Причепа

XI

Одного ве­чо­ра звелів Ясь зап­ря­га­ти коні.

- Куди ду­маєш, Ясю, їха­ти? - спи­та­ла йо­го Га­ня.

- А хіба ж ти не поїдеш зо мною до Лемішковських? - спи­тав її Ясь.

Ганя на хви­лин­ку за­ду­ма­лась, їй з пер­шо­го ра­зу не по­лю­би­лась ні Зо­ся, ні Те­одо­зя.

- Як до Лемішковських, то їдь сам. Я поїду іншим ча­сом.

- Та й мені не хо­четься, але тре­ба. Лемішковська - да­ма ве­ли­ки­ми за­ба­га­ми, хоч і з ма­лим за­со­бом, ро­зуміє зви­чаї ви­що­го світа. Мені не хо­четься, щоб во­на наз­ва­ла нас прос­та­ка­ми. Нігде дітись: до­ве­деться бу­ва­ти в їх, ко­ли вже за­че­пи­ли всі. Та ще ко­ли б ти зна­ла? Тре­ба їй од­вез­ти оте дзер­ка­ло…

- А то навіщо? - спи­та­ла йо­го Га­ня. Не­до­мисл засвітив­ся в її очах.

- Може, по­зи­чає на­що? На ве­чо­рок, або­що? - го­во­ри­ла далі Га­ня.

- Ой, де там тобі! тре­ба по­да­ру­ва­ти! Я й сам і не ра­дий, та нігде дітись, ко­ли сло­во з язи­ка зслиз­ло. Ба­чиш, на ба­лу по­ча­ла мені Лемішковська роз­ка­зу­ва­ти, що не взя­ла своєї дочки на бал, бо ніби во­на ще ма­ла ди­ти­на…

- Гарна ди­ти­на! час на зміну ма­тері! - обізва­лась Га­ня.

- Нібито во­на по своєму пог­ля­ду на ви­хо­ван­ня дітей ма­ла за не­час­не так ра­но во­зи­ти її на ба­ли. Потім во­на мені роз­ка­зу­ва­ла, як її доч­ка пла­ка­ла, як во­на обіця­ла­ся при­вез­ти їй з ба­лу гос­тин­ця, цу­керків… І на­да­ло ж мені на той час гля­ну­ти на те дзер­ка­ло! Я мах­нув ру­кою на дзер­ка­ло і… обіцяв прис­ла­ти її дочці дзер­ка­ло, щоб во­на тільки не пла­ка­ла. Так тобі сло­во вис­лиз­ло для комплімен­та! А те­пер тре­ба до­дер­жа­ти сво­го сло­ва, тре­ба вже од­вез­ти. Не ду­же до­ро­го кош­тує.

- Шкода тро­хи дзер­ка­ла… - про­мо­ви­ла Га­ня та й за­мовк­ла. - Од­ве­зи вже, ко­ли обіцяв…

Дзеркало бу­ло ту­алет­не, дов­го-круг­ле, з срібни­ми ра­ма­ми, на то­че­них ніжках з чор­но­го де­ре­ва. Ясь не­дав­но привіз йо­го з Оде­си зад­ля се­бе. Та­ко­го ж са­мо­го ви­ро­бу, тільки трош­ки більше, він ку­пив і для Гані.

Дзеркало зня­ли з сто­ла, за­ви­ну­ли в ска­тер­ти­ну і ви­нес­ли за Ясем до екіпа­жа.

Вже сон­це за­хо­ди­ло, як приїхав Ясь в Тхорівку. Яки­ма не бу­ло до­ма. Ясь зас­тав са­мих дам. І Зо­ся, і Те­одо­зя аж спах­ну­ли на ви­ду, як він всту­пив у бідну гос­тин­ну. Вечірнє сон­це че­рез вікно освіти­ло йо­го розкішне, з чор­ним дов­гим ву­сом, вже спаніле ли­це, і за­раз чер­во­не проміння заб­ли­ща­ло на срібних ра­мах, на блис­ку­чо­му склі гар­но­го дзер­ка­ла, кот­ре Ясь пос­та­вив на столі про­ти вікна і об­ти­рав по­рох своєю тон­кою хус­точ­кою.

- Я до­дер­жав сво­го сло­ва, привіз вашій дочці гос­тин­ця, привіз навіть кон­фетів, - про­мо­вив Ясь до дам і ви­тяг з хуст­ки зав'яза­ний в па­пері гос­ти­нець.

Швидко потім вий­шла й доч­ка, уб­ра­на в най­ко­рот­шу сук­ню, щоб тільки зда­ва­тись ма­ленькою. Во­на дриґну­ла но­гою і присіла пе­ред Ясем, за­чер­вонівшись. Тоді Ясь по­дав їй кон­фе­ти, взяв її за ру­ку, привів до дзер­ка­ла, про­сив заг­ля­ну­ти ту­ди, по­ди­ви­ти­ся, чи не зап­ла­кані в неї очі! Бідній дівчині оче­ви­дяч­ки бу­ло ду­же ніяко­во, що з нею гра­ються, як з ма­лою, ти­чуть їй у ру­ки кон­фе­та, ніби ди­тинці. Але як гість сів ко­ло неї і по­чав роз­мов­ля­ти з нею, сміли­во заг­ля­да­ючи їй в вічі, во­на тоді зовсім інак­ше пос­та­ви­ла се­бе до гос­тя, вертіла оче­ня­та­ми, кру­ти­ла го­лов­кою не згірше своєї матінки й гу­вер­нант­ки, їй зда­ва­лось, що Ясь привіз гос­тинці та­ки справді зад­ля неї, а не для ко­гось іншо­го.

Подали світло в бідненьких підсвічни­ках, по­да­ли і не­по­га­ний чай, та в по­га­но­му по­суді. Ма­ти ви­ря­ди­ла доч­ку спа­ти. Яки­ма все не бу­ло; Зо­ся й Те­одо­зя ба­ла­ка­ли з гос­тем.

Зося сиділа по­руч з Ясем на ка­напі. Во­на бу­ла уб­ра­на по-бу­ден­но­му, але в то­му нед­бай­но­му уб­ранні бу­ло знать доб­ре вимірку­ва­не ко­кетст­во. Чор­на шов­ко­ва ман­тиль зовсім спус­ти­ла­ся на її стан і одс­ло­ни­ла її шию і повні плечі. Тро­хи ши­ро­ка сук­ня з ши­ро­кою вирізкою на шиї, яку во­на надіва­ла в спе­ку, пе­ре­со­ву­ва­лась то на од­не пле­че, то на дру­ге, і плечі, круглі, як ве­ликі яб­лу­ка, ви­ри­на­ли зовсім з-під сукні по черзі, не­на­че підійма­лись на те­ре­зах. При роз­мові Зо­ся при­хи­ли­лась тро­хи до Яся, і пле­че її ви­ри­на­ло на­верх, бли­ща­ло при чорній сукні, ніби ви­то­че­не з мар­мо­ру. Те­одо­зя сиділа в фо­телі по дру­го­му боці Яся. Як польки, во­ни, зви­чай­но, хва­ли­ли все і всіх, про ко­го тільки го­во­ри­ли, але не ле­генько ги­ка­лось то­му, ко­го во­ни зга­ду­ва­ли й хва­ли­ли, їх хва­ла жа­ли­ла, як жал­ка кро­пи­ва, вже тим, шо бу­ла без міри ве­ли­ка. Щоб втя­ми­ти їх мо­ву, тре­ба бу­ло прий­ма­ти їх сло­ва нав­па­ки.

- Яка ми­ла рідня ва­шої жінки! - по­ча­ла Те­одо­зя. - Яка ша­нов­на її ма­ти, спокійна, та помірко­ва­на, та доб­ра; вже й не­мо­ло­да, а та­ка гар­на, та­ка приємна, що й ска­за­ти труд­но. Її доч­ки зда­ються мен­ши­ми її та­ки сест­ра­ми.

- А сест­ри ва­шої жінки, - підхо­пи­ла Зо­ся, - що за гарні дівчат­ка, що за милі! як ті пташ­ки, все гор­ну­лись до ма­тері.

- Я ду­же ра­да, що поз­най­оми­лась з ни­ми, - підхо­пи­ла Те­одо­зя, - так на­ба­ла­ка­лась з ни­ми за цілий вечір, мов з рідни­ми сест­ра­ми.

Ясь ба­чив, як Те­одо­зя присіла бу­ла ко­ло їх на хви­лин­ку, але за­раз одс­ко­чи­ла, не­на­че її хто шпиг­нув шпилькою.

- Яка ми­ла осо­ба ва­ша жінка! - по­ча­ла знов Зо­ся. - В неї є щось ду­же сим­па­тич­не, приємне, що ча­рує вас та­ки од­ра­зу! Яка во­на гар­на, з тією оригінальною кра­сою ук­раїнською, з ти­ми примітни­ми ри­са­ми ли­ця, з ти­ми чор­ни­ми бро­ва­ми. Я од­ра­зу по­лю­би­ла її, впо­до­ба­ла її. Яка во­на смир­на! Як во­на лю­бить помірність, навіть мо­дою нех­тує, убо­ра­ми жерт­вує зад­ля то­го, щоб тільки об­ми­ну­ти той ефект, хоч без­вин­ний, але все-та­ки ефект. Так прос­то і так до­ла­ду бу­ла уб­ра­на.

Ясь доб­ре тя­мив, що цю мо­ву тре­ба чи­та­ти нав­па­ки, як книж­ку, роз­гор­ну­ту пе­ред дзер­ка­лом; що йо­му ка­жуть, ніби йо­го жінка має сільську, му­жи­чу кра­су, не вміє га­разд уб­ра­тись по моді, хоч і має за­со­би.

