IV

В пер­ше літо після весілля, од­но­го літнього дня, пе­ред обідом, сиділа Га­ня пе­ред сто­лом про­ти вікна і че­са­ла ко­су пе­ред дзер­ка­лом.

Передобідяний час - то був зад­ля неї вільний час. Во­на вже впо­ра­лась, поп­ри­би­ра­ла в ха­тах, на­ва­ри­ла й на­пек­ла і по­ча­ла вби­ра­тись, до­жи­да­ючи чо­ловіка обіда­ти. Не­мо­ло­да сільська панія за вби­ран­ням бо­гу мо­литься або най­ми­чок лає, а мо­ло­да ве­се­ленькі ду­ми ду­має.

«Чи щас­ли­ва я те­пер за своїм чо­ловіком? - ду­ма­ла Га­ня, - чи пла­ка­ти мені на свою до­лю, чи сміятись до неї? Чи наріка­ти мені, чи дя­ку­ва­ти своєму та­ла­нові? Ка­за­ла мені ма­ти пе­ред весіллям, пла­чу­чи: «Не йди, до­ню, за йо­го заміж! Луч­че б я те­бе під шум пус­ти­ла, ніж ма­ла отак ви­да­ва­ти!» По­ми­ли­лась моя ма­ти, що не зго­жу­ва­лась за ми­ло­го заміж да­ти. Чи щас­ли­ва я з своїм ми­лим?»

Обернула Га­ня го­ло­ву і зир­ну­ла до­пит­ли­вим оком по ха­тах, дер­жа­чи в ру­ках розп­ле­те­ну ко­су.

Кімнати бу­ли такі, як зви­чай­но бу­ва­ють на еко­номіях. Дві кімна­ти бу­ли чи­малі, а од­на бу­ла ма­ленька. Че­рез сіни бу­ла пе­кар­ня з комірчи­ною. Дім був не но­вий, але чис­то ви­ма­за­ний білою гли­ною, з но­вим не­по­жо­лоб­ле­ним, як бу­ває на еко­номіях, сос­но­вим по­мос­том, ду­же чис­то ви­шу­ру­ва­ним та ви­ми­тим. В по­ко­ях бу­ло прос­то й убо­го. О. Хве­дор не спромігся наділи­ти свою доч­ку ба­га­тим при­да­ним. В одній кімнаті сто­яло ши­ро­ке ліжко з по­душ­ка­ми, а на стіні за ліжком висів не ду­же но­вий ки­лим до­машньої ро­бо­ти з чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми квітка­ми, невідо­ми­ми в на­ту­ральній історії. Ко­ло стіни сто­яла ста­росвітська скри­ня на коліща­тах, об­ко­ва­на залізом, вся в чер­во­них квітках по зе­ле­но­му полі. А в першій кімнаті, що бу­ла ніби світли­цею, сто­яла прос­та ка­на­па з спин­кою, прик­ри­та ки­ли­мом. Тільки шість но­вих стільців, пок­ри­тих світло­синьою ма­терією, ве­се­ли­ли чис­ту ха­ту з біли­ми, як сніг, стіна­ми, з ве­ли­ки­ми, чис­ти­ми вікна­ми, і над­да­ва­ли гор­ниці виг­ляд ніби панський.

Огляділа Га­ня кімна­ти і зрівня­ла їх з батьківськи­ми. На­ба­га­то кра­щий убір був і в кімна­тах батьківських. Прав­да, в її думці май­нув, як кар­ти­на, гар­ний дім, як от во­на ба­чи­ла в панів, ба­га­тих свя­ще­ників або про який чи­та­ла в книж­ках. Уяви­ла­ся їй, ніби на­мальова­на на кар­тині, гар­ненька м'яка мебіль, пок­ри­та ро­же­вою свіжою ма­терією, а по стінах і по підлозі гар­ненькі ки­ли­ми з тро­ян­да­ми та гвоз­ди­ка­ми; уяви­ло­ся їй навіть ве­ли­ке дзер­ка­ло в зо­ло­тих ра­мах, де її бу­ло вид­ко всю - мо­ло­ду та гар­ну. Май­ну­ли пе­ред очи­ма ве­ликі кар­ти­ни на стінах в зо­ло­тих ра­мах, гарні завіси на вікнах… Швид­ко опам'ята­лась во­на, аж засміялась са­ма з се­бе, що її дум­ки муг­ну­ли так да­ле­ко. Не зрос­ла во­на в роз­коші. Мрії про такі розкішні кімна­ти зда­лись їй пус­ти­ми.

