Причепа

II

На дру­гий день сон­це ви­со­ко підби­ло­ся вго­ру, а па­нотці ще од­по­чи­ва­ли. Тричі за­ки­пає, тричі по­га­сав са­мо­вар у сінях, а па­нотці спа­ли. Вже ма­туш­ка на­го­ту­ва­ла снідан­ня, по­роз­си­ла­ла лю­дей на ро­бо­ту, хо­ди­ла, ну­ди­лась без ро­бо­ти, двічі мо­ли­лась бо­гу, а па­нотці все спо­чи­ва­ли. Не втерпіла-та­ки ма­туш­ка, пішла по­бу­ди­ла па­нотців і пос­ла­ла до їх най­мич­ку з во­дою й руш­ни­ком.

Трохи пе­ре­го­дя в тій самій світлиці, на тих са­мих місцях, як і вве­чері, сиділи на ка­напі па­нотці і мов­ча­ли. О. Хве­дор, свіжий, здо­ро­вий, як і пе­редніше, про­ти­рав очі, позіхав, хрес­тя­чи рот за кож­ним ра­зом, од­ки­дав за ву­ха мокрі після вми­ван­ня густі ку­чері. О. Мой­сей сидів не­по­руш­не, по­хи­лив­ши го­ло­ву, тро­хи скри­вив­ши набік сині гу­би. При­че­са­ний, мок­рий во­лос йо­го поп­ри­ли­пав до го­ло­ви. На столі, зас­те­ленім чер­во­ною ска­тер­кою, сто­яли три ста­ка­ни чаю. Збо­ку сто­яв той са­мий гра­фин, пов­ний жов­тої горілки, тарілка з га­ря­чи­ми пи­ро­га­ми та нак­ра­яни­ми скиб­ка­ми пух­кої па­ля­ниці і мас­лян­ка з мас­лом.

- А до­ки ми оце бу­де­мо про­ти­ра­ти очі? - про­мо­вив о. Хве­дор. - Ран­ня пташ­ка дзьобик на­би­ває, а пізня очиці про­ти­рає. Ма­туш­ка! хо­ди лиш до нас та по­час­туй нас!

Вийшла ма­туш­ка, ще мо­ло­да на взір, чор­ня­ва, в біло­му прос­тенько­му чіпкові. Є такі лю­ди, що і до смерті не те­ря­ють кра­си, цілий вік цвітуть то мо­ло­дою діво­чою кра­сою, то розкішною пов­ною мо­ло­ди­чою, то яко­юсь ста­ре­чою кра­сою. По ви­ду бу­ло знать, що Марія Ва­силівна ко­лись цвіла пиш­ною кра­сою. І те­пер ще не втра­ти­ла во­на ні чу­до­вих чор­них ви­со­ких брів, ні іскря­но­го блис­ку в ог­няс­тих, про­ме­няс­тих чор­них очах, ні чер­во­но­го цвіту на гу­бах, ні рум'янцю на що­ках. Здо­ро­ва на ви­ду, пов­на в тілі, навіть тро­хи ог­ряд­на, во­на го­во­ри­ла ду­же то­неньким го­ло­сом, ти­хим і співу­чим, ви­мов­ля­ючи сло­ва з про­тя­гом, ніби во­на пісні співа­ла.

- Добридень вам, па­нотці! Як вам спа­лось, що сни­лось?

- Гуска Іва­нов­на сни­лась, та ще й нас­то­яна на горілці, - прис­нув о. Хве­дор од сміху: - Еге, ма­туш­кам не вер­зеться та­ке у сні?..

- Добрі смішки, ко­ли по­ви­пи­вав горілку з усіх бутлів! - заг­ри­ма­ла ма­туш­ка. - Чо­го ж ви оце си­ди­те та ніби ку­няєте! Чо­му не п'єте по чарці? О. Мой­сей! Ану­те лиш по ста­рин­но­му зви­чаю - до чаю.

Марія Ва­силівна ва­ля­ла чар­ку, по­куш­ту­ва­ла, при­гу­бив­ши й об­мо­чив­ши тільки свої свіжі гу­би, до­ли­ла знов і піднес­ла о. Мой­сею.

О. Мой­сей підняв очі з ка­ла­мут­ни­ми білка­ми і зир­нув на чар­ку. Він бо­ров­ся з своєю дум­кою ду­же, ду­же, скільки бу­ло си­ли, як бо­рються на смерть два за­ка­то­вані во­ро­ги.

О. Хве­дор по­ди­вивсь на йо­го, за­ре­го­тавсь і про­мо­вив:

- Еге, о. Мой­сей, в те­бе те­пе­реньки в роті на­че чу­ма­ки но­чу­ва­ли? Ви­пий, бу­деш здо­ров­ший. Ко­ли вчо­ра пив, то пох­ме­ли­тись і бог велів.

О. Мой­сей і не спе­ре­чав­ся дов­го, ви­пив і за­ку­сив пи­ро­гом.

Матушка взя­ла стілець, прис­та­ви­ла до сто­ла і сіла по­руч з о. Мой­сеєм. Свіже, пов­не її ли­це, освіче­не яс­ним сон­цем, ста­ло врівні з блідим, замлілим ли­цем її сусіда. Зда­ва­лось, що жи­вот­тя і смерть посіда­ли ря­доч­ком, щоб гля­ну­ти од­но на од­но­го і по­ди­ву­ва­тись з се­бе: дивіться, мов, яке я гар­не та свіже, а ти жов­та та кис­ла!