- А яка во­на гос­по­ди­ня! - підхо­пи­ла Те­одо­зя. - Яке в неї ха­зяй­ст­во! Чо­го в неї тільки не­ма? Хіба од­но­го пти­чо­го мо­ло­ка. Яка про неї пішла скрізь по­го­лос­ка! ре­пу­тація ду­же й ду­же приємна зад­ля мо­ло­дої ха­зяй­ки! Во­на са­ма за всім дог­ля­не, не по­со­ро­миться піти і до пе­карні, і на ого­род, і до мо­лочні, і до льоху. Слу­ги в вас не ліну­ються, доб­ре роб­лять при доб­ро­му дог­ляді.

- Кому вже, ко­му, а мені тре­ба по­за­ви­ду­ва­ти їй, - обізва­ла­ся Зо­ся, ніби гу­дя­чи й су­дя­чи се­бе, але то бу­ла тільки хва­ла собі. - З ме­не зовсім не ха­зяй­ка! Що піду до пе­кар­ни, за­чую дух з ко­ми­на, то за­раз і вчадію! Пішла б і на го­род - со­бак страх як бо­юсь! А з ти­ми най­мич­ка­ми тре­ба все га­рю­ка­тись, сва­ри­тись, а я ніяк не вмію обійтись із ни­ми. Я зовсім не­зу­гар­на ха­зяй­ну­ва­ти.

- А як во­на об­хо­диться з слу­га­ми! - знов го­во­ри­ла Те­одо­зя. - Їй-бо­гу, лю­бо ди­ви­тись! Так зап­рос­то, так по лю­бові; зовсім, як бог велів! Ой, як я люб­лю, як слу­ги сміливі в хаті, не за­биті, не тру­сяться, як прис­лу­го­ву­ють тобі!

- Кому не по­до­бається та патріархальність! але ж як труд­но до неї вер­ну­тись в да­лекі віки! - пе­ре­би­ла її Зо­ся. - То тре­ба ве­ли­кої просвіти! Я з цим ту­тешнім лю­дом ніяк не по­ла­жу! Чи це се­ло та­ке, чи, мо­же, в Кам'яно­му інші лю­ди; тут тре­ба все при­ну­ку­ва­ти па­ли­цею, на­гаєм, та й тим нічо­го не вдієш.

Ясь по­чер­вонів. Зо­ся зро­зуміла, що вже пе­ре­бор­щи­ла тро­хи й пе­рес­ту­пи­ла міру в пох­вальбі й об­лес­ли­вості, бо бу­ло знать, як на до­лоні, що во­ни ма­ють Га­ню за прос­ту, що Га­ня бра­тається з лю­дом, са­ма хо­дить до пе­карні, на го­род і со­бак не боїться.

- А як во­на вміє гос­тей прий­ня­ти! - хва­ли­ла далі Зо­ся, - як во­на вміє не да­ти вам нудьгу­ва­ти ні на хви­ли­ноч­ку. До кож­но­го при­ся­де, кож­но­му ска­же приємне, привітне сло­во. Ой, що то за лю­ди­на! Що то за щас­тя вам пос­лав бог! Жи­ти з та­кою просвіче­ною дру­жи­ною і ра­зом з тим - з та­кою ха­зяй­кою, раз у раз ма­ти в хаті та­ке ро­зум­не под­руж­жя, ма­ти з ким ро­зум­ним сло­вом пе­ре­ки­ну­тись, по­го­во­ри­ти не тільки про що­ден­ний клопіт, та й про речі вищі, влас­тиві чо­ловікові з ро­зу­мом і просвітою. Ой, як я дя­кую бо­гові, що він мені пос­лав мою ми­лу Те­одо­зю з на­шої ми­лої Вар­ша­ви. З нею я тільки ду­шу од­ве­ду, по­го­во­рю, по­жи­ву ро­зу­мом і навіть сер­цем…

Зося схо­пи­ла­ся з місця, ки­ну­лась на шию Те­одозі і по­ча­ла з нею щільно цілу­ва­тись. Обоє плечі її ду­же ви­су­ну­лись з-під чор­ної сукні. Потім Зо­ся сіла, підпер­ла го­ло­ву, пох­ню­пи­лась і ніби за­мер­ла. Всі мов­ча­ли, всі по­ва­жа­ли ніби її сму­ток, хотіли да­ти їй час пе­ре­боліти ду­шею од чо­гось.

А в Яся пли­ла дум­ка про Га­ню, дум­ка про те, як на неї ди­виться сусіднє то­ва­рист­во, як ди­виться Зо­ся. Він пог­ля­дав на біло­мар­му­ро­ве пле­че Зосі, на профіль її ли­ця і по­чу­вав, що во­на па­нує те­пер в йо­го серці, що вид Гані все далі й далі од­су­вав­ся, ту­манів. Не­дур­но ж Те­одо­зя й Зо­ся роз­си­па­ли пе­ред ним стільки хвальби. Во­ни за­ки­да­ли її квітка­ми, як за­ки­да­ють яму мер­ця си­рою зем­лею.

- А як во­на оригінальне го­во­рить по-польській, - ки­ну­ла ще од­ну квітку в Га­ни­ну яму Те­одо­зя. - Як ми­ло во­но в неї ви­хо­дить! Як во­на чу­до­во ви­мов­ляє сло­ва! Ніхто б не ска­зав, що во­на мос­ков­ка чи ук­раїнка! Їй же бо­гу! Іста полька! З вас, ба­чу, ве­ли­кий вчи­тель. Я не зна­ла за це!

Ганя лед­ве вміла кілька слів по-польській і кру­ти­ла ту польську мо­ву, як і мос­ковську, зви­чай­но, по-своєму, на свій ук­раїнський лад. Як доч­ка свя­ще­ни­ка, во­на чу­до­во го­во­ри­ла тільки по-українській. Сам Ясь, був­ши ще еко­но­мом в Нес­те­рин­цях, роз­мов­ляв з жінкою і з че­ляд­дю по-українській. Те­пер чо­гось йо­му ста­ло со­ром, що Га­ня не вміє го­во­ри­ти no-польській.

Всі сиділи мовч­ки. Зо­ся й досі сиділа, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Ко­ли це з дру­гої кімна­ти ввійшов Яким, зовсім так, як от вис­ту­па­ють актьори на сце­ну з-за де­ко­рацій. На го­лові в йо­го во­лос­ся бу­ло роз­куд­ла­не, кар­туз зліз набік. Йо­го очі бли­ща­ли ди­ко, як у вов­ка. Він приспіву­вав і при­танцьову­вав, узяв­шись у бо­ки.

«Я на місці бу­ла, я горілку пи­ла! Диб, диб на се­ло! Кив, морг на йо­го!» приспіву­вав Яким, хи­мер­но присіда­ючи, як ста­ра ба­ба, і пря­му­ючи че­рез світли­цю, йо­му все зда­ва­лось, що він йде ву­ли­цею, бо на си­дя­чих лю­дей він і не ди­вив­ся. Він по­чав роз­мов­ля­ти сам з со­бою, як зви­чай­но бу­ває з людьми в хме­лю.

«А ба­ба Па­рас­ка прий­має ве­че­рю з сто­ла; я до неї: «а по­тан­цюй, ста­ра ба­бо!» А во­на: «Я на місці бу­ла, я горілку пи­ла: диб, диб на се­ло! кив, морг на йо­го, бо то люб­ка йо­го».

І Яким знов, оче­ви­дяч­ки, пе­ред­раж­ню­вав ста­ру ба­бу Па­рас­ку, як во­на при­танцьову­ва­ла. Він по-баб'ячій туп­цяв по хаті і так смішно згор­бив­ся і од­ки­дав но­га­ми набік, що тре­ба бу­ло од сміху за бо­ки бра­тись. Зап­римітив­ши лю­дей, він став се­ред ха­ти, вти­рив очі їв Яся, потім зняв кар­туз і про­мо­вив чо­гось по-фран­цузькій то­неньким го­лос­ком: «Bo­nj­o­ur, ma­da­me!»

Разом з тим він од­су­нув да­ле­ко по­зад се­бе од­ну но­гу, а, дру­гою тро­хи не став на коліно. Да­ми по­ля­ка­лись. Зо­ся зблідла. Ясь тільки ди­вив­ся на йо­го.

«A! bo­nj­o­ur, ma­de­mo­isel­le The­odo­sie!» про­пи­щав він знов, оче­ви­дяч­ки, пе­ред­раж­ню­ючи Зо­сю і кла­ня­ючись до стіни. - «Bo­nj­o­ur, Zop­hie!» про­пи­щав він знов, пе­рес­ко­чив нап­ро­ти і знов кла­няв­ся. Він так доб­ре пе­ред­раж­ню­вав у го­лосі і в пос­таті свою жінку і Те­одо­зю, як най­луч­чий актьор.

«Bonjour, ma­da­me Па­рас­ко­вея!» про­мо­вив він, обер­нув­шись вже прос­то до Те­одозі, і тут він за­то­чив­ся і тро­хи не нашт­рик­нув­ся на її ніс. - Ану! диб, диб на се­ло! Пішла! Марш!

Все це бу­ло ска­за­но по-українській. Те­одо­зя схо­пи­ла­ся з місця. Ясь за нею.

- Що це ти ро­биш! - кряк­ну­ла на йо­го го­лос­но Зо­ся. - Ох, я без­щас­на! - за­ла­ма­ла во­на ру­ки і забіга­ла по хаті. - Пішов спа­ти, ти, во­ло­цю­го! - крик­ну­ла во­на на йо­го.

