­ки на бал не бра­ли, бо не вис­та­чи­ло гро­шей на убір. Бідна дівчин­ка за­ли­ва­лась слізьми, вип­ро­ва­жа­ючи батьків на бал.

Як мірку­ва­ли, так і зро­би­ли. Зо­ся не по­ми­ли­лась. В са­ду над­вечір гриміли му­зи­ки; по доріжках веш­та­лись па­ни па­ра­ми й ку­па­ми, де­які вже пов­би­рані по-бальово­му. Швид­ким оком Зо­ся ски­да­ла убір дам і ти­хо пли­ла попід ру­ки з Те­одо­зею по доріжках. Те­одо­зя зас­ло­ни­ла ли­це ву­алем, а щоб її ніс не ду­же ки­дав­ся лю­дям в вічі, во­на так приб­ра­ла пок­ри­ва­ло, що ши­ро­ка гус­то зат­ка­на квітка прий­шла­ся як­раз про­ти са­мо­го но­са і, справді, зас­ло­ни­ла йо­го тро­хи. Яким йшов по­зад дам і ніс у руці де­які дрібні речі.

Вже во­ни ми­ну­ли місток, що висів над ти­хою во­дою; вже во­ни пе­рей­шли місток, що висів ви­со­ко на ске­лях над во­дос­па­дом, шум­ким і ре­ву­чим. Да­ми те­пер не ой­ка­ли, не кри­ча­ли й ні криш­ки не бо­ялись, як пе­редніше ко­лись, а прямісінько і міцни­ми но­га­ми пе­рей­шли йо­го, навіть не за­ува­жив­ши на йо­го. Тут ра­зом з шу­мом во­ди з го­ри об­ли­ло їх дзвеніння розкішно­го ор­кест­ра, що грав на близько­му шпилі під нак­рит­тям, нап­ну­тим на ко­лон­ках, з білих і чер­во­них сму­жок па­ру­си­ни, над кот­ри­ми пла­вав та мет­лявсь на повітрі чер­во­но-білий стяг. На горі, між зе­ле­ним де­ре­вом, ми­готіли, веш­та­лись, ніби ме­те­ли­ки на сонці, білі, чер­воні і інших кольорів сукні, зон­ти­ки. Ту­ди, на го­ру, пішли й во­ни усі, вий­шов­ши по кам'яних східцях, по­ми­на­ючи ку­пи ва­зонів і гульби­ща та кіоски поміж зе­ле­ним де­ре­вом.

На самій горі, се­ред ши­ро­ко­го пла­цу, зе­ле­но­го, як зе­ле­не сук­но, обс­тав­ле­но­го по­де­ку­ди ку­па­ми чу­до­вих ва­зонів з пальма­ми, гра­ли му­зи­ки, а кру­гом то­го пла­цу зви­ва­лась, не­на­че га­дю­ка, ши­ро­ка доріжка. Над нею пос­хи­ля­лись зе­лені віти де­ре­ва, а кру­гом по доріжці скрізь сто­яли попід гіллям залізні пле­тені ка­нап­ки. Тут кру­ти­ло­ся все приїждже то­ва­рист­во по тій доріжці, не­на­че душі в Дан­товім раю, ли­ло­ся без пе­рер­ви слід за слідом, ря­ди за ря­да­ми, а де­які обсіли ка­нап­ки й од­по­чи­ва­ли в хо­лод­ку, прик­риті зе­ле­ним гіллям. Зо­ся з Те­одо­зею пиш­но поп­лив­ли, як дві паві, за тим гур­том дам і ка­ва­лерів, що ти­хою хо­дою хо­ди­ли по доріжці, зли­ли­ся з гур­том у тім колі, що прий­ма­ло в се­бе свіжі си­ли, ви­пус­ка­ло з се­бе при­том­ле­них лю­дей й знов по­нов­ля­лось приїжджи­ми, і знов кру­ти­лось рівно й помірно, як рівно кру­титься здо­ро­ве мли­но­ве ко­ле­со. Очі при­том­лю­ва­лись, див­ля­чись на йо­го, зир­ка­ючи на ли­ця уся­кові: гарні й не­гарні, свіжі й замлілі; на чу­дові дамські убо­ри, ба­гаті й бідні. Бал у Се­ре­динських ба­га­то прибільшив гу­ля­ючо­го то­ва­рист­ва.

Вже сон­це сіда­ло за містеч­ком, над лісом; вже по да­лекій до­лині над во­дою посів імлою опар, а му­зи­ки не пе­рес­та­ва­ли гра­ти, а гу­ля­ючі не пе­рес­та­ва­ли хо­ди­ти.

- Князь гу­ляє! князь гу­ляє! - ти­хо пронісся між ря­да­ми гомін, як ше­лест лис­ту.

Всі шу­ка­ли очи­ма кня­зя, всі пи­та­ли про йо­го. Князь був уб­ра­ний ду­же прос­то, ввесь в чор­но­му, і нічим не одрізняв­ся од інших гу­ля­ючих по са­ду панів. Тільки й ки­да­лась в вічі йо­го пов­на, кре­мез­на пос­тать, йо­го здо­ро­ве ли­це і си­ве, аж біле, во­лос­ся на го­лові.

