Причепа

III

Перед са­мим весіллям, у су­бо­ту вранці, за­тих­ли весільні пісні. Пан­ни хо­ди­ли, мов не­живі, по­ра­лись, як сонні. Од­на на­си­лу во­ло­да­ла ру­ка­ми, пра­су­ючи залізком сук­ню, дру­га че­са­ла ко­су і спе­ре­сер­дя рва­ла свій гар­ний во­лос. Навіть ма­ленькі сест­ри ущух­ли й не ще­бе­та­ли, а мо­ло­да сиділа не­ве­се­ла, пок­лав­ши ру­ки на колінах. Всім ста­ло відо­мо, що о. Хве­дор не звелів справ­ля­ти весілля, нап­ро­ху­ва­ти гос­тей, - всі зна­ли, що й му­зик не бу­де. Всі надії на ве­селі танці пішли мар­но.

Одна тільки ма­туш­ка час­тенько біга­ла до пе­карні і крадько­ма шеп­та­лась з ста­рос­ти­хою. В надвірній хаті, що сто­яла ко­ло ко­мо­ри, во­на го­ту­ва­ла пе­че­не й ва­ре­не, бо та­ки сподіва­лась ба­га­то гос­тей.

Коли це в ха­ту вбіг о. Хве­дор. Ли­це йо­го бу­ло нес­покійне, йо­го очі ви­яв­ля­ли та­ку три­во­гу, пе­ре­ляк так оче­ви­дяч­ки ма­лю­вав­ся на йо­го об­личчі, що всі в хаті ніби заніміли. Всім зда­лось, що в хаті або по­же­жа, або злодії шко­ду зро­би­ли.

- Еге, в на­шо­го дя­ка не­дав­но шив Бо­рух? - спи­тав він у ма­туш­ки.

- Не знаю, - од­ка­за­ла ма­туш­ка, не зна­ючи, до чо­го б тут сто­су­вав­ся Бо­рух.

- Пошли най­мич­ку до дя­ка спи­та­ти! та швид­ко! швид­ко! То-то я пам'ятаю, що ба­чив ото­го хир­но­го Бо­ру­ха! От тобі й на! Та­ки схо­ва­лись ми з своїм весіллям! Та­же ж він оце продз­во­нить на всю гу­бернію про весілля! Бідна моя го­ло­вонько!

Прибігла най­мич­ка і роз­ка­за­ла, що Бо­рух і справді шив дя­кові кап­тан оце не­дав­неч­ко і поїхав то­го тиж­ня десь-інде.

- Так і єсть! Га­ня вже бу­ла за­ру­че­на! - про­мо­вив о. Хве­дор. - Про­па­ща спра­ва! Те­пер Бо­рух, як со­ро­ка на хвості, роз­не­се по всіх усю­дах про весілля!

О. Хве­дор взявсь обо­ма ру­ка­ми за го­ло­ву і, замість бідкан­ня, дрібно й ве­се­ло за­ре­го­тав­ся. Зак­ло­по­та­не ли­це знов ніби ви­яс­ни­лось од сміху, як ви­яс­нюється над­ворі літом сон­це після наг­ло­го до­щу.

- Радійте, діти, - весілля бу­де! - крик­нув о. Хве­дор до дітей.

Заворушились доч­ки, як пташ­ки, за­веш­та­лись по хаті, при­би­ра­ли й ви­ти­ра­ли. Знов раз­ляг­лась пісня. По­ожи­ва­ли пан­ни. А всьому то­му був ви­нен Бо­рух.

