Пригода на п'ятому горизонті

22

Неподалік двоповерхового будинку з вежею і годинником на ній виросла бетонна кам'яниця. Робота велася вже на восьмому поверсі: блискала електрозварка, працював баштовий кран, чулися команди «віра». З усього було видно, що монтувалася висока споруда, для якої будинок з баштою і колонами мав бути таким собі п'єдесталом або точкою відліку поступу, якого досягла наука за останні десятиліття. Між тим, із дверей адмі-ністративного корпусу вийшов невисокий чоловік у сталево-сірому пальті і шапці пиріжком. Вийшов, мабуть, на хвилинку, бо навіть не застібнув пальта. Чоловік ковзнув невидячим поглядом по Чередниченкові і його молодших колегах і, проминувши ворота в загорожі, зайшов на будівельний майданчик. Відтак зупинився перед здорованем в одязі виконроба-будівельника і став йому щось казати. Здоровань згідливо кивав.

Іван Олексійович, спершу уздрівши того чоловіка, вже був розтулив рота щоб привітатись. Та по миті зрозумів, що він, хоч і схожий на Бульбинського немов дві краплі води, проте ним не є. Бульбинський був крупнішим і старшим. Власне, цього чоловіка можна було б вважати зменшеною копією Бульбинського. Його немов би «витягли» з більшого Бульбинського, як з більшої «матрьошки». Іван Олексійович подумав, що за логікою, в цьому інституті мусить бути ще одна — значно менша копія Бульбинського, а десь підростає і готується до таких самих функцій ще одна… А чоловік, показавши рукою на восьмий поверх та віддавши якісь розпорядження, знову направився в адміністративний корпус. По трьох з портфеля ми, здавалося, й поглядом не ковзнув. Проте Іван Олексійович міг би заприсягнутися, що він їх не просто побачив, а й роздивився з голови до ніг ховаючись водночас за «маскою» заклопотаності.

Тим часом до парадного з колонами підкоти] мікроавтобус, з якого вийшло п'ятеро чоловіків

— О, нарешті,— сказав Іван Олексійович. — Ходімо. Гірничий нагляд приїхав.

Один з тих, що прибули, уздрівши Чередниченка з колегами, зупинився біля парадного. То був директор шахти Павлюк. Він подивився на них уважно: в погляді проглядалася не тільки цікавість, а й співчуття, і навіть занепокоєння.

— Доброго дня, — привітався Павлюк, — колі вони наблизились.

Паливода завважив, що в нього була дебела як у Пантелєєва, рука.

— Як почуваєтесь? — запитав директор шахти.

— Та очухались уже, — відказав Чередниченко.

— Ну, дай вам бог…

Вони пішли слідом за директором. Над сходами, що вели на другий поверх, було виставлено фотомонтаж: високий довгоногий чоловік спускався тими ж сходами в супроводі кількох осі, серед яких був і Бульбинський. На шляхетному обличчі з високим чолом того показного чоловіка світилася добра, ледь поблажлива посмішка. На лицях решти було знати одкровення і поштивість. Ті, що супроводжували, могли б бути схожими на апостолів аби не надто діловий вигляд і не вишукані костюми людей двадцятого століття. Фотокамеру, либонь, було встановлено в фойє біля вхідних дверей: об'єктив дивився знизу. Іван Олексійович завважив, що Бульбинський і на того високого поважного чоловіка дивився немовби з-під маски. І все ж він помітив на його обличчі певні «пізнавальні знаки». То був страх і запопадливість. Чередниченко всміхнувся. Йому здалося на мить, що він підгледів Бульбинського в самій тільки спідній білизні, яка вже не приховувала вузькоплечості, черевця, дебелого поперека і коротких волохатих рук… За великою, чи не в людський зріст, фотографією було виставлено менші. На одній з них той самий чоловік з високим чолом і видовженим тевтонським обличчям схилився над макетом нового висотного корпусу інституту, біля якого стояла приземиста споруда з баштою і яка, справді, була для тієї кам'яниці лише однією з архітектурних деталей. Макет було виготовлено майстерно і чоловік, що широкоплече схилився над ним, нагадував бога-творця, котрий приготувався вдихнути в нього життя. З-за спини виглядали лиця тих самих людей, що супроводжували його сходами. Попри індивідуальні риси, всіх їх пронизував один вираз — тривожного очікування. Вони немовби боялися пропустити диво — того менту, коли з дверей кам'яниці, над якою схилився «бог-творець» вийде перший співробітник…

Зупинились на початку довгого широкого коридору біля дверей з дощечкою «Актовий зал». У просторому приміщенні неподалік від президійного столу сиділо з десяток чоловіків, серед яких був Пантелєєв та двоє його співробітників-шахтарів. До них попрямував і Павлюк. Чередниченко з колегами посідали неподалік від дверей.