Яким скор­чив­ся в три по­ги­белі, хи­мер­но зібгав ку­ла­ки на гру­дях і по­ди­бав до дру­гої кімна­ти, пре­хи­мер­но сту­па­ючи но­га за но­гою, ніби пе­рес­ка­ку­ючи че­рез низькі тин­ки та пе­ре­тин­ки. Дос­ка­кав­ши до ліжка, він упав ниць на по­душ­ки і при­таївся.

Ясь по­чав про­ща­тись. Зо­ся вип­ро­ва­жа­ла йо­го на ґанок. Ніч бу­ла зовсім тем­на, аж чор­на.

- Спаси ме­не! спа­си ме­не! я за­ги­ну! я за­па­губ­лю або се­бе, або йо­го! - про­мо­ви­ла по­шеп­ки Зо­ся, прос­тяг­ши до йо­го ру­ки.

- Спасу те­бе, моя до­ро­га, моя не­щас­ли­ва, хоч маю сам за­ги­нуть!

Ясь узяв її ру­ки, при­ту­лив до сво­го ли­ця і ти­хо цілу­вав, а потім при­тяг її всю до се­бе. Ніч бу­ла тем­на, аж чор­на. В ґанку бу­ло по­ночі, як в льоху. Ніхто то­го не ба­чив, тільки Те­одо­зя по­чу­ла те дов­гим но­сом, ох­ну­ла і од­хи­ли­лась за двері…

Вже пізно, ля­го­ма Ясь вер­тав­ся до­до­му і все ду­мав про те, як су­ди­ли та гу­ди­ли йо­го жінку. Що ж то го­во­рять про Га­ню ба­гатіші, кращі па­ни, дідичі-по­ля­ки, ко­ли ці бідненькі панії так її пе­рех­ва­лю­ють, що аж пальці знать? Як же во­ни див­ляться і на ме­не, оці осуд­ниці, ко­ли в ме­не та­ка жінка?

Ганя не спа­ла і до­жи­да­ла йо­го. Світло бли­ма­ло в її кімнаті. Ясь приїхав, лед­ве поз­до­ров­кав­ся з нею, ска­зав їй ні те ні се про своє опізніння, зга­дав про якесь не­гай­не діло і пішов до сво­го кабіне­ту спа­ти. Ще та­ким він ніко­ли не вер­тавсь до­до­му. Все те і вра­зи­ло, і зди­ву­ва­ло, й за­чу­ду­ва­ло Га­ню.

Другого дня вранці Зо­ся і Те­одо­зя при­летіли вже до Се­ре­динських в гості, ніби по­дя­ку­ва­ти їм за гос­ти­нець для доч­ки.

Ясь був ду­же ра­дий, ду­же лас­ка­во привітав їх; а Гані не бу­ло в по­ко­ях. Во­на десь веш­та­лась по ха­зяй­ст­ву. Ясь пос­лав за нею най­мич­ку. Най­мич­ка знай­шла її ко­ло робітниць в мо­лочні.

- Пані! про­сив пан, щоб ви йшли до по­коїв, бо приїха­ла та но­са­та пані, що бу­ла в нас не­дав­неч­ко, а з нею і та дру­га, ду­же гар­на.

- Вже знов при­сур­га­ни­лись обидві! - крик­ну­ла Га­ня.

З бідно­го до­му са­ма, Га­ня лю­би­ла ба­га­те ха­зяй­ст­во, по­чу­ва­ла се­бе те­пер, як щу­ка-ри­ба на гли­бокій воді. Лю­би­ла во­на пох­ва­ля­тись ма­тері, сест­рам своїми по­ряд­ка­ми. Те­пер са­ме в ро­бо­чий час її од­ри­ва­ли од діла тоді, як ро­бо­ти бу­ло ба­гацько і на го­роді, і в мо­лочні… Га­ня не за­раз пішла до по­коїв. Во­на по­ди­ви­лась на робітниць, котрі шпа­ру­ва­ли надвірні за­бу­ду­ван­ня, потім заг­ля­ну­ла на го­род, де політниці по­ло­ли, са­ди­ли, по­ли­ва­ли. А з вікна на неї ди­ви­лись гості, ди­вив­ся Ясь. Га­ня ста­ла ко­ло політниць, і з вікон бу­ло вид­но, що во­на з ни­ми роз­мов­ля­ла. Потім надійшли якісь мо­ло­диці з се­ла і знов по­ча­ли з нею роз­мов­ля­ти. Га­ня присіла на ве­ликій ко­лоді, що ле­жа­ла ко­ло ти­пу. Сон­це, вже до­волі пал­ке, об­ли­ва­ло її неп­рик­ри­ту го­ло­ву, біле ли­це. Во­на бу­ла без ру­ка­ви­чок і не зас­ло­ня­ла ли­ця від сон­ця зон­ти­ком. Од­на сміли­ва мо­ло­ди­ця, приміча­ючи, що пані не гор­дує нею, і, ма­буть, вто­мив­шись сто­ячи, сіла тро­хи не по­руч з нею на ко­лоді, та все роз­мов­ля­ла, ще й навіщось роз­ма­ху­ва­ла ру­ка­ми. А в по­кої вид­ко бу­ло всю ту сце­ну.

Тоді, як мо­ло­ди­ця сіла сли­ве попліч ко­ло Гані, Зо­ся зирк­ну­ла й пе­ре­морг­ну­лась з Те­оде­зею. Те­одо­зя морг­ну­ла но­сом так неп­римітне, як от, приміром, неп­римітно мор­гає той жу­ра­вель, кот­рим ви­тя­га­ють відра з ко­ло­дя­зя. Ясь не міг не приміти­ти, що во­ни сміються, і ввесь по­чер­вонів. Він так роз­лю­ту­вав­ся на Га­ню, що тієї го­ди­ни за­ду­шив би її своїми ру­ка­ми. Вий­шов­ши з по­коїв, він за­раз пос­лав по Га­ню вдру­ге. А Га­ня все ог­ля­да­ла ого­ро­ди­ну і зне­хо­тя лед­ве пле­ла­ся до­до­му.

- Як пані ся має? Як жи­ве­те, моя най­до­рож­ча, най­миліша? - за­ле­пе­та­ли ра­зом гості, ки­ну­лись до Гані і по­ча­ли її так міцно обійма­ти і щільно цілу­ва­ти, ніби во­ни бу­ли щи­ри­ми при­ятелька­ми або близьки­ми ро­дич­ка­ми.

Ганя так га­ря­че й до сер­ця прий­ма­ла їх поцілун­ки, як об­ра­зи, що їх у церкві цілу­ють сільські ба­би.

- Вибачайте, моя най­миліша пані, що ми по­тур­бу­ва­ли вас, одірва­ли од гос­по­дарст­ва! - за­ле­пе­та­ла Зо­ся. - Що за лич­ко в вас! що за щас­ли­вий кольор ли­ця! Хо­ди­те по сонці без зон­ти­ка і ні кри­шеч­ки не за­па­ли­лись!

- Вас, ма­буть, якісь чарівниці об­ли­ли якимсь зіллям в час ва­шо­го на­родіння, - підхо­пи­ла Те­одо­зя, - як­би я не­зас­ло­не­на хо­ди­ла, то згоріла б на вугілля.

Гані ба­жа­лось ска­за­ти, що їй і горіти на вугілля не тре­ба, бо тем­не, гус­те ря­бо­тин­ня ро­би­ло її ли­це і без то­го тем­ним, аж смуг­ля­вим.

Теодозя знов при­гор­ну­ла її до се­бе і поцілу­ва­ла. Гані та­ке бу­ло гид­ке те лу­ка­ве пестіння, що во­на од­су­ну­лась тро­хи від неї до вікна.

Гості по­чи­на­ли роз­мо­ву то з то­го, то з дру­го­го бо­ку, а Га­ня мов­ча­ла. Гос­тям так бу­ло гар­но сидіти в ба­га­тих світли­цях, на пухкій ме­белі та ще віч-у-віч з гар­ним Ясем, що во­ни навіть на­ва­жи­лись підійти під впо­до­бу Гані і по­ча­ли роз­мо­ву про ха­зяй­ст­во. Во­ни про­си­ли Га­ню по­вес­ти їх і по­ка­за­ти своє гос­по­дарст­во. Га­ня бу­ла лад­на й пох­ва­ли­тись тим, що во­на ду­же ціну­ва­ла, й по­ве­ла їх на подвір'я. Гості йшли, не прик­рив­ши голів і без ру­ка­ви­чок, оче­ви­дяч­ки, щоб не за­со­ро­ми­ти й не опо­га­ни­ти ха­зяй­ки.

Ясь ішов слідком за ни­ми.

Огляділи ого­ро­ди­ну, ог­ляділи пар­ни­ки, знай­шли пер­ших зо два зе­ле­неньких огірків. Ясь по­дав по огірку гос­тям. Потім Га­ня по­ве­ла їх в опрічню ха­ту, де мо­ло­диці зби­ва­ли в фаст­ках мас­ло, де сто­яло мо­ло­ко, здо­рові ко­ши­ки з яй­ця­ми вся­кої надвірньої птиці. Гості оха­ли, ди­ву­ва­лись, хва­ли­ли Га­ню. Хто йо­го зна, з яко­го слов­ни­ка во­ни ви­би­ра­ли такі сло­ва, такі пох­ва­ли! Га­ня звеліла тут-та­ки при собі зібра­ти з мо­ло­ка свіжих вер­шечків і зби­ти мас­ла до ко­фе. Мо­ло­ди­ця зби­ла мас­ла пов­не блю­деч­ко. Вер­нув­шись у по­кої, Зо­ся й Те­одо­зя хва­ли­ли та хва­ли­ли те мас­ло, по­пи­ва­ючи ко­фе, аж по­ки, хва­ля­чи, виїли все до ос­тан­ку. А після ко­фе во­ни вгнізди­лись на ка­напі ко­ло Гані по обид­ва бо­ки, вда­ючи з се­бе щи­рих при­ятельок, і знов цмо­ка­ли її і так об­ли­за­ли що­ки, ніби кішка своє рідне ко­ше­ня. Во­ни зви­ва­лись ко­ло Гані, щоб за­побігти в неї лас­ки і щоб, з при­чи­ни при­ятельства, час­то бу­ва­ти в її домі і вес­ти за­ли­цян­ня до її чо­ловіка.