Той Бо­рух був «ду­хов­ний» кра­вець; їздив по се­лах і шив свя­ще­ни­кам та ди­яко­нам ря­си й кап­та­ни. По всьому повіті сли­ве він знав усіх ба­тю­шок і ма­ту­шок, знав усіх попівських дітей, усіх до­чок, навіть скільки котрій років. Знав він про всі хатні пльотки, де про що і про ко­го го­во­ри­лось, пе­ре­но­сив усе те далі, по­сер­див не од­ну сім'ю з дру­гою. Жад­на га­зе­та, жад­на пош­та не пе­ре­но­си­ла так швид­ко звісток з од­но­го краю до дру­го­го, як язик Бо­рухів. Жидівські ка­га­ли, яр­мар­ки ста­ва­ли йо­му замість те­лег­рафів; ши­ро­ко він роз­ки­дав звістки про край­ове ду­хо­венст­во. Всі зна­ли Бо­ру­ха, навіть го­ди­ли йо­му, щоб ча­сом він не на­го­во­рю­вав чо­го на до­чок. За­те ж і Бо­рух не знав міри своїм вит­ре­бенькам, де бу­ло шиє. Да­вай йо­му і но­во­го горш­ка, і свіжих яєць, і ме­ду, і коржів з питльова­но­го бо­рош­на, і кур­чат, і мо­ло­ка, - так бу­ло ка­ню­чить хир­ний Бо­рух.

Не труд­но собі те­пер змірку­ва­ти ве­селість до­чок о. Хве­до­ра. А йо­го не ду­же-то лю­бив Бо­рух за йо­го глу­зу­ван­ня з жидів.

Тимчасом о. Хве­дор, підоб­гав­ши по­ли кап­та­на, ти­хенько сам по­чим­чи­ку­вав по­за клу­нею, по­за стіжка­ми до ста­рос­ти і ви­ря­див йо­го до містеч­ка за горілкою, за ви­на­ми та ро­мом. А ма­туш­ка ще частіше веш­та­лась із по­коїв до кухні, частіше шеп­та­лась із ти­тар­кою, пан­ни ще швид­ше за­во­ру­ши­лись по по­ко­ях. Вже й смерк­ло, вже й ніч нас­та­ла, і другі півні заспіва­ли, а світло не зга­са­ло в кімнаті в паннів. Там ко­ло двох дзер­кал тов­пи­лись ве­селі доч­ки о. Хве­до­ра, од­на одній за­ви­ва­ючи ку­чері. А ти­ха роз­мо­ва про сусід, про паннів і па­ничів да­ле­ко од­га­ня­ла сон од чор­них очей.

Одна мо­ло­да сиділа, не мов­ля­чи й сло­ва.

- Чого ти, Га­ню, та­ка не­ве­се­ла? - пи­та­ли сест­ри. - Чи тобі мо­ло­дий не до впо­до­би, чи тим, що са­ма бідна та за бідно­го йдеш?

- Ой, сест­риці! І Ясь мені спо­до­бавсь, а бідність, здається, вже на ро­ду мені на­пи­са­на, - і до­ма не заз­на­ла я роз­коші. Тільки як по­ду­маю, що я ос­танній вечір ду­хов­на, а завт­ра, як звінча­юсь, я вже ста­ну світська, то так мені стає чуд­но, так чуд­но, аж страш­но! Мені здається, що я ста­ну або дру­гою зовсім лю­ди­ною, або по­ла­маю віру… Всі мені змал­ку го­во­ри­ли, що я бу­ду ду­хов­на, піду за свя­ще­ни­ка.

Швидко й світло згас­ло; пос­ну­ли пан­ни тон­ким, чуй­ним сном, а більш то­го - дрімо­тою, по­по­ло­вині з мріями. Ос­тан­ня зас­ну­ла ма­туш­ка: до півночі мо­ли­лась во­на пе­ред об­ра­за­ми, про­ха­ла в бо­га щас­тя-долі своїй першій ди­тині.

