Пригода на п'ятому горизонті

6

Ось уже не розрізнити бетонної кладки. Промінь світильника заковзав по циліндричній стіні ствола шахти щодалі прудкіше. Паливода стояв у кутку, в тісному гурті шахтарів, плечем відчував холод металевої стіни підйомника. Шахтарі в брезентових робах і касках з акумуляторами й саморятівниками при боці нагадували десантників. Це й, справді, десант у карбонову систему. На місце, де колись буяло життя: росли дерева, літали й повзали комахи, плавали в мілких теплих заводях дивовижні тварини… Все перетворилося на цвинтар, який на десятки кілометрів розкинувся під землею. Скільки тих цвинтарів, один під одним, на різних глибинах…

Від перепаду тиску у вухах позакладало, тільки вряди-годи долинали уривки «солоних» жартів шахтарів. Пригадались двоє подорожніх, яких вони з Іваном Олексійовичем підібрали в свою машину біля Харцизька. Один — кривий на ліву ногу. Коли сідав у машину аж жовна надимались і з худорлявого обличчя не сходив вираз страждання, потім весь час рипів зубами. Другий — товстенький у вишиванці, оцінюючи зиркав на Паливоду, либонь, намагаючись вгадати, скільки ж тому років.

Довідавшись, що вони з шахти «Першого травня», Іван Олексійович запитав:

— Там у вас часто викиди бувають?

— Трапляються… — зітхнув чоловік у вишиванці.— Он Павлові ногу покалічило. Інвалід тільки проскрипів зубами.

— І як же це сталося? — поцікавився Ярослав.

— Через необачність… Павло забійником працював. Заробляв добряче. Та хотілося ж іще більше мати…

— При чому тут заробіток? Чоловік повернувся до Паливоди, від нього війнуло перегаром.

— Бачиш, дорогуша, оті дві-три десятки, що їх має за зміну забійник, можна заробити по різному. Інколи так попре щастя, що заробиш удвічі, а то й утричі більше; а весь труд — вдалий поворот обушка. — В мові чоловіка вловлювався західний акцент. — Бува рубаєш, рубаєш, а потім відчуваєш, що вугілля стає важким і твердим, ніби камінь. Отут і пильнуй. Може кинути. Молодь, уздрівши таке, тікає, а битий жак-забійник, який провів під землею не один рік, шукає у вугіллі тріщину, стромляє в неї обушок і, крутнувши його, вимітається до криївки. По часі чуєш вибух і маєш у забої гору вугілля. Відбійним мо-лотком уколював би тиждень.

— Але ж це безглуздя! — здивувався Ярослав.

— Хе-хе, безглуздя… — подав голос інвалід. Він сміявся і водночас скрипів зубами.

Його товариш, помітивши на обличчі Паливоди збентеження, сказав:

— Не подумай тільки, що Павло скрипить зубами, бо злий. Це в нього, коли вип'є. До зятя ж у Харцизьк їздив. Зять — колишній його учень — теж забійник. Ото і причастилися, згадуючи минуле. Павло більше зятя любить, ніж доньку. Правда. Павле?

Інвалід щось прохарчав у відповідь, не обертаючись.

— Це Микола — зять його тоді виніс із криївки, яка обвалилася й привалила Павлові ноги. А Павлів напарник, хоч його тоді й не придушило, лежав два тижні в лікарні — отруївся газом.

— Хіба в нього не було саморятівника? — запитав Паливода.

— Ех, дорогуша, дорогуша, ти встигни ще ним скористуватися, тим саморятівником. Якщо ж устигнеш, але перед тим ковтнеш того газу — мучитимешся з тиждень — нудота, головний біль. Якщо ж не встигнеш — лигне тебе дідько. А побачив би ти трупи людей, що отруїлися під час викиду… Зелені й покручені, немов би їх корчі кру-тили.

…Кліть, яка досі падала з рівномірною швидкістю, почала різко гальмувати. Потріскувало у вухах. Паливода відчував, як сила інерції вдавлює його в підлогу.

— Приїхали, — глухо долинув голос Чередниченка.

Ярослав спрямував промінь світильника між дверима й дахом кліті: світна пляма поволі поповзла вниз разом з патьоками води, що стікали по сірому колодязю шахти.

Майстер, який мав провести Паливоду до місця відбору зразків, вийшов з підйомника останнім. Крім шахтарської амуніції, в нього через плече висів ще аналізатор на метан.

— Не забув? Відбиратимеш через один пікет, — наставляв Іван Олексійович, лаштуючи на плечі порожнього рюкзака. — А біля місця, де стався викид — через два, п'ять, десять метрів…

— Гайда вже, — квапив майстер.