За кілька хвилин зайшов Бульбинський. Він був у тій самій сталево-сірій трійці, здавалося, щойно зійшов з фото. Чередниченкові навіть подумалося, що там, над сходами, тепер, мабуть, бракує однієї постаті і вона — та постать зараз займе місце за президійним столом. У Бульбинського була м'яка плавна хода — немовби не йшов, а ковзав, як лижник.

Опинившись за столом, він спитав:

— А чого тут сторонні? — І подивився на Івана Олексійовича і двох його товаришів.

— Вони не сторонні,— озвався один із тих, що-сиділи на передніх стільцях. — Вони були при тому, як…

Підвівся чоловік, теж з першого ряду. Чередниченко впізнав у ньому того, що заходив на будівництво. Він таки був схожий на Бульбинського, Надто «каракулем», що оточував чималу рожеву лисину.

— То, може, ми їх викличемо, як виникне потреба? — запропонував.

— Вони можуть знадобитися будь-якої миті,— зауважив той самий чоловік з гірничого нагляду. — Краще, коли вони сидітимуть тут.

— Поставимо на голосування, — запропонував Бульбинський. — Голосують тільки члени комісії… Хто проти того, щоб свідки залишалися в залі? — І сам перший підніс руку.

З'явилися ще дві руки.

— Хто за?.. — Бульбинський окинув поглядом п'ять рук. — Ну, що ж, приступимо… Слово надається голові гірничого нагляду.

Підвівся чоловік, що заперечував Бульбинському стосовно Чередниченка і його колег.

— Товариші,— сказав, ставши між президійним столом і членами комісії.— На щастя цього разу обійшлося без жертв. Дякувати маємо отим людям, — кивнув у кінець залу, — і Пантелєєву…

Він говорив довго, в деталях переповідаючи подію, що сталася на п'ятому горизонті. Але ключовими словами в його оповіді були «самовідданість», «мужність», «відповідальність», якими він нагороджував Чередниченка з колегами та Пантелєєва. Казав щиро, навіть розчулено, не зводячи очей з одного тільки чоловіка в передньому ряді — з директора шахти Павлюка. Коли він закінчив, на якийсь час запанувала тиша, а тоді озвався голова Бульбинський:

— Та-а-ак… Це, справді, теє… Але ж ми зібралися затим, щоб кваліфікувати явище, котре сталося на п'ятому горизонті… То як ви, Юрію Миколайовичу, вважаєте, — Бульбинський звертався до промовця, який уже сів на місце, — це був викид, гірничий удар чи суфляр?

— Авжеж, — викид, — впевнено сказав експерт, — форма порожнини, що там утворилася, і «скажене борошно» — свідки тому.

— Ну, казати «а в ж е ж» надто сміливо, — зауважив головуючий. — А що на це — товариш Мильний?

Підвівся чоловік, якого Чередниченко бачив на будівництві і який пропонував їм почекати в коридорі поки їх викличуть. Тепер від Бульбинського його відділяв самий лише президійний стіл, і Іван Олексійович завважив раптом, що Мильний зовсім і не схожий на Бульбинського. Останній, попри відсутність «пізнавальних знаків» був значно симпатичнішим, хоча й набагато старшим. Схожість була тільки в лисині і постаті — заокругленій, як у «матрьошки», якій приробили ноги. І тільки. Але між ними була інша, значно глибша, ніж просто зовнішня схожість. їх немовби виточено було з того самого матеріалу і однакової конфігурації, тільки пофарбовано трохи по-різному — Бульбинського в ста-лево-сірий колір, Мильного — в темно-сірий. Власне, то була схожість на рівні свідомості, ні — інстинкту.