Зося ба­чи­ла, що всі за­див­ля­лись на неї, всі слідку­ва­ли очи­ма за її ли­цем. Тільки князь навіть не пог­ля­нув на неї. Чис­те й свіже повітря, ве­се­лий гу­ля­ючий гурт, чу­дові мо­ти­ви му­зичні - все те над­да­ло її ли­цю спокійність, ро­би­ло її білий вид, її рум'янці ще кра­щи­ми, рівня­ло і так ду­же рівний стан. Зо­ся, про­хо­дя­чи ко­ло кня­зя, обер­ну­ла прос­то на йо­го очі. Князь по­ди­вивсь на неї і потім не зво­див з неї очей, прик­рив­ши око склом. Зо­ся по­чу­ва­ла, що ніби в неї на пле­чах рос­туть кри­ла, підійма­ють її од землі, став­лять її ви­ще за всіх лю­дей, що тов­пи­лись на­тов­пом кру­гом неї.

Вертаючись до жит­ла Се­ре­динських, во­на на хви­ли­ноч­ку за­вер­ну­ла на те місце над во­дою, де во­на сто­яла з Ясем, гля­ну­ла на во­ду, на лис­таті ва­зо­ни, по­чу­ла ніби дух йо­го кра­си - й тихісінько зітхну­ла. Во­на більше вже не ва­га­лась, вже за­пев­ни­ла й се­бе, що в її серці за­ро­ди­лась но­ва лю­бов, впер­ше по виїзді з Києва.

Широкою алеєю йшли Лемішковські до квар­ти­ри Се­ре­динських. Вікна в гос­тинній і в са­лоні бу­ли всі по­од­чи­няні настіж. Там вже веш­та­лись гості, там вже бли­ща­ли по­засвічу­вані кан­де­ляб­ри. Зо­ся обер­ну­лась і ще раз гля­ну­ла на розкішний парк, на чер­во­ний од­лиск за­хо­ду, ще раз зир­ну­ла на пиш­но­ту вечірнього виг­ля­ду. Все те її вже не зачіпа­ло. Всю її ду­шу тяг­ло до то­го місця, де бли­ща­ло світло. Ви­пе­ре­див­ши Лемішковських, ті самі му­зи­ки, що гра­ли в са­ду, ве­се­лою юр­бою бігли до жит­ла Се­ре­динських, во­ло­ча­чи за со­бою блис­кучі підстав­ки під но­ти і жар­ту­ючи поміж со­бою.

Лемішковські зас­та­ли вже чи­ма­ло гос­тей, панів і паній, котрі вже пи­ли чай. По сільсько­му зви­чаю всі гості їха­ли, щоб пе­редніше по­гу­ля­ти в пар­ку, і з пар­ку, нев­ва­жа­ючи на ран­ню до­бу, прос­то йшли на вечір. Ха­зяй­ка, зна­ючи, що гості доб­ре ви­гу­ля­лись і ви­го­ло­да­лись, вже прий­ма­ла їх чаєм і за­кус­ка­ми.

Коли це в гос­тинній чо­гось за­ша­мутіли і за­во­ру­ши­лись гості. Всі ки­ну­лись до вікон і ди­ви­лись на подвір'я. Над­ворі ще не смерк­ло і бу­ло ду­же доб­ре вид­ко, хоч в по­ко­ях вже горіли свічки.

Ганині батьки час­тенько навіду­ва­лись до своєї доч­ки і ма­ли зви­чай за­раз по ве­ли­код­них свят­ках одвіду­ва­ти дітей, ко­рис­ту­ючись ду­же доб­рою, теп­лою по­го­дою. Ясь, зап­ро­шу­ючи до се­бе на бал гос­тей, сусідніх дрібних дідичів, та уп­ра­ви­телів, та еко­номів, і все по­ляків, са­мо по собі з ук­раїнських давніх пе­ре­вертнів, бо­яв­ся, як ог­ню, приїзду своїх батьків на та­кий час. Чо­гось та дум­ка не ви­па­да­ла в йо­го з го­ло­ви, на­до­ку­ча­ла йо­му, хоч він і сил­ку­вав­ся про­га­ня­ти її геть від се­бе. А що ска­жуть гості, па­ни, як ча­сом ути­риться до йо­го тесть, пра­вос­лав­ний піп, та ще з по­па­дею й доч­ка­ми?

Ясь ча­сом за­бу­вав про те, а те­пе­реч­ки дум­ка на­че зу­мис­не сно­ви­га­ла в йо­го: «а що ска­жуть про йо­го па­ни, як по­ба­чать, з ким він поріднив­ся, який йо­го тесть?»

Вже зби­ра­лись гості в са­лоні, пов­би­рані, при­че­пу­рені, та все по­ля­ки, та все па­ни, хоч і не ви­со­ко­го коліна, а та дум­ка до­ку­ча­ла йо­му, і од однієї дум­ки вся кров всту­па­ла йо­му в ли­це.

І як на то теж тре­ба бу­ло от­цю Хве­до­рові заб­ра­ти до­чок і жінку і, по чу­довій по­годі, при­та­ра­ба­ни­тись до зя­тя!

