Причепа

VII

Через тиж­день, в неділю вранці, Лемішковський уб­рав­ся в свій пи­сарський фрак, надів най­тон­шу со­роч­ку, ку­пив навіть нові білі ру­ка­вич­ки і пішов з візи­том до ста­но­во­го. Пан­ни, знать, йо­го сподіва­лись, бо пов­би­ра­лись в гарні ле­ге­сенькі літні сукні, прос­тенько, але ду­же до ли­ця. Старші сест­ри по­роз­пус­ка­ли по пле­чах свої розкішні ко­си, мов ті гри­ви, і, скільки мо­га, пос­тя­гу­ва­ли свої ста­ни, щоб зда­ва­тись і то­неньки­ми, і мо­ло­деньки­ми. Раннім, це­ре­мон­ним візи­том Яким ду­же піддер­жав свою ре­пу­тацію, як лю­ди­на, що та­ки тя­мить за­ве­дені скрізь зви­чаї.

Сам батько привітав Яки­ма ду­же лас­ка­во, стис­нув йо­го ру­ки, навіть об­няв і тричі цмок­нув в що­ку, зап­ро­шу­ючи до се­бе в гості. Всі посіда­ли і по­ча­ли ба­ла­ка­ти про зви­чай­ні пусті речі. Лемішковський, уб­ра­ний в чис­ту но­ву оде­жу, в білих комірчи­ках, ду­же прис­та­ючих до ли­ця чор­ня­вим лю­дям, вра­зив пан­но­чок своєю оригінальною кра­сою ук­раїнсько­го ти­па, що ви­хо­дить з-поміж на­ро­ду, шля­хетніє од цивілізації й прий­має фор­ми і здо­рові, міцні, і ра­зом з тим спанілі, делікатні. Біле рум'яне Яки­мо­ве ли­це, чорні очі, об­ве­дені чор­ни­ми віями та віка­ми, цуп­ки­ми, як ріг, ру­ка, жи­ла­ва й чис­та, з блис­ку­чи­ми міцни­ми, як сталь, нігтя­ми; йо­го що­ки здо­рові, при­палі пуш­ком, йо­го во­лос, шерст­кий, як дріт, - вся йо­го пос­тать, міцна й ніжна, тхну­ла здо­ров'ям се­ля­ни­на, чис­то­тою і делікатністю панською. Побіч тих тон­ко­но­гих, як жу­равлі, панків, Яким ски­нувсь або на во­ло­ха, або на гре­ка і цією од­лич­кою од панків од­ра­зу за­ча­ру­вав усіх трьох сес­тер. Пан­ни вста­ва­ли, біга­ли, сіда­ли і знов чо­гось вста­ва­ли, вертіли го­ло­ва­ми й хвос­та­ми су­конь, чо­гось шеп­та­лись, чер­воніли і не віда­ли, як сту­пи­ти, як сісти.

Щасливий і ве­се­лий вер­тавсь Яким до­до­му, про­ве­де­ний лас­ка­во ха­зяїном і га­ря­чи­ми, пог­ля­да­ми діво­чих очей. До­ро­гою якось ви­пад­ком він всу­нув ру­ку в ки­ше­ню сво­го пальта. Там за­ше­лестіли папірці. З ве­ли­кою цікавістю він роз­гор­нув папірці. Їх бу­ло аж три. В однім бу­ло на­пи­са­но:

«Сьогодні вве­чері жду в тім самім яру, де ми гу­ля­ли в неділю. Там стри­мить під го­рою най­більший камінь, з гост­рим вер­хом, ви­со­ко над ку­ща­ми. Там жда­ти­му!»

В дру­го­му папірці, та­ко­му ж то­не­сенько­му, бу­ло на­пи­са­но:

«Сьогодні над­ве­чо­ри я бу­ду в знай­омім нам обом яру. Там є най­кра­ще місце. Йо­го не дов­го шу­ка­ти. Там зе­лені ли­пи обс­ту­пи­ли круг­лий камінь, пос­хи­ля­лись над ним зе­ле­ни­ми гілка­ми. Там ти­ша і по­етич­на тем­ря­ва. Кру­гом квітки, а на де­реві ще­бе­чуть пташ­ки. Там, там, се­ред кра­си то­го місця, се­ред па­хощів гай­ових квіток і співу пта­ши­но­го, по­ба­чи­мось не­за­ба­ром».

Яким роз­гор­нув третій папірець, прос­тий, навіть од­дер­тий на швид­ку ру­ку. Там бу­ло на­пи­са­но:

«Сьогодні над­вечір гу­ля­ти­му ко­ло кри­ниці, де ми не­дав­но стріча­ли­ся, бу­ду сидіти на тім самім ка­мені, де ми сиділи в неділю…»

По ко­кет­ли­вих папірцях, на­ли­тих па­хо­ща­ми, по са­мих сло­вах за­пи­сок, Яким зра­зу вга­дав, що пер­шу за­пис­ку пи­са­ла Лю­ци­на, дру­гу - Ру­зя, а тре­тю - Зо­ся.

Надвечір Яким уже пря­му­вав до кри­ниці на яр, навіть не на­ва­жив­шись шу­ка­ти дру­гих сес­тер десь між камінням та ли­па­ми. Усю до­ро­гу з йо­го дум­ки не зни­кав вид при­чеп­ли­вих стар­ших сес­тер, які так не­це­ре­мон­но лізли до йо­го з неп­ро­ха­ним ко­хан­ням. По всьому бу­ло знать, що до­хо­жа­лим пан­нам, нудьгу­ючим в ма­ло­му місті, бу­ла не пер­вин­ка за­тя­гу­ва­ти па­ничів до яру й оповіща­ти їм про своє ко­хан­ня. А Зо­ся? якою во­на прос­тою і мо­ло­денькою дівчи­ною зда­ва­лась йо­му! І чи не ма­ла ж во­на рації на­пи­са­ти до йо­го після щи­рої роз­мо­ви з ним? Який би він був щас­ли­вий, ко­ли б во­на хо­ча слівцем на­тяк­ну­ла про своє ко­хан­ня!

На ста­ро­му місті, ко­ло кри­ниці, Яким знай­шов Зо­сю. Він не по­ми­ливсь.

Вузісінькою стеж­кою пішов він з нею між гус­ти­ми ли­па­ми та кле­на­ми, між зе­ле­ним лис­том бу­зи­ни та ка­ли­ни. Зо­ся то чер­воніла, то блідла. І яка во­на зда­ва­лась йо­му ти­ха, спокійна, як ди­ти­на, в міру ве­се­ла, в міру по­важ­на!