Тільки що ви­пи­ли во­ни по ста­ка­ну чаю, над­ворі гавк­ну­ла со­ба­ка і побігла до воріт, ніби ко­мусь на­зустріч. Всі троє ра­зом зир­ну­ли в вікна. В во­ро­та вхо­ди­ло два па­ни: один товс­тий, не­на­че ба­ри­ло, дру­гий мо­ло­денький, то­ненький, як оче­ре­ти­на.

- Бог не­се ду­же ранніх гос­тей. - про­мо­вив о. Хве­дор. - Це ж пан Се­ре­динський з Хоцінським.

Серединський, як по­ка­зує йо­го прізви­ще, по­хо­див не з польської шлях­ти. Йо­го прадід не був при­ходько з Польщі, ні приб­лу­да на Ук­раїні звідкільсь. Він був ук­раїнець, тільки об­ля­ше­ний. Ко­лись дав­но, ще не за на­шої пам'яті, приїхав на Во­линську Ук­раїну десь з-під Вар­ша­ви один польський пан-дідич в свій куп­ле­ний на Во­лині маєток. З па­нею наїха­ла польська двірня, польки по­коївки. Дідич збу­ду­вав костьол на ук­раїнській землі, знай­шов ксьондза, і та­меч­ки не­за­ба­ром за­ве­лась ма­ленька Польща в на­шо­му селі. Пан звелів на­би­ра­ти се­лян у свій двір. Наші хлопці й дівча­та не­за­ба­ром зац­венька­ли по-ляхівській, бо пан і пані нех­ту­ва­ли на­шою ук­раїнською мо­вою, зне­ва­жа­ли хлопів і за­ка­за­ли, щоб лю­ди в по­ко­ях або го­во­ри­ли по-польській, або й ротів не роз­зяв­ля­ли.

Швиденько потім пан виб­рав собі до дво­ру двох хлопців, на­щадків давніх ко­заків. Обид­ва бу­ли ви­сокі на зріст, гарні, ку­че­ряві, чор­няві. Обид­ва бу­ли од­но­го зрос­ту, од­ної вро­ди, з од­на­ко­ви­ми чор­ни­ми очи­ма, з од­на­ко­вим чор­ним ве­ли­ким ву­сом і товс­ти­ми, аж куд­ла­ти­ми бро­ва­ми. Од­но­го пан знай­шов-та­ки в своєму селі, а дру­го­го дов­го підби­рав під стать по дру­гих се­лах, як от підби­ра­ють під масть па­ристі баскі й од­но­разні гарні коні.

Поприїжджають бу­ло до па­на гості з Вар­ша­ви. Ко­за­ки по­винні сто­яти ко­ло за­ли по обид­ва бо­ки две­рей; пов­би­рані в чер­во­ну й си­ню оде­жу, по­об­ши­ва­ну сріблом, в ши­ро­ких синіх ша­ра­ва­рах в чер­во­ни­ми сму­га­ми, бу­ло сто­ять ко­за­ки, як вко­пані. Мо­лоді па­нян­ки аж жа­ха­лись, що в ко­заків такі страшні ву­си.

Панська че­лядь цвенька­ла по-польській, їзди­ла з па­на­ми до костьола, а далі па­ни звеліли, щоб уся двірська че­лядь говіла до костьола, а не до церк­ви, вкупі з па­на­ми. По­пе­ре­вер­ту­ва­ли па­ни на­ших лю­дей на свою ка­то­лицьку віру. Тільки ті два ко­за­ки не зго­жу­ва­лись ста­ти пе­ре­верт­ня­ми, - од­но­го драж­ни­ли Се­ре­дою, дру­го­го - Су­хо­до­лею.

Кажуть: де дідько сам нічо­го не вдіє, ту­ди ба­бу пош­ле. Так і тут ста­ло­ся. По­же­нив пан на­ших хлопців на ляхівках по­коївках, що пані при­вез­ла з-під Вар­ша­ви. Пан виб­рав дру­гих ко­заків, а Се­ре­ду й Су­хо­до­лю на ста­рості літ од­пус­тив на во­лю, дав їм до жи­вот­тя - по хаті й по грун­ту, бо тоді землі бу­ло до­волі, а лю­дей бу­ло не ду­же гус­то.

Уплило ба­га­то ча­су, і ко­за­ки на ста­рості літ вже говіли до костьола, мо­ли­лись по-польській бо­гу, сяк-так ба­ла­ка­ли каліче­ною польською мо­вою, би­ли се­бе ку­ла­ком у гру­ди за мо­лит­вою, «клен­чи­ли» на од­но коліно. Се­ре­да став па­ном Се­ре­динським, а Су­хо­до­ля - Су­хо­дольським. А че­рез кільки де­сятків років два пе­ре­вертні роз­ве­ли двоє буцім польських гнізд на Во­линській Ук­раїні, котрі заміша­лись між сіряч­ко­ву, чи хо­дач­ко­ву, дрібну шлях­ту, ко­лись ук­раїнську й пра­вос­лав­ну.

З то­го од­но­го гнізда ви­ли­нув та­тунь на­шо­го знай­омо­го пи­са­ря Се­ре­динсько­го. З зем­лею ста­ло скрутніше. Вже син ста­ро­го па­на по­однімав грун­ти й сад­ки, ко­му що бу­ло на­да­ро­ва­но до жи­вот­тя. Ціла сім'я Се­ре­динських розлізлась по Вкраїні, шу­ка­ючи хліба то в пи­са­рях по са­хар­нях, то в еко­номіях, то в уря­до­вих кан­це­ляріях. Дрібна шлях­та бідніша­ла і по­ма­леньку вмішу­ва­лась у на­род, втра­чу­ва­ла свою ка­то­лицьку віру й польську мо­ву. Батько на­шо­го Яся Се­ре­динсько­го вмер у бідності і зос­та­вив си­на си­ро­тою.

