Пригода на п'ятому горизонті

13

З інституту Таміла вийшла о восьмій вечора. Каштани перепліталися вгорі кронами, роблячи й без того вузеньку вуличку схожою на довгу тінисту альтанку. Вітер враз обхопив стан Таміли, затріпотів тонкою батистовою блузкою, пустував у волоссі.

У кав'ярні «Пінгвін», в наріжному будинку за триста кроків від інституту, крім морозива, можна було з'їсти тістечко чи бутерброд із склянкою міцного чаю. Здаля кав'ярня нагадувала великий акваріум з людьми; завітати до неї закликали семеро майстерно зроблених пінгвінів. На грудях кожного з них горіла відповідна літера назви кав'ярні.

Порівнявшись з вітриною, Таміла побачила Панька Семеновича. Старий спроквола щось жував, запиваючи вряди-годи ковтком якогось напою. Він, мабуть, розмірковував над чимось невеселим, бо місце постійної іронії на його старому обличчі поступилося неуважливості. Таміла дивилася на згорблену самотню постать і її охоплювало співчуття. Цей добряга, який з дитячою довірою тягнеться до кожного, хто потребує допомоги, сидить зараз самотній, не потрібний нікому. Вона рішуче попрямувала до його столу.

— Непогане містечко для побачень, — мовила, підсідаючи. — А де ж вона? Запізнюється?

— Це гарні жарти, дитя моє,— обличчя його враз проясніло. Таміла вловила в ньому вдячність. — Та кажіть-бо, кажіть. Таке приємно слухати.

— Ага, я отак розважатиму вас теревенями, а там, гляди, вчепляться мені в патли…

Офіціантка, угледівши свою постійну відвідувачку, спинила на ній запитальний погляд. Таміла підняла два пальці, мовляв: дві порції.

— А, будь-що-будь, — продовжувала вона. — Хай не запізнюється — адже ви на вісім домовлялись? Так?

— Так, на вісім. У неї були чорні, мрійливі очі, біле, мов з гіпсу, обличчя і стрункий, як у вас, дитя моє, стан.

— Щось я не втямлю. Ви кажете про неї в минулому часі?

— В далеко минулому! Років сорок п'ять тому це було. І.уявіть собі, Таміло, у цій же кав'ярні…— Старий уперше назвав її по імені; до цього він казав на неї «золотко», «дитя моє», «Таміло Андріївно». — Атож, саме тут. А поряд, на розі, був кінотеатр «Серп і молот»…

— Ну й де ж вона зараз, та щаслива смаглявка?

Тієї ж миті Таміла пошкодувала, що запитала. Обличчя сусіда по столу пойнялося болем. Він на хвильку замовк, а тоді мовив, не підводячи очей:

— Я був на фронті, а вони при евакуації потрапили під бомбардування. Вона і двоє наших дівчаток…

Офіціантка поставила перед ними дві порції «ескімо», политого малиновим сиропом.

— О! Що це ви надумали! — Панько Семенович театрально розвів руками, проте в постаті його було більше природного трагізму ніж театральності.

Таміла підвела на нього очі, мовила притишено:

— Даруйте за те нерозумне запитання.

— Та нічого. Я сам почав… Слухайте, а чого це на вас напосілась Ченко?

— Хотять з Мучником щоб я сорбцію їм робила.

— Тільки це? — задумливо примружив очі старий.

— Понабирали госпдоговірних тем, а виконавців катма. От вони й хотять на мені виїхати.

Якийсь час вони сиділи мовчки. А тоді озвався Панько Семенович:

— Може, я помиляюсь. Але мені здається, що стосовно вас Олена Миколаївна проводить якусь політику. В чому вона — та політика — важко сказати. Але вона є…— Поміркувавши, старий додав: — В мої часи таких людей, як Ченко, було дуже багато. Я їх нюхом чую.

— Мені й самій це приходило в голову, — звірилась Таміла. — Але ж мусить бути причина для такої політики. А її немає. Тій жінці я нічого лихого не зробила — ні словом, ні ділом.

— Е-ех, золотко ви моє… Для таких людей, як Ченко достатньо й того, що ви є на білому світі — не така як більшість, так би мовити, нестандартна. Вам це важко збагнути. А на моїй ще пам'яті за аналогічну нестандартність людей відсилали дуже далеко й дуже надовго… А Олена Ченко — донька свого батька, котрий, попри ступінь кандидата наук, до кінця днів не знав як в'яжеться краватка. В кітелі й помер. Єдине, що він пестив у своїй зовнішності, так то вусики.. — Старий нарешті взявся до морозива. — Заженете ви мене, дитя моє, в лікарню. Після чаю — морозиво.

— Ви не схожі на людину, по якій сумує лікарня.

— Та й майстриня ж ви казати приємні речі,— усміхнувся Панько Семенович. — Ех, струсити б з моїх плечей років так десятків зо три. — Його плечі здригнулися, неначе він, справді, щось струшував. — Слухайте, а де той бородань? Паливода його прізвище, коли не зраджує пам'ять.