Після снідан­ня Ясеві спа­ло на дум­ку поч­ва­ни­тись своїми кіньми. Знов вий­шли всі на подвір'я. Ко­нюх вивів з стані пре­чу­до­во­го ко­ни­ка, з тон­ки­ми, мов у сер­ни, ніжка­ми.

- От політа­ти б на та­ко­му ко­ни­кові вер­хи! - ска­за­ла наз­до­гад Зо­ся.

- А ви їзди­те? - спи­тав її Ясь.

- Ще й як! То бу­ла на­ша най­кра­ща за­ба­ва, як ми ще жи­ли на батьківщині.

Конюх пок­лав на ко­ня дамське сідло. Зо­ся вхо­пи­ла батіжок. Ясь підса­див її, і во­на по­волі побігла кру­гом подвір'я, про­мо­вив­ши: «не­хай ком­панія лас­ка­во мені ви­ба­чить, що я не уб­ра­на в дов­гу сук­ню».

Кінь чу­до­во дріботів рис­сю, зги­на­ючи шию, мов ко­кет­на пан­на. Зо­ся сиділа ду­же доб­ре на коні. Її русі буклі лисніли, як щи­ре зо­ло­то, на яс­но­му сонці, а біле ли­це зда­ва­лось ще білішим, а ус­та зда­ва­лись ще чер­воніши­ми під яс­ним синім не­бом; очі аж світи­лись під пог­ля­дом Ясе­вих очей.

Приїхавши на­зад, Зо­ся ле­генько впа­ла на Ясе­ву ру­ку і ско­чи­ла на зем­лю.

Всі політниці, по­ба­чив­ши для їх див­не ди­во, жінку на коні, по­ки­ну­ли ро­бо­ту, пос­пи­на­лись на тин і по­витріща­ли очі. Діти позбіга­лись до воріт і по­роз­зяв­ля­ли ро­ти.

Принажена прик­ла­дом Зосі, Те­одо­зя скікну­ла і собі на ко­ня. Їй зда­ва­лось, що її пос­тать бу­де ду­же при­над­на на гар­но­му ко­ни­кові. Щоб поч­ва­ни­тись, во­на пог­на­ла ко­ня. Ко­ник, хоч смир­ний, од­ра­зу поніс її по дворі. Су­хор­ля­ва й ви­со­ка її пос­тать зовсім зда­ва­лась бус­лом, кот­рий вгніздив­ся на коні. Всі політниці за­ре­го­та­лись біля ти­ну на все гор­ло. Тро­хи зля­ка­ний ре­го­том з-за ти­ну, ко­ник пішов ско­ком. Те­одо­зя пе­ре­ля­ка­лась, не вміла вдер­жа­ти ко­ня і га­ца­ла на сідлі, підска­ку­ва­ла всім тілом вго­ру, ніби во­на товк­ла про­со на сідлі. Пос­тать її бу­ла та­ка хи­мер­на, що ко­нюх не втерпів і без со­ро­ма аж по­ко­тив­ся од сміху; політниці аж ве­ре­ща­ли, аж ви­ща­ли од сміху, і самі па­ни без со­ро­ма ре­го­та­лись.

Ясь зняв її з ко­ня лед­ве жи­ву.

- Давно я їзди­ла вер­хи, вже за­бу­ла, - го­во­ри­ла Те­одо­зя, лед­ве ди­шу­чи, - ще як у Вар­шаві, та й досі…

- Будемо гу­ля­ти вер­ха­ми? - спи­тав Ясь у дам.

- О, з ве­ли­кою приємністю! - обізва­лась Зо­ся. Те­одо­зя тільки про­мо­ви­ла її сло­ва.

Гості поїха­ли до­до­му. Ясь мав з Га­нею роз­мо­ву пе­ред обідом.

- Але ж бо й ти, Га­ню, доб­ра! Як же тобі мож­на так об­хо­ди­тись з людьми? Двічі по­си­лав по те­бе, а ти не йшла, а прий­шла - на­су­пи­лась, сло­ва не хотіла з ни­ми по-людській про­мо­ви­ти. Во­ни польки, лю­ди бу­валі й досвідні: зна­ють світ і світові зви­чаї. Во­ни нас осу­дять, огу­дять, об­га­нять, а ми тут лю­ди нові.

- Як схо­тять, так і зроб­лять. А я їх не люб­лю; вже за те не люб­лю, що ду­же ме­не хва­лять та ли­жуть ме­не в що­ки.

- А хіба ж то гар­но, що та там на го­роді ба­ла­каєш з політни­ця­ми, з уся­ким мот­ло­хом? Ти ж хіба не зна­ла, що гос­тям з вікон усе чис­то вид­ко! А во­на ще сіла на ко­лоді, по­са­ди­ла ко­ло се­бе якусь Па­рас­ку чи Мот­рю, доз­во­ляє їм ба­ла­ка­ти з со­бою, ру­ка­ми роз­ма­ху­ва­ти. А во­ни все до­чис­та ба­чи­ли звідсіль і сміялись з те­бе якось по­таємно, але ду­же примітно.

- Їй-богу, не знаю, як же мені об­хо­ди­тись та по­во­ди­тись з людьми в ха­зяй­стві! Але ж не мож­на, щоб не ди­ви­тись за робітни­ця­ми, не наг­ля­да­ти за ни­ми та не за­го­моніти до їх.

- Та ди­вись на їх, роз­мов­ляй з ни­ми, про ме­не, цілий день, тільки не цілуй­ся з ни­ми, не бра­тай­ся з най­мит­тям! Луч­че кри­чи на їх, як оса­ву­ла, га­няй їх! Луч­че бий їх, плюй на їх, тільки не ба­ла­кай з ни­ми за­панібра­та, си­дя­чи на ко­лоді, та ще й при па­нах!

Ясь бігав по хаті та кри­чав; йо­го, знать, бра­ло за печінки.

- Не зав­да­вай ти мені со­ро­му при чу­жих лю­дях. Ми тут лю­ди нові. Здається, час тобі б зро­зуміти, що ти справж­ня пані, а не якась попівна, чи еко­ном­ка, чи там хто! що тут тобі не Нес­те­ринці, а Кам'яне, що ми жи­ве­мо не в ха­лупі, а в ба­га­то­му домі і знаємось з діди­ча­ми, та ще й здебільшо­го з по­ля­ка­ми. Час би тобі зна­ти й тя­ми­ти, що й ми па­ни, що й я по­ляк, і ти по­вин­на бу­ти полькою се­ред польок…

Ганя тільки ди­ви­лась на йо­го прос­ти­ми, яс­ни­ми, без­вин­ни­ми очи­ма і здвиг­ну­ла пле­чем.

- А во­на прий­шла од політниць, - сміявся далі Ясь, - сіла з па­ня­ми і на­ду­лась. За­го­во­ри­ла по-польській так, що всі святі, ма­буть, за­ре­го­та­лись! Вчись, Га­ню, по-польській. Ми те­пер се­ред ка­то­ликів та по­ляків. Не зав­да­вай ти мені со­ро­му. Будь же пані! Кинь ік не­чис­то­му те по­га­не ха­зяй­ст­во, - про ме­не, сядь і ру­ки згор­ни! - кри­чав вже Ясь. - Си­ди мені, як свя­та! Чуєш? Не­хай му­жи­ки пе­ред то­бою біга­ють, як дзиґи, на колінах ла­зять пе­ред то­бою! Тоді те­бе і па­ни ма­ти­муть за лю­ди­ну, а не за бог зна що! їж, пий, спи, мо­лись бо­гу, ко­ли хо­чеш, і си­ди, як свя­та! Чи­тай ро­ма­ни, ко­ли маєш хист і хіть до то­го, а ні - згор­ни ру­ки і на сон­це не ви­ходь! Отоді те­бе сусіди-па­ни ма­ти­муть за панію! Мені тре­ба ота­кої жінки…

- Чи ми ж такі ба­гаті, щоб мені згор­ну­ти ру­ки та по­си­деньки справ­ля­ти?.. - по­ча­ла бу­ла Га­ня, але Ясь не слу­хав її і вий­шов з по­коїв.

Ганя як сиділа, так і впа­ла ка­ме­нем на ка­напі. Ніко­ли ще во­на не ба­чи­ла, щоб йо­го очі так гор­до бли­ща­ли, щоб йо­го ли­це, завж­ди лас­ка­ве, ти­хе, сли­ве ди­тя­че, так роз­чер­воніло­ся, так пашіло гнівом, панською пи­хою. Во­на впер­ше на свої очі по­ба­чи­ла, що то був вже не той Ясь, що ко­лись гу­ляв з нею по Нес­те­ри­нецьких ярах, що ко­хав її, цілу­вав її чорні ру­ки; не той ввічли­вий та лас­ка­вий Ясь! Во­на ба­чи­ла в йо­му те­пер зовсім іншу лю­ди­ну. І ли­це йо­го те­пер ста­ло інше: і ніс вирівняв­ся, виріс, і що­ки на­ду­лись, і бро­ви ста­ли су­пи­тись, і очі стра­ти­ли ди­тя­чу лас­кавість і засвіти­лись якимсь ніби звіря­чим вог­нем, - знать бу­ло, що інші дум­ки, інші по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лись в йо­го душі. А го­ло­ва йо­го все за­ки­да­лась на плечі, ніс і очі все чо­гось ди­ви­лись на сте­лю.

