Причепа

XII

Вже ста­ла над­ворі осінь. Од­но­го дня Лемішковський ду­же зди­ву­вав­ся, по­ба­чив­ши в вікно якусь здо­ро­ву жидівську ба­ла­гу­лу, кот­ра під'їжджа­ла під ґанок. З ба­ла­гу­ли вилізла од­на си­та, аж глад­ка пані, а за нею вилізла дру­га, ще глад­ша, чіпля­ючись но­га­ми й ру­ка­ми за по­луд­раб­ки, не­на­че лізла че­ре­па­ха. Обидві во­ни бу­ли пов­би­рані в чор­ну оде­жу, по­за­пи­нані чор­ни­ми хуст­ка­ми. В ру­ках у їх теліпа­лись чорні ри­ди­кулі. Жид по­да­вав їм з во­за якісь скриньки та тор­бин­ки.

- Що во­но за невіра! - ду­має Яким. - Чи не чер­ниці ча­сом приїха­ли про­си­ти на мо­нас­тир?.. Зо­сю! - гук­нув він до жінки, - глянь лиш, які опу­да­ла лізуть до нас у ха­ту. Чи не чер­ниці які або стран­ниці-про­хач­ки?

Зося вже хотіла взя­ти двері на клям­ку, але гля­ну­ла в вікно і пізна­ла своїх сес­тер, Лю­ци­ну й Ру­зю. Швид­ко в ха­ту поввіхо­ди­ли сест­ри і привіта­лись до Зосі і Яки­ма. Обидві бу­ли вже не мо­лоді, та гладкі, як го­до­вані. Зо­ся ки­ну­лась до їх на шию. Не­дав­но пе­ред тим во­ни пи­са­ли до Зосі, що ма­ють у Києві не­ве­ли­ку служ­бу в ключ­ни­цях, а Зо­ся про­си­ла їх до се­бе в гості і обіця­лась знай­ти їм служ­бу у сусідніх по­ляків-дідичів. Во­ни най­ня­ли ба­ла­гу­лу і пов­би­ра­лись в чор­не за про­чан, щоб на до­розі заїжджа­ти на ночівку або на по­пас до сільських свя­ще­ників, де їх віта­ли по-патріархально­му, да­ва­ли їсти й пи­ти, кла­ли спа­ти на пе­ри­нах і ко­ням дос­та­ча­ли вво­лю сіна й вівса.

- Ох, яка я ра­да, що ви оце приїха­ли до нас на зи­му! - го­во­ри­ла Зо­ся. - Як ми те­пе­реньки ве­се­ло бу­де­мо жи­ти з на­шою ми­лою Те­одо­зею, з ва­ми, з Се­ре­динськи­ми і всіми на­ши­ми но­ви­ми приємни­ми сусіда­ми!

- Та як же ти, Зо­сю, роз­жи­ла­ся! - про­мо­ви­ла Лю­ци­на, ог­ля­да­ючи ха­ти, - які ки­ли­ми, дзер­ка­ла, мебіль. Це ба­га­то кра­ще, як бу­ло ко­лись у тес­тя Лемішки.

Зося щось шеп­ну­ла на ву­хо сест­рам, а во­ни осміхну­лись. А Яким сто­яв, як при­шиб­ле­ний з-за вуг­ла мішком. Він ди­вив­ся, як ро­дич­ки зно­си­ли свої дрібні по­жит­ки, скриньки, свої завініння, свої тор­бин­ки, і в душі йо­го хо­ло­ло. Сест­ри зай­ма­ли собі кімна­ту, при­би­ва­ли, при­би­ра­ли, ста­ви­ли речі, навіть не пи­та­ючись у йо­го. Швид­ко во­ни зовсім умос­ти­лись у йо­го гос­поді і по­ча­ли жи­ти, ніби на­завсіди.

- Отче Ми­ки­то, го­луб­чи­ку, ба­теч­ку! по­радьте, що мені ро­би­ти? - жалівся Яким от­цю Ми­киті. - Приїха­ли сест­ри моєї жінки з Києва, ситі, гладкі, як го­до­вані льохи, зви­ли гніздо в моїй хаті, об'їда­ють, об­ди­ра­ють ме­не. Десь, знать, жи­ли в за­мож­них панів, поз­ви­ка­ли до міських зви­чаїв та роз­коші. Сли­ве що­тиж­ня най­мич­ки но­сять во­ду, гріють їм ок­ро­пи в золійни­ках на купіль, тільки те й роб­лять, що ко­ло їх туп­ця­ють. А во­ни си­дять собі, поз­гор­тав­ши білі руч­ки, нічо­го не роб­лять; оце ви­ку­па­ються в ванні та знов на ліжко, п'ють чай вранці, ле­жа­чи в пос­телі. В ме­не сім'я; во­ни мені швид­ко ву­ха об'їдять.

- А ти, го­лу­бе, не знаєш, що ро­би­ти? візьми доб­ру ло­ма­ку та й по­ви­га­няй з ха­ти.

- Як же во­но так? Бу­де це нез­ви­чай­но тро­хи, якось не до ла­ду.

- А ву­ха об'їда­ти - це зви­чай­но? га? - спи­тав отець Ми­ки­та.

- Ой, не насмілюсь, їй-бо­гу, не насмілюсь! Я й жінці не смію сло­ва ска­за­ти.

- Бо ти та­ки і справді Лемішка!

Яким зби­рав­ся по­ба­ла­ка­ти про це з Зо­сею, та все в йо­го язик не по­вер­тав­ся, все він одк­ла­дав на дру­гий день.

А Зо­ся й справді не нудьгу­ва­ла цілу зи­му в то­ва­ристві двох сес­тер, та Те­одозі, та Се­ре­динсько­го, та кількох ли­сих ка­ва­лерів, котрі вна­ди­лись і бу­ва­ли тро­хи не що­ве­чо­ра в їх ком­панії, яка їм при­хо­ди­лась як­раз по вдачі.

Кожного дов­го­го зимнього ве­чо­ра се­ред кімна­ти зас­те­лявсь дов­гий стіл, ко­ло яко­го пи­ла чай уся ця збірня. Потім Зо­ся, як гос­по­ди­ня, сіда­ла край од­но­го кінця сто­ла в здо­ро­во­му м'якенько­му фо­телі. По правій руці ко­ло неї сиділа Те­одо­зя, по ліво­му боці - сест­ри й доч­ка. Во­ни ро­би­ли більше панську ро­бо­ту, ма­ло потрібну в ха­зяй­стві: пле­ли з ни­ток ска­терті, якісь кру­жельця з га­ру­су під ліхтарі, якісь ки­се­ти на тю­тюн. Чи­та­ли ду­же рідко. Ча­сом Ру­зя або Те­одо­зя го­лос­но чи­та­ла будлі-який по­га­ненький ро­ман, по­зи­че­ний в будлі-кот­ро­го сусіда. За­те ж во­ни ле­пе­та­ли без­пе­рес­та­ну, без упи­ну.

Серединський бу­вав на та­ких ве­чо­рах сли­ве щод­ня. Тоді Те­одо­зя да­ва­ла йо­му місце по правій руці в Зосі. А як приїжджа­ли лисі ка­ва­ле­ри, то во­ни при­мо­щу­ва­лись ко­ло трьох паннів. Яки­мові не бу­ло місця ко­ло то­го сто­ла. Про йо­го ніхто й не дбав, навіть ву­хом не вів, і він сам по­чи­нав ста­ва­ти ос­то­ронь од їх усіх і навіть од своєї жінки.

- Розказуйте, мої ко­хані, де хто бу­вав, що чу­вав! Ви ба­чи­ли ба­га­то світу, ба­га­то лю­дей; з ва­ми трап­ля­лись усякі ви­пад­ки й при­го­ди. Оповідай­те, а ми пос­лу­хаємо.

І по­чи­на­ли сест­ри й Те­одо­зя оповідан­ня про свої усякі при­го­ди, міша­ючи прав­ду з неп­рав­дою, а більш то­го, що ви­га­ду­ючи нез­ви­чай­ні не­би­лиці, з са­мох­вальством, з брех­нею по­по­ло­вині та з прибільшу­ван­ням і з вих­ва­лю­ван­ням Польщі, Вар­ша­ви, польських ве­ли­ких панів, - ті не­би­лиці, які час­то оповіда­ються в дрібній шляхті на Ук­раїні, де во­на й досі не втра­ти­ла сво­го давнього шля­хетсько­го го­но­ру й ве­ли­ких за­багів.

Ясь лю­бив слу­ха­ти оповідан­ня, а лисі па­ничі ще й самі ви­га­ду­ва­ли нез­ви­чай­ні брехні і ста­ви­ли се­бе ге­ро­ями в оповідан­нях, до­бу­тих в своїй уяві та в своїх мріях.

- Ото як бу­ла я ко­лись на Литві, - по­чи­на­ла Лю­ци­на, - та жи­ла в од­но­го гра­фа за еко­ном­ку в йо­го па­лаці, а граф був ду­же за­мож­ний і ба­га­тий! Ку­ди ж до йо­го цьому Кам'янсько­му! Тут і князі якісь не такі. А па­лац йо­го… то чи пой­ме­те віри! Так і сяв щи­рим зо­ло­том. А кру­гом па­ла­ца був парк на кільки миль навк­ру­ги, і до са­мо­го па­ла­цу од бра­ми бу­ла алея… Що то за алея! Ох, мій бо­же! По­ду­май­те ви тільки собі, що по обид­ва бо­ки рос­ли здо­рові, през­до­рові ки­па­ри­си! а од од­но­го ки­па­ри­су до са­мо­го верш­ка дру­го­го ки­па­ри­су висіли гірлян­ди з ліан якихсь аф­ри­канських чи аме­ри­канських, а на тих ліанах висіли ки­ти­ця­ми квітки, такі завбільшки, як здо­рові тарілки, та повні, та па­хучі, як тро­ян­ди. І ті квітки бу­ли ро­жеві, а далі жовті, а далі білі, сині і всякі, всякі. Ох, мій бо­же! ви не пой­ме­те віри, що бу­ло нас­та­ча­ло па­хощів на ввесь парк, на ввесь парк!

- Е! що той сад! - пе­ре­би­ва­ла Те­одо­зя. - От як бу­ла я в од­но­го кня­зя в Вар­шаві, так у йо­го од­на оран­же­рея на кільки верс­тов! Бу­ла при­най­мні більше, ніж на од­ну верст­ву. Оце бу­ло взим­ку гу­ляємо, ніби в Індії або в Бразілії. Там ана­насів цілі го­ро­ди! там усякі здо­рові овощі, квітки! Я бу­ла в йо­го за ком­паньйон­ку ко­ло йо­го доч­ки. А доч­ка в йо­го бу­ла од­ним од­на, гар­на, як ян­гол!