— Воно, справді, теє…— Почав Мильний. Дещо схоже на викид. Так? Але ж по-перше, про який викид може йти мова, коли на тому пласті їх одвіку не було…

— А на сусідній шахті? — подав голос Пав-люк.

— Так то ж на сусідній… А зараз мова про гірничо-геологічні умови на вашій шахті… Так? Отже — відсутність викидів на пласті — раз, сичання газу у вибої, як свідчать потерпілі шахтарі,— два… Так?

— А грушовидна порожнина, а «скажене борошно»? — озвався хтось із гірничого нагляду.

— Не така вона вже й грушовидна, — заперечив Мильний. — А в «скаженому», так би мовити, «борошні» — дев'яносто відсотків інертного пилу.

— А ви що аналізували його? — запитав Пав-люк.

— Авжеж, — не змигнувши, збрехав Мильний.

— Ми теж здавали на аналіз, — озвався представник гірничого нагляду. — Типовий продукт викиду.

З-за президійного столу підвівся Бульбинський.

— Товариші,— мовив докірливо, — давайте до-тримуватись… Зараз виступає керівник опорної бази товариш Мильний. Прошу, Киме Віленовичу.

— То ось моя думка, — підсумував Мильний, — на п'ятому горизонті мав місце звичайний, банальний суфляр. З газової пастки вирвався газ… Так?

Гончаренко нахилився до Паливоди, прошепотів:

— Ти, бач, як відмивають свій метод? У Ярослава, що спостерігав за всім тим поглядом стороннього, після слів колеги почав зріти в душі протест, він ніби став свідком якоїсь жахливої непристойності. Подумав, що так кривити душею може лише людина з психікою комахи, для якої звичайна мораль — щось незбагненне застаріле, якийсь атавізм.

Тим часом Мильний сів і головуючий надав слово якомусь Високовському — худорлявому згорбленому чоловікові з нездоровим жовтим лицем. Маленькі глибокі очі блискали немов два шматочки антрациту, на які впав промінь світильника.

— Може, й суфляр, — сказав флегматичним невиразним голосом. — Хоча я схильний вважати, що то був гірничий удар.

Він довго і плутано мотивував, ніскільки не дбаючи про те, щоб його зрозуміли — ковтав слова, не доказував речення. Високовський зовні був повною протилежністю Мильному й Бульбинському. На ньому висіла витерта куртка, светр не першої вже свіжості був розтягнутий і не ховав гострого рухливого борлака на довгій шиї, штани — гармошкою.

— Як бачите, — підсумував він йому одному тільки відомі аргументи, — маємо підстави кваліфікувати явище, як гірничий удар.

— Не переконливо, — зауважив Бульбинський. — Як для гірничого удару надто багато газу. Суфляр то був, суфляр… Втім, послухаємо думки інших експертів.

І поки Високовський займав місце поряд з Мильним, де він перед тим сидів, головуючий надав слово якомусь Морєву. Якщо Мильний був зменшеною «копією» Бульбинського, то Морєва можна було вважати збільшеною і водночас старшою за віком. Мав великі «шоколадні» очі, широке чоло з обширними залисинами і клином зовсім сивого «каракулю» над ним. Поки Морєв не озивався, на кругловидому обличчі не було помітно жодної зморшки. Та щойно заговорив, як воно начебто вкрилося дрібною «сіткою». Та «сітка» то зникала, то виникала в інших місцях. Здавалося, щось із середини м'яло лискучий рожевий целофан.

— Як добре, товариші, що в нас зараз — плюралізм думок… — дещо врочисто почав він. — Та на щастя, істина встановлюється не більшістю голосів, а вагомістю аргументів. Я уважно вислухав попередніх, е-е… Прочитав свідчення обох потерпілих шахтарів. І, знаєте, мені здається, хай дарує Високовський, немає жодних підстав вважати те, що сталося, гірничим ударом. Це був типовий суфляр… — Морєв почав довго і переконливо (принаймні тембром голосу) пояснювати слушність своєї точки зору.