«Роблю я й те­пер, як і в батька ро­би­ла, - пішла далі її дум­ка, - та те­пер пра­цюю і для се­бе, і для сво­го ми­ло­го. Зад­ля йо­го мені й ро­бо­та не важ­ка. Мені здається, що й та стра­ва не бу­де йо­му смач­на, що не я го­ту­ва­ла своїми ру­ка­ми; і той по­жи­вок, і навіть той хліб не бу­де смач­ний, що не я своїми ру­ка­ми вчи­ня­ла, постіль бу­де твер­да, що пос­ла­на інши­ми ру­ка­ми. Ро­бо­та мені не страш­на».

А тим­ча­сом гля­ну­ла во­на на свої ру­ки. Од ліктя бу­ло тіло біле, як папір, а пальці зчорніли, по­мор­щи­лись, по­шерх­ли, щи­ко­лот­ки ста­ли го­ро­ху­ваті. Якій мо­лодій панії не схо­четься білих м'яких рук, та ще тоді, як їх цілу­ють га­рячі ус­та ми­ло­го!

І знов не­на­че їй хтось по­ка­зав на кар­тині: си­дить во­на, як ба­га­та панія, уб­ра­на в ба­га­тий убір. Пе­ред нею чу­до­вий ту­алет в зо­лоті та сріблі. В дзер­калі світиться, як пов­на тро­ян­да, її пов­не ли­це. В пе­карні сту­ко­тять ножі, - ку­харі обід го­ту­ють. Ла­кей підно­сить їй снідан­ня й чай. Слуг у по­ко­ях ба­га­то. Во­ни по­ра­ються і при­би­ра­ють, а во­на си­дить та тільки по­ряд­кує. Во­на не встає ра­но з теп­лої пос­телі, спить дос­хо­чу…

«Ні, ро­бо­та мені не страш­на! Не звик­ла я до лінощів. Я б і не всиділа без ро­бо­ти і навіть світом ну­ди­ла б, хоч би в ме­не бу­ло і три най­мич­ки.

Не заз­на­ла я в батька роз­коші; я зрос­ла, ввесь вік па­нянський звіку­ва­ла не­ба­га­тою. Більше я пра­цю­ва­ла, ніж гу­ля­ла. Не­ве­се­ло про­май­нув мій вік діво­чий. Нічо­го мені наріка­ти на свою до­лю; не гірше мені - й не кра­ще мені».

Веселий промінь літнього сон­ця, зе­ле­на виш­ня, що заг­ля­да­ла гіллям в вікно, біле свіже ли­це, чорні бро­ви її, що виг­ля­да­ли, до неї з дзер­ка­ла - все те вик­ли­ка­ло ве­селі мрії, ве­селі ду­ми. Вчу­лись їй, мов при­не­сені вітром на про­ме­нях сон­ця з зе­ле­но­го са­ду, ве­селі му­зи­ки, пісні; май­ну­ли пе­ред нею танці, смішки, жар­ти, пов­на ха­та ве­се­лих гос­тей, ха­та ви­со­ка, освіче­на і уб­ра­на квітка­ми; потім май­ну­ли пе­ред нею коні, баскі, ви­сокі, прудкі, з кру­ти­ми ши­ями, як у ле­бедів; фа­етон кри­тий, а в фа­етоні си­дить во­на по­руч з ми­лим, вер­та­ючись, при зо­рях, по­ля­ми та лу­га­ми до­до­му з гос­тей.

Ганя ки­ну­ла оком в вікно. На дворі про­ти самісінько­го вікна стир­чав тро­хи не дра­бин­час­тий «бо­гус­лавський» візок, прос­тий, в од­но­кон­ку, з го­лоб­ля­ми. По­дер­тий ста­рий лу­бок, кот­рим був об­ши­тий візок, висів, не­на­че по­дерті шмат­ки ста­рої одежі. На візку, в роз­ки­ну­то­му сіні греб­лись ку­ри, не­на­че в кублі. Сіно повст­ром­лю­ва­лось в дірки. Ря­ба здо­ро­ва сви­ня, зіпнув­шись на візок пе­редніми ра­ко­ти­ця­ми, всу­ну­ла го­ло­ву в сіно, шу­ка­ючи по­жив­ку, тільки довгі ву­ха її теліпа­лись.