- Та що то за оран­же­реї, - по­чи­нав один ли­сий ка­ва­лер. - Як був я на Підляссі, то в мо­го сусіда бу­ли такі оран­же­реї, як гай! Чи пой­ме­те віри, що, їй же бо­гу, бу­ло піде­мо гу­ля­ти в їх та й заб­лу­ди­мо! їй-бо­гу, це трап­ля­ло­ся, ще й не раз! І раз, уявіть собі, па­но­ве, та­ке ди­во: са­дов­ник за­був за­чи­ни­ти двері, і в оран­же­реї набігли з близько­го бо­ру дикі ка­ба­ни. Ми за руш­ниці та на вло­ви! Пус­ти­ли со­бак між ва­зо­ни, пог­на­ли ка­банів, а я став на две­рях. Ка­бан мені шусть під но­ги! а я на ка­ба­на скіць! та за ву­ха! Ка­бан поніс ме­не, а я пра­вую ним до­до­му, та прос­то в по­кої! Так і в'їхав на ка­бані!.. Яко­го ди­ва не бу­ває в Польщі!

- І ба­ли там бу­ва­ли? - пи­та­ла йо­го доч­ка Лемішковсько­го.

- Ого-го! Які там бу­ва­ли ба­ли, які там ба­ли! Тільки хіба в Па­рижі бу­ва­ють такі! Після Па­ри­жа - за­раз в ціло­му світі Вар­ша­ва! Те мені го­во­рив не один ту­рист.

- Ой, які ба­ли, які ба­ли бу­ли в мо­го кня­зя! - обізва­лась Те­одо­зя. - Ста­рий князь все нудьгу­вав на старість і та­ки лю­бив роз­ва­жи­ти і се­бе, і тіши­ти свою доч­ку нес­подіван­ка­ми. Раз якось се­ред дня при­хо­дить князь до нас, а нас бу­ло в па­лаці з князівною аж два­над­цять паннів: то бу­ли її якісь убогі ро­дич­ки і ком­паньйон­ки, як і я. Він з доб­ро­го ди­ва звелів нам одя­га­тись за міфічних бо­гинь! До ве­чо­ра вже й уб­ран­ня бу­ло го­то­ве! Доч­ка одяг­ла­ся Юно­ною, наділа зо­ло­тий вінець, на­ки­ну­ла чер­во­ну порфіру, що ду­же їй ли­чи­ло… а… я…

- А ви, надісь, уби­ра­лись за Ве­не­ру? - пе­ре­бив її один ли­сий ка­ва­лер, кот­рий все драж­нив­ся з нею.

- А я… за Ве­не­ру…

- Бо я примічаю, що ви ніби ви­ник­ли з во­дя­ної піни. Та вам би ли­чи­ло й жи­ти на воді.

Лисий па­нич за­ре­го­тав­ся, а за ним і всі засміялись.

- Ви-бо тільки пе­ре­би­ваєте мені, - за­го­моніла на йо­го Те­одо­зя. - От одяг­лись ми за бо­гинь і гу­ляємо собі мовч­ки по залі. А та за­ла на два етажі, вся в зо­лоті, аж сяє. По бо­ках бу­ло двоє хорів, зас­тав­ле­них квітка­ми, а звідтіль як заг­рим­лять нес­подіва­но два ор­кест­ри му­зик! Ко­ли це од­чи­ня­ються двері, і вхо­дять ка­ва­ле­ри, де­які мас­ко­вані, а де­які без ма­сок… і по­чав­ся пре­ве­се­лий бал! І так бу­ло тіши­мось сли­ве що бо­жо­го дня. Ох! що то за жит­тя бу­ло! То був рай, а не жит­тя. Які там ка­ва­ле­ри бу­ва­ли!

- Бували і з та­ки­ми ли­си­на­ми, як оце в ме­не? - пи­тав її ста­рий ли­сий па­нич, ти­ка­ючи ру­кою на свою ли­су, як об­ли­за­ний ма­когін, го­ло­ву.

Знов усі засміялись, а Те­одо­зя тро­хи роз­сер­ди­лась.

- А чи вби­ра­лись ви там і за підзем­них пе­кельних бо­гинь, чи тільки за - рай­ських, олімпійських? - драж­нив її знов ли­сий па­нич.

Потім по­чи­на­ла­ся роз­мо­ва про со­бак, про вло­ви, - ця най­миліша роз­мо­ва для кож­но­го по­ля­ка. Роз­ка­зу­ва­ли нез­ви­чай­ні ви­пад­ки з нез­ви­чай­ни­ми со­ба­ка­ми. Се­ре­динський роз­ка­зу­вав, як у йо­го був та­кий здо­ро­вий пес, що сам один йшов на вед­ме­дя і ду­шив йо­го, як кішка - ми­шу. - Так він за північ ба­вивсь в тім то­ва­ристві.

А тим ча­сом, як Се­ре­динський ба­вив­ся за північ, Га­ня сиділа до­ма і до­жи­да­ла йо­го. Во­на не втра­ти­ла надії при­хи­ли­ти до се­бе йо­го сер­це, їй зда­ва­лось, що Зо­ся по­мо­ро­чи­ла йо­му го­ло­ву тільки своїм ко­кетст­вом, ду­же на­лаз­ли­вим, а не кра­сою, хоч вже заздріва­ла, що Ясь те­пер ба­чив у Зосі зра­зець жінки для се­бе і вза­галі жен­щи­ни, упо­доб­ний йо­му в те­перішнім стані і при то­го­час­них йо­го за­со­бах.

Була раз північ. Все по­ляг­ло од­по­чи­ва­ти в домі Се­ре­динських, од­ну Га­ню не брав сон. Во­на все сподіва­лась сво­го чо­ловіка, во­на доб­ре зна­ла, ку­ди він їздить і зад­ля чо­го. Вже на селі строст­ва­ли другі півні, а її очі навіть не задріма­ли. Во­на все сиділа на фо­телі ко­ло не­ве­лич­ко­го ліжка, де спав її син, а ду­ми, од­на од дру­гої сумніша, пле­лись в її го­лові. Во­на вста­ла, пішла до пе­карні, ог­ля­ну­ла все ха­зяй­ст­во… Там нянька й най­мич­ки спа­ли так міцно, як вбиті. Га­ню взя­ла заздрість. Вер­ну­лась во­на і знов сіла ко­ло си­на, при­див­ля­ючись до йо­го лич­ка. Ди­ти­на бу­ла ду­же схо­жа на батька; йо­го губ­ки вже скла­да­лись, як у Яся, бро­ви рівні темніша­ли, чор­ний во­лос зби­вав­ся в густі ку­чері. Ди­ти­на сміялась крізь сон і так на­га­да­ла їй Яся давнього, то­го Яся, ко­то­рий з нею жив щас­ли­во в Нес­те­рин­цях, не­на­че во­на ба­чи­ла йо­го тоді, як він упер­ве прий­шов до їх в гості, літніми ве­чо­ра­ми сидів ча­сом з нею в сад­ку під гру­ша­ми, а місяць лив ти­хе проміння на йо­го делікат­не, ми­ле, якось по-ди­тя­чо­му мо­ло­де ли­це. Зас­ну­ва­лись сумні ду­ми в її го­лові; во­на од­ве­ла очі од ди­ти­ни, щоб не так ду­же боліло сер­це…

Надворі аж лу­щав мо­роз. Опівночі схо­пи­лась завірю­ха. Кня­жий сад шумів та гув, на­че під са­ми­ми вікон­ни­ця­ми Га­ни­ної спо­чи­вальні, на­че бір. Близьке де­ре­во ко­ло вікон аж свистіло, пи­ща­ло, а да­ле­ко бу­ло чу­ти од­но за­ви­ван­ня вітру, од­но гус­те гудіння, не­на­че який­сь ве­ле­тень-звір ри­кав без­пе­рес­та­ну. Вітер свистів попід до­мом, заліплю­вав в залі та гос­тинній вікна снігом, по­ро­шив кру­па­ми в шиб­ки, кру­тив­ся вих­ра­ми, то наб­ли­жа­ючись до вікон, то за­ми­ра­ючи десь на полі. Гані зда­ва­лось, що Ясь са­ме те­пер вер­тається до гос­по­ди, що він збив­ся з до­ро­ги, що за­метіль за­ме­ла шля­хи, а він блу­кає по сте­пу, мерз­не.

- Господи! по­вер­ни ж йо­го до­до­му жи­во­го й здо­ро­во­го!

І Га­ня ста­ва­ла на коліна пе­ред об­ра­за­ми, зніма­ла ру­ки до бо­га і мо­ли­лась за чо­ловіка. А на близько­му полі по­чи­на­ла ви­ти й скиг­ли­ти тічка го­лод­них вовків, їх дикі, страшні го­ло­си зли­ва­лись в один акорд з гудінням ліса, з свистінням завірю­хи, пе­репліта­лись один з дру­гим нез­ви­чай­но чуд­ни­ми півто­на­ми, од ко­то­рих нас­тов­бур­чу­ва­лось би на го­лові во­лос­ся навіть в то­го, хто сидів в теплій хаті. Со­ба­ки, за­чув­ши во­ро­га, за­ви­ли, аж зас­киг­ли­ли на подвір'ї під са­ми­ми вікна­ми, ки­ну­лись в один за­ку­ток всі ра­зом, не­на­че ве­ли ко­го за по­ли… Ще га­рячіша ста­ла Га­ни­на мо­лит­ва, ще сумніше ста­ло в ти­хих світли­цях.

Затих звір на полі, не гав­ка­ли со­ба­ки. Га­ня знов сіла ко­ло сво­го си­на. А сон знов одбіг да­ле­ко од її очей і хо­див десь по ха­тах, де жи­ли щас­ливіші лю­ди. Світло горіло в світли­цях, і при­хожій, і в її спо­чи­вальні ко­ло об­разів.

Ганя вста­ла і пе­рей­шла світлиці по до­ро­го­му ки­лимі. В до­ро­гих дзер­ка­лах про­май­ну­ла її пос­тать вся в чор­но­му. Во­на прой­шла проз од­но дзер­ка­ло і не­на­ро­ком обер­ну­ла очі на скло. Там во­на по­ба­чи­ла се­бе всю до са­мо­го до­лу і од ве­ли­ко­го жа­ху аж на­зад по­да­лась.

«Чи це я, чи це тінь мер­ця, що блу­кає в цих ба­га­тих світли­цях?» май­ну­ла дум­ка в Галі, і во­на зат­ру­си­лась, не­на­че їй з'яви­лась ма­ра.

Сміливіше підсту­пи­ла во­на до ве­ли­ко­го дзер­ка­ла, в кот­ре не ди­ви­лась вже дав­но од ве­ли­ко­го смут­ку. В ши­ро­ких зо­ло­тих ра­мах сто­яла во­на бліда аж біла, як стіна. На її лиці рум'янця не бу­ло й сліду, що­ки по­за­па­да­ли, ніс за­гост­рив­ся, гу­би бу­ли бліді. На її тілі, сухім і тонкім, опа­да­ла фал­да­ми чор­на сук­ня, кот­ра пе­редніше ко­лись бу­ла тісна на повнім стані.

Ганя пильніше при­ди­ви­лась до­пит­ли­ви­ми очи­ма на се­бе в дзер­калі і знов зат­ру­си­лась усім не­ду­жим тілом. Во­на не змог­ла дов­ше ди­ви­тись на се­бе, по­чув­ши над со­бою по­дих смерті, і лед­ве дой­шла до ближ­чо­го фо­те­ля, сіла і за­ту­ли­ла вид до­ло­ня­ми. А під до­ло­ня­ми все не­на­че уяв­ки ба­чи­ла во­на те страш­не, схуд­ле ли­це, з за­па­ли­ми що­ка­ми, з бліди­ми гу­ба­ми.