Підпанок зріс між се­лянськи­ми дітьми, заз­нав до­волі вся­ко­го ли­ха. Йо­го ма­ти му­си­ла да­ти йо­го в су­кон­ну фаб­ри­ку робітни­ком. Сміються бу­ло лю­ди з па­на робітни­ка! Ясь Се­ре­динський не цу­рав­ся і на­шої церк­ви, бо костьол був за верс­тов шістде­сят; він кілька раз сповідавсь і при­ча­щав­ся в церкві, а кілька раз в костьолі і, пев­но, вва­жав за од­на­кові обидві віри.

Ясь Се­ре­динський з діди­чем Хоцінським увійшли в світли­цю, привіта­лись з гос­по­да­рем, з гос­тем. Хоцінсько­го поп­ро­си­ли сісти на ка­налі, а Се­ре­динський при­ту­ливсь на стільці ко­ло вікна, не­да­леч­ке од по­ро­га, нап­ро­ти две­рей до дру­гої кімна­ти, де веш­та­лись доч­ки о. Хве­до­ра.

Товстий Хоцінський на­си­лу ди­хав, од­са­пу­вав після до­ро­ги. З ши­ро­ко­го, м'яко­го, опе­ре­за­но­го гус­ти­ми зморш­ка­ми йо­го ло­ба ско­чу­ва­лись краплі по­ту і заст­ря­га­ли в гус­тих, си­вих, куд­ла­тих бро­вах. Товс­те, пов­не, як тор­би­на з бо­рош­ном, йо­го ли­це бли­ща­ло не­на­че мас­лом об­ма­за­не; очи­ма він по­зи­рав згор­да, по-панській, як звик­ли по­зи­ра­ти в нас на Ук­раїні па­ни, навіть і тоді, як пес­тяться до будлі-ко­го.

Серединський час­тенько пог­ля­дав на двері, си­дя­чи ко­ло вікна. Ве­се­лий промінь сон­ця йшов че­рез вікно, роз­си­пав­ся поміж зе­ле­ним лис­том ки­тай­ської тро­ян­ди, що сто­яла на вікні, і прос­тя­гав­ся зо­ло­тим пас­мом проз ли­це Се­ре­динсько­го на підло­гу. У то­му зо­ло­то­му про­мені світи­ло­ся мо­ло­де ли­це Се­ре­динсько­го; в йо­го лиці злу­чи­лось до­ку­пи все, шо бу­ло луч­чо­го і кра­що­го в красі ти­па ук­раїнсько­го й польсько­го. Сти­ха освіче­ний збо­ку, обквітча­ний зе­ле­ним лис­том тро­ян­ди, сидів тут не­на­че пре­док йо­го, ко­зак Се­ре­да: той був во­лос розкішний, гус­тий, ку­че­ря­вий; той вус чор­ний, те ж ли­це з рум'янцем, ті бро­ви рівні, блис­кучі, густі; той ко­зак Се­ре­да, та не той! І во­лос на го­лові був м'якіший у па­на Се­ре­динсько­го, і ку­чері лисніли, на­че шовк, і бро­ви тонші, і ву­си на­че ви­мальовані на біло­му ви­ду. З-під чор­них брів світи­лись чис­то польські яс­носірі, по­зи­чені од помішки польської, ве­ликі очі якось по-ди­тячій, тро­хи з осміхом. Мо­ло­дий був па­нок Се­ре­динський; в йо­го очах ше не світи­лась йо­го ду­ша до­рос­ла, йо­го сер­це дос­тиг­ле. А по то­му сти­ха за­ду­ма­но­му лиці, по ди­тя­чих рум'янцях на що­ках труд­но бу­ло вга­да­ти, які ду­ми ко­лись за­во­ру­шаться в го­лові, як він дійде до зрос­ту, ста­не лю­ди­ною з дійшлим ро­зу­мом; які заг­ра­ють у йо­го серці при­над­ки!

Серединський сидів і мов­чав, тро­хи скор­чив­шись, як-от си­дять менші пе­ред стар­ши­ми. Роз­мо­ву роз­по­чав пан Хоцінський. Він го­во­рив по-українській, але ви­мов­ляв сло­ва якось на польський лад. Ук­раїнське и він ви­мов­ляв як польське у або ве­ли­ко­руське ы. Наші го­лосні й су­го­лосні літе­ри в йо­го ви­хо­ди­ли та­ки­ми твер­ди­ми та шерст­ки­ми, ніби він ста­вив ъ пе­ред кож­ною. Уся мо­ва йо­го бу­ла якась ту­га, цуп­ка, ле­ме­ху­ва­та.

- Як же вас, о. Хве­дор, бог мылъуйе! як жывъетъе ви з дит­ка­мы. Як ва­ше здо­ров'я?

- Спасибі, - так са­мо, як і ва­ше, - не вмен­шай, бо­же!

Усі осміхну­лись.

- Здається, на­си­лу своє здо­ров'я но­си­те? - до­дав о. Хве­дор і за­ре­го­тавсь.

- Ой важ­ке, важ­ке моє здо­ров'я, нігде прав­ди діти: аж зай­ве! - од­ка­зав Хоцінський, дер­жа­чись обо­ма ру­ка­ми за живіт.

- Мабуть, не по­га­но жи­лось на віку, ко­ли над­ба­ли од безк­лопіття та­ко­го зай­во­го здо­ров'я! - про­мо­вив о. Хве­дор, пог­ля­да­ючи на йо­го ско­са.

