Причепа

V

Через кільки місяців Га­ня сиділа ко­ло вікна і ко­ли­ха­ла си­на, в простій ко­лисці, при­чеп­леній до стелі на вер­веч­ках, пог­ля­да­ючи на яр. А менші сест­ри по черзі жи­ли в Гані і по­ма­га­ли їй де в чо­му у ро­боті, дог­ля­да­ючи ди­ти­ни. Че­рез рік пан Хоцінський вже спев­нив своє сло­во, знай­шов Ясеві кра­ще місце в не­да­ле­ко­му селі. Поп­ро­ща­ла­ся Га­ня з своїм рідним се­лом, зе­ле­ним яром, ста­вом, розп­ро­щу­ва­ла­ся, пла­чу­чи, з матір'ю, з сест­ра­ми. Не­на­че виїжджа­ла за синє мо­ре, так пла­ка­ла во­на. Ко­му пак не жаль то­го місця, де хто ро­див­ся і зріс, де жи­ли батьки і діди? Ясеві бу­ло бай­ду­же. Ніби не рідною зем­лею бу­ла йо­му на­ша Ук­раїна!

- Ой бо­же мій, бо­же мій! - пе­рек­рив­ляв о. Хве­дор доч­ку й жінку, за­тя­га­ючи жалібним го­ло­сом, на зра­зець жіно­чо­го го­лосіння. - Ку­ди ж це я виїжджаю так да­ле­ко на чу­жу сто­ро­ноньку, аж у Кушнірівку! За п'ятнад­цять з по­ло­ви­ною верс­тов. Так да­ле­ко, що звідсіль не вид­ко!

- Господи! що ти за лю­ди­на! - про­мо­ви­ла з сер­цем ма­туш­ка. - І ди­ти­ни йо­му не жаль! Од­дав доч­ку, як з ха­ти випх­нув, ще й сміється! Бу­де отак, без­щас­на, цілий вік ти­ня­тись та тя­га­тись з еко­номії на еко­номію, не над­бає доб­ра, ні птиці, ні ху­до­би. А тієї шко­ди! А скільки пе­ре­тов­четься по­су­ду! Хва­ли­ти бо­га, ко­ли ще тра­питься доб­ре місце; а як же сидіти­муть на бур­ку!

Марія Ва­силівна зап­ла­ка­ла, а о. Хве­дор пе­ред­раж­ню­вав її, хли­па­ючи: «Ой бо­же ж мій, бо­же! Ко­ли тобі, Га­ню, бу­де ну­до­та за Нес­те­рин­ця­ми, то вилізь на вер­бу на вер­ше­чок та й по­ди­вись на Нес­те­ринці, бо звідтіль бу­де вид­ко їх».

Переїхав Се­ре­динський в Кушнірівку. Місце бу­ло тро­хи кра­ще. Вже Га­ня ку­пи­ла гар­неньку ка­на­пу, спра­ви­ла гар­ну оде­жу, най­ня­ла няньку, дер­жа­ла ко­ро­ву, ма­ла до­волі мо­ло­ка й си­ра і бу­ла щас­ли­ва по-своєму, не наріка­ла на свій та­лан. По­нудьгу­ва­ла тро­хи за до­мом, та й пе­рес­та­ла. За гос­по­дарст­вом, за ди­ти­ною, за лю­бим чо­ловіком і нудьгу­ва­ти бу­ло ніко­ли. Жи­ли Се­ре­динські не ба­га­то і не ду­же вбо­го.

Пан Хоцінський час­тенько приїжджав в гості до Се­ре­динських, став їм ве­ли­ким при­яте­лем, зап­ро­ху­вав до се­бе в гості. Хо­ча він був і удівець, од­на­че ж лю­бив зак­ли­ка­ти до се­бе ве­се­лих гос­тей, а най­більше мо­ло­дих дам, і навіть справ­ляв ба­ли. Се­ред польських гос­тей Га­ня і собі му­си­ла про­мов­ля­ти пот­ро­хи по-польській. Всі польки без со­ро­ма хва­ли­ли її в вічі за те, що во­на так чу­до­во го­во­рить по-польській, хо­ча во­на на­си­лу, ве­ли­ку си­лу змог­ла зліпи­ти до­ку­пи кільки польських сло­вець. А Ясь, нез­ва­жа­ючи на те, що вже говів до на­шої церк­ви, в домі Хоцінсько­го знов став по­ля­ком, го­во­рив по-польській. Хоцінський по­ма­гав Се­ре­динським, навіть го­див, ко­ли в чо­му бу­ла в їх не­дос­та­ча. Га­ня дя­ку­ва­ла йо­му, хва­ли­ла пе­ред усіма йо­го добрість, а все-та­ки бу­ло здвиг­не не раз пле­чи­ма, не вга­ду­ючи, чо­го він аж над­то вже доб­рий та при­хильний до їх, як батько!

Серединський не ліну­вав­ся, піклу­вавсь, пильну­вав ко­ло пансько­го скар­бу. Пан йо­му дя­ку­вав за добрі по­ряд­ки. Пе­ре­па­да­ла Се­ре­динсько­му не од­на зай­ва копійка. Пішла доб­ра чут­ка про еко­но­ма Се­ре­динсько­го по всій око­лиці, як про ха­зяй­но­ви­ту й здат­ну лю­ди­ну.

Одного ра­зу влітку пан Хоцінський приїхав до Се­ре­динсько­го в гості. Тільки що він пе­рес­ту­пив поріг, Га­ня за­раз пос­те­рег­ла на йо­го лиці нез­ви­чай­ну ве­селість. Йо­го сірі очі бли­ща­ли сміхом, гу­би сміялись, но­ги якось швид­ше й про­ворніше пе­рес­ту­па­ли поріг. Зда­ва­ло­ся, не­на­че по­руч із ним всту­па­ло в ха­ту са­ме щас­тя, ве­де­не йо­го влас­ною ру­кою.

- Добру оце звістку не­су в ва­шу ха­ту, Ган­но Хве­до­ров­но! - про­мо­вив він, підсту­па­ючи до неї і цілу­ючи її в ру­ку. - Я вга­ду­вав, що ви бу­де­те щас­ливі за Ясем. На моє й вий­шло…

Ганя од­ра­зу за­мовк­ла й охо­ло­ла: сер­це в неї якось чуд­но за­ко­ло­ти­лось, мов щось не­доб­ре віщу­ва­ло. Тим­ча­сом во­на ніби і зраділа, що панст­во та­ки наб­ли­жа­лось до неї.

- Поздоровляю вас уп­ра­ви­тельшею маєтності кня­зя з Кам'яно­го!

Тут са­ме од­чи­ни­лись двері. В ха­ту ввійшов Ясь. Хто б те­пер пізнав Яся з ти­ми ди­тя­чи­ми лас­ка­ви­ми очи­ма, з бо­яз­кою несміли­вою хо­дою! Нес­подіва­не, не­га­да­не щас­тя вже підня­ло йо­го го­ло­ву на пле­чах, зве­ло до­ку­пи бро­ви, на­ду­ло йо­му гу­би, на­че ви­тяг­ло зріст. Ясь всту­пив до ха­ти вже па­ном, гор­до й по­важ­но, без оз­на­ки жад­ної три­во­ги, жад­но­го зво­ру­шен­ня на лиці, не­на­че він до­сяг­нув тільки то­го, що до йо­го по пра­ву й на­ле­жа­лось. Він вже пе­ре­чув ви­пад­ком ще пе­редніше про це, але мов­чав і не ска­зав про це жінці, ще не пев­ний в то­му, чи діста­не те місце.

Пан Хоцінський аж побіг йо­му на­зустріч, ухо­пив йо­го, обніма­ючи, і цілу­ючи, і поз­до­ров­ля­ючи з но­вим місцем, з но­вою до­лею.

- Ну, Га­ню! - про­мо­вив Ясь, - ки­дай те­пер свої яри зе­лені, свої ко­ноплі, гу­си та ку­ри! Ру­шай­мо до Кам'яно­го. А за все те по­дя­куй­мо па­нові Хоцінсько­му, моєму наз­ва­но­му батькові, за йо­го доб­ру ре­ко­мен­дацію пе­ред кня­зем.

Ясь знов об­няв Хоцінсько­го і поцілу­вав­ся з ним тричі, - од­на­че не в гу­би, а по-польській: ти­ка­ючи гу­ба­ми на повітря проз що­ки, а потім поцілу­вав Хоцінсько­го в пле­че і ниж­че пле­ча в ру­кав.