При обіді Ясь зас­по­коївсь, про­хав ви­ба­чен­ня в жінки. Тільки хо­ло­дом повіяло од йо­го сло­ва. Він не до­торк­нув­ся до неї, не взяв її за ру­ку, не гля­нув їй у вічі привітно. Га­ня по­чу­ва­ла, що він її не так лю­бить, як бу­ло ко­лись пе­редніше, що во­на йо­му не­упо­доб­ною ста­ла. Во­на лед­ве вдер­жа­ла сльози за обідом, їла че­рез си­лу, щоб не ви­яви­ти своєї пе­чалі та скор­бо­ти пе­ред чо­ловіком.

Не дов­го ба­ри­ла­ся Зо­ся. Че­рез день во­на знов приїха­ла з Те­одо­зею до Се­ре­динських. Знай­шов­ся на фаб­риці в Кам'яно­му який­сь німчик і, здав­шись на про­хан­ня Ясе­ве, взяв­ся вчи­ти дам їзди­ти вер­хи. Да­ми приїжджа­ли в дов­гих сук­нях, вчи­лись їзди­ти на коні, гу­ля­ли з Ясем по по­лях, по га­ях, а вве­чері вер­та­лись до Се­ре­динських, пи­ли чай, а ча­сом і ве­че­ря­ли. Га­ня, за­да­вив­ши в собі пе­чаль та ту­гу, му­си­ла прий­ма­ти їх за гос­тей, му­си­ла бу­ти ве­се­лою, роз­мов­ля­ти з ни­ми. Во­на бу­ла б лад­на й при­хи­ли­тись до їх, як­би сер­це змог­ло йти про­ти своєї вдачі, аби тільки до­го­ди­ти Ясеві, аби тільки він не кри­чав, не сер­див­ся.

- Чом ви не приїде­те до на­шої бідної ха­ти­ни? - пи­та­ла в Гані Зо­ся.

- Дитина моя сла­бу­ва­ла й досі, - од­ка­за­ла Га­ня і ска­за­ла прав­ду.

- Швидко день мо­го на­родіння, - на­тя­ка­ла Зо­ся, - я бу­ду ма­ти сміливість про­си­ти вас і ва­шо­го му­жа до се­бе в гості.

- Спасибі! приїду, як бу­ду жи­ва та здо­ро­ва. Нас­тав день то­го на­родіння. Такі дні Зо­ся ви­га­ду­ва­ла ще в Києві, щоб ма­ти будлі-яку при­чи­ну за­во­ди­ти в се­бе бен­ке­ти. Во­на тоді праз­ни­ку­ва­ла навіть іме­ни­ни сво­го батька, день на­родіння Леміщи­хи й Лемішки. Зо­ся прис­ла­ла зве­чо­ра до Гані по­зи­чи­ти вся­ко­го по­су­ду.

- Щось ве­ли­ке за­ду­му­ють Лемішковські, - про­мо­ви­ла Га­ня до Яся.

- Та во­на лю­ди­на бу­ва­ла, зуміє лю­дей прий­ня­ти. Я пос­лав їй з оран­же­реї уся­ко­вих квіток.

- Де ж во­на гро­шей на­бе­ре? - спи­та­ла Га­ня. - Я ба­чи­ла їх бідність, ба­чи­ла їх ха­зяй­ст­во. По­тяг­ти нав­ряд чи є з чо­го!

- Дай ти мені спокій з тим ха­зяй­ст­вом! - од­ка­зав Ясь.

Ганя за­мовк­ла.

Поїхали во­ни до Лемішковських ще за­вид­на, за­рані. Та­ка бу­ла в їх умо­ва з Зо­сею. Га­ня ввійшла в еко­номський дім і не пізна­ла Тхорівської еко­номії все­ре­дині. Пе­редніша бідна обс­та­ва по­коїв не­на­че тільки сни­лась Гані. Те­пер у вікнах бли­ща­ли нові шиб­ки. В світлиці сто­яла но­ва мебіль, прав­да, не до­ро­га, але гар­ненька, кри­та ро­же­вою вов­ня­ною ма­терією. На столі збо­ку сто­яло дзер­ка­ло, Ясів по­да­ру­нок, а в кут­ку на не­ве­лич­ко­му сто­ли­кові сто­яв чи­ма­лий фо­тог­рафічний порт­рет Зосі, де во­на сто­яла гор­до й пря­мо, пок­лав­ши од­ну ру­ку на клавіші фор­теп'яна. Кру­гом порт­ре­та об­ви­вав­ся вінок з жи­вих теп­лич­них до­ро­гих квіток. Ко­ло сто­ли­ка сто­яло два ва­зо­ни ки­тай­ської рожі са­ме в цвіту. Че­рез усю світли­цю прос­лав­ся но­вий ки­ли­мок і тяг­ся че­рез другі кімна­ти до Зо­си­ної спо­чи­вальні. Вікна бу­ли по­завішу­вані пле­те­ни­ми тон­ки­ми завіса­ми.

Цікавість по­тяг­ла Га­ню і до дру­гих кімнат. Ха­зяй­ка ве­ла її, все по­ка­зу­ва­ла, всім хва­ли­ла­ся. Все бу­ло в по­ко­ях но­веньке, свіже. Га­ня заг­ля­ну­ла в спо­чи­вальню. Та кімна­та бу­ла обк­леєна та­ки­ми са­ми­ми шпа­ле­ра­ми, які бу­ли в її спо­чи­вальні. Над Зо­си­ним ліжком висів дос­то­ту та­кий са­мий ки­лим, як над її ліжком: по біло­му полі бу­кет розкішних чер­во­них тро­янд в лис­ту се­ред ки­ли­ма. Ко­ло вікна сто­яв круг­лий сто­ли­чок, гар­ний, як цяцька, і дос­то­ту та­кий са­мий, який був у Гані, що сам Ясь привіз не­дав­но з Оде­си.

- Як вам по­до­бається ки­ли­мок? - спи­та­ла Зо­ся. - Прав­да, гар­ненький?

Ганя по­чу­ва­ла, що її но­ги слаб­ша­ють, що її сер­це мліє, що в ву­хах задз­веніло. Во­на присіла на стільці. І вже во­на й не слу­ха­ла то­го, що їй оповіда­ла Зо­ся. Во­на не зво­ди­ла очей з ки­ли­ма, з вінка тро­янд, що роз­си­па­ли­ся по біло­му полі ки­ли­ма. По цій обс­таві во­на про­чи­та­ла, ніби по роз­гор­нутій книзі, все і все зро­зуміла.

Вернулась во­на до світлиці з блідим ли­цем, з смут­ним ви­дом. Ніхто не знав то­му при­чи­ни, окрім, мо­же, Яся та Зосі. Але їм про Га­ню бу­ло бай­ду­же. Зо­ся пе­ре­хо­ди­ла од гос­тя до гос­тя, вертілась по гос­тинній, сміялась, жар­ту­ва­ла і та­ки справді роз­ве­се­ля­ла то­ва­рист­во.

Почали з'їжджа­тись гості. Зо­ся, по своєму давньому зви­чаю, бу­ла з візи­та­ми у де­яких сусідніх дідичів і зап­ро­шу­ва­ла їх до се­бе. Але не ба­га­то знач­них панків пок­ва­пи­лось приїха­ти до неї в гості. З сім'ями поп­риїжджа­ли все еко­но­ми та все бідненькі. З дідичів приїха­ло кільки не­жо­на­тих ста­рих, ли­сих ка­ва­лерів.

Зося, Те­одо­зя і ма­ла доч­ка бу­ли уб­рані в ко­ро­тенькі літні сукні, ніби підби­ра­ючись під се­зон, під на­ту­ру, що са­ме вбра­лась в зе­ле­ний лист. В їх пос­та­тях, в їх убо­рах бу­ло щось тро­хи ко­медіантське, навіть чу­дер­нацьке. Став­ши се­ред світлиці, Зо­ся об­ве­ла всіх ру­кою і про­мо­ви­ла тро­хи ора­торським вив­че­ним то­ном ніби про­мо­ву:

- Я ма­ла од бо­га ве­ли­ке щас­тя впер­ше по­ба­чи­ти світ в йо­го усій літній красі, в зе­ле­но­му лис­ту, в квітках, під синім не­бом пізньої вес­ни. Про­шу ж як­най­лас­кавіше моїх ми­лих гос­тей на­пи­тись чаю в зе­ленім са­ду, під сте­лею зе­ле­но­го гілля, під яс­ним не­бом.

Зося скло­ни­лась до всіх і по­да­ла ру­ку Ясеві. Другі гості по­па­ру­ва­лись і пішли в са­док слідком за Зо­сею. Яким, приб­ра­ний, при­че­са­ний і ду­же за­горілий, ди­вив­ся на це все, як на ди­во­ви­жу. І він по­тяг­ся за дру­ги­ми.