- Ви б уже й не пи­та­ли один од­но­го про здо­ров'я, - вміша­лась ма­туш­ка.

- Що ж доб­ро­го на­чи­та­ли ви в ва­шо­му «Сині оте­чест­ва»? - спи­тав пан Хоцінський після не­дов­гої роз­мо­ви то про се, то про те. - А я от приніс вам знов кільки но­мерів «Вес­ти». Ска­за­ти вам, па­нотці, прав­ду, ви не знаєте, що є в російській літе­ра­турі кра­що­го й ціка­во­го, і чи­таєте не зна­ти що, ска­за­ти по щирій правді. І між росіяна­ми, ба­чу, є вже лю­ди - як лю­ди, і ро­зумні, і просвічені, котрі га­разд втя­ми­ли, яке ста­но­ви­ще спра­ви в нас по­вин­но бу­ти най­кра­ще. От дивіться! яка не­ве­лич­ка оця га­зе­та, а яка прав­ди­ва!

Хоцінський роз­гор­нув лис­ток га­зе­ти і по­чав во­ди­ти очи­ма за стрічка­ми.

- Нарікають на нас, на по­ляків, - про­мо­вив далі Хоцінський, - буцімто тільки ми встоюємо в письменстві за панст­во. Дивіться! Ось пи­ше те са­ме та­ки ж руський і ли­бонь ду­має тро­хи-тро­хи не так, як і ми! Пішла оце в вас ніби по­шес­на мо­да на му­жиків, а па­нам ніби на світі й місця вже не­ма! А ко­ли ска­за­ти ши­ру прав­ду, то тільки па­ни по­ро­би­ли все, що є на світі гар­но­го й доб­ро­го: їх ро­зу­мом та хис­том сто­ять царст­ва, процвіта­ють на­уки, процвіта­ють фаб­ри­ки, жи­ве сам му­жик. А му­жи­ки тільки те й ро­би­ли, що пи­ли в корч­мах горілку та ора­ли, дба­ли про хліб, про шма­ток хліба та… ла­яли панів. До чо­го му­жик вар­тий? Тільки сіяти та ора­ти! та пан­щи­ну… чи то, прав­да, ро­бо­ту чор­ну ро­би­ти! Па­ни ба­га­то, без міри вартніші й здатніші за хлопів у всьому. А те­пер да­ли їм во­лю, по­роз­пус­ка­ли їх; гро­ма­да вер­хо­во­дить по се­лах; далі поч­нуть вер­хо­во­ди­ти й над па­на­ми! По­ви­га­ду­ва­ли якісь ви­гад­ки: якісь земст­ва, де му­жик си­дить попліч з па­ном. Це все я ви­чи­тав у «Вес­ти»! По-моєму, хто до чо­го ро­дивсь, до то­го й бе­рись, - «як не піп, то й не ми­кай­ся в ри­зи»; всьому дав гос­подь своє місце в світі. Од­ним тре­ба па­ну­ва­ти, дру­гим по­ко­ря­тись, тре­ба ж ко­мусь і му­жи­ку­ва­та. Не мож­на бу­ти всім па­на­ми, - не мож­на бу­ти всім і му­жи­ка­ми! Що сам гос­подь звелів, те й по­вин­но бу­ти.

- Коли ж то звелів та­ке ди­во гос­подь? - спи­тав о. Хве­дор.

- Воно не велів-та­ки гос­подь та­ки­ми сло­ва­ми, але, бач­те, в біблії.

- В якій же то біблії? хіба, па­не, в вашій, бо в нашій нічо­го та­ко­го не­має, - про­мо­вив о. Хве­дор, сміючись. - Чо­му ж і з му­жи­ка не мо­же бу­ти і вче­ний, і ку­пець, і чи­нов­ник?

- А не­хай бог ми­лує! - крик­нув Хоцінський. - Що соз­дав гос­подь, те не зміниться.

- Але ж гос­подь соз­дав тільки го­ло­го Ада­ма та Єву і не соз­дав ні шлях­тичів, ні му­жиків.

- Які-бо ви, о. Хве­дор, чудні, їй-бо­гу! А ще й ду­ховні, і просвічені! Ви знаєте, що не все бог на­пи­сав у кни­гах, але є ще на світі і філо­софія…

- Це якась чуд­на філо­софія!.

Подали чай. Се­ре­динсько­му, ма­буть, ос­то­гид­ло слу­ха­ти та­ку роз­мо­ву, ті ста­речі те­ре­вені. Він узяв свій ста­кан і пішов до дру­гої кімна­ти до пан­но­чок. Старі самі зос­та­лись в світлині.

Заговорили потім про гос­по­дарст­во, про вро­жай, про бу­ря­ки, про робітників. Пан Хоцінський звер­нув роз­мо­ву на те, шо ко­лись-то бу­ло доб­ре: всім па­нам, і ду­хо­венст­ву, і навіть му­жи­кам, як му­жи­ки бу­ли пан­щанні.