Пішла ве­се­ла роз­мо­ва за са­мо­ва­ром. Всі троє бу­ли ве­селі. Пан Хоцінський роз­ка­зу­вав про маєтності кня­зя, про йо­го ба­гаті еко­номії, про цілі че­ре­ди волів, ко­ней, про ко­рис­ний уряд уп­ра­ви­те­ля. Роз­ка­зу­вав він Гані про той бу­ди­нок, де во­ни бу­дуть жи­ти, про ви­сокі ба­гаті по­кої з ве­ли­ки­ми вікна­ми, з до­ро­гою обс­та­вою, про ба­гаті, ро­дючі по­ля та сад­ки, звідкіль мож­на загріба­ти гроші ло­па­тою. А най­більше роз­во­див­ся Хоцінський про кня­зя, про те, який в йо­го зо­ло­то­вер­хий па­лац, які в то­му па­лаці по­кої, за­ли з мар­му­ро­вим по­мос­том, які кру­гом па­ла­ца розкішні пар­ки, сад­ки, квітни­ки, оран­же­реї…

Ясь слу­хав і очей не зво­див з ли­ця Хоцінсько­го, не­на­че впер­ше на віку чув про такі ди­ва. Не раз і не два Се­ре­динський ма­рив про панську розкіш, про якесь кра­ще жит­тя. Не раз і не два Ясь до півночі не сту­ляв очей після роз­мо­ви Хоцінсько­го про те, що Ясь ве­де свій рід од пансько­го польсько­го коліна, що в йо­му пли­не кров шля­хетська, польська, а не му­жицька - ук­раїнська, що йо­го діди й прадіди бу­ли за­можні, бу­ли па­на­ми й ка­то­ли­ка­ми, ма­ли по­ля, се­ла, лю­дей. Зви­чай­но, як по­ляк, Хоцінський лю­бив де­чо­го ба­га­то і прибільши­ти, при­ки­ну­ти зай­ве, ма­ючи на думці піднес­ти вго­ру, піддер­жа­ти ниж­чу польську шлях­ту, що вже пе­ре­хо­ди­ла на ук­раїнську національність й віру.

Хоцінський, своїм підмальова­ним оповідан­ням про ми­нувшість Ясе­во­го ро­ду, роз­бур­кав у йо­му гордість своїм ро­дом, пи­шан­ня своїм панст­вом, ту гордість, те пи­шан­ня, що ле­жить в са­мо­му дні лядської шля­хетської на­ту­ри, пли­не в злив­ку з йо­го кров'ю. Не бог зна яке ми­нув­ше бу­ло у Се­ре­динсько­го; од­же, до­волі бу­ло навіть од­но­го сло­ва «пан», щоб роз­бур­ка­ти й роз­во­ру­ши­ти в йо­го серці по­зи­че­ну польщиз­ну, бо він був з ук­раїнсько­го ро­ду.

Ганя сиділа, мов у ча­ду. Не­на­че які ча­ри роз­ли­ва­ли во­ни вдвох ко­ло неї. Слу­ха­ла во­на їх роз­мо­ву і не йня­ла віри своєму не­га­да­но­му щас­тю. Зга­да­ла во­на, що ко­лись ще ма­ленькою їзди­ла з батьком на яр­ма­рок у Кам'яне. Зга­да­ла во­на про те Кам'яне, як про чу­до­вий сон, що снивсь та не зос­тав­ся в пам'яті, і тільки якісь не­ви­разні місця, якесь пиш­не за­бу­ду­ван­ня, якісь гарні, але не­ясні об­лич­чя но­сяться пе­ред очи­ма, ніби вит­кані з тон­ко­го ту­ма­ну. А як сил­куєшся їх впійма­ти, на їх роз­ди­ви­тись, то во­ни ще далі одліта­ють, та все ма­нять своїм га­разд не ок­ра­єним, не оме­жо­ва­ним ви­дом. Мріло Гані, як у ту­мані, якесь місто, якась ви­со­ка го­ра чи ске­ля, вся в зе­ле­но­му де­реві, а на са­мо­му вер­шеч­ку якесь за­бу­ду­ван­ня, не то церк­ва, і не то ха­та, а більше якась чу­до­ва цяцька з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Ко­ло то­го бу­дин­ку знов при­га­ду­ва­ла якісь стов­пи, якісь стіни зуб­часті, як обор­ка, а потім при­га­да­лись їй якісь сад­ки розкішні, доріжки поміж де­ре­вом, ніби жов­то по­мальовані, де­ре­во, позчіплю­ва­не гіллям, мов сте­ля; скрізь під де­ре­вом білі лю­ди не­живі, скля­ний дім, а в йо­му знов де­ре­во і квітки, як і над­ворі, цілі ніби стіни й ку­пи чу­до­вих нез­ви­чай­них квіток. Все те вста­ва­ло пе­ред її очи­ма, як в ту­мані. Ба­чи­ла во­на потім зо­ло­то­верхі со­бо­ри в Києві, здо­ро­ве міське за­бу­ду­ван­ня, а все-та­ки дав­ня ди­тя­ча мрія не зник­ла з її пам'яті.

Довго роз­мов­ля­ли во­ни, по­ки не по­то­ми­лись. Да­ле­ко за поріг вип­ро­ва­ди­ли ха­зяїни Хоцінсько­го, дя­ку­ючи йо­му, як рідно­му батькові.

- От і за­во­юва­ли щас­тя, Га­ню! - про­мо­вив Ясь, за­чи­нив­ши двері за гос­тем.

- Не за­во­юва­ли, а са­мо во­но прий­шло до на­шої ха­ти. Щас­тя блу­кає сліпе по світу.

- Ні, це ти, моє зо­ло­то, при­ма­ни­ла до­лю до на­шої ха­ти! По­ки я сам жив, по­ти біду­вав. Ти, моя ха­зяй­ко, ме­не об­ши­ла і об­ми­ла.

Ясь роз­гор­нув лист кня­зя до па­на Хоцінсько­го та ще раз го­лос­но про­чи­тав зап­ро­хан­ня се­бе за уп­ра­ви­те­ля. Князь про­сив че­рез Хоцінсько­го, щоб Се­ре­динський при­був як­най­швид­ше, обіця­ючи йо­му річно пла­ту з скількох ти­сяч кар­бо­ванців.

- Завтра ж поїду я пе­редніше сам, а ти ла­годься тим­ча­сом у до­ро­гу.

- Чимало підвід нам тре­ба! Ми ж та­ки вже роз­жи­ли­ся, маємо до­волі доб­ра, маємо пти­цю…

- Яку пти­цю ду­маєш ти оце бра­ти?

- А інди­ки та гу­си… та…

- Ще ви­га­дай що! - крик­нув Ясь. - Та нас же лю­ди обсміють, як ми при­та­ра­ба­ни­мось з кач­ка­ми та з інди­ка­ми!

- А по­су­ду хіба ма­ло? І на віз не за­бе­ре­мо…

- Чудна ти, Га­ню, їй-бо­гу! Який же по­суд ду­маєш ти пер­ти до Кам'яно­го?

- Як який же? Не ки­да­ти ж нам си­па­нок, со­лом'яників, діжок…

- Свят, свят, свят! Нас лю­ди обсміють, наз­вуть нас хар­па­ка­ми, обідран­ця­ми. Під такі па­ла­ти во­на під'їха­ла б з діжка­ми, ро­га­ча­ми! Мо­же б, ти заб­ра­ла горш­ки й мис­ки?

- Горшків не вар­то бра­ти, а макітри за­бе­ру. Макітри новісінькі, здо­рові, пла­ти­ла по зло­то­му, - це ті, що я ку­пу­ва­ла в Бу­ди­щах на яр­мар­ку. Та­ких макітер не знай­деш швид­ко. Об­мо­таю со­ло­мою, пов­ти­каю в кадівб та й до­ве­зу хоч і за сто верс­тов!

- Ха, ха, ха! - за­ре­го­тав­ся Ясь. - Уп­ра­ви­тель з макітра­ми! Ха, ха, ха! Ой, прос­то­то, прос­то­то! Ой, гос­по­ди­не моя до­ро­га!

- Чого це ти ре­го­чеш­ся? Ніби уп­ра­ви­те­лям і макітер не тре­ба.

- Ха, ха, ха! Ти на­ро­биш со­ро­му на ввесь світ. Твоя дум­ка про макітри, а я ду­маю, чим я завт­ра поїду до кня­зя.

- А візком?

- Де ж та­ки візком!

- Візок же но­вий, мальова­ний!

- Але ж до кня­зя, пам'ятай собі!

- Неначе він ба­чи­ти­ме, чим ти там приїхав.

- От що я зроб­лю! Заїду до Хоцінсько­го, по­ки­ну там свій візок, а в йо­го поп­ро­сю фа­ето­на та па­ру ко­ней.