«Не зна­ти мені роз­коші», ду­ма­ла во­на далі, заг­ля­ду­ючи в ого­род.

А там дру­га, си­ва сви­ня, пруд­ка, як хорт, по­ра­лась ко­ло кар­топлі, ви­вер­та­ла один кущ, ха­па­ла кар­топ­ли­ну і за­раз ки­да­лась до дру­го­го хап­ком, ко­рис­ту­ючись ча­сом. Най­мич­ки не бу­ло до­ма. Га­ня вхо­пи­ла ко­чер­гу, взя­ла пас­мо не­до­че­са­ної ко­си в рот і по­летіла про­жо­гом на ого­род і та­ки доб­ре за­са­па­лась, по­ки виг­на­ла сви­ню з ого­ро­да.

- Отаке щас­тя бу­ло і в батька! - про­мо­ви­ла са­ма до се­бе Га­ня, вер­та­ючись у ха­ту і дочісу­ючи ко­су.

Причесалась Га­ня, наділа прос­теньку бу­ден­ну сук­ню і ог­ля­да­ла се­бе в дзер­калі. Затк­ну­ла во­на за ко­су чер­во­ну ма­ко­ву квітку і ви­ки­ну­ла потім.

- Ні! Луч­че я зав'яжу­ся хуст­кою поп­рос­ту, як по­зав­чо­ра. Він же ме­не звав в жар­ти чу­до­вою мо­ло­дич­кою!

Ганя вий­ня­ла з скрині здо­ро­ву перську хуст­ку, ще ма­те­ринську, по біло­му полі з чер­во­ни­ми, як жар, квітка­ми й то­роч­ка­ми, і нед­ба­ло за­вертіла го­ло­ву. Білий шовк чу­до­во прис­тав до чор­них брів, до чор­них очей, до рум'яно­го ли­ця. Чер­воні то­роч­ки, що спа­да­ли аж на білу шию, не пе­ре­мог­ли чер­во­них, як ка­ли­на, губів.

Сміючись до се­бе в дзер­ка­ло, во­на наділа на шию товс­те різа­не доб­ре на­мис­то. П'ять разків чер­во­но­го на­мис­та чу­до­во прис­та­ва­ли їй до ли­ця. - Лю­бить ме­не чо­ловік, та й є за що!.. Не заз­на­ла я роз­коші, за­те ж заз­на­ла ко­хан­ня. Ко­ли б же швид­ше йшов ми­лий обіда­ти зо мною!

Немає там справдішнього го­ря, де па­нує щи­ра, га­ря­ча, за все на­да­ря­юча, щас­тям наділя­юча лю­бов!..

Пішла Га­ня виг­ля­да­ти чо­ловіка, вий­шла в сад і сад со­бою зак­ра­си­ла, по са­доч­ку по­хо­жа­ла, а очи­ма на ве­се­лий яр раз у раз пог­ля­да­ла.

А яр той був гли­бо­кий і не ду­же ши­ро­кий, увесь зе­ле­ний, ве­се­лий, як рай. Од­ним кінцем він прос­тя­гав­ся до се­ла, де на взгір'ї бу­ло вид­ко ве­селі білі ха­ти в са­доч­ках, де бли­щав про­ти сон­ця ве­ли­кий став з дво­ма мли­на­ми, з ви­со­ки­ми вер­ба­ми ко­ло греблі. З-за го­ри виг­ля­да­ла церк­ва трьома вер­ха­ми, трьома хрес­та­ми. Дру­гим кінцем яр йшов між го­ра­ми да­ле­ко, да­ле­ко, до­ки не зустрівся з ви­со­кою кру­тою го­рою, ук­ри­тою до са­мо­го вер­ху ста­рим зе­ле­ним лісом, розійшов­ся пе­ред нею на два бо­ки дво­ма ру­ка­ва­ми знов поміж го­ра­ми, об­ми­на­ючи під са­мою го­рою чи­ма­лий ста­вок, світлий, як око. Круг­ла, мов шпиль, го­ра, обквітча­на лісом, мо­чи­ла зе­ле­ний поділ сво­го уб­ран­ня в самім ста­воч­ку, а дру­гий та­кий са­мий шпиль, од­ки­ну­тий в тихій воді, висів униз, у си­ню гли­бо­ку бе­зод­ню, звісив­ши зе­ле­не верхів'я столітніх дубів та лип. Вздовж по яру бли­ща­ла сму­жеч­ка синьої во­ди між осо­кою. Попід го­ра­ми бу­ли кри­нич­ки - жо­лоб­ки або пле­тян­ки при самій землі, під зе­ле­ни­ми вер­ба­ми. На однім узгір'ї то­го яру сто­яла еко­номія, вся в зе­ле­но­му са­ду, розс­те­ле­но­му по ко­со­горі. По дру­гий бік яру, на горі, між зе­ле­ни­ми жи­та­ми, сто­яла скар­бо­ва клу­ня, ко­ша­ри і довгі, зчорнілі од до­щу, скир­ти хліба.