- Мова мо­виться, як ка­жуть, - про­мо­вив Хоцінський, - а ми з па­ном Се­ре­динським до вас, о. Хве­дор, і в гості прий­шли, і за ділом. Я знаю, що о. Мо­йсей - ваш при­ятель, і бу­ду і при йо­му го­во­ри­ти щи­ро й пря­мо. У нас - мо­ло­дий, а в вас, о. Хве­дор, мо­ло­да на­по­го­тові. Стар­ша доч­ка ва­ша і гар­на, й здат­на, й доб­ра, і до всього степ­на, ха­зяй­но­ви­та, а пан Се­ре­динський, як ба­чи­те, хло­пець прис­той­ний, здо­ро­вий, ро­зум­ний, а до то­го не­за­ба­ром бу­де на другій по­ло­вині Нес­те­ри­нець в мо­го сусіди, поміщи­ка, еко­но­мом, як ви­бу­де рік ста­рий еко­ном. Ска­за­ти вам прав­ду, Се­ре­динський, ко­ли тільки схо­че ша­ну­ва­тись та не ліну­ва­ти­меться, то чо­ловіком ста­не, бо він хло­пець ду­же ро­зум­ний і до всього при­дат­ний. Ви знаєте, що ми близькі сусіди, що я вам не во­рог, зла не мис­лю ні вам, ні ва­шим дітям. Ко­ли во­ля ва­ша, хліб наш прий­май­те і дітей за­ру­чай­те. А як ні, то й ні. По чарці, та й до­до­му!

- Цебто ва­ша мо­ва мо­виться про стар­шу мою доч­ку, - про­мо­вив о. Хве­дор.

- Еге, - од­ка­зав пан Хоцінський. - Чо­го їй сидіти та хліб батьківський збав­ля­ти, ко­ли во­на бу­де щас­ли­ва і за Се­ре­динським?

Хоцінський знав, що сім до­чок сиділо на шиї в о. Хве­до­ра і бо­гос­ло­ви вже навіть об­ми­на­ли стар­ших до­чок.

- Про ме­не, - од­повів о. Хве­дор. - Але ж тре­ба пе­редніше жінки й доч­ки спи­та­ти. Ко­ли в їх зго­да, то про ме­не хоч і пок­ло­ни би­ти. В ме­не до­чок - хоч на про­даж!

- Та мо­лоді вже дав­но зго­ди­лись! - про­мо­вив Хоцінський, - я вже за те доб­ре знаю.

- Піду по­рад­жусь із своєю ста­рою, - пот­ри­вай­те трош­ки, будьте лас­каві, - ска­зав о. Хве­дор і вий­шов до дру­гої ха­ти.

- І не го­во­ри! - про­мов­ля­ла сти­ха ма­туш­ка в третій хаті, - не дам я своєї доч­ки за світсько­го! Підождім тро­хи, мо­же, хто на­вер­неться, мо­же, ще хтось тра­питься.

- Нічого нам бо­гос­ловів жда­ти! Во­ни сва­та­ються, де сот­ня­ми пах­не. А які наші дос­тат­ки, який наш засіб, про те зна­ють усі. Хіба ж ма­ло бо­гос­ловів пе­ре­бу­ло в нас. А чи спи­тав хоч один? Не од­да­мо доч­ки за Се­ре­динсько­го, то да­мо за дя­ка. А по-моєму, луч­че йти за пан­ка, ніж за дя­ка. Все-та­ки бу­де Га­ня пані, а не дя­чи­ха.

- Боже ж мій! Але ж во­на бу­де не ду­хов­на! Наш рід спо­конвіку увесь ду­хов­ний, од­на Га­ня на­ша одрізниться. Та ще якої він віри?

Очі од­ра­зу зай­шли сльозою в ма­туш­ки.

- Про віру - хто йо­го знає! Він, здається, і на­шим і ва­шим, і до костьола і до церк­ви. Да­вай­мо до­чок, по­ки же­ни­хи трап­ля­ються, бо потім і та­ких не ста­не.

- Як хоч Га­ня са­ма ка­же, що їй не йти за бо­гос­ло­ва. А мені жаль. Пер­шу ди­ти­ну ви­даємо, та й то бог зна як, - за яко­гось ляш­ка чи не­довірка.

Матушка за­ли­лась слізьми і не змог­ла далі сло­ва про­мо­ви­ти.

- Будуть лю­ди наріка­ти на нас, - про­мо­ви­ла далі ма­ти, вти­ра­ючи сльози хус­точ­кою. - Бу­де Га­ня не­щас­ли­ва, - ска­жуть, що ми вто­пи­ли свою ди­ти­ну. Ко­ли б же він був хоч доб­рий! а то хто йо­го знає, що во­но за лю­ди­на. Я - ма­ти своїй дочці. Чує моє сер­це щось не­доб­ре. Чи щас­ли­ва ж бу­де во­на з ним, з чу­жим ро­дом?

- А хто ж йо­го вга­дає? Як­би пак знат­тя, що ко­лись бу­де! Прав­да, і пан­ки бу­ва­ють добрі лю­ди, а він та­ки не цу­рається нас і на­шої церк­ви. Бо­же їх бла­гос­ло­ви! Між ни­ми є лю­бов; а де лю­бов, там і щас­тя. А хіба ж ми не бу­ли щас­ливі, хоч бу­ли обоє вбогі?

Цими сло­ва­ми ма­туш­ка тро­хи вга­му­ва­лась і зас­по­коїлась. А о. Хве­дор пішов сповісти­ти па­на Хоцінсько­го, що од ста­рих жад­ної при­ти­чи­ни не­має.

Як гор­ли­ця за дітка­ми літнім ве­чо­ром в лузі жалібно вур­ко­че, - так рідна ма­ти пе­ред за­ру­чи­на­ми за доч­кою мо­ло­дою пла­че та су­мує.