Попри солідний уже вік, він мав великі чутливі губи (це було єдине на обличчі, що не бралося зморшками) і рідкі зуби. Мабуть, через оту відстань між зубами в голосі проскакували шиплячі і свистячі звуки. Але вони, ті звуки, не псували враження. Хіба що робили чоловіка схо-жим на підлітка, який не навчився ще досконало володіти мовним апаратом, а відтак викликали й довіру. Морєв був зодягнений так само, як і Бульбинський, в сталево-сіру трійку та білу сорочку, над цупким коміром якої нависло чимале ретельно виголене воло. Коли він замовк, голо-вуючий, не приховуючи поштивості, попрохав його сісти і запитав, чи є ще бажаючі виступити. Всім своїм виглядом Бульбинський ніби казав:

«ну, ось, бачите, якщо вже Морєв каже, що це був таки суфляр, то які ще можуть бути сумніви…»

Тим часом з-поміж членів комісії хтось підняв руку. Бульбинський досадливе подивився, не поспішаючи надавати тому чоловікові слово. Він немовби звільнявся від приємної омани, насланої словами Морєва. Нарешті кивнув підборіддям» мовляв: «та кажи вже, якщо так припекло. А тільки ж усе й без того ясно».

Чоловік був невисокого зросту, мав пряме коротке волосся, зачісане на проділ і великі сірі очі. На худорлявому обличчі з тонкими рисами було знати злість.

— У мене таке враження, ніби я опинився на якомусь сеансі містифікації,— почав він басовитим голосом… — Вже й не ставиться питання чи викид це… Суфляр, гірничий удар, та тільки не викид. Не беруться до уваги ні тонни відкинутого вугілля, ні форми порожнини, ні пилогазова суміш… Та що ж це таке?! Гірничий нагляд штрафує шахтне начальство за найменші прорахунки в техніці безпеки, а тут… Замість заглянути правді в очі…

Чоловік говорив довго і гнівно. Відчувалося, що йому накипіло. Він згадував аналогічні випадки на інших шахтах, коли «законодавці» з техніки безпеки, рятуючи свою методику, кваліфікували типові викиди, як гірничі удари. Бульбинський тим часом поблажливо і якось по-доброму посміхався. Мовляв, ну, він так вважає, ми — інакше.

— Вже до чого дійшло! Спеціалістів, які попередили про викид, відтирають із залу, як сторонніх. А може, як небажаних свідків?! Це вже не наукові забавки… Життями людськими бавитесь! — Обличчя чоловіка стало таким самим білим, як і комір його сорочки. Він сів.

Запала мовчанка. З широкого виду головуючого змилась добра усмішка і натомість з'явилася звичайна для нього «маска», крізь яку він міг підглядати за людьми, не виказуючи свого ставлення до них. І все ж, попри непроникність, під тією «маскою» вгадувалася розгубленість. Чередниченко інтуїтивно відчував, що причина розгубленості — не так слова промовця, як наявність свідків. Нарешті головуючий підвівся.

— Хоч як прикро було чути, — почав він розважливо, але не треба нам ображатись. Це тільки перші наші кроки в осягненні демократії, яка так припізнилась. Треба, товариші, вчитись демократії… Не критимусь, виступ дещо зарізкий і тенденційний… Надто ж образливо прозвучали натяки на «свідків»… Михайле, е-е… ви не перший рік у комісії і отже мусили б помітити, що на засіданнях ніколи не бувало сторонніх…

— Вони не сторонні,— подав голос чоловік. — Вони життям важили, рятуючи потерпілих шахтарів.

— Ну, то вже інше питання, — спокійно відповів Бульбинський. — Мова зараз про кваліфікацію явища. До речі, наш спеціаліст теж був присутній при тому. І він, як фахівець, і як свідок, може теж сказати свою думку. Прошу, товаришу Пантелєєв.

Пантелєєв якийсь час сидів, немов загіпнотизований під поглядом головуючого, широка постать якого нависла над президійним столом. А тоді, немовби звільнившись від омани, підвівся, ступив два кроки і, нахилившись над столом президії, вдарив Бульбинського по обличчю. На-відліг. І хоч у того було вгодоване, а відтак м'яке лице: звук від удару розійшовся якийсь глухий, немовби дебела рука Пантелєєва влучила в твердий предмет, або, справді, в дерев'яну маску, ви-фарбовану під людське тіло.

Пантелєєв мить затримався, окинув докірливим і водночас дивним безневинним поглядом представників гірничого нагляду і директора шахти (на співробітників свого інституту й не глянув), і ледь накульгуючи, попрямував до виходу — могутній і весь потовчений.

