Пригода на п'ятому горизонті

18

Горбисту місцевість, здавалося, було затоплено. Окремі пагорби нагадували острови. Автобус то занурювався в сіру каламуть туману, то, немов амфібія, випірнав і якийсь час долав шлях по суші. Іван Олексійович, поглядаючи в заляпане вікно, думав, що й життя його бувало то похму-рим і безпросвітним, то знову розвиднювалось. А відтак і бажання діяти то зводилося нанівець, то раптом отримувало сильний поштовх. В каламутні часи невдач приходила зневіра, а слідом — і сумнів чи правильно він колись учинив, що пішов працювати в науку. Він не раз подумки завважував, що не присвятив себе науці, а саме пішов працювати… За компанію. Друг і однокашник, з якил: він мешкав у студентському гуртожитку, мав твердий намір саме присвятити себе науці. І бажання те в нього було таким сильним, що його вистачило й на Чередниченка… Багато часу відтоді минуло. Іван Олексійович зараз уже міг звіритися собі, що і кандидат-ський ступінь, і посаду завідуючого лабораторією він здобув не завдяки якимось науковим здібностям, а завдяки сумлінності, посидючості та й, мабуть, природному розуму… Чередниченко не ототожнював природний розум людини з обдарованістю. Останнє було для нього щось високе й недосяжне, як високо й недосяжно злетів його гуртожитський однокашник… Коли вперше усвідомив, що ніякий він не вчений, а такий собі чорнороб у науці, то довго переживав. Чи не тоді пристав до нього той клятий гастрит. По-перше, мрія (хоч і не його, а навіяна кимось) стати вченим у великому значенні цього слова не здійснилась, а по-друге, змарнувавши час у науці, він втратив можливість проявити себе у виробничій діяльності… Надовго оселилася в нім та гризота. Аж поки одного разу не озирнувся довкіл і не побачив, що він не те що не останній, а навіть не посередній із колег. А ще помітив, що чим сіріший науковзць вибивався в керівни-ки — лабораторії, відділу, інституту, тим нездарнішими однодумцями він себе оточував. Опинившись на невеличкому вершечку влади, чоловік часто дбав не так про діло, як про те, щоб, не дай боже, не з'явився в тому колективі лідер; навіть якби той лідер і не претендував на владу. За собою такого гріха Чередниченко не помічав. Заздрість була… Лебедю колись заздрив, Паливоді й Гончаренкові заздрить за ясний, не засмічений стереотипами розум. Але оте щире ставлення до інтелекту, яке, власне, і привело його колись в науку, додавало до заздрості ще й повагу, а відтак чим більше виникало причин для заздрості, тим глибшою повагою проникався Іван Олексійович до людини.

Автобус занурився в туман, від чого гудіння двигуна стало якимось глухим. Здавалося, шлях було прокладено по дну морської западини. Тільки окремі обриси, котрі мигтіли в каламутному вікні, свідчили, що вони їхали вулицею невеличкого містечка чи села. Попереду на відкинутих сидіннях куняли Паливода й Гончаренко. Попервах вони про щось гомоніли, сміялись, та зрештою одноманітність заколисала… «Часом одноманітні будні присипляють духовну бадьорість і гостроту розуму. Але вам я не обіцяю одноманітного й легкого життя…» — подумав Іван Олексійович про молодших колег.

Натужніше запрацював двигун. Автобус знову піднімався нагору. Рідшав туман і скоро в вікні, немов на екрані, з'явилися невисокі хати з сірого вапняку, обнесені мурами з такого ж матеріалу. Деякі хати, як і сараї при них, були криті природними вапняковими пластинами, немов черепицею. Здавалося, все те стояло тут мільойни літ і в первинному вигляді піднеслося разом із дном морським. Щораз, проїжджаючи в автобусі повз ці споруди, Чередниченко згадував свою батьківщину — Луганщину, де люди ставлять будинки також з вапняку. В одній з таких хат і він народився й виріс, а потім випурхнув з неї, та й не повернувся більше. Навідуватись — навідувався до батьків, але то вже інше… Батько все життя працював під землею. Був вибійником, машиністом електровоза, а ставши пенсіонером — стволовим. Мати, тицяючи йому «сидора» і проводжаючи за ворота, щораз застерігала берегти себе. На що він незмінно відповідав: «Я вцілів на війні не затим, щоб загинути в шахті». І, богу дякувати, доля була поблажлива до нього. Якщо не рахувати зеленого татуювання — слідів подряпин і цяток на руках і обличчі, з шахти він вийшов цілим, неушкодженим і при здоров'ї.

З'явилися перші терикони. Вони були вкутані в туман і нагадували діючі вулкани, біля підніжжя яких клубочилися важкі підземні випари. їхати залишалося хвилин двадцять. Іван Олексійович сподівався застати ще директора і скоординувати з ним свої дії. Він мав намір на якомусь із пластів, по якому вже було зроблено прогноз шахтною службою, почати свої дослідження.