В неділю по обіді по­хо­жа­ли доч­ки о. Хве­до­ра по ха­тах, пов­би­рані в най­кра­щий убір, який тільки знай­шов­ся в скри­нях Марії Ва­силівни. Старші пан­ни ско­са пог­ля­да­ли в дзер­ка­ло на свої талії, на білі та ро­жеві сукні, на вінки з зе­ле­но­го свіжо­го барвінку, що кра­ще од уся­ких квіток прис­та­вав до їх чор­них кіс, до чор­них брів. В кімнаті все бу­ло на­ла­го­же­но до вби­ран­ня мо­ло­дої на вінчан­ня: біла сук­ня, білий вінок з тро­янд, бу­ке­ти зе­ле­но­го мир­ту. Як рій, ви­ли­ся малі сест­ри ко­ло то­го уб­ран­ня, ог­ля­да­ючи йо­го з усіх боків, не­на­че якесь ди­во.

Почали з'їжджа­тись про­хані гості: о. Мой­сей з жінкою, брат ма­туш­чин, один ста­ренький ба­тюш­ка, що про­си­ли йо­го вінча­ти мо­ло­дих. Швид­ко потім всту­пив у ха­ту і пан Хоцінський з мо­ло­дим. О. Мой­сей уб­рав­ся в но­ву ря­су з пре­товс­тої вов­ня­ної ма­терії - ба­ра­ка­ну, що сто­яла лу­бом на йо­го су­хор­лявій пос­таті, спа­да­ючи рівни­ми нег­нуч­ки­ми фал­да­ми, ніби дош­ка­ми. Пан Хоцінський ук­рив свій живіт і гру­ди яко­юсь до­ро­гою, але чуд­ною ма­терією з ла­па­ти­ми квітка­ми і тро­хи ски­нувсь на здо­ро­ве ліжко, прик­ри­те квітчас­тим ук­ри­ва­лом. Гос­по­дар уб­равсь у най­шир­шу ря­су, а мо­ло­дий при­че­пу­ривсь, мов лялька. Ніхто б в світі не по­ду­мав, що то па­на пи­са­ря підпи­сар.

Подали чай, пе­ре­го­во­ри­ли, що тре­ба бу­ло, і за­мовк­ли. Поввіхо­ди­ли пан­ни, посіда­ли… Знов по­го­моніли тро­хи і знов за­мовк­ли… Вечір наб­ли­жавсь, а гос­тей не бу­ло. Пан Хоцінський позіхав, щу­лив­ся на ка­напі, йо­го очі засніти­лись, аж на­ли­лись кров'ю. І о. Хве­дор позіхав і схи­ляв­ся ду­же час­то на бік. Пан­ни за­су­му­ва­ли та все пог­ля­да­ли на вікна, чи не ко­тять гості з го­ри у двір. По до­розі не вид­ко бу­ло ані ко­няч­ки, ані візка. Вже пан­ни по­ок­рив­ля­лись, сподіва­ючись, що не бу­де ні гос­тей, ні му­зик. Мо­ло­дий та мо­ло­да сиділи, пох­ню­пив­шись. Ма­туш­ка зас­му­ти­лась, що дур­но тільки пек­ла й ва­ри­ла, а гос­тей не­ма. Навіть о. Хве­дор жал­ку­вав, що не їдуть гості тоді, ко­ли людський зви­чай ве­лить їм бу­ти, - тоді, ко­ли всього бу­ло на­го­тов­ле­но до­волі, по­на­ва­рю­ва­но й по­нас­ма­жу­ва­но.

Аж ось най­мич­ки при­нес­ли звістку, що на Па­ля­виківсько­му кут­ку гості по­зай­ма­ли всі людські ха­ти, ста­ли в дя­ка, па­ла­ма­ря, навіть в прос­кур­ниці.

Панни за­гу­ли в хаті, як бджо­ли, под­раж­нені ме­дом. Мо­ло­да по­ве­селіша­ла. І їй хотілось вий­ти до вінця не оди­но­кою, а з ве­се­ли­ми под­ру­га­ми, з му­зи­ка­ми, з про­во­дом гос­тей. А мо­ло­дий пог­ля­дав та пог­ля­дав на двері, не­на­че чо­гось сподівавсь.