- Як собі знаєш. А на ме­не, то я б поїха­ла і візком.

- А я не поїду. Ска­жуть, приїхав який­сь безш­танько на дра­бин­час­то­му возі.

- Станьмо ж, Ясю, пе­редніше па­на­ми, а потім вже бу­де­мо паніти. По­пе­ред не­во­ду не ловім ри­би!

Довго не спа­ли во­ни, розд­ра­то­вані не­га­да­ним, нес­подіва­ним щас­тям. Тікає сон од очей без­та­лан­них, не прис­ту­пає ж і до щас­ли­вих Ясь тішив­ся панст­вом. Гані з'являв­ся який­сь чу­до­вий виг­ляд чарівни­чо­го місця, якась па­ла­та, який­сь са­док, пов­ний квіток, де поміж де­ре­вом гу­ля­ли мар­му­ряні лю­ди. А Ясь ба­чив се­бе ве­ли­ким бун­дюч­ним па­ном в зо­ло­тих па­ла­цах, де горіли ти­сячі свічок, де во­ру­ши­лись сотні ве­ли­ких панів.

Через тиж­день шля­хом до Кам'яно­го їхав фа­етон Хоцінсько­го, а в йо­му сидів Ясь із Га­нею. Ко­ло по­го­ни­ча сиділа най­мич­ка. На ру­ках у Гані спа­ла ма­ла ди­ти­на. Підво­да з де­яки­ми ха­зяй­ськи­ми при­чан­да­ла­ми їха­ла десь по­за­ду. Га­ня та­ки пос­та­ви­ла на своєму: заб­ра­ла ка­дов­би, діжки, си­пан­ки і де­який по­суд. Од­на­че макітри з горш­ка­ми му­си­ли по­ки­ну­ти ма­тері. Підво­да ма­ла приїха­ти до Кам'яно­го вночі, щоб за­хо­ва­ти од людських очей пе­реднішу бідність уп­ра­ви­те­ля.

Коні ви­тяг­ли фа­етон на го­ру. З-за го­ри ра­зом ус­та­ло все Кам'яне. Га­ня, за­чу­до­ва­на та за­ми­ло­ва­на, аж крик­ну­ла од ди­ву­ван­ня! її давні ди­тячі мрії те­пер сто­яли і справді пе­ред очи­ма. І як ба­га­то справдішні ди­ва бу­ли кращі, пишніші од тих не­яс­них, не­ви­раз­них ди­тя­чих дум!

Високі зо­ло­то­верхі па­ла­ти, збу­до­вані в чу­довім го­тицькім стилі, сто­яли на ви­со­ко­му ске­лис­то­му шпилі, над са­мою річкою, і ди­ви­лись у ти­ху во­ду чо­тир­ма зо­ло­ти­ми баш­та­ми, ве­се­ли­ми вікна­ми, ви­со­ки­ми стов­па­ми. Той шпиль був на острівці, а че­рез острівець ли­ла­ся во­да, роз­бив­шись на са­мовілки, па­да­ла з ка­ме­ня на камінь, шуміла попід стрімки­ми бо­ка­ми ви­со­кої скелі. І шпиль, і острів бу­ли вкриті чу­до­вим пар­ком-са­дом. Не­на­че по­ясом, був опе­ре­за­ний по­над річкою той шпиль му­ро­ва­ною стіною з чуд­ни­ми зуб­ця­ми. Са­ме про­ти ши­ро­ко­го мос­ту сто­яли ви­сокі дві баш­ти з зуб­час­тим вінцем, а між ни­ми бу­ла ши­ро­ка бра­ма прос­то в парк. За стіною скрізь виг­ля­да­ли поміж гіллям штуч­но по­роб­лені вер­хи оран­же­рей, ніби висіли над зе­ле­ним гіллям. Про­ти па­лат на другім боці річки, на ви­со­ко­му ске­лис­то­му бе­резі, сто­яла здо­ро­ва церк­ва, з тон­кою го­тицькою дзвіни­цею. Му­ро­ва­не бу­ду­ван­ня йшло по­над бе­ре­гом на­ти­ка­не зад­ля уб­ран­ня виг­ля­ду. Все те місце, об­ли­те навк­ру­ги ти­хою, яс­ною, мов дзер­ка­ло, во­дою, за­ли­те проміння сон­ця, бу­ло нез­ви­чай­но гар­не та ве­се­ле! не­на­че то був каз­ко­вий за­ча­ро­ва­ний па­лац се­ред лісу.

- Вгадай, Га­ню, де ми бу­де­мо жи­ти? - спи­тав Ясь.

- Мабуть, в цім дом­кові, - од­ка­за­ла во­на, по­ка­зу­ючи пальцем на чи­ма­лу му­ро­ва­ну ха­ту.

- Тут жи­ве кня­жий ста­рий ла­кей; це да­но йо­му до жи­вот­тя, - про­мо­вив Ясь, осміха­ючись. - Ди­вись, - он да­ле­ко, за кня­жим са­дом, на тій горі стоїть па­лац: ото на­ша осе­ля.

На горі, на другім боці пар­ка, сто­яв па­лац, ви­со­кий, уб­ра­ний в кар­ни­зи, заквітча­ний на покрівлі хи­мер­ни­ми шпи­час­ти­ми баш­точ­ка­ми. Оче­ви­дяч­ки, дім був збу­до­ва­ний для виг­ля­ду по другім боці кня­жо­го па­ла­ца.

Ганя не йня­ла йо­му віри.

- А де тут, дядьку, уп­ра­ви­те­ле­ва ха­та? - спи­тав Ясь так грізно, аж Га­ня жах­ну­лась.

- Ондечки, на горі за па­ла­цом, - од­ка­зав чо­ловік зне­хо­тя, по­ка­зу­ючи пальцем.

Гані ста­ло якось ніяко­во, не­на­че не хотілось їй їха­ти до то­го пиш­но­го до­му.

Перебігли во­ни міст, заїха­ли на острів, поїха­ли попід са­мим са­до­вим му­ром. Зо­ло­то­вер­хий па­лац висів у їх над го­ло­ва­ми. Га­ня, по­го­нич, най­мич­ка і сам Ясь вти­ри­ли очі в зо­лоті баш­ти, ко­ло­ни, за­морське де­ре­во, до­ки все те не схо­ва­лось за ске­лею. Сер­це в Гані сту­котіло в гру­дях. Ясь на­ди­мав­ся, взяв­шись у бік ру­кою, су­пив бро­ви, мор­щив своє мо­ло­де ли­це, щоб до­да­ти собі більше пансько­го ви­ду. Підко­ти­ли во­ни під дім, і Ясь, взяв­ши Га­ню під ру­ку, гор­до й пиш­но пе­рес­ту­пив поріг своєї панської квар­ти­ри.

Слуги забіга­ли, за­го­моніли, заб­ряз­котіли клю­ча­ми. Ста­ренький ла­кей в синій лівреї одімкнув двері, од­чи­нив їх, ос­ту­пив­шись з пок­ло­ном.

Ще гордіше, ще пишніше Ясь всту­пив у дім, ще ви­ще підняв він го­ло­ву, про­хо­дя­чи че­рез цілий ряд прос­тор­них, ви­со­ких по­коїв. Сер­ди­то ки­дав він очи­ма на всі бо­ки, ог­ля­дав сте­лю. Очі йо­го ніби го­во­ри­ли всім, що все те бу­ло не вди­во­ви­жу, що навіть все те бу­ло не ду­же хо­ро­ше, не ду­же вдо­во­ля­ло йо­го. Че­рез го­ди­ну сиділа сім'я в одній скромній світлиці за сто­лом, нак­ри­тим тон­кою білою ска­тер­тю ко­ло са­мо­ва­ра.

- Якого тут ба­га­то кімнат! - про­мо­ви­ла Га­ня.

- От і ба­га­то! Пер­ша кімна­та бу­де при­хо­жа; дру­га - прий­ом­на, тре­тя - за­ла, чет­вер­та - гос­тин­на, п'ята - твоя спальня, шос­та - моя спальня, сьома - твоя убірна, восьма - мій кабінет, дев'ята - сто­ло­ва, де­ся­та - ди­тя­ча, оди­над­ця­та - діво­ча, два­над­ця­та - кан­це­лярія, три­над­ця­та… та ще й ма­ло, ко­ли б ти зна­ла. Ми ж те­пер не аби­які пан­ки. Хіба ж ти не ба­чи­ла, скільки по­коїв у па­на Хоцінсько­го?

- І навіщо нам та­ко­го їх ба­га­то? З нас бу­ло б до­волі трьох: зад­ля се­бе, для гос­тей..