Вони йшли по дерев'яному настилі, збоку колії. Паливода ледь устигав за провідником. З тієї хвилини, як вони залишилися вдвох, його не покидало моторошне відчуття, адже над головою п'ятисотметрова товща. Хоча тунель — до трьох метрів заввишки і стільки ж завширшки — і кріпився металевими арками, Ярослав боявся тієї товщі. Він уперше згадав слова Лебедя, які спочатку розізлили його, а потім надали затятості:

«Ідея фікс, як і десятки інших». Тут глибоко під землею вони вже не здавалися такими образливими.

Тунель раптом розгалузився на два значно вужчі. З-під стелі зникли лампи денного світла. Майстер зупинився, кивнув праворуч:

— Вам туди. Ідіть цим штреком, нікуди не звертайте. І майте на увазі, штрек не вентилюється, бо ніхто в ньому не працює. Відчуєте слабкість, потовиділення — ноги в руки і гайда назад. Метан — така зараза, що й не зчуєшся, як втратиш свідомість… Ну, бувайте.

Паливода якийсь час ішов швидко, ніби хотів наздогнати білу пляму від світильника, що бігла попереду по дощатому настилу. Іноді настил уривався, і він тоді чалапав по кісточки в воді. В деяких місцях покрівля низько просіла, обаполи, якими вона кріпилася, потріскались, арки покрутило і Паливода, зачаївши подих, пролазив під тим місцем навпочіпки. Нарешті промінь, що знесилено борсався в суцільному мороці, уткнувся в перепону. Отже позаду — більш ніж двокілометрова відстань, а від порожнини викиду його відділяє свіжозмурована стіна. Ярослав уже давно відчував, що йому важко дихається.

«Слід швидше відбирати проби», — подумав» скидаючи рюкзак і дістаючи з нього мішечки.

Пласт виявився досить товстим, складався з трьох пачок. Паливода відбирав з кожної пачки окремо. «Якесь крихке, перем'яте вугілля, ніби його в ступі товкли… — думалося поволі.— Та й душно ж, хай йому грець, аж упрів. Це тут за бетонною стіною загинув шахтар. Викид стався тієї миті, коли він рубав відбійним молотком. Шахтний геолог розповідав, що його тільки ледь присипало. Комісія, яка розслідувала цей випадок, не знайшла на тілі загиблого жодного каліцтва: він помер від отруєння газом. Його друзі, які перебували трохи далі від забою, врятувались.

Сіра бетонна стіна нагадувала склеп. На мить він пошкодував, що набився піти саме сюди. Іван Олексійович відмовляв: «Вперше в шахті, нащо тобі те неспокійне крило?» Та Ярослав затявся. Мовляв, на власні очі хоче побачити місце викиду. Але тут, де загинула людина, його допитливість сильно поступилась місцем страхові. Раптом він відчув сором. Адже якщо не він, то мусив би йти Чередниченко — слабосильний, виснажений виразкою шлунку.

Тим часом два, п'ять, десять метрів від бетонної перегородки залишилися позаду. «Та й жарко ж, очі потом заливає! Каска з ліхтарем здається свинцевою… А ту перегородку ж мурували люди. До того ж невдовзі після нещастя. Що вони відчували?»

Останню пробу зупинився відбирати за триста метрів від порожнини викиду. Тут уже шар вугілля був монолітним, не потовченим. Уламок, що його видобув Паливода з пласта, відбивав у промені світильника міріади блискавиць, ніби з нього вивільнилися промені прадавнього сонця.

Назад іти було багато важче. Спочатку Ярослав лічив пікети, які значилися на стіні штреку через кожних двадцять метрів, а далі йшов, вистромивши шию і похитуючись — в плечі врізались лямки рюкзака, попереду бачив тільки настил і рейки вузькоколійки. Від штреку часто відгалужувалися бічні ходи, інколи під таким гострим кутом, що Паливода губився, не знаючи куди йти. Раптом помітив, що в промені світильника замерехтіли золотисті пилинки. Зупинився, ретельно оглянув тунель. З'явилося відчуття, що він не туди йде. Якщо орієнтуватись за часом, то мусив би вже вийти до центрального тунелю. А тут повіяло якимось пилом… Отже, заблукав. Стало моторошно. В пам'яті спливло колись читане про хитромудрі лабіринти єгипетських жер-ців. Всяк, хто до тих лабіринтів потрапляв, залишався там на розпач і голодну смерть. Паливода прислухався. Він не міг би сказати напевне, що чує звуки, бо у вухах від утоми й страху гуділо. Все ж попрямував уперед. «Коли звідти повіяло пилом, то там мусять провадити якісь роботи…» — подумав.