В гос­тинній по­чав­ся гомін. Всі за­во­ру­ши­лись, всі пог­ля­да­ли на вікна, бо бу­ли цікаві зна­ти, які гості-сусіди під'їжджа­ли до ґанку. Тільки ж чо­гось шум в гос­тинній став більший, ніж зви­чай­ний, - бо всі ба­чи­ли, що в'їжджає у двір якась прос­тенька, не панська по­воз­ка. То їхав о. Хве­дор.

До Кам'яно­го бу­ло да­ле­ченько. За­худ­жені коні о. Хве­до­ра зовсім по­то­ми­лись, аж пе­ре­па­лись, бо їх, ха­па­ючись та поспіша­ючи, і не по­па­са­ли. Ко­не­ня­та лед­ве трю­ха­ли, в'їжджа­ючи в во­ро­та. О. Хве­дор сидів по­руч з жінкою, а між ни­ми сиділа мен­ша доч­ка. Про­ти їх, спи­ною до по­го­ни­ча, сиділи дві старші доч­ки. По­го­нич, прос­тий па­ру­бок у свиті, хвиськав ба­то­гом по су­хих кінських реб­рах. Двір був зго­рис­тий, і до ґанку тре­ба бу­ло під'їжджа­ти трош­ки вго­ру. Коні взя­ли та й ста­ли са­ме се­ред дво­ру!

Всі гості, що ди­ви­лись у вікно, засміялись. Ясь з дру­гої кімна­ти по­чув той сміх. В душі в йо­го аж по­хо­ло­ло. Він зирк­нув у вікно і… вглядів ко­не­ня­та сво­го тес­тя, от­ця Хве­до­ра. Кров уда­ри­ла йо­му в го­ло­ву, в ли­це, аж засліпи­ла очі. Йо­го го­ло­ва аж за­мо­ро­чи­лась. Він на­си­лу всто­яв на місці. Чо­го він бо­яв­ся, те й ста­ло­ся, ніби нав­мис­не.

- Боже мій, бо­же мій! - аж зас­тог­нав Ясь, сплес­нув­ши до­ло­ня­ми.

Отець Хве­дор, по­ба­чив­ши, що в вікна виг­ля­дає ба­га­то лю­дей, по­ба­чив­ши панські екіпажі, що сто­яли по дворі, пос­теріг, що в Се­ре­динських ба­га­то гос­тей, і звелів по­го­ни­чеві по­га­ня­ти коні до бо­ко­во­го ґанку, щоб не вхо­ди­ти в дом з па­рад­но­го при­хо­ду. Па­ру­бок пог­нав коні, хвиська­ючи ба­то­гом, а коні, зрівняв­шись з па­рад­ним ґанком, знов ста­ли пе­ред са­ми­ми вікна­ми і пох­ню­пи­ли го­ло­ви. З вікон бу­ло вид­ко от­ця Хве­до­ра в круглім брилі, з ку­че­ря­ви­ми ко­ро­теньки­ми кісьми, йо­го жінку, йо­го до­чок, по­за­ку­ту­ва­них хуст­ка­ми, в прос­тенькій оде­жині. На їх спи­нах, на брилі от­ця Хве­до­ра ле­жа­ло на па­лець по­ро­ху. Гості знов за­ре­го­та­лись, хоч між ни­ми бу­ло чи­ма­ло бідніших за от­ця Хве­до­ра, приїхав­ших ще по­ган­ши­ми кіньми в мо­ту­зя­них шле­ях.

- Поганяй далі, - крик­ну­ли всі на по­го­ни­ча з во­за, зап­римітив­ши, що їх ог­ля­да­ють з вікон…

А Га­ня, по­ба­чив­ши з вікна, що їдуть її батьки, про­жо­гом ки­ну­лась до їх на­зустріч, вибігла надвір, уб­ра­на вже в гар­неньку сук­ню, вхо­пи­ла з во­за мен­шу сест­ру, віта­лась та цілу­ва­лась з матір'ю, з сест­ра­ми.

Гості, по­ба­чив­ши те, рап­том за­мовк­ли і втих­ли якось. По гос­тинній по­летіло ше­потіння, що то приїха­ла рідня уп­ра­ви­тельші. Де­котрі па­ни і па­ни по­на­ди­ма­лись і по­ча­ли ба­ла­ка­ти по­шеп­ки.

- Піп бу­де на ба­лу з доч­ка­ми, з по­па­дею! А ка­за­ли, що бу­дуть тільки по­ля­ки, свої!

- То це та­ка рідня в Се­ре­динсько­го?

Такі сло­ва пе­реліта­ли од кут­ка до кут­ка.

- Якби знат­тя про це, бу­ли б сю­ди й не їха­ли, - ше­потілись де­які значніші сусіди-дідичі. - А ще ка­за­ли, що на ба­лу бу­де князь!

- Який це в вас наїзд? - пи­тав отец Хве­дор в своєї доч­ки.

- Сьогодні в нас ве­чо­рок, - од­ка­за­ла Га­ня. - Ви приїха­ли, не­на­че зна­ли. Доб­ре зро­би­ли, - сест­ри хоч на­гу­ля­ються. Са­ме в доб­рий час при­бу­ли!