Щиро і настіж Яким роз­гор­нув пе­ред нею всю свою ду­шу, свої ду­ми, роз­ка­зав про свою служ­бу, про свої надії, про своє жит­тя, навіть не по­со­ро­мив­ся роз­ка­за­ти про своїх батьків, прос­тих міщан, про свою доб­ру матір і кру­то­го батька. На решті роз­мо­ви, тоді як сон­це по­га­са­ло і об­зо­ло­ти­ло цілий яр чер­во­ним по­лум'ям, він роз­ка­зав про своє ко­хан­ня, ви­пи­тав про лю­бов до йо­го і на­тяк­нув про свою надію на їх сва­тан­ня. Зо­ся зблідла; во­на не сподіва­лась так швид­ко по­чу­ти йо­го ос­таннє сло­во, про­си­ла тро­хи заж­да­ти, пе­редніше спи­та­ти батька. Од­на­че да­ла йо­му надію…

Веселий і щас­ли­вий, Яким вів Зо­сю під ру­ку до­до­му. А тим­ча­сом Лю­ци­на й Ру­зя, си­дя­чи в своїх місцях між ку­ща­ми, ма­ли пев­ну надію, що мо­ло­дий хло­пець ніко­ли не по­цу­рається та­ких ла­сощів, як діво­че ко­хан­ня. Во­ни вже зна­ли те по влас­но­му досвідові, і кож­на з ве­ли­кою не­терп­ляч­кою жда­ла Яки­ма. Вже по­ча­ло смер­ка­тись, а па­нич не при­хо­див. Лю­ци­на по­ча­ла сер­ди­тись, а Ру­зя по­хи­ли­ла го­ло­ву, не слу­ха­ючи навіть пта­ши­но­го ще­бе­тан­ня. Вже доб­ре-та­ки стемніло. Лю­ци­на по­ча­ла навісніти. Ру­зю по­чав бра­ти страх. Для її по­лох­ли­вої фан­тазії зда­ва­ло­ся, що роз­би­ша­ки ше­лес­тять за ку­ща­ми, що зе­ле­но­окі ру­сал­ки, ро­гаті дідьки витріща­ють на неї очі з зе­ле­но­го лис­ту. Ру­зя, ду­же по­лох­ли­ва зро­ду, не­по­етич­но стриб­ну­ла з каміння, про­жо­гом по­летіла че­рез сіно­жать і тро­хи не заг­руз­ла на мо­чарі, нат­ра­пив­ши на йо­го. Як пти­ця, ви­ли­ну­ла во­на на стеж­ку з-за кущів і стик­ну­лась нес­подіва­но з Лю­ци­ною, кот­ра по­ва­гом чва­ла­ла до­до­му лю­та-пре­лю­та.

Зрозумівши од­на од­ну, не про­мо­вив­ши й сло­ва, пішли во­ни на го­ру. Ко­ли - зирк! - по­пе­ред їх ішов Яким попід ру­ку з Зо­сею. На­зир­цем та навз­догінці за ни­ми пішли во­ни до са­мо­го до­му і за­раз побігли до батька жалітись.

- Чи ви пак, па­по, знаєте, що та­ке зро­би­лось? - про­мо­ви­ла Лю­ци­на до батька, бліда, як смерть.

- Чи ви, па­по, жда­ли та­ко­го? - підхо­пи­ла Ру­зя, чер­во­на, як рак.

- Що та­ке? Що? Го­воріть-бо, ра­ди бо­га, не муч­те ме­не! - од­ка­зав батько, сам тря­су­чись, не­мов­би ним про­пас­ни­ця тряс­ла. Йо­го чор­не сумління час­то по­ло­ха­ло йо­го та­ки доб­ре.

- Вона! Та­ка ма­ла! І та­ке ро­би­ти! - за­пи­ща­ли обидві сест­ри, тро­хи не скре­го­чу­чи зу­ба­ми. В батька од сер­ця од­ляг­ло.

- Ще в ди­тя­чих штан­цях, а вже во­диться по ярах в чу­жим па­ни­чем! - крик­ну­ла Ру­зя че­рез сльози, ки­да­ючись на батька.

- Говоріть-бо як слід або йдіть собі! - крик­нув ста­но­вий, вже сер­дя­чись на бабів, як він звав своїх до­чок.

- Ми, па­по, зас­та­ли Зо­сю в яру од­ну з Лемішковським! - крик­ну­ла Лю­ци­на.

- Вона йшла з ним попід ру­ки! - крик­ну­ла Ру­зя.

- Він навіть обнімав її! - до­да­ла знов Лю­ци­на, ма­юча се­бе за матір нібиб­то ма­ленькій сестрі.

- О! Так то по­га­но! - крик­нув батько, розгнівав­шись. - То він у ме­не по­ви­нен за­раз оже­ни­тись із Зо­сею!

Сестри ста­ли, як уко­пані. Чо­го вже, чо­го, а цього їм ду­же не ба­жа­лось, щоб че­рез Зо­сю втра­ти­ти же­ни­ха, гар­но­го, мо­ло­до­го й небідно­го, хоч і міща­ни­на.

- То так, па­по? - крик­ну­ла Лю­ци­на.

- То так? - про­мо­ви­ла Ру­зя.

- А то ж як! хіба не­хай і її лю­ди об­но­сять та ос­лав­лю­ють, як і вас ос­ла­ви­ли! А що мені з то­го, що ви всі три по­сивієте на пні? Не­хай іде! «З бо­гом, Па­ра­сю, ко­ли лю­ди трап­ля­ються!» - як наші хло­пи ка­жуть.

Сестри мовч­ки вий­шли з батько­вої ха­ти і вер­ну­лись до світлиці, де сиділа Зо­ся ко­ло вікна.

Обпершись ліктем об одвірок і вту­пив­ши очі в да­ле­ке по­лум'яне не­бо, да­ла во­на во­лю ду­мам про свою роз­мо­ву з Лемшіковським.

- То так, Зо­сю? - про­мо­ви­ла сар­кас­тич­но Лю­ци­на, цідя­чи сло­во за сло­вом.

- То ти вже пус­ти­ла­ся на аму­ри? - крик­ну­ла Ру­зя, співом про­тя­гу­ючи мо­ву.

- Їй-богу, доб­ре!

- Ні бо­га не боїшся, ні лю­дей не со­ро­миш­ся!

- Чого вам од ме­не тре­ба? - спи­та­ла їх Зо­ся і при своїх сло­вах так сміли­во по­ди­ви­лась їм у вічі, що сест­ри і зди­ву­ва­лись, і знавісніли.

Непідхильність Зосі в сім'ї, як най­мен­шої сест­ри, бу­ла їм ду­же до­сад­на.

Мати вмер­ла дав­но, ще як во­ни усі бу­ли не­ве­лич­ки­ми.