З кожним кроком звук ставав усе гучнішим. Тріскотіння відбійного молотка нагадувало кулеметні черги. Невдовзі попереду замиготіли вогники. Поряд з колією валялися шматки кабелю, труби, крепіжна деревина. Паливода зупинився біля двох голих до пояса шахтарів, які поралися біля купи колод. Один з них, блиснувши променем на Ярославів заплічний мішок, озвався:

— Чоловіче, тут тобі не подадуть.

Почувся сміх.

Шахтарі звалили на плечі колоду і, хитаючись побрели вздовж колії. Світна пляма від Ярославового ліхтаря затанцювала на двох могутніх, чорних, блискучих, ніби вкритих лаком, спинах.

— Хлопці, як вийти до ствола? — гукнув Паливода.

— Найближче через лаву, — озвався той, що йшов позаду. — Іди слідом, покажемо.

Невдовзі штрек урвався. На козлах стояв чоловік з відбійним молотком, рубав породу, брили якої з гуркотом обвалювалися на місце, де ще недавно був вугільний пласт. Порода, нагадувала сухий мул у кілька метрів завтовшки. Двоє, що несли колоду, кинули її на купу крепіжної деревини. Один з них, показавши Паливоді отвір під козлами, звідки долинало гудіння і несло густим пилом, сказав:

— Пролізеш метрів двісті по лаві і втрапиш до конвейерного штреку. А там пильнуй аби струмінь повітря весь час дув тобі в обличчя. Ітимеш на свіжий струмінь — вийдеш до кліті…

Шахтар на козлах припинив рубати і Паливода гулькнув у лаву. Він присів, озирнувся: шар вугілля було вибрано на багато десятків метрів, а кругом на лаві серед лісу стояків блимотіли вогники. Поряд гудів, брязкав ланцюговий транспортер, шахтарі, хто навколішки, хто навпочіпки поралися біля стояків, що утримували товщу порід, інші підбирали розсипане біля комбайну вугілля, кидали його черпаками на транспортерну доріжку. Поряд лежали саморятівники й баклажки а водою.

На металургійному заводі, де Паливода після закінчення школи працював слюсарем, теж важка робота, але над головою — високе небо. А тут — багатосотметрова товща землі, пил, гуркіт, небезпека з усіх боків. Та ще викиди — ніхто не знає, де й коли на них чекати. Правда, їх намагаються викликати штучно — вибухівники в перерві між змінами висвердлюють довгі шпури і, начинивши їх тротиловими патронами, підрива-ють. Але цей засіб не дає повної гарантії, бо часто викиди проявляються не зразу після провокаційного вибуху, а через деякий час, тривалість якого визначити неможливо.

Паливода довго сидів, обіпершись спиною на говстий металевий стояк, спостерігав, як, фреза комбайна відгризає шматки чорного шаруватого пирога і він сиплеться, перемелений, на транспортер. Нарешті, поліз паралельно транспортеру, тягнучи рюкзак з пробами й саморятівник.

…Коли він ішов уже дерев'яним настилом вздовж чорного струмка вугілля на конвейєрній стрічці, йому здавалося, що зволожене на виході з лави вугілля виблискувало краплинами шахтарського поту.

Невдовзі засіріло слабке світло головного тунелю. Діставшись перехрестя, Паливода немало здивувався — він-бо повертався тим штреком, у якому кілька годин тому зник гірничий майстер. Він так і не втямив, як таке могло статися.

Івана Олексійовича Ярослав упізнав тільки по постаті. Той був суціль чорний, тільки губи й повіки лишилися рожевими. Помітивши Паливоду, він впрягся в лямки важконапханого рюкзака, підвівся з лавки.

— Що, хлопці, до борщу? — посміхнувся до них стволовий.

— Атож, — стомлено відповів Іван Олексійович.

…Далі вони все робили мовчки: віднесли в машину рюкзаки з пробами, мились у лазні, вечеряли в шахтарській їдальні. Було тихе й тепле вересневе надвечір'я, від лісоскладу долинав запах хвої, на копрі прудко оберталося колесо, спускаючи когось в шахту.

Водій, ще не отямившись від сну, запитав хрипкуватим голосом:

— Куди?

— У гуртожиток, — відказав Іван Олексійович. — Не знаю як ти, — звернувся він до Ярослава, — а в мене тіло аж гуде від утоми. А завтра ж така сама програма. — По часі Чередниченко знову озвався:

— Цей пласт я обрав не випадково. На лівому його крилі, де ти відбирав проби, час від часу кидає. На правому ж, де був я, на такій же глибині не сталося жодного викиду. Навіть при відпалці. Якщо твій метод і цього разу уловить цю залежність, то ми з тобою матимемо надійний показник. Але, щоб вийти з ним на люди, слід дослідити його на різних глибинах, різних мар-ках вугілля, в різних районах. Завтра відбиратимемо проби в Донецько-макіївському районі.