Ясь, аж чер­во­ний, з зли­ми очи­ма, лед­ве привітав­ся до рідні.

- Оце по­па­лись ми! - про­мо­вив о. Хве­дор, сміючись. - І мені до­ве­лось-та­ки по­бу­ва­ти на ба­лу нес­подіва­но й не­га­да­но.

Гості хо­ди­ли по прос­тор­них са­ло­нах, по­на­суп­лю­вав­шись. А тут, як на злість, од кня­зя при­нес­ли лис­ток, в кот­ро­му він про­сив у Се­ре­динських ви­ба­чен­ня - на той час, як він не встиг­не до їх на вечір, бо в йо­го тра­пив­ся гість.

Пани, а найбільш пан­ни й панії, зовсім по­опус­ка­ли ву­ха. Бал втра­тив для їх тро­хи своєї при­на­ди. Зо­ся по­хо­жа­ла по са­лоні навіть на­ду­та. А тим­ча­сом гості з'їжджа­лись, в по­ко­ях густіша­ло. Му­зи­ки по­ча­ли гра­ти до танців. Все пішло в та­нець; всі зак­ру­ти­лись, по­ве­селіша­ли, пож­вавіша­ли й навіть за­бу­ли і про ба­тюш­ку, і про кня­зя од впли­ву ве­се­лих мо­тивів, ба­га­то­го світла кан­де­лябрів і швид­ких танців.

Багато бу­ло на ба­лу паннів і дам, і гар­них, і пиш­но уб­ра­них, ба­га­то бу­ло сусідніх діди­чок, та од їх усіх одрізня­лась Зо­ся своєю кра­сою, своєю чу­до­вою, рівною і пов­ною пос­тат­тю і навіть своїм убо­ром, по­ка­зу­ючим її нез­ви­чай­ну тя­му в цьому і впо­до­бу. Ба­га­то бу­ло мо­ло­дих па­ня­нок, та­ких, що не тан­цю­ва­ли, а ніби літа­ли, як ме­те­ли­ки, по са­лоні, та жад­на з їх не зрівня­лась у тан­цях з Зо­сею. В ма­зурі во­на пур­ха­ла, як пташ­ка, в кад­рилі - пла­ва­ла, як лебідь по воді, або хо­ди­ла, як па­ва, вис­та­вив­ши впе­ред свої ви­сокі гру­ди, свої одс­ло­нені білі, як ле­бе­ди­на шия, плечі. То ніби за­ду­му­ва­лась во­на на тих пе­ре­хо­дах в кад­рилі і тро­хи схи­ля­ла го­ло­ву до­до­лу, то, ніби пе­ре­ду­мав­ши якусь свою ду­му, во­на за­ки­да­ла го­ло­ву тро­хи на плечі, трош­ки роз­ту­ля­ла свої ус­та, пи­ша­ючись, сміли­во ди­ви­лась на Яся, кот­рий тан­цю­вав з нею, і знов летіла й кру­ти­ла­ся, як ма­ла дівчин­ка, пус­ту­ючи, ще й но­гою при­ту­пу­ва­ла. Во­на прикміча­ла, що всі па­ни й пан­ки на неї див­ляться, що всі да­ми ско­са пог­ля­да­ють на неї, як во­на по­ка­зує се­бе. Все те ще до­да­ва­ло їй зав­зят­тя. Во­на зна­ла й ба­чи­ла, що дійсно й істин­но во­на ца­ри­ця ба­лу по красі, по грації й ко­кетст­ву, по впо­добі в бальово­му уб­ранні.

В гос­тин­ну ввійшли й сест­ри Гані, чор­ноб­риві, з рум'янця­ми, чор­но­окі і навіть гар­ненько уб­рані. З ни­ми ввійшла й ма­туш­ка. Па­ничі про­си­ли сес­тер до танців, уви­ва­лись ко­ло їх, як ко­ло гар­них паннів, а да­ми й не підсту­па­ли до їх. Цілий вечір во­ни про­сиділи нарізно й ос­то­ронь од дам; ні од­на з ни­ми не за­го­во­ри­ла, ні од­на не схотіла знай­оми­тись, їх оче­ви­дяч­ки всі польки цу­ра­лись.

Вже бу­ла пізня го­ди­на, як з при­хо­жої кімна­ти хтось гук­нув, що приїхав князь. Ясь побіг йо­му на­зустріч. Це бу­ла ве­ли­ка панська лас­ка до уп­ра­ви­те­ля, бо князь тільки раз якось заг­ля­нув не­на­ро­ком до йо­го, щоб по­ди­ви­тись, чи доб­ре йо­му жи­веться, і по­сидів трош­ки в гос­тинній. Те­пе­реч­ки ж йо­му тре­ба бу­ло при на­годі пе­ре­го­во­ри­ти з де­яки­ми сусіда­ми-діди­ча­ми про де­які сусідські оп­ра­ви. Він по­ко­рис­ту­вавсь цим ви­пад­ком.