А для Бульбинського то був ніби не ляпас, а дотик чарівної палички, що перетворює людину на камінь. Він завмер (навіть згас шоколадний блиск в очах) і нагадував статую головуючого на зборах — ліва рука обперлась об стіл, права піднята й зігнута в лікті, губи розтулені. Тільки рожева пляма, що розтікалася по лівій щоці, свідчила, що це таки живий чоловік. Коли Пантелєєв порівнявся з дверима, у Гончаренка, котрий доти сидів немов паралізований, раптом вихопилося:

— Кхе!

У короткому окликові тому було і схвалення, і навіть якась радість. Він підвівся і, грюкнувши відкинутим сидінням, пішов слідом за Пантелєєвим. Чередниченко з Паливодою теж покинули зал.

«Що таке час? — гадав Паливода. — І чим він вимірюється? Роками, днями, секундами? А може, — пережитим, частотою і значимістю подій?..»

Спало на думку, що він, міркуючи про час, бачив початок його з того дня, коли прийшов ї відділ кадрів та запитав чи потребує геологічна організація хіміків. Кадровик без зайвих слів набрав номер телефону і запросив якогось Івана Олексійовича. По кількох хвилинах зайшов не високий чоловік середніх літ і, присівши поряд е Паливодою, став терпляче очікувати поки старий відставник познайомиться з особовим листком, Нарешті той підвів очі.

— Ти казав, що тобі потрібні хлопці, які могли б їздити по шахтах…

— Казав.

— Ну, то познайомтесь, — кивнув на Паливоду. І додав з усміхом: — А тільки він хлопець непростий… З науковим ступенем.

Власне, ця невелика сценка і була точкою відліку того часу, в якому Паливода жив майже рік. Про що вони говорили з Іваном Олексійовичем у відділі кадрів тепер би вже й не пригадав. В уяві стояв тільки тісний кабінет, великі сейфи, кадровик з короткою стрижкою і гострим поглядом сірих очей, а також непоказний чоловік, з яким йому належало переговорити… Зараз той чоловік куняв поруч у м'якому кріслі міжміського автобуса.

Коли місяць тому вони їхали цією місцевістю, стояв густий туман і тільки окремі пагорби, немов острови, височіли над сизим «морем». Тепер усе довкола — і хати, й лісосмуги, і степ було вкрите перлистим, немов град, снігом… Тим часом до горла, уже вкотре, підступала нудота. Вона то зникала, то знову з'являлася з того самого дня, як їх виписали з лікарні. Спробував заміряти періодичність її з'яви, але це нічого не дало. Вона могла накотитися за кілька годин, а могла — й по кількох хвилинах. І тоді він докладав усіх зусиль, щоб не кинутись до водія з проханням спинити автобус… Ярослав подумки завважив, що під час засідання комісії йому жодного разу не стало зле. Мабуть, спрацювала інша домінанта — нервова. А тієї миті, коли прозвучав глухий удар Пантелєєвської руки об голову Бульбинського (цей зворот «об голову» найповніше відповідав суті дії), він навіть відчув себе бадьоро.

…Покинувши інститут, вони пішли на автовокзал і взяли квитки до Шахтарська. Ні по дорозі до автовокзалу, ні в автобусі ніхто й словом не прохопився. Мовчали й тоді, коли йшли від кінцевої зупинки. Пантелєєв тільки зайшов у магазин та купив пляшку горілки. І тільки в гуртожитку, коли за мовчазним дорученням Пантелєєва Паливода розлив у склянки, подав голос Іван Олексійович:

— Сашко, вони притягнуть тебе до криміналу.

— Не притягнуть, — відказав Пантелєєв.

— Притягнуть. Є всі підстави, — знову Чередниченко.

Пантелєєв виплеснув у рот горілку, понюхав ковбасу, але їсти не став.

— Там у тебе, Ваню, не лишилося шматка риби? — запитав.

Чередниченко висунув шухляду тумбочки і дістав згорток, у якому виявилося півляща.

— Оце діло! — зрадів Пантелєєв і, взявши рибину, почав її роздирати, аж летіла з неї суха луска. — Ти кажеш, притягнуть до криміналу…

Не такі вони дурні, щоб піти на це. Бо хоч-не-хоч, а доведеться докопуватись до причини ляпаса. Адже по пиці ні сіло, ні впало не б'ють. Мусить бути поважна причина.