— Не чути щось.

— Апостол.

— Чого апостол?

— Бороду має апостольську. І ще спокоєм якимось від нього віє. В погляді, в голосі… Примітний чоловік. — Старий клепнув по кишенях чорного, старомодного піджака, дістав цигарки й запальничку. Та, згадавши, де вони сидять, поклав те на стіл.

Таміла зараз тільки завважила, що стіни й стеля абсолютно чорні, немов би їх викладено з вугілля. Білими тут були тільки уніформа офіціанток, та одяг на декому з відвідувачів.

Коли вони вийшли з кав'ярні, була дев'ята. Давно вже стемніло і в вітринах спалахнув неон. Якийсь час вони йшли мовчки, а потім, на розі, Панько Семенович зупинився.

— Мені сюди, — сказав він. — Запросив би вас на чашку кави, так пізня ж година.

— Та й не гоже самотнім чоловікам водити на квартиру дівчат, — мовила Таміла, лукаво посміхаючись. — Балачки підуть…

Старий вдоволено хмикнув.

— Атож, не гоже, золотко. — Тінь смутку вперше стерлася з його обличчя.

Простуючи вулицею, Таміла відчула легке тремтіння. Вечори вже стали прохолодні й вітряні. Хмари, немов зграї перелітних птахів, тікали на південь. Вони проносились повз місяць, як повз нічний маяк, не полишаючи сліду в ультрамариновому небі.

Коли наблизилась до дому, з лави, що біля парадного, підвівся чоловік у темній парі і попрямував їй назустріч. Вона його одразу впізнала, по постаті — міцній, трохи вайлуватій.

Він привітався.

— О! Добрий вечір… — Від потиску його руки її пройняв дрібний дрож.

— Двічі заходив до вас у п'ятдесят другу, але там було замкнено. — Він ніби вибачався за пізній візит. — Якщо не поспішаєте, ми могли б з півгодини посидіти в сквері.

— Чого б я мала поспішати…

— Вам поталанило з житлом. Це щастя мати перед вікнами такий тінистий сквер.

Вони сіли на лавці під великим кущем жовтої акації. Крізь галуззя дерев було видно весь Тамілин будинок. Шелест верховіття накочувався періодично, мов хвилі, а в перервах між подувами вітру сквер завмирав, до слуху навіть долинав вуличний гул. Вони сиділи зовсім близько. Таміла скулилась, обхопила себе руками; вона не могла збагнути, від чого її трусить: від прохолоди чи від нервового збудження.

— Коли стемніло, я кілька разів заходив у сквер і дивився чи не засвітилося ще у вас. Але не знав, який саме балкон ваш — другий чи третій від рогу.

— Не другий і не третій, а четвертий, на восьмому поверсі. Он… — Вона показала поперед себе в прогалині між галуззям.

Він прихилився, дивлячись у напрямку руки, торкнувся її плеча. Нараз ніби скам'янів, відчувши тремтіння. А потім повернув до неї обличчя — вона навіть відчула запах лосьйону, яким змочуються після гоління, — заклопотано мовив:

— Бачите, який неуважний ваш колег а… Витяг у холодну ніч і спокійнісінько дає тремтіти.

«А чого ж він такий неуважний…» — подумала Таміла. Вона дивилася в його лице і її вже не трусило, а колотило. Ярослав розстібнув піджак і, присунувшись щільніше, накрив полою їй спину і плечі, а тоді легенько пригорнув.

Сиділи так довго. Жоден не зронив і слова. В паузах між подувами вітру з чиїхось відкритих дверей на балкон долинули слова диктора — по телевізору повідомляли програму передач на завтра. Таміла звела очі й зустрілася з ним поглядом. Тієї ж миті він пригорнув її, і вона, в напівзабутті, відчула на своїх вустах тепло його вуст.

Раптом він підвівся і, скинувши піджак, накинув їй на плечі.

— Пішли, Таміло, бо мене в готель не пустять, — мовив несподівано практичним голосом.

Вона мовчки встала. Піджак їй був майже до колін. В ньому зберігалося тепло його тіла і незнаний досі затишок.

У парадному яскраво світилося. Таміла відзначила, що борода в Ярослава стала значно коротшою і статурою він схуд, постать не псували навіть вузенькі білі підтяжки. Він узяв її за плечі, наблизив до себе.

— Дивно… — мовив. — Очікуючи на тебе, я і в гадках не мав, що ти можеш бути десь на побаченні…

— І помилився. Я йшла з побачення. — Вона усміхнулась, помітивши як укрилося прикрістю його обличчя. — Правда, кавалер мій був трохи підтоптаний — йому недавно виповнилося сімдесят… Але він ще нічого собі, розумний…

— Панько Семенович?