Загуркотіло по дворі; со­ба­ки за­гав­ка­ли. Всі ки­ну­лись до вікон. З го­ри око­ти­лась ве­ли­ка по­воз­ка і ста­ла пе­ред по­ро­гом, а за нею дру­га й тре­тя. По­воз­ки бу­ли повнісінькії. З їх по­ча­ли ви­ла­зи­ти пан­ни, па­ничі, ма­туш­ки, ба­тюш­ки. Пан­ни в'їха­ли в двір вже пов­би­рані по-бально­му.

Не встиг­ли по­воз­ки од'їха­ти од по­ро­га, як у двір улетів здо­ро­вий ста­рий фа­етон і з роз­го­ну тро­хи не штурх­нув диш­лем у пе­ред­ню по­воз­ку. За фа­ето­ном летів знов фа­етон, а за ним три не­ти­чан­ки, а за ни­ми но­вий, гар­ненький фа­етон­чик з бас­ки­ми кіньми. Потім по­тяг­лась ціла вал­ка по­во­зок, не­ти­ча­нок уся­ко­го фа­со­ну і вся­кої масті… Все те приїжджа­ло й од'їжджа­ло, да­ючи місце но­вим гос­тям. В по­воз­ках бу­ло повнісінько гос­тей, - ба­тю­шок, ма­ту­шок, паннів, па­ничів, ляшків, навіть кільки німців з са­харні. Гості, знай­омі з ха­зяй­ською сім'єю, по­на­во­зи­ли з со­бою нез­най­омих і тут тільки пер­ший раз знай­оми­ли їх. Де­які зовсім нез­най­омі приїжджа­ли на весілля прос­то самі. Швид­ко потім все подвір'я і півго­ро­да бу­ло зас­тав­ле­но по­воз­ка­ми вся­ко­го фа­со­ну і ста­ро­мод­ни­ми чуд­ни­ми фа­ето­на­ми, здо­ро­вецьки­ми, ста­росвітськи­ми, пе­ре­куп­ле­ни­ми у панів. Скрізь сто­яли не­ти­чан­ки, ша­ра­ба­ни, ду­же чудні, схожі на коліща­та скрині. Всі ха­ти о. Хве­до­ра спов­ни­лись гістьми, що й про­тов­пи­тись бу­ло труд­но. Який­сь ба­тюш­ка аж з дру­го­го повіту, то­ва­риш о. Хве­до­ра по семінарії, пе­ре­чув­ши че­рез Бо­ру­ха про весілля, приїхав з цілою сім'єю. Семіна­рис­ти, їду­чи до шко­ли, звер­ну­ли в до­ро­ги на весілля цілою вал­кою… Гос­тей бу­ло си­ла!

О. Хве­дор тільки сто­яв, розп­рос­тер­ши ру­ки і прий­ма­ючи обійман­ня і цілу­ван­ня, хто йо­го знає й од ко­го!

- А що те­пер бу­де­мо ро­би­ти? - го­во­рив о. Хве­дор жінці, вик­ли­кав­ши її до комірки. - Чим бу­де­мо прий­ма­ти гос­тей? Де візьме­мо му­зик? Чи не на­го­ту­ва­ла ти чо­гось на ве­че­рю?

- А ти на­го­ту­вав? - про­мо­ви­ла ма­туш­ка сер­ди­то. О. Хве­дор замішав­ся, і ма­туш­ка чо­гось заміша­лась.

- Я зна­ла, що без гос­тей весілля та­ки не обійдеться, хоч ми їх не нап­ро­сю­ва­ли ба­га­то. Де вже пак! Аби за­чу­ли десь весілля, приїдуть і неп­ро­хані. Хоч сердься, хоч ні, а я звеліла за­би­ти ря­бо­го бу­зим­ка, за­ко­ло­ти чор­но­го ка­бан­ця та троє підсвинків, за­ру­ба­ти п'ять індиків, заріза­ти п'яте­ро гу­сей, ку­рей, ка­чок…

- Хоч сердься, хоч ні, а я ку­пив де­ся­ток відер горілки, вин, ро­му…

- А на не­чис­то­го ж ти на­ку­пив тієї горілки та­ко­го ба­га­то? - крик­ну­ла ма­туш­ка. - Хто її вип'є?