— …Та будь ласка, — сказав директор. — А тільки я б тобі порадив спершу побалакати з хлопцями з опорної бази. До речі, вони вже знають про те, що сталося на «к»-другому.

— Ви давали свій прогноз по цьому пласту? — поцікавився Чередниченко.

— Це крило завжди було спокійним…

— Спокійним тому, що на ньому досі не було викидів, чи спокійним за вашим з опорною базою прогнозом?

— Ну, що ти мене допитуєш, Іване? — В голосі директора було чути і прикрість, і водночас винуватість. — Ну, давали прогноз, давали… Але метрів за сто перед тим місцем, де кинуло.

— Судячи з того, що ящики з інертним пилом ти наказав поставити після нашого попередження, викидів там не передбачалося… — зауважив Чередниченко.

— Та, розумієш, штрек проходять з відпалкою. А це, по суті, противикидний захід. Викид провокується вибухом… Під час відпалки всі ховаються. Отже — нікому ніякої загрози… Мабуть, це й приспало пильність тих, — опорної бази. Та й мою

теж.

Іванові Олексійовичу з самого початку розмови муляло запитати, чому Павлюк під час їхньої попередньої зустрічі не повідомив про те, що на шахті діє опорна база інституту. І тепер він запитав про це.

— Не хотів, щоб ви свій прогноз робили з огляду на когось, — відказав директор. — Фірма то могутня.

Сині очі Павлюка, які досі сторожко дивились на вченого, стали раптом неуважними, а тоді немовби перемкнулися на бачення в глиб себе.

Після досить тривалого міркування директор

сказав:

— На п'ятому горизонті ми проходимо штрек комбайном, без відпалки. І хоч там завжди було спокійно, але після того випадку в мене душа не на місці… Отож, підключайтесь до хлопців з опорної бази і давайте — гуртом.

Іван Олексійович покидав кабінет директора з почуттям виконаного обов'язку. Павлюк сам запропонував йому те, заради чого він до нього приїхав. От тільки тривожно було. Не знати й від чого: через те, що доведеться змагатися з «могутньою фірмою», чи від сумніву у власних силах. Десь у підсвідомості муляло, що Бульбинський назвав їхній метод авантюрою. Але водночас утішало й те, що з двох прогнозів на пласті «к»-другім їхній виявився правильним.

Кліть була двоповерхова. Спершу шахтарі набивалися в другий поверх, а тоді стволовий натискав кнопку, опускалася загородка перед людьми, що очікували своєї черги, і підйомник поволі повз на один поверх угору. Починалася нова посадка. А відтак повна вже кліть зникала у стволі.

Іван Олексійович, Паливода й Гончаренко виділялися поміж шахтарів чистими робами й білими касками, які носять інженерно-технічні працівники. Вони йшли з бригадою вибійників. Чверть години тому начальник дільниці наказав бригадирові, якого він називав Олесем, всіляко годити науковцям. І хоч у словах його й було знати іронію, проте очі дивилися на них з повагою. Либонь, йому було відомо про випадок на «к»-другім.

Тим часом із прірви з'явився ще один підйомник і черга швидко почала посуватись. Паливода віддав один із двох металевих жетонів (круглий) стволовому, другий (трикутний) сховав у кишеню. Враз їх стисли в тісному гурті, грюкнув засув на дверях і кліть посунула вниз…

— Шефе, — почув Ярослав тихий голос одного з їхньої бригади. — А що «буграм» потрібно?

— Це не «бугри», — відказав пошепки бригадир. — Це науковці.

— А що вони хотять?

— Заткни рота, Степане… — А тоді — вже м'якше: — Скажуть — знатимемо.

Вони, мабуть, думали, що в гомоні, який панував у набитому людьми ліфті, їхніх голосів не розчують. А, може, просто не помітили Паливоди, якого до них притисли спиною.

«А й справді, чого нам треба? — подумав Ярослав. — Чого, власне, мені треба? Чи не простіше було б походжати серед студентів в лабораторії або проводити десь заняття…» Він згадав, як невдовзі перед його звільненням до нього на заняття прийшов з інспекцією завідуючий кафедрою. Сталося так, що вибір випав на найсильнішу з його груп. Ярослав диктував їм рівняння реакцій і задачки прямо з голови. І вони безпомилково вирішували їх на дошці. Жоден не схибив, хоч задачки він давав досить складні… Сподівався, що після цих відвідин завідуючий змінить про нього і його метод навчання свою думку. Гай-гай… Сталося навпаки — йому поставили на карб його ж здобутки. Мовляв, не носить на заняття конспект, а отже й не готується до занять. І тоді він збагнув усю закостенілість, лицемірність і аморальність системи навчання, складовою якої був і він сам, і його завідуючий. На зборах і конференціях виступали з закликами поважати моральний кодекс, а на кафедрах панував дух клановості, ворожнечі й виживання. І вся ця могутня машина, навчаючи студентів спеціальних дис-циплін, попутно підкидала їм уроки цинізму, меркантильності й протекціонізму. І розходилася та «наука» хвилями у всі сфери буття людського…

Ярослав відчув, як підлога стала тиснути йому в ноги. Кліть уповільнювала падіння і незабаром у просвіті між дахом і дверима засіріло, а потім з'явилося мерехтливе світло неонових ламп, що висіли під стелею штреку, до якого причалила кліть.