Старші сест­ри не бу­ли їй рівнею, бо во­на й заз­на­ла їх вже до­рос­ли­ми. В сім'ї її всі зва­ли ди­ти­ною тоді, як во­на бу­ла вже дівчи­ною, а дівчи­ною зва­ли тоді, як во­на бу­ла вже пан­ною і навіть ста­ла на порі. Во­на му­си­ла слу­ха­ти стар­ших сес­тер, як опіку­нок; при лю­дях мов­ча­ти тоді, як во­ни роз­мов­ля­ли; слу­ха­ти їх за­га­ду, но­си­ти пе­ре­ши­ту оде­жу з їх пле­чей. Ро­зум­на зро­ду, ти­ха не­доб­рохіть, во­на терпіла свою до­лю, не жалілась ніко­му, але за­те ж зне­на­виділа сес­тер. І їй прий­шов час ко­хан­ня, а сест­ри зас­ту­па­ли їй до­ро­гу, си­лу­ючи жда­ти чер­ги, ко­ли сер­це чер­ги не жде. Тим­ча­сом во­на вби­ра­ла в се­бе, си­лою своєї мо­ло­дої вдачі, всі ду­ми й мрії до­хо­жа­лих сес­тер, які їй до­во­ди­лось пе­рес­лу­ха­ти дов­ги­ми зимніми ве­чо­ра­ми; ви­би­ра­ла, що вар­то бу­ло виб­ра­ти по влас­но­му сер­цю, прик­ла­да­ючи ще й свої мо­лоді надії. Ма­ючи вже пев­не сло­во Лемішковсько­го, во­на зро­зуміла, що вже ви­хо­дить й виз­во­ляється з опіки стар­ших сес­тер.

- Чого вам од ме­не хо­четься? - спи­та­ла во­на вдру­ге.

- Добре ро­биш, Зо­сю, їй-бо­гу, доб­ре! Та­ка ма­ла… - по­ча­ла го­во­ри­ти Лю­ци­на.

- Дай покій, сест­ру­ню! Мені сли­ве швид­ко двад­цять років. Яка ж я ди­ти­на?

- А шо б ска­за­ла на­ша до­ро­га ма­ти, як­би бу­ла жи­ва? - спи­та­ла Ру­зя.

- Хто йо­го знає, що б ска­за­ла! Пе­ром зем­ля над матір'ю! Не три­вож ма­те­ри­ної мо­ги­ли, - од­ка­за­ла спокійно Зо­ся.

Сльози вис­ту­пи­ли з очей у Зосі.

- Що ска­жуть лю­ди, як по­чу­ють, що мо­ло­да пан­на, тро­хи не ди­ти­на, хо­дить пізнім ве­чо­ром з мо­ло­дим хлоп­цем десь по ярах, по бай­ра­ках? - ска­за­ла Лю­ци­на в тоні ма­тері.

- Те, що й про те­бе, сест­ро, го­во­рять, - одріза­ла Зо­ся.

- Вибачаю тобі, як ди­тині, Зо­сю! ти ще мо­ло­да для то­го, щоб по­во­ди­тись тобі самій со­бою, не по­ра­див­шись із стар­ши­ми сест­ра­ми. В нас ма­тері не­ма. Хто ж більше має пра­ва дог­ля­да­ти те­бе, нас­тав­ля­ти на доб­ру путь та на доб­рий ро­зум!

- Знаю я твій ро­зум! Як­би я твоїм ро­зу­мом хо­ди­ла, то б свій та­лан ми­ну­ла.

- Зосю! що ти ка­жеш! - крик­ну­ла Лю­ци­на.

- Те, що чуєш, - одріза­ла Зо­ся і по­вер­ну­ла го­ло­ву до вікна, за­ду­ма­но див­ля­чись на не­бо.

- Зосю! ди­вись сю­ди! Не бун­дюч­ся!

- Чому пак ні!

- Зосю, я тобі ве­лю! - крик­ну­ла Лю­ци­на, підійма­ючи го­лос.

- А я те­бе не слу­хаю.

Люцина сто­яла зди­во­ва­на. Слух­ня­на Зо­ся чо­мусь сміє не слу­ха­тись її і навіть глу­зу­ва­ти з неї!

- Зосю! де ти бу­ла сьогодні вве­чері? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- На Ку­риш­ковім яру.

- З ким же ти там хо­ди­ла? Надісь, са­ма?

- З Яки­мом Лемішковським, - од­ка­за­ла сміли­во Зо­ся.

- Мій бо­же! мій бо­же! Са­ма од­на, з хлоп­цем! - зак­ри­ча­ли сест­ри, біга­ючи по хаті.

- Що ж ти там ро­би­ла? - спи­та­ла Ру­зя.

- Милувалась, роз­мов­ля­ла лю­бенько та гар­ненько, - од­ка­за­ла Зо­ся, дра­ту­ючи сес­тер.

- Єзус, Марія! - за­ре­пе­ту­ва­ла сест­ри. - Як же ти насміли­лась са­ма, без нас, піти в ліс з хлоп­цем?

- Чом же не піти з тим, ко­го я люб­лю, і, як я впев­ни­лась, з тим, хто ме­не лю­бить?

- Одна? Са­ма?

- Як же са­ма, ко­ли ви обидві га­ня­ли за на­ми слідком? - про­мо­ви­ла Зо­ся, чуд­но за­ре­го­тав­шись.

- Нема тобі й со­ро­му! ти шко­диш і нашій добрій славі.

- Нікуди вже шко­ди­ти! А за се­бе не бо­юсь, бо я хо­ди­ла з же­ни­хом.

Сестри опус­ти­ли ру­ки, на­че на їх хто ли­нув хо­лод­ною во­дою.

- В нас і весілля швид­ко бу­де.

Сестри, зітхнув­ши важ­ко, вий­шли з кімна­ти. Че­рез кільки неділь Яким по­чав прис­ва­ту­ва­тись, а потім спи­тав Пшеп­шинсько­го. Ста­но­вий поб­ла­гос­ло­вив йо­го на ра­до­щах обо­ма ру­ка­ми, до­дав­ши, що од йо­го жад­ної при­ти­чи­ни не бу­де, аби тільки доч­ка зго­ди­лась. Лемішковський про­сив доз­во­лу зас­ла­ти ста­ростів, а ста­но­вий обіцяв зай­ти до ста­ро­го Лемішки, щоб по­го­во­ри­ти про прий­деш­ню до­лю своїх дітей.

Того ж та­ки дня за чаєм вве­чері Пшеп­шинський мав дов­гу роз­мо­ву з своїми доч­ка­ми, вар­ту, щоб її пос­лу­ха­ти.

Старші сест­ри вже вга­му­ва­лись, при­тих­ли і бу­ли ду­же вваж­ливі до Зо­сі. Лю­ци­на лас­ка­во про­мов­ля­ла до неї, по­да­ючи їй чай. Ру­зя по­да­ла їй су­хар­чи­ки на тарілці. Сам батько при­су­нув до неї ми­соч­ку з ва­рен­ням. Од­на Зо­ся не зміни­лась ні криш­ки. Та­ка ж спокійна, ти­ха, за­ду­ма­на сиділа во­на і те­пер ко­ло сто­лу, як і пе­редніше.