Якийсь час Пантелєєв жував рибу, не приховуючи насолоди. Тоді сказав:

— Наливай, Борода, по другій. — І спостерігаючи, як дозує Паливода, зауважив: — За що я тебе поважаю, так це за справедливість. Якби в суспільстві відмірялося так точно, як це робиш ти, то у всіх би виросли янгольські крила і люди не ходили б, а пурхали.

— Ви сподіваєтесь, що вам того ляпаса подарують? — озвався Гончаренко.

Пантелєєв задумливо подивився на нього, похитав головою.

— Ні, брате. Не подарують. І це мені обійдеться набагато дорожче, аніж якби притягнули до суду. Перше, що вони зроблять, це оголосять, що Пантелєєв ненормальний. Мовляв, далося взнаки каліцтво. Ще й співчутливо скажуть: «Бідолаха…» А відтак — складності з роботою. До речі, теперішня моя робота вважається теплим містечком.

…Паливода раптом відчув новий приступ нудоти. І в цей час, ніби на його прохання, автобус зупинився. Вони стояли на маленькій автостанції. Ярослав нишком, щоб не розбудити Івана Олексійовича, вибрався з крісла і поспішив на свіже повітря. За ним вийшов і Гончаренко.

— Щось, колего, вигляд у тебе не вельми… — зауважив він.

— Справді, кепсько мені,— відказав. А сам подумав: «Аби тільки все це минулось…»

— Утішся тим, що Пантелєєв не дурно вчистив по пиці того бюрократа від науки.

«А таки не дурно», — подумав Ярослав. Увечері до них у гуртожиток прийшов Павлюк і розповів, що їхня група відмовилася визнати те, що скоїлося на п'ятому горизонті, суфляром чи гірничим ударом. «Слово» Пантелєєва виявилося в тій суперечці вирішальним. Правда, і Бульбинський з компанією залишилися при своїй, так би мовити, думці.

Директор шахти розповідав, що після того, як вони покинули зал, Мильний кинувся слідом, щоб з канцелярії потелефонувати в міліцію, але його спинив Морєв.

— При чому тут міліція, — сказав він. — Якщо кудись і слід подзвонити, то це в психлікарню. Але цей гріх ми на душу не візьмемо. Чоловік він нещасний. Не кожен з нас витримав би те, що довелося пережити йому. А відтак і відхилення в психіці. Ми й раніше за ним помічали… Сподіваюсь, комісія не надаватиме тому, що сталося такого вже великого значення…

— Інцидент вичерпано, — відказав Бульбинський. — Продовжуємо роботу.

— Ні, не вичерпано, — озвався Мильний. — Пантелєєв здійснює прогноз на шахтах. І оскільки це дуже відповідальна робота…

— Про це потім, — перебив його головуючий. Павлюк казав, що по тому вони сперечалися добру годину. Бульбинський і його команда виявляли чудеса крутійства аби відстояти свою методику. Та найцікавіше було те, що впродовж усього засідання на випещеній щоці Бульбинського шарів відбиток руки. Сам головуючий, напевне, про це не знав. Але все, про що б він не казав, у поєднанні з тією рожевою плямою сприймалося, як акторська гра, а засідання — як фарс. Навіть агресивність декого з представників гірничого нагляду при спостереженні того знаку поступилася місцем іронії. Тільки з делікатності вони не показували виду, що бачать усю краплену колоду карт, якою грала команда Бульбинського, і що ті карти стали раптом просвічуватись.

Дихати морозним повітрям довелося недовго. З дверей автостанції вийшли обидва водії і неквапом направились до автобуса. За ними — дві бабусі з корзинами. Ярослав, спостерігаючи за тим, як терпляче очікували водії поки всядуться пасажири, завважив подумки, що міжміські автобуси водять розважливі спокійні люди. Він знову вмостився поруч з Іваном Олексійовичем, який усе ще спав, і поринув у спогади. Але це вже були інші спогади, і вони супроводжувались мелодією «Червоних маків». Хоч ту пісню в пам'яті його виконували три співачки, та він чув голос тільки однієї.