Вони ледь поспівали за шахтарями. Ярослав давно уже завважив, що в шахті ходять швидко. Тут немовби поспішають якнайскоріше виконати роботу і якнайшвидше вибратися на-гора. Попереду йшов бригадир Олесь, за ним, майже бігцем, — невисокий кремезний чоловічок, який питав про них у ліфті, слідом — ще троє. Гуділо. То по «кишці» з прогумованого брезенту, яка висіла під стелею, качали повітря.

…Промінь світильника висвітив купу металевих арок і бетонних затяжок, а далі уткнувся в порожню вагонетку і прохідницький комбайн. У вибої було свіжо й легко дихалося, хоч вентиляційна труба й обривалася за півсотні метрів. Шахтарі поклали під стінку фляги з водою й «сидори», поскидали саморятівники. Бригадир тим часом спрямував промінь на чорну дошку, яку було прибито до стіни штреку. Ярослав устиг помітити написане крейдою: 0,2 % метану, дату і підпис. Олесь немовби питав: «То як бути далі?»

— Ми вас надовго не затримаємо, — озвався Іван Олексійович. І, глянувши на Паливоду з Гончаренком, сказав їм: — Почали.

Поки вони відбирали зразки, Чередниченко уважно оглядав незакріплене склепіння над їхніми головами, породу, на якій лежав вугільний пласт, і — яка його покривала, щось занотовував у блокнот. А тоді про щось розпитував бригадира.

Коли вони вже впряглися в рюкзаки, чоловік, якого бригадир називав Степаном, сказав:

— Приходьте ще.

— Та прийдемо вже, — відказав Чередниченко. — І завтра, й післязавтра, і після післязавтра…

Світ зустрів їх першим морозцем. Дерева й кущі в палісаді перед шахтою поблискували інеєм, заледенілий брук уже встигли посипати піском. Ярослав вдихнув на повні груди. Його духовне «я», котре щораз, як він опинявся під землею, стискалося в тугий клубок, тепер «розпустилося» і немовби й не вміщалося в тілі. Він подумав, що з усіх людей тільки шахтарі знають ціну про-сторові. Бо тільки вони відчувають оцей перепад від замкненості до безмежжя щодня. Може, це й робить їх оптимістами.

На виході з їдальні здибали вибухівників — гладкого Івана й Дядю. Привітались щиросердно, як добрі друзі. Досі Паливода й Гончаренко ба чили їх тільки в шахтарській робі, а тепер на них були модні утеплені плащі, пухнасті шарфи і добре підібрані до повновидого Іванового й худорлявого Дядиного облич капелюхи. Інтелігентну незворушність на лицях порушували тільки бісенята, які витанцьовували в блискучих Іванових очах, та вираз іронії, що ховався в зморшкуватому Дядиному обличчі.

— То це ви нам тоді наврочили викид? — мовив Іван, скоріше стверджуючи, ніж запитуючи.

— Не наврочили, а напророчили, — зауважив Дядя поштиво.

— Ну, ви тоді чітко!.. — схвально відгукнувся Іван. — Та все ж мовчки, нікому нічого. І до? На спокійнім «к»-другім!.. Підлий нласт, — зробив висновок. — Ми тепер з Дядею все робимо нишком, як миші. Боїмося навіть голосно…

Дядя, глипнувши на Чередниченка, обірвав товариша на півслові:

— Ви тепер знову до нас?

— Поки на п'ятий горизонт, — відказав Ярослав. — Там штрек комбайном проходять.

— На п'ятий.. — озвався Іван— А хто там бригадир?

— Якийсь Олесь.

— А-а, я його знаю. У нього папуга є,— сказав Іван.

— Який папуга? — поцікавився Гончаренко.

— Великий… Балакав, як людина. Тим часом Дядя, блимнувши на ручного годинника, заспішив.

— Ходімо, Йване. Хлопцям добре базікати — либонь уже поборщували. А в мене шлунок до хребта присохнув.

Уже в гуртожитку Чередниченко, який був німим свідком розмови, зауважив:

— Бачте, нікому з нас не прийшло в голову попрохати тих хлопців аби відбирали зразки.