- Йди, доч­ко, ко­ли твоя доб­ра во­ля! не си­луємо те­бе. Ко­ли бу­деш щас­ли­ва, дя­куй своїй долі. А як бу­деш сльози ли­ти, ввесь свій вік ту­жи­ти, не нарікай на ме­не, не нарікай на батька. Чи я ж не ма­ти своїй ди­тині? Чи я ж не ба­жаю, гос­по­да не бла­гаю ра­но й вечір, щоб мої діти бу­ли щас­ливі, хоч і не ба­гаті? Чи я б те­бе, моя до­ню, не озо­ло­ти­ла? Чи я б те­бе не од­да­ла за бо­гос­ло­ва, як­би си­ла моя, як­би во­ля моя!

- І те­пер я за то­бою пла­чу, - про­мов­ля­ла ма­ти, об­няв­ши Га­ню, - і те­пер бо­юся да­ти те­бе в чужі, не­без­печні ру­ки! Луч­че б я те­бе під шум пус­ти­ла, ніж ма­ла отак ви­да­ва­ти! Бу­деш, Га­ню, без­та­лан­на, - не кля­ни, сер­це, своєї ма­тері!

Як зо­зу­ля в зе­ленім лузі ве­де пе­ред між га­лоч­ка­ми, - так мо­ло­да зго­во­ре­на ви­хо­дить на за­ру­чи­ни з мо­ло­ди­ми сест­ри­ця­ми.

Обсіли сест­ри, як га­лоч­ки, навк­ру­ги всю світли­цю. Зацвіла світли­ця о. Хве­до­ра діво­чи­ми лич­ка­ми та все чор­ни­ми очи­ма та чор­ни­ми бро­ва­ми, як горідчик цвіте на­весні. Са­ма Га­ня, пов­на й здо­ро­ва, бу­ла схо­жа на рос­ли­ну, що ви­рос­ла на добрій вогкій землі, по­ли­ва­на до­щем, завсігди освіче­на сон­цем.

Молода, ка­жуть, все бу­ває гар­на; гар­ний пуп'янок між зе­ле­ним лис­том, але кра­ща квітка, як роз­гор­не свій увесь розкішний лист й роз­пус­тить навк­ру­ги се­бе па­хощі.

Ганя сиділа ко­ло мо­ло­до­го в повній дівочій красі, як маківка раннім ран­ком, що тієї ж ночі роз­ви­ла­ся з пуп'янка. З її ли­ця ще не спли­ли ті рум'янці, що вис­ту­пи­ли при однім слові хлоп­ця-чор­ноб­рив­ця: «Чи бу­деш ти, ми­ла, навіки моєю?»

Мати сіла про­ти своєї доч­ки і очей з неї не зво­ди­ла.

- Брови твої, сер­це до­ню, бро­ви чорні! ко­му ж ви дос­таєтесь? чи дру­гові, чи во­ро­гові? чи долі, чи не­долі? Не по­чорнієте ви в роз­коші, - ко­ли б же ви ра­но не зли­ня­ли в нужді?

Взяв жаль сер­це ма­тері.

Пан Хоцінський блис­котів сіри­ми ви­ряч­ку­ва­ти­ми очи­ма на мо­ло­ду, на мо­ло­дих її сес­тер, як той вовк, що залізе до ове­чок у ко­ша­ру. А Се­ре­динський сидів по­руч із мо­ло­дою гар­ний, мо­ло­денький, на­че той місяць на підповні. З-за сто­ла виг­ля­да­ли йо­го очі тихі, густі ку­чері. Йо­го ра­де ли­це пов­сяк­час світи­лось і бли­ща­ло ве­селістю, мов у хлоп­чи­ка, тоді як йо­го або пох­ва­лять, або по го­ловці пог­ла­дять, або да­дуть ду­же доб­ро­го гос­тин­ця.

Один о. Мой­сей сидів пох­ню­пив­шись. Не­ве­се­ла дум­ка ле­жа­ла в йо­го на серці! «От мені ніко­ли не до­ве­деться ви­да­ва­ти до­чок заміж, же­ни­ти синів?» бу­ла в йо­го та­ка дум­ка. Пог­ля­дав він лас­ка­ви­ми очи­ма на мо­ло­ду, теп­лим пог­ля­дом на чу­жих здо­ро­вих гар­неньких дівча­ток, а йо­го сер­це за­ни­ло якось. В йо­му про­ки­да­лись батьківські по­чу­ван­ня, за­во­ру­ши­лась пот­ре­ба лю­бові до дітей, нев­га­мон­на пот­ре­ба щас­тя ве­ли­ко­го, хоч і нес­покійно­го та бо­ля­чо­го, - ма­ти й го­ду­ва­ти дітей, тіши­тись і піклу­ва­тись ни­ми, а потім ви­да­ва­ти їх заміж або же­ни­ти. І заздрісне йо­му ста­ло чу­жо­му щас­тю, навіть чу­жо­му кло­по­тові.

Всі сиділи і більше дум­кою ду­ма­ли, ніж го­во­ри­ли. Бу­ває час, де потрібніше крас­но­мов­не мов­чан­ня, ніж говірке сло­во. О. Хве­дор, по своїй удачі, був не­зу­гар­ний на­ла­ди­ти мо­ву на тон ду­же по­важ­ний, не жар­тов­ли­вий і теж мов­чав.