Не на шпиль пог­ля­да Га­ня, не на три вер­хи сільської церк­ви, що ніби пла­ва­ли в легкім ту­мані про­ти сон­ця: пог­ля­да­ла во­на на сірі вер­хи то­ку, на чор­но-жовті стіжки. Там ко­ло робітників був її Ясь; звідтіль її око звик­ло стріча­ти ми­ло­го.

Вже во­на і по са­ду на­гу­ля­лась, і квіток нар­ва­ла, та все на го­ру пог­ля­да­ла, а ми­ло­го не­має. Вже й квітки прив'яли в ру­ках, со­неч­ко з півдня звер­ну­ло, а ми­ло­го не­має. Вже Га­ня вто­ми­лась, ми­ло­го виг­ля­да­ючи, а ми­ло­го не­має!

«Боже ж мій! що це з ним тра­пи­лось! Де це він за­ба­рив­ся?» За­су­му­ва­ла Га­ня за чо­ловіком, не­на­че він десь поїхав у да­ле­ку сто­ро­ну, не­на­че він десь блу­кав по безк­рай­ньому сте­пу на без­бе­режнім морі.

«Може, він поїхав до ко­заків-лісо­виків, мо­же, заб­лу­див де в лісі, а там уся­ко­го звіра; а там же вов­ки і вдень на­па­да­ють!»

Засмутилась мо­ло­да Га­ня, опус­ти­ла ру­ки. Пов'ялі квітки по­си­па­лись з ру­ки по траві.

«І стра­ва пе­репріє та пе­рес­тоїть в печі, - ду­ма­ла во­на. - Ли­хо йо­му з чу­жою ро­бо­тою! За нею і шмат­ка хліба не з'їсть са­ме в час».

Од скар­бо­во­го то­ку летіли з го­ри три най­менші сест­ри Га­нині, як три ластівоч­ки.

- Ясь обідає в нас, - крик­ну­ла зда­ле­ки од­на ще­бе­ту­ха, - і ка­зав, щоб ти са­ма обіда­ла і не сподіва­лась йо­го швид­ко, бо в нас гості.

«Не прий­шов обіда­ти… - го­во­рить їй дум­ка. - Мо­же, я йо­му чим не до­го­ди­ла, мо­же, не­доб­ре обіда­ти ва­ри­ла, не при­го­лу­би­ла йо­го ко­ли…»

- Ясь виїв аж дві тарілки бор­щу, а ма­ма сміються та ка­жуть: ма­буть, те­бе жінка дер­жить на го­лод­но­му столі, - го­во­ри­ла далі ще­бе­ту­ха.

Знов за­ду­ма­лась Га­ня, аж чер­воні то­роч­ки з го­ло­ви звіси­лись на що­ки.

Сіла во­на са­ма обіда­ти. Стра­ва в рот не йде; їсть во­на зне­хо­тя.

- З ким же він там го­во­рить? - спи­та­ла Га­ня. - Мо­же, роз­мов­ляє з гістьми, з яки­мись пан­на­ми?

- Зо всіма го­во­рить, а зо мною най­більше. Він мені ка­зав, що не­ма й в світі кра­щої од ме­не; що в ме­не бро­ви, як шну­ро­чок, оче­ня­та, як тер­но­чок, і поцілу­вав ме­не, та так по­ко­лов ме­не ву­са­ми! бо в йо­го ву­си, як ще­ти­на…

І са­ма сест­ра побігла до дзер­ка­ла, роз­див­ля­лась на свої бро­ве­ня­та, ли­за­ла пальці і приг­ла­жу­ва­ла ни­ми свої ко­се­ня­та.