її сер­це щеміло, ду­ша боліла. Во­на на­пев­но зна­ла, що вже ніко­ли не вер­не лю­бові до се­бе, як не воск­рес­не мрець, і вже й не ду­ма­ла нічо­го, їй зда­ва­лось, що во­на впа­ла в гли­бо­ку, пруд­ку во­ду; во­да її не­се на бист­ри­ну, ко­тить, а во­на стра­ти­ла вже всю си­лу, од­да­лась на за­гин.

Перещеміло її сер­це, пішла скор­бо­та тихіше. З-під до­лонь во­на не­на­че нес­подіва­но гля­ну­ла на Нес­те­ринський яр, де во­на бу­ла та­ка щас­ли­ва, без краю, без міри щас­ли­ва, ніби по­ба­чи­ла бідну еко­номську ха­ту, обс­тав­ле­ну бідною обс­та­вою. Пе­ред нею ніби розс­те­лив­ся зе­ле­ний яр, як от розс­те­ля­ють квітні ки­ли­ми, а в яру ніби ба­чи­ла во­на ко­ло­дязі з ви­со­ки­ми цям­ри­на­ми та жу­рав­ля­ми, ба­чи­ла кри­нич­ки-жо­лоб­ки, з осо­кою навк­ру­ги. На горі ма­ня­чи­ли клу­ня, оже­ре­ди, стіжки. Да­ле­ко під шпи­лем, об­рос­лим гус­тим гаєм, бли­щав ста­во­чок… а там знов яри розс­те­ля­лись пе­ред її ду­мою, не­на­че роз­гор­та­лась квітчас­та ска­терть пе­ред очи­ма. І її уява нез­ви­чай­но яс­но і ви­раз­но по­ка­зу­ва­ла їй кож­не де­рев­це, кож­ний кущ ка­ли­ни в тих ярах, ті ло­зи над ста­воч­ком, де во­на хо­ди­ла щас­ли­ва з Ясем в парі, те лис­та­те ла­тат­тя по воді, ті ви­сокі ко­ноплі, що рос­ли по­над став­ком, ту кри­нич­ку, де во­на ко­лись пи­ла во­ду, при­пав­ши ли­цем до во­ди. Як жи­ве, во­на ба­чи­ла своє ли­це в кри­ниці, свіже, як ка­ли­на; на го­лові перська хуст­ка, - біла з чер­во­ни­ми то­роч­ка­ми; а Ясь ніби хо­дить, ни­кає й шу­кає ло­пу­хо­во­го лис­ту, щоб за­черп­ну­ти во­ди.

Ганя вста­ла; мрії над­да­ли їй моці. Во­на вер­ну­лась че­рез розкішні світлиці, де бли­ща­ли кан­де­ляб­ри, лисніли дзер­ка­ла. Смут­ни­ми очи­ма об­ве­ла во­на світлиці, не­на­че про­ки­да­ючись од сна. І ста­ло їй те все ба­гатст­во про­тив­не; во­но нагнічу­ва­ло їй ду­шу, як да­вить зем­ля мер­цеві гру­ди.

- Ох! оця пиш­но­та, - то моє не­щас­тя! Ти за­па­гу­би­ла і ме­не, і Яся, і мою лю­бов, і моє жи­вот­тя! Чи я ж про­си­ла в бо­га то­го ба­гатст­ва, чи я ж бла­га­ла в те­бе, бо­же, зо­ло­та та срібла? А ти, до­ле, за­ли­ла ду­шу мо­го чо­ловіка ба­гатст­вом, панст­вом, засліпи­ла йо­му очі шля­хетською пи­хою; од­ня­ла в ме­не і йо­го ко­хан­ня, і йо­го са­мо­го. А я так не­ба­гацько жа­да­ла й ба­жа­ла! Моя мо­лит­ва бу­ла та­ка помірна! Я тільки ба­жа­ла жи­ти без нуж­ди, без сліз…

І ста­ла їй гид­кою та розкіш, що пи­ша­лась нею уся обс­та­ва. А вітер все гув жалібно, то підніма­ючи гук, то сти­ха­ючи; а сніг ліпив у шиб­ки, на­би­вав­ся ке­тя­ха­ми, бли­щав че­рез скло, ніби до­ро­ге каміння. І Га­ня знов зга­да­ла, що там, в Зосі, сміх, та жар­ти, та ве­селість; зга­да­ла Зо­сю, гор­ду, па­щи­ку­ва­ту, хит­ру, в'юнку, як га­ди­на, і кра­си­ву, як га­дю­ка, і свіжу, пов­ну; зга­да­ла, що Ясь, мо­же, те­пер си­дить по­руч з нею і на­да­ряє її тим щас­тям, яке ко­лись во­на пи­ла. Пе­чаль бурх­ну­ла їй в гру­ди, зда­ви­ла, заш­пи­га­ла по всіх гру­дях; за­пек­ла по­лум'ям їй в го­лові.

- Ой, бо­же мій! Як я страж­даю! як я му­чусь! Як я пе­ре­пе­ча­ли­лась! Або дай мені смерть, або при­хи­ли йо­го сер­це знов до ме­не.

І не бу­ло в ко­го по­ра­ди пи­та­ти; і ні з ким бу­ло їй пла­ка­ти. Батьки не приїжджа­ли вже до неї, а до їх не пус­кав її чо­ловік.

Одчинила Га­ня ка­мо­ду. Во­на шу­ка­ла перс­ня, кот­рим за­ру­чу­ва­лась з Ясем. Наділа во­на йо­го, опус­ти­ла ру­ки; перс­тень спав і по­ко­тив­ся по підлозі. Га­ня взя­ла свічку і по­ча­ла шу­ка­ти під сто­лом, під стільця­ми. Перс­ня нігде не бу­ло. Ко­ло са­мої стіни десь знай­шла­ся заш­ка­лу­би­на між дош­ка­ми. Перс­тень за­ко­тивсь ту­ди і зник. Га­ня при­див­ля­лась, присвічу­ва­ла, дос­та­ва­ла но­жем, - перс­ня не бу­ло. Страх на­пав Га­ню. Во­на сто­яла і не зна­ла, що ро­би­ти. «Не­дур­но про­пав перс­тень, - бу­ла в неї дум­ка, - не бу­де кінця моєму го­рю!»

Засовуючи шух­ля­ду, во­на по­ба­чи­ла, що там, в шух­ляді, не бу­ло по­ло­ви­ни срібних ло­жок, ножів і ло­же­чок до чаю. Бігцем побігла во­на до пе­карні і по­ча­ла пи­та­ти в най­мич­ки, збу­див­ши її зі сну. Сон­на най­мич­ка од­ка­за­ла, що пан заб­рав те все срібло і повіз з со­бою в Тхорівку. Га­ня й ру­ки опус­ти­ла.

«Так он ку­ди пе­ре­хо­дить на­ше доб­ро! Тим-то він те­пер не дає мені до схо­ван­ки гро­шей!» ду­ма­ла Га­ля, і в душі її не бу­ло ва­ган­ня, що це її чо­ловік по­ку­пив Зосі й ки­ли­ми, й мебіль, справ­ляє оде­жу…

- Гуди ж те­пер, лю­тий вітре! - за­кипіло в неї на серці, - за­ме­ти ме­те­ли­цею йо­му шля­хи і са­мий йо­го слід! Ре­ви, завірю­хо, за­сип йо­го снігом, за­сип за­ме­та­ми і ту по­га­ну осе­лю, де він бен­ке­тує, де він те­пер ко­хається з іншою!

Коли це над­ворі за­гур­котіло. Га­ня вхо­пи­ла свічку і по­летіла на­зустріч Ясеві.

Засипаний ме­те­ли­цею, ввесь у снігу, в вед­межім ко­жусі, вва­лив­ся Ясь у ха­ту. Га­ня бігла до йо­го, як тінь, з ши­ро­ки­ми ви­ря­че­ни­ми очи­ма, її дов­га сук­ня одвіва­лась на­зад й мет­ля­лась на повітрі.

- Куди ти ле­тиш, навіже­на! - крик­нув Ясь.

- Тебе стріча­ти. Усю нічку не спа­ла, те­бе виг­ля­да­ла.

- А тобі навіщо я здав­ся? Чи в ме­не слуг не­має, щоб ме­не до­жи­да­ли та з світлом стріча­ли?

- Я бу­ла тобі вірна, як слу­га…

- Як слу­га!.. мо­же, як наг­ля­дач-сто­рож? Ти на­зи­раєш за мною, слідкуєш пов­сяк­час? Мені не мож­на сту­пи­ти з до­му без те­бе? - ре­пе­ту­вав Ясь. - Слу­ги і вар­то­во­го мені не потрібно! Мені тре­ба панії… справдішньої панії-гос­по­дині. Чи втя­ми­ла це? Ти тільки кмітиш за мною.

Ясь роз­дяг­ся і поч­ва­лав, хи­та­ючись, до да­ле­ких кімнат. Га­ня слідком за ним нес­ла світло. - Ко­ли б пак ти не спізнав­ся з та­ки­ми па­ня­ми, як ота на­лаз­ли­ва при­че­па, пані Лемішковська… - по­ча­ла бу­ла Га­ня, та Ясь не дав їй до­го­во­ри­ти.

- Ти смієш мені про неї го­во­ри­ти? - гук­нув він зо­па­лу, - ти, що не вмієш га­разд і по світлиці прой­ти?

- Я хо­дю, як усі лю­ди хо­дять, - обізва­лась во­на і пос­та­ви­ла свічку на стіл.

- Ступає, як та сту­па, гу­пає, аж підло­га двиг­тить!.. ти не­до­лад­не гу­па­ло, - до­ко­ряв їй чо­ловік. - Сло­ва не вміє, мур­ло, по-польській до ла­ду про­мо­ви­ти! От тільки з ба­ба­ми те­ре­вені роз­пус­ка­ти, - ото твоя втіха! Стид, со­ром!

- Чого ж ти кри­чиш? - про­мо­ви­ла Га­ня, - збу­див ди­ти­ну, по­бу­диш слуг. Во­ни нап­ра­цю­ва­лись та на­то­ми­лись за цілий день…

- Слуг? А ма­тері ж їх ков­ба­ня! - зак­ри­чав Ясь і знес­тям­ки за­ла­яв, як справжній му­гир, вже по-українській. - То мені слуг по­ва­жа­ти? То ти мені най­ми­та­ми ро­та за­ту­ляєш? Де во­ни, ті твої най­упо­добніші для те­бе при­ятелі, те твоє то­ва­рист­во, вар­те те­бе са­мої?

Ясь по­летів до пе­карні і на­ро­бив га­ла­су. В го­лові в йо­го шуміло. Слу­ги позс­ка­ку­ва­ли з пос­телів, спро­сон­ня про­ти­ра­ли очі, по­пе­ре­ля­ку­вані нес­подіван­кою. Ди­ти­на пла­ка­ла, Га­ня й собі… Ясь, чер­во­ний, як жар, пог­нав навіщось слуг до світлиць.