Коли це з дру­гої кімна­ти од­чи­ни­лись двері. У світли­цю всту­пи­ла ста­ра ба­бу­ся, одяг­не­на че­пур­ненько в білу со­роч­ку, в чор­ну спідни­цю з чер­во­ни­ми квіточ­ка­ми і зав'яза­на чор­ною хуст­кою. Поцілу­вав­ши о. Мой­сея в ру­ку, во­на хотіла при­ло­жи­тись і до ру­ки Хоцінсько­го. Він не дав ру­ки, бо при лю­дях па­ни й пан­ки не да­ють ру­ки цілу­ва­ти. Ба­бу­ся при­нес­ла в ру­ках ки­лим і по­ча­ла роз­гор­ту­ва­ти в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми. Всі вста­ли. В мо­ло­дих за­па­ли­лись що­ки. Ма­ти не вдер­жа­ла сліз, як мо­лоді ста­ли на ки­лим і по­ча­ли би­ти пок­ло­ни, їй зда­лось, що доч­ка вже сту­пи­ла на хист­ку клад­ку, звідкіль от-от по­су­неться в шум. Всі сест­ри, див­ля­чись на матір, і собі поск­рив­ля­лись.

О. Мой­сей про­чи­тав ти­хо мо­лит­ву, йо­го го­лос ти­хий, з не­ду­жих гру­дей, тремтів од жа­лю. З-за две­рей виг­ля­да­ла ба­бу­ся й дівча­та. По­би­ли мо­лоді пок­ло­ни, поцілу­ва­лись із ста­ри­ми; Га­ня поцілу­ва­лась зо всіма сест­ра­ми і з ба­бу­сею. Пан Хоцінський на­дув­ся, вирівняв спи­ну, щоб над­да­ти собі ще більше по­ва­ги; йо­го живіт стра­шен­но вип­нувсь, як здо­ро­вецький гар­буз, що ча­сом на про­ди­во вро­дить у го­роді між мен­ши­ми.

Та ж са­ма ба­бу­ся ввійшла в світли­цю і ви­нес­ла на підносі пляш­ку ви­на й чар­ки. Всі по­ба­чи­ли, що це­ре­монія скінчи­лась, і по­чавсь зви­чай­ний час. Всі ти­хо за­го­моніли; сест­ри по­ча­ли по­шеп­ки роз­мов­ля­ти; мо­ло­дий по­чав ти­хо ба­ла­ка­ти з мо­ло­дою.

Побрали чар­ки в ру­ки.

- Тепер, Га­ню, так, - про­мо­вив о. Хве­дор, взяв­ши чар­ку, - або пан, або про­пав! Будьте ж ви щас­ливі вдвох у парі, як і я щас­ли­во ізжив свій вік. А ви, Іва­не Станісла­во­ви­чу, жа­луй­те мою доч­ку, ко­ли бе­ре­те клопіт на се­бе, а то ще як схо­чу, то й одніму її.

- Годі вже тобі жар­ту­ва­ти! І тут не обійдеться без жартів, - про­мо­ви­ла ма­туш­ка. - Пош­ли, бо­же, вам з не­ба чо­го тільки тре­ба! Дай, бо­же, вік дов­гий і щас­ли­вий! - при­ка­за­ла Марія Ва­силівна до чар­ки, вти­ра­ючи сльози.

- Де ж ви, па­ни­чу, бу­де­те свя­ще­ни­ком? - про­мо­ви­ла сміли­во ба­бу­ся до мо­ло­до­го. Во­на виг­ляділа всіх дітей о. Хве­до­ра, і мо­ло­ду - Га­ню, і бу­ла своєю лю­ди­ною у гос­поді, а дітям навіть зда­ва­лась близькою ро­дич­кою. - Чи да­ле­ко за­ве­зе­те на­шу пан­ну? - спи­та­ла ба­бу­ся.

Всі засміялись.

- Я не бу­ду свя­ще­ни­ком, - од­ка­зав Се­ре­динський, по­чер­вонівши на лиці.

Бабуся очі витріщи­ла:

- То на­ша Га­ня не бу­де ма­туш­кою? - спи­та­ла во­на в Марії Ва­силівни.

- Не бу­де, Мот­ре.

- А чим же во­на бу­де?

- Вона бу­де пані.

- Ох мені ли­хо! Не­хай бог бо­ро­нить! - про­хо­пи­лась ста­ра, й са­ма не зог­лядівшись. - Ви, па­ни­чу, луч­че та­ки вис­та­рай­тесь на свя­ще­ни­ка.

О. Хве­дор кив­нув бабі, щоб во­на йшла собі до пе­карні, не со­ро­ми­ла панів.

А тим­ча­сом у дбай­ли­вої гос­по­дині-панімат­ки вже й обід пос­тиг. Во­на поп­ро­ха­ла всіх у сто­ло­ву кімна­ту до обіда. а ба­бу­ся роз­ка­зу­ва­ла в пе­карні, що їх Га­ня не бу­де по­па­дею. Пішла про те по­го­лос­ка по селі; за­го­моніли мо­ло­диці. І не раз, зостріча­ючись з Га­нею, бла­га­ли її добрі лю­ди не йти за па­на, а до­жи­да­ти свя­ще­ни­ка.

Тижнів зо три зос­та­ва­ло­ся ще до весілля. Тижнів зо три без­пе­рес­та­ну чу­ти бу­ло весільні пісні щод­ня і що­ве­чо­ра до пізньої ночі в кімна­тах в о. Хве­до­ра. Як ті пташ­ки на­весні, виспіву­ва­ли най­мич­ки в пе­карні. А в по­ко­ях шість сес­тер Га­ни­них, го­ту­ючи сестрі вип­ра­ву, пе­ре­гу­ку­ва­лись з най­мич­ка­ми, на­че со­ло­вей­ки в гаю. А до їх го­лосів при­лу­ча­ла б мо­ло­да свій го­лос, як та гор­ли­ця:

- Коли б уже, Га­ню, ти швид­ше йшла собі заміж! - ска­зав батько, сміючись. - Так нак­ри­ча­ли, на­ве­ре­ща­ли мені ву­ха своїми пісня­ми, аж в го­лові гу­де. Піду в клу­ню, ля­жу, ду­маю од­по­чи­ну, а там під повіткою най­мич­ки ко­ноплі тіпа­ють та ви­щать так, що й спа­ти не мож­на. А тут в хаті доч­ки го­ло­сять і гор­ло їм не за­бо­лить!