Садок розіслав­ся попід не­ви­со­кою спа­дис­тою го­рою і був, справді, гар­ний з гус­ти­ми виш­ни­ка­ми з ста­рим гілляс­тим де­ре­вом, з зе­ле­ною тра­вою. Зо­ся по­ве­ла гос­тей вго­ру між дво­ма ряд­ка­ми ста­рих груш. На горбі по­чи­нав­ся вже ліс з зе­ле­ною ліщи­ною, бе­рес­та­ми, гра­ба­ми й лип­ка­ми. Гості йшли по давній до­розі, кот­ра вже гус­то за­рос­ла шпо­ри­шем та по­до­рож­ни­ком. На самім шпилі, з-за гус­тих кущів, щось нес­подіва­но за­ше­лестіло. Ко­ли це од­ра­зу за де­ре­вом в гу­ща­вині вда­ри­ли му­зи­ки і по­ча­ли гра­ти якусь італійську ме­лодію. По­тай­ні, нес­подівані му­зи­ки, оче­ви­дяч­ки, бу­ли сюрп­риз для гос­тей. Всі згля­ну­лись, всі осміхну­лись, всім, оче­ви­дяч­ки, бу­ло приємно. Зо­ся пе­рег­ля­да­лась з Те­одо­зею, і очі їх аж заг­ра­ли. Ко­ли че­рез кільки сту­пенів знов щось за­ше­лестіло між ку­ща­ми. З-за кущів ви­су­ну­лась ко­би­ля­ча го­ло­ва, а потім на стеж­ку стри­бо­ну­ла і ціла ха­му­лу­ва­та та мир­ша­ва ко­ня­ка, спу­та­на залізним пу­том. Во­на зас­ту­пи­ла гос­тям стеж­ку, ска­ка­ла собі по­волі впе­ред, од­ки­да­ючи задні но­га і ма­ха­ючи хвос­том. Ком­панія му­си­ла спи­ни­тись, а потім, при гу­ках му­зик і бряз­канні залізно­го пу­та, му­си­ла обійти ко­ня­ку, ніби ве­ли­ку пер­со­ну. Па­ничі сміялись у ру­кав. Зо­ся по­чер­воніла. Це вже був і для неї са­мої сюрп­риз.

З шпи­ля швид­ко всі зійшли на­низ. Місци­на бу­ла ду­же гар­на. На­ни­зу був ста­вок, по­над став­ком на ни­зині знов гус­то ріс са­док. Край бе­ре­га зе­леніла свіжа тра­ва та осо­ка. Під гус­ти­ми гру­ша­ми гості по­ба­чи­ли сто­ли, зас­лані біли­ми об­ру­са­ми. Ко­ло столів з-за гус­тих ви­шень знов по­чу­лись му­зи­ки: гра­ли ве­се­ло­го мар­ша. Піду­чені жид­ки пе­ребігли з го­ри і стріли гос­тей мар­шем ко­ло столів.

- Що це в вас за му­зич­ний са­док? Чи де­ре­ва в вас гра­ють, чи що? - жар­ту­вав один ли­сий па­нич з Зо­сею. Другі гості оха­ли, ди­ву­ва­лись, і всі за­га­лом вих­ва­лю­ва­ли Зо­сю гос­по­ди­ню.

Слуги по­да­ли на сто­ли са­мо­ва­ри. Все зна­ряд­дя до чаю на сто­лах бу­ло вже на­ла­го­же­но; Зо­ся з Те­одо­зею, зе­лені, мов ру­сал­ки, що по­ви­ла­зи­ли на бе­рег, на­ли­ва­ли чай і по­да­ва­ли гос­тям. Всі ду­же це­ре­мон­но сиділи ко­ло столів, як мос­калі на муштрі. Жи­ди гра­ли за ку­ща­ми. Зо­ся з Те­одо­зею веш­та­лись роз­чер­вонівшись.

- Ніколи не за­бу­ду я то­го гу­лян­ня в Вар­шаві в од­но­го гра­фа, - по­ча­ла Те­одо­зя. - Я бу­ла в йо­го домі на службі. Чи пой­ме­те віри, п'ять ор­кестрів гриміло, по­хо­вав­шись по­за ку­ща­ми!

- Нащо вам в Вар­шаві! - обізва­лась Зо­ся. - Я ніко­ли не за­бу­ду, як один мій знай­омий ге­не­рал в Києві зро­бив для ме­не сюрп­риз у цей са­мий день, в свой­ому са­ду. Чи пам'ятаєш, Яки­ме?

Яким ди­вив­ся на неї, ла­ма­ючи собі го­ло­ву і зга­ду­ючи, у яко­го він там ге­не­ра­ла гу­ляв у са­ду, і не при­га­дав-та­ки то­го ге­не­ра­ла.

Гості пи­ли чай і вда­ва­ли, ніби во­ни справдішні чи­малі па­ни, ніби во­ни го­во­рять ду­же по­важні речі; а справді во­ни роз­мов­ля­ли про по­го­ду та не­го­ду, а лисі па­ничі підпус­ка­ли на ву­хо Те­одозі та­ких компліментів, що аж її ніс по­чер­вонів. З-за ти­ну, з-за кущів виг­ля­да­ли діти, хлопці, дівчат­ка-няньки, у кот­рих на шиї сиділи малісінькі дітки, об­няв­ши їх шию ніжка­ми й руч­ка­ми. Зо­ся вхо­пи­ла з сто­ла буб­личків, по­летіла до ти­ну і по­ча­ла їх роз­да­ва­ти дітям. Де­які бра­ли, а де­які не бра­ли і тіка­ли од ти­ну.

- Чисті ди­ку­ни, а не люди! - сміялась Зо­ся, вер­та­ючись бігцем до сто­лу.

Швидко з дітьми по­на­хо­ди­ли з кут­ка со­ба­ки і, за­чув­ши хліб, посіда­ли не­да­ле­ко од гос­тей, див­ля­чись на стіл. Ко­ли це з-за кущів ліщи­ни знов щось за­ше­лестіло за спи­на­ми гос­тей. Всі обер­ну­лись з пе­ре­по­ло­ху на­зад. Всім зда­лось, що знов вис­ко­чить з ліса ко­ня­ка в путі, але всі по­ми­ли­лись, бо з кущів вист­ро­ми­ла ри­ло здо­ро­ва чор­на сви­ня, ню­ха­ла на повітрі, а за нею з кущів по­си­па­лись, як зайці, по­ро­ся­та. Всі за­ре­го­та­лись. Пе­ре­ля­кані по­ро­ся­та ки­ну­лись про­жо­гом під но­ги гос­тям, а їх ма­ти, спо­ло­ха­на нес­подіван­кою, ки­ну­лась про­жо­гом і зва­ли­ла па­ру стільців. Всі схо­пи­лись з місця і ре­го­та­лись. Зо­ся по­чер­воніла, як жар, а Яким ре­го­тав­ся, аж за бо­ки брав­ся з то­го сюрп­ри­за.

Гості зас­по­коїлись і ви­пи­ли чай. Зо­ся знов про­си­ла гос­тей на лег­ку за­кус­ку. Всі вста­ли і, це­ре­мон­но поб­рав­шись па­ра­ми, пішли за Зо­сею. Знов жи­ди затріща­ли й за­рипіли за ку­ща­ми на тру­бах і скрип­ках, як ко­лись дав­но ко­ло стін Єри­хо­на. То був знак, що там тре­ба опи­ни­тись. Швид­ко всі приміти­ли між виш­ня­ми гульби­ще - ніби кат­ра­гу без стінок на стовп­чи­ках. Там сто­яли сто­лич­ки з ла­со­ща­ми, з яго­да­ми, з ва­рен­ням. Зо­ся вско­чи­ла ту­ди, ніби сер­на, в про­си­ла дам до сто­ликів.

Тільки тут якось обійшло­ся без до­машнього звіра, хоч і вид­ко бу­ло в кат­разі сліди, де куб­ли­лись ку­ри і квоч­ки з кур­ча­та­ми.

Настав вечір. Над­ворі вже по­по­ночіло. Зо­ся по­ве­ла гос­тей до до­ма. Всі вий­шли на шпиль і ста­ли, щоб на­ди­ви­тись на гар­ний захід, що жеврів над гаєм, над став­ком. Ко­ли це над став­ком щось лус­ну­ло, трісну­ло, блис­ну­ло, і з'явив­ся си­ненький ди­мок. Всі звер­ну­ли ува­гу і чо­гось жда­ли. Швид­ко гості по­ба­чи­ли, що над во­дою знов щось трісну­ло, блис­ну­ло і, ско­чив­ши раз по воді, згас­ло і ніби пірну­ло й по­то­ну­ло. Зо­ся про­си­ла од­но­го па­ни­ча з фаб­ри­ки на­ро­би­ти ра­кет і за­ба­ви­ти гос­тей. Па­нич був теж чванько­ви­тий і обіцяв Зосі на­ро­би­ти та­ких фейєрверків, яких не ви­да­но і в Вар­шаві. Од­на­че ра­ке­ти не вда­ли­ся. Ос­тан­ня тільки бовт­ну­ла в во­ду і спо­ло­ха­ла з півко­пи жаб, котрі плиг­ну­ли з куп'я в ста­вок.