- Я вам по­ка­жу спа­ти, ко­ли пан ще не спить!.. Світіть мені за­раз усі кан­де­ляб­ри, за­хо­жуй­тесь ва­рить ве­че­рю! За­раз бу­дуть гості!

Швидко кан­де­ляб­ри бу­ли по­засвічу­вані. Світлиці за­лисніли сріблом, брон­зою; слу­ги за­веш­та­лись по світли­цях сонні, га­разд не про­чу­мав­шись, з дур­ни­ми очи­ма, які бу­ва­ють у пе­ре­ля­ка­них ове­чок. Швид­ко засвіти­лось у всіх вікнах до­му Се­ре­динських, за­па­ла­ло по­лум'я в пе­карні. Гор­пи­на розс­тав­ля­ла сто­ли. Підняв­ся в домі га­лас, стукіт, і тихіше ста­ло чуть в по­ко­ях гудіння вітру, на­че при­тих­ла ме­те­ли­ця, приг­лу­ше­на сту­кан­ням ножів на пе­карні. Ясь ни­кав та бігав од кут­ка до кут­ка по прос­торній гос­тинній, зак­лав­ши ру­ки за спи­ну і див­ля­чись на сте­лю, йо­го гор­де ли­це аж па­ла­ло, очі горіли злістю. На гру­дях йо­го аж гой­давсь важ­кий зо­ло­тий лан­цю­жок.

- От те­пер би мені же­ни­тись! - про­мов­ляв він сам до се­бе. - Взяв би собі ду­же ба­га­теньку жінку, мо­же, й дідич­ку. А то же­нив­ся тро­хи не хлоп­цем, взяв тро­хи не ук­раїнську му­жич­ку. Ох! дур­на, дур­на моя го­ло­ва тоді бу­ла! І де той ро­зум ча­сом дівається у лю­ди­ни? Ще й ко­хав її, цілу­вав її чорні ру­ки, цілу­вав ру­ки її батьків. Ох, Зо­сю, Зо­сю! Чи не для те­бе ж тут місце, в цих ба­га­тих світли­цях? чи не твоїм білим ніжкам пур­ха­ти б та дріботіти по цьому пар­кеті? чи не твоїй красі виг­ля­да­тись у ці ве­ли­ка дзер­ка­ла? Ти, здається, і ро­ди­лась для роз­коші, й ох­рес­ти­лась для панст­ва.

Серединський наб­ли­жив­ся до од­но­го дзер­ка­ла, на­су­пив­ся, при­див­ля­ючись на се­бе, пиш­но по­вер­тав го­ло­ву і зак­ру­чу­вав блис­ку­чо­го чор­но­го ву­са.

- А я хіба не ро­див­ся для панст­ва? Пан Хоцінський ка­зав прав­ду. Я з панів, з шлях­тичів. Мій спанілий вид, моє об­лич­чя до­ка­зує мою щи­ро панську вро­ду. В цих ба­га­тих по­ко­ях - моє прав­не місце.

Загуркотіло над­ворі. Се­ре­динський ки­нув­ся в при­хо­жу роз­дя­га­ти Зо­сю, Те­одо­зю, Лю­ци­ну, Ру­зю. З ни­ми приїха­ли і лисі ка­ва­ле­ри.

Вся во­ни, жар­ту­ючи, за­го­во­рю­ва­ли ще пе­редніше, си­дя­чи за сто­лом на Тхорівській еко­номії, щоб Се­ре­динський заб­рав їх до се­бе на смач­ну ве­че­рю. Ясь так і зро­бив: зап­ро­хав їх усіх до се­бе, а сам по­летів по­пе­ре­ду, щоб на­ла­го­ди­ти для їх ве­че­рю. Те­пер в світлиці Се­ре­динсько­го вва­ли­ла ве­се­ла ком­панія, ре­го­та­лась, біга­ла по по­ко­ях, че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми, ніби в се­бе до­ма. Се­ре­динський за­раз прис­тав до Зосі, щоб во­на всім да­ва­ла лад. Тим­ча­сом на сто­ли по­да­ва­ли за­кус­ки, а потім по­да­ли й ве­че­рю. Вся го­лод­на че­ре­да розмісти­лась кру­гом сто­ла, а Зо­ся сиділа на першім місці ко­ло Яся. По­ли­лось ви­но в чар­ки, в ста­ка­ни. «Шам­пансько­го!» кри­чав Ясь до ла­кея, і ла­кей бігав з пляш­ка­ми, на­ли­вав. Ви­но про­ли­ва­ло­ся на ска­терть. Гості сту­ка­лись та цо­ка­лись чар­ка­ми, го­моніли. Уся ця гу­ля­ща на­во­лоч са­ме роз­гу­ля­лась без упи­ну. Да­ми вже роз­чер­вонілись, ста­ли над­то вже ввічливі, вваж­ливі до панів. Лисі ка­ва­ле­ри вже кла­ли го­ло­ви тро­хи не на плечі пан­нам. Зо­ся вже аж над­то близько при­су­ну­лась до Се­ре­динсько­го. Шо­ки в неї роз­горілись, го­ло­ва од­ки­да­лась на­зад; в лиці світи­лась вакхічна на­лаз­ливість та сміливість, так що аж слу­ги пе­ре­мор­гу­ва­лись і сміялись.

- Де ж це пак ва­ша панія? - пи­та­ли гості.

- Вечерю го­тує, десь по­рається, - од­ка­зу­вав Ясь, сміючись. Га­ня і справді му­си­ла да­ти за­гад про за­кус­ки, але си­ли в неї більше не ста­ло. Во­на му­си­ла ляг­ти на постіль. Кров пішла в неї ро­том. А з світлиці долітав до неї ве­се­лий сміх. Во­на чу­ла го­лос Зосі, го­лос чо­ловіка, чу­ла сту­кан­ня ча­рок, ножів, гур­кан­ня две­рей.

- Господи! візьми ме­не до се­бе! Вся ду­ша моя бо­лить, - сти­ха про­мов­ля­ла Га­ня ниш­ком до се­бе.

Гості роз'їха­лись вже, як дніло над­ворі, а Га­ня потім цілих шість неділь не вста­ва­ла з пос­телі. До неї при­хо­див док­тор, лічив її; навіть навіду­ва­лась Зо­ся з сест­ра­ми, оха­ла, спо­бо­лю­ва­ла їй, та не по­жа­лу­вав її ні ра­зу Ясь, навіть не спи­тав про її здо­ров'я. І по­ба­чи­ла Га­ня, що він був би ду­же ра­дий її смерті.

Перечули й батьки в Нес­те­рин­цях, не втерпіли, та­ки приїха­ли одвіда­ти Га­ню. Ма­ти як по­ба­чи­ла свою доч­ку, так і зня­ла ру­ки до бо­га, а отець Хве­дор вже пе­рес­тав і жар­ту­ва­ти.

- Як бог дасть, що моя доч­ка оду­жає, то я бу­ду по­зи­ва­тись з ва­ми, бу­ду су­ди­ти вас су­дом, бу­ду про­си­ти роз­вес­ти вас.

- За це вам по­дя­кую, - скло­нив­ся Ясь тес­теві, по-ка­ва­лерській цок­нув­ши за­каб­лук об за­каб­лук. - Нам і схо­ди­тись не варт бу­ло, а роз­вес­тись, надісь, і бог велів.

Поїхала ма­ти до­до­му, оп­ла­кав­ши гірки­ми слізьми свою ди­ти­ну; поїхав отец Хве­дор ду­же смут­ний.

- Як ум­ре Га­ня, то я йо­му реб­ра пот­ро­щу києм! - про­мо­вив отець Хве­дор до­ро­гою до жінки.

А тим ча­сом, як Зо­ся гу­ля­ла з своєю ком­панією, Яким Лемішковський не знав, що ро­би­ти, що чи­ни­ти, і про­сив по­ра­ди у от­ця Ми­ки­ти, з кот­рим щи­ро зійшов­ся, як схо­дяться лю­ди од­но­го ро­ду і однієї вдачі.

- Отче Ми­ки­то! По­радьте ме­не, як рідний батько, що мені ро­би­ти з жінкою, з ти­ми дар­моїда­ми, що по­наїжджа­ли до ме­не! Чи пой­ме­те віри, що спо­жи­ли усе бо­рош­но, поїли вже усі ку­ри, гу­си, інди­ки, кач­ки, по­ро­ся­та. Та­ка прок­ля­та за­ве­лась з'їжа, що швид­ко поїсть во­ли, обг­ри­зе мені ву­ха. В ме­не сім'я, в ме­не діти. Тре­ба їх хар­чу­ва­ти, зо­дя­га­ти, час би вже їх і до ро­зу­му до­во­ди­ти.

- Гай, гай! по­жалься бо­же! Вче­ний ти, та не дрю­ко­ва­ний. Піди та ска­жи тим но­са­тим, та кир­па­тим, та пи­ка­тим пан­нам, щоб во­ни йшли з тво­го до­му під три чор­ти або й далі.

- Як же йо­го та­ки та­ке ска­за­ти?

- Отак-таки й ска­жи! Прий­ди та й ска­жи, а ко­ли не пос­лу­ха­ють, про­же­ни їх з до­му, а Зо­сю візьми в ру­ки доб­ре та га­разд, то во­на і не бри­ка­ти­меться, і не справ­ля­ти­ме балів, не тя­га­ти­меться з Се­ре­динським. З те­бе, ба­чу, чо­ловік, як з клоч­чя батіг! Пло­ху­та-чо­ловік, та й годі! ти пло­хенький, мов кур­ча.

- Може, й ска­жу. Піду спро­бую.

- Та ви­пий же для сміли­вості ча­роч­ку.

Яким ви­пив ча­роч­ку доб­ру, та ще й не од­ну. Ба­ба Па­рас­ка зап­рав­ля­ла горілку міцним кал­га­ном.

Прийшов Яким уве­чері до­до­му і зас­тав вже всю Зо­си­ну ком­панію за сто­лом. Лисі па­ничі щось бре­ха­ли; всі ре­го­та­лись. В Яки­ма в го­лові шуміло, він увійшов у ха­ту в шапці. Гості вже зна­ли про йо­го шту­ки, не ди­ву­ва­лись то­му, ще й зну­ща­лись. Зо­ся вже мах­ну­ла на йо­го ру­ка­ми, не підніма­ла на глум та смішки.

- Bon so­ir! - про­мо­вив Яким, здійма­ючи шап­ку і кла­ня­ючись до ком­панії.

Всі за­ре­го­та­лись на ці сло­ва.

- А ви знаєте, що мені ка­зав отець Ми­ки­та?

- А що вам ка­зав отець Ми­ки­та? - пи­та­ли пан­ни. - Ма­буть, якусь нісенітни­цю?

- Еге-ге! де вам нісенітни­цю! Та він ка­зав, він ка­зав… Ов­ва! я й ка­зав от­цю Ми­киті: ну, як же йо­го та­ки так ска­за­ти, та ще да­мам?..

- А ну­те ли­шень, по­тан­цюй­те нам! - жар­ту­ва­ла з ним Лю­ци­на. - А як ба­ба Па­рас­ка там десь тан­цю­ва­ла?