- Ти, сер­це, зрос­ла не в панських бу­дин­ках, ти не тя­миш, що то пот­ре­ба луч­чо­го жит­тя.

- Та ко­ли б ти знав, мені чуд­но й навіть сум­но бу­де жи­ти в ба­га­тих та ду­же прос­тор­них світли­цях. Чо­гось мені здається, що я оце не в хаті, а десь над­ворі… Хо­жу по тих по­ко­ях, не­на­че по надвір'ю. Де ж пак, од кут­ка до кут­ка сли­вень цілі го­ни!

- Бо ти жи­ла й досі в ма­лих ха­тах, як у скриньках. А мені, то ще й ма­ло! Я люб­лю роз­ту­шу­ва­тись, роз­гор­ну­тись ши­ро­ко, на всі бо­ки.

Ясь роз­ки­дав­ся на ши­рокій ка­напі, мов справдішній па­ню­га. На­ука па­на Хоцінсько­го «не пішла в ліс», а по­ка­за­ла свою оз­на­ку.

А Га­ня хо­ди­ла по по­ко­ях, при­див­ля­лась до всього, ог­ля­да­ла мебіль, ви­сокі дзер­ка­ла, завіси, ки­ли­ми. І чуд­но їй бу­ло се­ред та­кої роз­коші; і ба­га­то де­чо­го зда­ва­лось їй і зай­вим, і не­потрібним на очі ха­зяй­ки. Ті ка­на­пи, крісла, кот­ри­ми бу­ли зас­тав­лені світлиці, щоб кут­ки бу­ли не­по­рожні; ті дзер­ка­ла по­начіплю­вані, щоб стіни не бу­ли голі; те ши­ро­чез­не ста­рин­не ліжко, де ляг­ло б де­сять душ, та ще бу­ло б місце, - все те зда­ва­лось їй чуд­ним, не­потрібним; все те зда­ва­лось їй ве­ли­ко­панським ве­ре­ду­ван­ням, що роз­вер­ну­лось би на ввесь світ, лад­не прос­тяг­тись на всю зем­лю, і ще й ре­пе­ту­ва­ло б, що йо­му й землі ма­ло!

На дру­гий день Се­ре­динський на­ла­го­див­ся йти до кня­зя - по­ка­за­тись йо­го, мов­ля­ли, яс­но­вельмож­ності, поб­ла­гос­ло­ви­тись на гос­по­дарст­во, на па­ну­ван­ня над йо­го доб­ра­ми. Та ска­за­но йо­му, що князь прий­має тільки, по­чав­ши од два­над­ця­тої го­ди­ни. По­ки та го­ди­на наб­ли­житься, повів Се­ре­динський свою мо­ло­ду жінку ог­ля­да­ти той рай, що сяв на сонці кру­гом кня­жої оселі.

Краса то­го раю, то­го місця не­ви­мов­не зди­ву­ва­ла Га­ню. Рідко тра­питься знай­ти на Ук­раїні та­ке чу­до­ве місце, де до кра­си на­ту­ри прий­шла на поміч людська ви­гад­ливість. На ост­рові річка роз­ли­ла­ся са­мовілка­ми та по­точ­ка­ми поміж ку­па­ми каміння, між тісни­ми роз­ко­ли­на­ми скель. Все те місце бу­ло за­рос­ле зе­ле­ним де­ре­вом, зас­тав­ле­не по квітни­ках оран­же­рей­ни­ми ва­зо­на­ми в чу­до­вих ку­пах, за­ли­те квітка­ми. Скрізь кру­ти­лись ши­рокі, по­си­пані жорст­вою та чер­во­ну­ва­тим піском, доріжки поміж ку­па­ми зе­ле­но­го де­ре­ва, по зе­леній траві, по­над во­дою попід ске­ля­ми, завіша­ни­ми ди­ким ви­ног­ра­дом та лис­та­тим хме­лем. Че­рез річеч­ки з острівця на острівець бу­ли пе­ре­ки­нуті над ки­пу­чою, спа­да­ючою во­дою ле­генькі місточ­ки, об­виті повійкою та уся­ким кру­че­ним зіллям. В тем­них за­кут­ках, в сутінках, попід на­вис­ли­ми ске­ля­ми сто­яли мар­мо­ряні ста­туї. За ви­со­кою ске­лею пла­ва­ли пишні ле­беді; по зе­ле­но­му, рівне­сенько стри­же­но­му дерні по­хо­жа­ли па­ви та па­вичі, по­роз­пус­кав­ши свої пишні хвос­ти. Тут же бу­ли роз­ки­дані кру­жа­ла квіток; а в річку заг­ля­да­ли ле­генькі, як цяцьки, вер­хи ви­со­ких оран­же­рей. На ске­лях скрізь бу­ли пос­тав­лені ста­туї, ва­зо­ни столітників, кіоски. Все те бу­ло оп­лу­та­но гус­тим кру­че­ним зіллям, що спа­да­ло вниз гус­ти­ми зе­ле­ни­ми гірлян­да­ми, ки­ти­ця­ми, по­на­ви­са­ло раз­ка­ми і ціли­ми гнізди­ща­ми.

Великий пан, зга­ду­ючи ста­ру шля­хетську Польщу, по­за­во­див та­ку розкіш на нашій Ук­раїні ще тоді, ко­ли мож­на бу­ло людськи­ми му­жи­чи­ми дар­мо­ви­ми ру­ка­ми ора­ти і сіяти, са­ди са­ди­ти, каміння пе­ре­вер­та­ти і го­ри ру­ша­ти з місця. Ди­ву­ючись, нез­чу­лась Га­ня, як уп­ли­ло дві го­ди­ни, і як­раз у свій час пішли во­ни до кня­зя.

Недовго гос­тив­ся Ясь в по­ко­ях кня­жих: од­ну хви­ли­ноч­ку. Він знав панський зви­чай, що не велів од­бу­ва­ти дов­гих візитів. Кня­ги­ня бу­ла ду­же привітна, роз­мов­ля­ла, осміха­лась, а князь навіть провів їх не тільки до при­хо­жої, але геть да­ле­ко у сад по ши­рокій доріжці, об­са­женій ор­гинією са­ме в цвіту.

Над са­мим бе­ре­гом од­но­го стру­моч­ка, ши­пу­чо­го ти­хим шу­мом, розлігся квітник з са­мих рож, за­ко­па­них в гряд­ку на літо. На тих ку­щах цвіло сортів со­рок уся­ких ро­же­вих квіток. Князь мах­нув на са­дов­ни­ка і звелів наріза­ти ве­ли­кий пу­чок па­ху­чих тро­янд, білих па­ху­чих до­дур і, взяв­ши в свої ру­ки, по­дав бу­кет Гані, з до­да­чею компліментів і лас­ка­вих пог­лядів на її за­чер­воніле ли­це. Потім він за­га­дав са­дов­ни­кові нар­ва­ти з мис­ку мо­рель і звелів од­нес­ти на квар­ти­ру. А після всього провіз Га­ню до фа­ето­на, сам по­са­див її в фа­етон, лас­ка­во поп­ро­щав­ся з Ясем і навіть про­сив до се­бе в гості.

Вернувся Ясь до­до­му ве­се­лий; зга­ду­вав, який князь був до їх лас­ка­вий; яка ввічли­ва бу­ла кня­ги­ня; далі чо­гось на­су­пив­ся і про­мо­вив до Гані:

- Оце див­люсь я на на­ше но­ве жит­ло, а пе­ред очи­ма в ме­не все ма­ня­чать кня­зеві світлиці. Там, Га­ню, при­хо­жа, надісь, кра­ща од на­шої сто­ло­вої кімна­ти. І досі я не опам'ята­юсь! Не­на­че мені оце снивсь який­сь чу­до­вий сон. А пам'ятаєш, Га­ню, той яр в Нес­те­рин­цях, де ми час­то гу­ля­ли, ту бідну еко­номію, де ми жи­ли? Чи ду­ма­ли, чи га­да­ли ми тоді, що нам тра­питься та­кий та­лан, що ми жи­ти­ме­мо по­руч з ве­ли­ки­ми па­на­ми! Що за ба­гатст­во, що за пиш­но­та, що за розкіш у то­му дворці! Яко­го там срібла, зо­ло­та, квіток, мар­му­ру! По­був я там го­ди­ну і на­че аж поз­до­ров­шав, на­че заз­нав яко­гось невідо­мо­го щас­тя. Не­на­че ду­ша моя бу­ла в раї, в небі і за­куш­ту­ва­ла яко­гось кра­що­го жит­тя. По­ки жи­вий, не за­бу­ду я цього дня. А князь! що за доб­ра, привітна лю­ди­на! А йо­го кня­ги­ня! Так ми­ло, так прос­то обійшла­ся з на­ми, дар­ма що ве­ли­ка пані. Вже й не мо­ло­да, а як на їй усе ле­жить до ла­ду, яка рівна її пос­тать! Навіть во­на ще гар­на.