Гості вер­ну­лись до гос­по­ди. Світли­ця бу­ла вже приб­ра­на по-бально­му. По­ча­лись танці. Всі ве­се­ли­лись, всі ба­ви­лись; од­ним од­на Га­ня сиділа, як не­жи­ва. Пізно вже, аж в пізні об­ля­ги, по­да­ли ве­че­рю, що ва­рив ку­хар Се­ре­динських. Ве­че­ря бу­ла ба­га­та. Зо­ся сподіва­лась наїзду ба­га­тих сусідніх панів і хотіла по­ка­за­ти се­бе пе­ред ни­ми за ве­ли­ку панію. Од­на­че значніші па­ни до неї не приїха­ли і не пус­ти­ли своїх сімей. За ве­че­рею Зо­ся й Те­одо­зя ду­же бу­ли лас­каві до Гані, по­да­ва­ли їй першій вся­кої стра­ви, але ра­зом з тим на­зи­ра­ли збо­ку, як во­на дер­жить ви­дельце, як во­на кла­де шма­ток хліба в рот, як во­на їсть. Вже пе­ред світом Се­ре­динські вер­ну­лись до­до­му. Зса­жу­ючи Га­ню з фа­ето­на, Се­ре­динський взяв її за ру­ку. Ру­ка бу­ла хо­лод­на, як лід, вся в по­ту і тро­хи тру­си­лась.

Не встиг­ли во­ни пе­рес­ту­пи­ти поріг і зос­та­тись вдвох, Ясь по­чав за­раз чіпля­тись та до­ко­ря­ти Гані, сліпцем на­ла­зив до неї.

- Але ж і ти, Га­ню, по­во­ди­лась між людьми так, що, їй же бо­гу, мені бу­ло со­ром за те­бе. Всі ве­селі, всі тан­цю­ють, бав­ляться, жар­ту­ють; да­ми ще­бе­чуть, - од­на ти сиділа не ска­за­ти б де­рев'яна! Ти прий­шла б до однієї та до дру­гої да­ми, та посміялась би, по­жар­ту­ва­ла, та по­тан­цю­ва­ла, а то си­дить та очи­ма кліпає та лу­пає.

А Га­ня і те­пер сиділа, на­че охо­ло­ла; навіть не роз­дя­га­лась. Во­на гля­ну­ла на ки­лим ко­ло сво­го ліжка. Він був та­кий самісінький, як і в Зосі. Га­ня не втерпіла і по­ча­ла пла­ка­ти. Во­на по­чу­ва­ла, що хо­ло­не, що її по­ча­ло мо­ро­зи­ти, що мо­роз роз­ли­вається по всьому тілі. Їй ба­жа­лось хоч на­тяк­ну­ти йо­му, що во­на примічає де­що; та не вда­ла­ся во­на в сво­го батька от­ця Хве­до­ра, а більше вда­ла­ся у свою ти­ху матір, і пок­ла­ла собі на думці все терпіти, у всьому до­го­жа­ти ко­ха­но­му чо­ловікові: прий­ма­ти йо­го гос­тей, панька­тись ко­ло Зосі і Те­одозі, бу­ти ве­се­лою, щоб тільки за­дер­жа­ти гас­ну­чу іскру лю­бові сво­го ми­ло­го.

- Я нез­ду­жаю… чо­гось, - лед­ве про­мо­ви­ла Га­ня.

- А ко­ли нез­ду­жаєш, то чо­го бу­ло б їха­ти в гості! Сиділа б вже вдо­ма та ба­ла­ка­ла з політни­ця­ми.

Ясь по­чи­нав вже кри­ча­ти. Най­мич­ки повс­та­ва­ли і веш­та­лись по по­ко­ях, чу­ли те все. Гані ста­ло со­ром.

- Я бу­ду ве­се­ла, лад­на сміятись і жар­ту­ва­ти, ко­ли ти то­го хо­чеш. Тільки не сердься: я нез­ду­жаю.

Вона за­ду­ши­ла в серці сльози, спокійно по­ча­ла роз­дя­га­тись, а як вий­шов Ясь з кімна­ти, тоді впа­ла нав­колішки пе­ред об­ра­зом і дов­го, дов­го мо­ли­лась до бо­га, щоб на­вер­нув чо­ловіко­ве сер­це знов до лю­бові.

А Зо­ся з Те­одо­зею од то­го ча­су прос­то та­ки вна­ди­лись до Се­ре­динських; сли­ве кож­но­го дня з нудьги приїжджа­ли вчи­тись їзди­ти вер­хи і за­ва­жа­ли Гані в гос­по­дарстві. Ясь сідав на ко­ня і летів з ни­ми в по­ле, в гаї, на сіно­жаті. Га­ня з вікна ди­ви­лась, як по­ля­га­ла ку­ря­ва по їх слідах, як коні летіли в лузі, мов птиці на вітрі, і го­ту­ва­ла для їх чай, за­кус­ку. Приїжджа­ли во­ни до­до­му, на­га­няв­шись за­люб­ки та дос­хо­чу, - Га­ня цілу­ва­лась із Зо­сею, при­яз­но ба­ла­ка­ла тоді, як на її душі ле­жав важ­кий камінь; сміялась і жар­ту­ва­ла тоді, як до очей підсту­па­ли сльози; по­да­ва­ла їй хліб тоді, як ба­жа­ла по­да­ти їй камінь; обніма­ла її тоді, як бу­ла лад­на за­ду­ши­ти її ру­ка­ми.

- Господи! підсиль ме­не, по­мо­жи мені! - мо­ли­лась Га­ня. - Ду­ша моя не ви­дер­жить далі та­кої му­ки, та­кої ка­ри.

А до Яся знов наїжджа­ли гості, нові знай­омі. Га­ня му­си­ла вби­ра­тись в гар­ну оде­жу, ви­хо­ди­ла до гос­тей, віта­ла їх при­яз­но, сил­ку­ва­лась ви­шу­ку­ва­ти в душі, що бу­ло жи­во­го, зби­ра­ла всі сло­ва, які зна­хо­ди­ла, швид­ко й жва­во веш­та­лась по прос­тор­них світли­цях, ша­ну­ва­ла гос­тей усім, що ма­ла най­кра­що­го в ха­зяй­стві. І важ­ке то бу­ло її жит­тя! Гості бу­ли чужі, не свої лю­ди. Мо­ва їх бу­ла інша, інте­ре­си їх бу­ли інші, як бу­ла інша їх вда­ча, інше їх жит­тя.

Ганя дізна­лась досвідом і пе­ресвідчи­лась, що не зійдеться з ти­ми людьми, гор­до­ви­ти­ми, чванько­ви­ти­ми; во­на ба­чи­ла, що во­ни її не люб­лять, не при­хи­ля­ються до неї щи­ро. І ну­ди­ла во­на світом се­ред ве­се­лої бесіди. З-поміж усіх знай­омих один Хоцінський був до неї най­при­язніший, най­при­хильніший, та й той од неї чо­гось од­хи­лявсь в ос­танні ча­си.

А тим­ча­сом вірні слу­ги по­ча­ли їй ви­ка­зу­ва­ти на Яся, що не раз ба­чи­ли Се­ре­динсько­го з Зо­сею в кня­жо­му са­ду, як во­ни хо­ди­ли, поб­рав­шись попід ру­ки, як во­ни сиділи під ске­лею в пе­чері над во­дою, ніби схо­вав­шись од ціка­вих очей. Га­ня не ма­ла те­пер жад­но­го ва­ган­ня. Во­на вже дав­но те пос­те­ре­га­ла, хоч і не ба­чи­ла на свої очі. І як бу­ло не пос­те­рег­ти, ко­ли Ясь не про­мов­ляв до неї сло­ва на са­моті, тоді як ко­лись давніше він не од­хо­див од неї, а як од­хо­див, то знов при­хо­див і гор­нувсь до неї, і го­лу­бив її.

Пішла да­ле­ко чут­ка, що уп­ра­ви­тель не­доб­ре жи­ве з уп­ра­ви­тельшею. Дійшла та чут­ка і до Нес­те­ри­нець. Отець Хве­дор звелів зап­ряг­ти коні і поїхав з ма­туш­кою до доч­ки. Яся не бу­ло до­ма; од­на Га­ня стріла своїх батьків. Тільки ма­ти пе­рес­ту­пи­ла поріг, доч­ка ки­ну­лась їй на шию і за­ри­да­ла. Ма­ти собі в плач.

- Е! по­га­но ж, ко­ли так! - про­мо­вив батько. - Але… ба­би! мовчіть лиш ви! годі вам рюм­са­ти. Чо­го пак між мо­ло­ди­ми людьми не бу­ває? Ча­сом чо­ловік не ку­пить на яр­мар­ку своїй жінці шмат­ка якоїсь дран­ти­ни, а во­на й лад­на кис­ну­ти цілий день. Пов­ти­рай­те сльози! Приїде зять, самі по­ба­чи­мо, роз­ди­ви­мось. На світі бу­ває уся­ко­во.

Надвечір приїхав і Се­ре­динський, увійшов у ха­ту і лед­ве привітав­ся до батьків. Він оче­ви­дяч­ки був не ра­дий їх приїзду. По­да­ли чай. Ясь сидів і все ку­сав собі гу­би.

- Як ви собі жи­ве­те? - пи­тав батько.

- Так, як і завсігди! - од­ка­зав зне­хо­тя Ясь. - Тро­хи лаємось, тро­хи ми­ри­мось.

- То най­кра­ще! - по­вер­нув батько в жар­ти. - Бо я не люб­лю, як чо­ловік тільки цілується та ми­лується! Ото оз­на­ка, що навпісля пев­но бу­дуть дря­па­тись та щи­па­тись. А я й те­пер візьму та й ущип­ну свою ма­туш­ку, щоб тро­хи по­сер­ди­лась. Во­но, бач­те, ча­сом ду­же доб­ре і для здо­ров'я… Ха, ха, ха! - засміявся отець Хве­дор, але якось роб­ле­но, не щи­ро ве­се­ло.