Не стільки їла обід Га­ня, скільки її сест­ри. Дов­го ще во­ни ще­бе­та­ли, за­бав­ля­ючись нар­ва­ни­ми квітка­ми та лялька­ми, а Га­ня сиділа ко­ло вікна та все пог­ля­да­ла на яр, на тік, на го­ру, чи не йшов її ми­лий.

Вже со­неч­ко спус­ка­ло­ся над гай, як вер­нув­ся до­до­му Ясь і зас­тав Га­ню зас­му­че­ну ко­ло вікна.

- Оце, як же я за­сидівся в батька! - про­мо­вив Ясь. - Приїхав о. Мой­сей з жінкою, а я й за­ба­ла­кав­ся з ни­ми. А ти, сер­це, са­ма тут обіда­ла? Ви­ба­чай мені, моя лю­ба!

Лице її знов засвіти­лось, по­ве­селіша­ло.

- Червона ти ка­ли­на в лузі, а не мо­ло­дич­ка в хустці та в чер­вонім на­мисті! - про­мо­вив Ясь, обніма­ючи її.

- А я те­бе жда­ла, в вікна виг­ля­да­ла! про­топ­та­ла в са­ду стеж­ку, по са­ду хо­дя­чи. Не ки­дай ме­не са­му. Обід той мені не смач­ний, і день той не­ве­се­лий, як те­бе до­ма не­має!

- Не ту­жи, Га­ню! Як­би во­ля моя, сидів би ко­ло те­бе і не ос­ту­пав­ся, та зап­ро­да­ний час мій!

Посідали во­ни ря­доч­ком на ка­напі. Ясь взяв її за ру­ку.

- Почорніла твоя ру­ка од ро­бо­ти, сер­це Га­ню! Жаль мені те­бе, що ти ро­биш зад­ля ме­не, як най­мич­ка. Дос­тат­ки та за­со­би наші не­ве­ликі. Не тре­ба бу­ло б тобі йти за ме­не заміж!

- Рука моя по­чорніла, для те­бе роб­ля­чи. А глянь он на се­бе, як ти за­па­лив­ся, для ме­не пра­цю­ючи на полі!

- Ти, Га­ню, мо­ло­да. Не­ве­се­ло тобі самій літа мо­лоді мар­но про­жи­ва­ти на цім яру. Тобі тре­ба ве­се­лих гос­тей, ве­се­ло­го то­ва­рист­ва, му­зик, танців. Еге? А я не­ба­га­тий: не змо­жу дос­та­чи­ти цього та роз­ва­жи­ти твою мо­лодість. Шко­да мені те­бе! Ро­бо­та од­ри­ває пов­сяк­час ме­не од до­му, од те­бе, го­нить ме­не з гос­по­ди.

- Цить вже! годі! - про­мо­ви­ла Га­ня, за­ту­ля­ючи своєю ру­кою йо­го рот. - Ти оце пе­ре­ду­муєш мої власні дум­ки не­давні.

- Що ж ти ду­ма­ла?

- Думала я ба­га­то і дійшла до та­ко­го кінця, що я щас­ли­ва і ду­же щас­ли­ва, бо я люб­лю те­бе, а ти лю­биш ме­не. Чо­го ж нам більше тре­ба?

- Ходімо, Га­ню, на яр та по­гу­ляй­мо. Жда­ла ти ме­не дов­го. Не піду ж я за­те сьогодні до скар­бу, щоб ти не ну­ди­лась.

Пішли во­ни че­рез са­док вздовж по яру, поб­рав­шись попід ру­ки. Гус­та, нес­па­ше­на тра­ва плу­та­ла­ся під но­га­ми, як най­густіше ру­но.

Вечір надійшов ти­хий та яс­ний. Яр увесь світив­ся зе­ле­ною тра­вою про­ти сон­ця, що про­ни­зу­ва­ло ко­сим промінням лист тра­ви і по­до­рож­ни­ка. Га­ня і Ясь йшли й мов­ча­ли. Кра­са місця ніби одібра­ла од їх ду­ми і роз­мо­ву.

- Знаєш що, Га­ню?

- А що?