- Яка ж во­на гар­на? - од­ка­за­ла Га­ня. - Ма­буть, ти на неї ди­вив­ся гар­ни­ми очи­ма. Во­на ста­ра, як гриб.

- Одже ж ти, Га­ню, ма­буть, ди­ви­ла­ся на неї не­гар­ни­ми очи­ма. Ска­за­ти прав­ду, на тобі оде­жа ле­жить зовсім не так гар­но та до ла­ду, як на їй, хоч ти й кра­ща од неї. Не сердься тільки на ме­не, моє сер­це.

- За що тут сер­ди­тись? До князів нам да­ле­ко, як до не­ба.

- А хто б не хотів бу­ти од їх не­да­ле­ко?

- Я б не хотіла, - про­мо­ви­ла Га­ня, осміха­ючись. За­мовк після цього Ясь, і не знать бу­ло, що він ду­мав. І за­жив Ясь із Га­нею в добрі та в га­разді. Ви­сокі, прос­торні по­кої бу­ли не пишні тільки врівні з кня­жи­ми, а самі по собі бу­ли навсп­ряж­ки ду­же гарні! В пер­ших, па­рад­них по­ко­ях стіни бли­ща­ли біли­ми шпа­ле­ра­ми з срібни­ми квітка­ми. Га­нині по­кої бу­ли об­си­пані по стінах і по завісах чу­до­ви­ми бу­ке­та­ми тро­янд, ніби не­дав­неч­ко нар­ва­них у са­ду. Скрізь по світли­цях прос­тяг­ла­ся дов­га стеж­ка до­ро­го­го ки­ли­ма, за­ки­да­но­го обе­рем­ка­ми лелій, фіялок, рож, ніби на гряд­ках. Під оком ук­раїнки-ха­зяй­ки все в по­ко­ях заб­ли­ща­ло, за­лисніло, засміялось з усіх боків ве­се­ло й привітно. І не раз Га­ня, си­дя­чи на м'яко­му кріслі, за­див­ля­лась на ве­селі по­кої, а Ясь, зак­лав­ши ру­ки за спи­ну, за­ки­нув­ши гор­до го­ло­ву, опус­тив­ши віка на очі, ти­хою сто­пою по­хо­жав по по­ко­ях. По одній йо­го пос­таві, по од­но­му лиці мож­на бу­ло ба­чи­ти не­од­на­ко­вий вплив нес­подіва­ної зміни жит­тя на дві не­од­на­кові вдачі.

Раз якось з пе­карні влетіла до по­коїв при­ве­зе­на з Нес­те­ри­нець най­мич­ка і по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти в Гані про якусь там ку­хо­варську спра­ву, дер­жа­чи чи­ма­лий гор­щик в ру­ках. Haй­мич­ка ве­се­ло й го­лос­но ще­бе­та­ла до Гані, як бу­ло ко­лись і в Нес­те­рин­цях. Го­лос­на лу­на од її роз­мо­ви роз­ляг­ла­ся по світли­цях і вра­зи­ла Ясе­ве ухо. Він аж по­чер­вонів.

- Геть в пе­кар­ню! - крик­нув він на най­мич­ку. Най­мич­ка зля­ка­лась, аж не стя­ми­лась, і ви­пус­ти­ла з пе­ре­ля­ку ве­ли­кий гор­щик з рук. Гор­щик без­не­вин­но геп­нув на поміст і роз­летівся на шма­точ­ки.

Вперше зро­ду заб­лис­котіли якось чуд­но Ясеві очі. - Геть пішла в пе­кар­ню! - крик­нув він уд­ру­ге. Най­мич­ка, приз­ви­чаєна в Нес­те­рин­цях завж­ди при­хо­ди­ти вранці до пані роз­пи­ту­ва­ти про обід, про стра­ву, не­ви­мов­не зди­ву­ва­лась і ні в сих ні в тих ти­хенько по­чим­чи­ку­ва­ла до пе­карні, зро­зумівши свою но­ву про­ви­ну, не­чу­ва­ну в Нес­те­рин­цях.

- Ганю! - про­мо­вив Ясь, за­раз ти­хо­ми­рив­шись, - час нам зна­ти своє місце між людьми, а слу­гам - свою честь. Тут тобі не Нес­те­ринці! Це Кам'яне. А ти те­пе­реч­ки уп­ра­ви­тельша і пані. Не­хай най­мич­ки не насмілю­ються з то­бою отак ба­ла­ка­ти і сю­ди в по­кої хо­ди­ти, швен­дя­ти тут з горш­ка­ми. Прибігла, на­гур­ка­ла, на­ле­пе­та­ла, ніби в корчмі! І стра­ху не­має у под­ло­го на­ро­ду! Тут ти, Га­ню, не ду­же ба­ла­кай з робітни­ця­ми та най­мич­ка­ми! Най­шла гар­ну ком­панію! Тре­ба, сер­це, зна­ти свою честь, ша­ну­ва­ти се­бе, то й те­бе лю­ди ша­ну­ва­ти­муть.

- А хіба ж ме­не лю­ди не ша­ну­ють? - про­мо­ви­ла Га­ня. - А хіба ж тобі в вічі не хва­ли­ли ме­не нес­те­ринські лю­ди?

- Соромилась би ти, Га­ню! Які ж лю­ди? му­жи­ки!.. Ша­ну­ва­ти­муть му­жи­ки, - то па­ни не ша­ну­ва­ти­муть. Годі нам з му­жи­ка­ми ку­ма­тись! З нас лю­ди сміяти­муться… лю­ди кращі… Ро­зумієш, Га­ню?

- А ко­лись пе­редніше ж не сміялись. І Хоцінський ба­чив, як я ба­ла­ка­ла з най­мич­ка­ми, як я са­ма ча­сом і обід бу­ла ва­ри­ла, та й не сміявся ж!

- То бу­ло пе­редніше, ко­лись, - од­ка­зав Ясь. За­ду­ма­лась Га­ня, си­дя­чи в кріслі; за­ду­мав­ся Ясь, хо­дя­чи по по­ко­ях. З її дум­ки не схо­ди­ло Ясе­ве ли­це, гнівне, навіть лю­те, з дум­ки Яся не ви­хо­див вид смир­ної, ти­хої Гані, ба­ла­ка­ючої з най­мич­ка­ми за­панібра­та. На хви­лин­ку тільки в сер­це Гані за­зир­ну­ло якесь не­доб­ре віщу­ван­ня, та й знов ок­ри­ла йо­го ве­селість. Бо про що тут бу­ло жу­ри­тись у то­му раї! Не раз і не два мо­лоді гості, всі хо­ро­ше пов­би­рані, ви­ли­ся роєм по блис­ку­чих світли­цях та до­ро­гих ки­ли­мах. Кру­гом мо­ло­дої ха­зяй­ки роз­ля­га­лись ве­селі сміхи й жар­ти, ся­ли щас­ливі ли­ця, бли­ща­ли ясні очі. Не раз і не два му­зи­ки ли­лись чу­до­ви­ми гу­ка­ми по по­ко­ях, об­ли­тих світлом кан­де­лябрів, і вик­ли­ка­ли до танців нев­га­мо­вані рої па­ня­нок та па­ничів. І час­то Га­ня з Ясем при зо­рях вер­та­ла­ся до­до­му з гос­тей на бас­ких ко­нях в гар­ненько­му фа­етоні. Дум­ки її навіть не до­ся­га­ли до та­ко­го та­ла­ну.

- Тішся, моя ми­ла! - бу­ло ка­же Ясь, - ми діжда­лись щас­тя. Про­си, чо­го ду­ша твоя за­ба­жає! Все тобі за­раз бу­де.

І за­лисніло на сто­лах срібло та зло­то, за­лисніли на Гані до­рогі квітки та сукні. Са­ма Га­ня роз­пиш­ни­лась, як тро­ян­да пов­на. Нес­подіва­на розкіш, без­робіття та спокій за­ко­ли­ха­ли й, як ма­лу ди­ти­ну, над­да­ли спокій ри­сам ли­ця чис­то­го, біло­го, як мар­мор. А ті за­горілі ко­лись ру­ки знов побіліша­ли, зійшли, як на дріжчах, пухкі і круг­ленькі, як у її батька. Од­на її ду­ша зос­та­ва­лась, яка й бу­ла, - та­ка ж доб­ра, ти­ха, до всіх привітна.