- А я, ко­ли гості не доп'ють! Доб­ре, бач, що весілля тра­пи­лось… Але навіщо ти зба­ви­ла на­зим­ка, не спи­тав­ши в гос­по­да­ря? Ад­же ж з йо­го був би че­рез кільки років гар­ний віл!

- Бо я зда­ла, що гос­тей тре­ба прий­ма­ти! Не ос­тан­ню доч­ку ви­даємо.

- Отак же са­мо і я знав, що не ос­тан­ню доч­ку ви­даємо, та й вги­лив ціле ба­ри­ло горілки, щоб не со­ром бу­ло пе­ред гістьми. Не доп'ють гості, то бу­де моя част­ка. Не з'їдять гості на­зим­ка, про ме­не - доїдай собі і на­зим­ка, ха, ха, ха!

Коли тут нес­подіва­но му­зи­ки вда­ри­ли яко­гось ду­же ве­се­ло­го мар­ша на привітан­ня.

- От тобі й му­зи­ки є! - про­мо­вив о. Хве­дор. - Зятьок та­ки попіклу­вав­ся му­зи­ка­ми. Ма­буть, зас­та­вив десь в жи­да ос­тан­ню сірту­чи­ну. Не хотів я справ­ля­ти бун­дюч­но­го весілля, а во­но та­ки са­мо спра­ви­лось! ха, ха, ха! Ходімо ж та по­гу­ляй­мо! Біс там бе­ри і тво­го бу­зим­ка, і твоїх індиків! Час ви­ря­жа­ти дітей до церк­ви.

Молода вже вбра­лась до вінця. Вся в біло­му, во­на бу­ла пре­хо­ро­ше уб­ра­на та гар­на, як біла лелія. Но­ва сук­ня стис­ну­ла її пов­не ви­ко­ха­не тіло. Гус­тий сер­па­нок, спус­ка­ючись тро­хи не до до­лу, зак­рив її пов­ний стан, не пе­ре­тяг­ну­тий, не зму­че­ний дав­ля­чи­ми кор­се­та­ми. Між усіма пан­на­ми най­кра­ща бу­ла мо­ло­да. Як зірни­ця з зіронька­ми уве­чері зійшла, так мо­ло­да, уб­ра­на до вінця, з под­ру­га­ми вий­шла; як гар­ний місяць на підповні на синьому небі, та­кий гар­ний був Ясь між усіма па­ни­ча­ми. Йо­го ли­це, біле, делікат­не, з чер­во­ни­ми ус­та­ми, аж ніби ди­ха­ло щас­тям.

- Гарний твій зять, хоч і не ду­же чи­нов­ний, - го­во­ри­ли ба­тюш­ки о. Хве­до­рові.

Музики заг­ра­ли жалібну ук­раїнську дум­ку, ту дум­ку, що мо­же зво­ру­ши­ти най­твердіше сер­це, зах­ма­ри­ти най­ве­селіше чо­ло і навіяти зга­ду­ван­ня про стра­ту яко­гось щас­тя, яко­гось доб­ра… Під гран­ня му­зик мо­лоді по­су­ва­лись ік сто­лові, де їх жда­ли батьки з об­ра­за­ми. По­важ­на го­ди­на, смут­ний го­лос му­зик зігна­ли зви­чай­ну ве­селість з ли­ця о. Хве­до­ра і над­да­ли йо­го го­ло­сові жалібний тон. Ма­туш­ка за­ли­лась слізьми; а за нею мо­ло­да, за мо­ло­дою всі сест­ри. Сму­ток мо­ло­дої звер­нув ува­гу всіх гос­тей. Жад­не про­хан­ня близьких при­ятельок не вга­му­ва­ло її сліз. Да­ми по­ча­ли шеп­та­тись. Всім зда­лось, що її при­си­лу­ва­но йти заміж; всі зна­ли о. Хве­до­ра, як не ду­же-та­ки м'яко­го батька.