Музики при­тих­ли, гості при­таїлись. Всі очі, скільки їх бу­ло а хаті, пря­му­ва­ли до две­рей. В ши­ро­ко од­чи­нені двері увійшов князь, ввесь у чор­но­му, не­ве­ли­ко­го зрос­ту, пос­тав­ний та ог­ряд­ний, ще свіжий на ви­ду, з чи­ма­лою ли­си­ною на го­лові. Ввічли­во скло­нив­шись до гос­тей, він одійшов до ха­зяй­ки і сів з нею по­руч. Швид­ко знов му­зи­ки по­ча­ли гра­ти, знов пішли гості в та­нець. Зо­ся знов ніби по­чу­ти­ла, що во­на не тан­цює, а літає, що якась си­ла но­сить її, ніби на кри­лах. Про­хо­дя­чи в кад­рилі близько од кня­зя, во­на граціозно ви­ги­на­ла стан, тряс­ла своїми зо­ло­ти­ми ло­ко­на­ми, за­ки­да­ла го­ло­ву, вертілась, мит­тю, як метіль, пе­рек­ру­чу­ва­лась із ка­ва­ле­ром і знов плив­ла од йо­го, гор­до вис­та­вив­ши впе­ред гру­ди і за­пи­шав­шись.

Князь сидів по­руч з Га­нею. Її ду­же по­каз­на кра­са, її чорні бро­ви, блис­кучі очі, рум'яні що­ки при білім уборі ду­же ви­да­ва­лись ви­разністю пружків ли­ця. Але, при­ди­вив­шись до пов­них пле­чей Зосі, за­ди­вив­шись на її ус­та, котрі во­на вміла ду­же гар­но за­пи­ша­ти, на її гар­ну вро­ду вза­галі, князь ус­тав і сів на хви­ли­ну ко­ло неї, зацікав­ле­ний її гар­ною вро­дою та ко­кетст­вом. Вдо­воління Зосі бу­ло те­пер уповні. Во­на сиділа ко­ло кня­зя, і стілець зда­вав­ся їй якимсь прес­то­лом, ви­со­ко пос­тав­ле­ним над усіма гістьми. А пе­ред її очи­ма бли­ща­ли ку­чері Яся, йо­го гар­не й гор­де ли­це. Кру­гом роєм ви­лись па­ничі. Зо­ся по­чу­ва­ла, що її ду­ша пов­на щас­тям до са­мих країв, що во­на пе­ре­бу­ває най­кра­щу го­ди­ну сво­го жит­тя, про яку во­на так дав­но й час­то ма­ри­ла… І за­ма­ну­лось їй, щоб та­ка го­ди­на тяг­ла­ся дов­го, дов­го, без кінця, щоб ніко­ли не ми­на­ла ніч та чу­до­ва, щоб не світав ніко­ли день, щоб не швид­ко схо­ди­ло сон­це…

Саме тоді Яким сидів у ку­точ­ку, ди­вив­ся на свою жінку, і не­са­мохіть йо­го дум­ка пле­ла­ся в го­лові. Він зга­дав той вечір у сво­го на­чальни­ка, де він впер­ше зустрівся з Зо­сею, ще був­ши мо­ло­дим па­ни­чем. Ти­хенько по пальцях він пе­релічив ро­ки, що ми­ну­ли од то­го ча­су, налічив їх чи­ма­ло, і сам собі ди­ву­вавсь, що йо­го жінка ні в чім ні криш­ки не зміни­ла­ся! хіба тільки в тілі. Тільки ста­ла во­на ог­рядніша, ситіша, повніша на ви­ду, тільки ли­це її на­ли­ло­ся, як стиг­ле яб­лу­ко. І те­пер так са­мо во­на тан­цю­ва­ла з за­па­лом, як і тоді, і те­пер так па­щи­ку­ва­ла, вертіла го­ло­вою, пи­ша­ла­ся, заж­му­рю­ва­ла очі, вер­хо­во­ди­ла над па­ни­ча­ми, на­хаб­но зачіпа­ла Се­ре­динсько­го, як ко­лись зачіпа­ла йо­го…

Отець Хве­дор не ввіхо­див до са­ло­ну, де тан­цю­ва­ли. Він зос­тав­ся в да­ле­ких по­ко­ях.

А тим­ча­сом при­ро­да ро­би­ла своє діло на злість Зосі і іншим паніям: зем­ля вже обер­ну­лась; у вікна по­лив­ся ти­хий досвіток. Над­ворі вже зо­ря­ло. За гаєм по­чер­воніло не­бо. Зблідли кан­де­ляб­ри пе­ред рум'яним не­бом, що заг­ля­да­ло в вікна. Му­зи­ки розійшлись, гості роз'їха­лись.

Другого дня вже в добрі обіди Се­ре­динські вста­ва­ли і пи­ли чай з своєю ро­ди­ною. Роз­мо­ва йшла все про вчо­рашній бал, про гос­тей. Да­ми ба­ла­ка­ли про дам, спо­ми­на­ли про їх убо­ри, су­ди­ли, хва­ли­ли, тро­хи обсміюва­ли, навіть глу­зу­ва­ли, як зви­чай­но бу­ває скрізь на світі. Всі пе­ре­би­ра­ли дам. Хто хва­лив і ста­вив ви­ще за всіх од­ну, хто якусь іншу. Ясь, ба­га­то те­пер добріший, при­хильніший до сватів і лас­кавіший, ніж був учо­ра, - про­мо­вив:

- Що не го­воріть, а Тхорівська еко­ном­ша бу­ла кра­ща од усіх, хоч во­на й не ве­ли­ка пані.