- Знаєш, Га­ню, яка в тобі не­дос­та­ча? - го­во­рив не раз Ясь, си­дя­чи ко­ло неї вве­чері.

- А ска­жи, чо­ловіче мій, яка в мені не­дос­та­ча? - пи­та­ла во­на йо­го, жар­ту­ючи.

- В тобі не­ма ні криш­ки гор­дощів. Для пані - то ве­ли­ка не­дос­та­ча! Пані по­вин­на бу­ти гор­до­ви­та, по­важ­на, а ко­ли не гор­до­ви­та, то при­най­мні по­вин­на зна­ти, хто їй рівня, а хто й ні. Якось ти до всіх од­на­ко­во привітна, - і до ве­ли­ко­го па­на, і до пи­са­ря, і до най­мич­ки. Чи вже ж пак тобі ве­ли­кий пан і дра­ненький пи­са­рець - усе од­но? До од­них тре­ба бу­ти, зви­чай­но, привітним та зви­чай­неньким, а до дру­гих - так собі.. і щоб лю­ди збо­ку пос­те­ре­га­ли теє. А ти - як го­во­риш, так якось го­во­риш зо всіма од­на­ко­во! Гордість та пи­ха - то оз­на­ка ро­зуміння своєї честі. Гордість - то прик­ме­та й ок­ра­са арис­ток­ратії.

Ясь підви­сив го­лос і за­мовк. Він при­га­ду­вав давні роз­мо­ви та сло­ва сво­го вчи­те­ля Хоцінсько­го, як от шко­ляр при­га­дує вив­че­ну лекцію.

- І батько мій не був гор­дий, і ма­ти моя не бу­ла гор­да, не бу­ду й я гор­да. І не люб­лю я навіть лю­дей гор­до­ви­тих, що не­суться вго­ру так, що до їх ані прис­ту­пу! - од­ка­за­ла Га­ня.

І не раз зас­ту­па­ла­ся Га­ня за без­вин­них лю­дей, за пи­сарів, не раз бу­ло, жар­ту­ючи, по­си­ла­ла чо­ловіка до лю­дей, що жда­ли до півдня, си­дя­чи без ша­пок у ґанку, як зви­чай­но бу­ває в панів. Як доб­рий геній, Га­ня здер­жу­ва­ла шкод­ли­вий ляхівський вплив Хоцінсько­го. По лю­бові і добрій згоді між ни­ми, Га­ня завж­ди пот­рап­ля­ла до своєї ме­ти.

Мати з сест­ра­ми час­тенько одвіду­ва­ла Га­ню. Не за­бу­вав дітей і о. Хве­дор. Га­ня да­ру­ва­ла бідним сест­рам гос­тинці, да­ва­ла їм свої до­рогі не­до­но­шені сукні. Не раз сам Ясь ку­пу­вав своїм зо­ви­цям стрічки та квітки, до кот­рих усі дівча­та ду­же ласі. Час­то Га­ня бра­ла до се­бе на кільки місяців по черзі сес­тер. Дов­го й дов­го доч­ки о. Хве­до­ра зга­ду­ва­ли за ті ве­селі ба­ли, де їм до­во­ди­лось тан­цю­ва­ти з па­ни­ча­ми, зручніши­ми й кра­щи­ми од бо­гос­ловів.

Раз зи­мою, якось при обіді, зга­дав Ясь, що не зро­бив візи­та од­но­му еко­но­мові, яко­мусь Лемішковсько­му, про кот­ро­го йо­му усе то­ро­чив та на­га­ду­вав Хоцінський, й не так про йо­го, як про йо­го сім'ю.

- І кільки разів я був ко­ло тієї еко­номії, та й не заїхав. Во­но ту­та й не­да­ле­ко, у Тхорівці; бу­де, ма­буть, верс­тов з сім або з вісім. Еко­номія бідна, об­шар­па­на. Ма­буть, там жи­ве який­сь ку­ценький ля­шок. Страх не хо­четься їха­ти до йо­го!

- Не за­бу­вай, Ясю, що й ми не­дав­но бу­ли бідні. Поїдь же, поїдь, не лінуй­ся! - про­ха­ла Га­ня.

- Біда мені з то­бою! Що мені гірке, тобі со­лод­ке. Поїду, поїду, поїду, тільки цить.

І поїхав він од­но­го дня зран­ня.

Економія сто­яла се­ред не­ве­лич­ко­го бідно­го се­ла, що на­ле­жа­лось до яко­гось не­ба­га­то­го діди­ча. Бідність оселі неп­риємно вра­зи­ла Ясеві очі, на­га­ду­ючи йо­му пе­редніше жит­тя в Нес­те­рин­цях. Ха­та з ґанком по­хи­ли­лась на обид­ва бо­ки, на­че пе­ре­ло­мив­шись по­по­ло­вині са­ме на се­ре­дині. Ста­рий ґанок роз­хи­лив свої стов­пи вчи­зу, на­че розс­та­вив од ста­рості но­ги, щоб міцніше всто­яти. На ста­рих обідра­них повітках по­де­ку­ди світи­лись крок­ви, на­че сухі реб­ра. Вікна з тем­ни­ми ста­ри­ми шиб­ка­ми зда­ва­лись тем­ни­ми очи­ма сліпця, що лу­пає страш­ни­ми більма­ми. По дворі скрізь ва­ля­лись ку­пи неп­риб­ра­но­го гною, біга­ли со­ба­ки, ни­ка­ли худі шка­пи. Го­лодні ко­ро­ви сми­ка­ли стріху. Один са­док, ста­рий і гус­тий, розрісся кру­гом ха­ти, стані та повіток, пов­ти­кав­ши гілля під обідра­ну покрівлю.

Між дво­ма стов­па­ми, до кот­рих дав­но ко­лись бу­ли при­чеп­лені во­ро­та, вбігли баскі коні Ясеві і, як зміїї, по­ли­ну­ли попід повітка­ми.

Лихі, худі та мир­шаві со­ба­ки опа­ли сан­ки і сми­ка­ли Яся за вед­ме­дя­чий комір. Бідно­та, пус­ти­ня, го­лодні дикі со­ба­ки - все те так вра­зи­ло Яся, що він тро­хи не гук­нув до по­го­ни­ча: «вер­тай­ся на­зад кіньми». Од­на­че бу­ло вже не мож­на вер­ну­тись. Ясь му­сив нед­бай­ли­во сту­пи­ти в ґанок. Тільки він сту­пив у ґанок, звідтіля на всі чо­ти­ри бо­ки, по­ки­нув­ши про­со та греч­ку, ша­рах­ну­ли ку­ри, гу­си, кач­ки, го­лу­би, го­робці, навіть по­ро­ся­та. Півень ки­нув­ся йо­му в ли­це; по­ро­ся­та по­то­чи­лись під но­ги. Все те кри­ча­ло, ве­ре­ща­ло, кир­ка­ло, куд­ку­да­ка­ло, по­ки­да­ючи паш­ню і втіка­ючи, ку­дою бу­ло мож­на втіка­ти. А по­зад Яся зав­зя­тий Сірко вче­пив­ся зу­ба­ми до шу­би і не­ми­ло­серд­но ви­хав на всі бо­ки не­щас­но­го вед­ме­дя, тільки шмат­тя летіло, тим ча­сом як інші обс­ту­пи­ли по­го­ни­ча, що хвиськав на їх ба­то­гом. Прор­вав­шись че­рез та­ку ор­ду, не­ви­да­ну навіть у сво­го тес­тя, о. Хве­до­ра, Ясь на­си­лу од­чи­нив сінешні двері і схо­вавсь за ни­ми од со­бак, що ви­ли, як ска­жені, і гриз­ли од злості двері. Ясь про­жо­гом од­чи­нив ті двері в по­кої, котрі бу­ли са­ме про­ти сінешніх две­рей, і влетів у ха­ту, як той заєць, тіка­ючи од че­ре­ди хортів. А там у хаті знов ша­рах­ну­ло від йо­го усе жи­ве, вже не куд­ку­да­ка­ючи, а крик­нув­ши: «Ох! ах! ой! ай! Єзус! Марія!» По хаті, як гус­тий сніг, літа­ло гу­ся­че пір'я та пух і заліпи­ло Ясеві очі.

Стуманілий, він сто­яв се­ред ха­ти і не знав, що ро­би­ти. Но­ва сце­на в хаті зда­лась йо­му тільки про­тя­гом пер­шої в ґанку. Аж ось, крізь літа­юче пір'я, він примітив пе­ред со­бою чо­тирьох ма­леньких хлоп­чиків, - знать, ха­зяй­ських синків, що сиділи над горш­ка­ми, пов­ни­ми гу­ся­чо­го пір'я. Тоді тільки він до­га­давсь, що спо­ло­хав еко­номську сім'ю, кот­ра вкупі з най­мич­ка­ми і ма­ли­ми дітьми дер­ла пір'я, як бу­ває зимньою до­бою.