- Так оце, Зо­сю, - по­чав батько, - ти вже нас швид­ко по­ки­неш, підеш в чу­жу сім'ю, між чужі лю­ди. Ніяко­во тобі бу­де зви­ка­ти до чу­жої ха­ти, та ще такій мо­лодій.

- Та ще й до та­ких лю­дей, якихсь міщан та пе­репічай­ок чи пе­ре­ку­пок. То не ма­ла бу­де для те­бе жерт­ва. Не знаю, чи по твоїй спро­мож­ності бу­де во­на? - спи­та­ла Лю­ци­на.

- По моїй силі й спро­мож­ності, - про­мо­ви­ла спокійно Зо­ся.

- Лемішка ба­га­тий, - го­во­рив далі батько. - Як­би йо­го струс­ну­ти, то по­си­па­лось би ба­га­то кар­бо­ванців. Од­на дер­жа­ва: грунт, сад, ха­та, млин кош­тує не од­ну ти­ся­чу кар­бо­ванців. А окрім то­го - він і не без копійки в ки­шені.

- Ох, який же сад в йо­го гар­ний! яке де­ре­во ве­ли­ке! які яб­лу­ка! І справді на­че рай! - ска­за­ла Ру­зя. - А місци­на грун­ту - на взгір'ї, над во­дою! Як на­мальова­на! Там завж­ди чу­ти, як во­да шу­мить під мли­но­ви­ми ко­ле­са­ми.

- Все те доб­ре при чо­му іншо­му, моя сест­ру­ню, - од­ка­за­ла за­ду­ма­на Зо­ся.

- Якби на ме­не, - ска­за­ла Лю­ци­на, - я б зро­ду не пішла в та­ку сім'ю, прос­ту, му­жицьку.

- Все те нічо­го, моя ко­ха­на! і прос­то­та нічо­го, - про­мо­вив батько, - тільки го­ре, що во­ни не шля­хетсько­го ро­ду! Є ж на світі ба­га­то й на­ших по­ляків і бідненьких, і прос­теньких, але ж во­ни при­родні шлях­тичі, з батьків, з дідів, з прадідів. В їх, ба­чиш, вже кров інша, панська, що не тхне дьогтем та смо­лою.

- Лемішковський, па­по, з універ­си­те­ту, - оз­ва­лась за же­ни­ха Зо­ся, - він лю­ди­на з ро­зу­мом й хис­том, зас­лу­жить чин, ма­ти­ме й дво­рянст­во.

- Ти, Зо­сю, да­лебі, ба­га­то ро­зумніша й прак­тичніша, ніж я ду­мав до цього ча­су, - ска­зав батько, сміючись. - Прав­да твоя, що він дос­лу­житься до чи­на, пев­но й до дво­рянст­ва, але ж йо­го батько й ма­ти міща­ни, та ще й, надісь, дов­го жи­ти­муть. А ко­ли б і по­мер­ли, то пам'ять про їх не швид­ко пом­ре. Всі ту­теч­ки зна­ють, що Лемішка тор­гу­вав ху­до­бою, а йо­го жінка бу­ла пе­ре­куп­кою, як жидівка. А вже наші по­ля­ки, наші знай­омі сусіди-діди­чи всі од­кас­нуться од те­бе, не прий­мугь те­бе за рівню…

Всі по­чер­воніли. Зо­ся сиділа чер­во­на, як жар. В очах Лю­ци­ни засвітив­ся гнів, в очах в Рузі вис­ту­пи­ли сльози. Батько сидів зас­му­че­ний…

- І бог свя­тий знає, чо­му во­но нам не ве­деться! - го­во­рив далі батько. - Здається, вже нам от і же­них тра­пив­ся, і гар­ний, і ро­зум­ний, і мо­тор­ний, і навіть вчив­ся тро­хи в універ­си­теті, а все-та­ки спра­ва йде якось не по-людській! Мо­ло­да ти ду­же, ко­ха­на Зо­сю! І не знаю я, чи ро­зумієш ти, як се­бе пос­та­ви­ти в твоїй новій сім'ї, в твоєму но­во­му житті!

Батько пох­ню­пив го­ло­ву. Всі мов­ча­ли.

- Ти ка­то­лич­ка, - го­во­рив батько далі, - але ва­ших дітей пох­рес­тять по-мос­ковській. - Знаю, па­поч­ко, - відка­за­ла Зо­ся. - Але під мос­ковською пок­рив­кою мож­на роз­вер­ну­ти щи­ро-польський дух. Моя сім'я, та­ту, бу­де польська, як би її там не ох­рес­ти­ли.

- Ти ро­зум­на ди­ти­на, хоч і мо­ло­денька, - ска­зав батько, цілу­ючи її в чо­ло. - А по­ки що ти пе­ре­вер­ни Яки­ма на по­ля­ка. Він об­мос­ка­лив­ся в школі, базікає по-мос­ковській, вдає з се­бе ніби мос­ка­ля. Але все те дур­ни­ця! Ук­раїнську вда­чу я доб­ре пос­теріг. Все це мос­кальство ле­жить на їх, як на волі сідло; все те - вов­ча шку­ра, кот­ра ніяк не при­рос­те до ук­раїнсько­го тіла. Тільки ро­би діло по­ма­ле­сеньку, по­ти­хе­сеньку, щоб він не роз­шо­ло­пав; бо як роз­чов­пе, так тоді про­па­ще діло! Му­жик - то вже га­дю­ка, як ка­жуть жид­ки! З письмен­ни­ми дур­ня­ми ба­га­то лег­ша спра­ва!

- Цю спра­ву, па­поч­ко, зос­тав­те здат­ності жіночій, на­шо­му хис­ту, - про­мо­ви­ла Зо­ся.

- О польська жен­щи­на! - до­да­ла Лю­ци­на, підійма­ючи вго­ру свої гарні очі, - чо­го во­на не зро­бить! чо­го во­на не до­сяг­не лас­кою, підлес­ливістю й ко­хан­ням!

- З батька­ми Яки­мо­ви­ми тобі тре­ба об­хо­ди­тись лас­ка­во, не ду­же гор­ду­ва­ти ни­ми, - нав­чав батько, - не зма­гай­сь з ни­ми, нічо­го не ви­ма­гай зай­во­го, навіть не справ­до­вуй­ся, бо ста­рий цього не лю­бить. Це за­пек­ла лю­ди­на.

- Мій бо­же! - крик­ну­ла Лю­ци­на. - Та во­ни ж му­жи­ки! та в їх же зби­ра­ються ро­дичі, гості такі ж прості, як і во­ни! Та во­ни ж п'ють горілку! Ве­ли­ка твоя жерт­ва, Зо­сю!

- А хіба ж і ми не п'ємо горілки? - ска­зав батько. - Хто її на світі не п'є. Її п'ють і па­ни, й му­жи­ки, і царі, і князі, і біску­пи: це світо­ва річ.