- Чим же во­на най­кра­ща? - спи­тав о. Хве­дор - хоч я не ви­хо­див до са­ло­ну, але ж доб­ре роз­ди­вивсь на неї в двері. Мо­же, тим, що кру­ти­ла го­ло­вою, мов ко­ня­ка в спасівку, як її му­хи та ґедзі ку­са­ють.

- Вона вміє, ска­за­ти прав­ду, і го­ло­вою кру­ти­ти, але ж во­на вміє по­вес­ти се­бе між людьми: зви­чай­на до лю­дей і ра­зом з тим по­важ­на, навіть гор­да; во­на йшла до танців з кож­ним, але як з ким тан­цю­ва­ла, то іншо­го згор­да ніби на­да­ря­ла якимсь нез­ви­чай­ним щас­тям.

- Її дочці вже мож­на на ба­лах тан­цю­ва­ти, - обізва­лась Га­ня.

- І дочці - час, та й ма­тері ще мож­на га­ца­ти! - од­ка­зав о. Хве­дор, засміявшись. - Не­дур­но той бідний чо­ловік її так щу­лив­ся в за­кут­ку! А во­на пе­ред са­мим йо­го но­сом брик, брик! скіць! скіць! Бий її ко­цю­ба! ки­дає ти­ми но­га­ми, як ди­ка ко­за, тільки пат­ли тріпа­ються… Всі засміялись, окрім Яся.

- Вона-то пат­ла­ми тря­се! Але за­те як во­на вміла обійтись з кня­зем, то мож­на й ди­ву­ва­тись. Яке ро­зуміння ви­що­го то­ну, яке тон­ке ко­кетст­во! Чи не з ве­ли­ких ча­сом во­на панів? Ка­жуть, во­на приїха­ла з Вар­ша­ви. Чи прикміти­ли, як князь ду­же вже близько при­хи­ливсь до неї? Яку во­на зро­би­ла тоді по­важ­ну міну, як вип­рос­та­ла стан, як во­на од­хи­ли­ла ли­це і ско­са зир­ну­ла на йо­го! За­раз князь втя­мив, що го­во­рить не з яко­юсь прос­тою еко­ном­шею… А потім, як во­на знов ки­ну­ла на йо­го со­лод­ки­ми очи­ма, засміялась до йо­го, зуміла йо­го роз­ва­жи­ти ве­се­лою роз­мо­вою, і зай­ма­ючою, і ціка­вою, і не пус­тою! Скільки їх бу­ло там, навіть з доб­рих і знач­них дідицьких ро­дин, та жад­на не спро­мог­лась навіть підсту­пи­ти до кня­зя, і ні на од­ну з їх князь не звер­нув своєї ува­ги.

- О! що вже во­на вміє зак­ру­чу­ва­ти та за­мо­ро­чу­ва­ти го­ло­ви па­ни­чам, то, дійсно, прав­да! - од­ка­зав отець Хве­дор. - До цього в неї до­волі хис­ту. Як­би ще дру­гий бал, то во­на б, надісь, і мені за­мо­ро­чи­ла го­ло­ву. За­те ж мож­на сміли­во ска­за­ти, що її но­са­та гу­вер­нант­ка не за­па­мо­ро­чи­ла ніко­му го­ло­ви. Хо­ди­ла во­на по гос­тинній як­раз так, як чап­ля диб­ле по бо­лоті та мо­ча­рах! А що вже тан­цю­ва­ла, то, їй же бо­гу, не­на­че от-от че­рез тин зби­рається плиг­ну­ти. Чи не бу­ла во­на ча­сом в актьорках в те­атрі? Чи не хо­ди­ла пак во­на по вар­шавських ву­ли­цях з ка­те­рин­кою?

Всі засміялись, окрім од­но­го Яся.

Ше днів зо два гос­тю­ва­ла Га­ни­на рідня в Се­ре­динських. Га­ня по­ка­зу­ва­ла ма­тері своє ха­зяй­ст­во, ра­ди­лась з нею, во­ди­ла її по всіх усю­дах. На подвір'ї між дов­ги­ми за­бу­ду­ван­ня­ми бу­ла ха­та-мо­лоч­на, де сто­яло мо­ло­ко, де би­ли мас­ло, гніти­ли сир. Там зби­ра­ли мо­ло­диці мо­лоч­не і для кня­жо­го дво­ру під наг­ля­дом уп­ра­ви­тельші: там зби­ра­ла Га­ня мо­лоч­не і з своїх влас­них двох корів. Во­на по­ве­ла ту­ди свою матір і сес­тер. Там са­ме пе­ре­поліску­ва­ли свіже мас­ло, жов­те, ніби жов­ток. І сест­ри, і са­ма Га­ня не втерпіли, щоб не взя­тись до ро­бо­ти. Са­ме тоді Ясь во­див сво­го тес­тя по ха­зяй­ст­ву, хва­лив­ся своїми кіньми. Во­ни не­на­ро­ком заг­ля­ну­ли і в мо­лоч­ну ха­ту, звідкіль ли­лась пісня та ве­се­ла роз­мо­ва.