Наймичка по­ка­за­ла Ясеві другі двері з сіней, на пра­вий бік, в за­лу. Пер­ша світли­ця Лемішковсько­го своєю бідністю на­га­да­ла Ясеві йо­го пе­редніше жит­тя.

Довго хо­див Ясь по світлиці, ог­ля­да­ючи ста­реньку і прос­теньку мебіль, де­ше­венькі кар­тин­ки на па­пері, польські об­раз­ки ченс­то­ховської бо­го­ро­диці та Ісу­са з ба­ран­ком. Ніхто не ви­хо­див до йо­го. Вже Се­ре­динський ну­дивсь, позіхав, сідав і вста­вав, і знов сідав. За стіною в другій ха­тині бу­ло ти­хо. Тільки ди­ти­на ма­леньки­ми ніжка­ми прибігла до две­рей і ви­су­ну­ла з-за две­рей тро­хи не всю го­лов­ку, в певній надії, що гість її не ба­чить. Ко­ли це од­чи­ни­лись бо­кові двері. В за­лу всту­пив ха­зяїн Лемішковський, чо­ловік ви­со­кий, пос­тав­ний, пов­ний, пле­чис­тий, з дов­гим чор­ним розкішним во­ло­сом на го­лові, з чор­ним ву­сом, з чор­ни­ми ве­ли­ки­ми очи­ма. Як са­ме йо­го прізви­ще, так і пос­тать ви­яв­ля­ли йо­го вро­ду зовсім не польську, а щи­ро ук­раїнську. Од­на­че Лемішковський звав се­бе, - при­най­мні при жінці і дітях, - по­ля­ком і в своїй сім'ї го­во­рив завж­ди по-польській, хоч ду­же по­га­но.

Лінивою, мля­вою хо­дою підсту­пив він до Яся і привітав­ся до йо­го якось ніби зне­хо­тя й не ду­же ра­до. Вся йо­го пос­тать, цілий обвід пов­но­го, круг­ло­ва­то­го ли­ця, м'які повні гу­би, лас­ка­вий пог­ляд ве­ли­ких очей, ти­хий, сим­па­тич­но м'який го­лос, - все те ви­яв­ля­ло од­ра­зу йо­го м'яку вда­чу, лас­кавість душі, не вва­жа­ючи навіть на те, що розкішний, шерст­кий та цуп­кий, як дріт, во­лос, мов гри­ва у ле­ва, і ве­ли­ка будівля тіла на­тя­ка­ли на за­хо­ва­ний десь гли­бо­ко міцний ха­рак­тер і здо­ро­ву зав­зятість.

Посідали во­ни на ка­напі і по­ча­ли зви­чай­ну візит­ну роз­мо­ву, ніко­му не потрібну, не ціка­ву, ніко­го не зай­ма­ючу. Після пер­ших слів за­раз позіхнув гос­по­дар, а потім - і гість. Ще кільки слів бу­ло про­мов­ле­но, і роз­мо­ва пе­ре­тя­лась… Ясь зви­со­ка пог­ля­дав на Лемішковсько­го й ду­мав: «і чо­го ме­не за­нес­ла ли­ха го­ди­на до цього Лемішковсько­го, сон­но­го, мля­во­го, вбо­го­го, з го­ло­вою й оде­жею в гу­ся­чо­му пу­ху?» А в гос­по­да­ря все вертіла­ся та­ка ж са­ма дум­ка: «і яка ли­ха го­ди­на при­нес­ла цього па­на Се­ре­динсько­го, пев­но, ба­га­ти­ря, уп­ра­ви­те­ля, в мою бідну са­ди­бу? І чо­го йо­му тре­ба од ме­не? І навіщо я йо­му здав­ся? Це, пев­но, во­на! це жінка за­тяг­ла йо­го!»

Обидва во­ни сиділи й мов­ча­ли без со­ро­ма, дав­ши сміли­во во­лю своїм дум­кам. Ха­зяїн вря­ди-го­ди про­мов­ляв слівце, а Ясь ще з більшою не­охо­тою од­повідав йо­му, од­на­че не смів про­ща­тись, сподіва­ючись ви­хо­ду сім'ї, про кот­ру йо­му то­ро­чив Хоцінський.

Довгенько-таки сиділи во­ни і більше мов­ча­ли, ніж ба­ла­ка­ли. Рівне, од­но­манітне цо­кан­ня ма­ят­ни­ка ко­ло го­дин­ни­ка, теп­ло в хаті, ти­ша навк­ру­ги, - все те на­во­ди­ло не­пе­ре­мож­ну сон­но­ту, тільки не на Яся, а на Лемішковсько­го, - ще й над­то, що він не­дав­неч­ко, раннім прос­тацьким зви­чаєм, по­обідав і тільки що хотів спо­чи­ти, аж тут при­нес­ло па­на в вед­ме­дях! Бай­дуж­не ли­це Лемішковсько­го тро­хи зблідло і ви­яв­ля­ло для ціка­во­го ока якусь пе­ре­жи­ту й пе­ре­бу­ту скор­бо­ту, якесь го­ре. Та не Ясеві бу­ло чи­та­ти теє. Він з оги­дою зап­римітив сон­ний пог­ляд ха­зяїна, од­на­че сидів і до­жи­дав­ся, ог­ля­да­ючи че­рез вікно па­ру своїх бас­ких ко­ней, б'ючих ко­пи­та­ми сніг під со­бою.

Коли це од­ра­зу, не­на­че вітром, од­чи­ни­лись обидві по­ло­вин­ки две­рей. В за­лу всту­пи­ла з по­ва­гою, ти­хою хо­дою й тро­хи по-те­ат­рально­му пані Лемішковська і пиш­ним пок­ло­ном привіта­ла Яся, що схо­пив­ся до неї на­зустріч. За­раз за нею всу­ну­лась, ніби во­зом в'їха­ла, се­редніх літ панія з ли­цем нез­ви­чай­но чуд­ним і не­гар­ним. Лемішковська наз­ва­ла її гу­вер­нант­кою своїх дітей - пан­ною Те­одо­зею.

Ні ше­лестіння дов­гих су­конь, ні сло­ва привітан­ня не роз­бур­ка­ли, не ож­ва­ви­ли Лемішковсько­го. Він собі ди­вивсь бай­дужісінько, на­че крізь сон, на цю сце­ну. Ли­це пані Лемішковської спах­ну­ло по­лум'ям од со­ро­му, що її чо­ловік не знає своєї ролі. Та во­на за­раз поп­ра­ви­лась і по­ве­ла та­ку роз­мо­ву:

- Вчора ма­ли ми гар­ну ком­панію в се­бе, не спа­ли сли­ве цілу ніч і ду­же по­то­ми­лись, за­бав­ля­ючись.

Лемішковська го­во­ри­ла по-польській, бо бу­ла полька.

Швидко потім од­летіла од­на по­ло­вин­ка две­рей, і в неї влетіла в ку­ценькій сукні стар­ша доч­ка Лемішковсько­го, ле­генька, жва­ва, як пташ­ка. Во­на сміли­во присіла се­ред ха­ти до Се­ре­динсько­го, пурх­ну­ла до ма­ми і при­че­пи­лась за її спи­ною на кінчи­ку стільця, як ча­сом пташ­ка чіпляється ніжка­ми на то­ненькій ви­сячій гіллячці. Нез­ви­чай­на схожість доч­ки з матір'ю ду­же вра­зи­ла Яся. Зда­ва­лось, віби то бу­ли дві рідні сест­ри, а не ма­ти з доч­кою. Од­на­кові ло­би, білі і чисті, як мар­мор, од­на­кові но­си, то­ненькі, рівні, з про­зо­ри­ми ро­же­ви­ми ніздря­ми, од­на­кові гу­би, повні і свіжі, од­на­ко­вий цвіт ли­ця - сніго­вий, білий. Тільки ма­ти ма­ла ве­ликі, щи­ро­польські сірі очі, на­га­ду­ючі ка­ла­мут­ну во­ду або прос­те скло, при­па­де по­ро­хом. Яка б не бу­ла в польки кра­са, їй бра­кує од­но­го - тем­них або синіх очей. Карі ж очі ко­ли і бу­ва­ють у кот­рої, то не з рідної ра­си, - це ук­раїнська по­зич­ка. Доч­ка Лемішковської ма­ла очі батьківські, ве­ликі, карі, блис­кучі, на чис­тих білках.