- Ти, Зо­сю, не жи­ви вкупі з ста­ри­ми, - ра­ди­ла Ру­зя. - Я, на твоєму місці, за­раз би одрізни­лась од їх: най­ня­ла б собі гарнісіньку, малісіньку квар­ти­ру, з гар­ним са­доч­ком, і жи­ла б там собі, а ста­рих я по­ки­ну­ла б та­ки за­раз.

- І втра­ти­ла б спад­щи­ну, - од­ка­за­ла рівним го­ло­сом Зо­ся. - Од гос­тей Леміщи­них мож­на будлі-де схо­ва­тись, а тим-ча­сом ко­лись прий­де й мій час.

Зося вже дав­но збу­ду­ва­ла в своїх дум­ках план прий­дешнього жит­тя з Лемішковським. Об­ли­ши­ти чо­ловіка і свою сім'ю, за­гар­ба­ти спа­док од ста­ро­го Лемішки, пе­ре­вес­ти все на чисті гроші, потім їха­ти в Київ або до Оде­си і шу­ка­ти в ве­ли­ко­му місті будлі-якої служ­би своєму чо­ловікові - то був її план! Вже їй уяв­ля­лась прий­дешність щас­ли­во­го жит­тя в ве­ли­ко­му місті; вже во­на ніби ба­чи­ла пе­ред со­бою ба­га­тий са­лон з ба­га­тою мебіллю, кри­тою ок­са­ми­том, ба­ли, те­атр, опе­ру, баскі коні, пиш­не уб­ран­ня, до кот­ро­го такі охочі польки. Не ма­ючи пот­ре­би в жадній по­раді, во­на тро­хи не сміялась з батька, з сес­тер, котрі на­во­ди­ли її, мо­ло­деньку, на доб­ру путь.

Тим ча­сом, як сім'я Пшеп­шинських пе­ре­во­ди­ла на гроші Леміщи­ну маєтність і ба­жа­ла як­най­швид­ше заспіва­ти йо­му «Вічную пам'ять», - то­го ж ве­чо­ра в Лемішки йшла та­ка ж ціка­ва роз­мо­ва.

- А що, та­ту й ма­мо! - про­мо­вив Яким до ста­рих, - бла­гос­ловіть мені під вінець ста­ти. Я хо­чу сватів сла­ти.

- До ко­го, си­ну? - спи­та­ла ма­ти.

- До Зосі, най­мен­шої доч­ки на­шо­го ста­но­во­го.

- Я вга­ду­ва­ла те дав­но, от­же і вга­да­ла! - ска­за­ла ве­се­ло ма­ти. - Кра­щої од неї не­ма на цілісіньке місто, та й не тільки на од­но на­ше місто!

- Стара, ста­ра! Ти й досі з мо­ло­дою го­ло­вою, як я ба­чу! - про­мо­вив не­лас­ка­ве Лемішка.

Його по­ну­ре ли­це, на­суп­лені бро­ви, низький і ти­хий го­лос за­раз да­ли зна­ти, що батькові не по­до­бається та­ке сва­тан­ня.

- Чого там тобі «ста­ра»!? - крик­ну­ла Леміщи­ха. - А яка тобі не­до­го­да в Зосі?

- Як її звуть? - спи­тав Лемішка, підійма­ючи один край ро­та.

- Зося, - од­ка­зав син твер­до.

- Який же піп дав їй та­ке хи­мер­не імен­ня? - опи­тав батько.

- Та вже ж не пра­вос­лав­ний піп хрес­тив її, ко­ли во­на зветься Зо­ся. Але що мені до то­го, ко­ли я її люб­лю?..

- То ти й справді її лю­биш і хо­чеш оже­ни­тись з нею? Я ду­мав, ти жар­туєш.

- Ні, та­ту, не жар­тую, бо вже пи­тав її про ту спра­ву і во­на мені да­ла сло­во.

- Чому б пак і не да­ти… Гм!.. - од­ка­зав лед­ве чут­ним го­ло­сом Лемішка, потім ус­тав з місця і, взяв­шись за по­ти­ли­цю, став ни­ка­ти од кут­ка до кут­ка. - То був не­щас­ли­вий, важ­кий день, ко­ли я те­бе од­дав до шко­ли! - до­дав він потім зго­дом якось сум­но.

- Чого ж, та­ту? - спи­тав син. - Хи­ба ви жал­куєте, що я чо­ловіком став?

- А ми ж хіба вже й не лю­ди? - грим­нув батько на си­на, підняв­ши го­ло­ву. - А чи ти знаєш, що в тво­го тес­тенька Пшеп­шинсько­го довгів на ціле місто? Чи не хо­че оце він моїми грішми розп­ла­ти­тись з жи­да­ми?

- Тату, так не го­диться го­во­ри­ти!

- Чому ж не го­диться го­во­ри­ти, по­ки ще до вінця не дійшли? Ні, си­ну; сядь ли­ше та по­радься з батьком, з матір'ю. Хоч я чо­ловік і прос­тий, але я тобі не во­рог. Я твій батько, хоч ти зне­ва­жаєш і ме­не, і ввесь наш прос­тий рід. Пшеп­шинський - го­лий, як пень. Він і їсть, і п'є, і до­чок своїх зо­дя­гає й го­дує на­бор, по­ки жи­ди йо­му вірять і йо­го бо­яться. Од ме­не він не покріпиться ні на один шаг. Ду­лю візьме од ме­не під са­мий ніс!

- Тату, ко­ли не даєте, то й не лай­те. Я бе­ру жінку на свої ру­ки і бу­ду сам її зо­дя­га­ти на свої за­со­би.

- На твої, си­ну, за­со­би не мож­на га­разд зо­дяг­ти й най­мич­ки, не тільки жінки, та ще й Зосі. Глянь на Пшеп­шинськівен! Яких во­ни су­конь тільки не но­сять! Чо­го во­ни на го­ло­ви не начіпля­ють! Хіба ж ти не знаєш польок? Та во­ни б тобі по­на­тя­га­ли й по­на­пи­на­ли на се­бе всі ма­га­зи­ни, всі крам­ниці, які є на світі! З своєю Зо­сею і ти, си­ну, бу­деш та­ким го­лод­ран­цем, як її ба­теч­ко. Во­на пансько­го, та ще й польсько­го ви­хо­ван­ня й за­во­ду. А та польська дрібна шлях­та лад­на пну­тись з ос­танніх злиднів, щоб тільки пус­ти­ти ма­ну на людські очі.

- Зося ду­же ро­зум­на, та­ту. Во­на то­го не схо­че зро­би­ти: в неї є до­волі тя­ми в го­лові.

- Я ще не ба­чив та­ких ро­зум­них шлях­тя­нок. Во­ни до ро­зу­му до­хо­дять, аж як во­лос по­сивіє. Прості польки, не панії - ті гарні лю­ди, ха­зяй­но­виті: сло­ва не­ма про це.