- А Ба­ба Па­рас­ко­вея! Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, цілу­ва­ли ме­не в ли­ця! диб, диб на се­ло!

І Яким пе­ред­раж­ню­вав ба­бу так хи­мер­но, що всі за­ре­го­та­лись.

- А не­хай тат­ко по­тан­цює ци­ганської ха­лянд­ри! - про­си­ли Яки­ма йо­го діти, - тат­ко так смішно тан­цює ха­лянд­ри.

І при­ше­ле­пу­ва­тий тат­ко, вже напідпит­ку, туп­цяв по хаті, приспіву­ючи: «по­шанд­ра, по­манд­ра! по во­лоській-джя!» А діти кеп­ку­ва­ли з навісно­го, але без­щас­но­го тат­ка за при­во­дом своєї ма­тері й тіто­чок.

- Та що, тан­цюй та тан­цюй! Це не шту­ка по­тан­цю­ва­ти… але… Чи ви пак знаєте, що мені ка­зав отець Ми­ки­та! Еге! не ска­жу! не­хай кор­тить. Але як йо­го в іро­до­во­го батька та­ки так ска­за­ти та­ким ба­ри­ням? Мад­му­азель Те­одо­зя! - обер­нув­ся він до Те­одозі. - І ви так са­мо, та che­re Лю­ципір!.. Ви ду­маєте, що я за­був по-фран­цузькій! Навіщо ви дур­но мар­нуєте по­жи­вок… дур­но хліб збав­ляєте в ме­не? Я на вас не нас­та­чу хліба. Скільки ви спо­жи­ли йо­го в ме­не?

Піднявся регіт. Зо­ся вже тро­хи до­га­ду­ва­лась, що та­ке ціка­ве йо­му ка­зав отець Ми­ки­та, і крик­ну­ла на йо­го. Лемішковський по­тяг диб­ки і при­пав ниць до пос­телі.

Так він зби­рав­ся цілу зи­му поп­ро­га­ня­ти збірню та дар­моїдів з сво­го до­му, і все в йо­го чо­мусь нес­та­ва­ло сміли­вості.

Настала вес­на, ран­ня, теп­ла, крас­на, як мо­ло­да дівчи­на під вінцем у церкві. Знов зацвіла зем­ля, приб­ра­лась у зе­ле­ний лист. Га­ня сиділа зран­ку ко­ло од­чи­не­но­го вікна, бліда, як смерть, з круг­ли­ми, ве­ли­ки­ми очи­ма. Що­ки її по­за­па­да­ли ще глиб­ше, ніс за­гост­рив­ся. Ко­лись повні ру­ки те­пер ста­ли ніби кістка­ми. Смут­ни­ми та жур­ли­ви­ми по­том­ле­ни­ми очи­ма ди­ви­лась во­на на кра­су світа. А пе­ред її очи­ма все цвіло, все світи­лось, ніби все співа­ло та сміялось. З при­гор­ка, де сто­яла уп­ра­ви­тельська квар­ти­ра, бу­ло вид­ко сли­ве по­ло­ви­ну се­ла. Став­ки бли­ща­ли про­ти сон­ця, проміння гра­ло на воді. Са­ди цвіли ряс­но, не­на­че об­литі мо­ло­ком, об­си­пані пу­хом. Все се­ло з біли­ми виш­ня­ми, че­реш­ня­ми, з біли­ми ха­та­ми зда­ва­лось зас­но­ва­ним най­білішим муш­ли­ном та тюл­лю, пот­ру­ше­ним звер­ху сріблом. Кру­гом біло­го се­ла сла­лись зе­лені по­ля та лу­ки, зе­ленів кня­жий сад. Все на світі по­ди­ху­ва­ло ніби осміхом ди­тя­чим, чимсь па­нянським, чимсь ду­же не­вин­ним, та ще під чис­тим бла­кит­ним не­бом, під зо­ло­том со­няч­но­го проміння, між білим цвітом садків. Над­ворі бу­ло ду­же ти­хо. В сад­ку цвіли ранні квітки.

«Весно моя, кра­со моя! - ду­ма­ла Га­ня, - для всього на світі не­сеш ти жи­вот­тя, щас­тя, тільки мені не даєш ти жад­ної ра­дості. Ма­буть, ти та­ка гар­на тим, що ос­тан­ня для ме­не… Ма­буть, у бо­га ще знай­шла­ся лас­ка для ме­не, ко­ли він по­си­лає мені смерть на такій гарній весні. Зве­лю я своїй матінці по­хо­ва­ти ме­не в на­шо­му че­реш­не­во­му сад­ку, де я впер­ше роз­мов­ля­ла з ним про на­ше ко­хан­ня, щоб на мою мо­ги­лу оси­пав­ся че­реш­не­вий цвіт, бо я бу­ла ні в чо­му не­по­вин­на, бо я бу­ла сер­цем прос­та, бо я бу­ла чес­на, хоч і не­ба­га­то­го ро­ду».

А смерть все-та­ки бу­ла смер­тю, як не роз­ва­жа­ла се­бе Га­ня тим, що над її мо­ги­лою бу­дуть співа­ти пташ­ки, шуміти­ме лист, що їй бу­де лег­ко ле­жа­ти в зе­ленім са­доч­ку, бли­зенько од своєї матінки. Га­ня без надії схи­ли­ла го­ло­ву на ру­ки.

На да­ле­ко­му сіно­косі, попід зе­ле­ним лу­гом Га­ня зап­риміти­ла кільки вер­хо­вих їздців. То ска­ка­ли чо­ти­ри да­ми, розвіва­ючи свої довгі чорні сукні на повітрі. За ни­ми ска­ка­ло кільки ка­ва­лерів.

От ви­гулькну­ла з на­тов­пу на забісо­ва­но­му коні од­на да­ма і по­летіла, як пруд­кий ви­хор, по­пе­ре­ду. За нею пог­нав­ся один ка­ва­лер і прис­тав до неї. Во­ни їха­ли по­руч, знать, роз­мов­ля­ли, од­далік од інших… Во­ни бу­ли такі щас­ливі! Коні під ни­ми так ве­се­ло гра­ли! Га­ня впізна­ла Яся з Зо­сею.

«Знать, десь так грає на сте­пах моя не­лас­ка­ва до ме­не до­ля, десь да­ле­ко в пу­щах так гу­ляє моє щас­тя, - ду­ма­ла Га­ня…»

Конюх підсту­пив до вікна і, зняв­ши шап­ку, про­мо­вив до Гані: «чи знаєте, моя пані, що ті двоє бас­ких ко­ней, що он там ба­су­ють на сіно­жаті, наш пан вже по­да­ру­вав Лемішковській та отій но­сатій панні? бо во­ни все на­тя­ка­ли па­нові, все нас­ти­ра­лись… то й му­сив…»

Ганя тільки мах­ну­ла ру­кою. Бай­ду­же, мов, мені!.. «Чом не іде до ме­не мій ба­тенько? Чом не ко­па­ють мені ями, не за­си­па­ють вже ме­не зем­лею, щоб я не му­чи­лась на цім світі? Знать, десь і бог на небі за­був про ме­не… Я їм усім вже ос­то­гид­ла…»

А бог та­ки не за­був про неї. В во­ро­та в'їжджав о. Хве­дор з своєю жінкою. Во­ни жда­ли тільки теп­лої го­ди­ни, щоб узя­ти свою доч­ку до­до­му. По­ба­чи­ла їх Га­ня і зат­ру­си­лась вся. Ду­ша її вже по­чу­ва­ла, що їй більше не вер­та­тись до Яся, до своєї гос­по­ди, їй зда­лось, що батько-ма­ти по­ве­зуть вже її прос­то до ями.

- Вбирайся, доч­ко! - го­во­рив до Гані батько. - Тікай­мо з цього до­му. Тут по­би­ла те­бе ли­ха го­ди­на, тут са­ме повітря не сприяє тобі, бо на­поєно от­ру­тою для твоїх не­ду­жих гру­дей.

Ганя з най­мич­ка­ми по­зав'язу­ва­ла в за­виніння свою оде­жу, оде­жу сво­го си­на. Най­мич­ки пла­ка­ли, вкла­да­ючи в скриньки сукні, со­роч­ки, хуст­ки. За півго­ди­ни все бу­ло го­то­ве. Коні сто­яли в дворі не розп­ря­гані.

- Тікаймо з цього до­му, по­ки не вер­нув­ся отой по­га­ний люд, ота збірня, - го­во­рив батько. - Князь вже гост­рить зу­би на йо­го і дер­жить йо­го тим, що ти не­ду­жа ле­жиш. - Як вер­неться пан, то скажіть, що пані з со­бою ви­вез­ла з йо­го до­му й йо­го до­лю, - ка­зав о. Хве­дор до слуг. - Глядіть же, так і скажіть!

Слуги ви­ве­ли Га­ню в двір і ви­са­ди­ли на по­воз­ку. Всі слу­ги позбіга­лись з усього дво­ру, всі про­ща­лись з нею навіки. Мо­ло­диці го­ло­си­ли, не­на­че по мер­цеві, бо всі зна­ли, що вип­ро­ва­жа­ють її ніби на кла­до­ви­ще.

- Отрясаю прах цього до­му од ніг своїх! - про­мо­вив батько, ви­хо­дя­чи з две­рей.

Поїхала Га­ня з дво­ру і сльози навіть не пус­ти­ла з очей. Ма­ти дер­жа­ла на ру­ках унуч­ка. Слу­ги вип­ро­ва­жа­ли Га­ню за двір, ніби йшли за до­мо­ви­ною.

Тим ча­сом, як Га­ня виїжджа­ла з сво­го до­му, а Ясь з Лемішковською га­няв вер­хи по полі, - на Тхорівській еко­номії тра­пи­лась подія зовсім інша. Отець Ми­ки­та раз якось йшов уранці на по­хо­рон і зди­бав­ся з Яки­мом не­да­ле­ко од еко­номії.

- Чи це ти, Лемішко, хо­диш у дра­них чо­бо­тях? - пи­тав йо­го ба­тюш­ка, ти­ка­ючи па­ли­цею в дірку на чо­боті.

- Чи на мені ж одні чо­бо­ти тільки драні? А сірту­чи­на хіба ціла?

І Лемішковський по­ка­зав лат­ки на обох ліктях.

- Все поїла прок­ля­та з'їжа. Швид­ко й ме­не з'їсть. А дітей шко­да, їх ма­ти й те­пер десь га­няє по діброві та по лу­ках на коні з своїм ко­хан­цем.

- Ой, Лемішка ж ти, прав­ди­ва Лемішка! Ро­биш ти, пра­цюєш та на кат зна ко­го! Во­ни те­пер са­ме гу­ля­ють, а ти по­ви­ки­дай з ха­ти надвір їх дран­тя та шмат­тя та й двері зап­ри. А приїдуть, по­ню­ха­ють, по­ли­жуть за­мок та й роз­ле­тяться, як те гай­во­рон­ня.

- А зроб­лю я справді так!

- Авжеж зро­би, а вве­чері при­ходь на мо­го­рич та роз­ка­жеш, як Те­одо­зя клю­ва­ла дзьобом в замк­нуті двері.