— Ага. Ми з ним їли морозиво в кав'ярні «Пінгвін». Він самітня людина.

— До речі, про самітніх людей… Я б теж хотів, щоб зі мною їли морозиво. Можна в тому ж кафе. — Він глянув на годинник, додав: — Треба йти.

— На добраніч! Я чекатиму на тебе завтра.

Була восьма ранку. На тумбочці поряд стояв нічник, накритий рушником — він накинув його, щоб не розбудити сусіда, коли прийшов опівночі. А сусід уже зник. На столі стояв його термос, коробка цукру і повна попільничка недокурків. «Шкода, що вже пішов. Хотів би побачити, що то за мурло цілу ніч спати не давало — хропіло».

Ярослав довго хлюпався під краном, розтирався вогким рушником, аж поки відчув бадьорість. Потім пішов у службову кімнату і ретельно випрасував штани.

Кращими за люстро були очі коридорної, коли він приніс ключ. Вона окинула його поглядом з голови до ніг: перед нею стояв високий молодий чоловік в темно-коричневому костюмі, з незаймано білим комірцем сорочки і акуратно пов'язаною краваткою. Вигляд довершувала шляхетна борідка, та чорне, ледь-ледь хвилясте волосся, розділене над лівим оком білою ниткою проділу. На її прибитому вже роками обличчі він читав німе захоплення. Прямуючи до сходів униз, відчував, що його вид зі спини є також предметом детального вивчення. Не зважаючи на кошмарну ніч, з готелю він вийшов у доброму гуморі.

Тролейбус підкотив до зупинки майже порожнім. Ярослав, розглядаючи в вікно вулицю, раптом піймався на думці, що зовсім не думає про долю зразків, котрі наддавали ваги його чорному портфелю. Думки й почуття були до краю виповнені вчорашнім вечором. В обіймах все ще тремтіло гнучке тіло Таміли, а в пам'яті не згасав благальний погляд очей, коли він сказав, що вже треба йти.

По тому, як швидко долинуло з другого боку дверей «прошу», Ярослав зрозумів, що на нього вже давно чекають. Вона стояла біля дверей, у тій самій сукні, в якій він бачив її на концерті.

— Доброго ранку!

— Доброго… Але це вже далеко не ранок. її гінка постать і по-дитячому відкрите лице, на якому було знати і радість, і подив, викликали в нього невтримне бажання приголубити. Але він тільки мовив:

— Таміло, тобі ніхто не казав, що ти найчарівніша дівчина на світі?

На мить вона розгубилась, а потім в очах спалахнули знайомі вже йому зелені вогники.

— Ні,— мовила червоніючи. — Такого мені ніхто не казав.

— От і добре.

Вона вже опанувала себе, запитала з усміхом:

— Чого ж добре?

— Бо я перший, хто це помітив. А першість завжди нагороджувалась. Такий закон.

— 0-а! Так, так… — Вона звелась навшпиньки і, обвивши руками його шию, поцілувала. Навіть не поцілувала, а легенько торкнулася вустами його губ, і враз відсахнулась, бо в коридорі почулись кроки. Але тривога була марною — хтось пройшов мимо.

— Сідай, — показала на стілець біля столу. — Листа мого отримав?

Він ствердно кивнув, мовив:

— Тобі, мабуть, цікаво буде знати, що припущення наше підтвердилося. Ми навіть угадали місце викиду… Знаєш, усе, чим я досі займався, здається мені тепер не вартим уваги. Навіть дисертаційна робота. Як сказав один з моїх опонентів, вона «має певний науковий інтерес». І тільки. А тут — живе діло. Я бачив місце, де вбило забійника… Сіра бетонна перегородка, що відокремлювала місце викиду від тунелю. Вона нагадувала склеп…

Він розповів про те, як вони з Гончаренком потрапили у вентиляційну пастку і як потерпали того дня, коли стався викид.

Таміла сиділа навпроти і ловила кожне його слово. Коли ж він на хвилю замовк, озвалась, тамуючи тривогу в голосі:

— А могло б статися так, що вугілля обвалилося від свердла?

— У цьому випадку воно не обвалюється, а вибухає. Взагалі ж, як я пізніше довідався, таке трапляється надзвичайно рідко… Викид провокується не свердлом, а зарядом. Що й сталося. Найбільша ж небезпека загрожує тому, хто працює відбійним молотком або на комбайні.

— Я домовилася про спектральні аналізи. Якщо, звісно, тебе це ще цікавить.

— І більше ніж будь-коли, сказав Ярослав.

— Але готувати для аналізу проби нам доведеться самим. А це копітка робота.

Паливода раптом завважив, що з її лиця непомітно зникли і вираз дитячого подиву, і навіть радість. Воно стало просто діловим, як тоді, коли він вперше прийшов у цю кімнату. Того ділового виразу не послабили навіть п'ять апельсинів, які він виклав з портфеля. Вона тільки сказала:

— О-о! Які великі!