Ясь гля­нув, що Га­ня з сест­ра­ми, по­руч з мо­ло­ди­ця­ми й дівча­та­ми, по­за­би­рав­ши лож­ки, пе­ре­поліску­ва­ли мас­ло, і - на­дув­ся.

- Ганю! доб­ре ти прий­маєш своїх гос­тей! За­са­ди­ла всіх до ро­бо­ти, ще й са­ма засіла. Не­на­че не­ма ко­му по­ра­тись ко­ло отієї спра­ви! Ти по­ве­ла б сес­тер у сад, в оран­же­реї, - не­хай би всмак на­гу­ля­лись.

- Так, так! Це прав­да! бо до­ма во­ни в ме­не не ду­же гу­ля­ють! - обізвав­ся отець Хве­дор. - То, бач­те, зя­тю, во­ни в ме­не ма­ли змал­ку та­ке ви­хо­ван­ня, що ко­ли б і за князів по­ви­хо­ди­ли, то все б та­ки самі ко­ло­ти­ли сме­та­ну! Ко­ли б пак бу­ло знат­тя, що ти, Га­ню, бу­деш ко­лись ба­га­тою уп­ра­ви­тельшею, то я був би од­дав те­бе в «Инсти­тут бла­го­род­ных де­виц». То, мо­же б, і ти тряс­ла пат­ла­ми та вертілась ко­ло кня­зя так дос­то­ту, як Лемішковська.

- Ганю! кміть ти, сер­це, за тією Зо­сею Лемішковською, - го­во­ри­ла до неї по­таємно ма­ти, йду­чи по­руч з нею по дворі. - Я вчо­ра, си­дя­чи, все кміти­ла за нею, ба­чи­ла, як во­на ніби вви­вається ко­ло Яся. Щось моє сер­це ду­же не ле­жить до неї! Во­на гар­на, ко­кет­ка, як зви­чай­но бу­ває полька, лю­бить вих­ри­ти, мо­ро­чи­ти го­ло­ви му­щи­нам. Сте­ре­жись її, не сходься з нею, навіть не пус­кай її до своєї гос­по­ди. Во­на бідна, а ви ба­гаті те­пер; во­на з ос­таннього ша­га стя­гається на ба­га­ту й пиш­ну оде­жи­ну, а по­тяг­ти в неї біг-ма з чо­го. Цілий вечір во­на, як­би змог­ла, на го­лові хо­ди­ла б! Во­на вміє вертіти язи­ком! Сте­ре­жись ти її!

Поїхала рідня до­до­му. Ма­те­рині сло­ва гли­бо­ко за­па­ли в сер­це Гані. Во­на по­ча­ла прикміча­ти, хоч і ду­же йня­ла віри чо­ловікові.

По виїзді тес­тя в сім'єю, Ясь ізнов став не­ве­се­лий, щось ду­мав, дов­го хо­див по по­ко­ях, ни­кав скрізь, по­ки прий­шов до сто­ла, де Га­ня на­ли­ва­ла в ста­ка­ни вечірній чай.

- Як нес­подіва­но, не­га­да­не приїха­ли наші! На­че зна­ли, що в нас бу­де ве­чо­рок, - про­мо­вив Ясь, див­ля­чись на ста­кан чаю.

Ганя й пе­редніше вже пос­те­рег­ла, що йо­му не ду­же був приємний нес­подіва­ний приїзд її рідні, але все-та­ки не вга­да­ла, який со­ром за­ли­вав йо­му кров'ю очі пе­ред діди­ча­ми-по­ля­ка­ми за своїх сватів.

- Може ти ду­маєш, що я по­да­ла до своїх звістку про бал? Ти ж знаєш, що звістка не дійшла б до їх так швид­ко. Приїха­ли, бо так їм хотілось, - про­мо­ви­ла Га­ня і стих­ла.

Ясь по­чу­вав ду­шею, що Га­ня зро­зуміла йо­го дум­ку.

- Ні, сер­це! ти ду­маєш, що я… що я спро­ти­вив­ся б то­му, щоб во­ни при­бу­ли до нас, що я був не ра­дий гос­тям…

- Я не про те го­во­рю. Хіба ж во­ни оце впер­ше приїжджа­ють до нас у гості? - про­мо­ви­ла Га­ня, див­ля­чись прос­то в вічі чо­ловікові. - Тільки я са­ма доб­ре знаю, що їм зовсім не тре­ба бу­ло б приїжджа­ти як­раз то­го дня, ко­ли в нас був бал! В нас бу­ли все дідичі, все по­ля­ки. Я са­ма ба­чи­ла, як во­ни всі одрізня­лись, навіть од­вер­та­лись од моєї рідні в нашій же гос­поді… Я са­ма ба­чи­ла, як па­ни ско­са й сер­ди­то пог­ля­да­ли на ба­тюш­ку тоді, як він заг­ля­дав че­рез поріг до гос­тин­ної.