- Чого це ти, ста­рий, роз­хо­див­ся? - про­мо­ви­ла ма­ти. - Чо­му ж і не вби­ра­тись мо­лодій панії, та ще й хо­ро­ше?

- Стара! нам час про до­мо­ви­ну дба­ти, а тобі й досі на думці каз­на-що! Яки­ме, твоя Зоська схо­че по-панській жи­ти. Я й те доб­ре ро­зумію. Спа­ти­ме во­на до півдня, сніда­ти­ме в наші обіди, обіда­ти­ме в наш по­лу­день. Ко­ло неї тре­ба туп­цян­ня, панькан­ня та біга­ни­ни. Во­на нас­та­вить ко­ло се­бе слуг, за­ве­де тих пас­куд­них ла­кеїв, щоб во­ни по­да­ва­ли їй, на що тільки впа­де її око. Та го­туй їй чай, та го­туй їй ка­ву, та пун­ди­ки, та ла­сощі! А в нас най­мич­ка­ми не по­ле засіяно. Од­на в нас най­мич­ка, та й та вміє хо­ди­ти тільки ко­ло на­шої печі. Бу­деш ти, син­ку, для своєї панії шу­ка­ти і най­мич­ки пан­ни і ла­кея пан­ка. Ось по­ба­чиш!

- Не жу­рись, Яки­ме! - ска­за­ла ма­ти. - Ко­ли во­на бу­де нас по­ва­жа­ти та не ве­ре­ду­ва­ти­ме, то я са­ма на­ва­рю їй і ка­ви, й чаю.

- Чи пот­ра­пиш же ти на старість слу­жи­ти за най­мич­ку, та ще й для своєї невістки? - спи­тав грізно Лемішка. - Ти бу­деш їй по­ту­ра­ти. Во­на те­пер хо­дить пішки або їздить на гро­мадських та злодійських ко­нях; а од те­бе, си­ну, во­на ви­ма­га­ти­ме доб­рих ко­ней, пансько­го по­го­ни­ча; во­на тобі схо­че би­ти бай­ди­ки, ба­лянд­ра­си та шля­хетські уся­кові вит­рем­ба­си, а ти їй тільки нас­та­чай! О, я при­ди­вив­ся на своєму дов­го­му віку до вся­ких лю­дей, шля­хетську вда­чу доб­ре знаю! А як пом­руть твої батьки, піде тоді на­ше доб­ро, на­ша пра­ця мар­но! Її лег­ко­важ­на ру­ка, си­ну, розвіє, як по­ло­ву, ту копійчи­ну, що ми з ста­рою цілий вик скла­да­ли, до­бу­ва­ли по­том, за­роб­ля­ли прос­ти­ми, чор­ни­ми ру­ка­ми. Ко­ли б же дав гос­подь, щоб я по­ми­лив­ся, щоб моє ні однісіньке сло­во не справ­ди­лось! Ко­ли б тобі, си­ну, не до­ве­лось го­рю­ва­ти і в чи­нах, і в хрес­тах! Оже­ни­ся, син­ку, з на­шою дівчи­ною, та­ки з міщан­кою! Чи ма­ло ж те­пер їх хо­дить вже і в сук­нях! Во­на бу­де прос­та, тро­хи не та­ка, яка бу­ла й твоя ма­ти. А хто ж ска­же, що Лемішка не був щас­ли­вий з твоєю матір'ю? Вбе­реш її по-панській - во­на тобі і прив­читься до панських зви­чаїв, нав­читься й што­ка­ти по-мос­ковській. Чо­го вже, чо­го, а па­ну­ва­ти, то на­ука ду­же лег­ка! Аби гро­шей до­волі!

- Е, ні, та­ту! Чи тя­ми­ти­ме ж міщан­ка, хоч і в сукні, як по­вес­ти се­бе так, як панія з батька, з діда?

- Не вміти­ме так вертіти хвос­том та кру­ти­ти го­ло­вою, як уміють Лю­ци­на та Ру­зя, - пе­ре­бив си­нові батько. - Про ме­не! Вольно­му во­ля! Я не ви­же­ну те­бе з жінкою з ха­ти, при­роб­лю збо­ку ха­ти вам кімна­ту. Живіть собі з бо­гом! Тільки ду­ша моя щось не по­чу­ває на­пе­ред доб­ра. А ста­рий го­лод­ра­нець ста­но­вий не покріпиться од ме­не ні на ко­ма­ре­ву ніжку.

- Зате ж ма­ти­ме­мо невісточ­ку, як пе­репілоч­ку! - при­ка­за­ла ма­ти. Пшеп­шинський, то­го ж та­ки ве­чо­ра, по­го­во­рив­ши з доч­ка­ми, одійшов до сво­го кабіне­ту і по­чав нес­покійно біга­ти од кут­ка до кут­ка так швид­ко, ніби ним ли­хо ки­да­ло по хаті.

- Де я в світі бо­жо­му візьму гро­шей на весілля, на вип­ра­ву? - про­мов­ляв він сам до се­бе і плес­кав сам се­бе ру­кою по лисій го­лові. - По­зи­чи­ти? Ніхто не по­зи­чить. Чи не поп­ро­си­ти б у ста­ро­го Лемішки? Але я Лемішку знаю: то діду­ган зав­зя­тий! Та й со­ром тро­хи. Піде чут­ка по місті… А! - зак­ри­чав ста­но­вий, ляс­нув­ши се­бе з усієї си­ли по ли­сині. - Пок­лич­те мені де­сят­ників! - гук­нув він, од­чи­нив­ши двері в при­хо­жу кімна­ту.

Десятники прий­шли.

- Біжіть ви мені до міста, та за­раз, за­раз ареш­туй­те Іцька, Бо­ру­ха і Ян­ке­ля. За­раз же, за­раз! Чи чуєте?

Ті жид­ки бу­ли всім відомі ко­нок­ра­ди. Че­рез їх не мож­на бу­ло ніяким спо­со­бом ус­те­рег­ти доб­рих ко­ней на всю око­ли­цю. Ті злодії навіть не раз вже по­па­да­лись в ру­ки, але все ви­хо­ди­ли чо­мусь не­вин­ни­ми на ди­во всім лю­дям. Во­ни діли­лись кра­де­ним доб­ром по­по­ло­вині з са­мим-та­ки ста­но­вим, кот­рий час­тенько че­рез їх та­ки ру­ки пе­ре­во­див знай­дені кра­дені коні.

Десятники пос­тя­га­ли жидків з бе­бехів се­ред ночі, без жад­ної при­чи­ни, й по­ве­ли до ста­но­во­го. Пшеп­шинський на­ро­бив га­ла­су на цілий дім, ла­яв їх, кри­чав, со­вав­ся до їх з ку­ла­ка­ми, ви­ну­ючи їх у не­давній крадіжці сусідських ко­ней.