- Чого ви так пла­че­те, Ан­но Хве­до­ров­но? - пи­та­ли її под­ру­ги.

- Як же мені не пла­ка­ти, ко­ли як гля­ну кру­гом, усі ту­теч­ки ду­ховні, всі ду­ховні, од­на я одрізне­на од усіх, як скиб­ка, - мов чу­жа. Му­зи­ки зго­дом вда­ри­ли ве­се­ло­го мар­ша. Мо­лоді сіли на по­воз­ку. Вже стемніло над­ворі, як поїзд ру­шив до церк­ви. Свіжий вітрець швид­ко об­су­шив сльози мо­ло­дої, а ясні зорі роз­ве­се­ли­ли її очі, звер­нуті на пре­хо­ро­ше ли­це мо­ло­до­го, на йо­го чорні ку­чері. Згля­ну­лись во­ни - і мо­ло­де сер­це мо­ло­дої швид­ко вти­хо­ми­ри­лось. Не гіркі то сльози мо­ло­дої! то не пе­кучі сльози, що ви­си­ха­ють од пог­ля­ду ми­лих очей, од щи­ро­го ко­хан­ня!

Вернулись з вінчан­ня; як слід по зви­чаю, ви­пи­ли за здо­ров'я мо­ло­дих; потім на­пи­лись чаю. Му­зи­ки ве­се­ло наг­ра­ва­ли до танців. В не­ве­ли­ких кімна­тах бу­ло тісно й душ­но од ве­ли­ко­го на­тов­пу гос­тей. Бо­ярин на­си­лу розіпхав гурт, щоб се­ред ха­ти пос­та­ви­ти мо­ло­дих до пер­шої кад­рилі. Всім па­ни­чам хотілось тан­цю­ва­ти, аж жиж­ки тру­си­лись. Вся мо­лодіж пішла за­ра­зом у та­нець.

Але все кру­ти­лось, вертілось тро­хи не на од­но­му місці, штов­ха­ло од­не од­но­го ліктя­ми, спи­на­ми, нас­ту­па­ло на но­ги. Вже бу­ло розідра­но кільки су­конь на пан­нах, вже не од­на гірлян­да на го­лові по­тер­лась на по­терть - як хтось пок­ли­кав му­зик у ве­ли­ку надвірню ха­ту. За му­зи­ка­ми по­си­па­лись всі па­ничі, мо­лоді ма­туш­ки, кот­рим ще не од­па­ла охо­та до танців.

На подвір'ї о. Хве­до­ра сто­яла опрічня надвірня прос­та, здо­ро­ва ха­та для че­ляді. Зи­мою там сиділи най­ми­ти, а влітку за­га­ня­ли в присінок кач­ки та гу­си. Не га­да­ючи за весілля, о. Хве­дор і за­був про неї. За­те ж не за­бу­ли про неї йо­го доч­ки та жінка. Там ма­туш­ка го­ту­ва­ла крадько­ма за­би­то­го бу­зим­ка та ка­бан­ця. Пан­ни зас­ло­ни­ли опо­на­ми та ки­ли­ма­ми піч, ви­ма­за­ли, ви­чис­ти­ли ха­ту, при­че­пу­ри­ли й приб­ра­ли, чис­то обвіша­ли стіни й вікна кру­гом гірлян­да­ми та вінка­ми з ду­бо­во­го лис­ту, з зе­ле­но­го мо­ху і з ого­роднього зілля, гвоз­диків, та чор­ноб­ривців, та лас­кавців, ще не по­мо­ро­же­них досвітніми хо­ло­да­ми. По кут­ках і на печі во­ни пос­та­ви­ли зе­лені сос­нові гільця, уквітча­ли їх ка­ли­ною, чор­ноб­рив­ця­ми, пуч­ка­ми зер­нис­тих дорідніх ко­лосків вівса. Ко­ло со­сон по­нас­тав­ля­ли ва­зо­ни оле­андрів і інших хатніх квіток. Навіть на стелі якось при­ме­ти­ку­ва­ли при­че­пи­ти до сво­локів гірлян­ди! То бу­ла най­ве­селіша ро­бо­та в паннів пе­ред весіллям; ро­би­ли во­ни її крадько­ма, по­тай од батька, по­зас­ло­няв­ши вікна од дво­ру.