Лемішковський прий­шов у ха­ту і по­чав ви­ки­да­ти надвір усі не ду­же за­вальні по­жит­ки Те­одозі, Лю­ци­ни і Рузі, поск­ла­дав під ха­тою всі скриньки, всі сукні, оде­жи­ну, а ха­ту за­пер і сам до­жи­дав­ся, по­хо­жа­ючи по хаті і виг­ля­да­ючи в вікна, на­че з твер­дині.

Незабаром влетіли в двір всі чо­ти­ри да­ми на ко­нях. Ка­ва­лерів не бу­ло ко­ло їх. Ку­па скриньок, поб­га­ної й нас­ки­да­ної жуж­мом одежі під ха­тою, на призьбі, од­ра­зу ки­ну­лась їм в вічі.

- Що то та­ке? Чи ха­ти ма­жуть, чи ви­но­сяться… чи, мо­же, по­же­жа, чи що? - пи­та­ли во­ни од­на в дру­гої.

Позсідали во­ни з ко­ней і по­ча­ли сту­ка­ти в двері. Двері бу­ли замк­нуті. Зо­ся обіруч, тор­га­ла две­ри­ма, а далі пос­ту­ка­ла в вікно. Лемішковський од­чи­нив ква­тир­ку і крик­нув: «Adiu, мад­му­азель Те­одо­зю, і ви, Лю­ци­но, і ви, Ру­зю; аdiu! Шу­кай­те собі деінде дру­гої догіднішої квар­ти­ри, їдьте до Се­ре­динсько­го; там, ка­жуть, по­кої ду­же прос­торі! І гос­по­дар ду­же гос­те­люб­ний».

- Що це та­ке? що де та­ке за ко­медія? - за­ре­пе­ту­ва­ли да­ми і по­ча­ли біга­ти кру­гом ха­ти. - Чи пак не «зварй­овал» він оце зусім? чи не з'їхав з глуз­ду та й не збо­же­волів він зусім? - Яки­ме! од­чи­няй! - кри­ча­ла Зо­ся, - а то я зве­лю двері ви­са­ди­ти!

- Спробуй! То я вам оту­теч­ки усім реб­ра пот­ро­щу, - ска­зав Яким з ква­тир­ки. - Од­ну Зо­сю пу­щу, ко­ли во­на то­го схо­че, а тим - світ на всі чо­ти­ри вітри.

- Як ти не пус­тиш сес­тер, то й я те­бе по­ки­ну! - обізва­лась Зо­ся. - Я не пе­ре­жи­ву та­ко­го со­ро­му, я, кот­ру знає вся око­ли­ця, сам князь, - я… я…

- Старі шту­ки! Годі вже нам дуріти!.. Ти, ко­ли хоч, йди в ха­ту. Я тобі не за­бо­ро­няю.

Лемішковський од­хи­лив двері, пус­тив Зо­сю в ха­ту, а другі зос­та­ли­ся на дворі.

- Що за вар­ва­ризм! Що за ван­далізм! - ре­пе­ту­ва­ла Те­одо­зя. - У нас, у Вар­шаві, за це йо­му б го­ло­ву стя­ли. Так обійтись з да­ма­ми, ви­ки­ну­ти з до­му се­ред дня, в очах ціло­го се­ла, най­ми­чок!

Теодозя підійма­ла го­лос все ви­ще і ве­ре­ща­ла тро­хи не на все се­ло. А тим­ча­сом Зо­ся лю­ту­ва­ла в хаті, на­че по­ра­не­на тиг­ри­ця, аж го­лос її ля­щав на всю осе­лю.

- Ти лай­дак! - ве­ре­ща­ла во­на, - ти п'яню­га! Про­пив усе на­ше доб­ро, а те­пер збез­чес­тив, ос­ла­вив ме­не. Ой моя не­не!.. - і Зо­ся сіка­лась до йо­го і со­ва­лась, як оса.

- Зосю! - од­ка­зу­вав їй Яким спокійно, - де на­ше доб­ро батьківське, де батьківський дім, сад, ко­мо­ри, млин? Чи не ти ж про­цинд­ри­ла все на­ше доб­ро, про­гай­ну­ва­ла все батьківське над­бан­ня, прос­вистіла всі наші гроші на свої убо­ри, на ба­ли?

Зося за­мовк­ла і тільки ди­ви­лась на йо­го.

- Чи не ти ж тя­га­ла ме­не по світі з місця на місце? Чи не че­рез те­бе я пішов в світи? Че­рез те­бе я на службі не зас­лу­жив нічо­го, по­ки­нув місце. Чи не ти тро­хи не пус­ти­ла ме­не по ми­ру з тор­ба­ми? Пус­тиш ти й дітей. Ди­вись на ме­не! І я, і діти но­си­мо ла­ти, а ти все гу­ляєш, а ти ба­люєш за чужі стидкі гроші. Ти со­ром мій, ти опо­га­ни­ла на­ше чес­не ймен­ня Лемішок…

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась Зо­ся, як відьма на Лисій горі. - Ха-ха-ха! Ша­нов­не ймен­ня - Лемішок! Тво­го батька-гай­да­ма­ки і те­бе, дос­то­ту та­ко­го ж са­мо­го! Ха-ха-ха! Чес­не ймен­ня - Лемішок! Ха-ха-ха!

- Мій батько ка­зав мені прав­ду. Ти та­ка, як про те­бе ду­мав мій батько: ти гультяй­ка, во­ло­цю­га, все за­ли­цяєшся, все ко­хаєшся з во­ло­цю­га­ми, гай­нуєш доб­ро, так що діти твої швид­ко піднімуть те­бе на смішки. По­со­ро­ми­лась би си­вої ко­си… Ко­си сивіють, а ти як бу­ла не­розмірко­ва­на зза­мо­ло­ду, та­кою і на старість зіста­лась; та все лип­неш до лю­дей нес­тач­ко­ви­тих, та­ких, як і ти са­ма.

- Ха-ха-ха! - ре­го­та­лась Зо­ся ко­ло йо­го са­мо­го но­са. - Де ти на­ха­пав­ся та­кої мо­ралі? Ха-ха-ха!

- Дивись на моє дран­тя, на мої ла­ти! Хто довів ме­не до їх? Ди­вись на мої чорні ру­ки. Чи не такі ж ру­ки і в мо­го батька бу­ли, що го­ду­ва­ли те­бе, нас­та­ча­ли гро­шей на твої сукні, на ба­ли? А ти, ле­да­щи­це, все гу­ляєш, а ти от десь бу­ла повіялась і те­пер. Ми­нув час, ко­ли я те­бе ко­хав, ко­ли я за твої очі був ла­ден од­да­ти ду­шу свою. Я те­пер не­на­ви­жу те­бе! Хоч і геть з мо­го до­му, то не бу­де жал­ко. Ти псуєш моїх дітей, збав­ляєш дур­но доб­ро, зби­ла ме­не з пан­те­ли­ку!

- Бо ти й дав­но був навісний. Пос­лу­хай ме­не! - по­ча­ла Зо­ся ти­хо, з осміхом, як го­во­рять до ма­лої ди­ти­ни. - Що ж це тобі спа­ло на дум­ку сха­ме­ну­тись і опам'ята­тись так пізно, - ви­га­ня­ти ме­не з до­му, дійти до сво­го ро­зу­му, до пут­тя, як ти ка­жеш?

Лемішковський схо­пив­ся по­лум'ям. Йо­го очі заб­ли­ща­ли страш­но. Пе­ред Зо­сею не­на­че сто­яв ста­рий Лемішка, встав­ши з до­мо­ви­ни.

- Та ти смієш ще вар­ня­га­ти, базіка­ти! Геть з мо­го до­му! щоб і дух твій не пах! Вон за­раз до сво­го Се­ре­динсько­го!

Зося по­ба­чи­ла, що вже не­пе­ре­лив­ки й не жар­ти, їй зда­лось, що во­на по­чу­ла го­лос страш­но­го Лемішки. Важ­ке по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лось в серці. Во­на зат­ру­си­лась, як лист, і не­са­мохіть поп­ну­лась на­зад. Яким од­чи­нив їй двері; во­на, лед­ве жи­ва, бліда, пе­ре­ля­ка­на, вис­ко­чи­ла з ха­ти в двір.

Другі да­ми все чу­ли під вікна­ми і по­ча­ли хли­па­ти і за се­бе, і за Зо­сю. Їм зда­ва­лось, що Яким її вб'є! - так він страш­но зак­ри­чав, аж од­ляс­ки йшли по по­ко­ях; так зак­ри­чав, як звір, - тим страш­но, що дов­го терпів.

Недовго ду­мав­ши, Зо­ся звеліла зап­ряг­ти па­ру ко­ней, звеліла поск­ла­да­ти скриньки й оде­жу на віз і вез­ти, по­ки що, в місто, до знай­омо­го жи­да, що дер­жав заїзд, а са­ма з сест­ра­ми та з Те­одо­зею посіда­ли на вер­хові коні і по­ка­та­ли до Кам'яно­го з пев­ною надією, що Се­ре­динський за­раз за­ря­тує їх і дасть їм догідний при­ту­лок у се­бе…

Серединський, вер­нув­шись до­до­му, не зас­тав вже ні своєї жінки, ні си­на. На оповідан­ня прис­лу­ги він од­ка­зав: «поїха­ла - то й доб­ре зро­би­ла!» Ясь хо­див те­пер по по­ко­ях ве­селіший, вис­ви­щу­вав якусь ве­се­лу пісню. Він знав, шо Гані вже не жи­вотіти дов­го на світі, що йо­му швид­ко розв'яжуться ру­ки. І вже він мірку­вав собі, де б йо­му те­пер шу­ка­ти кра­щої па­ри. Зо­ся йо­му вже об­рид­ла тро­хи. Він блу­кав дум­кою по сусідніх дідицьких дво­рах, де бу­ли польські фамілії, і ба­гаті, знач­ненькі; він пе­ре­би­рав у думці паннів, та все не прос­тих, та все ба­гатіших… Ко­ли це прибіг ла­кей про­си­ти йо­го до кня­зя… Тес­теві сло­ва прий­шли йо­му на пам'ять… Нев­же й справді об­го­во­ре­но йо­го пе­ред кня­зем?

Князь зустрів уп­ра­ви­те­ля ду­же не­лас­ка­ве і лед­ве про­мо­вив: «я хо­чу за­вес­ти в се­бе де­які зміни; маю на думці зміни­ти мою гос­по­дарську сис­те­му. Вас мені більш не тре­ба; пе­ре­дай­те ра­хун­ки і всі речі но­во­му уп­ра­ви­те­леві».

Говорити й вип­рав­ду­ва­тись князь йо­му не дав; та й що бу­ло тут го­во­ри­ти?

Вернувшись до сво­го жит­ла, він по­ба­чив, що все йо­го доб­ро, навіть їм скуп­ле­не, са­ме опе­ча­ту­ва­но. Йо­му зос­та­ви­ли тільки що най­потрібніше.

Ясь сидів, не­на­че гро­мом при­би­тий, на то­му са­мо­му місці ко­ло вікна, де ше не­дав­неч­ко сиділа за­ниділа Га­ня.