Догадливі жид­ки тут-та­ки вий­ня­ли з ки­шені гроші і дри­жа­чи­ми ру­ка­ми пок­ла­ли на стіл ку­пу асиг­націй. Пшеп­шинський полічив спокійненько гро­ши­ки і, звелівши по­дер­жа­ти жидків че­рез ніч, а вранці ви­пус­ти­ти, ліг спа­ти ба­га­то спокійніший.

В хо­лодній під ареш­том сиділо ще кільки жидків, злодіїв і ко­нок­радів. Іцько й Ян­кель заґерґота­ли до їх по-своєму і оповісти­ли всім, чо­го ви­ма­гає й на­ма­гається ста­но­вий. Виз­во­ле­ний Іцько на дру­гий день приніс ареш­то­ва­ним злодіям гроші. Ті гроші дійшли до ки­шені ста­но­во­го, і кільки душ злодіїв знов пішло по світі шу­ка­ти по ве­ли­ких шля­хах і в чу­жих ко­мо­рах собі по­жи­ви.

На подвір'ї ста­но­во­го пе­ре­дер­жу­ва­лось ще кільки пар кра­де­них ко­ней, до кот­рих не зна­хо­ди­лись ха­зяїни. А знай­тись хо­зяїнам бу­ло ду­же труд­но! Ста­но­вий мав ду­же вірно­го ко­ню­ха, па­руб­ка Хто­дя, кот­рий зріс і ви­го­ду­вав­ся ко­ло ста­но­во­го і ро­зумів ду­ми й кож­не сло­во сво­го па­на. Поп­со­ва­ний змал­ку до са­мих п'ят, як і вся панська двірня, Хтодь умів ду­же штуч­но пе­ре­роб­лю­ва­ти кра­дені коні і потім пе­реп­ро­ду­вав їх сам або че­рез жидків на сусідньому злодійсько­му яр­мар­ку.

Тоді са­ме сто­яли на подвір'ї коні, вкра­дені у сусіднього свя­ще­ни­ка, вже знай­омо­го нам от­ця Мой­сея, кот­рий навіть при­яте­лю­вав з ста­но­вим. Отець Мой­сей дістав од ста­но­во­го бу­ма­гу, щоб він їхав до ста­ну пізна­ва­ти якісь пе­рех­ва­чені у злодіїв коні. Отець Мой­сей не­дав­но да­вав повістку в стан про свої кра­дені коні.

Ще не ро­дивсь на світі та­кий чо­ловік, щоб йо­му вер­ну­лись пок­ра­дені коні. Зна­ючи теє доб­ре, отець Мой­сей пос­лав до ста­ну сво­го ти­та­ря, аби тільки спов­ни­ти фор­му. Хтодь вивів са­ме опівдня на ши­ро­кий двір па­ру ко­ней, ви­со­ких, чис­тих, з чор­ною лис­ня­чою шерс­тю, глад­ких, спа­се­них і бас­ких.

- Чи ваші коні? - спи­тав ста­но­вий.

Титар хо­див, ди­вив­ся, заг­ля­дав їм у зу­би і став, не зна­ючи, що й ка­за­ти.

- Чи ваші? - спи­тав ста­но­вий уд­ру­ге.

- Не ска­жу, ва­ше бла­го­родіє! Не­хай сам ба­тюш­ка приїдуть та по­див­ляться, щоб я не був ви­нен. І наші ніби, й не наші! Тро­хи не­на­че б то й во­ни; але наші бу­ли не такі.

- А що, ти­та­рю, наші коні? - пи­тав чо­ловіка отець Мой­сей.

- Бог же йо­го відає! Їдьте, ба­тюш­ко, самі, та га­разд роз­дивіться! Бо мені або по­лу­да на очах сіла, або ме­не оту­ма­не­но.

Титар й справді про­ти­рав очі.

- Які ж коні по­ка­зу­ва­ли тобі? - спи­тав отець Мой­сей.

- Наші коні бу­ли тро­хи гніді, а мені по­ка­зу­ва­ли зовсім чор­них. Наші бу­ли тонкі, ви­сокі, худі, як дра­би­ни, а то якісь товсті, гладкі, як печі, баскі, зовсім панські, їдьте, ба­тюш­ко, щоб я ча­сом не був ви­нен, та при­див­ляй­тесь доб­ре, бо щось во­ни мені та­ки по зна­ку! Ли­бонь я ба­чив їх у яко­гось па­на, чи хто йо­го зна.

- Чи не заїжджав ти по­пе­ред то­го до ку­ма?

- Ні, ба­тюш­ко, хра­нив бог! їй же бо­гу, ка­жу прав­ду!

Поїхав сам отець Мой­сей.

Серед літнього дня ви­вив Хтодь на по­каз з-під повітки па­ру ко­ней. Баскі, гладкі коні, чор­ної блис­ку­чої масті, з підріза­ни­ми тро­хи хвос­та­ми й мич­ка­ми, з блис­ку­чи­ми обск­ро­мад­же­ни­ми ко­пи­та­ми, в но­вих гнуз­деч­ках, обк­ла­де­них срібни­ми цвяш­ка­ми, би­ли ко­пи­та­ми зем­лю, нас­то­ро­чи­ли ву­ха й на­си­лу сто­яли на місці.

Отець Мой­сей зга­дав свої коні, худі, мир­шаві, з за­па­ли­ми бо­ка­ми, з су­хи­ми реб­ра­ми, куд­ла­ти­ми гри­ва­ми, пе­ле­ха­ти­ми мич­ка­ми, зга­дав їх звислі до­до­лу ву­ха і пох­нюп­лені мор­ди - і за­раз мах­нув ру­кою.

- Не мої коні! Дур­но я оце їхав до вас, па­не Пшеп­шинський!

- От же й дур­но! Спа­сибі ко­ням, що за­во­лок­ли до моєї ха­ти до­ро­го­го гос­тя. А без то­го ба­га­то б в Дніпрі во­ди утек­ло, по­ки б отець Мой­сей одвідав сво­го при­яте­ля.

Становий об­няв от­ця Мой­сея і тричі цмок­нув йо­го в гу­би га­ря­че й щи­ро, дя­ку­ючи йо­му дум­кою за па­ру ко­ней. Хтодь пос­та­равсь, як ба­чи­мо. Швид­ко потім ве­се­лий ста­но­вий пив мо­го­рич з от­цем Мой­сеєм за ко­ни­ки ж от­ця Мой­сея.