Освічена ве­се­лим світом, біла, прос­тор­на ха­та з пов­би­ра­ни­ми стіна­ми, з лав­ка­ми навк­ру­ги, по­зас­те­лю­ва­ни­ми не­розріза­ни­ми руш­ни­ка­ми, привітно прий­ня­ла в се­бе гос­тей. Му­зи­ки сіли за опо­на­ми ко­ло печі; а двоє ма­лих му­зик з ве­ли­ки­ми ба­са­ми ви­те­ре­би­лись аж на піч під са­му сте­лю. Швид­ко потім зад­ри­жа­ли шиб­ки в вікнах, зас­ту­гоніла ха­та од танців. Спов­ни­лись надії й мрії до­чок о. Хве­до­ра! Пе­ре­ва­жи­ла ве­се­ла мо­лодіж, пішла мар­но ли­ха ра­да кло­пот­ли­вої ста­рості!

- Де ж оце у вра­жо­го си­на ділись му­зи­ки та танці? - спи­тав о. Хве­дор, не чу­ючи в третій кімнаті га­му й сту­кан­ня за­каб­лу­ка­ми.

- Пішли в надвірню ха­ту, - од­ка­зав йо­му хтось. - Там гра­ють і тан­цю­ють.

- В ку­рят­ни­ку! - крик­нув о. Хве­дор. - Ха, ха, ха! Мої ку­ри ще зро­ду не гу­ля­ли на весіллі! Не­хай же та­ки по­ба­чать весілля! А ходім, па­нотці, що там за ди­во діється в ку­рят­ни­ку! Бігай, па­ни­чу, возвісти там, що, мов, старі йдуть тан­цю­ва­ти! - крик­нув він до яко­гось па­ни­ча. - Мерщій бігцем!

Хлопець побіг, а за ним ру­ши­ли ба­тюш­ки і старі ма­туш­ки.

- Матушки! - крик­нув о. Хве­дор, - беріть же ме­не під ру­ки! Хіба ж я не архієрей на весіллі в своєї доч­ки!

О. Хве­дор нас­то­ро­чив ру­ки. Дві не­мо­лоді ма­туш­ки в хуст­ках на го­ло­вах, ве­селі та жар­тов­ливі, вхо­пи­ли о. Хве­до­ра попід ру­ки і по­ве­ли че­рез двір. Де­які ба­тюш­ки ве­ли пе­рез­ву, не­су­чи по­пе­ре­ду в ру­ках свічки. Який­сь ди­якон, що з ним о. Хве­дор цілісінький вечір пе­ре­ки­дав­ся жар­та­ми, вхо­пив йо­го ря­су зза­ду і поніс довгі фал­ди в ру­ках. По­за­ду ви­си­па­ли всі старі ма­туш­ки, всі ба­тюш­ки, все, що зос­та­ло­ся в по­ко­ях, навіть най­ми­ти йшли слідком і по­роз­зяв­ля­ли ро­ти, див­ля­чись на ту це­ре­монію.

Темної ночі йшла та ніби пе­рез­ва по дворі, ти­хо го­мо­ня­чи. Всі па­ничі, по­ба­чив­ши жарт, ста­ли ряд­ка­ми, не­на­че мос­калі, і крик­ну­ли «ура!» Му­зи­ки заг­ра­ли ве­се­лої ме­те­лиці, зна­ючи зви­чай ста­рих. О. Хве­дор, з розс­тав­ле­ни­ми ру­ка­ми, з го­ло­вою, за­ки­ну­тою на­зад, всу­нув­ся з пе­рез­вою в ха­ту.