Коли це в во­ро­тях за­ту­потіли коні, і чо­ти­ри панії на­су­ну­ли вер­ха­ми, мов чор­на хма­ра, до йо­го в гості. Не до гос­тей бу­ло те­пер Се­ре­динсько­му.

Слуги не вий­шли взя­ти коні од ама­зо­нок, що вих­ри­ли та ви­ха­ли шлей­фа­ми на повітря, зска­ку­ючи з ко­ней.

Заплакані да­ми, дер­жа­чи в ру­ках довгі шлей­фи су­конь, увійшли в світли­цю. Ясь сидів ко­ло вікна ду­же смут­ний, неп­ри­том­ний. За­раз пос­те­рег­ли во­ни, що ста­лась якась но­ви­на, щось нес­подіва­не.

- Чого це ви такі смутні? - пи­та­ли да­ми в Се­ре­динсько­го.

- Жінка оце по­ки­ну­ла ме­не сьогодні, виїха­ла до батька, - про­мо­вив Ясь, осміха­ючись. - Те­пер я вольний, як пти­ця!

- Тепер ти вольний! Мій ми­лий, мій ко­ха­ний! - крик­ну­ла Зо­ся і ки­ну­лась йо­му без со­ро­ма на шию, - от те­пе­реч­ки я твоя, навіки твоя! - го­во­ри­ла Зо­ся. - Мій при­ше­ле­пу­ва­тий Лемішковський за­пер оце двері пе­ред са­мим на­шим но­сом, і я йо­го оце по­ки­ну­ла. Цур йо­му, пек йо­му! І я те­пер вольна! Я твоя, навіки твоя. Бу­ду од цього ча­су жи­ти тут з то­бою в добрі і в щасті, а сест­рам да­мо десь на який­сь час он ті кімнат­ки скраю. І жи­ти­ме­мо ту­та, як у раї, і зро­би­мо з землі не­бо!

- Тут жи­ти нам вже не мож­на, моя ко­ха­на! - од­ка­зав Ясь, об­няв­ши її за стан. - Я оце тільки що втра­тив місце уп­ра­ви­те­ля. Завт­ра тут жи­ти­ме дру­гий уп­ра­ви­тель. Моє доб­ро все до реш­ти заг­ра­бо­ва­но, опе­ча­та­но. Ме­не об­го­во­ри­ли, ос­ла­ви­ли, об­пи­са­ли пе­ред кня­зем. Я те­пе­реч­ки зос­тав­ся без нічо­го, без шмат­ка хліба, хоч бе­ри тор­бу та йди жеб­ра­ти про­ха­чем. Од­на ти те­пер зос­та­ла­ся для ме­не на цілім світі!

Зося витріщи­ла очі і вир­ва­лась з йо­го рук. - Он­деч­ки слу­ги див­ляться! Ди­вись! - го­во­ри­ла во­на, од­во­дя­чи од се­бе йо­го ру­ки, як він знов хотів об­ня­ти її

- То що! не­хай див­ляться! Ти моя, і я ска­жу так і пе­ред бо­гом, і пе­ред людьми. Ти мені те­пер зос­та­лась од­на втіха, од­не щас­тя! їдьмо до Оде­си! Там я го­рю­ва­ти­му, хліб за­роб­ля­ти­му, те­бе зо­дя­га­ти­му, хоч би са­мо­му прий­шлось і го­ло­да­ти.

- Чого ж я з то­бою поїду, мій па­не? - ска­за­ла Зо­ся якимсь вже чуд­ним го­ло­сом. - Я… я не звик­ла… я не змо­жу приз­ви­чаїтись до… я не стерп­лю нуж­ди, не змо­жу пе­ре­нес­ти вбо­жест­ва, зли­ден­но­го жит­тя…

- То скоч­мо вдвох у Чор­не мо­ре, об­няв­шись! Я з то­бою ла­ден хоч би й про­пас­ти! - про­мо­вив Ясь, упав­ши пе­ред Зо­сею нав­колішки.

- Ні! - од­ка­за­ла во­на, од­вер­нув­ши тро­хи од йо­го вид. - Я не маю жад­ної охо­ти вми­ра­ти, та ще так безг­луз­до! Мені ж не шістнад­цять років! Я не дівчин­ка дур­ненька! Мій час ро­ман­тиз­ма дав­но ми­нув. Але, ра­ди бо­га, мій па­не, не ро­би те­ат­ру! ходімо в дальші кімна­ти. Прис­лу­га ди­виться.

Всі пішли в да­ле­ку кімна­ту і поп­ри­чи­ня­ли двері.

- Що ж нам те­пер діяти, що по­ча­ти? - зак­ви­лив Ясь, прос­тя­га­ючи ру­ки до Зосі, але Зо­ся вже не наб­ли­жу­ва­лась до йо­го, не ди­ви­лась на йо­го. За­ку­сив­ши гу­би і при­ту­лив­ши до ро­та біле­сеньку пу­чеч­ку, во­на ду­ма­ла свою ду­му.

- Так ти не поїдеш зо мною? - спи­тав Се­ре­динський теж якимсь чуд­ним го­ло­сом, не­на­че не своїм.

- Я муж­ня жінка, - од­ка­за­ла Зо­ся, - я ма­ти сім'ї; по­ки­ну свою доч­ку, своїх дітей: піде по­го­лос­ка.

- Але ж ви пе­редніше про те нічо­го не зга­ду­ва­ли! - крик­нув Се­ре­динський.

- То бу­ло ко­лись. А те­пер я… я… опам'яту­ва­лась тро­хи. Будь, па­не, щас­ли­вий! Шу­кай дру­гої лю­бові, шу­кай щас­тя деінде! і за­будь про ме­не.

Серединський стис­нув ку­ла­ки і аж заск­ре­го­тав зу­ба­ми. Аж тут са­ме од­чи­ни­лись двері і в світли­цю ввійшов отець Хве­дор, блідий й страш­ний, страшніший за са­мо­го Се­ре­динсько­го.

Завізши жінку й Га­ню в заїзд у Кам'яно­му, вер­нув­ся він до уп­ра­ви­тельської квар­ти­ри і приніс під ря­сою ясе­но­во­го, гнуч­ко­го та за­маш­но­го за­но­за од яр­ма. Ввійшов­ши в ту кімна­ту, де бу­ла вся ком­панія, він мит­тю пок­ру­тив клю­ча в две­рях і, ви­тяг­ти ме­ре­жа­но­го за­но­за, по­ка­зав йо­го Се­ре­динсько­му, але, вглядівши, що да­ми зблідли, аж побіліли з пе­ре­ля­ку і по­па­да­ли на ка­на­пу, він сха­ме­нувсь, а йо­го ру­ка ніби зак­ляк­ла вкупі з за­но­зом. Се­ре­динський по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, ос­ту­пив­ся до кут­ка, утк­нув го­ло­ву в ку­ток і ніби скам'янів. О. Хве­дор пос­то­яв, пос­ва­ривсь за­но­зом і знов по­вер­нув клю­ча в две­рях і вий­шов з по­коїв. Не швид­ко всі опам'ята­лись. Ясь ле­жав на ка­напі і стог­нав; да­ми ки­ну­лись до йо­го ніби ря­ту­ва­ти.

- В нас у Вар­шаві про та­ке й зро­ду не чу­ва­ти! - кри­ча­ла Те­одо­зя, - В тюр­му йо­го! В тюр­му! О бо­же, бо­же!

- Оце так ха­ле­па! - крик­ну­ла Зо­ся.

Серединському ста­ло со­ром пе­ред да­ма­ми, пе­ред Зо­сею, йо­му зда­лось, що да­ми вже підніма­ють йо­го на сміх.

Серединський спах­нув, не­на­че прот­ве­ре­зивсь, схо­пив­ся з ка­на­пи, од­чи­нив двері, по­ви­пи­хав усіх чо­тирьох дам з ха­ти і за­пер за ни­ми двері…

Вийшли да­ми на подвір'я, аж ко­ней їх, по­да­ро­ва­них Ясем, вже не­ма! До слуг - ніхто на їх не ди­виться, ніби й не чує їх пи­тан­ня. Один тільки хло­пець оз­вавсь та й ка­же: «Утікай­те собі швидчій, а то ще й вас по­за­пе­ча­ту­ють тут в по­ко­ях». Му­си­ли во­ни самі, підоб­гав­ши довгі хвос­ти та ви­ха­ючи ни­ми, йти до міста пішки та шу­ка­ти, де їх віз в заїзді. Там старі пан­ни най­ня­ли жидівські коні і поїха­ли шу­ка­ти щас­тя по дво­рах ли­сих ка­ва­лерів, а Зо­ся од­на вер­ну­лась пішки, на своїх батьківських, до гос­по­ди.

- Що це ти так шви­денько з мандрівки? - пи­тав її Лемішковський спокійно, без сміху, без жартів, але з колькою іронією.

Зося мов­ча­ла, роз­дя­га­лась та ози­ра­лась на обид­ва бо­ки. Во­на вже бо­ялась чо­ловіка, бо­ялась, щоб він ча­сом не дав їй штов­ха­на в бік або по­по­ти­лич­ни­ка.

- Чи прий­ма­ли та віта­ли доб­ре вас у Се­ре­динсько­го? - пи­тав далі Яким з лег­ким осміхом, - чи бу­ли й му­зи­ки, й танці? А де ж оце подіва­лись наші милі, наші ко­хані сест­рич­ки? де ж на­ша вар­шав'янка?

Зося мов­ча­ла і че­пу­ри­лась ко­ло дзер­ка­ла.

- А я ду­мав, що ти оце да­си дра­ла ку­дись до Оде­си або й далі, та й пе­рех­рес­тив­ся.

Зося лед­ве вдер­жа­ла сльози, ку­са­ла гу­би од злості, од­на­че мов­ча­ла.

- А я ду­мав, що ти вже десь по­то­ну­ла з Се­ре­динським у Чор­но­му морі або й опи­ни­лась десь за мо­рем! А ти, ба­чу, ви­гулькну­ла з во­ди! - ска­зав Лемішковський, - ска­зав­ши це нав­ман­ня.

Зося не втерпіла й за­ри­да­ла.

- Ти звір, а не лю­ди­на! - про­мо­ви­ла во­на. Зо­ся впа­ла на ка­на­пу і по­ча­ла хли­па­ти та го­ло­си­ти так здо­ро­во, по­ча­ла так по­би­ва­тись, що Яки­мові ста­ло її шко­да.

- Цить уже, цить! Тобі й пла­ка­ти, й шко­ду­ва­ти не вар­то. Си­ди ж ниш­ком та сивій тиш­ком. Мо­же, си­ва ко­са при­не­се тя­му у твою го­ло­ву. А дітей мені не пас­кудь! Чуєш? Щоб ти­ми па­ни­ча­ми не тхну­ло в моїй гос­поді, аніже! Час доч­ку да­ва­ти заміж.

- Доч­ка твоя так те­бе не­на­видіти­ме, як і я не­на­ви­жу.

- Добре вив­чи­ла та на­пу­та­ла свою доньку! Доб­рим хва­лиш­ся!