Панна Те­одо­зя хо­ча бу­ла най­кра­ще приб­ра­на, в шов­ко­ву сук­ню, та неп­риємно вра­жа­ла очі своїм чуд­ним ли­цем. Тре­ба бу­ло дов­го зви­ка­ти до йо­го, щоб з ним ос­воїтись. Те­одо­зя сіла по­руч з Ясем. Ясь тро­хи не пе­ресів на дру­гий стілець. Тільки по­чу­ван­ня ша­но­би людських зви­чаїв вдер­жа­ло йо­го на місці. А во­на так і впи­лась у йо­го своїми очи­ма, сіри­ми, ще й жов­ту­ва­ти­ми. Все її ли­це скла­да­ло­ся з од­но­го но­са. Ди­ви­лась во­на прос­то на Яся, а він ба­чив пе­ред со­бою один тільки ніс. По­вер­та­ла во­на го­ло­ву набік - він і зно­ву ба­чив тільки ніс. Із ма­ленько­го, не­на­че в ко­ше­ня­ти, лоб­ка вис­ту­пав її ніс, не­на­че пог­нав­шись навз­догінці за яки­мись ла­си­ми па­хо­ща­ми, і геть ви­пе­ре­див малісіньке підборіддя, що сли­ве зовсім не бу­ло й знать, як во­на на­ги­на­ла го­ло­ву трош­ки вниз. Не­дур­но ж вся око­ли­ця зва­ла її «гу­бер­но­сом».

Лемішковська об­пер­лась ліктем об по­душ­ку, за­ку­ри­ла папірос­ку. Те­одо­зя вирівня­ла­ся і бадьори­лась, на­че на смот­ру. Ма­ленька пан­ноч­ка вертілась та обс­ми­ку­ва­лась, як пташ­ка, а Лемішковський на­си­лу мор­гав сон­ни­ми очи­ма, що зли­па­лись як на то теж, на­че ка­рю­ком при­ма­зані.

Хазяйка спи­та­ла в Се­ре­динсько­го, чи спо­до­бав­ся йо­му цей край, а далі ра­зом з Те­одо­зею по­ве­ла роз­мо­ву про Вар­ша­ву, про Пе­тер­бург. При­ки­ну­то бу­ло кільки слів навіть про Па­риж і фран­цузькі мо­ди.

- Ох! мій па­не! - крик­ну­ла то­неньким, тільки не при­род­ним го­ло­сом Те­одо­зя, - ко­ли б хто відав мою ту­гу по нашій милій Вар­шаві! Що то за ми­лий край! що там за лю­ди! Ах! Ох! що там за ве­селість! Там лю­ди ніко­ли навіть не заз­на­ють нудьги. Цілий день біга­ни­на, веш­тан­ня, сту­кот­ня! Та все те пов­би­ра­но по най­новішій моді. Чи віриш, па­не? Хіба тільки в Па­рижі мож­на знай­ти гро­ма­ду та­ку ве­се­лу, го­во­рю­чу, яка ма­ла б стільки сма­ку в уб­ранні, в ма­не­рах. Один мій знай­омий князь у Вар­шаві ка­зав мені, що Вар­ша­ва навіть кра­ща за Па­риж, тільки про Вар­ша­ву, бач­те, ма­ло зна­ють. Ой, «мат­ко бос­ка»! При однім зга­ду­ванні мені стає ве­селіше в сільській тиші. Я тільки й жи­ву й жи­вотію зга­ду­ван­ням… Ох!

- А чом же ви там не зос­та­лись, в вашім Па­рижі, та приїха­ли в на­шу Тхорівку? - спи­тав нес­подіва­но Лемішковський.

Жінка ки­ну­ла на йо­го не­лас­ка­вим оком. Во­на все сер­ди­лась, що він своєю прос­то­тою зав­да­вав брех­ню Те­одозі, як во­на по­чи­на­ла чва­ни­тись та вже ду­же вис­лав­ля­ти Вар­ша­ву. Лемішковський за­мовк.

- А тим при­бу­ла сю­ди, що невідо­мий го­лос долі велів мені сю­ди їха­ти, до­кон­че сю­ди! - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, важ­ко зітхнув­ши, і схи­ли­ла го­ло­ву, за­гу­лю­ючи но­сом усе підборіддя.

- Чи виїжджає ва­ша жо­на, чи не нудьгує на селі? - спи­та­ла ха­зяй­ка.

- Мало ще маємо знай­омих. Бу­ла во­на кільки раз у кня­гині, - про­мо­вив Ясь.

- Шо за чу­до­ва панія, на­ша кня­ги­ня! що за доб­ра, ян­гольська ду­ша! Яка во­на привітна! - про­мо­ви­ла ха­зяй­ка, не­на­че во­на з кня­ги­нею вкупі зрос­ла і вік звіку­ва­ла.

- Таких паній тільки в Вар­шаві мож­на знай­ти, та­ких ми­лих, лас­ка­вих, хо­ча й на­ле­жа­чих до ви­що­го світу, - до­да­ла Те­одо­зя. - Ос­танній бал в кня­гині зрівняється з ба­ла­ми на­ших ви­щих і ба­гатіших вар­шавських арис­ток­ратів, - про­мо­ви­ла Те­одо­зя, не­на­че во­на й справді гу­ля­ла на тих ба­лах.

- Чи не чу­ли ви ор­кест­ра на­шо­го кня­зя? - спи­та­ла гос­по­ди­ня. - Вар­то пос­лу­ха­ти! Хоч тут і се­ло, й ди­чи­на, але в нас мож­на по­чу­ти най­кра­щих італійських і німецьких ком­по­зи­торів: і Бет­хо­ве­на, і Россіні, й Белліні. Як чу­до­во не­дав­но грав ор­кестр «Травіату» й «Нор­му»!

Так вертіла­ся роз­мо­ва ко­ло ма­терій ви­со­ких, по­важ­них, ду­же не гар­мо­ню­ючих з бідною, дра­ною обс­та­вою ста­рої еко­номської ха­ти.

Ясь підвівся і по­чав про­ща­тись. Да­ми за­во­ру­ши­лись і про­си­ли навіду­ва­тись до їх в їх сільську пу­щу. Лемішковський не про­сив і сло­ва не про­мо­вив.

Дві най­мич­ки з ко­ро­мис­ла­ми од­га­ня­ли со­бак. Ясь, під за­хис­том ко­ро­ми­сел, вий­шов з ґанку і сів на сан­ки. Лемішковський мовч­ки пок­ло­нив­ся до йо­го. З усіх чо­тирьох вікон виг­ля­да­ло на двір кілька­над­цять го­лов, і ве­ли­ких, і ма­леньких, котрі поп­ри­ту­лю­ва­ли ло­би й но­си до ши­бок, аж но­си влип­ли, - щоб по­ди­ви­тись на ба­га­то­го гос­тя, на коні, на по­го­ни­ча.

Через кільки го­дин при обіді Га­ня роз­пи­ту­ва­ла Яся про йо­го не­давній візит, про но­вих знай­омих, а Ясь, ре­го­чу­чись, роз­ка­зу­вав їй за еко­номію та за гос­по­да­ря й гос­по­ди­ню.

- Не смійся, сер­це Ясю, з бідних лю­дей, не цу­рай­ся їх. Зга­дай, що й ми бу­ли не­дав­но бідні. Ко­ли ти гор­дуєш ни­ми і не хо­чеш зна­ти­ся з ни­ми, то я са­ма поїду ко­лись до їх і зап­ро­шу їх до се­бе. - Поїдь, Га­ню, то по­ба­чиш, як Лемішковський спа­ти­ме при гос­тях у залі.

- Годі тобі ви­га­ду­ва­ти та ви­ду­му­ва­ти! - од­ка­за­ла Га­ня.

- Лемішковська, нігде прав­ди діти, гар­на панія, тільки вже над­то ба­га­то го­во­рить про щось ду­же вже ви­со­ке… А діти де­руть самі пір'я! Та, пев­но, й са­ма панія з пан­ноч­кою дер­ла пір'я, як я приїхав. Міркую, що й Лемішковсько­му за­га­дує жінка пір'я дер­ти. Не по­дя­кую я Хоцінсько­му за та­ку ре­ко­мен­дацію.

- А я поїду до їx, ко­ли вже на те пішло! - знов од­ка­за­ла Га­ня.

- Їдь! про ме­не! тільки бе­ри два ко­за­ки гай­ові з руш­ни­ця­ми, щоб обо­ро­ня­ли те­бе в то­му звіринці. По­ди­вись лиш, що ста­ло­ся з моїми вед­ме­дя­ми!