- Поробимо, поп­ра­цюємо, до­ки мо­лоді, а там, бог дасть, за­ба­гатіємо, збе­ре­мо гро­ше­нят, візьме­мо по­сесію або ку­пи­мо десь поб­ли­зу хутір. Бу­де­мо якось хит­ру­ва­ти та муд­ру­ва­ти і та­ки до­бу­де­мо то­го щас­тя. Ад­же ж лю­ди з бідних пос­та­ва­ли ба­га­ти­ми. Ра­яли мені лю­ди, щоб я брав те­бе, ко­ли хо­чу ма­ти доб­ру ха­зяй­ку. От я і взяв те­бе; і щас­ли­вий кру­гом, тільки шко­да мені твоїх білих рук.

- Годі вже, Ясю, з ти­ми ру­ка­ми! Бу­ло бра­ти будлі-яку польку, ко­ли за­ма­ну­лось тобі ду­же білих рук.

- Білі ру­ки, пев­но, не при­нес­ли б мені стільки щас­тя… А ко­ли збе­ре­мо тро­хи гро­ше­нят, тоді ма­ти­ме­мо більше слуг. Тоді я по­са­жу те­бе в уб­раній світлиці, одяг­ну те­бе в шовк та ок­са­мит, не дам тобі взя­тись і за хо­лод­ну во­ду, нак­ли­чу ве­се­лих гос­тей, да­ва­ти­му по на­ших дос­тат­ках ве­чор­ки та ба­ли з му­зи­ка­ми, щоб те­бе тіши­ли гості мо­лоді, щоб тобі шко­ли бу­ло і ну­ди­тись. А нас­та­не зи­ма, заг­ля­не­мо і в Київ, на­ку­пи­мо вся­ко­го доб­ра…

- Коли б ти знав, та­ке са­ме мені верз­лось оце не­дав­но; вранці, як я че­са­ла ко­су. А знаєш, що розвіяло всі мої ве­селі мрії?

- А що, моє сер­це?

- Сива сви­ня! На­си­лу виг­на­ла з ого­ро­ду. Ска­че че­рез тин, як со­ба­ка. Завт­ра за­га­даю лю­дям стри­но­жи­ти.

- Кинь, сер­це, той клопіт хоч на цей час! Бо­же, бо­же! як би то нам уд­вох за­во­юва­ти те щас­тя?

- Мабуть, ми бу­де­мо тільки дум­кою ба­гатіти. Чи ми ж не щас­ливі те­пер? Чи слід же нам наріка­ти на свою до­лю? На­ша ро­бо­та не геть-то важ­ка. А чи ма­ло ж на світі лю­дей, що по­за­ви­ду­ва­ли б нам?

- Хіба одні му­жи­ки по­за­ви­ду­ють, - од­ка­зав Ясь. - А чо­му вже му­жик не по­за­ви­дує?

- Хіба ж му­жи­ки не лю­ди? Дасть біг луч­че, - бу­де луч­че; але й те­пер не­по­га­но…

Повернула мо­ло­да па­ра ко­ло ста­воч­ка і пішла далі яром, поміж го­ра­ми та гор­ба­ми, ук­ри­ти­ми гаєм. Знов во­ни обоє за­мовк­ли. Не­ви­мов­на кра­са то­го місця одібра­ла в їх ду­ми й роз­мо­ву.

Дивні ук­раїнські яри гай­ові між не­ви­со­ки­ми та кру­ти­ми го­ра­ми та шпи­ля­ми, між ду­бо­ви­ми та гра­бо­ви­ми га­ями, що розкішно по­рос­ли на кру­тих по­ка­тах та реб­рах, на верш­ках гір та шпилів! Ще не­давніми ча­са­ми йшли ти­ми яра­ми ста­ви за ста­ва­ми. А ліс, не спи­ня­ючись во­ро­жою людською ру­кою, обсіяв, об­са­див де­ре­вом усі го­ри й нег­ли­бокі до­ли­ни. Те­пер ті ве­селі ста­воч­ки, знать, уп­ли­ли в якусь кра­щу сто­ро­ну! На їх місці по­рос­ла тон­ка, як нит­ки, гус­та, як повісмо, зе­ле­на тра­ва, ус­ла­ла яри і до­ли­ни, мов ки­ли­ма­ми. Ко­лись у ве­селі став­ки заг­ля­да­ли з гір столітні ду­би та гра­би, свідки сла­ви ко­зацької, а те­пер їх уну­ча­та обс­ту­пи­ли рівною ме­жею ті зе­лені яри. А більш то­го, що панська со­ки­ра без жа­лю об­лу­пи­ла, об­го­ли­ла милі го­ри на­шої Ук­раїни. І більш там те­пер стир­чить їжа­ком ма­ло­рос­ла ліщи­на, ко­лючі бу­дя­ки, як во­лос­ся на сирітській мир­шавій го­лові, обс­куб­ле­не ру­ка­ми ма­чу­хи. Сох­нуть наші яри, ви­си­хає на­ша во­да, го­рять од сон­ця наші го­ри, га­ди­ною ви­си­сає ос­тан­ню си­лу на­шої землі наш во­рог, без сліду їдять панські са­харні на­шу бла­го­дать, наші «зе­лені дібро­ви», наші «темні лу­ги», що так лю­бо виспіва­но їх у піснях.