Швидко після то­го між жи­да­ми й по се­лах пішла чут­ка, що о. Хве­дор по­бив за­но­зом Се­ре­динсько­го так, що він не міг сісти на стільці.

Тимчасом отець Хве­дор наб­ли­жав­ся з не­ду­жою доч­кою до Нес­те­ри­нець.

- Звеліть по­го­ни­чеві їха­ти че­рез еко­номський яр, - про­си­ла Га­ня матір. - Не­хай хоч пе­ред смер­тю по­ба­чу те місце, де я бу­ла ко­лись та­ка щас­ли­ва.

З'їхали во­ни на еко­номський яр. Га­ня підве­ла­ся на по­возці, оки­ну­ла оком увесь зе­ле­ний яр, сад, гай навк­ру­ги, еко­номську ха­ту і за­го­ло­си­ла. Все сто­яло, все зе­леніло, як і дав­но ко­лись. Во­на по­ба­чи­ла ту доріжку в сад­ку, звідкіля во­на час­то виг­ля­да­ла Яся, те віко­неч­ко, ко­ло кот­ро­го во­на ко­ли­ха­ла в ко­лисці свою ди­ти­ну, той став, де ку­па­лась, ту стеж­ку по яру, ку­дою во­на, з ми­лим попліч, так час­то хо­ди­ла гу­ля­ти.

- Ой ма­мо, ма­мо! На­що бу­ло нам виїжджа­ти звідсіль! Я, пев­но, ту­та й досі бу­ла б щас­ли­ва, бу­ла б здо­ро­ва!

- А хто ж йо­го знав, що ба­гатст­во ма­ти­ме для йо­го та­ку губ­ля­чу си­лу! - од­ка­зав батько. - Гроші, панст­во за­во­ру­ши­ли в йо­му шля­хетську пи­ху і за­па­гу­би­ли й йо­го, й те­бе… А при бідності той ду­шок у йо­му дрімав, мов при­шиб­ле­ний, при­бор­ка­ний.

Приїхали во­ни до­до­му. Надвір по­вибіга­ли всі сест­ри, всі обніма­ли, цілу­ва­ли Га­ню, знес­ли її на ру­ках з ве­ли­ким пла­чем. З усього се­ла схо­ди­лись мо­ло­диці, котрі зна­ли Га­ню ще пан­ною. Всі пла­ка­ли, всі шко­ду­ва­ли й жал­ку­ва­ли за нею.

- А ми вам, Га­ню, не ра­ди­ли ви­хо­ди­ти заміж за па­на! - го­во­ри­ли мо­ло­диці. - Де вже пак! чу­жий рід, чу­жа сто­ро­на, - все не те, що своє!

Все на світі роз­ви­ва­лось, рос­ло, розцвіта­ло, а Га­ня чах­ла, сох­ла, в'яла і все пог­ля­да­ла в вікно, чи не приїде Ясь до неї, чи не сха­ме­неться, чи не вер­не їй лю­бові, жи­вот­тя. Їй зда­ва­лось, що во­на б оду­жа­ла, що до неї вер­ну­ло­ся б зга­са­юче жи­вот­тя, як­би він приїхав до неї, по­жа­лу­вав її.

- Він один вер­нув би мені здо­ров'я, жи­вот­тя! - го­во­ри­ла Га­ня. - А як пом­ру, то по­хо­вай­те ме­не в са­ду, під дво­ма че­реш­ня­ми, де ко­лись пе­редніше так час­то сиділа з ним. Я бу­ду близько од вас; звідтіль вид­ко еко­номський яр. Га­ня за­ли­ва­лась слізьми; і всі сест­ри пла­ка­ли. Ма­ти не од­хо­ди­ла од неї і день, б ніч.

А ми­лий не вер­тав­ся, а слабість збільшу­ва­лась. Га­ня не спа­ла вночі, її очі бу­ли розп­лю­щені; огонь па­лив її го­ло­ву, її тіло. І уяв­ля­лось їй, що во­на ба­чить цілий ряд ба­га­тих світлиць з по­роз­чи­ня­ни­ми две­ри­ма, з блис­ку­чи­ми пар­ке­та­ми, з здо­ро­ви­ми дзер­ка­ла­ми до са­мої стелі, з кан­де­ляб­ра­ми. В її очах стіни по­чи­на­ли во­ру­ши­тись, світлиці розс­ту­па­лись; все хи­ли­та­лось, все тру­си­лось, сте­ля підніма­лась все ви­ще й десь зник­ла в не­бес­но­му прос­торі, а звер­ху на­ме­том роз­гор­ну­лось синє не­бо, яс­не, блис­ку­че, за­ли­те со­няч­ним промінням. По йо­му літа­ли й шу­га­ли лісові птиці. Ве­ликі світлиці шир­ша­ли, дов­ша­ли, пе­ре­вер­та­лись на Нес­те­ринські яри, тільки го­ри бу­ли вкриті не зе­ле­ною тра­вою, а до­ро­ги­ми ки­ли­ма­ми, шпа­ле­ра­ми, дзер­ка­ла­ми…

- Ох, ма­мо! Поп­рий­май­те оті ки­ли­ми! І хто їх по­розс­те­ляв по го­рах! - белько­та­ла Га­ня се­ред ночі. - Не хо­чу я їх, не тре­ба мені їх! І знов зда­ва­лось їй, що во­на йде по­руч із Ясем по яру, а го­ри, вкриті ки­ли­ма­ми і шпа­ле­ра­ми, все-та­ки ста­ють по обид­ва бо­ки стіна­ми. Од їх па­шить вог­нем, пе­че її тіло. Во­на і Ясь - йдуть бо­соніж по зе­леній траві, а під но­га­ми сип­ляться з тра­ви, як ро­са, зо­лоті іскри, блис­кучі брильянти і пе­чуть її в но­ги, не­на­че ог­неві іскри. Ози­рається Га­ня на яр, і їй здається, що во­на вже бре­де по яру, як по воді, в роз­топ­ле­но­му зо­лоті. Гус­те зо­ло­то об­ли­ває їй но­ги, хлю­пається, бриз­кає, бли­щить крап­ля­ми про­ти сон­ця, за­ли­ває цілий яр, як ста­во­ва во­да. Її но­ги груз­нуть, заг­ру­за­ють, ніби в гус­то­му багні; їй важ­ко сту­па­ти. А зо­ло­то все глиб­шає, підіймається ви­ще, за­ли­ває її й Яся. Во­на пог­ля­дає на Яся, а в йо­го очі страшні, звірячі; ли­це йо­го та­ке лю­те, чер­во­не, що во­на й боїться йо­го, й ха­пається за йо­го ру­ки, щоб не по­то­ну­ти в то­му чуд­но­му ста­ву.

- Господи, як важ­ко брес­ти! ко­ли б до ста­воч­ка! - белько­та­ла Га­ня, див­ля­чись на сте­лю. - Ой пи­ти, пи­ти хо­чу! Ясю, го­луб­чи­ку, дос­тань мені во­диці!

І зда­ва­лось їй, що во­на на­хи­ли­лась над кри­ни­цею, дос­та­ва­ла га­ря­чи­ми гу­ба­ми во­ди. Ко­ли ди­виться, а то не кри­ни­ця, а дзер­ка­ло; в йо­му во­на по­ба­чи­ла своє страш­не, замліле та бліде ли­це, свої ши­ро­ки очі. Пе­ре­ляк однімає в неї пам'ять, за­би­ває па­мо­ро­ки. Все зак­ру­ти­лось пе­ред її очи­ма, заб­риз­ка­ло іскра­ми, зірка­ми, за­пашіло вог­нем.

Не дов­го му­чи­лась Га­ня; швид­ко й вмер­ла, її по­хо­ва­ли в сад­ку, під че­реш­ня­ми. Сест­ри об­са­ди­ли квітка­ми її мо­ги­лу, а білий цвіт че­решні що­ро­ку об­си­пає звер­ху зем­лю на мо­гилі. Що­ро­ку на про­во­ди зби­ра­ються всі доч­ки от­ця Хве­до­ра, всі ро­дичі і став­лять під че­реш­ня­ми па­на­хи­ду за її ду­шу.

Серединський взяв до се­бе си­на сво­го і десь пус­тив­ся по світу шу­ка­ти та­ла­ну, пе­ре­хо­дя­чи з еко­номії на еко­номію, як вічний міфічний жид. Ма­лий син не­за­ба­ром умер, а з ним умер­ла й ос­тан­ня пам'ятка Га­ни­на в йо­го. Нуж­да знов вер­ну­ла­ся до йо­го, прот­ве­ре­зи­ла йо­го, про­яс­ни­ла йо­го гор­до­ви­ту ду­шу.

«І що зо мною діялось? І що зо мною бу­ло? - ду­мав він ча­сом, си­дя­чи сам в бідній еко­номій. - І що то за хур­ди­га підня­ла­ся в моїй душі, пот­ро­щи­ла моє щас­тя, взя­ла жінку мою й про­май­ну­ла, тільки за­гу­ла?.. А я знов зос­тав­ся, як і був. Тільки та хур­ди­га по­ки­ну­ла страшні сліди в моїй душі, по­ла­ма­ла, пот­ро­щи­ла й ме­не, й покійну Га­ню».

І зга­дав він, си­дя­чи си­ро­тою вве­чері, свою покійну Га­ню, її доб­ру, прос­ту ду­шу, її лас­кавість, ха­зяй­но­витість; зга­дав, як во­на са­ма по­ра­лась, пра­цю­ва­ла, доб­ре дер­жа­ла дім; зга­дав її вірну лю­бов, її му­ки, - і з'яви­лась, як на до­лоні, йо­го про­ви­на.

«Може, то бу­ла її до­ля, що я пішов так од­ра­зу уго­ру! А хіба ж во­на не да­ла мені щас­тя! А Зо­ся, Зо­ся! а мої гор­дощі! во­ни, во­ни ме­не за­па­гу­би­ли!.. а Га­ню з світа згу­би­ли».

І не раз, і не два пла­кав він за Га­нею. Та не вер­тається вдру­ге, що раз по­то­ну­ло в бе­зодні…

Лемішковський по­ми­рив­ся з Зо­сею, кот­ра і потім не пе­рес­та­ва­ла тя­га­тись з ка­ва­ле­ра­ми до си­вої ко­си, тільки вже по­тай од чо­ловіка. Во­на не бриш­ка­ла, вже бо­ялась йо­го, бо зна­ла, що ти­ха во­да ча­сом ве­ликі греблі рве. А Лемішковський тя­гав­ся од се­ла до се­ла, ти­няв­ся од па­на до па­на по еко­номіях з сім'єю, не дав ра­ди дітям, не довів їх до пут­тя, не дав їм доб­ро­го вчіння і ви­ну­вав Зо­сю, що про­гай­ну­ва­ла йо­го батьківщи­ну, за­на­пас­ти­ла й йо­го, й дітей… І не раз, їду­чи ко­ло батьківсько­го грун­ту, він ди­вив­ся на батьківську осе­лю, ха­ту, на ста­рий са­док, на все доб­ро, де вже па­ну­ва­ли чужі лю­ди, де по­хо­жа­ли но­ги чу­жих дітей, - не унуків і прав­нуків ста­ро­го Лемішки.