- Тобі усе смішки! - од­ка­за­ла ма­туш­ка смут­ним го­ло­сом. - Сердьтесь не сердьтесь, Іва­ну Станісла­во­ви­чу, а ми пе­ре­чу­ли че­рез лю­дей, що ви не­доб­ре по­ча­ли жи­ти, - про­мо­ви­ла ма­туш­ка з сміливістю, що аж сам отець Хве­дор зди­ву­вав­ся.

- Та ні-бо, ма­мо! Хто це вам на­го­во­рив? - про­мо­ви­ла Га­ня, так, аби го­во­ри­лось.

- Як же ми по­га­но жи­ве­мо? - спи­тав Ясь, не див­ля­чись ніко­му прос­то в вічі. - По­кої наші тро­хи не в зо­лоті, в ба­гатстві; за­со­би наші добрі; Га­ня хо­дить у шов­ку; є що їсти й пи­ти, є ко­му в нас і ро­бо­ту ро­би­ти. Не ви­нен я, що Га­ня, як най­мич­ка, ки­дається до вся­кої ро­бо­ти, базікає з політни­ця­ми, тро­хи не цілується з ма­зальни­ця­ми, по­во­диться з ни­ми за­панібра­та.

- Е, си­ну! то, бач­те, доч­ки мої діста­ли змал­ку та­ке ви­хо­ван­ня в сво­го батька! Як про це річ, то є пак чо­го й кис­ну­ти! То ти, Га­ню, паній, по­хо­жай по світлиці та се­бе роз­ва­жай. Спи в ру­ка­вич­ках, хо­ди в хаті під зон­ти­ком, мушт­руй­ся пе­ред дзер­ка­лом цілий день! Чо­го вже, чо­го, а па­ну­ва­ти ду­же лег­ко. А ти ще й досі то­го не розс­ма­ку­ва­ла?

- Коли ж ми, та­ту, не вік же бу­де­мо сидіти на такім хлібі, - од­ка­за­ла Га­ня. - Хотілось би по­ха­зяй­ну­ва­ти і на­далі де­що прид­ба­ти та зібра­ти.

- Навіщо! Ко­ли доб­ре, то во­на хо­че ще кра­ще! О, ба! яка хит­ра! За це вар­то інко­ли і вщип­ну­ти. Тільки ти, Га­ню, бо­ро­ни те­бе бо­же, не ка­жи нічо­го про та­ку мою філо­софію мен­шим сест­рам. А то ще як за­хо­чуть спа­ти в ру­ка­вич­ках, як посіда­ють па­ну­ва­ти ря­доч­ком та не візьмуться й за хо­лод­ну во­ду, то бу­де нам по­га­но!

- Ні! бач­те, не­хай би во­на собі й ха­зяй­ну­ва­ла! - по­важ­но ска­зав Ясь, - та тре­ба ж зна­ти й уміти гос­тей привіта­ти, прий­ня­ти по-людській, зай­ня­ти їх ціка­вою роз­мо­вою. В нас те­пер бу­ва­ють все значні лю­ди.

- Ото труд­на шту­ка гос­тей прий­ня­ти! Та їм тільки тре­ба вис­та­чи­ти доб­ре їсти, а най­більше - доб­ре пи­ти. А мо­ло­дим найміть му­зи­ки, то во­ни кру­ти­ти­муться та би­ти­муть тро­па­ка хоч і цілий тиж­день!

- Чим же в нас не­до­го­да тим гос­тям? - про­мо­ви­ла Га­ня. - Чи ма­ло ж у нас ви­хо­дить на гос­тей? Чи не гріх же бу­де гос­тям ремст­ву­ва­ти та жалітись на ме­не?

Гані хотілось роз­ка­за­ти, як їй важ­ко прий­ма­ти і гос­тей, й Зо­сю, й Те­одо­зю, та во­на змов­ча­ла. Во­на все сподіва­лась, що своєю покірністю, своєю до­го­дою чо­ловікові і йо­го гос­тям во­на вер­не йо­го лю­бов, при­хи­лить до се­бе йо­го сер­це. Га­ня да­ла собі зарік навіть не жалітись ма­тері і нічо­го про те не ка­за­ти.

- Гостей не всіх од­бу­деш хлібом-сіллю, - про­повіду­вав Ясь. - Де­яких тре­ба вміти привіта­ти ро­зум­ним сло­вом, са­ло­но­вим то­ном. У нас бу­ва­ють па­ни, дідичі і здебільшо­го по­ля­ки.

- Хто ж ви­нен, що на­ша доч­ка не полька, що не вміє во­на кру­ти­ти хвос­том, як та Зо­ся вертілась на ба­лу? - за­го­моніла ма­туш­ка.

Серединський схо­пив­ся з місця і по­чав ни­ка­ти по хаті.

Отець Хве­дор ущух і за­мовк. Ста­рим ста­ло вид­ко, що Се­ре­динсько­му хотілось ма­ти жінку ве­ли­косвітську пані, кот­ра б зуміла на­пус­ти­ти ту­ма­ну на лю­дей, кот­ра б вертілась, кру­ти­лась, гра­ла ве­ли­ку ро­лю в гос­тинній. Старі пос­те­рег­ли, що Га­ня не підхо­дить під йо­го те­перішній зра­зець жінки, а Зо­ся як­раз підско­чи­ла під йо­го міру і опа­ну­ва­ла і сер­це йо­го, і го­ло­ву, й… ки­ше­ню.

- Ви ще мо­лоді лю­ди, - про­мо­вив о. Хве­дор вже зовсім іншим, не жар­тов­ли­вим го­ло­сом, - ще по­чи­наєте тільки жи­ти в світі, опи­ни­лись між інши­ми людьми, не та­ки­ми, як бу­ло ко­лись пе­редніше. Я вам батько, хоч, мо­же, вам те­пе­реч­ки і не ба­жа­лось би ма­ти ме­не за батька, і ска­жу вам, що з ве­ли­ко­го панст­ва ба­га­то гро­му та хмар, а ма­лий дощ. Ви жи­ве­те не для панів, а для се­бе. З усього то­го пансько­го бри­кан­ня, то­го ви­со­ко­думст­ва, гор­дощів для вас ко­ристі, як з ца­па - мо­ло­ка. Ко­ли од­вер­нуться во­ни од вас, то ви по­верніться по­ти­ли­цею до їх! Ко­ли в їх своя стеж­ка, то не­хай бу­де і в вас своя! Га­ня­тись за ни­ми, пес­ти­тись та підли­зу­ва­тись до їх, до­го­жа­ти їм, поїти, го­ду­ва­ти їх? Та не­хай во­ни швид­ше всі по­виз­ди­ха­ють, ніж я мав би за­тяг­ти їх до сво­го до­му та ше й панька­тись ко­ло їх та дя­ку­ва­ти за це, як за ве­ли­ке для се­бе щас­тя!

Серединський мах­нув ру­кою і по­чав ще швид­ше веш­та­тись та ни­ка­ти по хаті. Йо­го очі ди­ви­лись на сте­лю, аж горіли вог­нем; ру­ки бу­ли по­зак­ла­дані в ки­шені.

- Годі вам, та­ту! - про­си­ла Га­ня. - Що ж ро­би­ти, ко­ли ми жи­ве­мо те­пер і єднаємось з па­на­ми. Тут не те, що бу­ло ко­лись в Нес­те­рин­цях.

Розпрощались батьки з дітьми. Се­ре­динський десь зник, зійшов з до­му і не вип­ро­ва­жу­вав навіть їх з дво­ра.

- Кидаю те­бе на во­лю бо­жу! - го­во­рив батько до дочки, бла­гос­лов­ля­ючи її ве­ли­ким хрес­том. - Приїжджай до нас, бо я вже до тво­го чо­ловіка не приїду. Візьметься він, сво­го ча­су, за ро­зум, тоді ти бу­деш знов щас­ли­ва. Він ще мо­ло­дий. В йо­му заг­ра­ла шля­хетська кров, за­чув­ши арис­ток­ра­тичність, ба­гатст­во, панст­во. Не­хай грає! Тільки важ­ко бу­де тобі тан­цю­ва­ти! Та вже тан­цюй, моя ди­ти­но, по­ки йо­го кров тро­хи про­хо­ло­не.

А ма­ти обніма­ла доч­ку і пла­ка­ла ра­зом з нею.

- Ішла ти, Га­ню, заміж, - ду­ша моя вже по­чу­ва­ла ніби щось не­доб­ре. Не­дур­но я так три­во­жи­лась, не­дур­но я не хотіла те­бе заміж за йо­го да­ва­ти. Не до па­ри він тобі. Не по-моєму ж хіба й вий­шло?

- Ат! вер­зеш бог зна що! - го­во­рив отець Хве­дор, си­дя­чи на возі. - Прий­шла дурість в го­ло­ву, то й дуріє, та й годі. Пе­рет­реться-пе­рем­неться та й так ми­неться ко­лись.

Вернувсь Ясь до­до­му і по­чав за­раз чіпля­тись до Гані.

- То ти оце батькам своїм жалілась на ме­не! про­ше­ния по­да­ва­ла! В своїх вчин­ках я вольна лю­ди­на. Що ж во­ни мені за­подіють у моїй гос­поді? Ко­ли б ти на­ка­за­ла своїм, щоб во­ни ме­не не тур­бу­ва­ли та більше не приїжджа­ли до нас! Ото бу­ло б най­кра­ще.

І батьки Га­нині вже більше до йо­го не приїжджа­ли. Зос­та­ла­ся Га­ня са­ма без по­ра­ди, без то­ва­рист­ва; са­ма, як би­ли­на в полі, з своєю ма­лою ди­ти­ною та з своїм го­рем.