А тим ча­сом, як в одній кімнаті ве­се­ла мо­лодість пісень співа­ла, в другій хаті кло­пот­ли­ва старість ра­ду ра­ди­ла.

- А яка твоя дум­ка, панімат­ко? - спи­тав о. Хве­дор у жінки. - Я не ду­маю справ­ля­ти та­ко­го буч­но­го весілля, як наші ба­тюш­ки скрізь справ­ля­ють.

- А що ж ти ду­маєш? - спи­та­ла ма­туш­ка, зди­ву­вав­шись.

- Я те ду­маю, що не зап­ро­ху­ва­ти­му гос­тей на весілля біле­та­ми. Поп­ро­шу о. Мой­сея, та тво­го бра­та, та сва­та Хоцінсько­го та й годі. На­ка­жу мо­ло­до­му, щоб му­зик не най­мав, ко­ли то ще є за що най­ня­ти. Ти знаєш, які наші дос­тат­ки, які наші за­со­би. Луч­че да­мо дочці ті гроші, ніж маємо вит­ра­тить на весілля. А то наїде гос­тей тро­хи не з усього світу, і втра­чай­ся на сот­ню або й на дві кар­бо­ванців! Во­но та­ки як­би доч­ка йшла за бо­гос­ло­ва, то не жаль бу­ло б і за­хо­ду! А цей ла­та­ний зятьок не­хай про­ба­чає.

- А хіба ж весілля справ­ляється для зя­тя? Чом же не для доч­ки та й не для нас?

- А хто ж їй ви­нен, ко­ли во­на не йде за бо­гос­ло­ва!

- Хто ж більше, як не отець-ма­ти! Як­би ми бу­ли ба­гаті, не сиділи б пан­на­ми й досі наші доч­ки. Пер­шу ди­ти­ну ви­даємо, та й то не по-людській. Яке вже те весілля бу­де без му­зик? Ски­неться тро­хи на па­на­хи­ду… І доч­ка жал­ку­ва­ти­ме. Ска­же: ви­пих­ну­ли батьки з ха­ти, навіть весілля не спра­ви­ли.

- А хіба ж їй лег­ше бу­де, як випх­не­мо з му­зи­ка­ми та тан­ця­ми?

- Що ж ска­жуть лю­ди, гості?

- Які гості? - крик­нув о. Хве­дор.

- А ті, що наїдуть!

- Я ж їх не про­си­ти­му!

- Наїдуть во­ни й самі, не про­хані.

- То що ж? Воріт я не зап­ру. А хто приїде, то й так поїде!

- Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Та нас же осу­дять, об­го­во­рять кру­гом! А в нас діти, та ще й доч­ки! Не ос­тан­ню доч­ку ви­даємо заміж. Отам шість си­дить.

- Еге-еге! Осу­дять! Ма­тері їх ковінька за це! Сім до­чок, та це ви­па­дає сім весіллів. Кла­ди по сто кар­бо­ванців, то й сімсот бу­де. А тре­ба ж і до до­чок щось прик­лас­ти! Не здобріють же во­ни буч­ни­ми весілля­ми та му­зи­ка­ми. Не­хай гості ду­лю з'їдять, як по­наїжджа­ють. Не зди­ву­ють, ко­ли я їм дам по шклянці чаю та ся­ку-та­ку за­кус­ку. А вже там тих цук­ро­вих пірамід, тих вин шам­панських… то за це не­хай ви­ба­чать. Я б сам по­жи­вивсь та­ким доб­ром, як­би пак бу­ло. Доч­ки, прав­да, шко­да; «але шко­да, та не ви­го­да!» як ка­жуть в при­казці.

- Про мою честь! - од­ка­за­ла жінка ти­хо, пе­ресвідче­на в прав­ди­вості слів сво­го чо­ловіка.

- Ти знаєш, що в нас гро­шей біг-ма! Ко­ли б одяг­ти доч­ку, не ви­пус­ти­ти бо­сою й не­одяг­не­ною. А то ви­хо­де в злидні, та ще й з го­товісіньки­ми злид­ня­ми! Потім бу­де со­ло­мою то­пи­ти, горш­ком во­ду но­си­ти та зга­ду­ва­ти буч­не весілля. Ти мені там не ду­же напікай та на­ва­рюй! Я тобі на це й гро­шей не дам.

- Про ме­не! - ска­за­ла ма­туш­ка, вий­шов­ши до дру­гої ха­ти.

А в другій хаті пан­ни, нічо­го про те не віда­ючи, виспіву­ва­ли ве­се­лих пісень, ма­ри­ли ве­се­ли­ми дум­ка­ми про весілля, про тих па­ничів, що по­наїжджа­ють на весілля, про танці та му­зи­ки. Кож­на пан­на вже заз­да­легідь мірку­ва­ла, як би вбра­тись до ли­ця і по моді, і як за­че­са­тись, і чим заквітча­тись, щоб за­по­ло­ни­ти сер­це будлі-яко­го бо­гос­ло­ва. Тільки й мо­ви бу­ло в їх, що пе­релічу­ва­ли гос­тей па­ничів і пан­но­чок, котрі ма­ли по­наїжджа­ти на весілля.