От і гро­ши­ки на весілля знай­шлись. В пер­шу неділю після то­го Пшеп­шинський після обід завітав до ста­рих Лемішок. Лемішка, вбрав­шись до ве­черні, хо­див по світлиці і го­лос­но бу­бонів мо­лит­ви. Леміщи­ха вив'яза­ла вже го­ло­ву хуст­кою і по­ча­ла одя­га­тись у шов­ко­вий синій літник. Ко­ли це од­чи­ни­лись двері; ста­но­вий шу­бовсть у ха­ту! В Лемішки рот зак­ляк на яко­мусь слові мо­лит­ви, а йо­го жінка сто­яла, на­тяг­нув­ши тільки один ру­кав літни­ка. Поліція зви­чай­но віщує якесь ли­хо!

- Моє ша­ну­ван­ня моїм лю­бим, до­ро­гим сусідам! З свя­тою неділею будьте здо­ро­венькі, - про­ку­курікав ста­но­вий, роз­ма­ху­ючи кар­ту­зом. - Як же ви жи­ве­те на ста­рості? як же вас гос­подь ми­лує?

Пшепшинський го­во­рив так доб­ре по-українській, як щи­рий ук­раїнець се­ля­нин.

- А я оце гу­ля­щим ча­сом до вас. Піду, ка­жу собі, та одвідаю ста­рих знай­омих.

- Прошу ж сіда­ти в моїй гос­поді, ко­ли спо­до­би­ли нас одвіди­на­ми, - ска­зав гос­по­дар.

Стара за­веш­та­лась по хаті, не зна­ла, чим і прий­ма­ти та­ко­го гос­тя. А тим­ча­сом її ру­ки, не пи­та­ючись її, самі зас­те­ля­ли стіл білою ска­тер­тею і ста­ви­ли пляш­ки з на­лив­ка­ми та запікан­ка­ми.

- Яка з вас ха­зяй­оч­ка, панімат­ко! Яка з вас гос­по­ди­ня! - пес­тивсь до неї ста­но­вий. - Дай, бо­же, щоб мої доч­ки пов­да­ва­лись у вас!

Почалось пош­ту­ван­ня. Ста­но­вий пив та знай пох­ва­ляв гос­по­ди­ню й гос­по­да­ря.

- Які у вас гарні світлиці! - ка­зав він. - Які чу­дові об­ра­зи на всі стіни! А скільки в вас уся­ко­го доб­ра! Ваш двір та ва­ша гос­по­да повні, мов та ча­ша. Аж че­рез край ллється! Повітки в вас доб­рящі, за­го­ро­ди ве­ликі, ко­мо­ри ду­бові, а са­док - то прав­ди­вий рай! А ви з ста­ренькою панімат­кою жи­ве­те тут, мов Адам з Євою, в прос­тоті, в чис­тоті, не віда­ючи доб­ро­го й лу­ка­во­го.

- Може, моя ста­ра й не відає, - од­ка­зав Лемішка, - а що я… надісь…

Становий пе­ре­бив йо­го:

- Прошу ж, як­най­лас­кавіше, до ме­не в гості. Не цу­рай­тесь і мо­го хліба й солі. Хоч я й удівець, але мо­ло­дець, а мої доч­ки, як го­лу­боч­ки: і на­пе­чуть, і на­ва­рять, і доб­рим сло­вом привіта­ють.

- Ми лю­ди прості, - про­мо­вив Лемішка, на­су­пив­ши бро­ви.

- Господь з ва­ми! не жар­туй­те, па­не Лемішко, й ви, пані Леміщи­хо.

- Який з ме­не там пан! - мирк­нув Лемішка. - Чо­го вже, чо­го, а од цього гос­подь ми­лу­вав. Ста­но­вий жар­тов­ли­во засміявсь.

- Які-бо ви, Тро­хи­ме Си­до­ро­ви­чу! Їй-бо­гу! - крик­нув він і поцілу­вав йо­го в ко­лю­чу що­ку. - Те­пер не той світ нас­тав. Те­пер всі рівня­ються! І в книж­ках всю­ди пи­шуть, що на світі всі лю­ди - рівня, що не по­вин­но бу­ти ні стар­шо­го, ні мен­шо­го, ні панів, ні му­жиків. Всі рівня та й годі…

Лемішка пок­ру­тив го­ло­вою.

Догадуючись, що з Лемішкою по­га­на спра­ва, Пшеп­шинський прос­то прис­ту­пив до діла.

- Де ж ваш пер­ве­нець! - спи­тав він, підроб­лю­ючись зу­мис­не під цер­ков­ну мо­ву, щоб як-не­будь уб­ла­га­ти ста­ро­го. - Чи во здравії обрітається? Як йо­го гос­подь ми­лує?

- Та здо­ро­вий собі, нівро­ку, - од­ка­зав по­ну­ро Лемішка.

- Гарний у вас син та ро­зум­ний! - го­во­рив Пшеп­шинський. - Рветься вго­ру, мов той орел у синє не­бо. Ска­жу вам щи­ру прав­ду: ваш син не цу­рається мо­го до­му. Не го­диться і вам, ста­рим, од­хи­ля­тись та од­со­ву­ва­тись, ко­ли мо­лоді при­со­ву­ються: я та­ки про­шу вас до се­бе на ха­зяй­ську хліб-сіль і на по­ра­ду.

- На яку ж це по­ра­ду? - спи­та­ла ціка­ва Леміщи­ха.

- Чи го­во­рив вам син ваш про мою доч­ку?

- Щось то­ро­чив там старій ма­тері, - про­мо­вив Лемішка, - та я не ду­же дос­лу­хав­ся.

- Та що тут таїтись? - ска­за­ла Леміщи­ха. - Син го­во­рив, що йо­му ду­же при­па­ла до впо­до­би най­мен­ша ва­ша доч­ка. Та й гар­на ж бо, нівро­ку їй! Ко­ли б ще не нав­ро­чи­ти.

- Стара! - мурк­нув Лемішка.

- Так, так, моя лю­ба ма­ту­сю! - вхо­пив­ся за її сло­ва Пшеп­шинський. - Ваш син навіть пи­тав ме­не про цю спра­ву…

- Батькам тре­ба б підож­да­ти тро­хи, по­ки мо­ло­да дум­ка пе­рег­рає, - ска­зав Лемішка.

- От про це ж то я й хотів би по­ра­ди­тись із ва­ми, - ска­зав ста­но­вий. - Наші діти мо­лоді, а ми, хва­ли­ти бо­га, лю­ди досвідні, вже підтоп­та­лись на віку. Ко­му ж більше їх нас­тав­ля­ти на доб­ру путь? З щи­рим ша­ну­ван­ням од­хо­жу од вас і про­шу, як­най­лас­кавіше, одвіда­ти ста­ро­го удівця в йо­го гос­поді. Там про все й по­ба­ла­каємо і пе­ре­го­во­ри­мо. Про­ща­вай­те! Зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькі!

Вклонившись привітненько і та­ки геть-то вже низько, Пшеп­шинський одс­ту­пив до по­ро­га та й зос­та­вив са­мих ста­рих у хаті. Сто­яли во­ни й ди­ви­лись од­но на од­но­го.