- Та так! Ба­чиш, це зви­чай­на річ. Де вже ти хотіла, щоб па­ни, по­ля­ки та поєдна­лись, ще й поб­ра­та­лись з на­ши­ми ук­раїнця­ми! Між ни­ми єднан­ня й ла­ду не сподівай­сь! - ска­за­ти по правді.

- Та ті тро­хи бідніші пан­ки, ті не цу­ра­ються нас і не дер­жаться ос­то­ронь. Ад­же ж і ти ко­лись звав се­бе по­ля­ком, але якось зійшов­ся ж зо мною, та от й жи­ве­мо вкупі щас­ли­во, хва­ли­ти бо­га, мо­же, щас­ливіше, ніж хтось інший! А мо­же, ти взяв ме­не ко­лись че­рез те, що сам був ко­лись бідний! Мо­же, при те­перішньому місці та за­со­бах жит­тя і не пос­ва­тав би ме­не! - про­мо­ви­ла Га­ня, сміючись і ве­се­ли­ми очи­ма пог­ля­да­ючи на йо­го.

- Бог зна, що ти вер­зеш! - од­ка­зав Ясь, спус­тив­ши очі до­до­лу і не зва­жу­ючись чо­гось гля­ну­ти їй прос­то у вічі.

Швидко, швид­ко хвильова дум­ка блис­кав­кою про­май­ну­ла че­рез йо­го го­ло­ву. Сло­ва Га­нині не впа­ли в по­рож­не­чу повітря, не зги­ну­ли навіки без сліду, як ги­не ба­га­то людських слів, ки­ну­тих з язи­ка на вітер. Во­ни за­че­пи­ли в Ясевій душі вже нап­рав­ле­ну стру­ну, кот­ру на­тя­гав по­волі вже дав­но пан Хоцінський, кот­ру нап­ра­ви­ла Зо­ся ми­нув­ши­ми дня­ми своїм ко­кетст­вом, своїм то­ном. Та стру­на сти­ха обізва­лась у Ясевій душі якось не­са­мохіть, обізва­ла­ся і… і тро­хи зля­ка­ла са­мо­го Яся. Так нес­подіва­но, так прос­то, лег­ко й навіть жар­тов­ли­во торк­ну­ла Га­ня по тій струні. Чи зна­ла во­на, чи сподіва­лась во­на, шо тим лег­ким сло­вом во­на ви­рек­ла собі смер­тельний вирік, на­ве­ла Яся на ту дум­ку, кот­ра тільки накльову­ва­лась у йо­го в серці? А та дум­ка од­на­че вже за­ро­ди­лась у йо­го в го­лові, вже пот­ро­ху навіть стиг­ла.

- Нічого мені таїтись пе­ред своїми, - про­мо­ви­ла Га­ня, тро­хи пе­ре­го­дя. - Я пе­ре­ка­жу їм, щоб во­ни вдру­ге не приїжджа­ли, як бу­де в нас бал або вечір, та й годі!

- Та ко­ли той бал ще бу­де! - од­ка­зав Ясь зне­хо­тя, все не підійма­ючи очей од ска­терті, - Ні, Га­ню, кра­ще не ка­жи про це нічо­го батькам. На­що їх бен­те­жи­ти яки­мись панськи­ми прим­ха­ми? Ще і од нас од­цу­ра­ються! Бо­га ра­ди, не ка­жи їм нічо­го. А пот­рап­лять знов на бал або на по­ляків-гос­тей, - то не­хай бу­де, що бу­де…

Ганя на­ли­ла по дру­го­му ста­ка­нові чаю і сіла ко­ло Яся. Роз­мо­ва пе­рер­ва­ла­ся. Ясь знов за­ду­мав­ся, ко­ло­тя­чи срібною ло­жеч­кою чай. Га­нині сло­ва знов на­вер­ну­лись йо­му на дум­ку: «А мо­же, ти взяв ме­не че­рез те, що був сам бідний! Мо­же, те­пер, при те­перішньому місці, і не взяв би ме­не». І зда­ва­лось йо­му, що Га­ня йде по льоду, підли­то­му во­дою, посіче­но­му теп­лим вес­ня­ним промінням, що во­на са­ма, ніби зу­мис­не, зійшла на про­ли­зи­ну, де че­рез діря­вий лід булькотіла ка­ла­мут­на во­да. І зда­ва­лось йо­му, що її но­ги ввігну­ли тон­кий лід, шурх­ну­ли в про­ли­зи­ну, шо во­на ввіхо­дить під лід. Ясь по­ди­вивсь на неї. При блис­ку­чих проміннях сон­ця її пов­не ли­це аж ся­ло кра­сою; карі очі світи­лись доб­ром. Ясь по­чу­тив, що жаль стис йо­го за сер­це; він по­чу­вав, що лю­бить Га­ню, що та свя­та іскра ще жевріла, ще не згас­ла в йо­го серці, хоч і по­чи­на­ла вже зга­са­ти.

Вставши з-за сто­ла, він нес­подіва­но об­няв її, щи­ро й га­ря­че при­гор­нув і поцілу­вав, що аж Га­ня са­ма зди­ву­ва­ла­ся, і поїхав до робітників…