В од­чи­нені настіж двері по­лив­ся з ха­ти хви­ля­ми світ на тем­ний двір. Білі ве­селі стіни, білі сукні на пан­нах, зе­лені гірлян­ди та гільця над­да­ва­ли то­му ку­рят­ни­кові та­кий панський, нез­ви­чай­ний вид, який­сь праз­ни­ко­вий, що о. Хве­дор і справді аж зди­ву­вав­ся. Пов­на ве­се­лих мо­ло­дих гос­тей, з свіжи­ми мо­ло­ди­ми ви­да­ми, пов­на зе­ле­но­го зілля й гілець - та ха­та зда­ва­лась ба­га­то кра­щою од усіх по­коїв о. Хве­до­ра.

О. Хве­дор всту­пив в ха­ту гор­до й по­важ­но, по-архієрей­ськи, зир­нув очи­ма і не втерпів: за­раз за­ре­го­тавсь. По­важність не дер­жа­лась на йо­го ве­се­ло­му ви­ду, у ве­се­лих очах і спли­ва­ла, як во­да.

- Отак - так доч­ки о. Хве­до­ра! - про­мо­вив він, - ха­зяй­ки, нігде прав­ди діти. Я ду­мав, що во­ни, зас­ло­нив­ши вікон­ця од людсько­го ока, ци­бульку пе­ре­би­ра­ють або бу­ря­ки скро­ма­дять та весільних пісень співа­ють. А во­ни ви­ту­ри­ли моїх ка­чок та ку­рей…

- Дивись, бра­те, ку­ди твої доч­ки по­за­га­ня­ли кач­ки та ку­ри, - про­мо­ви­ла ве­се­ла ма­туш­ка, близька ро­дич­ка йо­го.

Вона од­хи­ли­ла шир­му, а потім, присівши ко­ло припічка, одс­ло­ни­ла зас­лон­ку і посвіти­ла в піч. О. Хве­дор так хи­мер­но присів ко­ло припічка, пе­ред­раж­ню­ючи свою ро­дич­ку, що всі в хаті по­ко­ти­лись од сміху.

В печі в рин­ках та мис­ках по­ко­том ле­жа­ла пос­ма­же­на цілісінька зграя ку­рей, ка­чок, індиків, гу­сей…

Знов усі засміялись го­лос­но. Му­зи­ки вда­ри­ли ме­те­ли­цю. Старі ма­туш­ки по­роз­га­ня­ли па­ничів і роз­по­ча­ли ме­те­ли­цю. А о. Хве­дор, ухо­пив­шись за го­ло­ву, вертівся в крузі та про­мов­ляв: «ой, бу­зим­ки мої, ка­банці, підсвин­ки, гу­си, інди­ки!!!»

- А ба­ри­ло горілки, а піввідра ро­му? - од­ка­зу­ва­ла Марія Ва­силівна, пе­рек­ру­чу­ючись у ме­те­лиці.

Вже свіну­ло, вже й ніч ми­ну­ла, а танці не пе­рес­та­ва­ли, по­ки сам о. Хве­дор не по­роз­га­няв, жар­ту­ючи, паннів і па­ничів спа­ти.

Другого дня, з півдня до ве­чо­ра й до пізньої ночі - знов му­зи­ки й танці! На­гу­ля­ли­ся вво­лю доч­ки о. Хве­до­ра. Бу­ло про що зга­ду­ва­ти на дов­гий час!

Не дов­го Се­ре­динський був пи­са­рем на еко­номії. Після весілля за­раз пан Хоцінський підста­вив стільчи­ка ста­ро­му еко­но­мові на другій по­ло­вині Нес­те­ри­нець, що на­ле­жа­лась до дру­го­го діди­ча. Се­ре­динський став еко­но­мом і не­да­ле­ко завіз свою мо­ло­ду жінку.