Ідеш яра­ми, ніби чу­до­ви­ми по­ко­ями. Чи є ж в світі по­кої, кращі од тих ярів? Під но­га­ми сте­леться зе­ле­ний трав'яний ки­лим; по обид­ва бо­ки йдуть стіна­ми го­ри з зе­ле­ним де­ре­вом. На шпи­лях сто­ять ду­би зуб­час­тою стіною, розіслав­ши міцне гілля з міцним лис­том по синьому небі. Над го­ло­вою сте­ля з гли­бо­ко­го, бе­зоднього не­ба, синього, аж тем­но­го. А по тій стелі не мальовані, а живі птиці пе­реліта­ють з го­ри на го­ру: то ря­ба гор­ли­ця, то си­вий при­по­тень, то си­ня си­во­раш­ка; то пе­ре­ни­зу­ють не­бо низ­кою дикі кач­ки, дрібно тріпа­ючи гост­ри­ми крильця­ми, то пе­ре­су­неться важ­кий бу­сел, прос­тяг­нув­ши на­зад свої довгі, як ло­ма­ки, но­ги.

В ти­хих за­кут­ках сто­ять там пасіки, гу­дуть там бджо­ли, пах­не свіжим ме­дом, гай­ови­ми квітка­ми, свіжою тра­вою, гри­ба­ми. З де­ре­ва на де­ре­во пе­рес­ка­ку­ють білоч­ки. Си­дить там пасічник з білою бо­ро­дою, в білій со­рочці, цю­кає со­ки­рою або ди­бає ста­ре­чою сту­пою попід гаєм з тик­вою по во­ду до ко­пан­ки. І сте­жок там не про­топ­та­ла людська но­га. І ти­ша там, як в небі, як між зо­ря­ми, не мерт­ва, хат­ня ти­ша, а пов­на по­ва­ги, уро­чис­та ти­ша спо­чи­ва­ючої на­ту­ри. Тільки ча­сом жалібно йде по гаю тур­ко­тан­ня гор­лиці, про­но­ситься лу­ною по кільки разів цю­кан­ня со­ки­ри пасічни­ка.

Не див­ля­чись на сон­це, не ліча­чи го­дин, йшла мо­ло­да па­ра дов­гим зе­ле­ним яром, що га­дю­кою вив­ся поміж го­ра­ми то нап­ра­во, то наліво, то зви­вавсь на всі чо­ти­ри бо­ки світа. Яр кінчав­ся узірем між дво­ма шпи­ля­ми. На са­мо­му узірі між осо­кою бли­ща­ла во­да, а ви­ще тро­хи під ку­ща­ми ліски та ка­ли­ни, мов уп­рав­ле­на в зе­лені рам­ця, бли­ща­ла кри­нич­ка в траві, обп­ле­те­на ло­зою. Во­да сто­яла чис­та, як сльоза. Все дно, всі піщин­ки на дні бу­ло вид­ко че­рез во­ду. Во­да бу­ла по­го­жа, хо­лод­на. Як нап'єшся, то аж поз­до­ров­шаєш.

- Втомилась я, хо­чу пи­ти, - про­мо­ви­ла Га­ня.

- Ходім до кри­нич­ки.

Поки Ясь шу­кав ши­ро­ко­го, як си­то, ло­пу­хо­во­го лис­ту, щоб за­черп­ну­ти ним во­ди, Га­ня при­па­ла ли­цем до во­ди, став­ши нав­колішки і об­пер­шись ру­ка­ми об зем­лю. В кри­ниці, на­че в дзер­калі, між синім знадвірнім не­бом і синьою бе­зод­нею, з'яви­лось її свіже ли­це, її біла хуст­ка, а чер­воні ус­та з во­ди впи­ли­ся в її чер­воні ус­та і цілу­ва­ли її дов­го, аж до­ки во­на на­пи­лась во­ди. Чер­воні то­роч­ки шов­ко­вої хуст­ки по­ляг­ли на криш­та­ле­ву во­ду і, ле­ге­сенькі, навіть не ввігну­ли во­ди під со­бою.

- Втомилась я. Сядьмо на час під ли­пою на взгір'ї та од­по­чиньмо.

Сіли во­ни й за­мовк­ли. По­ча­лась вечірня ти­ша в небі чис­то­му на землі, в гаю. Де­ре­во сто­яло, ніби кам'яне. Сон­це зай­шло за од­ну го­ру. По яру по­ляг­ла гус­та тінь. Дно ярів зро­би­лось тем­но­зе­ле­ним. А звер­ху на ду­бах та на ли­пах ти­хо світи­ло сон­це, роз­ки­нув­ши своє чер­во­ну­ва­те проміння по гіллі. Тільки десь да­ле­ко в гаю сту­ка­ло ка­ла­тай­ло на шиї ва­таж­ка во­ла, а потім десь у полі за­рев­ла ко­ро­ва, ну­дя­чись за те­лям.

- Щаслива я з то­бою, Ясю, оту­теч­ки на еко­номії. Як хо­ро­ше в цьому яру! Я б ра­да тут і вік віку­ва­ти.

- А як ось че­рез тиж­день поїде­мо до Хоцінсько­го на бал, де в ве­ли­ких по­ко­ях горіти­муть по стінах свічки та лам­пи, де бли­ща­ти­муть дзер­ка­ла, де тан­цю­ва­ти­муть мо­лоді па­ничі та пан­ни… Що ска­жеш тоді, Га­ню? Га?

- Дивись лиш, яка он­деч­ки кар­ти­на! В став­ку бли­щить чер­во­не не­бо, і знад­во­ру го­рить чер­во­не не­бо. І над­ворі шпиль, і в воді - шпиль, пе­ре­ки­ну­тий до­го­ри, не­на­че зе­ле­ний пу­чок квіток. А ко­ло став­ка сто­ять ло­зи, зе­леніють ко­ноплі, а за ко­ноп­ля­ми знов чер­во­на во­да, ніби во­гонь го­рить… Бай­ду­же мені про панські бу­дин­ки; тут би я і вік звіку­ва­ла. Вря­ди-го­ди тільки поїха­ла б до міста, щоб на лю­дей на­ди­ви­тись, яка но­ва мо­да, як лю­ди хо­дять, як уби­ра­ються…

- Гарно й тут на яру, а ще кра­ще між людьми, та ще ба­га­ти­ми; а ще кра­ще в ба­га­то­му, ве­ли­ко­му до­мові, де все бли­щить і сяє, як сон­це на цьому яру.

Знялись во­ни з місця і вер­та­лись яром до­до­му. Сон­це вже згас­ло, яр темнішав, ста­вок вкри­ла чор­на тінь бе­ре­га­ми, тільки се­ре­ди­на бли­ща­ла тем­ним цвітом. Як наб­ли­жа­лись до став­ка, з осо­ки схо­пи­лось дві кач­ки, тріпа­ючи крильця­ми, і схо­ва­лись за шпи­лем. Скрізь бу­ло ти­хо й ніби по­рожньо. Вся­ка жи­ва ду­ша з гаю, з по­ля пішла до се­ла або при­ляг­ла на спо­чи­нок під зо­ря­ми.

Дома най­мич­ка вже на­го­ту­ва­ла їм ве­че­рю. Після ве­чері підлес­тив­ся до їх мовч­ки сон, той сон сільський, міцний, що й не сниться чо­ловікові нічо­го, бо він обійме те­бе всього, мов ма­ти ди­ти­ну, та й не ви­пус­тить, до­ки га­разд не відпо­чи­неш і од ро­бо­ти, і од уся­ко­го кло­по­ту, і од уся­ко­го го­ря і щас­тя.


Загрузка...